8

Одного прозорого ранку Франя раптом сіла в ліжку, майже нічого не бачачи від звичних сліз, їй відкрилося, що ридання – це і є істинний спів. Вона відчула, що біль в її грудях – пташка, що рветься на волю, і весь будинок з його тонкими стінами прокинувся від громоподібної «Аве, Маріє»… 

Коли двадцяте століття з усіма його знущаннями провалилося нарешті в анали історії, Іван Дощ, мудрий, втомлений, посивілий і від того ще шляхетніший на вигляд, ступив на рідну землю і зрозумів, що вже більше ніколи її не покине. Він заривався обличчям у вогкі бузкові жмутки, на повні груди вдихав п'янке повітря, посміхався дітям у візочках і здоровкався з голодними псами. І зовсім не здивувався, коли на зупинці побачив Франческу. Її не мало там бути. Вона приїжджала на кілька днів, провідати матір, і мала ще напередодні повернутися назад, у місто, в якому жила вже понад тридцять років, у якому одружилася й овдовіла, в якому на неї нічого не чекало і в яке в неї разом із гаманцем викрали квиток. 

Її не мало там бути. Вона мала вже вечеряти зі шкільною подругою, яка пообіцяла їй придбати новий квиток, але трамвай зламався посеред дороги, і тепер вона чекала наступного. 

Її не мало там бути. Щойно на «Волзі» проїхав повз неї син якоїсь із маминих подруг, і вона мала їхати з ним в тій «Волзі», він так умовляв, а їй страшенно не хтілося дихати бензином, і вона відмовилася.