Елемент тридцять третій

— Ну давай, Дикий! — викрикнув він. — Покажи, хто ти!

— А ти не чув? Я той, кого не варто будити вночі, — прошипів я.

І тоді ми зійшлись. Два вовки, два лідери. Стук кулаків, хруст, адреналін, кров. І жодної пощади.

Перший удар прийшов неочікувано — бита з розмаху влучила мені в плече. Я рикнув, зробив крок назад і зісковзнув по підлозі, але втримався. Знову він замахнувся, я вчасно ухилився і вдарив його в живіт — кулаком, зі всієї злості, так що він захитався назад.

— Тобі ще вчитись, малий, — прошипів я, і вдарив ще раз — прямо в скулу.

Він вищирився, слина і кров змішались на його губі. Він не падав.
Сили в нього було багато. Більше, ніж я чекав.

— За конюшину, гнидо, — прошепотів він, і замахнувся знизу.

Я почув хруст.

Його бита влучила мені в ребра — звук був такий, що навіть мої хлопці сіпнулись. Повітря вилетіло з легенів, я впав на коліна. Він кинув биту — і пішов кулаками.

Один удар — у щелепу. Другий — в брову. Третій — під око.
Світ почав розгойдуватись. Я відчував, як тепло стікає з губи, потім з носа. Кров.

Мої кулаки — збиті до м’яса. Я більше не відчував пальців, тільки пекучий біль і липку, теплу рідину.

Але я не падав. НІКОЛИ.

Я рикнув, мов звір, і вперся в нього плечем, поваливши на землю. Ми покотились по бетонній підлозі. Бруд, пил, камінці. Вони дерли шкіру на ліктях, щоках.

— Ти хотів битись з Диким? — прохрипів я. — То давай, битись!

Мої кулаки врізались у нього. Лівий. Правий. Лівий. В крові були ми обидва — як брати по шраму.
Він знову схопився за биту, я був повільніший…
І знову вона впилась мені в живіт.

Він підійшов повільно. Впевнений у своїй перемозі, хижак. Подумаєш, знову зламав мені ребра. Можливо, сьогодні він забере не лише моє повітря — мою душу.