Елемент п'ятий

Мотор загарчав під капотом, мов лев, що прокинувся. Шини видали жалібний писк на повороті, і я знову була на дорозі. Тільки цього разу без музики. У голові гуло інше — тисячі думок, тривожні образи, голос Енцо, погляд Кріс, мигалки швидкої, її цуцик, наш дім на дереві, її сміх.

Кров у венах закипала. Що сталося? Хто її чіпав? За що?

Коли я нарешті дісталась лікарні, охоронці перед в’їздом впізнали мене і, не питаючи, відкрили ворота. Я вискочила з машини ще до того, як вона повністю зупинилась. Червона сукня майоріла за мною, каблуки гучно били по мармуровій підлозі приймального відділення.

— Косано? — запитала медсестра, побачивши моє обличчя.

— Де вона? — лише це вилетіло з моїх вуст.

— В реанімації. Лікар нічого не каже. Але...

— Але що?

— Її стан тяжкий.

Я не плакала. Сльози — це слабкість, а слабкість у нас не вибачають. Але щось у мені обвалилось. Наче хребет часу тріснув. Я опустила голову і глибоко вдихнула. Усе в мені просило крові. Відплати. Я не знала ще кому — але вже була впевнена, що це не випадковість.

Поруч з’явився мій тато. Фабріціо Косано. Він не сказав жодного слова, тільки подивився на мене своїм пронизливим, холодним поглядом. Його очі були завжди тверді, як бетон. А зараз — майже пусті.

— Я знайду, хто це зробив, — сказала я, знову вирівнюючи спину.

— Звісно знайдеш. Але не сьогодні. Сьогодні ти залишаєшся тут. Поруч із нею. Поки вона не прокинеться. Якщо прокинеться.

Я стиснула кулаки. Якщо? Це слово боліло.

— Вб'ю. — прошепотіла я, більше до себе.

— Тепер це ще й наказ, — тихо додав тато.