Елемент тридцять сьомий

Я потрапила на головний екран. Синій фон, дві папки: "Photo" і "Perso". Я одразу відкрила месенджер. Переписки. Більшість — нічого цікавого. Але один контакт упав мені в очі:
"Принцесска" і це була не я. І точно не хтось з родини.

Переписка була не дуже довга, але... тривожна. Повна натяків і фраз типу «ти ж знаєш, що маєш зробити», «залиш мені записку», «нікому не кажи, навіть їй».

Я закрила кришку ноутбука й сховала його у свій рюкзак. А потім, все ж пройшлася по кімнаті. Кріс завжди вела щоденник, я це знала. І він тут був — тонкий з білими сторінками, замотаний срібною стрічкою.

Я відкрила його навмання, пальці нервово сіпались. Один із записів одразу вбив мене морально:

"16 жовтня все ближче і ближче, а часу все менше і менше. Вона скоро прийде по мене."

Мурашки пробігли спиною. Хто — вона? І чому по неї? Я вирвала цю сторінку. Потім зупинилась. Ні. Я беру весь щоденник.

Я вже хотіла йти, коли…

Кроки. Дві пари. Я завмерла. Серце вистрибувало з грудей. Я метнулась до шафи й заскочила всередину, притискаючи рюкзак із ноутом до себе, ніби щит.

— Нам треба прибрати всі сліди, — пролунав голос.
Жіночий. Холодний.
— Ти бери ноутбук, я — її щоденники.

Я сховала обличчя в руках, намагаючись не дихати. Вони тупотіли по кімнаті.
— Його тут нема.
— Поліція, мабуть, забрала.

— Тоді нам треба валити, швидко!

Кроки віддалялися. Тихо. Двері клацнули.

Я сиділа ще хвилин тридцять. Серце не хотіло заспокоюватися.
Коли вже точно переконалась, що нікого немає — я вийшла з шафи. Швидко. Навшпиньки. Тихо, як тінь.

Вилізла через те саме розбите вікно. Побігла вулицею. Не озираючись.