Елемент сорок перший

Ада вже хотіла відвести погляд, але не встигла.

Нікс підняв очі — прямо в її бік. Його погляд був втомлений, але уважний. У ньому вже не було ані глузування, ані виклику, лише мовчазна присутність. Їхні очі зустрілись на якусь мить, і дівчина завмерла, наче хтось поставив на паузу час.

Вона різко відвела очі, ніби нічого не було, але думки закрутилися з новою силою. Нік "Принцесска"… Він так назвав її вчора. Один раз. Може — випадково. А може — звичка. Чи ні? Чи не він?.. Це здавалось божевільним, але ймовірним. Якщо хтось мав зв’язок із Кріс, якщо хтось міг… Це він? Щоб це дізнатися — їй доведеться наблизитись до нього. Дізнатись більше. Але от як?

І раптом, поки Ада боролася з думками, на балкон Нікса вискочило щось мале й пухнасте. Сіре. Вуха, хвостик, легке шурхотіння по плитці. Світло ліхтарика, що висів над його дверима, дало їй роздивитись — це був кролик.

— Мела! — пробурмотів він, обережно відставивши чашку. — Ти знову вийшла. А ну назад, топай! (Mela з італійської – Яблучко)

Ада не стрималась — засміялась уголос. Несподівано щиро й весело. Цей образ — Дикий з кроликом — виглядав настільки сюрреалістично, що аж защеміло в животі від сміху.

— Топай-топай, — проказала вона, підхоплюючи його інтонацію. — Ніксе, ти часом не для супу її виростив, га? Зізнайся чесно. Бо ну… це прямо в стилі тебе: грізний хлопець і… кролик!

Він підняв брову, а потім посміхнувся куточком губ. Вдруге — по-справжньому тепло.

— Я її знайшов. Біля автозаправки. Вся в мастилі, брудна. Хтось викинув. А вона — борець. Сховалась у моєму рюкзаку, і так і лишилась. З тих пір не виганяю. Хоч вона мене трохи бісить.

— Так ти, виходить, ще й добрий? — примружилась Ада, сперлась на перила свого балкону, тепер уже повністю до нього обличчям. — Що далі? Скажеш, що підбираєш котів і вариш їм кашку?

— Кашку — ні. Але кролячі сухарі по акції в магазині купую. Хочеш — можу поділитись.

— О, ні, я більше по шоколаду. Але твоя Мела — мила. Знаєш, як яблучко.

— То й назвав так. Мела. — Нікс легенько постукав по перилах пальцями. — Хоча спочатку хотів — Патрон. Але не пасувало.

— Патрон? Ти серйозно? — Ада знову засміялась, а кролик, ніби підтримуючи веселу хвилю, підскочив і стрибнув назад у квартиру.

Між ними повисла приємна тиша. Її вже не було страшно. Не дивно. Просто — тиша, в якій вони стояли одне навпроти одного. За декілька сантиметрів. Без слів, без питань. Просто… були.