Елемент двадцять другий

Нікс Вайлд був уламком моєї втраченої пам’яті. Уламком чогось страшного, що я несвідомо носила в собі.

— То що тепер? — прошепотіла я.

— Тепер... ти знаєш правду. Або принаймні її частину.

Він подався до дверей, але перш ніж вийти, додав:

— Не думай, що я зникну. У нас з тобою ще рахунки.

І зник. А я лишилась у коморі, серед пилу й темряви, одна — з новим болем у серці. І з іменем, яке тепер звучало по-іншому.

Нікс.

Чому я не сказала, що мені шкода?
Чому не прошепотіла, як це все несправедливо? Що я не хотіла такого. Що не я — не я — вбила його батька. Що я дізналась про це, коли він мені сказав, і це теж стало мені ударом у шлунок. Я теж втратила. Частинку себе. Точніше своєї маски

Чому я не сказала, що я не така?
Що я не тінь мафіозного роду, або хоча б не тінь жорстокості свого тата. Я — просто дівчина. Яка теж шукає правду. Яка хоче дихати вільно. Яка втомилась боятися.

Але я мовчала.
Бо якщо сказати — зламаєшся. Якщо скажеш — то доведеться дивитися в очі болю. Йому. Й собі. А я не знала, чи витримаю. Тому ховалась за колючки.

Навіть Нікс розуміє, що я не така, за кого себе видаю. Він дивився на мене не з ненавистю — з гіркою правдою. Мовляв, ти теж жертва. Але ти з того роду. І ти мовчиш.

Так чому я маю жити з цією маскою?
Чому я досі граю цю роль, яку написав мій батько, а не я?
Чому я дозволяю світу бачити в мені чужу кров, а не власне серце?

Чому? Чому? Чому?!
Цей крик рвався з мене, але звучав тільки всередині.
А вголос я лише зітхнула. І знову — мовчки — пішла.
Маска трималася міцно. Але під нею — все вже пекло.