Розділ 1. Спробуємо їх перехитрити

— Молися, дитя моє! Молися, щоб вони тебе не знайшли!

Цією фразою починався і закінчувався кожен день Каріни ось уже другий тиждень поспіль. Виголошувала заклик настоятелька жіночої обителі — сувора і небагатослівна преподобна Фредеріка.

А як молитися? Каріна спочатку не мала жодного уявлення про це. Вона нічого не знала про місце, куди її занесло вісім днів тому. Ні тутешніх звичаїв, ні способу життя. Доводилося покладатися лише на інтуїцію та здоровий глузд.

Наслідуючи настоятельку, Каріна склала долоні і схилила голову.

— Всевишній, благаю, не дай їм знайти мене!

Кому "їм", кого "мене" — теж залишалося для Каріни загадкою. Ще зовсім недавно вона чудово знала, хто вона — успішний керівник власного ательє, яке спеціалізувалося на жіночому трикотажі. Костюми, сукні, кардигани на будь-яку пору року. Але тепер колишнє життя пішло в забуття. Тепер Каріна — одна з послушниць жіночої обителі — тихої скромної середньовічної місцини, де час, здається, зупинився.

Так, це, вочевидь, божевілля. Так не буває, щоб одного разу тебе ніби обміняли з кимось місцями. Висмикнули з однієї реальності та помістили в іншу. Каріна постійно запитувала себе, як подібне могло статися і чому саме з нею, але відповіді не знаходила.

Того злощасного дня у Каріни страшенно боліла голова, а справ було безліч — море замовлень. Довелося допомагати дівчатам-майстриням. Вона й не помітила, як задрімала прямо в підсобці, схилившись над викрійкою. Коли прокинулася, голова боліла ще дужче — просто розколювалася, а перед очима стрибали кольорові мушки. Через той нестерпний біль Каріна навіть не відразу зрозуміла, як все навколо змінилося…

Ох і дивні були відчуття. Вона довго перебувала в шоці. Кілька днів її відпоювали мікстурами зовсім незнайомі жінки в чернечих шатах. Зрештою головний біль вщух, але разом з полегшенням прийшло усвідомлення, що те, що відбувається, — це не галюцинації, викликані мігренню. Довелося визнати, що звичного світу більше немає, і звичного життя теж більше немає, і навіть незрозуміло, кому у зв'язку з цим пред'явити претензії. Але поступово Каріна почала звикати до нової реальності та потроху освоюватися. А що їй лишалося? Так-то за вдачею вона неймовірно стресостійка і, взагалі, невиправна оптимістка — щось придумає, якось викрутиться. Підленьку думку, що це вже назавжди, Каріна посилено відганяла геть.

— Сподіваюся, Всевишній нас почує, — преподобна Фредеріка, витримавши паузу, окропила підопічну ароматичною олією і вийшла з келії.

Свічку забрала з собою. Каріні залишалося задовольнятися лише тьмяним вечірнім світлом, що ллється з вікна.

Після заходу сонця робити тут нема чого — лише спати. Але спати поки що не хотілося. Вона лягла, не роздягаючись, на ліжко поверх покривала. Здається, послушницям подібного не дозволялося, але Каріні робили послаблення. Її взагалі намагалися зайвий раз не чіпати. Складалося враження, що інших місцевих мешканок не дуже заохочували з нею контактувати. І хоч зверталися до Каріни так само, як і до інших, — без імені, просто: "дитя моє", якщо це була настоятелька, або "сестра", якщо це був хтось із послушниць, проте вона відчувала, що її сприймають як якусь важливу птицю.

У Каріни з цього приводу навіть виник здогад: вона ніяка не послушниця, а втікачка-аристократка, яка ховається в обителі чи то від правосуддя, чи ще від чого. Але як дізнаєшся? Тут ні з кого зайвого слова не витягнеш. Варто заговорити, замовкають та ховаються у своїх келіях.

Втім, одна з послушниць здалася Каріні трохи контактнішою, ніж інші. Зовсім молоденька, рожевощока з гарними густими віями і живими карими очима — єдина, хто при випадковій зустрічі в коридорі могла посміхнутися. Каріна подумки охрестила її "Поліною", тому що та була схожа на одну з майстринь Каріниного ательє, яку якраз і звали Полею. Саме на "Поліну" і покладалися основні надії. Каріна збиралася з нею потоваришувати і спробувати розговорити.

Сутінки за вікном згустіли до темно-фіолетової непроглядної пелени, коли до Каріни раптом долетіли незвичні звуки — віддалений кінський тупіт. В обителі завжди тихо настільки, що у вухах дзвенить. Не було жодних сумнівів, що вона розташована в далекій глушині, і поява тут вершників — екстраординарна подія. Накотило передчуття, що щось має статися. Зараз все навколо закрутиться, станеться те, заради чого Каріна тут опинилася. Груди наповнили страх і сум'яття, але разом із ними і хвилююче передчуття. У цьому вся Каріна. Вона завжди знала, що десь у глибині душі в ній спить любителька пригод і навіть трохи авантюристка. Будь що буде!

У келію влетіла схвильована настоятелька. Тривога спотворила її зазвичай спокійне та суворе обличчя.

— Ваша світлосте, це вони! Вас знайшли!

"Ваша світлосте"? Досі Каріну так не називали. Це якийсь титул? Ось і підтвердження, що вона аж ніяк не звичайна послушниця.

— Спробуємо їх перехитрити. Тримайте, — Фредеріка вклала в руку Каріни флакон.

— Що це?

— Сподіваюся, Всевишній мені пробачить, — настоятелька підвела очі до неба. — Такі зілля не можна тримати у святому місці. Випийте до дна. Воно зістарить вас. Має вистачити на півгодини, а може, й на годину.

Зістарить? Звучало зловісно, ​​але при цьому багатообіцяюче. Хто б там не прийшов по душу Каріни, ясно одне: якщо її впізнають, добра не буде.

Перш ніж вийти з келії, Фредеріка рвучко обняла підопічну.

— Все буде добре, ваша світлосте. Головне пам'ятайте: що б не трапилося, нікому не говоріть про свою дитину.

За настоятелькою зачинилися двері, а Каріна залишилася в стані глибокого здивування. Дитину? Одне це слово викликало тисячі запитань, але шукати відповіді не було коли — кінський тупіт ставав все виразнішим. До нього додався звук чоловічих голосів. Короткі фрази-накази звучали аж ніяк не дружньо.

Каріна вважала за краще зробити так, як їй наказали — приклалася до флакона. Але осушувати його до дна не стала. По-перше, її насторожувало саме слово "зілля" — хтозна який ефект матиме ця середньовічна отрута на її організм, тут краще не перестаратися. А по-друге, зважаючи на все, штука це вкрай цінна — може дуже знадобиться в майбутньому.