Розділ 5. Бій з арахнузами

Бій з арахнузами

- Це арахнузи, - скрикнув той, хто донедавна був гистріксом.

Він скочив на ноги. Крізь його одяг, пошматований, порваний у багатьох місцях, проглядало голе тіло, сплутане волосся брудною паклею спадало на плечі, а заросле обличчя було виснажене та бліде. Проте очі горіли вогнем, спрагою до життя і готовністю захищатися до останнього. Бо щойно він повернувся зі страшної реальності, де був звіром і кохав чудову дівчину, але не мав надії на порятунок і перетворення. Я розуміла його. Надія і кохання – велика сила, яка робить неможливе. Дівчина, яка стояла поряд з ним, наче й не бачила його страшного вигляду, в її очах він був найкращим, наймилішим у світі чоловіком.

- Треба пробиватися до озера, - крикнув він Вальдові.

Той кивнув, схопив мене за руку і скомандував:

- Жінки тримаються за нами, ми йдемо попереду.

Він дав Корнієві сокиру, а сам сформував у своїх руках щось схоже на списа, який перебував у постійному русі, бо вода, з якої він складався, рвалася назовні з вузької гострої форми.

- Чого це жінки за спинами? – обурилась я, пробуючи й собі зробити щось схоже на зброю.

Але похитнулася від знемоги. В очах потемніло, і Вальд підтримав мене під руку, бо я ледь не впала. Так, я була вкрай виснажена, бо магічний щит, який нещодавно тримала над нами, захищаючись від голок гистрікса, витягнув усі мої сили.

- Голки, вони міцні й гострі, - вказала дівчина Корнія на розсипи гистріксових голок у нас під ногами.

Вона швидко почала підбирати найдовші, я наслідувала її приклад, і скоро в нас у руках було кілька голок, міцних, як сталь, і гострих, як списи. Ось що було в її руці в коконі - гистріксова голка, якою вона захищалася від павуків. А я ж тоді подумала навпаки, що це звір хотів її нею вбити. Тепер ми з дівчиною мали хоч що-небудь для захисту, бо павуки повільно наближалися.

- Василино, хоч раз не сперечайся, - прикрикнув на мене Вальд.

Вони з Корнієм переглянулися і швидко рвонули в сторону озера. Ми з незнайомкою не відставали.

- Я Василина, - сказала я дівчині, скоса глянувши на неї.

Вона зосереджено намагалася не відставати від Корнія. І коли я вже подумала, що вона проігнорує мою недолугу спробу познайомитися (це тільки я можу знайомитися з кимось у час смертельної небезпеки!) промовила:

- Юлія. Можна Юліка. Мене так у селі звуть.

- Ти з Федорівки?

Дівчина кивнула. Але далі нам було вже не до розмов. Павуки, побачивши, що потенційні жертви вислизають з їхніх лап, заметушилися, пришвидшилися. Ті, що були далеко, позаду, почали перестрибувати й перелазити з дерева на дерево, наближаючись, а з тими, що були попереду, чоловіки вступили в бій. Ми хотіли прорвати павуче коло і досягти озера, щоб знайти прихисток в його водах. Саме так я зрозуміла задум Корнія. Ну, що ж, сподіваюся, те, що живе в озері, вдень спить, і нам вдасться вийти з води (буквально!) живими і неушкодженими. Звичайно, якщо ми добіжимо до води.

Павуки, або, як назвав їх Корній, арахнузи були величиною з великого собаку, і їх було багато. Троє попереду кинулися на чоловіків, але позаду підбігав ще з десяток. Вальд пронизав списом двох із тих, що були попереду, відбив в сторону Корнія третього, і той розрубав потвору одним змахом сокири, а потім крутонувся на місці і відсік кілька лап ще одному арахнузові в стрибку, бо він якраз падав чоловікові на спину. Хлопці діяли зосереджено і злагоджено.

Шлях до озера був вільний, і ми взяли ноги в руки. Юліка та я бігли першими, а чоловіки прикривали наш відхід, періодично озираючись і побачивши на небезпечній відстані якогось із арахнузів, призупинялися й розбиралися з ним. Я теж періодично озиралася, хвилюючись за наших захисників, а також тому, що почала відчувати втому. Здавалося, до озера було ще далеко, а павуків позаду ставало все більше. Та й Юліка захекано сповільнила кроки, а озера все не було видно.

Ми перейшли з бігу на швидку ходу, а Вальд з Корнієм взагалі йшли спинами вперед, бо чимало павуків було на відстані кількох кроків. Я зрозуміла, що ми не встигаємо сховатись у воді і мусимо прийняти смертний бій.

- Я відчуваю воду, - раптом скрикнув Вальд, махнувши вправо. – Ще трохи!

Його слова неначе надали всім сили, і ми рвонули в тому напрямку, який він вказав. Раптом величезний павук просто переді мною стрибнув Юліці на спину, вона зарепетувала від несподіванки й страху, а я зовсім забула про гострі голки в руці, зопалу гребонула з кишені залишки червоного перцю і сипнула потворі просто в численні банькаті білі очі на блискучій чорній голові. Павук пронизливо запищав, затріщав своїми жувальцями і впав на землю, вертячись, як на пательні. Ага! То перець не тільки рятує від нав’язливих залицяльників, він і від цих гидких арахнузів може захистити! Жаль, що лишилося мало! Я погреблася в кишені. На одного-двох вистачить.

- Дякую, - захекано кинула мені Юліка, підстрибнула до павука і пронизала його своїми голками, які тримала в руці.

Тоді я теж згадала про свою імпровізовану зброю. Увіткнула всі зразу в осліпленого арахнуза. Він смикнувся і завмер. А Юліка раптом скрикнула:

– Озеро! Я бачу озеро!

Напруживши ноги з останніх сил, ми з дівчиною вибігли на берег лісового озера, забрели в воду й озирнулися. Корній вже підходив до води, відбиваючись від двох павуків, а от Вальдові не пощастило: на нього якраз недалеко від берега із високого дерева стрибнув великий арахнуз, крупніший, ніж інші, з двома білими смугами на круглому опуклому тілі. Лапи павука обвили нага ззаду, і він не міг скинути його з себе, бо відбивався від іншого нападника спереду. Я рвонула з води, намацуючи в кишені мокрий перець, який кашкою розтікся в мене на долоні. Сподіваюся, вийде. Підбігши до Вальда, підстрибнула, щоб дотягтися до бридкої морди павука, і мазнула його по очах, миттєво відхилившись від помаху волохатої лапи. Впала на спину і перекотилася вбік. «Поперчений» мною павук облишив нага, упав поряд, запищав, замахав лапами, витріщаючись на мене всіма своїми численними очима, закрутився в шаленому ритмі.