Елемент дев'ятнадцятий

Я відчула, як холодний піт скотився по моїй спині, і враз стало дуже жарко, а я – я мала просто сидіти. І це дратувало.

– Називай як хочеш, – знизала плечима і повернулась до дверей. Голос був рівний, але пальці вже зламали олівець, що я намацала поруч.

– Я не жартую, – він нахилився трохи ближче. Його голос став нижчим, майже теплим, небезпечно привабливим. – Ти цікава. І небезпечна.

– Я не небезпечна. Я нормальна.

– Ага. Прямо як гримуча змія у коробці з мишами.

Мене переповнювало бажання розвернутись і втикнути цей олівець йому в живіт. Але я змусила себе просто сидіти. Його голос, його погляд – усе провокувало, але я знала: одна необережна дія, і все полетить шкереберть.

– Слухай, Царице, – знову почав Нікс, вдаючи, ніби йому нудно, і при цьому ледь помітно усміхаючись. – Якщо хочеш грати в звичайну – зі мною не вийде. Я нюхом чую чужинців. А ти... пахнеш порохом і кров’ю.

Я рвучко обернулась:                                                   

– Що ти знаєш?

– Все, що треба. Особливо після тієї ночі.

– Ти... стежив за мною?

– Ні. Я виходив з лікарні. А ти мене майже вбила, коли я спокійно собі йшов додому. Причому зі спини. Як негарно.

– Це був… ти?

– Ти сказала мені фразу, яку я запам’ятав: «Звали, дебіл, не чіпай мене!».

Я не стримала усмішки. Хай йому грець, цей Дикий знав, як мене вивести. І зачепити.

– Було б добре, якби ти мовчав.

– Було б добре, якби ти не грала роль скромної новенької. Бо з таким виразом обличчя ти скоріше виглядаєш як та, хто може організувати переворот.

– А ти той, хто його очолить, якщо я дам знак, так?

– Ні. Я той, хто тобі завадить.

І ми з ним зустрілись поглядами.

І в ту мить я зрозуміла: ми далеко не союзники. Ми самі люті вороги. Вибухові. Несумісні. Але надто схожі, щоб це не стало війною.