Розділ 6. Сватання у Федорівці

Історія Корнія та Юліки

Решта шляху до села, як не дивно, обійшлася без пригод. Сонце вже схилилося до заходу, коли ми, нарешті, зайшли в подвір’я моєї хати.

- Так, - скомандувала я, - хлопці миються і перевдягаються на вулиці, он бочка з водою стоїть! А ми з Юлікою в хаті приведемо себе до порядку. Я зараз вам винесу чоловічий одяг, ще від батька мого лишився, може, щось підійде. А то у вас вигляд, як в опудал городніх! А потім їсти будемо. За обідом, - я глянула на сонце і виправилася, - за вечерею все й обговоримо.

Я потягла Юліку в хату, показала, де тепла вода, дала чистий одяг, а також віднесла хлопцям штани та сорочки, ще татові. Під вечір всі ми зібралися біля столу, який був у мене вкопаний у невеликому саду на причілку хати. Корній, у чистій сорочці, вибритий та нашвидку підстрижений, зовсім змінився. Змужнів, роздався в плечах, став кремезнішим і серйознішим, зовсім не схожим на того сміхотливого юнака, яким я його пам’ятала ще коли ми з татом жили в наговому замку. Він сидів за столом на лаві поряд з Юлікою, яка горнулася до нього, зазирала в очі та називала Кором. Ми вирішили, що сьогодні вони переночують у мене, бо дуже втомлені та виснажені, а завтра зранку ми всі разом підемо в Федорівку, ми з Вальдом проведемо їх аж до хати Юліки, бо дівчина чомусь боялася повертатися додому. Я так зрозуміла, що там свої заморочки. Як то кажуть, в кожній хаті по лопаті, а в моїй аж п’ять.

Я сиділа за столом навпроти Вальда, котрий красувався у татовій лляній сорочці, що аж тріщала на його широких плечах. Ми трохи поговорили про наші пригоди в лісі, а потім мова зайшла про Корнія та його життя в Нечистому лісі. І вони з Юлікою розповіли нам свою дивовижну історію.

- Я, як ти пам’ятаєш, Васан... Василино, - почав Корній розповідати про свої поневіряння, теж називаючи мене Василиною, як робив Вальд, - після твого невдалого експерименту перетворився на гистрікса і втік із нагового замку. В мене замакітрилося в голові, я був страшенно переляканий, світ сприймався зовсім не так, як тоді, коли був людиною. Все пливло перед очима, я дивився на свої руки і бачив величезні пазуристі лапи, шкіра перетворилася на шипасте й голчасте хутро, а торкаючись обличчя, я відчував страшну морду гистрікса. На мене наринула хвиля паніки, я не розбирав дороги, біг навмання, лякаючи стрічних перехожих. Забіг у гущавину лісу біля замку, мчав через хащі, не розбираючи дороги, і не помітив у кущах стовбура величезного дерева, з усього розмаху вдарився головою об стовбур і впав без свідомості. Не знаю, скільки я там пролежав. Прокинувся вже в темряві ночі. Спробував повернутися спочатку до замку, але, побачивши монстра, охоронці напали на мене з мечами – довелося рятуватися знову в лісі. Пізніше я зробив спробу потрапити додому, але мало не загинув від мечів охоронців біля вхідних воріт у місто. У лісі я прожив кілька тижнів, а потім почав звикати до подоби звіра, навіть трохи забувати, хто я і звідки. Бродив лісами, полював на дрібну дичину, ховався від людей, які намагалися вбити мене, поступово перетворювався на справжнього звіра. Оскільки ліси біля людських поселень були небезпечні, я забрів у цей ліс на краю Амрітаму, куди люди заходили рідко. Одяг на мені порвався, і я періодично крав його в навколишніх селах, годувався тим, що знайду чи вполюю, жив у великій печері в глибині лісу, навчився битися за здобич і територію з місцевою нечистю та звірами. Але... Я сумував за людьми. Часто вив на місяць, бо так мені ставало легше. Розумом я розумів, що життя поряд з людьми в такому вигляді, який я маю, мені не буде. Та й, знаючи твої не доведені до кінця експерименти, Василино, дуже сумнівався, що ти розчаруєш мене назад. А бути страшним звіром у клітці на потіху публіці, що чекало мене у кращому разі, я не бажав. Тут, у лісі, в мене була воля, а це - велика цінність.

Корній трохи помовчав, ми теж сиділи тихо, кожен уявляв страшне життя Корнія в подобі монстра. І ворогові такого не побажала б. Юліка гладила руку нареченого, наче втішаючи його. Корній глянув на дівчину і посвітлішав лицем.

- А потім я зустрів Юліку. Вірніше, так сталося, що я врятував її від великого ведмедя, котрий хотів напасти на неї. Вона ненароком забрела за магічну межу в Нечистому лісі, втікала від звіра, і тут їй був би й кінець. Я якраз був неподалік, почув її розпачливий крик і кинувся на допомогу. Переміг ведмедя, але й сам був дуже сильно поранений. Ледве доповз до своєї печери і впав у безпам’ятстві. Думав, не виживу. Юліка виходила мене, страшного монстра, котрий жив у безнадії й самоті, не довіряв нікому й нічому. Вона приходила майже кожного дня, приносила ліки, їжу, багато розмовляла зі мною, бо побачила в звірові людину. Минуло багато часу, поки ми стали довіряти одне одному, розмовляти зрозумілою тільки нам мовою, а потім... я закохався.

Корній важко зітхнув і обняв дівчину.

- Кор тоді прогнав мене геть, сказав, що не хоче бачити, що він уже здоровий і не потребує допомоги, - почала розповідати Юліка, пригортаючись до коханого. – Він не бачив, що я теж прагну наших зустрічей, хочу бачити його кожного дня, що мені приємні розмови з ним... Не знав, що я збираю гроші, аби заплатити якомусь майстерному магові, щоб зняв чари з монстра... з чоловіка, якого я теж покохала всім серцем. Він кричав, проганяв, а я знову приходила, бо кожного разу бачила іскри радості в його сірих очах. Я... – дівчина зітхнула і потупилась. – Я сьогодні втекла з дому, бо мене насильно засватали за чоловіка, котрого я не кохаю. Зібрала речі і пішла жити до Корнія в ліс назавжди. Та на мене напав арахнуз. Як правило, вдень вони не виходять зі своїх нір, а сьогодні чомусь вилізли. Може, їх сполохали королівські охоронці, які в нас розташувалися? Не знаю. Я витягла гистріксову голку, яку Кор дав мені на всяк випадок, для захисту, думала відбиватися, та куди там! Арахнуз скрутив мене павутиною разом з тою голкою. Більше нічого не пам’ятаю. Отямилась уже, коли ви... е-е-е... Корнія хотіли вбити.