Елемент восьмий

Я мчала об’їзною дорогою, уникаючи міських камер — не хотіла знову, щоб тато змушений був "домовлятися". На спідометрі — заборонене, на серці — тривога. Вілла стояла, як завжди: горда, мовчазна, віддалена від чужих поглядів. Але я відчувала — щось змінилось. Вперше вона здалася мені чужою.

Я залетіла в будинок, туфлі дзвеніли по мармуровій підлозі. Перед дверима в кабінет батька я зупинилась і постукала.

— Увійдіть, — пролунало зсередини.

Я натиснула ручку.

Тато сидів у шкіряному кріслі, окуляри — ті, які він одягав лише тоді, коли рахунки ставали важливішими за все інше, — блищали на переніссі. Його чорне волосся ніби посивіло за одну ніч. Брови зсунуті, губи стислись, ніби стримували щось велике і тяжке.

— Тато, це я, — я трохи вклонилася.

— Облиш. Зараз не до церемоній. У нас великі проблеми, Королево, — сказав він низьким, майже тваринним басом. Такий голос він мав тільки тоді, коли справді боявся.

— Які проблеми? З урядом?

— Ні.

— З поліцією? Я об’їжджала камери, їздила тільки поза містом... — виправдовувалась я автоматично.

— Знову не вгадала... — він потер скроню.

Мене почало нудити від передчуття. Його обличчя виглядало так, ніби він от-от скаже, що ми більше не Косано.

— Проблеми з грошима, Адо. Ми банкрути.

Я завмерла.

— Що?

— Фонди заморожені. Партнери відступили. Один з наших головних рахунків заблоковано. Адвокати кажуть, що це пов’язано з розслідуванням смерті Кріс. Вони хочуть знищити нас. Брудно стає.

Очі в мене полізли на лоба. Я вже не слухала. Мозок шумів.

Пам’ятаю лише, як ішла до своєї кімнати. Як діставала валізу з шафи. Як Соня — 27-річна няня  допомагала мені збирати речі, мовчки, з тією самою акуратністю, з якою колись розкладала мої сукні для балів. Я прибрала все: жодного постера, жодної картини, жодного сліду мого дитинства.