Елемент дев'ятий

Через кілька днів ми вже були у новій квартирі. Я перепрошую — квартирці. Усього чотири кімнати, вузенька кухня, і — шок — без шеф-кухаря.

Моя нова кімната була маленькою. Для більшості — велика. Для мене — тісна коробка, без усього, до чого я звикла.

Але це ще було не все.

Коли я розставляла свої речі, як мені здавалося правильним, тато покликав мене.

Фабіо сидів на кухні й давився кавою, яку зварив сам. Побачивши мене, він поставив чашку й сказав:

— Завтра ти йдеш до школи.                     

Я зависла. Потім:

— Що? Ні! Нізащо у житті!

— Адо, не починай, — голос його став твердим.

Я вдивлялася в нього. І не впізнавала.

— Ця квартира твоя. Я маю їхати — завтра ввечері на Філіпіни. Там справи, які терміново треба владнати. Я не знаю, на скільки. Соня залишається з тобою. Вона буде твоїм менеджером, має всі плани, контакти, паролі.

Я подивилась на мамин годинник на руці.

— І ти вирішив сказати мені це... о 11 годині вечора?

— Адо, дівчинко... золото моє... будь ласка... мені важко... дуже...

Вперше я побачила батька таким. Безсилля. Справжнє. Гола, сива тривога. І тоді я зрозуміла — Дора мала рацію. Я егоїстка.

Але більше не буду такою.

— Тату... це мій шанс. Знайти друзів. Бути нормальною. Я не проти. Але будь обережний. В тебе є вороги. І Кріс...

— Ми не забудемо її. І ми...

— Помстимось, — завершила я. В моїх очах щось змінилось. І він це побачив. Поклав мені руку на плече — важку, теплу.

— Іди до себе. В мене ще справи.

Я кивнула. І пішла.

А новий розділ мого життя починався. Тихо. Без вибухів. Але я знала: попереду буря.

Я пішла до себе в кімнату. Нову. Без пам’яті. Без запаху мого дитинства. Білий матрац, чужі стіни, меблі без історії. Я лягла, але не закуталась у ковдру — ніби все ще була в режимі втечі. Від кого — не знала.

Цілу ніч я провела, риючись у власній голові.

Я думала почати все з нуля. Але і не хотіла. Моє минуле — не просто тінь. Воно було мною. Мій статус, мій світ, мої справи — мені все це подобалось. І навіть більше — мені подобалося завдавати болю своїм ворогам. Тільки тепер я могла зізнатись собі в цьому. Не тому, що я була монстром… А тому, що це був мій спосіб захиститися.

Кріс завжди була проти насильства. Вона говорила, що біль не робить людей сильнішими. Я ж вірила навпаки. Я вірила, що якщо не нападаєш — тебе з’їдають. Якщо не контролюєш — тебе підминають. Якщо не давиш — тиснуть тебе.

Але її смерть… щось змінила. Щось у мені. Я не знала, що саме. І не хотіла називати це слабкістю.

Напевно, всередині я була не такою вже й жорстокою. Можливо. Але я не була впевнена.

Я не хотіла йти до школи. Причин — тисячі. Але зараз, у цю мить, я ще не могла сформулювати жодної. Я не хотіла виглядати слабкою. Але в той самий час — я не знала, хто я тепер.

Я боялась, що більше не зможу знайти вбивцю Кріс. Що не зможу помститися. Що не зможу жити так, три дні тому.

Я не люблю людей. Я не довіряю їм. Я не зможу злитися з натовпом. Але я добре знаю, що таке "треба".

А ще краще — знаю, як виконувати це "треба", коли всі сили вже на нулі.

Я не соплячка.

На цих словах мій внутрішній монолог обірвався. Десь близько другої ночі очі самі заплющились.І я заснула.