Елемент двадцять перший

Я завмерла. Повітря в коморі стало різко гірким, мов просоченим старими образами й нерозказаними трагедіями. Його очі вп'ялися в мене, не даючи змоги збрехати, віджартуватись, відвернутись. Я вже не могла зітхнути, не могла закрити очі.

— Що? — прошепотіла я, більше до себе, ніж до нього.

Коли це було? Не пам’ятаю такого…                

— Саме так, — його голос став низьким, хрипким, мов поранене серце заговорило вголос. — Він прикрився грошима. Він прикрився зв'язками. І зробив вигляд, що нічого не сталося. А я залишився без батька.

— Це якась помилка… Мій тато не здатен на таке. Він завжди… завжди рятував людей. Він був лікарем, рятував людям життя. — Я відчувала, як моє серце починає гупати в скронях. Я би хотіла більше всього на світі, щоб те, що я казала було правдою, але ми обоє знали що це брехня.

— Він рятував своє ім’я, не людей, — Нікс посунувся до мене ближче, і я знову відчула ту напругу, яку вже відчувала тієї ночі біля лікарні.

Це правда, тато лікарем був тільки для прикриття. Для іміджу, доброї впливової людини.

 — І коли все сталося, мені було лише дев’ять. — Продовжив Дикий. — Але я пам’ятаю. Пам’ятаю, як ти стояла поряд з ним. Маленька принцеса в білій сукні. А мій тато вмирав.

— Ти! — Я вдарила його кулаком у груди, не сильно, але з усією образою, яку могла втиснути в рух. — Якщо ти бачив мене — чому нічого не сказав? Чому тепер?!

— Бо тепер я знаю, що ти не така, як він. Але ти носиш його прізвище. І ти в його грі.

В якому сенсі «не така»? Я взагалі-то тут граю погану дівчинку через своє «воно мені не треба»…

Я хотіла щось сказати, щось довести, але в грудях усе палало. У мене тремтіли пальці, і я знала: якби ще одна його правда вдарила по мені — я б розбилась. Повністю. А може розбилась моя маска.

— Ти справді думаєш, що я причетна до чогось такого? Що я могла знати?

— Я не знаю. Я не можу довіряти тобі. Але й відвернутись не можу. Бо ти… ти не така, як я уявляв.

Та звідки він взагалі знає? Хто він такий, щоб розказувати мені яка я?

Його голос зламався, а я зробила глибокий вдох, бо відчувала, що ще трохи — і видам себе і татуся. Не від страху. Від болю. Від того, як все перевернулось. І від сили правди, яка тиснула на мої плечі.

— Ми вороги, Адо. Бо так вирішили наші батьки. Але ти... змушуєш мене сумніватись.

Він дивився на мене так, ніби хотів забути те, що сказав. Але не міг. І я — теж. Я більше не могла бачити в ньому лише хулігана з району.