Елемент тридцятий

Я зірвався з місця, не думаючи. Просто побіг слідом. Серце билося в грудях не від навантаження, а від неї.
— Різноока! — гукнув я.

Вона зупинилася біля дверей ліфта. Стояла прямо. Тонка спина, розтріпане волосся. Чорт забирай, навіть у цьому безладі вона виглядала... правильною. Я зупинився за кілька кроків, втупився в неї.

В голові все переплуталось.

Я хотів... хотів підійти і пригладити її волосся. Лагідно. Доторкнутися до її голови й прошепотіти щось на вухо. Хоч що-небудь. Хоч просто "все добре". Притиснути до себе й втримати, бо вона з тих, хто не просить, а просто йде. І йде глибоко.

СТОП!

Що я собі думаю?

Це ж Ада. Дурна, язиката, небезпечна. Проблема з ногами, руками і очима. Моя ворогиня.
Але я вже ступив до неї.
— Нам на один поверх. Я з тобою, — сказав я тихо. Надто тихо, але досить голосно, щоб вона почула.

Вона нічого не відповіла. Просто зробила крок у ліфт. Я зайшов за нею. Натиснув кнопку 9. Тиша. Хвилина мовчання, що била сильніше за будь-які крики. В повітрі було щось напружене, електричне. Я ледь не дихав.

Коли двері відкрились, вона вийшла першою.
Я залишився стояти на місці ще на мить, перш ніж пішов за нею в коридор.

Вона зайшла до себе. Без прощання. Без погляду.

Я дістав з кишені нову пачку сигарет. Поглянув на неї. Потім на двері, за якими Різноока щойно зникла.
Мовчки поклав пачку на старий стіл, що стояв у загальному коридорі. Розвернувся й пішов до себе. Навіть не запалив.