Глава 11

Катріна 
Щойно я прокинулася, події вчорашнього дня промайнули в моїй голові. Те, як я опинилася в ліжку та останні слова Яна, я теж пам'ятаю. Та все ж у мене є сумніви, що слова — це лише моя підсвідомість. Ще два дні й вихідні, нарешті! Коли спустилася на перший поверх, мами та її чоловіка вже не було, як і Яна. На холодильнику був записник, точніше два! Перший я впізнала — мамин почерк:
"Коли ми прийшли з корпоративу, ти вже спала, сьогодні можеш не йти до університету, там якісь проблеми виникли з трубами. Але обов'язково поснідай! Плов у холодильнику.

З любов'ю, мама!"

Якщо чесно, то я взагалі не збиралася йти до того універу. Наступна нотатка була вже з іншим почерком:
"Мартишко, доброго ранку! На пошту тобі прийшли списки імен. Зроби запрошення та розішли. О 15:00 чекаю тебе вже зібраною. Якщо пам'ятаєш, у нас ресторан та деякі ще справи. Не запізнюйся!"

Тут по першому слову зрозуміло, що це Ян. Після того як я поставила гріти плов, пішла до кімнати по ноутбук. Їла та дивилася, що він мені тут прислав. ТУТ 100 ЛЮДЕЙ, ЯКЩО НЕ БІЛЬШЕ! Та вони що, подуріли, це ж скільки мороки. Дякую за те, що номери написав. Зараз час 12:28, роботи багато, а мені ще потім збиратися, потрібно приступати негайно.
Я нічого не встигаю! Я розіслала останнє повідомлення рівно о 14:55, і це жах! Я повністю не зібрана: на голові "гніздо", бігаю по будинку взагалі в піжамі. А Ян тут буде через п'ять хвилин! Я дуже швидко підібрала собі одяг. Я навіть не фарбувалася, природна краса робить усе сама! Мені вже прийшли три пропущені від "Царя". Знаю я, що запізнююся, та не виходить у мене по-іншому. Коли вилітала з дому, Ян сидів, обіпершись об мотоцикл, навіть не знімаючи шолом.
— Вибач, я спізнилася. А взагалі це ти винен! Дав мені купу роботи, я просто не встигла б це все зробити, не запізнившись…
— Та не гомони! Сідай уже.
Він дав мені шолом та заліз на мотоцикл, чекав, поки це зроблю я. Дивно, що з ним сьогодні таке? Якийсь злий. Ми приїхали до дуже дорогого ресторану. "Океан акварелі" — назва дуже специфічна, та хочу сказати, тут багато хто з фраєрів снідає, обідає та вечеряє. Тому назва то це таке. Як ми зайшли, нас зустріла офіціантка, дуже красива, але вона дуже якось дивно дивилася на Яна. Та йому на неї було якось усе одно.
— У нас зустріч з адміністратором, — сказав Ян.
— А, так, добре, зараз повідомлю, що ви прийшли, — офіціантка десь побігла, а ми так і залишилися стояти біля стійки. Через п'ять хвилин Ян почав уже біситися, та й я теж. Та дівчина повернулася ще з однією дамою середніх років.
— Доброго дня, Марина Володимирівна — адміністратор, — вона простягнула руку до Яна, та він просто проігнорував та промовив:
— Ми вас уже зачекалися, кому потрібні гроші? Я плачу вам за те, щоб чекати? — Суворо промовив він. Мені аж шкода стало цю жінку.
— Вибачте, таке більше не повториться. Прошу, я вам усе покажу.
Марина Володимирівна провела нам повну екскурсію по всьому ресторану, що мені вже було нудно. Якась дурня, навіщо мені тут усе показувати як якісь експонати? Ресторан як ресторан. Та я йшла, не промовляючи ні слова, Ян теж мовчав, лише подекуди похитував головою, то підтверджуючи, то заперечуючи. Коли нам усе показали, навіть кухню! Ми зупинилися біля одних зі столиків. Та нас запросили сісти. Ян, як справжній джентльмен, пропустив мене першою та сів поряд. Адміністратор сіла навпроти нас.
— Ну то тепер ви, говоріть свої побажання, меню. Усе зробимо.
— У мене є деякі зауваження по екскурсії. А в тебе, Катріно? — Я здригнулася, це був перший раз, коли він назвав мене на ім'я. Що сьогодні з ним не так?
— А, так. Напевне, єдине, що скажу, навіщо нам було все настільки детально показувати? Ви нам навіть склад показали, це було не обов'язково.
— Я подумала, що ви хотіли б це побачити, щоб упевнитися, що все буде на вищому рівні.
— Давайте перейдемо до меню, — сказав Ян.
Після того як ми всі дружно вибрали меню, проголосили всі деталі та кількість людей, ми з Яном поїхали, я думала додому, та в нього інші справи. Знову опинилися біля якогось кафе.
— Навіщо ми знову приїхали в кафе?
— Май терпіння.
Ян привітався з чоловіком у діловому костюмі та провів нас на задній двір. Я, чесно кажучи, офігіла не на жарт. Тут було настільки гарно, що хотілося все кинути і просто побігти до тієї краси. Сонце вже спускалося нижче, і виднілося на горизонті. Хвилі прибивали до берега, а вода мерехтіла на світлі сонця. Це був пляж невидимої краси. Це щось неймовірне, таке гарне. Природа завжди краяла в мене серце. Я стояла як заморожена, а потім роззулася та пішла прямо до води. Речі залишила біля Яна, не знаю, чи забере він їх, та мені зараз байдуже. Просто хочеться піти і посидіти біля води, в тиші та спокої. Я пройшла далі по пляжу і знайшла дуже гарне місце. Не знаю, чи хтось його тут помітив, та я побачила. Це був величезний камінь. Це як з мультфільму "Король лев" — Скеля предків. Десь такий самий вигляд мав цей камінь, лише над водою. Я сіла та звісила ноги. Не знаю, як я довго тут сиділа, та сонце заходило за горизонт, тут стало ще гарніше, ніж було до того.
— Я тебе ледве знайшов, ти хоча б сказала, що підеш у кущі, — сказав Ян.
— Ти був зайнятий, а я просто гуляла і натрапила на це місце, — я обернулася до нього, він тримав усі мої речі — це мило. — Тут гарно, правда?
— Ага, я про все домовився, поїхали додому.
— Давай ще посидимо, сідай біля мене, — Ян на диво поклав речі та сів на запропоноване поряд зі мною місце.
— Невже тобі кожного дня вдається просто так посидіти і глянути на захід сонця над морем? Я ніколи не бачила такої краси. За ці дні погоджуся, що дуже багато чого сталося. Моє життя перетворилося на повну руїну. Все так звалилося в один раз, що я навіть цього не помітила, — Ян мовчав, просто дивився поперед себе. — Знаєш, а мені страшно. От справді, боюся, що завтра десь мене будуть чекати, і просто можуть завдати шкоди, а то й убити. Я хочу закінчити гру, поки не стало пізно. Не хочу вдавати, ніби ми з тобою не родичі. Я лише зараз зрозуміла, що ти єдиний, з ким мені може бути безпечно. Навіть не дивлячись на те, як я тебе ненавиджу.
Ми сиділи в повній тиші, не знаючи навіть, чи зрозумів Ян, про що я хотіла йому донести. Мені потрібна його допомога, та тим паче скоро весілля, і всі дізнаються, хто я тепер така. Ми обоє поринули в думки, кожен думав про щось своє. Ян підвівся перший та простягнув мені руку, я глянула на хлопця, а потім і на руку.
— Мартишко, поїхали додому.
Я прийняла його руку та була знову щаслива в глибині душі. Він знову назвав мене Мартишкою, це прізвисько так прижилося, що я навіть не помітила цього. Ми приїхали додому, вже тоді стемніло. Коли з Яном зайшли до будинку, там нікого не було, лише чулися якісь голоси на задньому подвір'ї. Ми вийшли туди і побачили, як мама з батьком Яна сидять біля вогнища.
— О, діти приїхали. Ідіть сюди.
Мама показала на місця за столом. На задньому подвір'ї був величезний басейн, та крім нього була "чоловіча кухня": стояв мангал та столик, щоб порізати, скласти все для зручності. Та була неподалік альтанка. Тут дуже затишно та мило.
— А що ви тут таке смачне смажите? — Запитала я, підходячи до мами.
— Колінька вирішив приготувати шашлики, сьогодні на подвір'ї тепло, тому так.
— Мм, шашлик я люблю.
Коли ми сіли вже смакувати, з'явилася справжня сімейна атмосфера. Ми говорили про всякі події, мама розповідала, як провели корпоратив, скільки різних конкурсів там було. Я так сміялася, що гадала, лусну. Ян сидів та інколи посміхався, я бачила вперше його щиру посмішку. Я згадала, як ми так само сиділи з татом колись. Хоч я була і маленька, та спогади залишилися. Потім мама почала розповідати, яка я була в дитинстві. Завжди так, ми ж нормально сиділи, чого було оце згадувати. Та я була зараз не проти. Тепер сміялися всі, Ян, коли почув, що я ледве не вбила жабу, а потім сама і ревіла, почав так сміятися, що я думала, в мене "очі вилізуть на лоба". Та втім мені дуже сподобався цей вечір, якби ж їх було побільше.