Розділ 11. Несподіваний гість

Неймовірно, але однією з алей до особняка пробирався юнак. Той самий, якого Каріна вже кілька разів бачила в замку Торбіона і це незмінно виявлявся не юнак, а садівник Корнеліус. Однак цього разу вона була абсолютно впевнена, що бачить підлітка. Йому максимум років одинадцять-дванадцять. Якоїсь миті його силует потрапив під прямі промені ліхтаря, і Каріна навіть встигла досить чітко роздивитися риси його обличчя, які здалися чимось знайомими.

Однак продовжувати й надалі просто спостерігати за юнаком не можна було. Вихованці Матильди стали виявляти до непроханого гостя підвищений інтерес. Сотні очей відстежували його рух. Каріна відчувала, що ще кілька секунд і "милі крихітки" зірвуться з гілок і накинуться на нього, як вони мало не накинулися на Каріну, коли вона йшла через сквер.

З усіх ніг вона припустила назустріч хлопцеві, на щастя бігти було недалеко — він уже був всього в кількох десятках метрів. Вона так не хотіла віддати його на поталу крилатим монстрам, що діяла стрімко. Підскочила, схопила за руку і разом із ним помчала до входу в особняк. Дозволила собі видихнути, лише коли вони опинилися за щільно зачиненими дверима.

Задоволена, що врятувала юнака від нападу крилатих тварюк, Каріна вирішила розпитати, хто він і що тут робить, проте хлопець заговорив першим.

— Я такий радий, що знайшов вас, моя пані.

Вона підняла на нього погляд і остовпіла. Їй захотілося протерти очі. Та як же таке можливо? Перед Каріною стояв Корнеліус. Але там, у парку був не він. Чи він? Невже їй знову привиділося?

Правила ввічливості вимагали запросити гостя пройти і запропонувати сісти, але Каріна ніяк не могла прийти до тями. Що ж із Корнеліусом не так? Чому здалеку він завжди здається їй юним хлопцем, а коли вона підходить ближче, він стає немолодим сивим чоловіком?

— Ви казали, що сьогодні ввечері навідаєтеся в бібліотеку, але не прийшли. Я вирішив, що мій обов'язок — самостійно доставити вам книгу, — пояснив Корнеліус мету свого візиту.

Він лагідно посміхнувся. Саме це вміння тепло посміхатися і викликало симпатію Каріни до садівника ще за їхньої першої зустрічі.

— Книгу довелося вибрати на свій смак, — він простягнув їй фоліант у гарній шкіряній палітурці. — Історія родового замку його світлості канцлера Торбіона. Дуже цікава річ, я вам скажу.

Це було так дивно. Бібліотекар, не дочекавшись відвідувачки, вирушив на її пошуки. Каріна з подивом вивчала важкий томик.

— Але як ви знайшли мене?

Якщо садівник з такою легкістю вирахував, де шукати Каріну, то значить і Торбіону неважко буде вийти на її слід. Еге, Каріно, рано ти розмріялася про свободу та незалежність, про самостійне життя у затишному самобутньому особняку, про улюблену роботу.

— За вами стежили, — пояснив Корнеліус. — Його світлість не міг залишити вас без нагляду.

От негідник! Приставив до Каріни шпигунів.

— Виходить, його світлість знає де я?

Чого ж тоді не примчав у своєму підступному плащі, щоб знову приспати й доставити у свій замок-в'язницю? Чи він чекає ночі?

— Його світлість не знає, де ви.

Відповідь Корнеліуса стала повною несподіванкою. Не може так бути, що шпигуни відзвітували перед садівником, але жодного слова не сказали канцлеру, який їх найняв.

Корнеліус прочитав німе питання на обличчі Каріни і поспішив відповісти:

— Справа в тому, що його світлість занедужав.

Ще одна несподівана новина. Що ж з ним сталося? Зранку виглядав цілком здоровим.

Каріна відчула гостру необхідність докладно обговорити всі новини з Корнеліусом, і, нарешті, проявила себе гостинною хазяйкою.

— Ви, мабуть, втомилися з дороги. Ходімо у вітальню.

Каріна посадила садівника у крісло і запропонувала трохи відпочити, доки вона зробить чаю.

— Мені не хотілося б вас турбувати, — зніяковів Корнеліус.

— Ну що ви, мені зовсім не важко, — запевнила його Каріна.

Однак приготування чаю на незнайомій кухні виявилося справою непростою. Каріні ще треба було вивчити вміст всіх численних баночок і коробочок, якими були заповнені шафки. Вона відкрила навмання кілька ємностей і не виявила нічого, що хоч якось нагадувало б чай. Тоді їй спало на думку зробити замість чаю фруктовий напій.

У вогнищі все ще тліли залишки дров, які давали достатньо жару. Вона закинула в турку, яку відшукала на одній із полиць, трохи сухофруктів, залила водою і поставила закипати. Для надання аромату ще й здобрила напій корицею. На щастя, Каріна знала, де її шукати. Жаліти приправи не стала — сипнула від душі. Вони ж із Корнеліусом не кажани, їм від кориці не стане зле.

За кілька хвилин напій був готовий. За цей час вона встигла знайти підходящий посуд. Розливши фруктовий чай по чашках, Каріна вийшла з кухні. Коли заходила до вітальні, спеціально трохи затрималася біля входу. Хотіла перевірити, чи побачить вона у кріслі Корнеліуса, чи їй знову привидиться, що на його місці сидить підліток.

Цього разу нічого незвичайного не сталося. Точніше, майже не сталося. На якусь мить, мільярдну частку секунди, вона все ж таки встигла вловити образ юного хлопця перед тим, як її погляд уперся в знайоме добродушне обличчя Корнеліуса.

І тут Каріну раптом осяяв здогад. Це не з ним щось не так. Це з Каріною щось не так. Він як був немолодим садівником, так ним і залишається, а ось вона бачить щось інше. Вона бачить юного Корнеліуса. Такого, яким він був багато років тому. Точно! Вони схожі: цей хлопець і добряк-садівник. Бабуся Каріни любила говорити: у кожній людині до самої старості живе дитина, якою вона була колись…

— Вам допомогти, моя пані? — Корнеліус підвівся з крісла, щоб прийняти у завмерлої в дверях Каріни чай.

Виявлену у себе здатність бачити те, що звичайній людині не під силу, Каріна вирішила обміркувати потім, коли залишиться наодинці, а поки що всю увагу приділила гостю.

Вони сиділи одне навпроти одного, попивали фруктовий чай із корицею та розмовляли. Говорив переважно Корнеліус, бо Каріна засипала його запитаннями. Почала вона з того, що її зараз цікавило більше за все — з Торбіона.