Елемент двадцять третій

Пролунав дзвінок на урок, але я не пішла до свого місця. Я схопила рюкзак, не озираючись, і швидким кроком рушила до дверей. На мить зустрілася поглядом із Диким — холодним, оцінюючим, дратівливо спокійним. Я йому нічого не винна. Ні погляду, ні пояснень.

У коридорі наткнулась на Розетті. Вона, звісно, зупинила мене:
— Адо, куди це ти?
Я вже відкрила рота, щоби щось пробурмотіти на кшталт «до вбиральні», але з-за моєї спини пролунав знайомий голос:
— У неї болить живіт, мені сказали провести її до медпункту.

Я обернулась. Нікс. Стояв, схрестивши руки на грудях, нахабно спокійний.

— Добре, — сказала вчителька й кивнула. — Тоді тримай мене в курсі, Ніксе.

Він коротко кивнув, а я пройшла повз неї, не сказавши нічого. Вже коли виходила з будівлі, за спиною пролунав його голос:
— Ти не взяла пальто.

Я обернулася на мить, але нічого не сказала. Хто він такий, щоб мені вказувати? Дурень. Мій тато, чи що? Без пальта не помру.

На зупинці я набрала Соню. Гудки. Один. Другий. П’ятий. Вона не брала слухавку. Ідеально. Піднявся вітер. Колючий, пронизливий. Я стиснула зуби, піджала плечі, сховалась у капюшон, але все одно тремтіла.

Коли під’їхав перший автобус — сіла. Куди він їде — було байдуже. Головне — не стояти тут. Я притулилась головою до холодного скла й не помітила, як заснула.

Прокинулась, коли водій м’яко сказав:
— Дівчино, кінцева.

Темно. Небо затягнуте, а повітря вологе. Я вийшла з автобуса, витягнула руку з кишені й глянула на білий годинник — четверта. Стало ще холодніше, якесь колюче сире повітря просочувалось крізь одяг до самих кісток.

Я підійшла до водія:
— А ще ходять автобуси?
— Не знаю, люба, — буркнув він, заклавши руки за спину. — Години через дві, може, буде останній. А тобі куди?
— Віа делла Лунгара, Рим.
— Ой, дитино, вибач, — зітхнув. — Не допоможу. Ліпше дзвони батькам.

І пішов геть, перевалюючись, як втомлений моряк. Я дістала телефон. Розрядився, як вчасно.

Сіла на лавку біля стіни вокзалу. Все тіло тремтіло. Руки вклякли. Я уткнулась у стіну, і хотіла, щоби вона поглинула мене.

— Всьому винен цей Дикий. Тупень. Ідіот. Бовдур! — прошипіла я, вдаривши кулаком у бетонну стіну. Біль пронизав руку. Здерла шкіру — кров з’явилася на кісточках пальців. — Боляче… — прошепотіла я й заплющила очі. Сльози самі потекли.

Мені було себе шкода. Як давно я відчувала це? Як давно я дозволяла собі бути слабкою? Уперше за довгий час я дозволила собі плакати. Тихо, гірко і беззвучно. Сльози текли, а я уткнулась обличчям у коліна й не зупинялась. Потім… потім я заснула. Просто отак. У позі клубка, на холодній лавці, у чужому районі, без жодної надії на повернення додому.