Елемент сороковий

***

Ада сиділа на підлозі, опершись спиною об стіну, тримаючи в руках щоденник Кріс, який уже почав здаватися їй живим. Сторінки, списані знайомим почерком, були сповнені тривог і таємниць. Дівчина перегортала їх повільно, вчитуючись у кожне речення, кожну дату, ніби намагаючись відчути, як билося серце Кріс у той чи інший день.

Записи за жовтень були найбільш напруженими. Паніка. Страх. Невпевненість. Але один уривок вибив землю з-під ніг:

«…якщо вона переведеться, то я її втрачу. Але Фабіо сам усе вже вирішив. Нова школа — це його і батьків шанс сховатись…»

— Школа, — прошепотіла Ада. Її пальці завмерли на краю сторінки. — Вона перевелась… в ту школу. Нашу.

Вона підхопилась, сіла за стіл, відкрила блокнот і почала записувати все, що вже знала. Кожну зачіпку, кожне ім’я. Те, що Кріс з кимось листувалась під ніком Принцесска. Те, що хтось вимагав убити її, тобто Аду. Те, що у щоденнику з’являлись згадки про тиск, про батьків, про страх. І тепер — школа.

— Отже, Кріс знала, що мене переведуть сюди? Це план батька? Це його шанс сховатись, і батьки Кріс у цьому замішані.

Вона заплющила очі, намагаючись пригадати всіх новеньких учнів, кого бачила з вчителів, кого обговорювали учні. Ім’я не спливало, але відчуття, що розгадка ближче, не полишало.

Їй стало душно. Вона підвелась і тихо, босими ногами, пройшла до балкона, зупинилась на порозі. Її серце билося чомусь швидше, ніж мало б. Мабуть, від надміру думок. Вона відчинила двері й вийшла.

Світ був тихим. Сонце вже ховалося, залишаючи рожево-синє небо і легкий вітерець, який шарпав поділ її футболки.

Він сидів. Нікс. Прямо навпроти, за своїм столом, у плетеному кріслі. З кавою в руках, ліктем спершись об поруччя. Виглядав спокійним… але не таким, як раніше. Очі були заплющенні, він тихо сопів. Спав.

Щось у ньому змінилось. Ада сіла за свій стіл, приховавшись за вазоном із розмарином, що ріс у глиняному горщику. Вона вдивлялася в нього. І вперше — не злісно, не роздратовано, а уважно. Пильно. В обличчя. Звідси було видно синець під оком, збите скуйовджене волосся, трохи припухлі губи. На руці — пов’язка.

Вчора він був іншим. Хитрим, нахабним, самовпевненим.

— Що з тобою сталося, Дикий?.. — прошепотіла вона, але голос розчинився в повітрі.

Щось було вночі. Вона майже відчувала, як запах диму й моторного масла все ще тягнеться за ним. Як минула ніч зберігала якусь таємницю, а він — її приховав.