Елемент двадцять восьмий

— Ні.       

— Сідай, Адо.

— Я не просила тебе приїжджати.

— Я не питав, чи просиш. – Ми сперечалися ще кілька хвилин, нарегті вона поступилась мені і залізла на байк.

Ми їхали мовчки. Вітер бив у спину, але я не зупинявся — хотів, щоб вона нарешті була вдома. Хотів, щоб вона була… у безпеці?

Після кілометра я зупинився. Скинув куртку й перекинув через її плечі. Вона буркнула щось зле у відповідь, я дав їй легкого шльопка по лобі, і ми знову поїхали. Вона впала мені на спину — а я відчув це м’яке тепло, її щоку, її обійми, навіть якщо неусвідомлені.

Мені прилетіло по шоломі.

— Ти тупа? — обернувся я різко. — Зараз пішки підеш.

Вона не відповіла. Просто… провела рукою по моїй спині. Повільно. Наче вибачаючись. М’яко. Майже ніжно. Але я відчув кожен міліметр її дотику, ніби вона обпекла мене крізь футболку. Серце стукнуло раз, другий, потім ривком у груди — і я різко відвернувся, натиснув газ.

Тільки б не обернутись. Тільки б вона не побачила мого погляду. Бо в ньому було занадто багато того, чого я не хотів — зацікавленості, м’якості, слабкості.

Що вона робить зі мною?

Спеціально, чи що? Вона що, розуміє, як зводить мене з розуму? Ця маленька… зла суміш гордості, зневаги, болю і дурного сарказму. Вона — гримучий коктейль. І я — той дурень, що тягнеться до отрути.

Мала з району, яка поводиться, ніби світ має їй вибачитися. Різноока принцеса з лицем янгола, поглядом вовчиці і характером гранати без чеки.

Я глянув у дзеркало бокового виду — її волосся летіло назад, очі прикриті, ніби довіряє мені. Мені. Дикому. А я не був гідний навіть її подряпаного ліктя.

Я стиснув кермо, щоб не вигукнути в голос. Я ж ніколи не був таким. Мене всі боялись. А ця… ця — не боїться. Ця лізе в голову, у кров, у нерви. І вже десь там оселилась, не питаючи дозволу.

І найгірше — я не хотів її вигнати звідти.