Елемент тридцять п'ятий

***

Я прокинулася від різкого дзвінка будильника на телефоні. Очі ще не встигли звикнути до світла, а в голові вже гуло одне — в школу. Знову.

— Не хочу… Не піду, — пробурмотіла я, перевертаючись на інший бік і вкриваючись ковдрою по самі вуха.

Але телефон не заспокоївся. Одразу після будильника — дзвінок.
Соня.
Я зітхнула і натиснула прийняти виклик.

— Що? — буркнула я, не встигаючи ще сфокусувати голос.

— Я під під’їздом, — коротко кинула вона.

— Не треба мене чекати. Ти звільнена.

— Що з тобою?

— Вчора чому не брала слухавку?! Ти взагалі знаєш, що сталося?

Я замовкла на мить. Дихання застрягло в грудях. Потім сказала тихо, ніби з відчуттям огиди навіть до себе:

— Я ночувала… на вокзалі.

— Що?! У мене телефон розрядився. Я не могла… бачити.

— Мені все одно, — мій голос став жорстким. — Ти звільнена.

Я кинула слухавку.

І так, з самого ранку мене накрила хвиля люті. Я кипіла зсередини. І від холоду, і від самотності, і від сорому.

А потім згадала. Кріс. Мене немов вдарили. Її обличчя, її сміх, її погляд. І її смерть. Я дала собі обіцянку. Я знайду її вбивцю. Але для цього мені потрібно було потрапити до її кімнати. Знайти хоч якийсь слід, щось, що поліція могла не побачити.

Я визирнула у вікно. Соня поїхала. І тоді мій погляд впав на той самий чорний Kawasaki, припаркований трохи далі. Дикий. Я зціпила зуби. Ні. Я не буду до нього звертатися. І не піду.