Елемент другий

Ми пішли далі, серед гамору міста, де ніхто й не здогадувався, що одна з нас — Цариця. Іменем. Вдачею. Суттю.

Царицею була я. Не тому, що мала корону — вона мені не личить. А тому, що весь мій вигляд, манери й навіть тиша, якою я вміла дихати — все це шепотіло: «Поклонись».

Я народилась у золоті, і світ одразу зрозумів, що мені не підходять “звичайні” умови. Мені все давали. І якщо щось ішло не так — я спокійно могла звільнити вчителя, шофера, репетитора, садівника або куратора з фехтування. У моєму домі за місяць побували сімнадцять вчителів. І, відверто кажучи, я вважаю це нормальним.

Навіщо мені вчитися? Тато каже: «Ти маєш успадкувати мій бізнес. Отримуватимеш мільйони, як дихання — легко». І він правий. Я вже вмію все, що треба: вивертати з людей страх, виводити правду з чужих язиків, а коли треба — й органи. Це не метафора.

У свої сімнадцять я була задоволена собою. Так, я самолюбка — не соромлюсь. Я люблю свої золоті локони, які завжди лягають ідеально, мій низький зріст — 165 сантиметри, він ідеально контрастує з моїм характером. Мою фігуру, блакитні очі, що холодно світяться під довгими віями, і веснянки, які дивно поєднуються з моїм ім’ям. В мені все кричало: «Цариця». Саме тому татусь так мене й назвав. І всі, хто хоче жити, звертаються так само. Всі — крім мами.

Мама... Вона висіла в нашій гостьовій — в сріблястій рамці під склом. Її очі з фотографії ніколи не змінювались. Я могла з нею говорити. Але відповідей ніколи не отримувала.

Одного разу на порозі з’явилась чужа жінка. Сказала, що вона теж “мала відношення” до мого батька. Хотіла нажитися. Але вийшла з нашого будинку з пораненням від стріли, випущеної мною особисто. Із моєї колекції — на секундочку, таких луків лише три в усьому світі. І всі вони — мої. Один із них я, до речі, збиралася подарувати Кріс на день народження. Завтра. Ух, не дочекаюсь.

Наш дім був — ну, скажімо так — трохи більший за Палаццо Фарнезе. Прогулюватись можна було годинами. Але, попри це, мені завжди доводилось ховати себе, свою справжню суть. Бо «мавп’ятник», як виражався татусь, ніколи не спить. Світ надто голосний, щоб дозволити собі крик.

У мене було лише троє улюблених людей: Кріс — бо вона справжня; татусь — бо він мій світ; і няня — бо вона пам’ятає мене маленькою. Всі інші були тимчасовими гравцями у грі під назвою «моє життя».

І так, я знаю, це татова провина, що я виросла розпещенною дівчинкою. Але мені це подобається. Мені подобається наша родина. Наші справи. Наш світ. Бо страх — це валюта. А я — її монарх.