Поступово навчання в університеті наближалося до кінця. Спочатку п’ятикурсники проходили педагогічну практику у школі з середини січня до середини березня. Потім розпочалася підготовка дипломних робіт. Уперше в тому році всі п’ятикурсники мали й дипломні роботи писати та захищати, й державний іспит складати. Адже до того року система була зовсім іншою: або дипломна робота, або три державних іспити. Але хтось у міністерстві освіти потім раптом вирішив усіх зрівняти: аби всі випускники писали дипломну роботу та складали один державний іспит.
Як виявилося, державний іспит складати було набагато простіше, ніж поточні іспити, адже питання та практичні завдання там були набагато елементарнішими, бо вони ставили за мету виявити не стільки знання, скільки навички.
Із державним іспитом і Марійка, і Антін впоралися дуже легко. І він, і вона склали державний іспит на «відмінно». Попереду була підготовка до захисту дипломних робіт.
А тим часом, австрійці заново відкривали для себе свою колишню провінцію — Буковину. Вони направляли до Чернівців та до інших буковинських міст одну делеґацію за одною. А з Чернівців, у свою чергу, до Австрії вирушали «представники буковинської громадськості». Розпочиналася епоха інтенсивної українсько-австрійської народної дипломатії, коли українці та австрійці отримали можливість необмежено спілкуватися між собою.
У квітні представники австрійської землі Каринтія, що встановила партнерські стосунки з Буковиною, відкрили в Чернівецькому університеті науково-дослідницький Центр Буковинознавства. А на початку червня вони подарували університету цілу бібліотеку, що складалася як із художніх, так і з науково-популярних та публіцистичних книжок, виданих в Австрії.
На п’яте та шосте червня планувалося ґрандіозне свято українсько-австрійської дружби — з урочистою презентацією австрійської бібліотеки в Центрі Буковинознавства та бенкетом за участю австрійського посла та кількох офіційних делеґацій з Каринтії. А на шосте червня планувалося урочисте відкриття відновленого австрійського військового цвинтаря на березі Дністра, неподалік від села Звенячин. А після цього — урочисте відкриття пам’ятника видатному поетові Паулю Целану та меморіальної дошки на будинку, де він народився та провів дитячі та юнацькі роки.
Паралельно з підготовкою до захисту дипломної роботи, котрий також у кількох груп на п’ятому курсі англійського відділення планувався на п’яте червня, Антін брав найактивнішу участь в оформленні австрійської бібліотеки та її підготовці до презентації.
Руслан Кирилович із кафедри психології своє слово стримав: він організував-таки Антонові на початку січня зустріч із професором Залізняком, котрий погодився залишити Антона на своїй кафедрі. Після цього залишатися працювати у школі не мало для Антона ніякого сенсу: треба було просто дотягти до кінця навчального року, а там можна було звільнитися у зв’язку з закінченням терміну дії трудового договору, котрий, таким чином, можна було вже не подовжувати.
А оскільки професора Залізняка було призначено заступником директора Центру, він за старою традицією направив Антона, як молодого співробітника, допомагати оформляти бібліотеку та виставку до приїзду австрійців. Але Антонові це доручення не здавалося якоюсь каторгою: він із великим задоволенням допомагав у підготовці Центру до презентації.
Упродовж цілого тижня до Центру Буковинознавства надходили пакунки з австрійськими книжками. Антін допомагав усе це розпаковувати та сортувати.
— Вони всі такі легкі! — вигукнув Антін, передаючи щойно розпаковані книжки секретарці Центру Буковинознавства.
— Це все тому, що на Заході використовується синтетичний папір, — пояснила секретарка. — Вони бережуть свої ліси.
Крім бібліотеки, у Центрі треба було ще й оформити виставку, присвячену Паулю Целану.
Антін працював із великим ентузіазмом, адже, дивлячись на всі ті документи та світлини, він заново відкривав для себе історію рідного краю в австрійський та румунський період. Антін дізнавався правду про ту епоху. Правду, котра не мала нічого спільного з радянською пропаґандою. Правду, вільну від ідеологічних стереотипів та догм.
І ось настало п’яте червня.
Вранці п’ятикурсники з трьох груп англійського відділення захищали дипломні роботи. Знаючи Антонову звичку завжди відповідати на іспитах одним серед перших, Павло Петрович і цього разу викликав Антона першим. Захист відбувався англійською мовою. Спочатку Антін зачитав коротку презентацію своєї наукової теми, після чого він відповів на кілька запитань з боку екзаменаційної комісії. Коли він закінчив свою промову, на трибуну вийшла Зоряна Гаврилівна Теребовлянець, котру було офіційно призначено рецензентом Антонової роботи. Вона дуже добре висловилася з приводу Антонової роботи, пропонуючи виставити за неї найвищу оцінку.
Коли всі захистилися, голова екзаменаційної комісії — якась професорка з Київського університету — зачитала всім оцінки. Антін і цього разу опинився серед відмінників.
Усе! Навчання в університеті скінчилося!
Захистивши дипломну роботу, радісний та задоволений Антін, сяючи щирою посмішкою від почуття глибокого задоволення через скинутий вантаж зі своїх плечей, одразу ж попрямував до Центру Буковинознавства, аби допомогти зробити останні приготування перед урочистою презентацією.
— Ну, як, Антоне Семеновичу, Ви захистилися? — поцікавився професор Залізняк, котрий якраз сидів тоді в бібліотеці, даючи її співробітникам різноманітні цінні вказівки.
— На «відмінно», — радісно відповів Антін. — Нарешті моє навчання в університеті скінчилося!
— Я радий за Вас! — вигукнув Остап Борисович. — Тепер у мене до Вас є невеличке доручення. Австрійці привезли з собою на власному автобусі багато ящиків вина, пива та закуски для урочистого бенкету. Треба все це розвантажити та занести до Шевченківської зали, де той бенкет має відбутися.
Залишивши свої речі в бібліотеці, Антін вийшов за межі Резиденції. Біля університетської огорожі стояв розкішний туристський автобус з австрійським номером, на котрому приїхала одна з делеґацій з нового побратима Чернівців — з міста Клаґенфурт. Навколо автобуса стояло дуже багато австрійців. Дехто з них був у національних стріях.
— Guten Tag! — сказав Антін, підійшовши до австрійських гостей. — Entschuldigen Sie bitte, Herr Professor Zaliznjak hat aber mich zu Ihnen geschickt, damit ich Ihnen etwas auszuladen helfe. Also, was muss man hier ausladen und wohin muss man alles dies tragen?568
То була чудова нагода для Антона поспілкуватися з носіями німецької мови. Адже з американцями та канадцями Антін вже багато спілкувався англійською мовою, і ось тепер з’явилася нагода підтягнутися й у другій іноземній мові.
— Gucken Sie bitte, wohin wir diese Kartons tragen, — відповів хтось з австрійців у національному стрії, — und dann machen Sie bitte mit569.
Антін узяв ящик із шістьма пляшками австрійського червоного вина та поніс його до Шевченківської зали, колишньої трапезної. Саме там, у Шевченківській залі, й мав відбутися той бенкет. Закускою ж слугував австрійський хліб, схожий на селянський, проте затягнутий поліетиленовою плівкою, та полотняні пакетики з копченою ковбасою та шинкою. Крім випивки та закуски до бенкету, гості привезли й кілька ящиків із гуманітарною допомогою, котрі треба було занести до ректорату.
Коли все було перенесено, треба було розставити столи по периметру зали — так, аби всередині було достатньо місця для танців.
Зробивши все це, Антін побіг додому обідати. А після обіду він знову повернувся до університету, аби продовжити брати участь у підготовці до учти.
Офіційна делеґація на чолі з ґубернатором Каринтії прилетіла на ті урочистості до Чернівців власним літаком. Інші делеґації приїхали власними автобусами.
Урочистості розпочалися о вісімнадцятій годині з презентації австрійської бібліотеки в Центрі Буковинознавства. А далі всі пішли до Мармурової зали. Усіх гостей вітав муніципальний оркестр з міської ратуші. Потім до трибуни підійшов ректор та оголосив урочисті збори відкритими. Спочатку хор викладачів Чернівецького університету виконав гімн України, а потім хор з міста Клаґенфурт виконав гімн Австрії. Після виконання державних гімнів з привітальним словом виступив посол Австрії в Україні. Після посла виступили ще кілька ораторів — як з України, так і з Австрії. Усі вони стверджували, яким взірцем у міжнаціональних стосунках була Австро-Угорщина за часів Франца-Йосипа, і як усім пострадянським народам треба вчитися гармонійно розвивати національні взаємовідносини на цьому прикладі.
— Коли в царській Росії діяв Емський указ, що забороняв українську мову, — підкреслював один з тих ораторів, — народи Австро-Угорщини, в тому числі й українці, мали можливість вільно розвивати свої національні мови та національні культури.
Після урочистої частини ректор запросив усіх до Шевченківської зали на святковий бенкет. Під музику у виконанні все того ж самого муніципального оркестру гості почали розсаджуватися за столи. Антін сів разом з іншими співробітниками кафедри германських мов. Одразу ж Остап Борисович налив йому склянку червоного вина. Антін випив, і йому одразу ж стало «гарно»: вино виявилося дуже міцним, тому воно так швидко вдарило Антонові в голову. Закусивши скибкою австрійського чорного хліба з копченою шинкою, Антін налив собі у склянку білого вина і теж його випив.
Несподівано муніципальний оркестр заграв мелодію пісні «Гей, наливайте повнії чари». Усі «місцеві» одразу ж піднялися зі своїх місць та заспівали:
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через верхи лилося.
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося…
Антонові, котрий теж піднявся разом з усіма, це нагадало фінальну сцену з фільму «Трактористи», коли всі сиділи за одним великим столом та, піднявши келихи, співали: «Когда нас в бой ведет товарищ Сталин…».
А тим часом учасники бенкету почали виходити всередину та танцювати. Антона теж потягнуло танцювати. Він підійшов до якоїсь австрійської дівчини в національному строї — у червоному сарафані типу дірндль, у білій сорочці, білому фартушку, білих панчохах до колін та чорних бальних черевиках.
— Darf ich Sie zum Tanz einladen?570 — запитав Антін у тієї молодої австрійки.
— Natürlich, ja571, — відповіла дівчина.
Раптом Антін відчув, як йому бракує німецького словникового запасу. Тому він спробував перейти з австрійкою на англійську мову.
— Vielleicht können Sie Englisch sprechen? — поцікавився Антін. — Leider ist mein deutscher Wortschatz ziemlich beschränkt572.
— Ja, ich kann573, — відповіла дівчина. — Yes, I can574.
— Today I’ve got a double feast! — радісно вигукнув Антін. — Today I defended my graduation theses and now I can state that my studies at this University are over575.
— And I’ll graduate from University of Klagenfurt next year, — повідомила дівчина. — What’s your name?576
— Anthony, — відповів Антін. — And yours?
— Ingrid, — відповіла дівчина.
— That’s very nice, Ingrid! — вигукнув Антін. — And what do you major in?577
— Classical philology, — відповіла Інґрид. — I study the Roman literature. By the way, now I’m translating some works by Seneca from Latin into German578.
— Oh, we’re colleagues! — у захопленні крикнув Антін, намагаючись перекричати гучну музику, що грала в залі. — I’m a philologist too! I major in English. As for German, I studied it as a second foreign language. And now I’ve got a splendid opportunity to communicate with German-speakers! Unfortunately I’d got very poor oral speech practice in German, therefore my German leaves much to be desired579.
— We can correspond in German with each other, — несподівано запропонувала Інґрид. — If you give me your address, I’ll send you my letters with view cards580.
— Oh, it would be wonderful! — погодився Антін. — I agree to correspond with you!581
Антін заанґажував Інґрид на цілий вечір, постійно запрошуючи її на танці. Коли танцювати набридло, вони удвох вийшли до коридору. Біля парадних сходів стояла група студентів-істориків. Серед них була й Марійка — у довгій вечірній сукні яскраво-червоного кольору. Біля неї стояв Манфред у чорному костюмі та в білій сорочці з чорною краваткою.
— Антоне! — покликала його Марійка. — А ти, я бачу, добре проводиш час у компанії з австрійськими дівчатами.
— Так, — погодився Антін. — Знайомся, це Інґрид. Вона є студенткою Клаґенфуртського університету. А для мене сьогодні подвійне свято: сьогодні я захистив дипломну роботу на «відмінно»! І тепер я маю всі підстави святкувати, адже я теж брав дуже активну участь у підготовці цієї зустрічі з австрійцями. Я допомагав сортувати книжки, подаровані для австрійської бібліотеки, а потім допомагав оформляти виставку, присвячену Паулю Целану.
— Дуже добре, Антоне, — відповіла Марійка. — Я, до речі, теж позавчора захистилася на «відмінно».
— Вітаю! — вигукнув Антін.
— А сьогодні для мене теж, можна сказати, подвійне свято, — продовжила Марійка. — Знайомся, Антоне, це Манфред, мій чоловік. Сьогодні ми розписалися! Тепер я не Федорчук, а Рідль. Отже, цей бенкет можна вважати ще й моїм весіллям!
— Антін, — представився Антін, потиснувши Манфредові руку.
— Das ist mein ehemaliger Schulkamerad, — пояснила Марійка своєму чоловікові. — Wir sind zusammen in eine und dieselbe Schule gegangen, aber in die Parallelklassen582.
— Марійко, ти вже й німецькою почала розмовляти! — здивувався Антін.
— Так, Антоне, — відповіла Марійка. — Як тільки я повернулася з Австрії минулого літа, я одразу ж почала вивчати німецьку, адже після одержання диплома я одразу ж їду до Інсбрука, де мешкає мій чоловік.
— А я почав вивчати українську, — несподівано сказав Манфред. — Бо я житиму з українською дружиною, тому я повинен знати її мову.
— Молодець! — ухвалив Антін.
— Але українська мова така важка, — зізнався Манфред.
— Deutsch ist auch sehr kompliziert! — відповіла Марійка. — Deshalb sprechen wir Englisch immer noch, wenn wir etwas nicht ausdrücken können583.
— Maria ist sehr fleißig! — вигукнув Манфред. — Sie wird es schaffen!584
— Гірко! — крикнув Антін.
Пояснивши Манфредові значення цього вигуку, Марійка одразу ж поцілувала Манфреда прямо в губи.
— До речі, Антоне, — сказала Марійка, — а ти завтра поїдеш до Звенячина на урочисте відкриття відновленого австрійського військового цвинтаря часів Першої світової війни? Наші хлопці та дівчата з істфаку працювали там упродовж цілого року.
— Аякже! — відповів Антін. — Звичайно ж, поїду!
— Ми тебе, Антоне, особисто запрошуємо, — зазначила Марійка.
Подякувавши за Марійчине запрошення, Антін повів Інґрид до дверей Мармурової зали. Вони були все ще відчиненими, а всередині зали все ще горіло світло. Звідти лунали якісь гучні розмови. Антін повів Інґрид до Мармурової зали, де невеличкими групами купчилися як господарі, так і гості університету. Балконні двері були відчинені. Антін та Інґрид вийшли на балкон, аби подихати свіжим повітрям. На балконі теж було досить багато людей.
— What a pleasant evening! — вигукнув Антін, милуючись чудовою вечірньою панорамою центральної частини Чернівців, яка відкривалася з того балкону. — What a beautiful moon!585
— You live in a very nice city, — сказала Інґрид, зробивши Антонові комплімент. — Moreover, you studied in a so beautiful University building!586
— It’s a former bishop’s residence587, — повідомив Антін, обійнявши Інґрид.
Простоявши на балконі Мармурової зали близько двадцяти хвилин, Антін та Інґрид повернулися до приміщення.
У коридорі при вході до буфету стояв Остап Борисович, спілкуючись з австрійським послом. Коли Антін проходив разом з Інґрид повз них, Остап Борисович несподівано зупинив Антона.
— Und jetzt möchte ich Herrn Kovaljov vorstellen, — сказав Остап Борисович послові. — Er ist sehr begabter junger Wissenschaftler. Heute hat er sein Studium an dieser Universität abgeschlossen. Ich habe ihn zu meinem Lehrstuhl eingeladen588.
Посол потиснув Антонові руку.
— Es ist sehr angenehm für mich, mich mit jungen begabten Fachleuten zu treffen, — зізнався посол. — Deshalb möchte ich Ihnen vorschlagen, in unserem Austauschprogramm teilzunehmen zu probieren589.
— Посол не жартує, — прокоментував його слова Остап Борисович. — Ми, насправді, минулого року підписали домовленість про обмін молодими фахівцями. Єдине, що від Вас вимагається — це якомога скоріше визначитися у своїй науковій темі. І тоді Ви теж зможете взяти участь у цій програмі обміну.
Антін одразу ж зрадів, почувши про таку чудову перспективу. У піднесеному настрої він пішов далі танцювати з Інґрид.
Затягнувся той бенкет аж до першої години ночі. Коли всі почали розходитися, Інґрид несподівано поцілувала Антона.
Повертався Антін додому разом із деканом хімічного факультету, котрий мешкав неподалік від Антона. Усі з того бенкету виносили з собою смачні «трофеї»: пляшки з недопитим вином, буханці австрійського хліба, австрійську ковбасу та шинку… Антін не був винятком: він теж ніс із собою цілу торбу австрійських «ласощів».
Наступного дня місцем загального збору було призначено вестибуль готелю «Черемош». Марійка вже була не в сукні, а в білій блузці, чорній спідниці та світло-жовтому жакеті. Манфред, котрий ночував у Марійки вдома, був вже не в чорному, а у світло-сірому костюмі.
Коли австрійські гості поснідали в ресторані готелю, всі розсілися по автобусах. Фольклорний ансамбль з Клаґенфурта, в котрому брала участь і Інґрид, поїхав до Звенячина власним автобусом, на котрому вони всі й приїхали до Чернівців. А решта учасників урочистостей — у тому числі й Марійка з Манфредом, і Антін, — сіли в чернівецький «Ікарус».
Дорога до Звенячина тривала близько двох годин.
— Йой, що ми наробили! — вигукнула Марійка, коли вона подивилася у вікно автобуса та побачила там, на цвинтарі, величезний натовп. — Як багато людей зібралося на мітинґ!
Вийшовши з автобуса, учасники фольклорного ансамблю одразу ж розгорнули біло-червоно-жовті прапори Каринтії, котрі Антін спочатку прийняв за осетинські.
І ось урочисто-жалобний мітинґ розпочався. Університетський хор — разом із хором з обласної філармонії — виконав український гімн, а фольклорний ансамбль з Клаґенфурта — австрійський. Потім виступали різні оратори — ректор, мер Чернівців, ґубернатор Каринтії, австрійський посол, професор Залізняк. Від імені Товариства Чорного Хреста виступив Манфред, а Марійка виступила від імені ініціативної групи студентів історичного факультету Чернівецького університету, котра взялася за відновлення того військового цвинтаря. Усі оратори говорили про те, як українці вбивали один одного, воюючи в різних арміях, і, взагалі, про братовбивчі війни та про те, якою трагічною є доля народів, поділених між різними імперіями.
Закінчився той мітинґ невеличким концертом. Хор з філармонії виконав пісню «Чуєш, брате мій» та ще деякі стрілецькі пісні. А по закінченню всі попрямували до ресторану на високому березі Дністра, з тераси котрого відкривався чудовий вид на сусіднє місто Заліщики.
Після обіду в ресторані автобуси повернулися до Чернівців. Спочатку учасники урочистостей відкрили меморіальну дошку на будинку, де народився Пауль Целан, а потім неподалік від парку Шевченка вони відкрили пам’ятник видатному поетові.
На цьому урочистості скінчилися. Прощаючись із Інґрид, Антін обмінявся з нею адресами та сувенірами, після чого Інґрид знову поцілувала Антона.
Листування Антона з Інґрид тривало майже вісім років. Коли ж три роки по тому Антін їздив до Австрії на стажування, Інґрид спеціально приїхала з Клаґенфурта до Відня, аби провести з Антоном цілий день.
А Марійка, тим часом, повернувшись разом із Манфредом додому після всіх тих урочистостей, відкрила свій щоденник та написала в ньому:
«Сьогодні субота, 6 червня 1992 року. Вчора в мене відбулася визначна подія в моєму житті: я вийшла заміж за Манфреда. Він приїхав до Чернівців чергового разу у складі делеґації Товариства Чорного Хреста, аби взяти участь в урочистостях, присвячених відкриттю відновленого австрійського військового цвинтаря у селі Звенячин, у реставрації котрого я, разом з іншими моїми однокурсниками, брала найактивнішу участь. Скориставшись приїздом Манфреда, ми вчора вранці розписалися в ЗАГСі. Отже, ми тепер є подружжям. Крім того, вчора відбувалися урочистості з приводу презентації австрійської бібліотеки в нашому університеті, а сьогодні у Звенячині відбувся жалобний мітинґ з нагоди цвинтаря, відреставрованого нами. Після цього по сусідству з нами, на вулиці Саксаганського, була відкрита меморіальна дошка на будинку, де народився Пауль Целан. Скільки я ходила повз цей триповерховий будинок з мансардою і ніколи при цьому не замислювалася, якою цінною історичною пам’яткою він є. І, насамкінець, біля парку Шевченка було відкрито пам’ятник Целану.
Завтра гості всі вирушають додому. А ми з Манфредом поїдемо до Інсбрука через два тижні, коли я отримаю диплом про вищу освіту. Всі документи в мене вже готові. А там, в Інсбруку, ми плануємо обвінчатися та відсвяткувати наше весілля».
Урочистості скінчилися.
А для Антона та Марійки скінчилося й навчання в університеті. Тепер в них були інші турботи: треба було в багатьох інстанціях підписати обхідні листи, що мали свідчити про відсутність боргів перед усіма кафедрами, перед університетською та обласною бібліотеками, перед першою та другою частинами, перед відділом міжнародних зв’язків, перед паспортним столом, перед університетським культурним центром та деякими іншими інстанціями.
Через два тижні Антін та Марійка отримали в Червоній залі свої дипломи з рук ректора. Марійка — сімнадцятого червня, Антін — двома днями пізніше. Обидва дипломи були червоними, тобто з відзнакою. Якби десь на початку першого курсу Антонові повідомили, що він закінчить університет з відзнакою, він би сприйняв це твердження як якийсь жарт. Та хто тоді б міг подумати, що Антін закінчить університет з відзнакою. На початку першого курсу Антін, взагалі, був одним з перших кандидатів на відрахування. А тут раптом — червоний диплом!
Історики відсвяткували свій випускний вечір у ресторані «Дністер». І Манфред був на ньому присутнім. Марійка була на тому вечорі в довгій атласній темно-синій сукні та в лакових бальних черевиках на «шпильках».
А випускники англійського відділення відсвяткували свій випускний вечір у ресторані готелю «Черемош»…
Ну, і як склалася подальша доля всіх тих героїв?
Отримавши диплом, Марійка переїхала до Манфреда на постійне місце проживання. Оселилися вони все в тому ж самому помешканні в Інсбруку. Звичайно ж, за своїм фахом Марійка ніде в Австрії влаштуватися не могла. Інколи її охоплювала така депресія, що їй хотілося просто накласти на себе руки. Але вона не здавалася.
Несподівано Манфред вирішив звільнитися з туристичного бюро, де він працював, та, скориставшись своїми старими зв’язками, відкрити власний готель на одному з альпійських курортів. А Марійці він порадив скласти кваліфікаційний іспит у місцевій торговельно-промисловій палаті. Склавши успішно той іспит та отримавши кваліфікацію «Hotelkauffrau», Марійка разом із чоловіком взялася облаштовувати той невеличкий готель. Не одразу, але справи в них почали налагоджуватися. Поступово Марійка та Манфред встали на ноги та почали отримувати від свого бізнесу непогані прибутки. А одного разу до них завітали туристи з Латвії. І хто б, Ви думали, це був? А були то вуйко Леопольд та тітка Дарина.
У шлюбі з Манфредом Марійка народила двох синів — Макса та Вольфґанґа. Старшого сина вона назвала на честь свого брата, що пропав без вісті в Афганістані.
Молодший брат Марійки Богдан успішно закінчив Хмельницький торговельно-економічний інститут двома роками пізніше. Богдан нікуди з України не поїхав, проте за фахом йому теж не вдалося влаштуватися через економічні катаклізми середини дев’яностих. Богдан почав торгувати: їздити до Туреччини та до Китаю за товаром, а потім продавати його в Чернівцях на Калинівському ринку. Кілька років по тому Богдан відкрив на тому ринку власну крамницю з продажу побутової техніки.
А про старшого брата Максима так нічого й не було відомо. Хтось стверджував, нібито в пакистанському місті Равалпінді була якась майстерня зі збірки комп’ютерів, і що в ній працював якийсь українець, котрий потрапив у полон до моджахедів, а потім прийняв іслам, змінив своє ім’я на мусульманське та переселився до Пакистану. Але чи то був, дійсно, Максим, чи ні — ніхто так і не міг нічого сказати. Та навіть якщо то й був Максим, навряд чи він бажав розповідати про своє минуле.
Батьки Марійчиної подруги Мзії Іоселіані, скориставшись тим, що мама Мзії була наполовину єврейкою, вирішили їхати до Ізраїлю. Проте у Відні, де вони мали пересісти на інший літак, вони заявили про те, що далі вони нікуди не їдуть. Так і Мзія з батьками осіла в Австрії. Диплом з матфаку Мзії не знадобився, зате диплом швачки, одержаний у ПТУ — ще й як. У Відні Мзія відкрила свою власну справу з пошиття одягу. А кілька років по тому вона відкрила власний салон «Medea». Так Марійка та Мзія знову опинилися разом: Марійка — в Тіролі, а Мзія — у Відні. Вони часто зустрічалися — і коли Марійка приїздила до Відня, і коли Мзія приїздила до Інсбрука…
Антін, закінчивши університет, два роки працював старшим лаборантом на кафедрі у професора Залізняка. Потім він вступив до аспірантури, а ще три з половиною роки по тому — захистив кандидатську дисертацію та почав працювати на кафедрі англійської філології. А потім Антона доля закинула до Німеччини. Спочатку Антін довго не міг знайти роботу з фаху, аж поки не усвідомив після кількох консультацій у психоаналітиків дуже важливу річ: причина всіх негараздів полягала в ньому самому. Точніше, вона була закладена ще в дитинстві — і у школі, і вдома. І Антін почав інтенсивно працювати над собою, очищуючи себе від усієї тієї неґативної енергії, що в ньому накопичилася за всі роки його життя. Паралельно він перебудовував образ свого мислення та власне самовідчуття. І коли він змінився до невпізнання, справи в нього потихеньку почали налагоджуватися. Шлюб із першою дружиною в Антона не склався. Надто різними вони виявилися за характером. Але через кілька місяців після розірвання першого шлюбу Антін у Німеччині знайшов-таки своє справжнє кохання, котре докорінним чином змінило його долю.
По-різному склалася доля в Марійчиних та в Антонових однокласників. Дехто з них залишився у Чернівцях, дехто переїхав до Києва, чи до інших українських міст, а дехто опинився й за кордоном.
Микола Адамчук закінчив економічний факультет, а потім відкрив власну справу. Проте він завжди дуже сильно заздрив своєму братові через те, що в нього, як йому здавалося, справи йшли успішніше. За три дні до початку нового століття він повісився в офісі своєї фірми…
Михайло Мельничук, закінчивши історичний факультет, почав викладати історію в одному з чернівецьких ліцеїв. Ігор Крисюк та Андрій Буратаєв влаштувалися у правоохоронних органах. Юра Унґурян після закінчення французького відділення залишився на кафедрі французької філології. А потім доля закинула його аж до сонячної Каліфорнії. Туди ж доля закинула і Пашу Уманського, і Надю Ярошинську. А до Ізраїлю доля закинула і Наталку Старкову, і Марину Келдиш, і Зою Крамар. Рита Маркова опинилася в Канаді, а Руслана Бобрикова — у Москві. Володю Барбарисова, Васю Бережана та Люду Калашнікову — як і Антона — доля закинула до Німеччини. А декого вона закинула й до Великої Британії, й до Португалії, і до «країни антиподів», тобто до Австралії, і навіть до Бразилії та до Індії…
Порозкидала доля колишніх чернівчан по всьому світу…
А потім, наприкінці двотисячних років, доля їх знову зібрала, але вже у віртуальному просторі — на різних сайтах в Інтернеті…
З блоґу Марії Рідль (Федорчук):
«Сьогодні 2 вересня 2010 року. Сьогодні я відзначаю свій сороковий день народження. І оскільки дата ця кругла, я сьогодні отримала стільки привітань та подарунків! Особливо багато привітань було з Інтернету — і від Зої Крамар, і від Наді Романенко, і від Павла Константинова, і від Антона Ковальова, і від багатьох інших моїх колишніх однокласників та однокурсників. Добре, коли твої старі друзі тебе не забувають. І дай Боже, аби так було завжди».
Чернівці — Ilmenau — Erfurt — Weimar, 2001-2009