Елемент тридцять шостий

…Вже за пів години я стояла на автобусній зупинці.
Адресу я пам’ятала. Вілла Енцо знаходилась на Віа рон Еколльн.

Я обійшла трьох водіїв різних маршрутів. Всі кидали однакове:
— Не туди їду.
І лише водій четвертого автобуса нарешті кивнув:
— Сідай.

Я вийшла на потрібній зупинці. Вулиця була порожня і тиха. Я повільно підійшла до знайомого будинку.

Дзвінок. Ніхто не відчинив. Серце підстрибнуло — вони що, з’їхали?

Я озирнулась. Вулиця була порожня. Паркан не був проблемою. Я перелізла його легко, не перший раз це роблю. Зачинені двері — от де було складно. Я пройшлася навколо дому. На землі лежав плаский камінь. Я підняла його. Без вагань.

Хрясь!
Скло на першому поверсі розсипалося на мільйони уламків.

Я просунула руку всередину, обережно відсунула залишки шибки, відчинила вікно й залізла в дім.

Що мене здивувало — жодного сліду поліції. Жодної жовтої стрічки, жодного обмеження. Ніби ніхто й не помер тут. Ніби все — звичайний будинок, звичайна сім’я. Я пройшла знайомими коридорами і зупинилась біля дверей її кімнати. Вдихнула. І зайшла.

Кімната Кріс була розірвана між двома світами — буденністю і катастрофою.

На підлозі валялися подушки, розсипані книги, навушники зі зламаним одним вухом. Під стіною лежала перекинута лампа, біля ліжка — келих із засохлими залишками чаю. Плакати на стінах були подерті в кутах, ніби хтось нервово смикав їх пальцями.

Одяг був скрізь: шорти на стільці, футболка на підлозі, джинси, що ніби зірвалися з гачка в шафі.

Але найбільше вразило інше — ніби щось шукали.
Шухляди відкриті. Ящики висунуті. Деякі речі були перекинуті, але не хаотично — а методично.

Я підійшла до столу. Там усе виглядало… занадто акуратно. Як замаскована сцена злочину.

І — ноутбук.

Я сіла, відкрила його.
Пароль.

— Ну звісно, — прошепотіла я. — Кріс, ти не з тих, хто залишає все відкритим.

Я подивилась на все навколо. Мала десь бути підказка…

Я довго тупцювала біля столу, сподіваючись, що пароль до ноутбука Кріс сам з’явиться в моїй голові, ніби спалахне у пам’яті. Але ні — екран залишався невблаганно сірим, очікуючи на щось, чого я не знала.

Мене охопила безпорадність. Я оглянула кімнату, знайшла в сумці рум’яна — і, не думаючи, розкрила їх і висипала рожевий порошок прямо на клавіатуру. Дурна ідея. Я погоджуюсь. Це не фільм, і прихованого коду на клавішах не виявилось. Лише рожевий безлад і ще більше відчаю.

Я вже хотіла зітхнути й втерти сльози, як мій погляд ковзнув на мудборд, що висів над столом. Колаж із вирізок, стрічок, цитат, фото… і на самому краєчку — чорним маркером:
"Kriss_007"

Серце підстрибнуло. Я повернулась до ноутбука, ввела — K, r, i, s, s, _, 0, 0, 7
Клік.
Розблоковано.