Елемент сорок другий

— Слухай, — раптом тихо мовила Ада, опершись на перила балкона й втупившись у зоряне небо, — а де ти був 16 жовтня? Вранці.

Питання зависло в повітрі, як камінь над прірвою. Нікс на мить завмер, мовби пригадуючи. Його пальці затиснули чашку, яку він усе ще тримав у руці.

— У гаражі, — відповів нарешті. — З шостої ранку. Мотор з хлопцями лагодив. А що?

Ада не відповіла. Просто знову замовкла. Губи стиснуті, погляд кудись убік, у темінь. Нікс дивився на неї — уважно, як дивляться на картину, яку не розуміють, але хочуть розгадати. Його погляд ковзнув нижче — і зупинився.

Босі ноги. Маленькі, світлі, білі від нічної прохолоди.

— Холодає. Заходь, — сказав м’яко. — А то ноги змерзнуть.

Ада мовчки кивнула, розвернулась і забігла назад у квартиру. Склалася така проста, але дивна мить: якесь невидиме тепло лишилося на її балконі, ніби її присутність ще відлунювала в повітрі.

Нікс притулився до перил спиною, і мимоволі посміхнувся сам до себе. Його серце, яке ще хвилину тому билося рівно і впевнено, зараз трохи збилося з ритму.
"Вона смішна. Пряма. Вперта. І ця манера ставити питання різко, а потім ігнорити відповідь…"
Йому подобалась ця дивна щирість. Ці босі ноги. Її зморщений ніс, коли вона глузувала. Те, як вона каже “Дикий”, ніби це не прізвисько, а ім’я.
Він не знав, що це за відчуття, але воно огортало зсередини й не хотіло відпускати.

І раптом…

— Я хочу ще подихати свіжим повітрям! — голосно крикнула Ада, знову вибігши на балкон. Її волосся розтріпалось, щоки були червоні, в руках — та сама тарілка з пастою, яку вона досі не доїла. На ногах — капці.

Нікс обернувшись, глянув на капці з ромашками й запитально вигнув брову.