Елемент тридцять другий

Банда.
Бандани, біти, погляди, які хочуть здаватися злими, та руки ще дитячі. Новенькі. Видно, хтось із старших їх нацькував. Але от тільки — де їх голова?

Я нахилився, сів на байк. Поправив перчатки. Потім рукою відкинув пасма волосся з лоба.
— Хлопці, сидимо, — кинув я, не відводячи погляду від «вистави».

І мої теж сіли. Мовчки. Без жестів. Бо коли я не йду в атаку — і вони не йдуть. Це не страх, це дисципліна. Повага.

— Де ваш головний чепушила? — крикнув я з легкою посмішкою. — Бійки не буде. Вам завтра до школи. Йдіть уроки робіть… або хоча б поспіть.

Сміх прокотився серед моїх. Але з-поміж тих пацанів вийшов один — більший. М'язистий. Волосся до плечей. Шрам під оком, і бита в руці, така міцна, ніби щойно з дерев’яної м’ясорубки. Він підійшов ближче, не зводячи з мене очей.

— Дикий… — прогарчав він. — Конюшина моя.

Я повільно торкнувся свого кулона — чотирилисної конюшини на чорному шнурку, що висів у мене на грудях.

— Смішно, старий. Ти ж ще в минулому сезоні мені руку об землю залишив. Здавалося, після того ти вже обісрався перед своєю зграєю.

Він хмикнув.
— Цього разу я прийшов не один.

Раптово розвернувся — і побіг до входу в будівлю. Я одразу зрозумів. Це виклик. Вовк кидає виклик вовку. Альфа йде проти альфи. Я зістрибнув із байку і рвонув за ним, на ходу скинувши куртку. Сходи, бетон, пил — все летіло під ногами. Я наздоганяв його — уже чув подихи, вібрацію в стінах.

У дворі мої хлопці вже кришили «молодняк». Хтось лежав, хтось тікав, хтось ще тримався.
Я не озирнувся. Не маю права. Всі знали — головний має йти проти головного. Інакше ганьба.

Ми злетіли на другий поверх. Будівля гнила, цемент хрумтів під ногами, але я не зупинявся.
Він різко обернувся на повороті — і махнув битою. Я пригнувся. Стук. Іржавий метал вдарив по стіні, піднявши хмару пилу.