Розділ 4. Перший друг, перший секрет

Потім Каріна дивувалася, як вона так швидко знайшла вихід із замку, чому не заблукала в його коридорах та галереях, сходових прольотах та дверях. Вона швидко бігла і зовсім не думала, де і куди їй треба повернути, робила це на автоматі, ніби давно знала внутрішню структуру замку. Основним її завданням було якнайшвидше допомогти хлопцю, який безтурботно гуляє надто близько до урвища.

Щойно вибігла у двір, кинулася ледь помітною стежкою до лавки, біля якої бачила юнака. Але вже на півдорозі стало зрозуміло, що жодного юнака там немає. Натомість Каріна помітила немолодого робітника в сорочці з грубої товстої тканини та добротних високих штанях, що чимось нагадують комбінезон. Його сиву голову прикривав капелюх. Невже Каріна обізналася? Прийняла літнього чоловіка за юнака?

— Прекрасного ранку, моя пані, — широко посміхнувся він їй, коли вона підійшла. Привітання було підкріплено шанобливо піднятим капелюхом.

— І вам прекрасного ранку… еее… — розгубилася Каріна, не знаючи, як звернутися до співрозмовника.

— Я Корнеліус, садівник його світлості, — представився він, повертаючи капелюх на місце.

— Садівник? — здивовано перепитала Каріна.

Працівника скоріше можна було прийняти за тесляра. Замість садових ножиць він тримав у руках ящик із теслярським інструментом, а за пояс була заткнута сокира. Та й не схоже, щоб цього дикого куточку природи хоч колись торкалися садові ножиці.

— Розумію ваше здивування, — м'яко засміявся Корнеліус. — Його світлість не дозволяє мені перетворити це місце на квітучий сад. Нашому канцлеру більше до душі первозданна незаймана природна краса.

Хто б сумнівався, що людина з дикунською енергетикою найзатишніше почувається в такому ж дикому середовищі.

— Можу собі уявити, як би розлютився канцлер, розбий ви тут квіткові клумби, — Каріна повернула садівникові усмішку.

Вони ще й парою фраз не встигли перекинутися, а вона вже сповнилася симпатією до нього.

— Здогадуюсь, яке питання крутиться у вас на язиці, — Корнеліус хитро примружився: — Навіщо його світлість утримує садівника, якщо садівник йому не потрібен?

— Так, ви вгадали — саме цим питанням я й задаюся. І чому ж? — Каріна сіла на лавку.

— З радістю задовольню вашу цікавість, моя пані. Тому що згідно традицій роду Дак'Кастерів у замку має бути садівник. Старий замок пережив багато всього за своє довге життя, але ще ніколи не було такого, щоб при замку не працював садівник.

Он як? Виходить, Торбіон дотримується традиції предків? А Каріні він здався абсолютно свавільним.

— І оскільки садівницької роботи в мене мало, я взяв на себе обов’язок ще й опікуватися замковою бібліотекою, — поділився Корнеліус. — Книги, як і рослини, теж потребують догляду.

• То у замку є бібліотека? — зраділа Каріна.

— Одна з найкращих у Хортен-Фьорді.

Оце Каріні пощастило! У замку є багато книг і опікується всім цим багатством товариський садівник-бібліотекар, з яким у неї так своєчасно зав'язалося знайомство.

— Але сьогодні я маю роботу, крім догляду за книгами, — Корнеліус кивнув на ящик з інструментами. — Його світлість наказав мені зробити огорожу по краю урвища, щоб ніхто не міг під час прогулянки випадково оступитися і втрапити в неприємності.

"Ніхто" — це, мабуть, Каріна. Інші мешканці замку якось весь цей час обходилися без огорожі. Торбіон вирішив, що вона має всі шанси впасти з урвища і зламати шию? Чи то послати йому уявну подяку, що він подбав про її безпеку, чи то уявне прокляття, що вважає її незграбною і необачною.

Корнеліус тим часом взявся до роботи. В якості матеріалу для огорожі було зрубано кілька міцних гілок ближніх дерев.

— Його світлість рідко віддає подібні накази, — орудуючи сокирою, розповідав садівник. — Досі лише одного разу він дозволив порушити тут первозданність.

— Що ж стало причиною такого рішення того разу? — зацікавилася Каріна.

Вона зірвала травинку і крутила її в руках. Як тут спокійно, незважаючи на те, що природа виглядає неприборканою, норовливою і навіть трохи зловісною. Не тихий курортний пляж, як у якомусь Таїланді, а гірська стрімка річка, що мчить по каменях і зривається вниз водоспадом всього за кілька метрів від лавки.

— Того дня вирувала стихія, — почав розповідь Корнеліус. — Такої бурі наші краї ніколи не знали. Чорні хмари заволокли все небо, грім гуркотав безперервно, блискавки осяювали околиці з кожним разом все яскравіше, наче хотіли засліпити. Вітер дув так шалено, що притискав дерева до землі. А одне й взагалі вирвав з коренем.

Каріна швидко уявила описану картину. Уява малювала стільки деталей, ніби вона сама була свідком тієї грози.

— Ось із цього поваленого дерева його світлість і звелів зробити лавку. Мені здається, він хотів декому догодити. Тоді ж теж у замку була гостя.

— Гостя? — стало цікаво Каріні. — Хто вона?

Мабуть, ця жінка багато значила для Торбіона, якщо заради її зручності він змінив свої вподобання і дозволив порушити первозданність цього острівця природи.

Балакучий Корнеліус несподівано замовк.

— Я, здається, бовкнув зайвого, — нарешті розгублено видав він. — Гостя була тут інкогніто. Про її візит ніхто не знав. Було б краще, якби я промовчав.

— Не турбуйтеся, — Каріні не хотілося бентежити щойно знайденого доброго знайомого. — Я вмію зберігати секрети.

Вона встала з лавки і підійшла до огорожі, яка завдяки вправній роботі Корнеліуса була майже готова. Спираючись на поручні, Каріна глянула вниз. Якщо звідси вдало зістрибнути у воду, то, мабуть, не розіб'єшся. Висота водоспаду була чотири-п'ять метрів. Чи все ж таки розіб'єшся? Річка, можливо, не така й глибока. Знову згадався підліток, який гуляв біля самого урвища. Тепер Каріна розуміла, що просто здалеку прийняла Корнеліуса за молодого хлопця, але все ж таки запитала:

— Ви не бачили, тут неподалік ходив юнак?