Елемент шістнадцятий

Я залишилась стояти в коридорі біля класу хімії. Повз мене проходили учні — хтось байдуже, хтось з цікавістю. Я ж робила вигляд, що нічого не помічаю.

До мене підійшла класна керівничка, пані Розетті:
— Ходімо, я тебе представлю.

Вона ввела мене в клас, спокійно, як ніби я була її сто двадцята новенька за цей місяць.
— Це Ада Косай. Вона з нами до кінця навчального року. Будьте чемні. Ада, можеш обрати будь-яке вільне місце.

«Чемні», ага. Я глянула на клас.

Перше обличчя — знайоме. Те саме зухвале дівчисько з коридору, з чорними стрілками й осмішкою в стилі «мені все можна». Поруч — її посіпаки, з прилиплим поглядом і вимушеним сміхом.

І він, бовдур-дурбецало.
На задній парті, без сусіда. Ноги стояли на сусідньому стільці, спершись на лікті, він дивився на мене прямо. Без страху. Без зухвалості. З цікавістю.
Дикун.
Очі різні. Один холодний, інший теплий. Як його думки — важко зрозуміти, що він зараз думає. І чи думає взагалі.

Я подивилася на третю парту біля вікна. Дівчина, яка сиділа там, швидко кинула сумку на порожній стілець. Мовчазне «ні».

Я пішла далі. Наступний стілець — те саме. Чужі речі, погляди, тихий шепіт. А потім голос з переду:
— Ха! Новенька не в моді, а? — регіт зухвалої з коридору викликав кілька нервових усмішок.

Я не звернула уваги. Не зупинилась. Просто пройшла до задньої парти. Найдальша зліва, біля вікна. Я сіла за парту через дві парти ліворуч від Нікса.
Правильне місце. Ніхто не чіпає. Повітря свіже. Видно небо.

Він все ще дивився.

Я обернулась до вікна і всміхнулась.

Знаєте, мені було вже байдуже, хто на мене дивився, хто перешіптувався чи залипав на мій вигляд. Я чітко знала свою мету на ближчій час. Я планувала знайти винних і змусити їх платити.

«Подруго… я не буду щасливою, поки не помщуся. І хай хоч увесь світ згорить.»

Розетті вийшла з кабінету — і раптом усі голови в класі повернулися до мене. Як по команді. Я сиділа, не кліпаючи, навіть не ховаючи погляду. І саме тоді дівчина з рожевим волоссям з коридору, встала з місця і підійшла до мене.

— Я Нанні. Президентка класу. — Вона усміхалась так, ніби зараз вручить мені почесну грамоту за присутність. — Ти новенька, але я все знаю, хто приходить, хто йде, хто чхає. Тут усе під контролем. Під моїм.

Вона говорила тихо, зухвало, ніби хотіла зачарувати мене цією своєю владністю.

— Недокоролева, стули рота, спати не даєш, — пролунав з останньої парти голос Нікса. Його напівзлісна байдужість розсікла повітря, як лезо. Дехто захихотів.

Нанні вмить спалахнула, але тримала себе в руках.

— А ти звідки? — продовжила вона, дивлячись мені прямо в очі. — Я чула щось про переведення... з-за кордону? Чи, може, з приватної? Або, може... — вона наблизилась ще ближче, — із притулку?

Я дивилась на неї холодно. Вона хотіла змусити мене сказати щось, пробити мій панцир, витягти з мене історію. Та в мене був план. І в ньому не було місця для балаканини з "королевами школи".

— Я звідти, де ті, хто ставлять багато запитань, довго не живуть, — відповіла я рівним тоном.

Її очі трохи округлились. А Нікс з останньої парти хрипко засміявся.

— Тепер мені цікаво, — буркнув він, сперся ліктем на парту й подивився на мене, наче я була новим рівнем у грі, який він хоче пройти.