Елемент п'ятдесятий

У кабінеті директора пахло кавою й старими книгами. Директор, сухорлявий чоловік із важким поглядом, довго перегортав журнал. Потім нарешті звів очі:

— Це вже не перший інцидент за такий короткий час. Спочатку сигарети, тепер майже пожежа…Ще три виклики — і ти покинеш школу. Я не буду ризикувати репутацією навчального закладу через… твої проблеми.

Ада стояла, стискаючи кулаки. Сказати щось було неможливо: горло пекло, голос зник остаточно. Лише тихий хрип.

Вона вийшла з кабінету, відчуваючи, як у грудях клубком стискається образа й безсилля.

У клас повертатися бажання не було. Особливо після того, як її принизили перед усіма.
Ада безшумно звернула в бік їдальні.

Черга була невеликою. Вона просто мовчки вказувала пальцем, що їй покласти на тацю: ложку пасти, пляшку води і шматочок піци. Коли приклала картку і відійшла, кухарка шепнула своїй помічниці так голосно, що Ада чудово почула:

— Яка зухвала дівчина. Нічого не сказала, тільки пальцями тикала.

Ада скривилась, але промовчала. Сіла за далекий стіл, дістала айфон, увімкнула музику в навушниках і почала їсти пасту. Вона була пересолена, але в цю мить їжа була єдиним, що відволікало від думок.

Дзвінок пролунав надто швидко. Вона схопила шматок піци й пляшку води, і, тримаючи це все в руках, вибігла з їдальні. Вчасно — бо за спиною вже чути було знайомий сміх Нанні та її подружок. Ада ховалася за кутами, мов тінь, і, на щастя, цього разу уникла їхніх глузувань.