Елемент сорок четвертий

Ада стояла, крутивши пальці, й дивилася на Дикого. Його погляд був спрямований кудись у темряву за балконом, де вогні міста тремтіли, ніби й самі не знали, чи варто ще світити.

Вона довго мовчала. Але більше не могла стриматись.
— Що з тобою сталося, Ніксе? — спитала нарешті тихо. — У тебе обличчя… руки…

— Я упав, — коротко відповів він, навіть не глянувши на неї.
— На що ти там упав? На цегляну стіну? — саркастично зиркнула вона.
— На життя, — буркнув він, намагаючись віджартуватися, але побачивши її погляд, зітхнув. — Добре, добре. Бійка була. На нашу територію новенькі лізли, довелося зустрітись.

Ада втупилась у нього мовчки. Він на секунду здригнувся, глянувши в її очі.
— Я, як гопнік, тільки за своїх стою. Я не хотів, щоб ти знала. Це неважливо.

— Чому, чому не хотів казати? — спитала вона майже пошепки.
— Бо це про те, що я маю захищати. І про те, що я сам зробив з себе, коли ніхто більше не захищав. І це не тема, для лагідної, м’якої дівчинки.

Настала тиша. Її дихання було майже нечутним. Дикому стало не по собі від цієї мовчанки.

І тут вона прошепотіла:
— Чому ти такий добрий?

Він озирнувся.
— Що?

— Чому ти такий добрий до мене? Ми знайомі два дні. А наші батьки...
— Я знаю тебе давно.

Вона застигла.

— В сенсі?
— Забула свого друга Пиріжка? — в його голосі була іронія, але в очах — ніжність.

Ада різко підвела голову. Її очі стали круглими.
— Що?

— У тебе був друг, коли тобі було п’ять. Ти називала його Пиріжок, бо він приносив тобі булочки, коли гуляли на майданчику біля вілли твого батька.

— Ні... — вона покрутила головою. — Ти... Нікс? Ти той хлопчик?

Він кивнув.