Елемент шостий

Я сиділа в палаті Кріс. Світло було приглушене, стіни здавались чужими, білими, мовчазними. Я тримала її за руку. Вона була холодна, але я вдавала, що не помічаю. Говорила. Розповідала їй історії, наші.
Про наші перші спільні ночі в доміку на дереві, про те, як ми фарбували одна одну лаком і потім не могли його здерти тиждень. Як я колись витягнула її з-під тієї собаки — і як з того часу вона вірила, що я врятую її завжди.

— Ти ж знаєш, Кріс… — прошепотіла я. — Ти єдина, крім тата, кого я люблю. Така справжня. Не фальшива, як всі ті, що сміються біля басейну. Ти — моє серце, ти — половина мого “я”.

Її груди підіймалися рівномірно. Монітори видавали ритм, що тримав мене в житті. Я злилася:
— Як ти можеш спати? Та в тебе день народження! Я ж подарунок привезла! — я сміялась, намагаючись тримати себе в руках, або щоб не заплакати. — Прокинься, бо я, якщо не встанеш…

І тоді пролунав звук. Один. Той, якого я боялась найбільше.
Пііііі…

Я обернулась на монітор, серце вдарилося об ребра. Екран став рівним, наче стер усе життя.
Кріс.
Моя Кріс.

— Ні, ні, ні! — я встала біля неї, але лікарі вбігли, мов буря. Вони мене відштовхнули, ніби я заважала, ніби я вже була зайвою в її житті. Я змушено вийшла з палати. Мовчки. Як тінь.

В коридорі світло мигало. Я дивилась на телефон. 23:59.
День народження Кріс.
Той день, коли мала бути вечірка. Коли ми мали сміятись і фотографуватись. Тепер вона усміхалась тільки з мого екрана. На шпалерах мого телефону. Ми удвох. Я обіймаю її, вона — мене. Обличчя щасливі. Та щастя більше немає.

Я набрала Енцо.
— Кріс… вона залишила мене…
Дзвінок скинувся.

— Як ти можеш бути такою егоїсткою?! — пролунав голос позаду. Дора. — Це ж донька Енцо! А ти кажеш, що вона “покинула тебе”? Ти серйозно?!

Її слова били. Прямо. Боляче.            
Я нічого не сказала. Просто слухала.
Вона говорила ще щось, голос її рвучко різав тишу:
— Як ти можеш бути такою егоїсткою?! Це дочка Енцо, його родина, а ти просто сидиш і плачеш, мов дитина! Вона покинула тебе? Та ні, ти сама її відштовхнула! Хіба ти думала, що світ крутиться тільки навколо тебе. Люди помирають щодня, а тобі було всеодно, а коли «твоє» зачепили – кінець світу! Заспокойся і подивись правді в очі — ти не єдина, хто втратив!

В голові шуміло, як море в шторм. Я розвернулась. І пішла. На вулиці було темно.
Місто ще жило, а я — ні.