На атоми й назад
Елемент двадцятий
– Тоді, ми вороги, – сказала я тихо, але твердо. Серце калатало, як після бігу, хоча я сиділа нерухомо.
– Так, вороги, – відповів він, не зводячи з мене погляду. Його очі, здавались ще глибшими в напівтемряві.
– Що ти про мене знаєш? – кинула я з викликом, не витримуючи цієї тиші між нами. Вона була важчою за крик.
– Тільки те, що ти з впливової родини, Адо, – зітхнув він. – І знаю твого батька.
Я завмерла.
– Звідки?
Він відвів погляд, мовби це було занадто важко вимовити в обличчя.
– Мій тато працював з твоїм… в тій самій лікарні. Фабіо був чудовим. Добрим. Людяним. Мій батько поважав його. І я був дитиною, але пам’ятаю.
В його голосі з’явилось щось ламке. І тоді, в цю секунду, вперше за весь час, я побачила в ньому не лише зухвалого Нікса з району, а хлопця з болем усередині.
– Тоді чому ти хочеш мені обірвати план, Ніксе? – запитала я м’яко, майже шепочучи.
Його обличчя одразу змінилось. Наче замкнулась якась броня. Його щелепа напружилась.
– Не називай мене по імені, – прошипів він. – Ніхто не сміє.
Я схилила голову трохи набік, і в моїй усмішці з’явилась виклична нотка.
– Ніксе, – повторила я навмисно, наче пробуючи звук його імені на смак. – Чому?
Він мовчав. Тиша пульсувала між нами, аж поки він не відповів.
– Бо твій батько… вбив мого тата.
#6643 в Любовні романи
#2702 в Сучасний любовний роман
#1035 в Детектив/Трилер
#417 в Детектив
Відредаговано: 03.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
