Елемент чотирнадцятий

— О, спасибі, що показали дорогу до учительської, — мовила я з медовою ввічливістю, ховаючи сигарети (цього довбика) до внутрішньої кишені блейзера. — Не знала, де це. А тепер знаю. Можна вже не йти, чи як?

У кабінеті було надто світло. Пахло фарбою, якоюсь дешевою кавою і пилом від старих папок. Я зайшла першою — впевнено, але всередині в мені все стискалося. За мною увійшов хлопець. Я почула, як його кроки були важчими, а хода трохи нахабною — він був у собі впевнений.

— Твоє ім’я? — підняв голову вчитель, суворий чоловік із глибокими зморшками на чолі.

— Ада... Коса... — видихнула я, ледь не спіткнувшись на прізвищі. Косано. Я ледь не сказала Косано. Чорт. — Косай. Ада Косай.

Я ковтнула повітря і змусила себе знову подивитись в очі вчителю, ніби нічого не сталось. Він щось занотував у блокноті, кивнув.

— Новенька.                                   

Потім глянув на хлопця.

— А ти?

— Нікс Вайлд, — відрубав той і навіть не збирався удавати ввічливість.

— А, Дикун... — сухо кинув учитель, глянувши на нього поверх окулярів.

У мене ледь не сіпнулася брова. Дикун? Серйозно?

— Я — пан Валеріо, вчитиму у вас фізику. — Він знову повернувся до своїх нотаток, — Ада, іди до столу — тебе зустріне куратор, видасть форму, графік і ключ від шафки. Переодягайся.

Я кивнула, але не рушила одразу. Я слухала, що казали йому.

— Ти спізнився, Вайлде. І вкотре.

— Ну, я не годинник, — пробурмотів він собі під ніс. Я це почула, і мені стало смішно, хоча сміятись було б тупо.

— Відправляю тебе на виправні роботи в бібліотеку. Без суперечок. І тільки спробуй знову запізнитись, бо вилетиш звідси швидше, ніж знову відкриєш рота.

Він посміхнувся. Щось у тій посмішці було зухвале, але щире.

Я опустила очі, коли зрозуміла, що надто довго дивлюсь на нього.

Я стояла, оперта о стіл мого куратора, ковтаючи повітря після тієї дивної зустрічі. Нікс уже зник за рогом коридору, залишивши після себе запах дешевого тютюну та осад у думках. Я встигла відчути, що його не цікавить ані шкільний статут, ані чужі межі. І це було навіть цікаво.

Валеріо з’явився знову. Він глянув на мене, потім у бік, де щойно був Нікс, і скривив обличчя.

— Він тебе зачепив? — коротке запитання без інтонації вилетіло з його рота прикритого вусами..

— Скоріш навпаки. — пирхнула я, розправляючи плечі. — Ваш місцевий улюбленець палить прямо в коморі. Можете занотувати.

Валеріо мимохіть скривився і пробурмотів:
— Що за тон? Косай, тебе теж в бібліотеку відправлю працювати.

Його кроки застукали по плитці — пішов сварити Нікса. А я… я повернулась до справ важливіших. Мені треба було знайти куратора.