Елемент двадцять шостий

— Ідіот! — прошипіла я, даючи йому легенько кулаком по шолому.

Він обернув голову настільки, наскільки дозволяв шолом. Його очі блиснули — знайома суміш злості, розваги й холоду.
— Ти тупа? — кинув він. — Ще раз вдариш — підеш пішки.

Я мовчки погладила його по спині — чисто на зло. Його лопатки напружились. Але він нічого не сказав. Просто натиснув на газ.

Ми мчали крізь темне місто. Вітер рвав волосся з моєї зачіски, забивав подих, але це було краще, ніж сидіти замерзлою на вокзалі.
Коли ми нарешті зупинилися, я здивовано підняла очі — переді мною був мій 10-типоверховий  будинок.

— Звідки ти знаєш, де я живу? — спитала я, звузивши погляд.

— Розетті сказала провідати, — відповів він байдуже, зістрибуючи з мотоцикла. — Плюс… ми сусіди.

— Сусіди? — перепитала я, поклавши руки в боки.          

Він лише кивнув, ніби це щось само собою зрозуміле. Я зняла з плечей його кожану куртку. Вона була тепла, пахла димом, ніччю… і ним.

— Тримай. — Я простягла йому.

Він прийняв її мовчки. Довше, ніж треба, тримав у руках. А потім пробурмотів:
— Не дякуй. Я все одно тебе не люблю.

— Добре, бо я тебе — теж. — Я вже розверталась, але кинула ще одне: — Але…
— Що?
— Ти трохи менше ідіот, ніж я думала.

Його губи сіпнулись у напівпосмішці.
— А ти трохи більше дура, ніж я розраховував.

Я фиркнула й пішла до дверей. Але зсередини вже зростало щось — дивне. Щось, що пахло шкірою, вітром… і теплом, яке я ніяк не очікувала отримати саме від нього.