Розділ 12. Хай буде по-твоєму

Оглядовий майданчик був гордістю Вілара. Він був сконструйований за його власними кресленнями. У незнайомого з конструкцією спостерігача складається враження, що кругла платформа просто висить у повітрі над водоймою, береги якої заселені дикими тваринами. Для кращого ефекту Вілар велів не огороджувати краї майданчика поручнями. Їх замінювали два напівкруглі дивани.

Гості, коли опинялися у такій незвичній обстановці, поводилися по-різному. Комусь конструкція здавалася ненадійною, і він зі страхом і нетерпінням чекав на закінчення аудієнції, щоб скоріше залишити небезпечне місце. А хтось, навпаки, захоплювався і з цікавістю спостерігав, як тигри та інші хижаки граються в тіні дерев.

Сьогоднішнього гостя не можна було віднести ні до тих, ні до інших. Він не виявляв абсолютно жодних емоцій. Його незвичайні північні світло-сірі, майже білі очі залишалися абсолютно байдужими.

Тут, на оглядовому майданчику, Вілар зазвичай приймав гостей, від яких йому щось було треба. За поведінкою співрозмовника він вибирав, як домагатиметься бажаного. Якщо гість нервував, Вілар вдавався до шантажу, якщо ж, навпаки, захоплювався, то застосовував підкуп. Але який підхід застосувати до О'Отона, якщо той абсолютно відсторонений? На якій його слабкості зіграти?

— Я чув, що цього літа сезон полювання на песця був вдалим, — почав з нейтральної теми Вілар. — Твій народ, мабуть, задоволений?

— Головного північного чаклуна не викликають, щоб обговорити полювання, — примружив свої білі очі О'Отон. — Кажи діло.

Гість не бажає гаяти час на люб'язності? Що ж, так навіть краще.

— Я досі не можу змиритись із втратою сина. Я мушу знати, що з ним трапилося. Подейкують, що для тебе немає нічого неможливого. Знайди його.

— Про нього нічого не чути півроку. Навіть для мене це завдання не з простих.

У Вілара затеплилася надія. О'Отон не дав різкої відмови, виходить, не вважає пошуки Егмунда безнадійними. Отже, розпочато торг.

— Чого ти хочеш? — спитав Вілар. — Гроші не проблема. Озолочу.

Він був готовий виконати будь-яку забаганку чаклуна, але зовсім не очікував почути ті два слова, що той сказав.

— Твою дочку.

Каролайн? О'Отону потрібна вона?

— Ти мусиш дати мені клятву, що віддаси дочку за мене заміж, якщо я поверну тобі сина.

Вілар мовчав. У ньому сколихнулося батьківське почуття. Нехай він зовсім не знав дочку, нехай дівчина викликала в нього неприязнь, але все ж таки він не міг з легким серцем пообіцяти її О'Отону. Їй лише вісімнадцять, вона ще й життя не бачила. Віддати її чаклунові? Щоб той забрав її до чужого дикого холодного краю? Вілар ковзнув поглядом по співрозмовнику. Його суворе обвітрене обличчя здавалося відстороненим і байдужим. Він не потворний, ні. За мірками жителів півночі навіть привабливий, але було в ньому і щось відразливе. Зморшки порізали його чоло. Скільки зим уже зустрів О'Отон? Йому вже пішов п'ятий десяток? У північних народів вік рахують за амулетами. А їх звисає з шиї чаклуна чимало.

Вілар готував дочці зовсім іншу долю. Він бачив її нареченою Торбіона. Той благородний, молодий та розумний. Його володіння багаті родючими землями та пасовищами. Його замок своєю величчю, історією та красою міг би конкурувати із замком самого гранд-канцлера та розташований неподалік від столиці.

— Чи варто вдавати люблячого батька тому, хто зібрався піддати доньку страшному ритуалу очищення? — О'Отон перервав потік думок Вілара.

Чаклун був спокійний — жоден м'яз не сіпнувся на його обличчі. Він знав, що гранд-канцлер погодиться. Занадто дорогий для нього син.

Це правда. Заради Егмунда Вілар готовий на все. Він глянув на берег водоймища, шукаючи поглядом серед заростей свою улюбленицю — чорну пантеру Тіолу. Та лежала на товстій гілці дерева. У цей час доби вона любить подрімати. Однак Вілар знав, що хоч її очі були закриті, вона не спить. Вона все ще сумує за Егмундом, як і сам Вілар. Згадалося, якими друзями були син та пантера, скільки проводили часу разом. Адже вони ровесники. За тиждень Тіолі виповниться дванадцять, як і Егмунду. Нестерпне бажання знову побачити поряд із красунею пантерою свого сина обпалило груди. Вілар перевів погляд на О'Отона.

— Хай буде по-твоєму.

Каріна вирішила присвятити вечір наведенню порядку у своїй Теплій спальні. Кімната була трохи пильною і занедбаною — відчувалося, що тут давно вже не робили вологе прибирання.

Всього за годину вона встигла помити вікно та підлогу, пройтися вологою ганчіркою по всіх горизонтальних поверхнях та почистити килим.

Чомусь у той момент вона не задавалася питанням, звідки у неї під кінець важкого дня взялася бадьорість на такі трудові звершення і, найголовніше, як їй вдалося якісно зробити прибирання при тому, що з джерел світла в кімнаті була лише одна не дуже яскрава масляна лампа. Відповідь на це питання прийшла набагато пізніше, а поки Каріна влаштувалася спати на м'якій тахті, яка, незважаючи на свій очевидно солідний вік, виявилася дуже зручною.

Перед сном вирішила трохи почитати. Каріна відкрила книгу, яку привіз їй Корнеліус. Думала, що задрімає на першому ж абзаці, але прочитала набагато більше. Втім, момент, коли вона відключилася, залишився для неї непоміченим. Історія зі сторінок книги плавно перейшла у її сон.

На ранок вона вже не знала, що було в книзі, а що домалювала її фантазія. Однак це була не найголовніша проблема, яка впала на неї зранку. На Каріну в буквальному значенні слова щось звалилося. Щось м'яке накрило її з головою. Вона одразу про всяк випадок закричала, бо подумала, що це знову підступний плащ Торбіона.

Питання спросоння сипалися одне за іншим. Канцлер, що, вже одужав? Примчав викрасти Каріну як минулого разу? Хто її здав: Корнеліус чи шпигун? І вона вигадала б ще багато запитань, але, на щастя, зрозуміла, що звалився на неї зовсім не плащ, а дещо цікавіше.

Це ж наскільки міцно Каріна спала, якщо прийняла спросоння звичайну газету за плащ? Ще й ґвалт здійняла від переляку. Хоча, погодьтеся, є щось дивне в тому, що тобі рано вранці на голову падає місцева преса.