Розділ 1. Несподівана знахідка на городі

Несподіванка на городі

У мене на городі лежав мужчина. Оце так несподіванка! От просто посеред городу. І де він узявся? Я підозріло зиркнула на небо. Небо було чисте-чисте, таке блакитне, що різало очі, таке буває лише навесні, коли вся природа починає розцвітати, зеленіти, тягнутися до сонця... З неба точно не падав. Ні хмаринки, ні натяку на хмаринку. Великий чоловік, масивний, довгий, зараза. Якраз ногами лежав на моїй розсаді з помідорами, яку я вчора так старанно висаджувала й поливала. До речі, дуже екзотичними й цінними. І страх, якими дорогими! Я за один кущик аж по два золоті дукати платила. Гаплик помідорам.

Я так і не зрозуміла, чи він живий, чи мертвий. Бо наче дихав. Рідко, ледь помітно. Я приклала вухо до широких грудей і прислухалася.

Ага, тут почуєш. Кури розквокталися, півень репетує, потороч така! Збудив зранку, ще тільки світати почало, і досі не вгамується! Я прикрикнула на них, кинула грудкою. Так і послухалися, ага.

- Мартосю, прожени цих навіжених! – гукнула я малому песику, який обнюхував брудний чобіт незнайомця.

А Мартось і радий старатися, загавкав, побіг курей ганяти. Ще більший лемент зробився навколо. Коли курей було нейтралізовано, і вони ображено репетували віддалік за хатою, я знову приклала вухо до грудей чоловіка. Гупає наче. Тихо, ледь чутно і... якось непереконливо.

- От халепа, - зітхнула я. – Якщо не мертвий, то точно скоро помре.

- Гей, дурна дівко, я не збираюся помирати! – гукнув мені хтось.

Я сторопіла. Оглянулася навколо – я сама-одна на городі. Глянула в обличчя мужчини – так, як і був: очі заплющені, обличчя аж сіре, глибокі чорні кола навколо очей, - ну геть-тобі мертвяк мертвяком.

- Це хто тут говорить? – спитала я грізно.

Я дівчина не з боязких, якщо треба, то й у морду загилю. Мене мій тато, ще коли живий був, усякого навчив, хай йому по-доброму гикнеться на тому світі.

- Це я говорю, біля мене ти на колінах стоїш, довбня.

- Сам ти довбня! – огризнулася я, гарячково обдумуючи нову інформацію. – Ти ж лежиш, можна сказати, валяєшся, і губи не рухаються.

- Тому що я, мабуть, привидом став, чи ще чимось, не знаю. Не в тілі я зараз, а тут, в повітрі, наче дух, біля тебе.

- То чого ти, дух, назад у тіло не залізеш і не підеш, нарешті, з мого городу? – зарепетувала я, а саму аж тіпонуло.

Божечки, невже половинник? Ой-ой-ой! Що ж робити?

- Якби міг, давно б пішов, - визвірився дух чи привид, чи хто там він був.

Я почала розстібати ґудзики на сорочці чоловіка. Гм. А сорочка дорога, золотими нитками гаптована, зразу видно, що не підробка. Я з такої тканини кілька суконь мала, ще коли ми жили в наговому замку.

- Ти що робиш, дурбелиця неотесана, одяг мій вкрасти хочеш? – скрикнув грізно привид. – Руки геть від мого тіла!

- Та кому ти потрібен, падалець! І сорочка твоя мені ні дарма не потрібна, ні за гроші!

А сама поли сорочки розвела та дивлюся на його груди. Нічого так, гарні груди, мужні, м’язисті, фігурні, можна навіть сказати, монументальні й приємні для мого дівочого ока. Подивилася й полегшено видихнула – те, що я шукала на тілі чоловіка, тут було. Невелике татуювання в районі сонячного сплетіння – коло з круглим пташиним оком посередині. У половинників, тобто людей, в яких вселяються ці страшні істоти, його немає, тому вони навіть коли помирають, то знову можуть живими стати, але вже наполовину. Після другої смерті – вже на четвертину, а потім ще менше, а потім дивишся – наче й померла людина, а руки чи ноги смикаються – тіло іти кудись чи робити щось хоче. Тому всім у нашій країні від народження наги* ставлять такі знаки, що захищають від страшного сусідства.

- Що, милуєшся? Мабуть, такого красеня й не бачила ніколи? Подобаюся? – вкрадливо спитало біля вуха.

- Та йди ти до дідька! – визвірилась я, піднімаючись на ноги. – Теж мені, красень. Мертвяк мертвяком. От піду зараз, гукну хлопців, закопаємо тебе в землю – будеш знати! Тебе ж від трупа не відрізниш! Ти хто такий?

Привид, чи що воно там, затихло. Мартусь підбіг до мене і зупинився поряд, замахав куцим хвостиком, вимагав похвали. Я кинула йому шматочок хліба, який завжди тримала в кишені для песика, а сама почала думати, як підступитися до цього падуна,  щоб і з городу його відтягти, і не дуже грядки пошкодити.

Виходило – ніяк не вийде без втрат.

- Не знаю, - сказало поряд, і я аж підстрибнула від несподіванки, забула зовсім про цього чортового духа.

- Що не знаєш?

- Не знаю, хто я, - зітхнув невидимець. – Не пам’ятаю нічого. Отямився вже тут, над своїм тілом.

- От не міг ти отямитися разом зі своїм тілом, наприклад, на бабигальчиному городі? – розсердилася я, вказуючи на сусідню садибу. – І що мені тепер робити? Ти ж важкий, мабуть, як бичок! Як тебе з городу забрати?

Привид замовк. А я спробувала взяти чоловіка попід руки з боку голови. Ага! Якраз. Важезний – не те слово! Потягла. Може, й зрушила на кілька сантиметрів, а може, й ні. Тільки ноги вгрузли в розрихлені грядки, та й упала на п’яту точку від натуги. Відчула, як хруськає під задом моя дорогоцінна розсада. Ні, так не піде.