Елемент тридцять перший

Ніч розлилась по місту наче чорна кава. Я стояв на балконі, куртка була на мені. По правій стороні — її балкон. Всього кілька сантиметрів. Кілька. Можна просто зробити крок — і опинитись там, поруч. Світло в її кімнаті вже давно згасло, але я все одно дивився. Наче щось шукав у темряві. Маленьке, різнооке створіння, що гримнуло в моє життя, розкидавши все по кутках. І я не знав, що робити з цим хаосом.

Телефон затрусився в кишені.
— Алло.
— Нікс, це Тьомо. На нашу територію зайшли…
— Знову стафи? — я заговорив твердо.
— Саме. Ми з пацанами вже там, на заброшці.
— Їду. Зустрінемось на перехресті.
Повернувся в квартиру. Підлога скрипнула під ногами.
Коли взувався, сперся рукою об двері. В куртці, що була на мені, щось пахло… не мною.
М’яко, солодко. Як щось зовсім інше. Як вона.
Я зарився носом у тканину й тихо, майже беззвучно прошепотів:
— Спи, мала.

Вийшов. Двері грюкнули за мною. Мій Кавасакі стояв, як звір у засідці. Я стрибнув на нього, одягнув шолом, перчатки — і рвонув у ніч. Ліхтарі миготіли обабіч траси. Холод щипав обличчя крізь щілини в шоломі. Поступово з-за поворотів до мене приєднувались інші байки — свої. Моя банда. Я вів її.

Ми були не просто хлопцями на колесах.
Наша зграя мала порядок. Структуру.
Захисники — ті, хто відповідають за межі району.
Розвідники — як Тьомо, вони бачать усе першими.
Виконувачі — мовчазні, точні, жорсткі.
А я… я — брудний король нічного асфальту. Ніхто не обирав мене. Просто не було сильнішого. І я вдарив першим.

Ці, новенькі, які сьогодні залізли на наше, мали лише одну мету — відірвати мій кулон на шиї. Символ влади. Чотирилисна конюшина — трофей. Зняти його з мене означало зламати Дикого. Але я ще стояв. І поки стою — наше залишалось нашим. Мене боялись через синці, шрами, звичка говорити кулаками. Після смерті батька я був дитиною без дому. Шрами на мені — від вулиць Англії, зневаги Америки, і від зради в рідному місті. Я почав бити, бо вже не хотів отримувати. У сімнадцять я сам приїхав в Італію. Став тут своїм. І от тепер — знову інша війна.

Тільки тепер…

Коли я побачив її — дівчину з мого дитинства. Мене ніби прибило до стіни. Я не вірив, але вона — вона була саме тією, кого я боявся зустріти. Бо в її погляді — не було страху. І тому я боявся сам.

Я вів банду крізь ніч. Попереду — заброшка. Може, й біда. А може — просто ще одна ніч.

Але її запах все ще був у моїй куртці. І не відпускав.

Я загальмував перед покинутою будівлею без вікон. Хтось назвав би це «страшним місцем», але не я. Для мене — це лише ще один бій. Ще одна ніч. Двигун мого моцика стих, і в той же момент один за одним зупинилися мотори хлопців. Вогні погасли. Тиша впала важкою ковдрою.

З темряви вийшов Тьомо — трохи нижчий за мене, худорлявий, з гострим профілем, як у їжака, в очах — той самий блиск. Ми зустрілись кулаками — братерський ритуал.
— Вони всередині, — сказав він стиха.
— Бачу, — відповів я, дивлячись, як з-за будівлі починають виходити тіні.