Елемент двадцять четвертий

— Дівчино, прокидайтесь. Ви можете покинути вокзал?     

Я розплющила очі. Чоловік у формі стояв переді мною. В його погляді не було злості — лише втома.

Я не одразу зорієнтувалася. Пальці були закоцюблі, сумка ледь трималась у руці. Я встала, хитаючись, і мовчки попленталась кудись, сама не знаю куди.

Темрява не лякала мене. Мене лякала одна річ — я більше не знала, куди йти.

Асфальт блищав від вологи, і в повітрі пахло сирістю та дизелем. Я йшла повільно, нікуди не поспішаючи, бо йти мені було нікуди. Ноги промерзли до кісток, а руки тряслися, не тільки від холоду — від усього.

Я озирнулася. Темрява огортала все навколо. Ліхтарі на цій частині дороги не працювали — лише тінь і тиша. Та серед цієї гнітючої порожнечі щось наближалося. Рев мотора. Спочатку тихо. Потім гучніше. Шумніший. Агресивний.

Фари виринули з темряви. Мотоцикл. Чорний, потужний і лякаючий.

Він наближався швидко, наче хижак, і я на мить завмерла. Потім — розвернулася й рвонула в бік. Побігла. А що, якщо це маніяк, або хтось гірше. А буває хтось гірше за маніяка?

— Чорт… — видихнула я, коли зрозуміла, що біжу просто на трасу.

Мотоцикл не спинився. Навпаки — він пришвидшився. Світло фар зловісно стрибало по асфальту. Я рвучко зупинилась — і саме в ту мить байк загальмував просто переді мною. Колеса заверещали, а я не втрималась — зойкнула й впала назад, боляче здерши лікоть.

— Що ти тут робиш? — спитав, скоріш за все невмілий, водій, піднявши візор шолома. Голос дратівливий, як завжди, в якому я впізнала свого однокласника, але… руки на кермі тремтіли.

— А що, не видно? — кинула я, зітхаючи й обтрушуючи подерті лікті. — Екскурсія по темних районах міста. Дуже весело. Рекомендую.

Дикий скосив очі, мов хотів переконатися, що я справді настільки безглузда.
— Ти дурна? — майже прошепотів.
— А ти переслідувач? — огризнулась я, не відстаючи. — Що, занудьгував — і вирішив познущатись?