Елемент тринадцятий

— А тобі що? — Сіпнула бровою. — Викинь сигарету.

Хлопець злегка посміхнувся, виймаючи сигарету з рота. Він був у темній футболці, худий, з подряпаними пальцями і втомленими, але дуже уважними очима. Ліве — темно-зелене. Праве — блідо-сіре.

Я зависла. Серце стрибнуло, десь там, у підсвідомості, ворухнулась пам’ять. Щось у ньому було… знайоме. Але я не дала собі часу задуматися. Не зараз.

— Сигарета шкідлива. — Я вихопила її з його пальців різко, швидко, так, ніби це була зброя. — Дай всю пачку.

Він мовчки витягнув з кишені пом’яту «Мальборо» і простягнув мені, не зводячи погляду.

— Ага, значить слухняний. Молодець. — Я хмикнула, вже обертаючись до дверей.

Саме в цю мить вони й розчинились.

— Що тут відбувається?! — вчитель в окулярах, з виразом судді й страчувача в одному обличчі, глянув просто на момент передачі сигарет.

— Та це не… — почала я, але подивившись на цього довбура і побачила, що він вже посміхнувся.

Але було пізно. Вчитель уже вхопив нас обох за вуха, як якихось гопників біля магазину, і потягнув коридором, бурмочучи про «ганьбу» і «приниження честі школи».

— Може, відпустите, пане, ми ж не ваші діти, — просичала я, але той лише тягнув ще дужче.

— Ти взагалі, звідки там взялась? — прошепотів хлопець, кривлячись від болю.

— А ти? — парирувала я, зиркнувши на нього. — Тільки не кажи, що ми вже знайомі. Я б запам’ятала таку двоколірну морду.

Він нічого не відповів. Лише злегка усміхнувся, мовив собі під ніс:

— Ага. Хто б казав, сама точно така ж. Хоча ти і не пам’ятаєш.

Щось у мені тенькнуло. Наче я щось важливе пропустила.

Але поки що — мене тягнули до вчительської, а я сміялась. Тому що це була найцікавіша перша зустріч у школі. І хлопець починав мені подобатись. Не як хлопець. Як загадка.

А загадки я завжди розгадувала до кінця.