Елемент тридцять четвертий

Я бачив, як він схиляється до моєї шиї. Конюшина. Символ мого бунту, мого лідерства, моїх втрат. І коли його пальці торкнулись ланцюжка — я вистрілив. З останніх сил. Схопив його за зап’ястя і з усієї злості — а вона у мене, щоб його, ніколи не закінчується — вивернув руку.

Він заверещав, мов щур, і завалився на спину, біта випала з рук і прокотилась по підлозі.
Я встав. М’язи тряслись, ребра пекли, але я стояв.

У новеньких, ще блискучих джорданах, я поставив ногу йому під горлянку. Легко. Але достатньо, щоб зрозумів — ще трохи, і кістки тріснуть.

Він кілька разів постукав по моїй нозі. Здається. Знак честі. Навіть серед вовків — це закон. Я відпустив. Він зірвався на ноги і побіг вниз. Його шрами, його страх, його поразка — все було на спині, яку я провів поглядом.

Стояло гробове мовчання. Хлопці мовчали, бо їх Альфа залишився стояти.

І тільки тоді, коли всі звуки згасли, я нарешті дозволив собі відчути… біль. Гострий, тупий, що накочував хвилями. Я кашлянув. Кров. Тепла, густа, темна. Вона з’явилась на долоні, якою я затулив рот. Ноги підкосились. Я впав на одне коліно, важко дихаючи, дивлячись на червоне на руці.

— Сильно... — хрипнув я сам собі.

Перед очима промайнуло щось яскраве. Очі. Зелене… і блакитне.

Різноока. Щоб її, чому саме вона? Чому ця дівчина з’явилась у моїй голові в момент, коли я майже лежу в калюжі власної крові?

Як вона засіла мені в мозок? У серце? А перший раз коли її побачив. Коли вона зайшла в комору.

Я посміхнувся.

— Мала… — прошепотів я і впав спиною на бетон, втупившись у темну стелю.