Елемент четвертий

Я закінчила програвати в голові реакції Кріс — від усмішки до крику — і стрибнула в спорткар. Сукня трохи піднялась по стегна, як завжди, та мені було байдуже.
Мотор загарчав у відповідь, як старий друг, який уже знає: буде божевілля. І я вирвалась. Пил під колесами здіймався у повітря, брами маєтку відчинились, ніби самі боялись заважати.

Місто кипіло в годині пік, але я — кипіла більше. Музика гриміла в колонках, вібруючи крізь шкіру і кермо. Я натискала на газ так, ніби могла втекти від передчуття, яке вже стягувало мені легені.

Через деякий час я змушена була різко загальмувати — швидка мчала прямо на мене по зустрічній.
— Що, чорт забирай коїться?..
Я з’їхала на бордюр, щоб пропустити її, і встигла лише побачити миготіння вікон, силуети лікарів. Щось у мене під ребрами стислось, але я не дозволила думкам розбігтись. Повернулася на дорогу і рвонула далі.

Коли під’їхала до будинку Кріс, охоронець тільки побачив мій манікюр і жест — одразу відкрив. Я припаркувалась, як завжди — ідеально під кут, прямо на місце, яке зберігають тільки для “королів”. Посигналила — хотіла, щоб Кріс почула. Але, як на зло, вийшла не вона. Вийшов Енцо.

Мені довелося вийти з авто й опинитись під розпеченим сонцем. Я трохи вклонилась — повага клану понад усе, навіть якщо хочеться вдарити когось по щелепі.

Енцо наблизився. Його рука лягла мені на плече — я сіпнулась.
Жоден чоловік не має права мене торкатись без дозволу. Жоден.
— Вона в лікарні, — сказав він рівно.
— Досить дурних жартів. Вона пів години тому скидала мені кружечок, вона в себе в кімнаті.
— Вона в лікарні, — повторив він спокійно. — Її забрала швидка. Десять хвилин тому.

Світ перевернувся. В голові клацнули пазли. Швидка. По зустрічній. Мій погляд... її силует? Це була вона? Це була Кріс?

Я стрибнула назад у Ферарі — цього разу не заради краси, а заради гніву. Натиснула на газ.

— Де вона?! — закричала я в телефон, коли Дора, моя асистентка, нарешті відповіла.
— Хто?..
— Не тупи. Кріс! В якій лікарні вона?!
— Зараз пошукаю...
Я кинула слухавку — часу не було.

Набрала Енцо.                                           
— Де вона?!
— У лікарні Фабріціо.
— В лікарні... мого батька?
— Так.

Я не встигла покласти телефон, як лють охопила моє тіло. Лікарня Фабріціо. Його особиста. Його і моя територія. Його і мої правила.