Розділ 14. Не хочу вас відпускати

Каріна працювала за швейним мотором доти, доки не закінчилася гроза. Встигла пошити сто сімнадцять хусток. Руки знали, що робити — вони машинально крутили колесо пристрою, тоді як думки Каріни були дуже далеко.

Вона раз за разом прокручувала в голові спогад, який з'явився незрозуміло звідки і не піддавався поясненню. Чоловік, напрочуд схожий на Торбіона, надів їй на шию кулон. Але хіба Каріна могла раніше з ним зустрічатися? І чому він називав її Лілією? Чому був з нею ніжний? Хіба здатний цей головоріз на такі почуття? На такі лагідні дотики? На такий проникливий погляд? Запитань було дуже багато, а відповідей — жодної. Каріні довелося дійти єдино можливого пояснення — те, що вона сприйняла, як спогад, було лише плодом її уяви.

Дивно, звісно, ​​що підсвідомість підштовхнула фантазію у такому непередбачуваному напрямку. Мріяти про зухвальця, який збирався тримати її у своєму замку як полонянку? Войовничі дикуни, нехай навіть і не позбавлені певної харизми, ніколи не приваблювали Каріну.

Але як би там не було, їй хотілося дізнатися, що там, у її сумнівних мріях, мало статися далі — після того, як Торбіон подарував їй кулон. Здавалося, найцікавіше попереду. У Каріні розгорялося бажання додивитися сцену до кінця. Вона весь час подумки поверталася в той момент. Знову відчувала холодні струмені дощу та теплі чоловічі руки на плечах. Чула новий гуркіт грому, від якого інстинктивно здригалася, і опинялася притиснутою до широких чоловічих грудей. На цьому сцена обривалася…

Легке невдоволення через те, що фантазія зіграла з Каріною злий жарт, компенсувалося радістю, що поставлена ​​на сьогодні задача з пошиття хусток не лише виконана, а й перевиконана. І коли вже гроза завершилася, можна було повертатися додому. Там же у неї "милі крихітки" не годовані.

Каріна вийшла з салону і швидким кроком попрямувала до особняка спорожнілими вулицями. От як дивно людина влаштована: чомусь боїться порожнечі. Негода розігнала всіх перехожих, а без перехожих місто здавалося небезпечним. Ні екіпажів, що розвозять пасажирів, ні вуличних торговців — нікого. Було надто тихо. Так тихо, що лякав навіть звук власних кроків, що відбивався луною від кам'яних стін будинків.

Каріна заспокоювала себе тим, що боятися треба якихось поганих людей, а не самої безлюдності. І коли їй майже вдалося заспокоїти себе, вона зрозуміла, що чує не лише свої кроки. Те, що Каріна прийняла за луну, насправді не луна. Позаду хтось є. Іде слідом, крокуючи синхронно з нею. Холодок жаху пробіг по спині. Хто там? Випадковий перехожий чи саме якась погана людина, яких і треба боятися? І чому Каріна не продумала засобів індивідуального захисту? Взяла б хоч парасольку. Нею принаймні можна спробувати в разі чого відбитися.

— Моя пані, дозвольте вас провести, — пролунав з-за спини знайомий голос.

— Корнеліус, — Каріна обернулася і розпливлася в широкій усмішці.

Немає жодних переслідувачів, а лише милий садівник. Кращого провідника годі й шукати.

 — Певна річ, буду рада, якщо складете мені компанію.

Каріна навіть не стала питати, як Корнеліус її знайшов. І так здогадалася — мабуть, шпигуни, яких найняв Торбіон, простежили не лише, де Каріна живе, а й де працює.

Садівник прилаштувався крокувати поряд, і рештки тривоги миттю зникли. У компанії Корнеліуса Каріна відчувала себе у повній безпеці. Ще б пак! Вона ж бачила, як він вправляється з мечем. І навіть не важливо, що зброї при ньому зараз не було, а лише книга.

— Сьогодні захопив для вас роман Захарії д'Дайн "Сказання про магів Хортен-Фьорда". Чи доводилося вам читати її книги?

— Ні.

— Цікавішої історії мені ще не траплялося. Одного разу я випадково натрапив на цю книгу в батьківській бібліотеці і так захопився, що не зміг зупинитися, поки не дочитав. Не спав усю ніч. Ох і отримав я тоді на горіхи від батька, — посміхнувся Корнеліус.

— Ви прочитали цей роман підлітком? — здогадалася Каріна.

Просте запитання чомусь викликало деяке сум'яття у садівника.

— Можна й так сказати, — відповів він.

Як би там не було, реклама книги Корнеліусу вдалася. Каріні закортіло скоріше прочитати історію. Хоча ще не зрозуміло, коли в неї з'явиться для цього час. Першим завданням на решту вечора було нагодувати підопічних.

— Корнеліусе, не хочу вас відпускати, — чесно зізналася Каріна, коли вони підійшли до особняка. — Залишайтеся на чай.

— Із задоволенням, — не відмовився він. Більше того, зголосився допомогти зварити нектар для підопічних Матильди.

Вони разом господарювали на кухні — готували частування для кажанів та водночас фруктовий чай для себе. До чаю у Корнеліуса знайшлося печиво. Після того, як "милі крихітки" були нагодовані, Каріна з садівником затишно влаштувалися у вітальні, щоб скоротати вечір за чашкою гарячого напою та бесідою. Не терпілося розпитати Корнеліуса про те, як справи в замку і як почувається Торбіон.

— Його світлість вже одужує, — розповів садівник. — Магістр обіцяє, що дні за три-чотири поставить його на ноги.

Каріну порадувало і те, що Торбіон одужує, і те, що в неї є ще три дні до того моменту, як у канцлера з'явиться можливість її шукати. За три дні відбудеться турнір міст. Перед початком змагань Каріна спробує розпродати партію фанатської атрибутики, яку встигне на той час пошити. Далі у планах було викупити кулон. Вона передасть його Торбіону. Це буде справедливо. Родовий артефакт має повернутися господареві. Каріна спробує скористатися ситуацією та нав'язати канцлеру угоду. За те, що допомогла йому отримати назад свій камінь, він дає їй спокій. Чи погодиться Торбіон на подібний бартер? Може, й погодиться. Артефакт йому критично необхідний, якщо він не хоче і далі наражати себе на небезпеку під час подорожей до храму. Але що, як він не погодиться? Тоді Каріна знову втече. Цього разу вже далеко, щоб ні сам канцлер, ні його шпигуни її не знайшли.

Каріна поставила Корнеліусу ще кілька запитань про Торбіона, і непомітно їхня розмова зайшла про дитинство та юність канцлера.