Елемент двадцять п'ятий

— Сідай.

— Ні.

— Сідай, Адо.

— Я не просила тебе приїжджати.

— Я не питав, чи просиш. — його голос був різкий, як холодне повітря. Але в ньому щось було. Трішки злості, трішки паніки. — Ти мала бути вдома кілька годин тому. Розетті вже всю поліцію підняла, ти не відповідала їй. А вона мені дзвонила.

— Тобі?

— Я ж сказав їй, що супроводжу тебе до медпункту, пам’ятаєш? Ну от і «супроводив». — він постукав по місцю для пасажира позаду себе. — Сідай вже, бо я зійду і закину тебе сюди сам.

— О, погрози. Так по-лицарськи.

— Я не лицар, Адо. — його очі блиснули. — І ти не принцеса.

Я все ж таки сіла. Бо було холодно. Бо була втомлена. І, може, трошки — бо хотіла. Хоча б ненадовго — не бути самотньою.
Мовчав.
Я теж мовчала.

Він поклав мох руки собі на пояс. Я відсторонилась. Не хотіла чіпати цього дурного.

— Ти не мав права так зі мною говорити, — сказала я перша.
— А ти не мала права забирати мої сигарети.
— Вони шкідливі.
— І я теж. – Він вдарив по візору, тим самим закривши його.

Я не знала, що відповісти. Але коли він подивився на мене — по-справжньому — я раптом відчула, що йому не все одно.

— Я подумав, ти реально втечеш. Як маленька.

— А я й втекла.
— Але ж я тебе знайшов.

І в цю мить... щось сталося.
Я посміхнулась.
Вперше за весь день.

— Дякую. — тихо сказала я. — Але я все одно ненавиджу тебе.

— Я знаю.
— І не пробачу.

— Не прошу.

Ми їхали в тиші. Але вона була іншою. Теплішою.
Приблизно через кілометр Нікс різко загальмував. Мотоцикл завив і стих. Він мовчки зліз, зняв з себе кожану куртку й перекинув мені на плечі.

— Я не просила, — огризнулась я, зітхаючи.
У відповідь — ляпас по лобі. Невимушений. Різкий.
— Ти ще й неблагодарна, — буркнув він і мовчки сів на байк, залишившись в одній футболці.

Я ще не встигла отямитись, як мотор знову заревів. Байк рвонув уперед, і я, не встигнувши триматися, буквально впала йому на спину, обіймаючи за плечі.