Розділ 2. Нав'язливі залицяння

Нав'язливі залицяння

Назавтра з чоловіком усе було без змін. Прокинувшись, я покликала привида і, не почувши відповіді, дуже перелякалася. А що, як Вальд помер? Тобто тіло його померло? Тобто... Я заплуталася. Важко було поєднувати балакучого і дошкульного привида з тихим, майже мертвим тілом чоловіка, що лежав зараз у мене під ногами.

- Гей, Вальде, ти де? – спитала я голосно, дивлячись на виснажене обличчя нага. – Тільки не кажи, що ти помер і мені доведеться знову тягти тебе кудись, щоб прикопати від гріха подалі!

- Я тобі прикопаю! – почула я незадоволений голос привида з іншої кімнати. – Ич, що надумала! Не дочекаєшся!

Я зраділа, що привид тут, а значить, і чоловік живий, може, ще й викарабкається зі своєї халепи.

- А чому ти не тут? – спитала я, натягуючи сукню.

- Ти ж просила не підглядати, - почула я голос привида вже біля вуха і, як завжди, підстрибнула від несподіванки.

- Я ж іще не вдяглася! – обурено скрикнула я, опускаючи поділ сукні з талії, де вона зачепилася, донизу.

- А я думав, уже! – хитро протягнув привид. – А ніжки й справді гарнюні!

- От бовдур, - огризнулася я, але якось непереконливо і незлобливо, мені лестив привидів комплімент. – Мацапура безцеремонний, ось ти хто!

Перекидаючись із привидом обзивачками, дурними й не дуже репліками, я поробила всі свої звичні ранкові справи: погодувала курей і Мартося, зварила сніданок, поснідала, трохи прибрала в хаті і почала збиратися до міста. В мене була одна ідея, яку я хотіла втілити в життя сьогодні, бо час спливав, а Вальдові потрібна була нагальна допомога.

Замкнувши хату, я почимчикувала вулицею до центру села. Наше село не дуже велике, всього до сотні дворів. І назву має типову – Підлісне. Бо поряд, звичайно ж, ліс. Його ще в нас називають Нечистим, бо іноді звідти лізе різна нечисть: половинники, калюжники, болотна пошесть, моховики, колись навіть свистун нагрянув, ледве впоралися з ним. У кожному дворі є обереги, які захищають хати й подвір’я від проникнення небажаних лісових гостей. У центрі села стоїть хата старости, Гаврила Цуца, велика, добротна, одразу видно, що непростий селянин тут мешкає – а начальство. Поряд знаходиться корчма, куди ж без неї! А також поштовий вітряк, який присутній у всіх без винятку населених пунктах королівства. Такі вітряки не зовсім вітряки, це звичайні невеликі будиночки, побудовані державними службами, через які можна надіслати листи чи посилки, зв’язатися там же з родичами, знайомими чи з будь-ким по всьому королівству, а також перенестися на невеликі відстані у найближчі такі ж пункти-вітряки. Бо вони були всі поєднані між собою у одну велику мережу, неначе стільники у вулику. Називали їх вітряками тому, що на даху в кожного стояли великі магічні накопичувачі енергії, дуже схожі на вітряки. Послуга перенесення у вітряку коштувала трохи дорожче, ніж їхати до міста диліжансом, який курсував між нашим Підлісним та найближчим містечком під назвою Дев’ятнадцяте Коло двічі на день. Але я любила робити все одразу і швидко. Тому користувалася тільки вітряком. На відміну від баби Гальки, наприклад, яка економила кожну копійчину, і якщо їй потрібно було в місто, завжди ходила на диліжанс.

Я вже підходила до вітряка, аж тут почула:

- Василиночко, добрий день! Куди це ти так поспішаєш?

От халепа, цього ще мені не вистачало. До мене підходив син старости Колька Цуц, високий опецькуватий парубок, який останнім часом недвозначно увивався біля мене.

- І тобі, Миколо, здоров’я повні штани! Не закудикуй мене, півнів і так у селі достатньо! – огризнулася я, прикидаючи, як би так прошмигнути мимо нього до заповітних дверей поштового вітряка.

Хлопець стояв на моєму шляху, як гора, косячи одним оком на корчму, звідки вже з самого ранку чулися веселі пісні. Мабуть, і сам з корчми виліз, побачивши у вікно, як я ішла вулицею.

- Та зупинися на хвилинку, курочко, - схропнув він своїм поросячим носом. – Я тобі маю щось сказати.

- Не маю часу, - відрізала я. – Дуже поспішаю.

- А я нікуди не поспішаю, - загигикав хлопець, схопив мене за руку і притягнув до себе. – Закохався я в тебе, Васечко, от прямо безтямно закохався!

І тягне свої лопатячі клешні обнімати мене.

- Ану відпусти зараз же, бо гірше буде, - процідила я крізь зуби.

Вириватися було марно, такий бугай мене враз скрутить. Але в мене в запасі було кілька варіантів захисту від таких, як він.

- Та чого ти ламаєшся, Васько, ти ж теж не проти зі мною погуляти. Просто ще не повірила своєму щастю, дурненька. Я тобі що захочеш куплю – хочеш хустку квітчасту, з китицями, що аж очі вбирає, а хочеш коралі бурштинові на три низки?

- Це ти що зараз сказав? Хочеш купити мене за хустку і коралі? Ти думай трохи своєю головою дурною, кому і що пропонуєш! А то складається враження, що ти туди тільки їси та п’єш!

- Куди? – не зрозумів Колька.

- У голову свою баранячу! Відпусти зараз же!

- Васю, я й старостів прислати можу! – викинув парубок останній козир. – Якщо сподобаєшся мені. Приходь до великої копиці за селом, знаєш куди. Я увечері буду ждать!

- Ага! – зареготала я. – Довго ж тобі доведеться жданики їсти! Руки геть від мене!