Розділ 20. Просто зараз?

Каріна припускала, що розмова з Торбіоном буде важкою, але не очікувала, що той вдасться до сумнівних жартів. Їй, взагалі-то, було не смішно, коли він звернувся до неї "дружинонько". Оце вже ні, дякую, була вона одного разу в ролі дружини, і згадувати про той досвід їй зовсім не хотілося. Два роки заміжжя тепер здавались їй тортурами, хоча спочатку вона дуже намагалася створити в сім'ї комфорт та теплу атмосферу, але не склалося. З того часу від слова "дружина" її аж верне.

Вона набрала побільше повітря в груди, щоб видати все, що думає з приводу дурних жартів Торбіона, але слова застрягли в неї в горлі, коли вона перехопила його погляд, спрямований кудись у область її розстебнутого комірця. Каріна здогадалася, що Торбіон помітив кулон. Його очі стали шалені. Воно й не дивно. Навряд чи він сподівався побачити свій родовий артефакт на шиї Каріни.

Надзвичайний подив скував Торбіона на кілька секунд і позбавив дару мови. Напевно, ще жодного разу в житті Каріна не бачила такого здивованого чоловіка.

— Звідки він у вас? — було його першим питанням, коли до нього повернулася здатність говорити.

— Викупила у ломбарді.

Каріна не придумала нічого кращого, як сказати правду. Не її провина, що ця правда нічого насправді не пояснювала.

— Брехня, — Торбіон ні на мить не повірив.

— Зовсім ні. Показати вам документи з ломбарду?

Каріна не полінувалася відшукати папірець, який їй сьогодні виписав лихвар. Там чорним по білому було зазначено, що він отримав від Каріни три тисячі сфольдо за родовий артефакт Дак’Кастерів.

 Інший папірець, у якому вказувалося, що Каріна ж і віддала кулон під заставу, вона показувати не стала. Нема чого Торбіону про це знати. Все одно вона не змогла б йому пояснити, як кулон опинився у неї, а незаслужених звинувачень у крадіжці їй не хотілося.

Торбіон кілька разів пробіг документ поглядом. Каріна не поспішала. Нехай упевниться. Нехай у нього в голові складеться така картина: хтось заклав кулон у ломбарді, але вчасно за ним не з'явився, тож лихвар виставив його на продаж, чим Каріна і скористалася.

— Навіщо ви його викупили? — Торбіон відірвав погляд від документа.

Це було гарне питання — вигідне для Каріни. Можна було розпочинати торги.

— Я викупила його, щоб передати вам, мій канцлере. Я знаю, який він для вас важливий. Подорожі до Храму Чотирьох Стихій без нього небезпечні, чи не так?

Її слова справили на Торбіона враження. Вона бачила, що він перебуває в полоні суперечливих емоцій. Він не чекав, що повернути родовий артефакт йому допоможе зухвала втікачка, був зовсім спантеличений її вчинком. От і чудово. У цій грі вона веде. Потрібно й надалі не втрачати ініціативи.

— Я подумала, що буде справедливо, якщо родовий артефакт Дак’Кастерів повернеться до голови роду. І якщо я допомогла справедливості відновитися, то чекаю і від вас, мій канцлере, справедливого вчинку.

— Чого ви хочете?

— Свободи. Ви повинні пообіцяти, що перестанете переслідувати мене і дасте самій розпоряджатися своєю долею.

В очах Торбіона знову спалахнув шалений вогонь.

— Я не можу обіцяти свободу тій, з ким пов'язаний шлюбними узами, — у його словах змішалися гнів, біль і… глузування.

Він що, знову потішається? Що сьогодні у Торбіона з почуттям гумору?

— Ви не вважаєте, що ваші жарти недоречні?

— Каролайн, — він упіймав її погляд своїм пронизливим поглядом, і Каріна в момент усвідомила, що Торбіон дуже серйозний. Його іронія — це не більше ніж прийом, покликаний пом'якшити гірку правду його слів. — Нас пов'язують шлюбні узи. Колись у минулому ми дали одне одному шлюбні обітниці. Ви пам'ятаєте цей момент?

— Ні! — відповіла Каріна різкіше, ніж їй хотілося б, і встала з крісла.

Сил було зовсім мало і краще б їй сидіти. Але її охопило таке страшне хвилювання, що всидіти на одному місці не вдалося. Вона підійшла до вікна.

Вдивляючись у таємничу темряву нічного скверу, Каріна намагалася зрозуміти, чи живуть у ній насправді хоча б уривчасті спогади про те, про що говорить Торбіон. Його слова звучали безглуздо, але що як у них є частка правди? Адже ввижалася їй картина, як він надягає їй на шию кулон.

— З чого ви взяли, що ми зустрічалися раніше, і навіть обмінялися шлюбними обітницями? — обурено спитала вона.

— Мене запевнила у цьому знаюча людина, — Торбіон теж підвівся з крісла і підійшов до вікна. — Лунник-відун. Сьогодні я побував у Валаайських гротах і поговорив зі старійшиною. Немає підстав йому не вірити. Але я не пам'ятаю, щоб давав вам клятву.

Каріна здогадувалася, що Торбіон стоїть за її спиною. Його сильна енергетика відчувалася як тепло.

— Ви не пам'ятаєте, я не пам'ятаю — отже, нічого й не було, — сказала вона.

Каріна говорила вже без натиску. Навіщо кричати, якщо співрозмовник стоїть так близько?

— Нас могли напоїти зіллям забуття, — він теж вимовляв слова м'яко і тихо. Його голос здався їй схожим на той — з її невиразного спогаду.

— Але кому і навіщо це потрібно?

— Відун обіцяв, що відповість на всі запитання, якщо ми разом приїдемо в гроти наступного великого місяця.

— Але ж це лише за місяць.

— А ви хотіли б дізнатися про все раніше? Прямо зараз?

— Так, — Каріна розвернулася до Торбіона.

М'яке світло лампи пом'якшило риси його обличчя. Він вже не здавався їй головорізом, а просто мужнім воїном. Не так суворим, як втомленим. Мабуть, півночі провів у сідлі. І чомусь раніше вона не помічала, що йому личить щетина, а його погляд може бути водночас небезпечним і чуттєвим.

— Ми можемо з'ясувати просто зараз, чи були пов'язані шлюбними узами. Я знаю як...

Торбіон замовк, ніби й так все зрозуміло, але Каріна поки не здогадувалася, про що мова, тож запитала:

— Як?

— Зілля забуття може відключити спогади, але воно не впливає на пам'ять тіла, — він перевів погляд на її губи.