Міжсезоння

Глава 5. ЕЙФОРІЯ


     Радянська імперія нарешті померла. І хоча церемонію її поховання було відкладено аж до грудня, — все одно, люди щиро раділи її природній смерті. Формально Радянський Союз іще існував, проте фактично його вже не було. 
     Люди раділи, що смерть такої страхітливої імперії була такою легкою та безболісною. До того ж, одночасно з Радянською імперією в Європі помирала ще одна багатонаціональна держава — Югославія. Помирала у страшенних муках. Там по-справжньому лилася кров. Люди різних національностей по-звірячому вбивали один одного заради діаметрально протилежних ідей. Одні вбивали своїх співвітчизників заради незалежності колишніх югославських республік. Інші — навпаки, заради збереження єдиної Югославії. Словенія та Македонія, правда, відокремилися більш-менш мирним шляхом, але в Хорватії вже пролилася кров, а місто Вуковар було зруйновано вщент. Ну, а в Боснії і Герцеґовині розпочалася справжня багаторічна війна. Жителі України бачили по телевізору все це страхіття й дякували Богу за те, що Радянський Союз не розвалився за югославським сценарієм. Вони щиро раділи, що Україна стала незалежною так легко й таким мирним шляхом. 
     Люди з великою радістю розлучалися з комуністичною ідеологією, з комуністичними символами, а також із комуністичним етикетом. Усе рідше вживалося слово «товариш», натомість усе частіше — «пан» та «пані». А демонтаж пам’ятника Леніну на Центральній площі Чернівців перетворився на справжнє свято перемоги над тоталітаризмом. 
     Люди наївно вірили, що з «совком» вже покінчено назавжди. Жителі України, особливо молоді, мріяли про те, що вже завтра вони стануть невід’ємною частиною об’єднаної Європи. Повсюди молодь співала відому пісню Ігоря Талькова, котрому лишалося жити трохи більше місяця:
Партработники перепугались
И наделали в штаны:
«Всё, ребята, отплясались
На балу у сатаны».
У чертей на сковородках
Вы будете, как караси,
Ой, лихо вжаривать чечётку
За предательство Руси.
Сатана гулять устал,
Гаснут свечи, кончен бал.
     І так само, як це казав Тальков, вони вітали один одного: «З новою ерою вас, панове!»…
     І ніхто тоді ще не замислювався над тим, яку жахливу спадщину залишила після себе радянська система. Недостатньо було просто проголосити незалежність — треба було повністю демонтувати стару радянську систему взаємовідносин, ліквідувати планову адміністративно-командну систему розподілу та докорінним чином усе перебудувати. Фактично треба було побудувати зовсім нову систему взаємовідносин, що ґрунтувалася б на вільних ринкових відносинах. А головне — кожному індивідові необхідно було змінити весь образ мислення, відкинувши всі ті перекручення, породжені командною системою. Треба було починати вбивати «совка» в собі.
     Люди це зрозуміють, але набагато пізніше. А поки що всі перебували у стані ейфорії від незалежності, здобутої таким легким шляхом.

     У понеділок Антін знову пішов до одинадцятої школи, аби зустрітися там з директором. На жаль, вакансія там була вже заповнена. Директорка одинадцятої школи повідомила про вакансії ще у двох школах, проте й ця інформація виявилася безнадійно застарілою. 
     Не знайшовши ніяких вільних робочих місць у школах міста, Антін пішов до асоціації «Буковинаінтур», аби дізнатися, чи є вакансії там, де він складав кваліфікаційний іспит.
     Антін зайшов до приймальної генерального директора, посаду котрого займав добре знайомий Антонові Георгій Степанович Савчук. 
     — На жаль, ми були змушені, навпаки, скоротити свій штат, — повідомив Георгій Степанович. — Усіх, хто працював у нас на пів ставки та за сумісництвом, ми змушені були звільнити. А нових вакансій поки що, на жаль, не передбачається. 
     — А на інших турфірмах? — запитав Антін. 
     — А про інші турфірми ми нічого не знаємо, бо між нами існує жорстка конкуренція. Тому всю інформацію про себе вони ретельно приховують. 
     — І, що, ніде неможливо дізнатися про вакансії? Десь можна знайти якісь оголошення?
     — Таких оголошень, на жаль, ніде нема, — повідомив Георгій Степанович. — Це за кордоном, де є вільний ринок праці, такі оголошення реґулярно публікуються в засобах масової інформації. Ми ж, на жаль, поки що не відійшли від планової системи розподілу. Тому, аби кудись влаштуватися, треба просто ходити й питати, де є робота. 
     — А Ви не дасте мені рекомендацію? — запитав Антін. — Адже я у Вас курси закінчив, склав іспит…
     — Ця рекомендація Вам не допоможе, — відповів Георгій Степанович, — адже я вже Вам сказав, що в нашій сфері існує жорстка конкуренція. Давати в нас рекомендації — це все одно, що допомагати своїм конкурентам, або навіть розголошувати комерційну таємницю. Коротше кажучи, це — все одно, що годувати чужу армію, котра потім проти тебе ж і воюватиме… На жаль, я нічим Вам не можу допомогти. 
     Антін пішов до інших турфірм, але ніде вакансій не було. Серпень кінчався, проте Антін поки що так і залишався на роздоріжжі. Він усе так і висів у повітрі. А новий навчальний рік вже розпочинався, тому Антін ризикував, взагалі, залишитися без роботи. А це означало, що у квітні, коли планувався розподіл, Антін міг стати легкою здобиччю для державної комісії. І якби він до того часу не знайшов ніякої роботи в Чернівцях, його б запросто могли направити до якогось глухого карпатського хутора в Путильському районі працювати в тамтешній сільській школі як мінімум два роки. І впродовж усіх тих двох років, якщо не довшого терміну, Антін не мав права звільнитися. Так би він і згинув на селі. 
     Змиритися з такою зовсім не райдужною перспективою Антонові ніяк не хотілося, тому він вирішив діяти рішучим чином, аби вийти з цієї непростої ситуації переможцем. 
     Перше вересня того року припадало на неділю. Урочисту церемонію відкриття нового академічного року в університеті було заплановано провести на подвір’ї Резиденції. І хоча присутність студентів усіх інших курсів, крім першого, була зовсім необов’язковою, Антін, усе одно, вирішив туди обов’язково піти, аби подивитися на теперішніх першокурсників. А, з іншого боку, Антін сподівався зустрітися на тій церемонії з кимось зі знайомих та запитати їх, чи не знає хтось із них про якісь вакансії, які могли б підійти Антонові за його фахом. 
     Розпочалася церемонія о дев’ятій годині ранку. На трибуні, спорудженій перед входом до корпусу, зібралися члени вченої ради. А на балконі Мармурової зали стояли учасники хорової капели викладачів. 
     Відкрив урочистий мітинґ ректор університету. 
     — Вельмишановні пані та панове! — звернувся ректор до всіх присутніх. — Завтра в нас розпочинається новий академічний рік — перший академічний рік у незалежній Україні. І я особисто вітаю теперішніх першокурсників із тим, що в них початок їхнього студентського життя збігається з народженням незалежної української держави. І я щиро радію цьому. Тепер нам усім треба розбудовувати нашу державу, аби вона якомога швидше стала високорозвиненою, квітучою та багатою країною в сім’ї вільних європейських народів. А тепер дозвольте мені оголосити урочисту церемонію відкритою.
     Хорова капела під керуванням відомого в Чернівцях дириґента вперше заспівала гімн «Ще не вмерла Україна» замість гімну Української РСР. 
     Багато присутніх у натовпі стиха підспівували хоровій капелі:
…Душу й тіло ми положим
За нашу свободу.
І покажем, що ми браття
Козацького роду…
     Після виконання гімну ніяких прапорів ніхто нікуди не вносив. Цей ритуал в університеті було вже скасовано — особливо після того, як хтось повідомив про те, що його було запозичено в… нацистської Німеччини. І як тільки хорова капела проспівала той гімн, ректор почав надавати слово різним співробітникам університету та запрошеним гостям. Усі вони вітали присутніх на тому мітинґу із подвійним святом — із початком нового навчального року та з народженням незалежної України. Усі оратори радісним, піднесеним тоном малювали райдужні перспективи новонародженої держави, наївно стверджуючи, буцімто вже зовсім незабаром Україна зрівняється за рівнем свого розвитку та за рівнем життя з Німеччиною, Францією, Великою Британією, Італією та іншими провідними державами світу, адже в неї є всі необхідні для цього умови — і промисловий потенціал, і природні ресурси, і розумний, талановитий народ. Про те, буцімто дуже скоро Україна стане членом Нато, членом Європейського економічного співтовариства… Усі вони по-дитячому відверто раділи, що незалежна Україна нарешті стала реальним фактом. Усі вони — як і більшість тодішніх жителів України — наївно вірили в те, що незалежність вже є ґарантом щасливого та заможного життя. Яким близьким здавалося тоді те щасливе та заможне життя! Не знав тоді ще ніхто, і навіть не замислювався про те, що аби здобути те заможне та щасливе життя, треба було повністю перебудувати всю систему суспільних взаємовідносин, усю систему цінностей та назавжди покінчити з тим, що було успадковано від тоталітарного режиму. Радянські пережитки роз’їдали молоду державу немов якась іржа, немов ракова пухлина. Але все це виявиться набагато пізніше. А поки що люди перебували у стані справжньої ейфорії, радіючи звільненню від радянської імперії. 
     Після всіх отих промов якась першокурсниця — як і на подібних заходах в усі попередні роки — зачитала клятву студентів. Правда, вже в новій редакції. Але як і завжди, всі мали повторювати за тією студенткою слово «Клянемось!». 
     Коли церемонія скінчилася, і коли хорова капела знову проспівала «Ще не вмерла Україна», всі почали розходитися. Погода стояла досить прохолодною, тому майже всі були одягнені або в жакети, аби в літні куртки. Але дівчат без колготок було, тим не менш, досить багато. Деякі з них були у шкіряних куртках, у міні-спідницях та в бальних черевиках. Антонові такий стиль одягу був дуже до вподоби. Він із такою насолодою милувався ніжками дівчат, одягнених у шкіряні куртки. В одних дівчат їхні ніжки були взуті в бальні черевики, в інших — у босоніжки, треті були у спортивному взутті. Але, все одно, не зважаючи на те, хто в якому взутті був, усі ті ніжки були такими гарненькими, такими гладенькими. Антонові так і хотілося кинутися на всіх отих дівчат, міцно обійняти їхні ніжки, доторкнутися до них губами та поцілувати їх з усієї сили. 
     Коли після мітинґу майже всі розійшлися, Антін зустрів знайомого викладача з кафедри психології Руслана Кириловича Потебню, котрий теж співав у тій хоровій капелі. 
     — Добрий день, Руслане Кириловичу! — вигукнув Антін. 
     — Добрий день, Антоне! — відповів Руслан Кирилович. — Ви прийшли подивитися на посвяту в першокурсники?
     — Так, — відповів Антін. — Мені просто хотілося порівняти, як це було в нас чотири роки тому, і як це проводиться зараз. А заодно мені хотілося б дізнатися, чи знає хтось, де є якісь вакансії за моїм фахом. Адже зараз я ніяк не можу знайти роботу ані у школі, ані в туристичних бюро.
     — Я спробую поговорити з Остапом Борисовичем, — пообіцяв Руслан Кирилович. — Напевно, в нього буде для Вас місце. Звичайно ж, я нічого Вам не можу обіцяти заздалегідь, але я зроблю все, що від мене залежить.
     — Але ж Остап Борисович є німцем за фахом, — зазначив Антін.
     — Ну та й що? — відповів Руслан Кирилович. — Англійці на його кафедрі теж працюють, адже то є фактично загальноуніверситетська кафедра іноземних мов. До того ж, у нього є дуже тісні зв’язки з Австрією. Молоді співробітники його кафедри постійно туди їздять. А Вам треба лише визначитися зі своєю науковою темою. 
     — Я буду Вам дуже вдячним, — сказав Антін, — якщо Ви мені допоможете. 
     Антін пішов додому. 
     Наступного дня розпочався новий семестр. У п’ятикурсників усі заняття відбувалися у другу зміну: четверта пара була для них першою, п’ята — другою, а шоста — третьою. Тому вранці всі п’ятикурсники були вільними. 
     Скориставшись відсутністю занять вранці, Антін вирішив піти до своєї рідної другої школи, аби подивитися, як там проводилося свято першого дзвоника. Друга школа виявилася консервативнішою за університет. Церемонія в ній нічим не відрізнялася від подібних церемоній у попередні роки зі внесенням та виносом прапорів та покладанням квітів до різних пам’ятників. Відрізнялася тогорічна церемонія від попередніх, хіба що, тим, що відкривалася вона та закривалася виконанням лише гімну Української РСР. Пісня «Ще не вмерла Україна» поки що не була офіційно затверджена як новий гімн України. А ще та церемонія від попередніх відрізнялася тим, що замість прапорів піонерської та комсомольської організацій школи у середину шкільної лінійки вносився та виносився лише національний синьо-жовтий прапор. Ну, а риторика, що домінувала на тій лінійці, була цілком у радянському стилі.
     Під час церемонії Антін зустрів Ганну Мирославівну Гнатишену, котра вела попереднього року курси з підготовки ґідів-перекладачів. Її дочка була вже в десятому класі, а син уперше пішов до першого класу. 
     Побачивши Ганну Мирославівну, Антін одразу ж привітався зі своєю давньою знайомою.
     — Добрий день, Антоне! — привіталася Ганна Мирославівна у відповідь. — Прийшли подивитися на свою колишню школу?
     — Так, — відповів Антін — До речі, я хотів би Вас запитати ось що. Зараз я вже на п’ятому курсі, і тому я вже інтенсивно шукаю собі роботу. На жаль, ані у школах, ані на турфірмах мені не вдалося влаштуватися. Я розмовляв із нинішнім генеральним директором асоціації «Буковинаінтур», але навіть він, Георгій Степанович, мені нічим не зміг допомогти. А Ви, випадково, не знаєте, де є вакансії?
     — На жаль, тепер я до асоціації «Буковинаінтур» не маю жодного стосунку, — відповіла Ганна Мирославівна. — Тепер я працюю на малому підприємстві, котре має справу виключно з виїзним туризмом. Але там вакансій точно нема, адже наше мале підприємство складається лише з п’яти осіб… 
     Після закінчення урочистої церемонії Антін привітався з Тамарою Георгіївною Мунтян, яка була вже директоркою другої школи. 
     — Як приємно мені бачити у стінах школи її колишніх учнів! — вигукнула Тамара Георгіївна. — Що тебе привело до нас?
     — Просто вирішив подивитися на свою колишню школу, — відповів Антін. — Давно тут не був. 
     — А як у тебе особисті справи? — поцікавилася Тамара Георгіївна. — Де ти зараз?
     — Я зараз на п’ятому курсі університету, — повідомив Антін.
     — І як тобі подобається обраний фах?
     — Дуже подобається! — радісно вигукнув Антін. — Лише роботу знайти за обраним фахом не так вже й просто. Я в різних школах шукав вакантні посади вчителя англійської мови, але ніде цих вакансій я так і не знайшов. 
     — Я можу тобі допомогти, — заспокоїла Тамара Георгіївна. — Я знаю, де є вакансія вчителя англійської мови. 
     — Де? — з цікавістю запитав Антін.
     — У шостій школі, — відповіла Тамара Георгіївна. — Я навіть можу дати тобі рекомендацію. 
     — Я буду Вам дуже вдячний! — сказав Антін.
     — Зайди, будь ласка, до приймальної, — порадила Тамара Георгіївна. — Там секретарка надрукує тобі рекомендацію за стандартним шаблоном, а я підпишу.
     Антін одразу ж зрадів та пішов до директорської приймальної. У приймальній сиділа молоденька секретарка — струнка блондинка в жовтій блузці, довгій чорній спідниці та червоних босоніжках із тоненькими ремінцями. 
     — Добрий день! — сказав Антін тій секретарці. — Я — від Тамари Георгіївни. 
     — Антоне, що ти тут робиш? — запитала секретарка. — Я тебе одразу впізнала. 
     — А я тебе, на жаль, — ні, — зізнався Антін. — Ну, нічого, багатою будеш.
     — Я закінчила цю школу двома роками пізніше за тебе, — повідомила секретарка. — І ось вже другий рік я працюю тут секретаркою. 
     Антін придивився уважніше. Ну, дійсно, то була вона, струнка та довгонога блондинка, котру Антін у дев’ятому класі чомусь порівнював із Вікою Люберецькою, прочитавши повість Бориса Васильєва «Завтра була війна». Тоді Антонові та дівчина, насправді, дуже подобалася. А вона, дійсно, була справжньою красунею серед усіх тодішніх учениць сьомого класу. І ось ця красуня тепер працювала секретаркою у приймальній директора своєї рідної школи.
     — Я зараз навчаюся на п’ятому курсі факультету іноземних мов, — прояснив ситуацію Антін. 
     — Йой, я двічі пробувала вступати до філфаку, але не набрала потрібної кількості балів, — зізналася секретарка. — А потім я подумала: а навіщо мені, взагалі, цей університет. Особливо такий непрестижний факультет, як філологічний. 
     — Зараз якраз усі п’ятикурсники шукають роботу в Чернівцях, — продовжив Антін, — аби їх не розподілили після закінчення університету кудись до глухих гірських хуторів у Путильському районі. Мені Тамара Георгіївна повідомила про те, що в шостій школі є вакансія вчителя англійської мови. Тому вона порадила мені звернутися до тебе, аби ти надрукувала мені рекомендацію за стандартним шаблоном. 
     — Напиши мені, будь ласка, всі свої паспортні дані: твоє повне ім’я, дату та місце твого народження, домашню адресу з телефоном, а також де ти зараз навчаєшся.
     Антін узяв аркуш паперу та написав на ньому все, про що попросила секретарка. Поки дівчина друкувала на машинці текст рекомендації, Антін уважно дивився під стіл, милуючись її гладенькими та засмаглими ніжками, обвитими тоненькими червоними ремінцями від босоніжок. Хвилин через двадцять документ був готовий. Узявши рекомендацію, Антін постукав у двері директорського кабінету. Тамара Георгіївна взяла папірець та підписала його, а секретарка поклала круглу гербову печатку школи. 
     Щиро подякувавши директорці та секретарці, Антін одразу ж поїхав до шостої школи, що знаходилася в одному з нових мікрорайонів на південно-західній околиці міста неподалік від готелю «Черемош» та парку «Жовтневий». 
     Антін зайшов до вестибулю та почав шукати директорський кабінет.
     — Вибачте, — звернувся він до якоїсь вчительки, що проходила поруч. — А де тут кабінет директора?
     — А він — одразу ж за Вами, — відповіла вчителька.
     — А як звуть директора? 
     — Сергій Петрович, — повідомила майбутня Антонова колеґа.
     Антін обернувся та побачив поруч із вхідними дверима ще одні двері, на котрих висіла табличка «Директор». Антін зайшов до приймальної.
     — Добрий день! — сказав Антін секретарці. — Вибачте, а Сергій Петрович є?
     — Він зараз десь ходить по школі, — відповіла секретарка. — А з якого Ви приводу?
     Антін відкрив свій «дипломат» та показав рекомендацію зі своєї школи. 
     — Мені у другій школі повідомили про те, що тут є вакантна посада вчителя англійської мови, — пояснив Антін. 
     — Дійсно, є, — підтвердила секретарка. — Сідайте, будь ласка, зараз Сергій Петрович повернеться. Ви його одразу ж упізнаєте; він є ветераном.
     Хвилин через п’ятнадцять до приймальної зайшов літній чоловік років сімдесяти. 
     — Сергію Петровичу, цей молодий чоловік до Вас, — повідомила секретарка. — Він є молодим фахівцем з англійської мови, тому він звернувся до нас із приводу вакансії вчителя англійської мови. 
     — Заходьте, будь ласка, до мого кабінету, — запропонував Сергій Петрович. 
     Антін зайшов та поклав на стіл рекомендацію від директорки своєї колишньої школи. 
     — На жаль, — сказав Сергій Петрович, — ця вакансія не є повною ставкою. Це лише три чверті ставки. 
     — Мене це влаштовує, — заявив Антін. — Адже я зараз іще навчаюся на п’ятому курсі. 
     — Тоді пишіть заяву на ім’я начальника районного управління народною освітою, — відповів Сергій Петрович. 
     Він дав Антонові зразок та аркуш білого паперу. 
     — Обов’язково вкажіть, — зауважив Сергій Петрович, — що Ви в Чернівцях житлом забезпечені, інакше прийняття Вас на роботу буде визнано незаконним. 
     Антін написав заяву за встановленим зразком та показав її директорові. Сергій Петрович написав на тому аркуші свою резолюцію: «Прошу підтримати», після чого розписався поруч та повернув заяву Антонові.
     — А тепер, — сказав Сергій Петрович, — я напишу Вам зараз доручення, аби Ви змогли отримати бланк трудової книжки в районному управлінні. Здасте заяву, отримаєте бланк і приходьте з тим бланком назад до мене. А потім Вам треба буде зайти до завуча, аби узгодити з нею години. 
     Поки Сергій Петрович писав від руки те доручення, Антін помітив, що на правиці Сергія Петровича не вистачало трьох пальців. Він тримав китайську ручку з закритим пером лише двома пальцями — великим та вказівним. 
     Написавши доручення, Сергій Петрович передав її секретарці, аби вона поклала на ній гербову печатку. Узявши проштамповане доручення, Антін одразу ж побіг до тролейбусної зупинки, аби доїхати до райкомівської будівлі, де більше не було райкому КПУ, натомість була районна адміністрація. Здавши заяву разом із дорученням та отримавши бланк трудової книжки, Антін повернувся до директора шостої школи. 
     — Працюватимете у другу зміну, — повідомив Сергій Петрович, заповнюючи бланк трудової книжки. — У Вас буде три шостих класи та один п’ятий. Докладніше про навантаження дізнаєтеся в завуча та у Ваших колег — інших вчителів англійської мови. 
     Вийшовши з кабінету директора, Антін пішов до вчительської. 
     — Вибачте, — звернувся Антін до якоїсь жінки, що сиділа у вчительській, — а де тут завуч?
     — А який завуч Вам потрібен? — запитала та жінка, чимось схожа на Лідію Федосеєву-Шукшину. — В нас є аж троє завучів. 
     — Я новий вчитель англійської мови, — пояснив Антін. — Мене направив до Вас Сергій Петрович. 
     — А як Вас звати?
     — Як Макаренка — Антін Семенович.
     — Так, ось, Антоне Семеновичу, — сказала жінка, — я є якраз завучем середніх класів. Мене звуть Віра Петрівна. У Вас буде один п’ятий та три шостих класи. Ось, подивіться, будь ласка, на розклад. Тут, на цьому розкладі, стоять прізвища кожного вчителя. Шукайте серед тих прізвищ слово «Вакансія» — то і є Ваш розклад. 
     Антін дістав свій записник та почав переписувати звідти свій розклад. 
     — А де я можу дізнатися про програму? — поцікавився Антін.
     — Вам пощастило, що Ви є фахівцем з англійської мови, — зазначила Віра Петрівна. — Кожен клас для вивчення англійської мови поділяється на дві групи, тому, з одного боку, у Вас буде не так багато учнів, а, по-друге, Вам легко буде узгоджувати навчальну програму з колеґами, що ведуть у паралельних групах. А в паралельних групах ведуть Наталя Олександрівна Старикова та Світлана Давидівна Тодорюк. Зверніться, будь ласка, до них. Вони Вам допоможуть, вони є дуже досвідченими викладачами. Крім того, я раджу звернутися до Ірини Леопольдівни Берґман. Вона є методистом з англійської мови. Отже, з завтрашнього дня можете розпочинати в нас Вашу трудову діяльність. Бажаю Вам успіхів!

     Після не вельми тривалих літніх канікул п’ятикурсники нарешті зустрілися один з одним у стінах рідної Alma Mater. За десять хвилин до другої години дня мала розпочатися перша пара на п’ятому курсі. Усі п’ятикурсники факультету іноземних мов почали поступово збиратися в коридорі шостого корпусу. 
     — Ну, що, Антоне, — звернувся до нього Микола Шкарбан, — тепер ми в університеті є «дідами». Тепер ми найстарші! Отже, можемо тепер проводити виховну роботу з салагами, тобто з першокурсниками, даючи їм різноманітні дрібні доручення. Можна, наприклад, направляти їх до буфету, аби вони купували нам булочки, чи ще щось…
     Першу пару на англійському відділенні проводив сам Чіф. То був якийсь спецкурс. Упродовж цілої пари він, в основному, обговорював зі студентами злободенні теми: чи вступить Україна до НАТО та до Європейського економічного співтовариства; чи бути Україні унітарною, чи федеративною; хто буде першим президентом України та багато інших питань. 
     Після тієї пари Антін підійшов до Чіфа. 
     — Павле Петровичу, — сказав він, — я знайшов сьогодні роботу в шостій школі. Вестиму англійську мову у п’ятих та шостих класах.
     — Вітаю Вас, Антоне! — вигукнув Павло Петрович. — Я дуже радію за Вас, що Ви так швидко влаштувалися!
     — Тільки тепер у мене є одна проблема, — заявив Антін. — Я маю вести уроки у другу зміну. А це означає накладку з заняттями в університеті. Лише в середу та у п’ятницю в мене нічого нема. 
     — Це не проблема, — заспокоїв Павло Петрович. — Напишіть, будь ласка, заяву про те, що Ви хочете перейти на індивідуальний план. І тоді відвідування Вами занять буде необов’язковим. Якщо у Вас буде індивідуальний план, Ви матимете право відвідувати лише ті заняття, котрі не збігаються з Вашими уроками у школі. А щодо тих занять, котрі Ви не зможете відвідувати, то Ви просто підходитимете до відповідних викладачів та братимете в них завдання.
     Антін одразу ж узяв аркуш білого паперу та за лічені хвилини написав заяву на ім’я декана: «Прошу перевести мене на індивідуальний план занять у зв’язку з роботою в середній школі № 6». А Павло Петрович поставив на тій самій заяві свою резолюцію: «Не заперечую». 
     І ось для Антона розпочалися шкільні будні. 
     Одразу ж після розмови з завучем Антін пішов до шкільної бібліотеки та взяв звідти підручники для п’ятого та для шостого класів, а також методичні розробки для вчителя. Підготувавшись вранці до свого першого заняття, Антін прийшов до школи заздалегідь, аби спіймати в учительській тих своїх колег, на котрих вказала Віра Петрівна. Хвилин за двадцять до початку першого уроку другої зміни до вчительської увійшла Наталя Олександрівна та зайшла до кабінету завуча. 
     — Антоне Семеновичу, — покликала Віра Петрівна зі свого кабінету, — Ви хотіли зустрітися з Наталею Олександрівною…
     Антін зайшов до кабінету завуча.
     — Добрий день! — сказав Антін. — Я Ваш новий колеґа. Я теж викладатиму англійську мову у п’ятих та шостих класах. Тому я хотів би звернутися до Вас, аби обговорити з Вами, що я б міг робити протягом першого уроку. 
     — Після уроків ми можемо залишитися удвох, — запропонувала Наталя Олександрівна. — Я Вам усе розповім, що до чого. А поки що Ви можете познайомитися з класом, розповісти їм про англійську мову, а потім — навчити їх найелементарнішим англійським словам, що означають різноманітні шкільні прилади: «a book», «a copy-book», «a pen», «a pencil» тощо. 
     Класних журналів поки що не було, тому кожен вчитель мав вести індивідуальні записи собі в зошит, аби потім перенести в журнал, коли школа отримає бланки. Як тільки пролунав дзвоник, Антін пішов на свій перший урок. У класі вже була присутня якась молоденька вчителька в бордовій сукні та чорних босоніжках. 
     — Добрий день! — сказав їй Антін. — Це 5-А клас?
     — Так, — відповіла Антонова колеґа. — А Ви, як я зрозуміла, взяли цю вакансію вчителя англійської мови. Мене просто направили сюди, аби підстрахувати ситуацію. Я вже провела в них один урок учора. На першому уроці я розповіла їм про англійську мову, а також про країни, де англійською мовою розмовляють. А потім навчила їх деяким елементарним словам. Дуже добре, що Ви тепер вестимете в цьому класі, в цій групі, англійську мову реґулярно. Отже, я йду до вчительської та передаю Вам оцей клас. 
     Дівчина вийшла з класу, а Антін пройшов до вчительського стола. 
     — Добрий день, діти! — звернувся Антін до класу. — Я ваш постійний вчитель англійської мови. Я вестиму у вашій групі англійську мову впродовж цього навчального року. Вам та вчителька, котра мене заміняла на першому уроці, вже розповіла про англомовні країни та про англійську мову. А тепер я хотів би почути від вас, які англійські слова ви вже засвоїли. Але перед тим я хотів би з вами познайомитися. Звуть мене Антін Семенович. А тепер я зроблю перекличку.
     Антін узяв список класу, переписаний у завуча, та почав називати прізвища учнів. 
     — Гаразд, — сказав Антін, зробивши перекличку, — а тепер скажіть мені, будь ласка, які англійські слова ви вже засвоїли. 
     Діти почали в пориві ентузіазму тягнути свої руки, вставати з місця та називати різні англійські слова, котрі вони засвоїли разом із попередньою вчителькою…
     Так пройшов перший урок, проведений Антоном у шостій школі. А потім був урок в одному з шостих класів. Після уроків Антін познайомився майже з усіма своїми колеґами. Серед усіх учителів англійської мови чоловіком був лише він. Серед інших вчителів англійської мови було дуже багато молоденьких дівчат. Двоє з них — Ірина Верник, котра підстраховувала Антона на першому уроці, та Діана Василевська — були тогорічними випускницями факультету іноземних мов. Ще троє дівчат навчалися на останньому курсі заочного відділення. 
     — Отже, Ви — наш новий колеґа? — запитала Світлана Давидівна Тодорюк. 
     — Так, — підтвердив Антін. 
     — Про Вас мені вже розповідали, — зізналася Світлана Давидівна. — Мені Віра Петрівна казала про те, що до нас прийшов працювати молодий та вельми цікавий джентльмен. 
     — І ось цей молодий та вельми цікавий джентльмен тепер перед Вами, — підтвердив Антін. — І тепер він хотів би дізнатися, як складати програму, поурочні плани тощо.
     — Програму Ви можете подивитися у книзі для вчителя, — пояснила Світлана Давидівна. — Там усе це розписано дуже докладно та доступно. А тепер я хотіла б Вам показати, як вести поурочні плани. Одразу Вам маю повідомити: їх катеґорично забороняється друкувати на машинці, чи розмножувати на «Ксероксі». Їх можна лише писати від руки. 
     — А чому це так? — здивовано запитав Антін. 
     — Аби одразу ж було видно, хто їх писав, — пояснила Світлана Давидівна. — Адже хтось один може надрукувати їх на машинці, розмножити на «Ксероксі», а потім — роздати всім своїм колеґам, а ті, у свою чергу, навіть не читаючи тих планів, просто підписуватимуть їх — і все. А кожен вчитель зобов’язаний писати сценарій усіх своїх уроків тільки сам. 
     — У вигляді розгорнутого конспекту? Як вимагали від нас на практиці?
     — Ні, — відповіла Світлана Давидівна, — у вигляді розгорнутого конспекту писати не треба. Достатньо писати їх у вигляді простих планів, де кожен етап уроку треба позначувати лише окремим пунктом. Але в «шапці» треба обов’язково вказати дату, номер уроку, тему уроку, а також перелічити всю наочність — плакати, таблиці, схеми, малюнки — та всі технічні засоби навчання. Бажано писати всі ті плани не в зошиті, а на стандартних креслярських аркушах. Я зараз можу дати Вам свій старий план як зразок, аби ви подивилися, як ці плани мають складатися, та складати свої плани за цим шаблоном. Отже, пишіть, будь ласка, всі ці плани так само на креслярських аркушах, а потім складайте їх в одну й ту саму папку.
     Антін узяв той аркуш, котрий запропонувала йому Світлана Давидівна, уважно подивився на нього, а потім сховав його до себе в «дипломат». 
     Так розпочалася Антонова трудова діяльність на посаді вчителя англійської мови. Непомітно промайнув і перший тиждень нового навчального року. Настала п’ятниця. У п’ятницю ніяких уроків у школі в Антона не було, тому він пішов на свої заняття в університеті. Після останньої пари Антін одразу ж сів на тролейбус та поїхав до студентських гуртожитків на перше в новому семестрі засідання клубу інтернаціональної дружби. 
     Після літньої спеки в перші дні вересня тієї п’ятниці раптом стало набагато холодніше, тому багато хто вже потихеньку починали одягатися по-осінньому. Проте було, все ж таки, не так холодно, аби всі вже позалізали в пальта та теплі куртки. 
     Вийшовши з тролейбуса біля студмістечка, Антін очам своїм не повірив: йому назустріч ішла молода подружня пара — чоловік та жінка. Обом було не більше двадцяти двох років. Антін одразу ж запідозрив щось особливе в тієї молодої пані. Наблизившись до того подружжя ще трохи, Антін переконався в тому, що інтуїція його не підвела. Правильно він підозрював: та молода пані йшла назустріч Антонові в модному турецькому светрі грубої в’язки, у джинсовій міні-спідниці та у чорних шкіряних чоботях до колін. А її ніжки — тільки подумати — були голими! Та панянка йшла у чоботях та без колготок!
     В Антона аж дух перехопило.
     — Голі ніжки в чоботях — це ж вовки в лісі поздихали! — мовчки зрадів Антін. — Це, напевно, нова мода! Нарешті! Адже голі ніжки в чоботях — це так красиво, так сексуально! І чому наші панянки цураються такого поєднання? Якісь дивацькі комплекси… Ні, тепер вже, наскільки я бачу, не цураються! Совкові комплекси — дебільні та абсурдні, — мабуть, вже поступово проходять… Тепер, напевно, вже так ходитимуть досить часто! 
     Антона охопив надзвичайно піднесений настрій від такої несподіваної зустрічі. Із таким піднесеним настроєм Антін попрямував до Інтерклубу. 
     — Вибачте, у кімнаті КІДу хтось є? — запитав Антін у вахтерки.
     — КІД тепер там не збирається, — повідомила вахтерка. — Цю кімнату забирають у КІДу для навчальних потреб. 
     — А де вони тепер збираються? — поцікавився Антін. — Ви, випадково, не знаєте?
     — Знаю, — відповіла вахтерка. — Сьогодні приходила нова президент клубу та попросила мене всіх направляти до першого гуртожитку. Ви знаєте, де там був студентський профком?
     — Так, — сказав Антін. — Там, де й відділення міліції студмістечка. 
     — Так ось, — зазначила вахтерка, — студентський профком тепер переїхав зовсім до іншого приміщення, а його кімнати тепер віддають вашому клубу. 
     — Дякую Вам за інформацію! — вигукнув Антін та радісно побіг за вказаною адресою. 
     У кімнаті КІДу вже зібралося багато старих КІДівців. Президентом Інтерклубу тепер була Катя Лупул. Більшість дівчат була ще без колготок. А Марійка Федорчук на те засідання клубу вже прийшла у чоботях… У тих самих брунатних чоботях, котрі їй подарував Манфред…
     — О, Боже! — мовчки подумав Антін, уважно подивившись на Марійку, одягнену в якийсь вельветовий червоний жакет та в коротку чорну шкіряну спідницю. — Марійка тепер так само носить чоботи без колготок! Виходить, ця мода поступово приживається…
     Ілона Єпуре та якась третьокурсниця з англійського відділення теж прийшли на засідання у міні-спідницях та з голими ногами — попри осінню прохолоду. Правда, їхні ніжки були взуті не в чоботи, а в бальні черевики.
     — Розпочнемо наше засідання з плану роботи на цей місяць, — сказала Катя, відкривши те засідання. — З шістнадцятого по двадцять перше вересня в нашому університеті проводитиметься фестиваль студентських театрів естрадних мініатюр. До нас обіцяють приїхати багато СТЕМів з різних ВНЗ тепер вже колишнього Союзу. Тому з нашого боку треба виділити ґідів, котрі б обслуговували СТЕМи, що приїдуть на цей конкурс… Антоне, ти візьмеш якусь делеґацію?
     — На жаль, ні, — відповів Антін. — Зараз я вже почав працювати у школі…
     Усі одразу ж зааплодували, почувши від Антона, що він вже працює.
     Обговоривши план проведення фестивалю студентських театрів та розподіливши делеґації серед КІДівців, Катя плавно перейшла до інших тем.
     — В нас двоє членів нашого КІДу —Віка Рязанова та Наталка Кодряну — поїхали на цілий семестр навчатися до Канади, до Саскачеванського університету, пройшовши у фінал у вибірковому конкурсі, — повідомила Катя. — Вони вже телефонували до мене… До речі, телефон в них розташований прямо в їхніх кімнатах. А кімнати там лише на одну особу… Вони всі перебувають у такому захопленні від Канади!
     — Можу собі уявити! — заявив Антін. — Тільки чомусь в нас із цього роблять якісь привілеї лише для вершків суспільства… Адже провчитися принаймні один семестр за кордоном — це є нормою на Заході. А особливо це стосується студентів з нашого факультету. Ну, як ми можемо бути висококласними фахівцями, якщо переважна більшість із нас жодного разу не бувала у країнах, мови котрих ми вивчаємо?
     Антона неначе прорвало. 
     — Усе впирається у фінанси, — пояснив Микола Левандовський. — Адже якби ми всі були здатні профінансувати свою поїздку від і до, з цього не робили б таких привілеїв. Але, на жаль, наш рівень життя не дозволяє нам такий розкіш. 
     Другим нокдауном була для Антона Марійчина розповідь про поїздку до Австрії. 
     — А ти, Марійко, так спеціально прийшла — у чоботях та без колготок? — нахабно запитав роздратований Антін, забувши про всі елементарні норми етикету. — Ти вже є другою, кого я сьогодні бачу в такому вигляді.
     — Зараз так модно ходити, — пояснила Марійка. — В Австрії, а особливо в Тіролі, що безпосередньо межує з Італією, так багато хто ходить. Там навіть у тридцятиградусну спеку поєднують короткі та легкі літні сукні-сарафани з масивними осінніми шкіряними чоботями. І чим легшою є сукня, тим грубішими мають бути чоботи… Цей вплив, скоріше за все, йде з Італії. 
     Антін із заздрістю слухав, з яким захопленням Марійка розповідала про Відень, про Інсбрук, про Зальцбурґ, про Бреґенц… А Марійчині слова: «Ми — порівняно з Австрією — живемо в середньовіччі, чи навіть у кам’яному віці» остаточно повалили Антона, ставши для нього справжнім нокаутом. 
     — А одна з ярославських дівчат, — додав Микола, — нещодавно вийшла заміж за сурінамця Арнольда Струве. А Арнольд повіз її до Голландії, де мешкають його родичі… 
     Почувши всі ті новини про закордонні поїздки, Антін пішов додому у вкрай пригніченому, вкрай депресивному стані. Йому було дуже моторошно через те, що інші могли їздити за кордон, а він не міг — попри всі його старання потрапити туди. 

     Субота все ще залишалася у школах звичайним робочим днем. А в Антона в суботу було найбільше навантаження — аж чотири уроки підряд, причому без будь-яких вікон. 
     Провівши всі ті уроки, Антін повернувся додому немов вичавлений лимон. Сівши увечері у кріслі перед телевізором, котрий дивилися разом з ним усі Ковальови, Антін несподівано для себе миттєво відключився та заснув. 
     — Антоне, прокидайся! — почала трусити свого сина Валентина Дмитрівна.
     — Що таке? — запитав Антін спросоння. — Щось таке сталося?
     — Підіймайся та лягай у ліжко! — вигукнула Валентина Дмитрівна.
     — Я тобі заважаю? — роздратовано запитав Антін вкрай невдоволеним тоном. 
     — Ні, ти мені не заважаєш, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Ти собі заважаєш! Ти собі перебиваєш сон. Або сиди й не спи, або йди до ліжка!
     — Але якого біса я повинен ґвалтувати себе, сидячи у кріслі через силу?
     — Якщо не можеш сидіти — йди спати! — заявила Валентина Дмитрівна. 
     — По-перше, зараз є ще тільки восьма година вечора, — ще більш роздратовано крикнув Антін. — А, по-друге, ліжко дуже довго треба розбирати та застеляти! І чого я це лежатиму в ліжку в цій кімнаті, коли ви всі тут сидите та дивитеся телевізор?
     — Тоді не спи! — цинічно вигукнула Валентина Дмитрівна. — Тоді чекай, аж поки не ляжуть усі. А спати у кріслі я тобі не дозволю!
     — Моя нервова система є мудрішою за мене! — розлючено закричав Антін. — Вона сама знає, коли їй відключитися!
     — Тоді розбирай ліжко та лягай! — скомандувала Валентина Дмитрівна. — Ти повинен усе робити за правилами! 
     — А мені глибоко начхати на всі ті вигадані правила! — відчайдушно закричав Антін. — До біса весь цей совковий етикет! До біса всі ті кимось вигадані правила, якщо я відчуваю себе після роботи немов вичавлений лимон! Я вже дорослий чоловік, мені вже майже двадцять один рік, а ти все ще ставишся до мене як до дитини! Усе ще намагаєшся мене виховувати! Ну, скільки ще можна?
     — Але ж я є твоя мати, а ти є мій син! Ти ж бо нам не чужий!
     — У моєму віці люди вже мешкають окремо від батьків! — вигукнув Антін. — А ви все ще ставитеся до мене неначе до якогось маленького хлопчика, котрий іще нічого не розуміє! 
     — Але ж ти нам не чужий! — повторила Валентина Дмитрівна немов папуга. — Ми про тебе турбуємося та хочемо, аби ти все робив за встановленими правилами.
     — Ви хочете, як краще, а насправді ви лише підриваєте мою нервову систему! — різко заявив Антін. 
     — На кріслі ніхто не спить! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Усі повинні спати в ліжку! Адже ти руйнуєш свою нервову систему…
     — Це ви її руйнуєте своїм втручанням у моє життя! — істерично закричав Антін. — Мені глибоко начхати на всі ці умовності, котрі невідомо хто вигадав! І, взагалі, ви всі своїми штовханнями набагато сильніше зруйнуєте мені мою нервову систему! А я не збираюся дотримуватися якогось совкового етикету, якщо я ледь на ногах стою!
     — Ти перебиваєш собі сон! — зазначила Валентина Дмитрівна. 
     — А хіба я не переб’ю собі сон, якщо я зараз ляжу в ліжко о восьмій, чи навіть о сьомій годині? У тебе якісь подвійні стандарти: те, що відповідає правилам совкового етикету, ти вважаєш корисним, а те, що не вписується в цей совковий етикет… Те, що не відповідає якимось там штучним совковим традиціям, від котрих ти ніяк не можеш відійти, ти вважаєш шкідливим! Ти сама перебуваєш у якомусь химерному полоні ідіотських стереотипів! А в мене вся ця напруга, що створюється штучно, і все це дратування, все це цькування — усе воно, насправді, руйнує мою нервову систему. Ти хочеш, аби було як найкраще, а, насправді, ти просто надаєш мені якусь ведмежу послугу своєю фальшивою турботою!
     — До речі, — сказала Валентина Дмитрівна, — ти хотів зустрітися з невропатологом, чи з психологом. Я нещодавно бачила одного свого колишнього студента, котрий є зараз психотерапевтом, і розповіла йому про всі твої скарги. Він готовий тебе прийняти. 
     — Тільки я можу лише вранці, — зазначив Антін, трохи заспокоївшись. — Адже я і працюю, і навчаюсь у другу зміну.
     — У середу в мене немає першої та другої пари, — повідомила Валентина Дмитрівна. — Тому підемо разом у середу. По середах він якраз і приймає до обіду. 
     Антін погодився. 
     У середу вранці вони удвох вийшли з домівки, аби завітати до кабінету психотерапії, розташованого в районній поліклініці. 
     — Ти надто криво йдеш! — крикнула Валентина Дмитрівна, йдучи позаду від Антона. — Розпрямися!
     — Мені вкрай неприємно ходити з тобою! — обурено відповів Антін. — Кожен мій крок ти супроводжуєш своїм окриком! Ти навіть не можеш собі уявити, як ти мене принижуєш! Іще один такий окрик — і я піду від тебе геть! Підемо до твого психотерапевта окремо один від одного! 
     Валентина Дмитрівна трохи заспокоїлася, але ненадовго. 
     — Антоне, — несподівано звернулася Валентина Дмитрівна через кілька хвилин. — Невже, коли ти одружишся, ти нас кинеш?
     — Чого це я маю вас кидати? — здивувався Антін. — Я завжди підтримуватиму з вами зв’язки.
     — Ну, уяви собі, — продовжила Валентина Дмитрівна, — якщо раптом тебе дружина запитає: «Кого ти обираєш — мене, чи свою матір?». Що ти їй відповісиш? 
     — А чого ці речі раптом має взаємно виключати одна одну? — ще більш здивовано відповів Антін. — Мати — це одно, а дружина — це зовсім інше!
     — Але ж коли вуйко Віктор одружився, тітка Бела його дуже швидко від нас відірвала. Він став цілком чужою для нас людиною. Вона його приворожила… Висушила свою менструальну кров і підсипала її Вікторові в їжу. І він дуже швидко став для нас зовсім чужим.
     — Я не розумію, чому це тебе цікавить саме зараз? — запитав Антін, не розуміючи, що до чого.
     — Бо ми боїмося тебе втратити, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Мого брата для нашої сім’ї ми вже втратили…
     Відвідувачів вранці було не так багато, тому черга Ковальових підійшла дуже швидко. Лікаря звали Володимиром Володимировичем Сокольським. 
     Валентина Дмитрівна та Антін зайшли разом. 
     — Доброго дня! — сказав Володимир Володимирович. — Я радий вас обох бачити у своєму кабінеті. Що за проблема вас привела до мене?
     — У мене хронічна втома, — почав розповідати Антін. 
     — Він постійно скаржиться на те, що дуже сильно втомлюється, — перехопила розповідь Валентина Дмитрівна. — Він постійно ходить роздратований, і я просто боюся за нього… 
     — Вам не треба боятися за свого сина, — заявив Володимир Володимирович. — Навпаки, Ви самі на нього занадто тиснете. Тому я попрошу Вас вийти зараз із мого кабінету та почекати в коридорі. Коли треба, я Вас покличу. А зараз я хотів би поговорити з Вашим сином наодинці, а потім, після бесіди сам на сам я покличу Вас, і тоді ми зможемо обговорити цю проблему утрьох. 
     Вкрай неохоче, але Валентина Дмитрівна, все ж таки, була змушена підкоритися та вийти з кабінету. А Володимир Володимирович розпочав бесіду з Антоном сам на сам.
     — А тепер, Антоне, я Вас уважно слухаю, — звернувся до нього Володимир Володимирович. — Які у Вас скарги?
     — Розумієте, Володимире Володимировичу, — почав пояснювати ситуацію Антін, — я дуже сильно втомлююся. Ось, наприклад, мені часом буває вкрай важко зосередитися, сконцентрувати свою увагу. Коли я слухаю якусь лекцію в університеті, я її сприймаю лише десь перші півгодини. А потім моя нервова система від такої напруги так сильно втомлюється, що я вже після цього зовсім не сприймаю, про що веде розмову викладач. Мені після цього всього треба обов’язково відкрити підручник та в усьому розібратися самостійно, вчитуючись уважно в кожне речення. Під вечір я вже немов вичавлений лимон. До того ж, зараз я мушу поєднувати навчання на п’ятому курсі з роботою в середній школі за сумісництвом. 
     — А ким Ви працюєте у школі? — поцікавився Володимир Володимирович. — Якимось лаборантом, чи бібліотекарем?
     — Вчителем англійської мови, — відповів Антін. — А мені, між іншим, не так вже й просто знайти спільну мову з учнями — неначе я для них є якимось інопланетянином. А я вже переконався: будь ти у школі хоч найосвіченішим фахівцем — усе одно, все це не є для школи найважливішим. У школі треба, перш за все, бути дуже гарним організатором. Треба, насамперед, вміти повести натовп за собою. А ось це, якраз, у мене й не виходить. Через це я дуже втомлююся, а моя мати навіть не бажає зрозуміти, наскільки виснаженим я стаю після всіх отих проведених мною уроків. Вона нібито бажає як краще, вона нібито турбується за мене, а насправді вона мені лише шкодить своїм надмірним тиском. А інколи вона мене, взагалі, навмисно дратує, мотивуючи це тим, буцімто я є чоловіком, а тому я повинен завжди бути весь у турботах. Насправді ж вона мені просто нав’язує почуття вини. А бабця, котра мешкає разом з нами, постійно втручається в наші стосунки та постійно підливає олію у вогонь. До того ж, бабця за старою звичкою постійно допитує мене, що я сьогодні робив в університеті, чи на роботі. Як і тоді, коли я навчався в початковій школі, так і тепер я зобов’язаний звітувати перед ними про все, що відбувалося зі мною впродовж поточного дня. А якщо я висловлюю їм своє невдоволення, мотивуючи тим, що я не бажаю вдома навіть думати ані про роботу, ані про навчання, вони одразу ж висувають мені один і той самий контрарґумент: «Але ж ти нам не чужий!». Вони обидві буквально живуть моїм життям…
     — А Ви себе не любите, — зненацька сказав Володимир Володимирович. — Точніше, Вас просто не навчили полюбляти себе. Той феномен, котрий Ви зараз так докладно описали, має чітку назву — гіперопіка, або гіперпротекція. Тобто, надмірна опіка дорослих дітей з боку батьків, котрі тих дорослих дітей усе ніяк не бажають відпустити від себе… До речі, як до всього цього ставиться Ваш батько?
     — А батька в мене нема, — повідомив Антін. — Мої батьки розірвали свій шлюб дуже рано, а потім моя мама брутально обірвала будь-які стосунки з татом. Він потім або загинув, або скінчив життя самогубством, отже, я все своє життя виховувався без батька. 
     — А дівчина у Вас є? — поцікавився Володимир Володимирович. 
     — Дівчини нема, — відповів Антін. — На нашому факультеті так важко навчатися, тому я спочатку хотів би закінчити навчання, потім — добре влаштуватися, і допіру після цього всього заводити сім’ю. А, з іншого боку, в мене житлові умови не дозволяють заводити сім’ю. У мене нема навіть не те, що власної кімнати, — власного кутка! Мої близькі зовсім не бажають змиритися з тим, що я теж маю право на свій життєвий простір. Вони постійно лізуть мені в душу. Та й звідки тому життєвому простору виникнути, коли наша сім’я з чотирьох осіб мешкає лише у двох маленьких кімнатах… Отже, мені спочатку треба закінчити навчання та добре влаштуватися в житті… 
     — Яка омана! — вигукнув Володимир Володимирович. — Вас, напевно, Ваша мати з бабусею в цьому переконали, бо, скоріше за все, у школі Ви повинні були вчитися не для себе, а заради амбіцій своїх мами та бабусі. Коротше кажучи, працювати не на власне майбутнє, а лише заради поточних показників, котрими Ваша мама та бабуся могли б хизуватися перед іншими: «Дивіться, який в нас гарний хлопчик! Дивіться, як він відмінно навчається!». І вони, напевно, за Вас дуже сильно боялися.
     — Ще й як боялися! — підтвердив Антін. — Їм постійно здавалося, що зі мною обов’язково повинно статися щось недобре. Вони завжди панічно боялися мене втратити, тому вони намагалися в усьому мене обмежити: «Не купайся, бо втопишся; не їзди, бо потрапиш в аварію; не літай, бо розіб’єшся; пізно не ходи, бо нападуть хулігани!». І в такому страху вони мене продовжують тримати й далі. А ще вони хочуть із мене створити якийсь ідеал, котрий не мав би жодних неґативних рис. Вони у своїй уяві створили якийсь такий ідеальний образ, а потім намагалися з усієї сили мене втиснути в те ложе Прокруста. У дитинстві я фактично не мав права на помилку. За кожну помилку мене дуже жорстоко карали. Та й від учителів мама та бабуся очікували почути лише те, що їм подобалося. А якщо раптом ті вчителі починали казати про мої вади, мама та, особливо, бабуся одразу ж ображалися на мене та знову дуже жорстоко карали. У школі я був немов на мінному полі: найменша помилка могла стати для мене фатальною. 
     — Усе зрозуміло, — сказав Володимир Володимирович. — З усього того, що Ви сьогодні мені розповіли, я можу зробити такий висновок: мати та бабуся, як Ви вже зазначили, просто живуть Вашим життям. Точніше, це Ви живете не для себе, а для них. Інакше як пояснити те, що вони постійно вимагають від Вас звітувати, що з вами того дня відбувалося… 
     — А мені інколи так неприємно буває, коли вони лізуть мені в душу, — зізнався Антін. — Адже мені вдома так не хочеться думати про навчання та про роботу, а вони весь час примушують мене звітувати. А коли я починаю протестувати, вони так само починають мене ображати та дорікати, буцімто я їх не поважаю як батьків та опікунів. 
     — Вони, насправді, позбавили Вас Вашого особистого простору. 
     — Про особистий простір їм цілком безглуздо щось казати, — поскаржився Антін. — Виховані на тоталітарній ідеології, вони навіть не мають ані найменшої уяви про особистий простір. 
     — Вам, насамперед, треба змінити свій образ мислення, — порадив Володимир Володимирович. — Звичайно ж, оптимальним варіантом було б просто відокремитися від мами та бабусі та почати жити своїм власним життям окремо від них. Але я усвідомлюю, що в умовах нашої пострадянської дійсності ця річ є практично нездійсненною: знайти окреме помешкання в наших умовах є справою цілком нереальною. Тому я Вам можу лише порадити навчитися жити разом із ними, але окремо від них. По-перше, треба негайно полюбити себе та прийняти себе таким, яким Ви є. Любов до себе не має нічого спільного з еґоїзмом. Різниця між любов’ю до себе та еґоїзмом є приблизно такою, як між мисливцем та браконьєром. Полюбити себе — це, як я вже казав, навчитися приймати себе без жодних претензій до самого себе. По-друге, це ні з ким себе не порівнювати та нікому не заздрити, адже кожна людина — це окрема індивідуальність, котра має власну особливу місію на Землі. По-третє, треба навчитися сприймати навколишню дійсність такою, якою вона є, не створюючи ніяких штучних світів. По-четверте, треба людей, що Вас оточують, сприймати такими, якими вони є, — без жодних претензій до них. Адже якщо Ви пред’являтимете претензії до інших, так само й вони пред’являтимуть претензії до Вас. Далі, треба відпустити всі образи на себе й на тих, хто Вас оточує. А головне, треба навчитися насолоджуватися власним життям, насолоджуватися самим фактом власного існування. Треба жити теперішнім, а не минулим, чи майбутнім. Тобто, треба просто відпустити власне минуле; треба не жити ним, а лише дивитися на нього виключно як на необхідний життєвий досвід. І не треба скаржитися на долю, адже Ви й тільки Ви є господарем власної долі. Господарем власного майбутнього, котре створюється вже зараз, у теперішньому часі — залежно від образу Вашого мислення. І якщо Ви мислите позитивно, то й майбутнє у Вас буде гарним. Якщо ж Ви мислите неґативно, якщо Ви самі собі даєте різноманітні неґативні установки, котрі щось забороняють, або в чомусь Вас обмежують, тоді у Вас і в майбутньому постійно виникатимуть перешкоди на рівному місці… Я розумію, що нас у Радянському Союзі відучили жити теперішнім часом. Наші люди у своїй більшості, на жаль, живуть або спогадами про минуле, або мріями про майбутнє. Теперішній час для них фактично не існує. А від цієї звички треба негайно відходити геть. Треба жити теперішнім часом та вміти насолоджуватися кожним моментом свого життя. Треба вміти штучно підтримувати в себе стан ейфорії. Треба в усьому, що Вас оточує, вміти помічати лише позитивне, а неґативне треба старатися, взагалі, не помічати, бо нічого ідеального у природі не існує. Неґативне Ви, все одно, ніяк не зможете усунути в тому, що особисто від Вас ніяк не залежить. Тому Вам треба негайно навчитися не помічати неґативне. Коротше кажучи, Вам треба навчитися мислити позитивно. А головне — треба відпустити від себе всі неґативні установки, котрі Вас у чомусь обмежують, чи щось Вам забороняють. Згадайте, наприклад, скільки разів Вам казали: «Цього Ви не гідні!», «Це — не для Вас!», «Цього Ви не зможете!», «Цього Ви ніколи не досягнете!» й тому подібне?
     — Досить часто, — заявив Антін. — Особливо бабуся мені так казала, бо їй завжди здавалося, нібито я не відповідаю якимось там стандартам. Вона завжди думала, буцімто я є гіршим за інших. Вона завжди мене протиставляла іншим дітям. 
     — Так ось, — продовжив Володимир Володимирович, — Ви мусите тепер переконувати себе в тому, що Ви гідні всього того, чого гідні й інші люди. Ви досягаєте всього того, чого Ви хочете досягти. Нема нічого, що було б Вам протипоказано. А головне — Ви заслуговуєте на всі ті блага, які тільки можливі в сучасному світі. Ви варті того, аби до Вас гідно ставилися. Ви варті того, аби мати доступ до всіх благ сучасної цивілізації. І, нарешті, Ви заслуговуєте на право бути самими собою, не під кого при цьому не прилаштовуючись… Проте все це є теорією, і обмежитися лише зміною образу мислення є цілком недостатнім. Бо просто змінити свій образ мислення, просто почати мислити позитивно, не підкріплюючи це нічим — це просто обдурювати самого себе. Як у тому прислів’ї: скільки не кричи: «Халва!», «Халва!», але від того в роті солодше не стане.
     — Що Ви під цим розумієте? — з цікавістю та водночас із насторогою запитав Антін.
     — А справа в тому, що я на Вашому біополі бачу величезні накопичення неґативної енергії чужорідного походження, — пояснив Володимир Володимирович. — Ця неґативна енергія, котра Вам була свого часу нав’язана, блокує Вашу власну енергію. 
     — Виходить, це й було причиною, чому мене у школі постійно ображали, цькували, навіть били, а я ніякої відсічі нікому дати не міг.
     — Так воно і є, — погодився Володимир Володимирович. — Ваші енергетичні поля були просто заблоковані. Натомість Ви випромінюєте чужу для Вас неґативну енергію, котрою Ви постійно притягуєте до себе різноманітні неприємні ситуації.
     — Тепер я розумію, — зазначив Антін, — чому коли я прийшов на перший курс університету, я відчув вкрай вороже ставлення до себе з боку всіх викладачів. Та й у школі мене і діти, і керівництво, і колеґи, мені здається, сприймають мене так само вороже.
     — Тут цілий букет причин, — пояснив Володимир Володимирович. — По-перше, Ви випромінюєте неґативну енергію, котрої Вам негайно треба позбутися. По-друге, Ви мислите неґативно; Ви постійно очікуєте різноманітні неприємності. А думка є матеріальною: які думки Ви надсилаєте до Космосу, те й отримуєте взамін у вигляді різноманітних матеріальних ситуацій. І якщо Ви посилаєте думки, переповнені страхом, то з часом вони й матеріалізуються у вигляді неприємностей. Коротше кажучи, Вам усієї тієї неґативної енергії треба негайно позбутися.
     — А як? — поцікавився Антін.
     — Для цього існують різноманітні методики, — пояснив Володимир Володимирович. — І якщо Ви реґулярно ходитимете до мене на сеанси, Ви зможете всього цього позбутися дуже швидко. Іншими словами, Вам треба почистити своє біополе… 
     — Я згоден ходити до Вас, — підтвердив Антін. — Бо тепер я усвідомив причину всіх своїх негараздів.
     — А, взагалі, Ви є досить сильною особистістю, — зазначив Володимир Володимирович. — Діти з неповних сімей, як правило, не є такими наполегливими, як Ви. Вони у своїй переважній більшості стають або пияками, або злочинцями, або наркоманами, або навіть самогубцями. Але ж вам притаманна неабияка сила волі. І я вірю, що з вашою наполегливістю, з Вашою силою волі Вам вдасться-таки подолати всі ті штучні перешкоди на Вашому шляху та вийти з цієї ситуації справжнім переможцем… А зараз покличте, будь ласка, Валентину Дмитрівну.
     Антін піднявся зі стільця, підійшов до дверей, відчинив їх та покликав свою матір. Валентина Дмитрівна стрімко увійшла до кабінету, демонструючи всім вкрай стурбовану маску на своєму обличчі.
     — Щось сталося серйозне? — схвильованим та тремтячим голосом запитала Валентина Дмитрівна. — У мого сина дуже сильно підірвана нервова система?
     — Заспокойтеся, будь ласка, — тихо сказав Володимир Володимирович. — З нервовою системою Вашого сина все гаразд. Тільки, будь ласка, не створюйте йому зайвого стресу. 
     — А як я йому створюю? — здивувалася Валентина Дмитрівна. — Хіба він поскаржився Вам, буцімто я створюю йому стресові ситуації?
     — Нічого він не скаржився, — пояснив Володимир Володимирович. — Просто Ви самі своєю поведінкою тиснете на Вашого сина, деформуючи його свідомість, бо ви все ніяк не можете змиритися з тим, що Ваш син стає дорослим чоловіком. Йому вже двадцять один рік.
     — Буде через пару місяців, — поправила Валентина Дмитрівна.
     — А ці два місяці вже нічого не вирішують, — заявив Володимир Володимирович. — Антін давно вже є повнолітнім, а Ви все продовжуєте ставитися до нього як до підлітка. Ви повинні, нарешті, змиритися з тим, що в нього вже є своє власне життя. І хочете Ви цього, чи не хочете, але Ви мусите відпустити Вашого сина у вільне плавання. Я розумію: Вам це буде зробити вкрай важко, але іншого виходу у Вас просто нема. Якщо Ви не бажаєте Антонові покалічити долю, Ви будете просто змушені піти на такий крок. Відпустіть, будь ласка, від себе будь-який страх за його долю, адже чим неґативніше Ви думатимете про нього, чим тривожнішими будуть Ваші думки про долю Вашого сина, тим більше Ви заганятимете Антона у глухий кут, звідки він просто буде не в змозі самостійно відшукати вихід. 
     — Я боялася за його долю, — почала виправдовуватися Валентина Дмитрівна, — бо я усвідомлювала, що інших дітей у мене просто не буде. Тому я й боялася за нього: аби з ним нічого не сталося, аби він не потрапив під якийсь дурний вплив. 
     — А вийшло так, — відповів Володимир Володимирович, — що своїм страхом Ви лише притягували небезпеку. 
     — Звідки я знала про це?
     — Добре, якщо Ви усвідомите це якомога швидше, — сказав Володимир Володимирович. — Краще пізно, ніж ніколи. І не намагайтеся заганяти Антона в якісь рамки. Антін мені, до речі, казав, буцімто Ви давали йому численні неґативні установки. Ви обіцяли йому, буцімто він чогось не досягне, чи чогось він не заслуговує лише тому, що він не відповідає якимось вигаданим стандартам. А хто, взагалі, всі ці стандарти вигадав? У природі не існує ніяких стандартів. Кожна істота являє собою певну цінність. Кожна істота має право на існування. Кожна істота має право бути такою, яка вона є. Не намагайтеся підганяти Вашого сина під якийсь ідеал. Нічого ідеального у природі не існує. Тому Вам краще треба звертати увагу на все те позитивне, що є у Вашого сина, а до неґативних рис треба ставитися за принципом: «В кожної троянди є шипи». Адже Ви й самі далеко не ідеальні, далеко не безгрішні. Як сказав Ісус Христос? «Хто не має ніяких гріхів, той нехай першим кине в мене камінь». Отже, в кожної людини є свої вади, тому Вам треба навчитися приймати Вашого сина таким, яким він є. 
     — Це так усе сталося тому, — пояснила Валентина Дмитрівна, — що я в юності сама була вихована на ідеалах. Я сама була відірвана від реального життя. В юності я була дуже наївною дівчиною. Моїми найулюбленішими книжками були «Як гартувалася сталь» Островського та «Ґедзь» Войнич. А моєю улюбленою піснею була пісня «Орлятко». Ось я й хотіла, аби люди, що мене оточували, були схожими на персонажів отих творів. І Антона в дитинстві я намагалася виховати в подібному дусі.
     — Але ж літературні твори — це чиста вигадка, — зазначив Володимир Володимирович. — Нічого спільного вони з реальністю не мають. 
     — Намагання підігнати мене до якогось ідеалу, — приєднався до розмови Антін, — мало прояв іще ось у чому. Коли я навчався у школі, мене карали не лише за погані оцінки, але й фактично за будь-яку невдачу. Особливо жорстоко карала мене бабуся. Вона не вибачала мені жодної помилки. 
     — Може, ти припинеш виносити сміття з хати? — різко обірвала його Валентина Дмитрівна.
     — Нехай продовжує, — заявив Володимир Володимирович. — Для психотерапії потрібен об’єктивний психоаналіз, котрий ґрунтується на взаємній відвертості. Тут не повинно бути жодного табу. Продовжуйте, Антоне.
     — Так ось, — продовжив Антін, — я пам’ятаю, як бурхливо, як істерично вона реаґувала, коли вчителі аналізували якісь мої недоробки. А внаслідок усіх тих істеричних реакцій бабуся фактично відбила в мене хист до навчання. Вона підштовхувала мене до навчання виключно страхом та примусом. 
     — Це, знову-таки, намагання підігнати Вас під якийсь ідеал, — прокоментував Володимир Володимирович Антонові слова. — Як я вже Вам казав наодинці, це небажання приймати Вас такими, якими Ви є. Фактично, Ви повинні були обслуговувати власні амбіції Вашої мами та Вашої бабусі. 
     — Усі мої заслуги вони приписували собі, — підтвердив Антін. — Особливо бабуся. 
     — І ця ситуація мені теж дуже знайома, — підтвердив Володимир Володимирович. — Це намагання батьків, аби їхня дитина була якоюсь прикрасою, якимось додатком до всіх їхніх титулів та реґалій. Коротше кажучи, це намагання присвоїти собі заслуги своїх дітей. Мені це нагадує скачки на іподромі, коли відвідувачі роблять ставки на певного коня, а потім зі шкіри лізуть, вболіваючи, аби той кінь прийшов до фінішу першим. 
     Після короткої паузи Володимир Володимирович знову звернувся до Валентини Дмитрівни.
     — З усього цього на останок можна підвести такий підсумок: Ви ростили Антона, турбувалися за нього, навіть намагалися жити його життям, поки Антін був маленьким хлопчиком. Тепер настала пора відпустити його від себе. Це зовсім не означає, нібито Антін обов’язково мусить мешкати окремо від Вас, хоча такий варіант був би оптимальним… На заході, наприклад, діти відокремлюються від своїх батьків як тільки вони стають повнолітніми, як тільки закінчують навчання у середній школі. Але навіть якщо Антін мешкатиме разом з Вами, — усе одно, відпустіть його від себе. Антін є вже дорослим, і Ви мусите змиритися з цим. Змиритися, насамперед, із тим, що в Антона тепер своє власне життя. Тепер Вам треба навчитися жити для себе. І не бійтеся, ніби з Антоном щось таке станеться. У кожної людини є інстинкт самозбереження. Антін є вже достатньо дорослим, аби зрозуміти, що до чого. І навіть якщо він робитиме помилки в житті — нічого страшного в цьому нема. Нехай він сам вчиться жити. Усе одно, Ви не в змозі проконтролювати будь-який його крок. Пора вже надати Вашому синові повну самостійність. Тепер турбуйтеся, насамперед, про себе. А якщо Ви боятиметеся, ніби Антін залишить Вас у старості, то так воно і станеться. Бо чим більше Ви чогось боїтеся, тим сильніше Ви це до себе й притягуєте. Подібне притягується до подібного! І, навпаки, якщо стосунки між вами будуть дружніми та гармонійними, Антін завжди Вам в усьому допомагатиме. Але, знову-таки, він живе не лише для того, аби доглядати Вас у літньому віці. Він не є Вашою власністю, тому й не намагайтеся прив’язати його якомога сильніше до батьківської оселі. Будь-які дії, спрямовані на обмеження його свободи, зустрічатимуть відповідну реакцію з Антонового боку. Нічого доброго з насильства не буде. Дайте, будь ласка, можливість Вашому синові жити самостійно та приймати рішення так само самостійно. Ви не можете тримати Антона вічно біля себе. Отже, я бажаю вам обом зробити відповідні висновки, а на Антона я чекаю у своєму кабінеті рівно через тиждень.
     Валентина Дмитрівна та Антін попрощалися та вийшли з кабінету. 
     — Ну, що ти зрозумів із того, що Володимир Володимирович тобі сказав? — запитала Валентина Дмитрівна в коридорі.
     — Те, що я зрозумів — то вже є моя особиста справа, — заявив Антін. — Так само, як і ти, я теж можу тебе запитати, що ти з усього цього зрозуміла. Я вже не зобов’язаний ні перед ким звітувати. А ось ти повинна тепер усвідомити те, що тепер настала пора припинити лізти мені в душу, припинити мене опікати, припинити втручатися в мої особисті справи. 
     — Нічого ти не зрозумів, Антоне! — дорікнула Валентина Дмитрівна та пішла до себе на роботу. 
     А Антін попрямував до університету. 
     Антін відвідав-таки кілька сеансів у Володимира Володимировича. Навіть почувати себе після них він став набагато краще. Але не судилося Антонові довго зустрічатися з Володимиром Володимировичем. Хтось в одній з місцевих ґазет опублікував розгромну статтю під заголовком «Псевдотерапія по-сокольськи». Психотерапевтичний кабінет одразу ж закрили, а Володимирові Володимировичу суворо заборонили проводити психологічні консультації. Антін усю ту справу закинув, а Валентина Дмитрівна разом із Клавдією Петрівною знову почали надмірно опікати вже зовсім дорослого Антона, постійно прищеплюючи йому почуття провини. Все знову повернулося на свої місця. І допіру через п’ятнадцять років після цього, коли Антін вже стояв буквально на краю прірви, він усвідомив-таки, наскільки важливими були слова Володимира Володимировича. Усвідомив і почав інтенсивно діяти, аби змінити ситуацію, що склалася. Але то була вже зовсім інша історія.

     На перерві після п’ятої пари у коридорі філологічного корпусу Антін зустрів Сінді. Вона йшла кудись разом із Танею Прокопенко та ще якоюсь незнайомою дівчиною. 
     — Hi, Cindy! — радісно вигукнув Антін. — How are you?518
     — Hi, Anthony! — відповіла Сінді. — I’m well!519
     — What are you going to do now?520 — поцікавився Антін.
     — I’d like to go shopping together with Tanya521.
     — May I join your company?522 — запитав Антін.
     — Why not? — відповіла Сінді. — Of course, you may523. 
     Наступною парою в Антона мала бути лекція з країнознавства, котру читала дружина декана. Але, все одно, Антін був на індивідуальному плані, тому він вирішив на ту лекцію не йти, натомість піти разом із Сінді. 
     — By the way, — сказала Сінді, — Meet Roberta. She’s from San Francisco. She’s a Baha’i too524. 
     — Anthony, — представився Антін.
     Коли всі четверо вийшли на подвір’я Резиденції, Роберта несподівано присіла та затулила голову своїми руками.
     — What’s wrong with you? — запитав Антін. — Has anything happened? Shall I help you?525
     — Faint is a usual thing for Roberta, — пояснила Сінді. — She’s rather sick and supports herself with the help of numerous tablets526.
     — She’s so young, — зауважив Антін, — and so weak527. 
     — Вона буквально живе на таблетках, — пояснила Таня. 
     Одразу ж Антін зробив для себе висновок: бахаїсти, як виявляється, ще й, до того ж, є мазохістами. А Роберта у присутності всіх дістала зі своєї сумки якісь таблетки та почала їх ковтати.
     — А, може, вона є наркоманкою, — мовчки подумав Антін. — Може, це в неї якийсь наркотик… І куди тільки митниця дивиться?
     Прийнявши таблетки, Роберта піднялася та пішла далі.
     А Сінді, вийшовши за межі Резиденції, почала заглядати то до однієї промтоварної крамниці, то до іншої. Особливо її чомусь цікавили, більш за все, комісійні крамниці, в котрих продавалися не лише уживані речі, але й цілком нові імпортні товари. В основному то був китайський ширвжиток, проте ціни на нього були вельми кусючими. Навіть ціни на чорнильні китайські ручки, котрі ще нещодавно коштували не більше двадцяти п’яти рублів, тепер коштували і п’ятдесят, і сімдесят, і навіть сто рублів… Антін вирішив придбати собі китайську авторучку на першу зарплатню у школі… А Сінді в одній з комісійних крамниць придбала бандуру як сувенір з України. 
     — Can you play this instrument?528 — поцікавився Антін. 
     — No, I can’t, — зізналася Сінді. — I just collect exotic musical instruments529. 
     — You can play the guitar, — зазначив Антін. — Why not to master playing the bandura?530
     На площі Філармонії Антін подивився на наріжний будинок на початку вулиці Горького, на даху котрого ще зовсім нещодавно була встановлена неонова ілюмінація з рекламою якоїсь транспортної аґенції та з концентричними кільцями на самому розі двох вулиць. Антонові завжди дуже подобалася та ілюмінація — особливо кільця. І тут несподівано Антін помітив, що тієї ілюмінації вже більше не було. Так само несподівано Антін побачив, що в місті безслідно зникло більше половини неонових вивісок. А ті, що залишилися, давно вже не горіли вечорами.
     — І кому це заважало? — подумав Антін. — З неоновим світлом так гарно було!
     Із тією думкою Антін звернувся до Сінді, почавши перед нею виносити сміття з хатини.
     — In the past there was so much neon illumination in our city, — поскаржився Антін. — All these shields used to glow with lights of different colors. These lights used to create very solemn mood. And what have we got just now? Nothing! Now in the evening it’s as dark as in the jungle!531
     — I agree with you, — погодилася Сінді. — Neon illumination really brings some joy532. 
     Трохи нижче площі Філармонії, на котрій тоді ще стояв критий ринок, усі четверо зайшли до однієї з перших чернівецьких піццерій. Звичайно ж, те, що там видавалося за піццу, піццею можна було назвати з великою натяжкою. Проте, все ж таки, ті балабушки набагато більше заслуговували зватися піццею, ніж булочки з нарізаною ковбасою, що продавалися в університетській бульйонній, розташованій у підвалі географічного корпусу, і котрими так легко можна було отруїтися. А в тій піццерії то був балабушок із якимось м’ясним фаршем, грибами та томатною пастою, залитий згори плавленим сиром. До цього всього Таня замовила ще й помаранчевого соку на всіх, оскільки бахаїстам не можна було споживати ніяких спиртних напоїв — навіть пива. 
     Гуляючи вулицями рідного міста в компанії з Сінді та Робертою, Антін весь той час спілкувався з ними, розпитуючи їх про бахайську віру. Йому так сподобалася та релігія, що він навіть почав розмірковувати, а чи не прийняти йому самому той бахаїзм. Так Антін гуляв разом із Сінді, Робертою та Танею аж до двадцять першої години. 
     — Я сьогодні знову зустрівся з Сінді, — повідомив Антін, прийшовши додому. — Ми разом дуже добре провели сьогоднішній день. Я дуже багато дізнався про бахайську віру і навіть подумав, а чи мені самому її не прийняти.
     — І не думай! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Нащо тобі ці бахаїсти… махаїсти… маоїсти… мазохісти? Ні, ти можеш, звичайно ж, просто спілкуватися з ними, але не смій приймати їхню віру!
     — А чому це мені не можна стати бахаїстом? — здивовано запитав Антін. — Хіба ця релігія може мені чимось нашкодити?
     — Ти росіянин і повинен бути православним! — втрутилася в розмову Клавдія Петрівна. 
     — Я нікому нічого не винен! — розгнівано заявив Антін. — У вас в обох усе ще зберігається феодальне мислення! Це лише у феодальному суспільстві існує обов’язкова для всіх релігія. А ми живемо, дякувати Богові, у вільному та відкритому суспільстві, де кожен має право на вибір. В нас кожен має право обирати ту релігію, котру він бажає прийняти. Ця свобода вибору навіть у конституції закріплена!
     — Але, в такому разі, — заявила Клавдія Петрівна, — ти будеш відступником! Ти від нас усіх віддалишся, адже ми всі хрещені у православній церкві. І лише ти один не є хрещеним. Тобі треба терміново хреститися. 
     — Я не флюґер, аби мої переконання залежали від того, звідки вітер повіє! — крикнув Антін. — Ви так само силоміць затягували мене до комсомолу, коли було необхідно бути комсомольцем. 
     — Так тоді ти б до університету не вступив, — пояснила Валентина Дмитрівна, — якби ти не був комсомольцем. 
     — А, що, тепер кар’єру собі неможливо зробити, не будучи православним? — продовжив Антін. — Тепер ви так само хочете, аби я в добровільно-примусовому порядку прийняв православ’я? Ні! Я, на відміну від вас усіх, маю чіткі переконання, котрі зовсім не коливаються разом із генеральною лінією! Поки я бажаю залишитися космополітом, тобто толерантно ставитися до будь-якої релігії, але, водночас, не належати до жодної. 
     — Ми знаємо, в тебе нема ніякого почуття батьківщини! — зробила висновок Клавдія Петрівна. — Ти й матір рідну готовий продати заради своїх переконань!
     — Заспокойтеся! — крикнув Антін. — Я нікого продавати не збираюся! Я просто кажу про те, що мої переконання не коливаються разом із генеральною лінією! Час тотального обов’язку, час суцільної та бездумної ухвали вже минув! Тепер у нас свобода вибору! І пам’ятайте, що сказав Володимир Володимирович!
     Сказавши це, Антін пішов до іншої кімнати, аби скласти календарний план зі свого предмету у школі. 
     Наступного дня в Антоновому шкільному розкладі між першим та третім уроками було «вікно». Під час того «вікна» Антін сидів у вчительській, готуючись до наступного уроку в шостому класі. Несподівано до нього підійшла Віра Петрівна.
     — Антоне Семеновичу, — звернулася вона до нього, — в мене до Вас є ціла низка зауважень. По-перше, це стосується ведення класного журналу. Це державний документ на бланку суворої звітності; він зберігається в архіві обласного управління освіти впродовж п’ятдесяти років. Хіба вам ніхто не казав, що всі записи в ньому повинні виконуватися виключно фіолетовими чорнилами.
     — Тепер вже я знаю про це, — повідомив Антін. — Позавчора мені про це казала Світлана Давидівна.
     — Так ось, я повторю Вам її слова ще раз. Сині чорнила тут не допускаються. Уявіть собі: прийде якась комісія з обласного управління освітою, чи навіть з міністерства освіти. Вони візьмуть оцей журнал і винесуть нам усім догану за те, що журнал ведеться не за формою. Адже, як відомо, незнання закону не звільняє від відповідальності. 
     — Після того, як Світлана Давидівна повідомила мені про це, я одразу ж змінив сині чорнила на фіолетові.
     — Я розумію, — продовжила Віра Петрівна, — що зараз, після стількох років тоталітаризму, в нас в усіх різко неґативне ставлення до різних бюрократичних формальностей, але форма є форма. Міністерських вимог ніхто не скасовував. А вчитель теж є фактично державним службовцем, і наше завдання полягає в тому, аби всі випускники відповідали стандартним вимогам підготовки. А без формальностей тут аж ніяк не обійтися. Так само існує вимога, аби всі атестати про середню освіту заповнювалися виключно чорною тушшю. І якщо ми заповнюватимемо всі ті атестати кульковими ручками, вони просто будуть визнані недійсними як такі, що не відповідають встановленим зразкам. Календарні та поурочні плани Ви можете писати чим завгодно, бо то є Ваші особисті папери. А журнал є державним документом, із котрим школа звітує перед владою, тому Ви повинні дотримуватися всіх вимог, котрі влада перед нами висуває. Треба робити так, як вимагає міністерська інструкція.
     — Сині чорнила я вже викинув, — повторив Антін. — Тепер писатиму лише фіолетовими. 
     — Із цим ми, я гадаю, розібралися, — сказала Віра Петрівна. — Але це ще не все. Вам потрапив дуже важкий 6-Ж клас. Ранній підлітковий вік — то є дуже важкий вік. Підлітки в цьому віці є дуже жорстокими, дуже аґресивними. Тому підхід до них повинен бути вельми делікатним. На жаль, вони зізналися мені, що вони Вас просто не сприймають серйозно як вчителя. 
     — Через те, що я надто молодо виглядаю? — запитав Антін.
     — Ні, не через те, — відповіла Віра Петрівна. — В нашій школі було дуже багато молодих вчителів, котрі виглядали навіть молодше за Вас. Але вони дуже швидко знаходили з дітьми спільну мову. Просто у Вас рівень викладання є надто високим, надто академічним. Ви ставитеся до одинадцятирічних школярів немов до студентів. А треба просто опуститися до їхнього рівня — ось і все. Треба спробувати їх якось зацікавити. Наприклад, треба влаштувати їм якусь гру на кшталт «Поля чудес». І старайтеся давати їм якомога більше наочностей. 
     — Я спробую запровадити якомога більше ігрових елементів, — пообіцяв Антін. — Буду шукати різні підходи, аби знайти з ними спільну мову… 
     Пообіцяти все це дуже легко. Інша річ —як усі ті обіцянки виконати. Адже в університеті зовсім не навчали особливостям методики викладання в конкретних класах середньої школи. В університеті методики, взагалі, як такої не було. Був лише суто лекційний, суто теоретичний курс, що викладався впродовж лише двох семестрів та лише з трьома семінарськими заняттями. Ніяких практичних занять із методики, а, тим більш, ніякого застосування рольової гри в Чернівецькому університеті на той час не проводилося. Не викладалася тоді й вікова психологія та вікова педагогіка. Точніше, все це викладалося, але суто як теорія та на дуже поверхневому рівні. Студентів зовсім не вчили, як треба шукати підхід до дітей різних вікових катеґорій. А у школі яким би ти не був талановитим фахівцем — усе одно, ти не зможеш донести до дітей свої знання, якщо ти не знайдеш належного підходу до них. І, взагалі, невідомо, що за фахівців готував факультет іноземних мов Чернівецького університету. Викладачів? Так чому ж тоді зовсім не приділялося ніякої належної уваги методиці викладання іноземних мов? Перекладачів? Так чому ж тоді студентів не навчали навичкам ані усного, ані письмового перекладу? Коротше кажучи, то був суто радянський підхід до викладання: «Ми накачаємо студентів різноманітними потрібними та непотрібними теоретичними знаннями, а практичні навички нехай вони вже засвоюють безпосередньо на своєму першому робочому місці». Фактично університет випускав не готових фахівців, а напівфабрикати.
     — Коли Віра Петрівна пішла до свого кабінету, Антін почав одразу ж обмірковувати, як йому запровадити якомога більше ігрових елементів на своїх уроках. А на наступному уроці він почав імпровізувати на ходу…

     Настала чергова п’ятниця, а разом із нею — й чергове засідання клубу інтернаціональної дружби, перейменованого вже на клуб студентської молоді. На це засідання у черговий раз — як і завжди в середині вересня — прийшло молоде поповнення. 
     — У мене є пропозиція, — заявила Катя Лупул, відкривши те засідання, — влаштувати посвяту в КІДівці наступної неділі на перевалі «Німчич», чи ще десь на якійсь турбазі. А ви всі можете запросити на ту посвяту кого завгодно. Чим більше буде учасників, тим краще.
     — Я лише обома руками «за»! — вигукнув у пориві ентузіазму екс-президент Дмитро Лопушняк. — Це дуже гарна ідея!
     — Я теж її підтримую! — сказав інший екс-президент — Сашко Дорофій.
     Після засідання КІДу Антін пішов до третього гуртожитку, аби провідати Сінді з Робертою, та водночас запросити тих дівчат до поїздки на Німчич разом з усім КІДом. А заодно запропонувати їм, аби вони розповіли КІДівцям про бахайську віру.
     У кімнаті, де мешкали Сінді з Робертою, проводилася якась вечірка, на котрій були присутні і Таня Прокопенко, і якесь молоде подружжя, і навіть американський професор з університету штату Юта, котрий приїхав до Чернівців за обміном, аби читати лекції з макроекономіки на економічному факультеті. Тут були й двоє американських студентів, що приїхали до Чернівців вчитися впродовж цілого семестру. Коротше кажучи, компанія була дуже веселою. Стіл був накритий різноманітними стравами. Грала гучна музика. Молоде подружжя танцювало, одягнувшись саме в ті балахони, в котрих Сінді та деякі інші бахаїсти виступали в університетському культурному центрі на початку липня — якраз напередодні Антонового від’їзду на навчальні збори. 
     Коли Антін постукав у двері та увійшов до кімнати, його Сінді з Танею одразу ж запросили до столу. Сінді поклала перед Антоном тарілку з виделкою, а Таня запропонувала Антонові якісь котлети з якимось салатом.
     — Почувай себе, Антоне, як удома, — сказала Таня.
     — Cindy, — звернувся Антін, — I’d like to invite you to a picnic in the Carpathian Mountains, which will be organized by the International club533. 
     — На жаль, Роберта не зможе туди поїхати, — пояснила Таня. — Ти бачиш, що вона буквально живе на таблетках? А Сінді без Роберти туди сама не поїде. 
     — I’ll think about it, — відповіла Сінді. — And as for you, you’ll be informed about our final decision through Tanya next week534.
     Сказавши це, Сінді пішла до кухні та повернулася звідти з каструлею, наповненою вареними качанами кукурудзи. 
     — Who’d like to have some corn?535 — запитала Сінді. 
     Тут молодий чоловік із тієї незнайомої Антонові подружньої пари дістав із сумки пляшку з шампанським «Bucium» румунського виробництва.
     — For our meeting!536 — виголосив той чоловік, відкривши ту пляшку. 
     — Бахаїстам не можна, їм релігія забороняє! — смикнула його Таня. — А Роберта, взагалі, не може пити, бо вона приймає ліки. 
     — Though Baha’is don’t drink, — сказав той молодий чоловік, — however I’d like to suggest we all should drink for our meeting and our long friendship! I’m aware that the Baha’is will break their religious principles when they drink alcohol, but nevertheless I offer them this champagne as an exception from these rules. Moreover, it’s dry537.
     — Because it’s dry I’m ready to make an exception from these rules, — погодилася Сінді, взявши свій келих. — I drink this sparkling wine for our meeting and for our friendship!538
     — I’d drink too but for my medicine539, — приєдналася Роберта. 
     — And as for me, I don’t drink, — заявив професор із Солт-Лейк-Сіті. — I’m a Mormon. And Mormons don’t drink. Our religion prohibits us to drink not only alcohol including beer and dry wine. We mustn’t drink tea, coffee and even hot chocolate. The only soft drinks we’re allowed to drink are mineral water and various juices540. 
     Сінді не устояла перед спокусою. Роберта змушена була відмовитися лише через ліки. А ось професор-мормон виявився стійкішим до подібних спокус.
     А, тим часом, Сінді увімкнула програвач компакт-дисків та поставила диск із групою «Gypsy Kings», котра виконувала світові шляґери з аранжуванням у стилі салса. На всю кімнату почав лунати відомий італійський шляґер «Volare, cantare». Антін ніколи ще не бачив компакт-дисків і не мав ані найменшої уяви, як їх, взагалі, можна програвати. Він дивився на той програвач неначе заворожений. 
     Ненадовго Антін вийшов з кімнати, аби зателефонувати додому та попередити Валентину Дмитрівну про те, що він затримується на вечірці в Сінді та її подруги Роберти. Він вийшов у вестибуль гуртожитку, а потім підійшов до телефонного автомата, розташованого в тамбурі. 
     — Мене Сінді запросила на вечірку, — повідомив Антін, коли Валентина Дмитрівна взяла слухавку. — Я повернуся додому десь близько двадцять третьої години. 
     — Дивися, Антоне, — відповіла Валентина Дмитрівна, — не піддавайся, якщо вона аґітуватиме тебе вступити до своєї секти. 
     — У мене, нарешті, є власна голова на плечах! — обурено заявив Антін. — Я вже тобі сказав нещодавно про те, що я підтримуватиму дружні стосунки з представниками всіх без винятку конфесій, проте сам не належатиму до жодної. Мені ще треба добре поміркувати, аби остаточно визначитися! 
     — Ну, дивися, — відповіла Валентина Дмитрівна, — аби ти потім не кусав собі лікті!
     Повісивши слухавку, Антін повернувся до кімнати Сінді та Роберти. Сінді вже роздавала всім якийсь абрикосовий пиріг, котрий вона пекла сама. 
     — What a tasty apricot cake! — вигукнув Антін. — Cindy, did you make it yourself?541
     — Together with Roberta542, — відповіла Сінді. 
     — Very nice!543 — із задоволенням сказав Антін. — Very nice!
     Антін підсів ближче до Сінді.
     — До речі, а ми виглядаємо гарною парою? — запитав Антін в усіх присутніх. — Do we look a nice couple together?544
     — Сінді на сім років є старшою за тебе, — відповіла Таня. — Тобі скільки років? Двадцять один?
     — Майже, — сказав Антін.
     — А Сінді вже двадцять вісім, — повідомила Таня. — Чи не завелика різниця у віці?
     — Зараз це вже не грає ніякої ролі, — заявив Антін. 
     Скінчилася та вечірка десь о пів на одинадцяту. Довго стояли Сінді та Роберта на ґанку третього гуртожитку, прощаваючись із гостями. 
     — Anthony, — звернулася Сінді, — I’ll tell you whether I can come to the picnic next week. I cannot tell you exactly just now545. 
     — I’ll be waiting for messages from you, — відповів Антін. — Good night!546 Shab shoma bakheyr ve khodahafez!547
     — Khodahafez!548 — сказала Роберта у відповідь, стоячи на сходах. 
     — Khodahafez! — повторила Сінді.
     По дорозі додому Антін тільки й повторював одне й те саме ім’я: «Сінді… Сінді… Сінді…». 
     У вівторок Таня підійшла до Антона перед лекцією з загального мовознавства одразу ж після того, як Антін повернувся з шостої школи, провівши там два уроки.
     — Сінді мені передала, що не зможе поїхати на пікнік, — повідомила Таня. — Вона дуже вибачається перед тобою, але в неділю вона мусить їхати разом із Робертою до Івано-Франківська на якусь дуже важливу зустріч. Але у п’ятницю вона разом із Робертою готова прийти на засідання КІДу та розповісти про бахайську віру. 
     Повернувшись із лекції, Антін одразу ж зателефонував до Каті Лупул. 
     — Привіт, Катю! — сказав Антін, коли Катя взяла слухавку на тому боці. — Можна, я цієї п’ятниці прийду на засідання КІДу не сам, а разом з американкою та канадкою? Цю канадку ти знаєш: це — Сінді Дав. 
     — Приходьте разом, якщо вони хочуть, — погодилася Катя. — Добре, що ти заздалегідь попереджаєш. 
     — А та американка приїхала до Сінді в гості, — продовжив Антін. — Вони разом розповідатимуть нам усім про бахайську віру. 
     І ось настала п’ятниця. Антін, як і обіцяв, прийшов на засідання КІДу разом із Сінді та Робертою. То було засідання, на котре було знову запрошено першокурсників. Як і в минулі роки, президент мав пояснити, що собою являє університетський інтерклуб. І коли Катя — так само, як і всі її попередники — розповідала новакам про КІД «Ровесник», Антін намагався майже синхронно все перекладати англійською мовою. 
     — А тепер, — сказала Катя, — дозвольте мені представити наших гостей. Це студентка з Канади Сінді Дав, котра навчається в нашому університеті за обміном, та її американська подруга Роберта Гольц. 
     Сінді та Роберта почали розповідати про бахайську віру, одночасно роздаючи всім бажаючим під час своєї розповіді свою поліграфічну продукцію. На багатьох брошурах Сінді власноруч написала: «I wish you would be happy. Yours, Cindy Dove549». Поки дівчата розповідали про бахаїзм, Антін намагався послідовно перекладати все, що вони казали. А ті студенти, котрі добре володіли англійською мовою, намагалися вступити з бахаїстками в безпосередній контакт. 
     Після засідання Антін провів Сінді та Роберту назад до третього гуртожитку, проте дівчата чомусь пішли не до себе, а до сусідньої кімнати, в котрій зупинився професор-мормон, котрого, як потім виявилося, звали Теодор Карпентер. 
     Дівчата постукали у двері. 
     — Oh, Anthony, good evening! — вигукнув Теодор, побачивши Антона разом із Сінді та Робертою. — You may enter too550.
     Антін зайшов усередину. У Теодоровій кімнаті вже сиділи Антонові однокурсники — Василь Волков та Ванда Терник. 
     — Anthony, would you like to have some fanta? — запропонував Теодор. — As you know I’ve got no tea. My religion prohibits drinking both tea and coffee551. 
     — Thank you, I would like552, — відповів Антін. 
     Теодор налив Антонові фанту в чисту склянку, що стояла на полиці над Теодоровим ліжком, а потім сів на ліжко та взяв на коліна свій портативний комп’ютер. 
     Для Антона той ноутбук був, по-справжньому, чимось удивовижу. Він спостерігав за тим, як Теодор працював із ним, дивлячись на той ноутбук так, як дикун з якогось відсталого племені дивився на скляне намисто… У Чернівецькому університеті навіть примітивні комп’ютери «Іскра», вироблені на військовому заводі за конверсією, були великою рідкістю. А тут — такий компактний комп’ютер, та ще — з такою елеґантною графічною оболонкою. А ще — зі справжніми друкарськими шрифтами… Коли Теодор набирав якийсь текст, причому набирав дуже-дуже швидко, зовсім не дивлячись на клавіатуру, Антін дивився на все це немов заворожений. Для нього все це було дуже цікавим та незвичним. 
     — Як ми, все ж таки, відстали! — вигукнув Антін, спостерігаючи за тим, як Теодор працював на своєму портативному комп’ютері. 
     Закінчивши набирати свій текст, Теодор приєднав свій комп’ютер до принтера, що стояв на підлозі, та миттєво роздрукував той текст. Причому йому не треба було постійно заправляти свій принтер папером, адже в той принтер можна було засунути цілий пакунок паперу, а принтер вже сам автоматично брав по одному аркушу та друкував на ньому те, що було вказано в команді.
     Теодор поклав щойно надрукований аркуш неподалік від Антона. То був якийсь приватний лист, тому Антін не став його читати. Проте Антона вразила якість друку. У Чернівецькому університеті стояли лише матричні дев’ятиголкові принтери, котрі друкували навіть гірше за друкарські машинки. А тут — яка чудова якість друку! І не за допомогою фарбованої стрічки, а рідкими чорнилами різних кольорів… Сторінка виглядала так, неначе її було надруковано офсетним способом десь у друкарні. Антін був просто в захваті. Несподівано він побачив біля ліжка велику картонну коробку з написом «Canon».
     — Theodore, I’m sorry, but I’d like to ask you, what’s there in this box553, — поцікавився Антін, показавши Теодорові на ту коробку.
     — That’s a copier554, — пояснив Теодор. 
     — A “Xerox”? — перепитав Антін.
     — No, it isn’t “Xerox”. It’s “Canon,” — пояснив Теодор. — But I cannot use it here because of the discrepancies in the voltage in my country and yours, as well as the different frequency of the electric oscillations555. 
     — Антоне, не відволікай Теодора від роботи! — штовхнула його Ванда. — Теодорові треба зараз скласти дидактичні матеріали. 
     Антонові стало дуже прикро за те, що йому вся та сучасна оргтехніка була вдивовижу. Він почав заздрити Теодорові та всім іншим американцям чорною заздрістю, адже в Україні вся та техніка була просто недоступною. Як легко було б йому викладати хоч у школі, хоч в університеті, коли б він ось так легко та просто міг виготовляти всю ту наочність та всі ті дидактичні матеріали, необхідні йому для проведення кожного конкретного уроку. 
     — Це ж треба! — мовчки думав Антін. — Це ж треба мати таку портативну друкарню при собі! Портативний комп’ютер, портативний принтер, портативний «Ксерокс»… Ми, насправді, відстали від Америки… Надовго відстали… Ні, не надовго… Назавжди!

     Так промайнув перший місяць незалежності. Люди все ще перебували у стані ейфорії. По радіо та по телебаченню одні й ті самі патріотичні пісні — «Червона калина» та інші стрілецькі пісні, а також пісня Тараса Петриненка «Україна», або ж, «Мені потрібно зовсім небагато» у виконанні групи «Світязь» — передавалися по безлічі разів на день. На Центральній площі Чернівців невдовзі після проголошення незалежності було демонтовано пам’ятник Леніну. Будівля обкому КПРС була опломбована; там проводилися інспекційна перевірка та опис майна КПРС перед тим, як усе це націоналізувати. Українські чоловіки масово присягали на вірність Україні. Повсюди проводилися мітинґи на підтримку незалежності.
     В інтелектуальних колах точилися пожвавлені дискусії щодо майбутнього України. Працівники науки та культури сперечалися, якою Україні бути — чи федеративною, чи унітарною державою. Повсюди проводилося обговорення проекту нової конституції України. 
     У перших числах жовтня в Чернівцях гостював голова греко-католицької церкви кардинал Іван Любачівський, котрий повернувся в Україну з Італії. Він, зокрема, в Мармуровій залі зустрічався з викладачами та студентами Чернівецького університету. А його приватні охоронці в чорних одностріях представлялися всім як нова українська поліція, котра мусить прийти на зміну наскрізь корумпованій радянській міліції. 
     А на факультеті іноземних мов для всіх бажаючих почало читати лекції якесь подружжя з пенсільванського міста Лок-Гейвен, з університетом котрого Чернівецький університет мав дуже тісні партнерські зв’язки. Те подружжя — Мартін Вернер та його дружина Беата — не мало, правда, до того університету жодного відношення. Вони були броварами та мали в Лок-Гейвені свою власну броварню. Отже, й свою лекцію вони присвятили історії пивоваріння в США. І не лише історії пивоваріння, але й, взагалі, історії виникнення міцних напоїв. 
     — The origin of all the beverages is closely connected with particular raw materials, which were in profusion in this or that region, — розпочав свою лекцію Мартін. — If we mention, for example, strong drinks like whiskey, rum, brandy and gin, we can see that everything depended upon the raw materials cultivated in this particular region. Whiskey began to be produced in the regions where wheat was in profusion. Rum appeared where sugar reed was cultivated. Brandy needed much grape whereas gin is made of juniper556…
     Після чергової лекції Антін запросив подружжя Вернерів на чергове засідання КІДу. 
     — We can organize something like a party, — запропонувала Беата. — I’ll try to prepare something for it557. 
     — And I’ll bring a couple of bottles with home-made wine, — запропонував Антін, — and some hors d’œuvre in addition558. 
     — Please call us in about a week559, — сказав Мартін, давши Антонові свою візитівку. 
     Антін подякував цьому приємному подружжю за їхню згоду взяти участь у роботі університетського КІДу та, сховавши візитівку, пішов у своїх справах. 
     По дорозі Антін зайшов до книгарні «Наука». Раптом йому кинувся в очі новий фотопутівник по Чернівцях — із жовтою обкладинкою та під заголовком «Чернівці: Що? Де? Як?». Автором цього путівника був колишній співробітник міськкому КПУ Юхим Гусар. Відкривши той путівник, Антін почав його проглядати. І одразу ж він став вкрай роздратованим, побачивши в ньому суцільну комуністичну пропаґанду. У тому путівнику австрійський та румунський періоди в історії Чернівців зображувалися виключно у чорних тонах, а радянський період — виключно у рожевих. Навіть про сталінські репресії там нічого не говорилося — неначе й не було горбачовської Перебудови з її розвінчанням сталінської доби. Неначе видана та книжка була десь на початку вісімдесятих років, у розпал так званого застою. Єдиною позитивною рисою того путівника була дуже велика кількість ілюстрацій з видами Чернівців. 
     Антін придивився на рік видання. На титульній сторінці було вказано 1991 рік. Антін перегорнув сторінку, аби подивитися на вихідні дані. До друку той путівник було підписано на початку 1990 року. А це означало лише одне: комуністичний режим до останніх днів радянської доби навіть і не збирався розлучатися зі своїми ідеологічними догмами. Комуністична партія до останніх днів свого перебування при владі сподівалася взяти реванш: припинити Перебудову та повернутися до «старих, добрих» брежнєвських часів. До останнього дня комуністична верхівка захищала так званий «соціалістичний вибір із комуністичною перспективою». 
     А в неділю, шостого жовтня, всі дізналися про трагічну загибель Ігоря Талькова. І хоча офіційні засоби масової інформації наполегливо стверджували, буцімто до його загибелі причетні співачка Азіза та її охоронці, всі навколо були впевнені: то було політичне вбивство на чиєсь замовлення, а підґрунтя того замовленого вбивства було суто політичним. Аж надто крамольними були пісні того співака, аж надто відвертими. Комусь він, напевно, перейшов дорогу. 
     Із такими думками Антін прийшов наступного дня до школи. У вчительській усі його колеги, особливо молоді, пожвавлено обговорювали той трагічний інцидент. Усі зійшлися на тому, що це було-таки вбивство на замовлення. Усі були твердо переконані в тому, що Азіза була тут зовсім ні до чого. 
     Перед тим, як узяти потрібний класний журнал та піти на урок, Антін подивився на свій розклад, що висів на стіні під склом. Усі заміни завуч надписувала на тому склі чорнильною ручкою, аби потім можна було все це легко витерти. І хоча Антін мав навантаження лише у другу зміну, нерідко йому ставили заміну й у першу зміну. Ось і того тижня він мав вести заміну аж у трьох одинадцятих та двох дев’ятих класах — і у вівторок, восьмого жовтня, і у четвер, і у суботу. 
     А жовтень того року виявився досить-таки теплим, тому майже всі старшокласниці ще зовсім не поспішали лізти у колготки. Переважна більшість із них так іще й продовжувала обходитися без них. 
     Для дівчат вже впродовж кількох років замість брунатної сукні з фартушком була запроваджена нова шкільна форма з темно-синьою спідницею та таким самим темно-синім жакетом. Старшокласниці одразу ж прийнялися укорочувати свої однострієві спідниці. А для того, аби виглядати дорослішими, вони ще й розпускали своє волосся, а взуття носили на високих підборах, чи навіть на шпильках. Шкільна адміністрація була вкрай незадоволена таким станом речей, проте нічого з цим робити не могла, адже ніяких суттєвих порушень шкільної форми в цьому не було. А якщо й питали вчителі, чому в тієї чи іншої дівчини така коротка спідниця, та одразу ж відповідала: «У мене така комплекція», чи: «Я просто не змогла знайти собі довшої спідниці». Насправді ж дівчата просто прагнули виглядати дорослішими — ось і все. Часи, коли всім насаджувався аскетизм, були вже позаду. Усі просто насолоджувалися лібералізмом після стількох років тоталітаризму. У радянські часи весь той аскетизм мотивувався то боротьбою з космополітизмом, то з буржуазною ідеологією, то з розтлінним впливом Заходу, але чим ту боротьбу можна було мотивувати після падіння комуністичного ладу? 
     Проводячи заміну в 11-А класі, Антін помітив одну струнку русяву дівчину, котра сильно відрізнялася від усіх інших учениць. Хоча носила вона такий самий темно-синій шкільний однострій, проте виглядала вона набагато дорослішою за інших дівчат: висока та струнка статура, розпущене волосся, елеґантна чорна краватка, коротка спідниця, стрункі та гладенькі ніжки в малинових бальних черевиках на високому підборі. Її знання з англійської мови були не кращими за знання інших учнів тієї групи 11-А класу, проте трималася вона набагато впевненіше за її однокласників. Вона брала найактивнішу участь у проведенні уроку, постійно доповнюючи інших. Антін дуже зацікавився цією дівчиною. Зробивши перекличку, Антін дізнався, як ту дівчину звали — Ілона Кравченко. 
     — Мені дуже сподобалася одна Ваша учениця, — зізнався Антін Аліні Мирославівни Волощук, вчительці хімії, що була класним керівником 11-А класу. 
     — Це часом Ви не Ілону Кравченко маєте на увазі? — здогадалася «хімічка». 
     — Саме її, — підтвердив Антін. — Я б не сказав, що вона дуже добре знає англійську мову, проте яку активну участь вона бере у проведенні уроку! Як вона постійно тягне руку, як упевнено вона тримається! Така просунута дівчина!
     — Вона є-таки, насправді, дуже просунутою, — погодилася Аліна Мирославівна. — Це дуже сучасна, дуже модна дівчина. Її батьки постійно їздять до Туреччини за крамом. Вони мають і власну палатку на Калинівському ринку. 
     Наступного вівторка, тобто п’ятнадцятого жовтня, Антін знову мав замінювати англійську мову в 11-А класі. Ілона знову трималася дуже впевнено. Знову вона була на уроці дуже активною. А Антін, проводячи те заняття, знову милувався її ніжками в малинових бальних черевиках на високому підборі. Закінчивши той урок, Антін знову був у захваті від Ілони. Довго він проводжав її своїм поглядом, коли вона виходила з класу. Антін милувався її кокетливою ходою, її елеґантною статурою. Коли Ілона вийшла з класу, Антін довго дивився на неї, аж доки вона не зникла в натовпі у шкільному коридорі. 
     Як виявилося, Антін проводжав її того дня у вічність…
     Через пару днів, увійшовши чергового разу до школи, Антін зненацька побачив на дошці оголошень у вестибулі плакат із портретом Ілони в чорній жалобній рамці:
     «Педагогічний та учнівський колектив середньої школи № 6 глибоко сумує з приводу трагічної загибелі учениці 11-А класу Кравченко Ілони». 
     Антона одразу ж охопив шок. Адже ще за два дні до того він проводив заміну в її класі. Ще за два дні до того він бачив оцю дівчину в короткій спідниці. Ще за два дні до того він милувався її гладенькими та стрункими ніжками в малинових бальних черевиках на високому підборі. І раптом він бачить оголошення з портретом Ілони в жалобній рамці, котре повідомляє про те, що цієї дівчини вже нема серед живих. 
     — Як це сталося? — схвильовано запитав Антін в Аліни Мирославівни, трохи отямившись від того шоку. — Я ж її тільки позавчора бачив живою та неушкодженою. Тільки позавчора я провів у її класі заміну з англійської мови. 
     — Ось позавчора це й сталося, — підтвердила Аліна Мирославівна. 
     — А як? — поцікавився Антін. 
     — Я вже Вам казала, — нагадала Аліна Мирославівна, — про те, що її батьки займаються комерцією, торгують на Калинівському ринку. Так ось, їхнє помешкання було схожим на комору. Воно все було заставлено крамом…
     — Сталася пожежа? — перелякано обірвав Антін.
     — Ні, ніякої пожежі не сталося, — відповіла Аліна Мирославівна. — Її вбили грабіжники. 
     — Грабіжники?
     — Так, грабіжники, — пояснила Аліна Мирославівна. — Її помешкання зазнало розбійного нападу. Вони вкрали цілу партію турецьких светрів та різноманітної косметики. А коли Ілона зайшла до свого помешкання, повернувшись додому після уроків, вона якраз і застала там отих грабіжників. Ось вони її — аби усунути зайвого свідка — і вбили. Вони накинули на її шию якийсь шкіряний ремінь та миттєво задушили її… А їй було лише шістнадцять… 
     Аліна Мирославівна заплакала.
     — Такою просунутою, такою сучасною була та дівчина! — вигукнув Антін. Шкода! … Це була єдина дочка в батьків? Якщо так, то можу уявити собі, яке горе тепер у них…
     — Ні, на щастя, вона була не єдиною, — відповіла Аліна Мирославівна. — У неї ще старший брат на юридичному навчається. 
     — А коли її ховатимуть? — поцікавився Антін.
     — Завтра о п’ятнадцятій годині, — повідомила Аліна Мирославівна. — Мій клас весь піде на цей похорон.
     — Я теж, напевно, піду, — припустив Антін.
     Дякувати Богові, наступного дня ніяких уроків в Антона за розкладом не було, тому замість університету Антін пішов на похорон Ілони Кравченко. Усе одно, він був в університеті на індивідуальному плані. 
     Дізнавшись у класному журналі адресу покійної, Антін пішов наступного дня до неї додому. 
     О чотирнадцятій годині він вже був на місці. 
     Мешкала Ілона з батьками та братом у трикімнатній квартирі на восьмому поверсі однієї з панельних дев’ятиповерхівок, споруджених угорцями разом із готелем «Черемош». І хоча до офіційно призначеного початку жалобної церемонії лишалася ще ціла година, біля під’їзду вже стояв величезний натовп. Були тут і учні всіх старших класів, і багато вчителів. Усі вони прийшли, аби провести Ілону в останню путь. 
     Антін зайшов усередину під’їзду та пішки піднявся на восьмий поверх. Двері її помешкання були широко розкриті. У помешканні стояв різкий запах хвойних гілок та воскових свічок. Антін увійшов до помешкання, переповненого величезною кількістю краму та сторонніх відвідувачів, серед котрих були й родичі, і однокласники, і вчителі.
     У центрі вітальні на журнальному столику стояла домовина, в котрій лежала Ілона, одягнена в білу весільну сукню та взута в білі бальні черевики. Вона лежала у своїй домовині немов велика лялька в коробці, виставлена на продаж в іграшковій крамниці. Перед домовиною, обкладеною з усіх боків вінками та квітами, на підставці стояв портрет Ілони, зроблений буквально за якихось два місяці до її вбивства — тоді, коли вона відзначала свій шістнадцятий день народження. На тому портреті Ілона була знята в чепурній сукні та з букетом троянд у руках. Зі своєю модною зачіскою Ілона виглядала на тій світлині неначе професійна фотомодель. І ось ця вродлива шістнадцятирічна дівчина через пару годин мусила навічно піти в сиру землю. І все — через недоладний збіг обставин, коли якісь негідники жорстоко та без жалю обірвали її життя. 
     Біля стіни стояв дерев’яний хрест, котрий мав стояти на її могилі до встановлення гранітного пам’ятника та до котрого була пригвинчена металева табличка: «Кравченко Ілона Василівна. 28.07.1975 — 15.10.1991». Праворуч від домовини лежало віко, на котрому лежали калачі з восковими свічками та якась ікона з якимось святим. 
     Біля труни сиділи її батько та брат. Матері у вітальні не було — її в сусідній кімнаті заспокоювала бриґада зі «швидкої». 
     Нарешті, рівно о п’ятнадцятій годині під звуки духового оркестру домовину почали виносити з помешкання. Виносили ту домовину Ілончині однокласники. На руках в усіх із них були пов’язані білі рушники.
     Пронісши ту домовину під звуки жалобної музики метрів двісті, хлопці завантажили труну з їхньою однокласницею в автобус ритуальної служби. 
     А надворі стояло справжнє бабине літо. Хоча це було вже вісімнадцяте жовтня, погода була такою теплою та сонячною, що здавалося, неначе то був кінець серпня. Більшість дівчат і на похорон своєї подруги прийшли в коротких спідницях. У таку погоду лише б гуляти та розважатися, насолоджуючись своєю юністю. Але старшокласники шостої школи мусили ховати свою однокласницю, по-звірячому вбиту невідомими грабіжниками. 
     Антін уважно слідкував за поведінкою Ілониних однокласників. Для більшості з них смерть однокласниці була справжнім шоком — так само, як і для Антона смерть Сашка Грибуліна за шість років до того. Багато хто з учнів ще й досі не могли усвідомити, що її однокласниці вже не було серед живих. Та й як спокійно можна було дивитися на шістнадцятирічну дівчину в домовині? Антін одразу ж згадав вірш, котрий він почув одразу ж після квітневих подій у Тбілісі у 1989 році: «Идет весна, а девочек хоронят…». 
     Дівчата, що навчалися в одному класі з Ілоною, майже всі плакали. А хлопці хоч і не плакали, проте навіть у них на обличчях було написано, що вони, все одно, аж ніяк не бажали змиритися зі смертю своєї однокласниці. Для багатьох із них — як і для Антона після загибелі Сашка Грибуліна — шкільне життя розділилося на «до» і «після» загибелі їхньої однокласниці… На «до» і «після» п’ятнадцятого жовтня… Там було п’ятнадцяте червня, тут — п’ятнадцяте жовтня… Там — п’ятнадцяте, тут — п’ятнадцяте… Якийсь містичний збіг чисел…
     Аліна Мирославівна теж там була присутня. На ній була довга чорна сукня, чорні колготки, чорні бальні черевики — неначе вона була не вчителькою, не класним керівником покійної дівчини, а її найближчою родичкою. 
     — Яка шкода! — вигукнула Аліна Мирославівна. — Яка шкода! Яка то була розумна дівчинка! Вона збиралася вступати до юридичного факультету; вона прагнула стати або адвокатом, або нотаріусом… Вона завжди могла переконати будь-кого у своїй правоті… Вона була здатна повести натовп за собою… Вона завжди була попереду… І ось така талановита та розумна дівчинка раптом загинула… Яка шкода! Яка шкода! 
     Антін вирішив поїхати разом з усіма до цвинтаря. В автобусі ритуальної служби — разом із домовиною — мали сидіти лише найближчі родичі. Тому Антін сів разом зі своїми учнями та колеґами в «Ікарус», що стояв поруч. Обидва автобуси по дорозі до цвинтаря зупинилися спочатку біля шостої школи, зробивши кількахвилинний салют гудками. А потім усі поїхали далі — на цвинтар.
     Спочатку у великій залі громадських панахид була влаштована церемонія прощання. Співробітники спецкомбінату знову зачитали, стоячи на сцені перед домовиною, жалобну промову, згадуючи всіх близьких родичів покійної. А всі присутні, що сиділи в партері, слухали все це та висловлювали свої співчуття рідним замордованої дівчини. До речі, ніяких прапорів над її домовиною вже не опускали — не ті вже були часи. Та, взагалі, вся та панахида, і, взагалі, весь той обряд поховання були вже повністю деполітизованими. Вільними від будь-яких ідеологій. 
     Після закінчення тієї панахиди, під звуки Сонати номер два Шопена, домовину повезли на катафалку до місця вічного спокою в дитячому секторі того цвинтаря. А там — як і завжди: труну під звуки жалобної музики заколотили та на канатах опустили на дно ями. Коли ту домовину заколочували, мати — за давньою традицією — кинулася до неї з тужінням: «Куди ти від нас ідеш, дівонько наша! Повернися!». 
     Ну, а після того, як домовину було опущено, всі присутні по черзі брали лопати та кидали по жмені землі додолу. Антін теж узяв лопату та кинув додолу досить велику жменю землі. 
     Не знав Антін і навіть не підозрював раніше, що його вчительська кар’єра розпочнеться саме так: ще у вівторок він проводив урок у тієї дівчини, милуючись її стрункими ніжками — нехай навіть то була й заміна, — а вже у п’ятницю він кидав жменю землі на домовину тієї ж самої дівчини, котру ще за три дні до того він бачив у себе на уроці.

     Поступово Антін звикав до свого нового амплуа — до роботи шкільним учителем. Проте чим більше він до тієї посади звикав, тим усе сильніше переконувався в тому, що у школі він просто був не на своєму місці. Ні, йому подобалося викладати англійську мову. Навіть дуже подобалося. Але Антін усе більше й більше розумів, усе більше й більше усвідомлював, що всі ті знання, здобуті в університеті за перші чотири роки навчання, аж ніяк не могли бути застосовані в середній школі. Антонові бракувало практики спілкування з дітьми. Бракувало методики викладання іноземної мови для дітей середнього шкільного віку. Те, що він намагався донести до дитячої свідомості, до неї аж ніяк не доходило — попри всі Антонові старання. До того ж, учителі, як виявилося, були такими ж самими безправними, як і учні. Тоталітарна спадщина міцно тримала всіх людей за горло. Антін розумів, що робота у школі просто призведе до деградації його як фахівця.
     — Вам треба більше спілкуватися з досвідченими вчителями, — порадила йому завуч Віра Петрівна, коли Антін поскаржився їй на наявність якогось психологічного бар’єру між ним та учнями. — Вам треба якомога більше відвідувати їхні уроки; Вам треба якомога частіше запрошувати Ваших старших колеґ до своїх уроків, а потім — їх разом аналізувати. Ось, наприклад, наступного вівторка буде засідання педагогічної ради після останнього уроку. Якраз ці питання там також обговорюватимуться. Послухайте уважно, що говоритимуть досвідчені методисти — не має значення, який предмет вони викладають. Адже загальні засади методики викладання в середній школі підійдуть до будь-якого предмету. 
     — Справа в тому, — пояснив Антін, — що в нас вже бувала педпрактика у дев’ятій школі. Але там у дітей зовсім інший рівень підготовки. Вони вивчають англійську мову дуже поглиблено; для багатьох із них то є майбутній фах. Крім того, дев’ята школа має тісні зв’язки з Великою Британією; багато хто з дітей вже бували там за обміном. Отже, там у дітей є дуже чітка мотивація. Вони твердо знають, навіщо вони вивчають англійську мову. У звичайній школі —за винятком кількох учнів — я не бачу жодної мотивації. Тут — як і за радянських часів — англійську мову, взагалі, вважають якимось другорядним предметом. Якщо, взагалі, вважають предметом. 
     — На жаль, Антоне Семеновичу, ми тут нічого не можемо зробити, — відповіла Віра Петрівна. — Програма є програмою. Її нам спускають з міністерства, і ми її не можемо якось змінювати на власний розсуд. 
     — Нехай програма буде такою, якою вона є, — погодився Антін. — Але ж як змінити ставлення дітей та їхніх батьків до вивчення англійської мови? Адже батькам англійська мова зовсім була непотрібна через те, що вони жили в закритому суспільстві. І цю стереотипну думку вони передають і своїм дітям — буцімто англійська мова їм зовсім непотрібна, і, взагалі, буцімто то є зовсім не предмет. І переконати таких батьків у тому, що умови вже радикально змінилися, практично неможливо. Іноземні мови, особливо англійська мова, потрібні зараз як ніколи. Але старі стереотипи неможливо просто так викорінити. 
     — Я Вас розумію, Антоне Семеновичу, — погодилася Віра Петрівна. — Тому єдине, що я Вам можу порадити — це давати дітям більше наочностей. Наприклад, показувати їм світлини з видами британських та американських міст, вирізки з англомовної преси. Треба проводити з дітьми якомога більше різноманітних ігор. І тоді діти самі до Вас потягнуться. 
     Легко сказати все це, проте не так просто було все це здійснити на практиці. По-перше, де взяти всі ті світлини? Де взяти англомовну пресу, адже вся західна преса миттєво зникла з ґазетних кіосків одразу ж після вільнюських подій у січні. Де дізнатися про те, які ігри треба застосовувати, адже ані на заняттях з методики, ані під час педагогічної практики в дев’ятій школі ніхто нічого про ігрові методи навчання не казав. Там була лише суцільна схоластика, суцільний сухий академізм. 
     Антін рухався неначе сліпе кошеня…
     Після останнього уроку у вівторок, двадцять другого жовтня, у приміщенні вчительської відбулося чергове засідання педагогічної ради. Відкрив це засідання директор. Він почав свою промову з різних організаційних питань — про те, що вчителі мусили слідкувати, аби всі школярі з’являлися на заняття у шкільній формі, потім — про дисципліну учнів. І ось Сергій Петрович торкнувся, нарешті, й методичних питань.
     — Упродовж останнього часу, — заявив Сергій Петрович, — як від батьків, так і від самих учнів надходять скарги про вкрай низький рівень викладання різних предметів з боку молодих вчителів. Цю ситуацію треба докорінним чином змінювати. Тому я зобов’язую посилити контроль над усіма вчителями, що працюють у нашій школі перший, другий та третій рік. Усі ці молоді викладачі будуть закріплені за певними завучами. Щодня вони зобов’язані будуть показувати відповідному завучеві свої розширені поурочні плани у вигляді розгорнутого сценарію проведення уроку перед початком кожного робочого дня, а завуч повинен буде ставити підпис на цих поурочних планах та відмічати про допуск до проведення занять у спеціальному реєстраційному журналі. А раз на тиждень, по середах, ці молоді вчителі зобов’язані будуть показувати свої поурочні плани директорові, тобто мені. Списки вчителів та прізвища завучів, закріплених за ними, будуть вивішені на дошці оголошень у вчительській, отже, знайдіть обов’язково своє прізвище в тому списку та постійно контактуйте з завучем, закріпленим за Вами. Якщо хтось із тих учителів не пред’явить свої плани завучеві, і завуч не відмітить допуск до заняття у своєму реєстраційному журналі, в тих учителів буде вирахувано з зарплатні один робочий день — навіть якщо вони успішно проведуть того дня всі свої уроки. А якщо вони не покажуть свої плани мені, то їм буде вирахувано з зарплатні цілий тиждень. З анархією треба вже давно кінчати. І нехай мене потім звуть диктатором, але треба в цій сфері негайно наводити елементарний лад. 
     Після директора з трибуни почали виступати різноманітні вчителі-методисти, котрі просто лили воду, нічого конкретного не кажучи. 
     — Маразм міцнішав! — мовчки зробив висновок Антін, слухаючи всі ті порожні та беззмістовні словесні пасажі, позбавлені будь-якого здорового глузду, та одразу ж дійшов висновку про те, що врятування потопаючих є справою самих потопаючих. — Лише я сам можу собі допомогти, адже слухати всіх тих методистів, котрі просто ллють воду, є справою безглуздою. Тому треба самому експериментувати. Треба пробувати… Але як? У мене нічого не напрацьовано. Мені все треба починати з нуля…А, може, взагалі, не треба експериментувати? Може, просто треба тікати з цієї школи? Але куди тікати? В університеті мене поки що ніхто не збирається залишати. На турфірмах нема ніде жодних вакансій. Тому найкращий вихід із цієї ситуації — це пристосування… Треба негайно пристосовуватися до всього цього… Пристосовуватися й рухатися далі. Краще мати синицю в руці, ніж журавля в небі. 
     Із такими думками Антін залишив межі школи після закінчення того засідання педради, де нічого, крім голого формалізму, не було… Жодної раціональної думки… Суцільна демагогія… 
     — Це не педагогічна рада, — повторював Антін знов і знов. — Це демагогічна рада!
     По дорозі Антонові треба було ще зайти до своїх однокурсників, що мешкали в гуртожитку, аби переписати в них якийсь необхідний текст. Антін залишив у вахтерки свій студентський квиток та пішов до кімнати, де мешкали двоє його однокурсниць — Інна Коростишевська та Ганна Влох. Дівчата дали йому той текст. І поки Антін його переписував, він балакав із тими дівчатами. 
     — Я не скажу, що навантаження на п’ятому курсі є легшим за те, що було на першому курсі, — зізналася Інна. — Проте головна річ, що відрізняє п’ятий курс від першого, другого та навіть третього, — то є відсутність страху.
     — Страху перед можливим відрахуванням? — здогадався Антін.
     — Авжеж, — підтвердила Інна. — Тоді, на молодших курсах, ми всі боялися бути відрахованими за неуспішність. Тому все вчили саме під впливом того страху. Зараз того страху вже нема. Але тепер ти просто усвідомлюєш: як можна прийти непідготовленим на заняття, скажімо, до Дмитра Васильовича, чи до Марти Леонідівни, чи до Семена Руслановича, якщо вони ставляться до тебе з такою повагою, такою довірою?
     — Це точно! — погодився Антін. 
     Переписавши той текст, Антін подякував Інні та Ганні та пішов від них, вирішивши по дорозі зайти до Сінді. Сінді, котра на той момент займалася пранням, дуже зраділа появі Антона. Вона впустила його до своєї кімнати, посадила за стіл, запропонувала чаю та поставила свій улюблений компакт-диск із групою «Gypsy Kings». 
     — Cindy, — звернувся до неї Антін, коли вона, закінчивши прання, вийшла з ванної кімнати, вже переодягнена в довгу шовкову сукню яскраво-червоного кольору, — what do you think, how should I make schoolchildren like to learn English with interest when they’ve got no motivation to learn this subject at all? I’ve been working at school for about two months, but I haven’t managed to awake any children’s zest to learn English so far560. 
     — That’s a very complicated problem, — зізналася Сінді. — Unfortunately I can hardly help you. I’m not familiar to your system of school education. Moreover, I’m not familiar to your mentality, with your life at all. My Russian vocabulary is very limited561…
     Приблизно такої відповіді Антін і очікував від Сінді. Ну, які раціональні ідеї Сінді йому могла запропонувати, не знаючи всієї специфіки країн пострадянського простору? Та й не потрібна була Антонові жодна її відповідь. Антонові просто хотілося вилити свою душу перед тією канадкою. 
     — Anthony, — несподівано сказала Сінді, — I nevertheless HAVE got some pieces of advice for you. Why not to sing songs in English together with these children?562
     — What songs? — зацікавлено запитав Антін. — Would you like to offer me anything?563
     — Yes, you’re right, — відповіла Сінді. — I’d like to offer you a collection of songs in English. Why not to sing them together?564
     Сінді дістала з полички якусь книжку. 
     — This is a good collection of songs, — запевнила Сінді. — You’ve already heard some of them at our performance in the University church in July. You may borrow this book and copy as many pages as you want565. 
     — I’m so grateful for your help and for your generosity! — вигукнув Антін. — I’ll return you this book as soon as possible566.
     — You may keep it as long as you need567, — сказала Сінді. 
     Подякувавши Сінді за книжку та посидівши разом з нею хвилин тридцять за чашкою чаю, Антін пішов додому. Тепер виникало питання: а як скопіювати ту книжку. Адже будь-яка копіювальна техніка була ще й досі цілком недоступною — не зважаючи на те, що тоталітарного режиму вже не було. Тому Антін мусив усе це переписувати від руки. 
     Наступного ранку Антін сидів вдома, готуючись до своїх занять в університеті. Зненацька у дверях пролунав дзвоник. Клавдія Петрівна одразу ж пішла відчиняти двері. 
     Зачинивши двері та підійшовши до Антона, вона простягнула йому якийсь папірець. То була повістка з районного військкомату: «Рядовий Ковальов Антоне Семеновичу, наказую Вам з’явитися до призовного пункту Першотравневого районного військового комісаріату 23 жовтня 1991 року об 11:00 за адресою: м. Чернівці, вул. Моцарта 3, для відправлення до місця проходження строкової військової служби. При собі мати цю повістку, паспорт, комсомольський чи партійний квиток, посвідчення водія, посвідчення про проходження курсів ДТСААФ, інші документи за вимогою військкомату, а також продовольчий запас із розрахунку на одну добу, ложку та кухлик. У випадку неявки у призначений термін Ви будете притягнуті до адміністративної чи кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством Союзу СРСР». 
     — Це якесь непорозуміння! — вигукнув Антін. — Але… двадцять третє жовтня — це ж сьогодні! Одинадцята година… 
     Антін подивився на годинник. Було вже пів на дванадцяту. 
     — Це якесь непорозуміння! — повторив Антін іще раз. — Чому рядовий, коли я закінчив військову кафедру та склав державний іспит? Ні, треба з ними негайно йти розбиратися! Що це таке?
     Швидко одягнувшись, Антін миттєво вибіг із помешкання та побіг до тролейбусної зупинки. Доїхавши до потрібної зупинки та дійшовши до будівлі військкомату, Антін буквально влетів усередину. Постукавши у двері першого кабінету, що потрапив йому на очі, Антін відчинив двері.
     У тому кабінеті сидів якийсь прапорщик. 
     — Вибачте, — сказав Антін, підійшовши до того прапорщика та показавши йому свою повістку, — тут якесь непорозуміння. Я в цьому році закінчив військову кафедру, успішно склав державний іспит, і раптом я сьогодні отримую цю повістку — у той самий день, коли я маю до Вас з’явитися, — та ще й із запізненням на півгодини.
     — Ніякого непорозуміння тут нема, — відповів прапорщик. — Повістку доставлено Вам своєчасно. А те, що так пізно Вам її доставлено — так це було зроблено спеціально, аби Вас схопити зненацька. Хіба Ви перед початком навчального року принесли довідку про те, що Ви все ще є студентом?
     — Але ж я вже закінчив військову кафедру, — заявив Антін.
     — Ну та й що? — перепитав прапорщик. — Ви ще не закінчили університет, тому Вам зараз іще аж ніяк не можуть присудити офіцерське звання. Ідіть тепер до міського військкомату на Достоєвського, аби з’ясувати це питання з полковником Симоненком. І приготуйте п’ятдесят рублів як штраф за порушення правил військового обліку. 
     Антін знову побіг до тролейбусної зупинки. Доїхавши до міського військкомату, від одразу ж підійшов до чергового на прохідній.
     — Вибачте, а полковник Симоненко є? — запитав Антін. 
     — Він зараз в актовій залі, — відповів черговий. 
     Антін пішов до актової зали. Там якийсь полковник, дійсно, проводив якусь бесіду за якимись юнаками. Скоріше за все, то були призовники. 
     — Вибачте, — сказав Антін, увійшовши до актової зали, — мені потрібен полковник Симоненко. 
     — Я є полковник Симоненко, — відповів той полковник.
     Антін підійшов до нього та пояснив ситуацію. 
     — Ходімо зі мною, — сказав полковник Симоненко.
     Він повів Антона до свого кабінету.
     — Ви порушили правила військового обліку, — заявив полковник. —Ви своєчасно не повідомили нас про те, що Ви є студентом. Тому готуйте п’ятдесят рублів. Вам треба буде сплатити штраф. 
     Він підняв слухавку одного з телефонів свого кабінету та зателефонував до університету, до відділу військового обліку. 
     — Отже, — сказав полковник, — ідіть зараз терміново до другого відділу Вашого університету, візьміть там довідку та здайте її негайно до районного військкомату на Моцарта. Я Вам іду назустріч: якщо Ви все це зробите сьогодні, Ви ще зможете запобігти адміністративної відповідальності. І більше так не робіть. 
     — А більше вже й не буде, — зауважив Антін. — Адже я вже на п’ятому курсі. 
     — Я маю на увазі те, що не полінуйтеся зайвого разу зайти до нас, чи до другого відділу, аби з’ясувати, як треба діяти в тій, чи іншій ситуації. Адже, як відомо, незнання закону не звільняє від відповідальності. Тому краще зайвого разу зайти до нас та поцікавитися, що до чого, аніж потім мати зайві неприємності. 
     Антін одразу ж поїхав до університету. 
     — Доброго дня! — сказав вій, увійшовши до другого відділу, тобто то відділу військового обліку. — Скажіть, будь ласка, чи має студент п’ятого курсу надавати до військкомату довідку, коли він вже закінчив військову кафедру. 
     — Аякже, — відповів чоловік років сімдесяти, що сидів у тому відділі. — Звичайно ж, повинен. Адже офіцерське звання вам усім буде присвоєно допіру через рік, тобто після того, як ви всі здобудете вищу освіту. А поки що Ви аж до червня вважатиметеся призовником… Як Ваше прізвище? 
     — Ковальов.
     — А на якому факультеті Ви навчаєтеся?
     — Іноземних мов.
     — П’ятий курс?
     — Так. 
     — Так, це щодо Вас мені щойно телефонували з військкомату?
     — Виходить, щодо мене.
     Співробітник відшукав Антонову довідку. 
     — Несіть скоріше її до районного військкомату, — сказав він, — бо Ви маєте все це зробити за сьогоднішній день. 
     Антін узяв довідку та одразу ж побіг до районного військкомату. 
     — Довідку принесли? — запитав прапорщик 
     — Так, — відповів Антін. — Ось вона. 
     — Покладіть її на стіл. 
     Антін поклав довідку на стіл прапорщикові, а потім простягнув йому повістку.
     — Відмітьте, будь ласка, на цій повістці, що я був у Вас, — попросив Антін. 
     — А я й не збираюсь Вам нічого відмічати, — заявив прапорщик. — Нехай Вам буде гарний прочухан, адже Ви це повинні були зробити ще до першого вересня. 
     — Ніякого прочухану мені не буде, — пояснив Антін. — В мене сьогодні вранці не було ніяких занять. П’ятикурсники займаються у другу зміну. 
     — Тоді передайте Вашому деканові, нехай він Вам винесе сувору догану за таке халатне, таке зневажливе ставлення до військового обов’язку. Ви всі збожеволіли на цій демократії! 
     — Усе зрозуміло! — відповів Антін та пішов геть. 
     До початку занять лишалося ще близько тридцяти хвилин. Антін заздалегідь узяв із собою все необхідне, аби одразу ж після військкомату піти до університету. 
     — Це пахне тридцять сьомим роком! — повторював Антін знов і знов, розповідаючи своїм однокурсникам та викладачам про той інцидент із військкоматом. — Вони прийшли до мене та принесли довідку, аби я вже негайно з’явився до призовної комісії. Ще не вистачало, якби вони ще й «воронок» до мене пригнали! Дають повістки в найостанніший момент! 
     Антін був такий обурений, що допіру після п’ятої пари він помітив, що погода того дня була дуже гарною. То була справжня золота осінь. Тому й багато дівчат іще ходили на заняття без колготок. Увечері ставало, правда, досить холодно, тому дівчата ходили в осінніх куртках чи пальтах. Але, все одно, з голими ніжками. А одна з учениць в одному з шостих класів, у котрому Антін вів англійську мову, впродовж цілого вересня та цілого жовтня за будь-якої погоди проходила до школи без колготок — лише у босоніжках, чи у спортивних мештах. 
     Увечері того самого дня Антін після занять зустрівся з Мартіном та Беатою Вернерами, остаточно домовившись із ними про зустріч у КІДі, котра мала відбутися у п’ятницю, двадцять п’ятого жовтня. 
     Повернувшись додому, Антін і своїм близькім повторював, як ранковий інцидент нагадував йому тридцять сьомий рік.
     — Це пахне тридцять сьомим роком! — повторював Антін знов і знов. — Іще б не вистачало, якби вони «воронок» за мною пригнали!
     Наступного ранку Антін відчув у себе сильний нежить. 
     — Мабуть, я вчора дуже сильно набігався з цим військкоматом, — зробив висновок Антін, пояснюючи це Валентині Дмитрівні. — Та ще й такий стрес учора пережив! Я вчора так бігав, так нервував!
     Не зважаючи на нежить, Антін не став відміняти зустріч у КІДі з американцями. Він заздалегідь приготував дві пляшки з домашнім вином та дві банки з домашніми консервами — домашньою аджикою та домашнім ґювечем. А Валентина Дмитрівна ще й кекс спекла. 
     Під час зустрічі в КІДі, котра проходила в їдальні студмістечка, Мартін та Беата демонстрували численні слайди, але не за допомогою діапроектора, а за допомогою спеціального сканера. Усі були задоволені тією зустріччю — і Антін, і Марійка, котра на ту зустріч прийшла хоч і в осінній куртці, але в короткій спідниці та в чоботях на голі ноги, й інші КІДівці, і, звичайно ж, Мартін та Беата Вернери.
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні п’ятниця, 25 жовтня 1991 року. Сьогодні в нас на засіданні КІДу була дуже приємна подружня пара з американського міста Лок-Гейвен, що у штаті Пенсільванія. І хоча в Лок-Гейвені проживає лише вісім тисяч мешканців, у тому місті є дуже великий університет, у котрому навчаються за обміном і деякі чернівецькі студенти. А цю зустріч з американськими пивоварами для нас організував мій колишній однокласник Антін Ковальов. Він молодець: то позаминулої п’ятниці він приводив до нас бахаїстів, котрі розповідали нам про «наймолодшу в світі релігію» (хоча, наскільки мені здається, то є не релігія, а, скоріше, якась релігійно-філософська течія). І це добре: нехай тих контактів буде якомога більше. Адже це дає нам усім змогу спілкуватися англійською мовою з живими носіями англійської мови. Звичайно ж, я маю можливість спілкуватися англійською з Манфредом, проте рідною для Манфреда є, все ж таки, німецька мова, котру мені, до речі, терміново треба опановувати. Тому нехай цих зустрічей буде якомога більше! 
     А погода зараз тримається дуже теплою. Бабине літо затяглося. Я майже цілий жовтень ходжу з голими ногами. Ось і сьогодні було хоч і хмарно, але дуже тепло. Йой, як мені хочеться, аби така чудова погода протрималася якомога довше!». 

     А, тим часом, наближалося сьоме листопада. Уперше той день у Чернівецькому університеті був звичайним робочим днем. У школі тоді тривали осінні канікули, отже, Антін пішов того дня на заняття до університету. 
     А коли повернувся назад, Валентина Дмитрівна та Клавдія Петрівна — за старою звичкою — вже накрили святковий стіл. А в гості до Ковальових завітали Віктор Дмитрович та Бела Анатоліївна. 
     Годині о дев’ятнадцятій усі сіли за святковий стіл. Дмитро Сергійович почав усім розливати горілку та домашнє вино. 
     — Я пропоную випити за жовтневу революцію! — виголосила Клавдія Петрівна, піднявши свій келих із домашнім вином. 
     — І ти ще й досі вважаєш це революцією? — обурено запитав Антін. — Скільки невинних людей оці більшовики повбивали, скільки вже про це було сказано — а ви все продовжуєте святкувати початок війни над власним народом! Ганьба!
     — Якби не революція, — втрутилася Бела Анатоліївна, — ти б просто не зміг здобути ані середньої, ані, тим більш, вищої освіти!
     — Це все старі радянські стереотипи! — вигукнув Антін. — Виходить, той, хто здобув вищу освіту при Гітлері, повинен дякувати за це Гітлера та всю нацистську систему? 
     — Ти вже закручуєш! — різко обірвала Антона Бела Анатоліївна. — Гітлер прагнув усіх перетворити на рабів!
     — А хіба більшовики не перетворили всіх на рабів? — запитав Антін. — Селян вони знову перетворили на кріпаків. При Сталіні вони навіть паспортів не мали. А ҐУЛАҐівські зеки — то були справжні раби.
     — Це все були відступи від соціалізму…
     — І ви все ще звете це соціалізмом? — обурився Антін. — Та будь-яка капіталістична країна на Заході має набагато більше підстав вважатися соціалістичною, ніж Радянський Союз. Те, що в нас збудували — це не соціалізм! Це — казармовий феодалізм! 
     — Але ти, все ж таки, — зазначила Бела Анатоліївна, — при цій системі вищу освіту здобував безкоштовно. І навіть отримував за це стипендію. А на Заході, котрий ти так обожнюєш, студенти мусять сплачувати за здобуття вищої освіти. І тому вони змушені працювати паралельно з навчанням!
     — Я зараз теж працюю паралельно з навчанням, — сказав Антін.
     — Ну, ти не порівнюй, будь-ласка, свою ситуацію з західними студентами! — зауважила Бела Анатоліївна. — Вони стипендію не отримують. А ти отримуєш і зарплатню у школі, і стипендію в університеті. До того ж, ти почав працювати допіру на п’ятому курсі. На молодших курсах ти не працював. До того ж, ти свою стипендію витрачав на якісь непотрібні книжки. А західні студенти мусять сплачувати зі своєї зарплатні за навчання, а на решту заробленого якось зводити кінці з кінцями, адже батьки вже їх не утримують. А ти, навіть і не працюючи, скаржився, як тобі важко навчатися. Що б ти казав, якби ти мусив іще й паралельно працювати?
     — Між іншим, на Заході студенти так не завантажені, як наші, — повідомив Антін. — І страх перед можливим відрахуванням у їхніх університетах штучно не нагнітається, як у нас. 
     — Звідки ти знаєш? — різко запитала Бела Анатоліївна. — Ти ж ніде за кордоном не був! Тому ти не тільки не можеш, але й не маєш ніякого морального права стверджувати, як там, за кордоном!
     — Розповідали ті, хто був! — не менш різко заявив Антін. 
     — Та вони брехали вам, аби ви всі їм заздрили!
     — Викладачі, котрі там були, — продовжив Антін, — розповідали нам про те, що західні студенти мають можливість самостійно обирати собі викладачів та курси, що вони ведуть. 
     — Так ті студенти повинні сплачувати за своє навчання! — пояснила Бела Анатоліївна. — Тому тим студентам і надається можливість вибирати. Для них освіта — це товар. І як будь-які покупці, вони, звичайно ж, не братимуть що завгодно. А ви навчаєтеся безкоштовно. Ось до вас і ставляться як до споживачів, як до утриманців.
     — Нас просто ця тоталітарна система перетворювала на слухняних гвинтиків! — гнівно вигукнув Антін. — Нас так шалено завантажували зовсім не для того, аби дати нам якісь знання, необхідні нам для нашої професії, а лише для того, аби нас просто виснажити. Аби ми були нездатні самостійно думати, самостійно приймати якісь рішення. І все це робилося в атмосфері страху, що нагнітався штучно. Інакше як пояснити те, що я вже на п’ятому курсі, але справжньої професійної підготовки в нас так і не було. Був лише суцільний формалізм! Нас примушували зубрити те, що нам ніколи не стане у пригоді. Натомість потрібних речей нам не давали. А тепер я прошу Вас відповісти на одне запитання: кого з нас готували? Якщо з нас готували викладачів середньої школи, то чому ж нас не навчали методиці викладання англійської мови в середній школі? Ну та й що з того, що ми вільно володіємо англійською мовою? Своїми знаннями та навичками ми не можемо поділитися з дітьми, адже нас зовсім не навчали, як ті знання та навички донести школярам. 
     — А ти, що, хіба не знаєш, як сказав свого часу Аркадій Райкін? — вигукнула Бела Анатоліївна. — Забудьте все те, що ви вивчали в інституті, адже в житті все інакше. Усе одно, вас в університеті не можуть навчити абсолютно всьому, що вам буде необхідно у вашій професії. Університет дає лише базові теоретичні знання. А засвоювати практичні навички ви маєте вже безпосередньо на робочому місці. 
     — Це тільки в нас випускають таких напівфабрикатів! — пояснив Антін. — А на Заході університети готують не напівфабрикатів, а вже готових фахівців, котрі після отримання диплому вже повністю відповідають тим посадам, котрі вони займатимуть. А наші фахівці повинні ще один, чи навіть два роки пристосовуватися! Кому це потрібно?
     — Ось тому на Заході всі фахівці є такими надто вузькими, — зазначила Бела Анатоліївна. — Настільки вузькими, що вони зовсім не розбираються в суміжних галузях. Ботанік нічого в них не розуміє в зоології, а хімік-органік — у неорганічній хімії. А наші фахівці є гнучкішими. І, все одно, радянська влада дала тобі все, а ти висловлюєш їй таку невдячність…
     На такий випад Антін більше нічого не зміг відповісти. В нього не знайшлося більше ніяких вагомих арґументів, аби спростувати всі ті доводи з боку апологетів комуністичного режиму. Антін багато чого тоді ще не знав, тому й не зміг він дати рішучу відсіч цим «совкам». Він тоді ще не знав, що на Заході студенти, що не в змозі оплатити своє навчання, можуть або взяти кредит у держави, а потім його поступово повертати, коли вони вже працюватимуть; або ж відшукати спонсорів, котрі б могли профінансувати навчання за певних умов. І все це на Заході робиться дуже прозоро. Там випускники університетів твердо знають, яку суму, впродовж якого терміну та якими частинами вони мусять повертати державі. І, тим більш, не здогадувався тоді Антін, що в Радянському Союзі вища освіта була не такою вже й безкоштовною. Він тоді просто не замислювався, чому на будь-якому радянському підприємстві кваліфікований робітник, нехай навіть і шостого розряду, але, все одно, відповідальний лише за якусь одну певну операцію, отримував триста рублів на місяць. А інженер, котрий відповідав за весь технологічний процес, отримував щомісяця лише по сто двадцять рублів. А все це робилося тому, що підготовка робітника обходилася державі набагато дешевше, ніж підготовка інженера. Не знав Антін тоді всіх тих тонкощів, тому він і здався перед апологетами радянської системи.
     А, тим часом, уся Україна готувалася до знаменної події своєї історії — до виборів першого президента України з одночасним референдумом щодо підтримки незалежності. 
     І ось, чекаючи на той референдум, Антін почав мріяти, якою б він хотів бачити незалежну Україну… 
     Антін уявив собі, якою б мала бути Україна років через двадцять після проголошення незалежності… Він уявив собі високорозвинену європейську країну з високим рівнем життя та такими ж самими високими темпами економічного розвитку. Він уявив собі, як в економіці України активну участь бере іноземний капітал, як щедро він інвестує виробництво, відкриваючи все нові й нові робочі місця. Він уявив собі, як усі провідні промислові підприємства України стали дочірніми підприємствами транснаціональних корпорацій. Він уявив собі, як по-сучасному вони обладнані згідно зі світовими стандартами. Він уявив собі, який там порядок, яка там продуктивність праці, яка там висока зарплатня… 
     Антін уявив собі, як через усю Україну пролягли швидкісні автомаґістралі, котрі зв’язують західні кордони зі східними, а південні — з північними, даючи можливість проїхати всю Україну за якісь лічені години. Він уявив собі, як бюджет України збагачується за рахунок цього транзиту… Він уявив собі, як по-сучасному реконструйована вся залізнична мережа України. Він уявив собі комфортабельні швидкісні потяги, котрі їздять ультрасучасними залізничними магістралями зі швидкістю триста, чи навіть чотириста кілометрів на годину… 
     Антін уявив собі справжній будівельний бум в українських містах: елеґантні сучасні будинки, споруджені за ультрасучасними світовими технологіями, поступово витісняють і «хрущовки», і одноповерхову забудову, що розташована в центральній частини міста та на маґістральних вулицях, і котра не має ніякої історичної та художньої цінності. Він уявив собі, як на місці колишніх пустирів, котрі ніяк за радянських часів не використовувалися, встають упорядковані житлові квартали з будинками, спорудженими за індивідуальними, а не за типовими проектами. Він уявив собі, як в усіх українських містах створено сучасну інфраструктуру з пішохідними зонами, з сучасними торговельними центрами, де під одним дахом зосереджені численні крамниці, супермаркети, бутіки, кав’ярні, ресторани, різноманітні салони… 
     Антін уявив собі, як українські міста та села більше не страждають від перебоїв з електрикою, газом і, особливо, водою, адже комунікаційні системи постійно оновлюються. Він уявив собі, як добре освітлені вулиці українських міст увечері та вночі, як безпечно ними ходити, адже рівень вуличної злочинності зведено до мінімуму. Він уявив собі, як тепло в українських оселях взимку, адже, по-перше, нема ніяких перебоїв з газом; по-друге, повсюди поставлено парове опалення з можливістю вільно реґулювати температуру внутрішніх приміщень; а, по-третє, всі дерев’яні віконні рами замінені на металопластикові… 
     Антін уявив собі, як Україна перетворилася на велику туристичну державу. Він уявив собі, яка в Україні створена сучасна туристична інфраструктура з величезною кількістю готелів усіх класів — від однієї до п’яти зірок. Він уявив собі, як по-сучасному обладнані провідні українські курорти — особливо в Криму та на Прикарпатті. Він уявив собі, як Київ, Львів, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Одесу та багато інших українських міст перетворено на великі туристські центри світового значення. Він уявив собі, які шалені прибутки українська економіка отримує за рахунок надходжень від туризму…
     Антін уявив собі незалежну Україну вільною та відкритою державою. Він уявив собі, які тісні контакти має Україна з іншими країнами, а особливо — з Західною Європою. Він уявив собі, як вільно громадяни України їздять за кордон, як вільно вони контактують з іноземцями, що приїздять в Україну в дуже великій кількості… Він уявив собі, як багато українських студентів навчається за кордоном, і як багато іноземних студентів навчається в Україні…
     Антін уявив собі, якою децентралізованою є незалежна Україна. Він уявив собі, що Центр вже не висмоктує з реґіонів усі кошти. Він уявив собі, як місцевий бюджет формується на місцях, а не у столиці. Він уявив собі, що реґіони вже не є дотаційними: вони самостійно формують свій бюджет і так само самостійно розпоряджаються всіма заробленими коштами, сплачуючи лише федеральний податок, пропорційний валовому місцевому продукту. Він уявив собі, що не має більше ніякої різниці в якості життя між столицею та рештою країни. Він уявив собі, що в будь-якому пересічному українському місті життя є нічим не гіршим, аніж у столиці… 
     А далі Антін уявив собі оновлені Чернівці в незалежній Україні — з сучасною інфраструктурою, з європейським рівнем комфорту… Він уявив собі вулицю Кобилянської, повністю перетворену на пішохідну зону — з лавками, фонтанами, клумбами, торшерними ліхтарями… Він уявив собі старовинну забудову центральної частини Чернівців — по-сучасному модернізовану, по-сучасному реконструйовану всередині та відреставровану ззовні. Він уявив собі, як у старовинних австрійських будинках обладнано комфортабельне сучасне житло з усіма зручностями. Він уявив собі, як у центрі міста, де забудова є особливо щільною, помешкання перетворені на офіси, а вузькі та тісні італійські дворики перетворені на впорядковані пасажі. Він уявив собі, як у нових районах «хрущовки», що не піддаються ніякій модернізації, поступово зносяться, а на їхньому місці виростають красиві та комфортабельні будинки, споруджені за індивідуальними проектами. Він уявив собі, як спальні мікрорайони більше не являють собою безлике скупчення стандартних коробок. Він уявив собі, як модернізуються п’ятиповерхові «чешки» та дев’ятиповерхові «панельки», як вони спочатку обкладаються спеціальним пенопластом для облицювання, а потім фарбуються в яскраві кольори… Він уявив собі, як на маґістральних вулицях замість одноповерхових напівзруйнованих халуп виростають багатоповерхові будинки в різних архітектурних стилях… Він уявив собі, як поступово в місті зникають пустирі — в районі Винної гори, в районі Прута та в багатьох інших місцях, і як замість пустирів виникають квартали сучасної забудови за індивідуальними проектами. Він уявив собі, як чи то в районі Калічанки, чи то в районі Жучки, чи то в районі Садгори виріс новий діловий центр із сучасними хмарочосами та швидкісними автомаґістралями. Він уявив собі, що архітектурною домінантою нового ділового центру Чернівців стане сучасна залізобетонна телевежа, на котрій буде обладнано оглядовий майданчик і, можливо, навіть ресторан — як на Останкінській вежі в Москві… Він уявив собі, як усі великі промислові підприємства винесені за межі міста, а на місці колишніх заводів розміщуються різні торговельно-офісні об’єкти та житлові квартали… Він уявив собі, як центральні вулиці Чернівців розвантажені від дорожнього руху, бо весь той рух пущено боковими маґістральними вулицями з сучасними транспортними розв’язками в обхід центральної частини міста. Він уявив собі, яким чистим є міське повітря, адже екологічні вимоги як до підприємств, так і до транспорту є дуже суворими… Він уявив собі, як із Чернівців по-сучасному обладнаними залізничними та автомобільними шляхами за лічені години можна буде доїхати хоч до Києва, хоч до Львова, хоч до Варшави, хоч до Бухареста, хоч до Будапешта, хоч до Відня, хоч до Кишинева… Він уявив собі дуже густу мережу швидкісних автомаґістралей, що з’єднують Чернівці з усіма тими містами… Він уявив собі швидкісну багатоколійну залізницю до Києва через Хотин, Кам’янець-Подільський та Жмеринку, котра б не заходила на територію Молдови й котрою потяги могли б рухатися на дуже великій швидкості, а не як черепахи, зупиняючись біля кожного стовпа… Оскільки в Чернівцях небезпечно будувати метро, Антін уявив собі, як залізничні вітки, що проходять містом, не є більше одноколійними: вони доповнені паралельними коліями… Він уявив собі, як містом курсує міська електричка, яка є фактично наземним метрополітеном та яка з’єднує південний, головний та північний вокзали, а також прилеглі до Чернівців населені пункти… Він уявив собі, як за межами міста споруджено новий міжнародний аеропорт, здатний приймати літаки всіх типів, і котрий з’єднує Чернівці з багатьма країнами світу…
     Антін багато чого ще уявив, але зненацька йому стало так моторошно, коли він усвідомив, що такої України він не побачить ані через двадцять, ані через тридцять, ані навіть через п’ятдесят років. Ну як Україна може стати такою, якщо народ не готовий не лише створити такі умови, але й жити за таких умов? Як, взагалі, щось можуть створити люди, виховані бути рабами? Раби мріють лише про «шмат гнилої ковбаси» з панського столу. Та й потім, такі умови неможливо створити без громадянського суспільства. А звідки виникнути цьому громадянському суспільству, якщо кожен тягне ковдру лише на себе? Антін дуже швидко зрозумів, що після стількох десятиліть тоталітаризму не може виникнути демократія за якісь лічені роки. Треба, аби докорінним чином змінилося все суспільство. А для цього необхідна зміна двох, чи навіть трьох ґенерацій. 
     І, все одно, треба було рухатися вперед. Шляху назад вже не було. Насамперед, треба було зробити вірний вибір першого грудня.
     А на тих виборах за президентське крісло боролися Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський та Леопольд Табурянський. Антін із самого початку визначився дуже чітко: він голосуватиме за В’ячеслава Чорновола. Антін добре розумів, до чого може призвести перемога на виборах колишнього партійного номенклатурника, котрий збирався залишити при владі всю колишню номенклатуру. За Лук’яненка та Юхновського Антін не хотів голосувати тільки тому, що вони просто забирали голоси в Чорновола. А бізнесмен з Дніпропетровська був настільки темною конячкою, що Антін навіть не знав, що від нього слід чекати.
     І тому, коли по університету ходили підписні листи на підтримку В’ячеслава Чорновола, Антін без жодної хвилини коливань поклав свій підпис. Майже весь Чернівецький університет підтримав саме Чорновола, збираючись голосувати саме за нього. 
     — Правильно, Антоне, ти підтримуєш Чорновола! — сказав Микола Проценко, побачивши на перерві перед лекцією, як Антін — серед усіх інших студентів — поставив свій підпис. — Тепер я бачу, що ти є справжнім українським патріотом.
     — Бо я усвідомлюю, — відповів Антін, — до чого може призвести збереження партійної та адміністративної номенклатури при владі — до повної стаґнації! І тоді брежнєвський «застій» здаватиметься раєм — порівняно з тим, що на нас може чекати при такому варіанті розвитку подій… Хоч я і є росіянином за походженням, але за своїми переконаннями я є щирим українцем, адже в мене нема більше ніякої батьківщини крім України. Тільки я побоююся, що сам народ не хоче ніяких змін. Він звик діяти за принципом «Аби лише не було гірше». Боже, яке неґативне мислення! Я ж стараюся тепер мислити позитивно, прагнучи до того, аби було краще, а не до того, аби не було гірше.
     — На жаль, — погодився Микола, — нічого тут не поробиш у тому, що наш народ думає так неґативно. Такі ми є, так нас привчили думати. Тому я побоююся, що з цим народом, вихованим у рабстві, нічого не можна досягти. Абсолютно нічого…
     Твердо переконаний у необхідності підтримати Чорновола на виборах, Антін прийшов додому. 
     — Голосувати треба лише за Чорновола, — спробував Антін переконати Валентину Дмитрівну та Клавдію Петрівну. — Я голосуватиму лише за нього! Я сам вже твердо та однозначно визначився.
     — Ти що? — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Ти хоч думаєш, що ти кажеш? Голосувати за націоналіста? Ні, ніяких націоналістів при владі! Тільки за Кравчука!
     — Чому це, тільки за Кравчука? — здивовано запитав Антін. — Залишити номенклатурника при владі? Аби він при владі залишив усе своє оточення?
     — Нехай краще стара номенклатура залишиться при владі! — зазначила Валентина Дмитрівна. — Адже якщо до влади прийдуть націоналісти на чолі з Чорноволом, одразу ж розпочнуться гоніння на росіян, а це може призвести до громадянської війни.
     — Я не можу зрозуміти твоєї логіки! — вигукнув Антін. — Що це за прагнення таке — залишитися в рабстві у радянської номенклатури, аби лише вам і далі надавалися привілеї не знати української мови? Я ж не хочу радянського рабства. Я хочу жити у вільній європейській країні, а не в комуністичному заповіднику! Ні, я голосуватиму тільки за Чорновола!
     — Добре тобі університет мозок промив! — несподівано втрутилася в розмову Клавдія Петрівна. — Весь радянський період ти вже називаєш рабством. Ти заради якогось химерного західного комфорту готовий зректися чого завгодно — і своїх переконань, і своїх батьків. Ганьба тобі!
     — Ну, а чим кращий той аскетизм, котрий нам насаджувався комуністами? — гнівно запитав Антін. 
     — Яким би те життя не було важким, — пояснила Клавдія Петрівна, — але то було наше життя. Ти ж хочеш за якісь модні речі продатися американцям!
     Антін — неначе Касандра — почав передчувати, до яких катастрофічних наслідків призведе збереження старої радянської номенклатури при владі. Але, як і троянську принцесу, Антона ніхто навколо навіть і чути не бажав. Усі навколо були неначе зомбовані. Усі навколо — немов папуги — повторювали: «Якщо до влади прийдуть націоналісти на чолі з Чорноволом, вони одразу ж розпочнуть гоніння на росіян, тому нехай краще при владі залишається стара номенклатура! Вони, до того ж, вже нахапалися, а націоналісти хапатимуть іще більше!». І лише університет залишався острівцем вільнодумства, оазисом здорового глузду. 
     В останній вечір перед виборами до Ковальових знову завітали Віктор Дмитрович та Бела Анатоліївна.
     — Антін не хоче голосувати за Кравчука, — поскаржилася Клавдія Петрівна. — Він твердо вирішив голосувати тільки за Чорновола. 
     — Кравчук і далі робитиме за принципом «і вашим, і нашим», — арґументував свою позицію Антін. 
     — Саме така політика зараз і є оптимальною! — заявила Бела Анатоліївна. — А якщо до влади прийдуть націоналісти, тебе одразу ж поженуть з університету. 
     — Чому це раптом мене вони поженуть? — здивовано запитав Антін. — Українською мовою я володію дуже добре. Та й політичні переконання в мене є такими, як і в них. Я теж є щирим патріотом України. Я хочу її бачити високорозвиненою європейською державою…
     — Високорозвиненою вона буде лише в союзі з Росією, — заявила Бела Анатоліївна.
     — Так що ж це таке — Ви, виходить, пропонуєте голосувати проти незалежності? — здивовано запитав Антін.
     — Чому ж, проти? — не менш здивовано перепитала Бела Анатоліївна. — За незалежність, але в союзі з Росією, а не з США. Тому я пропоную голосувати за самостійну Україну та за Кравчука.
     — Невже Ви не бачите, який величезний крок уперед зробила Польща? — зауважив Антін. — Іще якихось два роки тому там панували суцільні злидні. А тепер поляки встали на ноги та розвиваються дуже динамічно. Там і товарів тепер вдосталь, і зарплатня є досить високою…
     — Про Польщу, будь ласка, не кажи! — різко обірвала Бела Анатоліївна. — Більшість поляків, тим не менш, сумують за часами Ярузельського. Адже зараз там і ціни різко підскочили, і розрив між багатими й бідними суттєво збільшився. До того ж, уся нерухомість зараз повертається попереднім власникам. А власники, у свою чергу, різко підвищують орендну платню за її використання. І спробуй тільки щось своєчасно там не сплатити! Власник одразу ж спочатку надсилає перше попередження, потім, через два тижні — друге. І якщо ті, хто орендує приміщення, не сплачують орендну платню, справа одразу ж передається до суду. А потім приїздять судові виконавці в супроводі поліції і просто викидають боржників надвір. Хіба ти хочеш, аби те ж саме було й в Україні.
     — Ви таке кажете, — зауважив Антін, — буцімто в нас це не так. Ви просто чули дзвін, але не знаєте, де він. З боржниками повсюди розправляються однаково. Ви просто не бажаєте вільного ринку, адже в такому разі треба покладатися тільки на себе. А ви всі за старою радянською звичкою покладаєтеся на владу, на «доброго царя». 
     — А хіба це погано, коли держава турбується про пересічних громадян.
     — Турбуватися треба, насамперед, про соціально незахищені верстви населення! — вигукнув Антін. — Про інвалідів, про літніх людей, про дітей-сиріт. А соціально активні громадяни самі про себе потурбуються. Я, наприклад, не бажаю, аби про мене турбувався якийсь чиновник. Бо турбота — це ярмо, це залежність від когось. А я не бажаю від когось залежати!
     — Йой, які гучні слова! — крикнула Бела Анатоліївна. — Та ти пропадеш, якщо про тебе не турбуватимуться! 
     — Добре вам радянська пропаґанда запудрила мозок! — різко відповів Антін. — А я не бажаю більше жити при комунізмі… Взагалі, головним завоюванням Перебудови я вважаю падіння залізної завіси. Тепер є можливість не лише вільно спілкуватися з іноземцями, але й побачити світ на власні очі. І багато моїх однокурсників вже скористалися цією можливістю. Вони туди їздять тепер або на тимчасову роботу, або на якесь стажування, або за приватними запрошеннями. Я теж бажаю побачити світ на власні очі, а якщо при владі залишиться стара номенклатура, здійснити це буде вкрай проблематично.
     — Якщо ти поїдеш за кордон, нам усім доведеться тебе звідти визволяти! — заявила Бела Анатоліївна. — Сиди краще вдома та не слухай усіляку там брехню!
     І ось настав день виборів. Ковальови з самого ранку пішли на виборчу дільницю, аби віддати свій голос на президентських виборах та на референдумі на підтримку незалежності України. 
     Отримавши при реєстрації бюлетені, Антін та Валентина Дмитрівна зайшли разом до однієї виборчої кабіни. На президентському бюлетені Валентина Дмитрівна одразу ж викреслила прізвища всіх, крім Леоніда Кравчука. 
     — Антоне, в тебе ще залишається час, аби зробити правильний вибір, — сказала Валентина Дмитрівна. — Поміркуй, що на тебе чекатиме в разі приходу до влади націоналістів. 
     — Я вже свій вибір зробив остаточно, — заявив Антін. — Я — за повне оновлення державного апарату! 
     Сказавши це, Антін залишив незакресленим прізвище В’ячеслава Чорновола…
83 
     І Федорчуки так само рано вранці прийшли на виборчу дільницю.
     — Пам’ятаєте, як треба голосувати? — запитала Марійка своїх батьків, виходячи з помешкання. 
     — Ти вже казала, — відповіла Оксана Романівна. — Тільки за Чорновола.
     — На мій погляд, Левко Лук’яненко набагато більше заслуговує бути президентом України, — зазначив Степан Вікторович. — Його переконання, його передвиборча програма мені набагато більше імпонують. Проте рейтинґ у Чорновола є набагато вищим, тому я голосуватиму за Чорновола… Але, взагалі, я не розумію, як можуть на цих виборах суперниками виступати союзники? Невже Чорновіл, Лук’яненко та Юхновський не могли об’єднатися та домовитися про висування єдиного кандидата у президенти? Усе одно, кожен із них міг би залишитися при владі, причому серед перших осіб: Чорновіл — президентом, Лук’яненко — віце-президентом, а Юхновський — прем’єром. Така розстановка сил нікого б, на мій погляд, не образила. Навпаки, вони змогли б зберегти єдину команду. Але як вони не змогли домовитися про висування єдиного кандидата в президенти від націонал-демократичних сил? Як вони не змогли поділити між собою повноваження? Невже вони не розуміють, що вони один в одного забиратимуть голоси? А в остаточному підсумку, внаслідок усіх тих чвар знову переможе номенклатура.
     — Там, де двоє українців, — повторила Марійка відомий жарт, — там три гетьмани… Усі в нас прагнуть бути гетьманами. Усім хочеться гетьманської булави… А, кінець-кінцем, внаслідок усього цього перемагають вороги. 
     — Це точно, — погодився Степан Вікторович. — Чвари ні до чого доброго не призводять. Тільки до поразки… Ну, подивимося, як там події розвиватимуться далі. 
     Проголосувавши дружньо за Чорновола, за незалежність та за надання Чернівецькій області статусу вільної економічної зони, Федорчуки ще трохи погуляли містом, насолоджуючись грудневим сонячним днем із легким морозом. 
     Повернувшись додому, Марійка відкрила свій щоденник та зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні неділя, 1 грудня 1991 року. Сьогодні в Україні відбулися вибори першого президента України та референдум на підтримку державної незалежності України. Ми всі — і тато, і мама, і я — одноголосно проголосували за кандидатуру В’ячеслава Чорновола та за незалежність Української держави. Сподіваюся, що Богдан, котрий зараз голосує за місцем свого навчання у Хмельницькому, проголосує так само. Годі нам бути рабами! Годі нам бути у складі великих імперій! Годі нам відправляти наших хлопців на війну за чужі інтереси за межі України! Ми є високорозвиненою нацією зі стародавньою культурою. Наш економічний потенціал стоїть на одному рівні з економічним потенціалом таких країн, як Франція, Італія, Іспанія. В нас дуже талановитий, дуже працьовитий народ. І треба докласти багато зусиль, аби вже років через п’ятнадцять Україна вийшла на один рівень із високорозвиненими європейськими країнами. Ще два роки тому ми перебували в рівних стартових умовах із Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною. Тепер вони далеко попереду, але в нас іще є можливість їх наздогнати, бо ми того варті. 
     Тільки я не можу зрозуміти ось чого. Як могли на цих виборах бути суперниками В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко та Ігор Юхновський? Невже вони не розуміли того, що, забираючи голоси один в одного, вони тим самим забезпечують перемогу номенклатури? Ось через такі чвари українці і втрачали свою незалежність — і в 1654 році, і в 1918-му. Але, все одно, головним є те, що Україна вже фактично здобула незалежність. І це я вважаю найбільшою перемогою». 
     Через пару днів, коли всі голоси на тих виборах були остаточно підраховані, було офіційно оголошено про перемогу Леоніда Макаровича Кравчука. Було також повідомлено про те, що переважна більшість населення України проголосувала за незалежність. 
     Для Марійки та її родичів перемога Кравчука не стала якоюсь несподіванкою, адже вони тверезо усвідомлювали, до чого можуть призвести чвари в таборі націонал-патріотів. Цю тему жваво обговорювали й наступного дня на кафедрі нової та новітньої історії. Обговорювалася ця тема в усьому університеті впродовж цілого тижня. 
     — Що ж тепер буде? — схвильовано запитала Марійка Адама Володимировича, коли той зайшов на кафедру. — Тепер номенклатура так і залишиться при владі?
     — На кілька років вона, скоріше за все, залишиться, — погодився Адам Володимирович. — Скоріше за все, Кравчук так і залишить Фокіна на посаді прем’єра. І нових парламентських виборів, скоріше за все, не буде ще дуже довго. Проте я не бачу ніякого приводу для відчаю, адже переважна більшість вже проголосувала за самостійну Україну. І це я вважаю найбільшою перемогою. Усе, від Москви ми більше не залежимо. Тепер нам самім вирішувати, куди нам рухатися та які орієнтири нам обирати. А при владі хто б зараз не стояв — його внутрішня політика мало чим відрізнятиметься від внутрішньої політики КПРС. І так буде доти, доки люди в Україні покладатимуться не на себе, а на можновладців. Доки вони віритимуть, так би мовити, в доброго царя. Адже перебудову треба розпочинати з себе — пам’ятаєте це горбачовське гасло перших років Перебудови?
     — Авжеж, — відповіла Марійка.
     — Так ось, для України це гасло є як ніколи актуальним, — продовжив Адам Володимирович. — Так буде доти, доки в Україні не виникне громадянське суспільство. Сподіваюся, Вам — як майбутньому історикові — не треба пояснювати, що це таке. 
     — Звичайно ж, ні, — підтвердила Марійка. — Громадянське суспільство — це, насамперед, організований тиск на владу. Це контроль знизу… Я згодна з Вашими словами, Адаме Володимировичу, про те, що все залежить, насамперед, від пересічних жителів України. Від того, як вони себе поводитимуть… На жаль, люди, що впродовж усього свого життя виховувалися рабами, не здатні на це. І це дуже прикро… Потрібна зміна, принаймні, двох, чи навіть трьох ґенерацій. 
     — До речі, — зізнався Адам Володимирович, — я так гадаю, що навряд чи націонал-демократи, отримай вони зараз владу, були б чимось кращими за номенклатуру. Адже вони теж виховувалися в радянському дусі, під впливом комуністичної ідеології. Вони теж пройшли і через комсомол, і через КПРС… Тому вони, все одно, діяли б старими радянськими методами — тільки вже під синьо-жовтими прапорами та націонал-патріотичними гаслами. Україна ще впродовж багатьох років матиме ідентичність Української РСР у синьо-жовтій упаковці. Тому наше спільне завдання полягає в тому, аби створити зовсім нову українську ідентичність, котра б нічого спільного не мала з радянською ідентичністю. 
     — Ви маєте на увазі десовєтизацію? — здогадалася Марійка. 
     — Саме так, — погодився Адам Володимирович. — Десовєтизація України має проводитися так само, як проводилася денацифікація повоєнної Німеччини та декомунізація країн колишнього соцтабору. Усі посадові особи, котрі за радянських часів займали певні керівні посади в адміністративних органах, повинні негайно залишити свої пости, адже як би вони не намагалися керувати — все одно, вони перебувають у полоні старих радянських стереотипів. Якось інакше вони працювати просто не в змозі. Проте люди цього, на жаль, іще не усвідомлюють. Вони ще не відійшли від ейфорії від здобуття незалежності. Вони вважають, що здобуттям незалежності цілком можна обмежитися, аби життя одразу ж перетворилося на рай земний. Так, на жаль, гадає зараз переважна більшість наших людей — як політиків, так і пересічних громадян. Вони ще й досі вважають, що достатньо лише здобути незалежність — і всі проблеми розв’яжуться самі собою. Яка омана! Не розв’яжуться вони самі собою! Треба докласти неабияких зусиль, аби змінити ситуацію на краще. І люди це усвідомлять — рано, чи пізно. Але я побоююся, що це станеться вже надто пізно. Аж надто багато дорогоцінного часу марно буде втрачено. Але нічого тут не зробиш: такі ми є. 
     А тим часом, після оголошення результатів референдуму, Україну як незалежну державу почали визнавати інші країни — одна за одною. Серед перших це зробила Канада, де українська громада є однією з найчисельніших у світі. А потім була Біловезька угода, котра юридично закріпила розпад Радянського Союзу, котрого фактично не існувало вже впродовж чотирьох місяців.
     Імперію було остаточно поховано. Розпочиналася зовсім нова епоха…
     Романтичний період незалежності тривав іще кілька місяців від початку нового, 1992 року. Проте він тривав недовго: поступово люди почали відходити від ейфорії. А протверезівши, вони почали усвідомлювати, що насправді вони одержали замість омріяної високорозвиненої європейської держави. А одержали вони все ту ж саму Українську РСР зі старою номенклатурою при владі та адміністративно-командною економікою, котра, хоч і прикривалася ринковими гаслами, насправді зі справжнім ринком нічого спільного не мала. Лише комуністична риторика була замінена націонал-патріотичною, а радянські символи — національними. В цілому ж, Україна так і далі залишалася радянською. 
     Попереду було дуже нелегке життя в «калиновому раю», котрий виявився суцільним маревом. Попереду були дуже важкі часи поневірянь, розчарувань та втрат. Попереду було багаторічне тупцювання на місці — і не таке, як брежнєвський «застій», а справжня стаґнація без будь-яких лапок. Але радянські часи були вже позаду — і то було найголовніше. Дороги назад вже не було — треба було рухатися вперед. І рухалися, долаючи всі ті труднощі, пов’язані зі становленням незалежної України… Але то вже була зовсім інша історія…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше