Елемент дванадцятий

— Ти мені тут ейкаєш? — насмішкувато перепитала вона.

— Тобі, — відповіла я коротко, кинула погляд на її фарбоване рожево-чорне волосся.
— Де тут учительська?

Вона зареготала й наблизилась впритул. Була вищою за мене десь на десять сантиметрів.

— Ти новенька, так?

— Де учительська? — повторила я спокійно, але чітко, зробивши крок назустріч, змусивши її поступитися мені повітрям.

— Прямо по коридору. — Вона нарешті махнула підборіддям вправо. — Чорні двері по правій стороні.

Я ще мить затримала погляд на її темно-карих очах, ніби зчитувала щось, а потім розвернулася і пішла у вказаному напрямку.

***

Ада пройшла повз кілька груп учнів, що супроводжували її зацікавленими поглядами. Ті самі дівчата, які щойно люб'язно підказали новенькій дорогу, уже перешіптувались за спиною:

— Нанні, навіщо ти їй сказала, що там учительська? – спитала худорлява дівчина фарбовану.
— Там же комора, — підхопила друга, ледь стримуючи сміх.
— Бо туди зайшов Дикун, — пояснила Нанні.

Ада, не чуючи їхніх слів, зупинилась перед чорними дверима. Натиснула на ручку — і ті м’яко піддалися. Всередині було темно. Повітря було затхле, як у зачинених приміщеннях, де давно не бували люди, і пронизане легким запахом диму — не інакше як від паління.

Замість того щоб одразу вийти, усвідомивши помилку, вона дістала свій новенький айфон, який нещодавно купила, і, вмикнувши ліхтарик, направила промінь у темряву.

Світло вихопило силует у куті — хлопець сидів, напівобернений до неї. Його очі блиснули в світлі, він одразу зморщився й закрив обличчя рукою.

— Тьху, вимкни це, — пробурмотів він грубувато. — Що ти тут забула?

Його голос був хриплуватим, ніби він щойно говорив або мовчав занадто довго. Ада застигла, не відводячи світла, з серцем, що вдарилось десь у горло.

***