Глава 4. АГОНІЯ

1 
     Зміни в радянському суспільстві зайшли надто далеко. Вони відбувалися зовсім не в тому напрямку, котрий очікував Горбачов та його оточення. І владна номенклатура, передбачаючи можливе послаблення свого впливу на ситуацію в країні та навіть повну його втрату, перейшла в контрнаступ. 
     Знову було згадано про керівну роль КПРС — це було помітно тоді, коли на вулицях міст та на фасадах громадських будинків знову з’явилися гасла на кшталт: «Рішення XXVIII з’їзду КПРС — у життя!». Таких гасел на вулицях міст не зустрічалося ще від того, як було скасовано шосту статтю Конституції СРСР про керівну та спрямовуючу роль КПРС. І навіть раніше… Про попередній, двадцять сьомий з’їзд було забуто ще десь на початку вісімдесят дев’ятого року, адже його матеріали вже тоді зовсім не відповідали тодішній доктрині перебудови — ані у внутрішній, ані, тим більш, у зовнішній політиці… Проте на межі дев’яностого та дев’яносто першого років старі радянські гасла знову були реанімовані. І знову розпочалося чергове «закручування гайок». 
     Економічні реформи, розпочаті на піку перебудови, теж остаточно згорнулися. Програму «500 днів», котра передбачала поступовий перехід від адміністративно-командних до ринкових відносин, вже наприкінці дев’яностого року було відкинуто на смітник, натомість було висунуто гасло про так званий «соціалістичний вибір із комуністичною перспективою».
     У державних засобах масової інформації знову було запроваджено цензуру. У грудні дев’яностого року зникла з ефіру програма «Погляд», котра на той період набула вже небувалої популярності: її відмінили зовсім несподівано, навіть не пояснивши причин заборони. Хоча люди тверезо усвідомлювали, чому її заборонили: надто крамольною вона була, адже, по-перше, вона йшла у прямому ефірі, а, по-друге, в тій телепрограмі не існувало жодних табу. Її учасники — як ведучі, так і гості, — говорили те, що думали. Ось це й не подобалося старій реакційній номенклатурі, котра все більш рішуче підіймала голову. Тому новопризначений голова державного телерадіокомітету Кравченко холоднокровно усував на телебаченні будь-які розбіжності з офіційною думкою. Вільна думка придушувалася, натомість було розгорнуто широку кампанію з дискредитації багатопартійної системи та будь-якої опозиції взагалі. 
     У країні насувалася нова диктатура. Про це сигналізував Шеварднадзе двадцятого грудня дев’яностого року, виступаючи з трибуни з’їзду народних депутатів після складання з себе повноважень міністра закордонних справ. 
     А Горбачов усе більше оточував себе одіозними, реакційними постатями, що були запеклими противниками будь-яких реформ та прихильниками повернення назад. Вони мріяли про реставрацію комуністичного режиму в його ортодоксальній формі, не усвідомлюючи при цьому, що повернення до брежнєвських часів було вже неможливим: суспільство було вже не тим, та й стан економіки вже не дозволяв жирувати за рахунок нафтодоларів. 
     Віце-президентом СРСР наприкінці дев’яностого року було обрано запеклого противника реформ Геннадія Янаєва, а міністром внутрішніх справ замість Вадима Бакатіна став Борис Пуґо… Скільки сварили Рижкова впродовж усього дев’яностого року за повільний темп економічних реформ, проте наприкінці дев’яностого року прем’єром було призначено такого ж самого запеклого реакціонера Валентина Павлова, котрий оті недоведені до кінця реформи в економіці, взагалі, згорнув. 
     Країна шаленими темпами котилася до прірви, проте номенклатура зовсім не збиралася брати на себе відповідальність за стан справ, натомість вона прагнула всю відповідальність за таке жалюгідне становище перекласти на «так званих демократів», тобто на опозицію, що тільки народжувалася. Реакційні політики втовкмачували народові, буцімто це саме опозиція — не зважаючи на те, що вона ще так і не була при владі, — винна в тому, що країна докотилася до такої крайньої межі, до такого жалюгідного стану.
     Усе частіше нібито від імені «низів» у підконтрольних засобах масової інформації лунали вимоги «міцніше закручувати гайки», аби «приструнити» цю «негідну» опозицію, відновити монополію КПРС та повернутися до «старих добрих» застійних часів із ковбасою за два дев’яносто. Нібито «на прохання трудящих» влаштовувалися різноманітні кампанії цькування народних фронтів та інших опозиційних сил, а також окремих опозиційно налаштованих політиків. 
     Радіо та телебачення наприкінці дев’яностого року були фактично закриті для опозиції, натомість вони були широко відкриті для чаклунів, магів та інших подібних шарлатанів. Вже впродовж майже двох років Анатолій Кашпіровський у прямому ефірі намагався загіпнотизувати одночасно всіх телеглядачів, а Алан Чумак «заряджав своєю енергією» воду та все інше, що могло стояти перед телевізійними екранами. Водночас усе сильніше лунали вимоги заборонити на телебаченні та у друкованих засобах масової інформації не лише порнографію, але й еротику. Країна все глибше скочувалася до середньовіччя. І поступово божеволіла. 
     У народі все більше зростала депресія, спричинена хронічною втомою від усіх отих побутових труднощів, що постійно штучно створювалися комуністичною владою. Усе більше людей усвідомлювало, що так довго тривати не може. Одні люди бажали однозначного повернення до брежнєвських та навіть до сталінських часів. А інші люди — в основному, молодь та інтеліґенція, — чітко усвідомлювали те, що лише повний демонтаж радянської системи з її адміністративно-командною економікою та монопольною владою КПРС, що лише запровадження справжньої багатопартійної системи та справжньої ринкової економіки і що лише надання союзним республікам повної незалежності від Москви зможуть врятувати радянське суспільство від повного колапсу та не допустити спалаху громадянської війни. 
     А молоді люди, тим часом, слухали та співали відому пісню Ігоря Талькова:
Покажите мне такую страну, 
Где славят тирана, 
Где победу в войне над собой 
Отмечает народ. 
Покажите мне такую страну, 
Где каждый — обманут, 
Где «назад» означает «вперёд» 
И наоборот.
Не вращайте бессмысленно глобус, 
Вы не найдёте, 
На планете Земля стран таких не отыскать. 
Кроме той, роковой, 
В которой вы все не живёте,
Не живете, по тому что нельзя это жизнью назвать…
     Слухали, співали та замислювалися.
2 
     Грудень наближався до кінця, а з ним — і осінній семестр. Вже половину іспитів на четвертих курсах було складено, хоча зимової сесії ще не було: студентам старших курсів більшість викладачів виставляли оцінки за іспит «автоматом», тобто або на основі поточної атестації, або ж, — якщо були тільки лекції, — на основі короткого письмового опитування під час останньої лекції. Хлопцям лишалося скласти тільки тактичну підготовку на військовій кафедрі, а дівчатам — іспит із медичної підготовки. Оцінки за решту іспитів вже стояли в заліковках четвертокурсників. 
     Проте — попри таке невелике навантаження — четвертокурсники, — як, до речі, й решта чернівецьких студентів, — зустрічали прихід нового, 1991 року без особливого ентузіазму. В усіх на душі було вкрай тривожно: ніхто не знав, як події розвиватимуться далі. Попереду була повна невідомість.
     У такому депресивному стані Федорчуки зустрічали Новий рік. Як і завжди, вони всі — і Марійка, і Богдан, і Степан Вікторович, і Оксана Романівна — стояли з піднятими келихами шампанського, рахуючи удари головного радянського годинника, проте, на відміну від попередніх років, ніякого піднесеного настрою при цьому ні в кого не було. Усі очікували якихось вкрай неприємних подій: або нової диктатури, або громадянської війни. 
     Дивлячись по телевізору новорічну програму, Марійка водночас вела свій щоденник:
     «Сьогодні вівторок, 1 січня 1991 року, друга година ночі. Ми проводили старий, 1990 рік, і ось дві години тому зустріли новий. Проте уперше за все своє життя я не відчуваю жодного піднесення від цього свята. Навпаки, мені вкрай тривожно. Ні, не від сесії: якраз сесію я склала вже майже всю. Мені лишилося скласти тільки один іспит — із медичної підготовки на військовій кафедрі. Але тривожно мені через те, що я очікую якихось серйозних потрясінь у нашому вкрай наелектризованому суспільстві. Нещодавно нас із Новим роком привітали вуйко Леопольд та тітка Дарина, зателефонувавши нам з Риги. Проте голос в усіх у них був якимось стривоженим, стурбованим, неначе вони передбачають якісь катаклізми. Хоча дивуватися тут нема чому: у випадку якоїсь серйозної заварушки Прибалтика стане найпершою жертвою, адже ця комуністична влада, усвідомлюючи, що всі ці центробіжні тенденції в нашому суспільстві пішли саме з Прибалтики, весь свій далеко не праведний гнів обрушить саме на три прибалтійські республіки. І мені вкрай тривожно, адже то буде дуже страшна помста. Я не беруся прогнозувати, що то буде таке, проте мені так шкода моїх ризьких родичів — як і весь прибалтійський народ. Я так люблю Ригу та інші прибалтійські міста, мені так подобаються національні традиції всіх трьох прибалтійських народів. І я висловлюю свою солідарність з усіма мешканцями Прибалтики та бажаю, аби вони гідно пройшли всі випробування, що, можливо, випадуть на їхню долю. Хай живе вільна та незалежна Україна! Хай живе вільна та незалежна Латвія! За нашу та вашу свободу!». 
     Хоча зимову сесію було вже фактично складено, а іспит із медичної підготовки було заплановано лише на двадцять п’яте число, Марійка пішла в середу, третього числа, до університету на роботу як лаборант кафедри нової та новітньої історії. Крім того, їй треба було ще й узяти консультацію щодо своєї курсової роботи, а потім пішла одразу ж до університетської бібліотеки, аби замовити там чергові книжки, що, на думку Марійки, мали бути корисними для її курсової роботи. 
     Вийшовши з Резиденції, Марійка підійшла до ґазетного кіоску. По радіо та телебаченню лунала суцільна пропаґанда за збереження Союзу та соціалістичної планової економіки, тому єдину надію дізнатися правду Марійка покладала на поки що незалежні ґазети, які поки що можна було знайти в ґазетних кіосках. А деякі з них іще можна було навіть передплатити, хоча поштова служба час від часу створювала численні штучні перешкоди щодо доставки свіжих чисел передплатникам. 
     Побачивши в кіоску свіже число ґазети «Час» із тризубом на логотипі, Марійка одразу ж придбала його, адже то був справжній ковток свіжого повітря попри його ціну. Адже той восьмисторінковий таблоїд коштував удесятеро дорожче за широкоформатні центральні ґазети. Марійка бачила цю ґазету й раніше — ще влітку дев’яностого року. Проте тоді все це було на рівні самвидаву. Тепер, півроку по тому, ґазета «Час» набула соліднішого вигляду. На першій смузі тієї ґазети було вміщено маніфест редакційної колеґії, в котрому вона декларувала свою готовність до співпраці з усіма етнічними групами, що населяли Буковину, та з усіма політичними силами, окрім компартії, адже компартія керується не національними інтересами України, а лише імперськими інтересами московського центру. До того ж, комуністи все ще не покаялися за свої злочини проти українського та інших народів Радянського Союзу та деяких інших країн. Більш того, за словами головного редактора, ця сила все ще тримається за утопічну ідею побудови комуністичного суспільства; вона все ще сподівається взяти реванш та відновити старі порядки, і тому колективу ґазети з цією політичною силою не по дорозі… Поруч із цим маніфестом було вміщено величезну злободенну карикатуру…
     Іще можна було вірити ґазетам «Комсомольская правда», «Аргументы и факты», «Московские новости», проте ті ґазети місцевою владою в багатьох куточках тодішнього Радянського Союзу оголошувалися «жовтою пресою», чи навіть «розсадником антирадянщини», і тому без зайвих розмов вилучалися і з публічних бібліотек, і з ґазетних кіосків. Навіть передплатити ті ґазети не завжди вдавалося. Комуністична влада, відчуваючи свій близький кінець, боялася, якщо народ знатиме всю правду про стан справ усередині країни. 
     Насувалися тривожні часи. У понеділок, чотирнадцятого січня, в усіх незалежних ґазетах було повідомлено про жорстоку розправу з боку радянської армії та так званої міліції особливого призначення над захисниками вільнюського телецентру. Ті незалежні ґазети писали про численні жертви серед учасників пікету. Звичайно ж, державне телебачення розповідало лише про те, що невеличка група хуліганів заважала десантникам — звичайно ж, за дорученням з Москви — звільнити вільнюську телевежу, захоплену екстремістами. А велике скупчення військ у Вільнюсі пояснювалося… забезпеченням у Прибалтиці призову юнаків на дійсну військову службу. 
     Від таких абсурдних формулювань, від такої нахабної брехні Марійці та іншим студентам було просто моторошно…
     Прийшовши наступного дня до кафедри, несподівано для себе Марійка побачила на дошці оголошень свого факультету невеличке оголошення, набране на комп’ютері та роздруковане на примітивному матричному принтері: 
     «Комуно-фашисти вкрай знахабніли. Вони вже відкривають вогонь по мирних захисниках демократії в Литві. Вони — як і в Баку рік тому — руками відморозків без національності та власної думки розстрілюють мирних людей. Вони, як і минулого року, чавлять людей танками — і лише за те, що вони не бажають більше терпіти цю більшовицьку тиранію. За те, що вони прагнуть жити у вільній, незалежній та демократичній державі. Тому студентський страйковий комітет закликає всіх студентів та викладачів узяти участь у мітинґу солідарності з героїчним литовським народом. Запрошуємо всіх бажаючих узяти участь у нашому мітинґу, котрий відбудеться на подвір’ї Резиденції у четвер, 17 січня, о 16:00. Ми разом із вами, героїчний та волелюбний народе Литви!».
     І підпис: «Голова студентського страйкового комітету Ігор Савченко». 
     А потім Марійка побачила листівки з подібним змістом, розкидані по всіх коридорах навчального корпусу, так само набрані на комп’ютері та розмножені за допомогою копіювальної техніки. Кілька примірників Марійка взяла собі, аби показати їх своїм родичам, а потім пішла до свого робочого місця. На кафедрі впродовж цілого дня всі співробітники тільки й обговорювали події у Вільнюсі. А ще всі засуджували негідний вчинок журналіста Олександра Невзорова, котрий, висвітлюючи все це, перейшов на бік радянських військ, що придушували всі ті виступи.
     — Ця сволота Невзоров продався цій злочинній владі, — зазначив один з викладачів тієї кафедри. — Ми всі думали, що він є чесним та порядним журналістом, а він так нахабно бреше, виправдовуючи каральні акції з боку Кремля. Він навіть цинічно оголосив, буцімто у Прибалтиці комуністичний режим повинен зберігатися в найбільш ортодоксальній формі — тільки так, на його думку, можна захистити там так зване російськомовне населення. І чому цю п’яту колону треба захищати? Чому вони потребують якихось привілеїв? Отже, коротше кажучи, Невзоров продався реакційній партноменклатурі! 
     — Йому, напевно, дуже добре заплатили, — припустила інша викладачка.
     — Та всі вони, ці журналісти, є продажними, — підвів підсумок Адам Володимирович Стахів, завідувач кафедри. — Хто їм більше заплатить, під ту дудку вони й співають. Так вони й рідну матір за гроші готові обплювати! … Вибачте за брутальність…
     Коли ж Марійка повернулася додому, вона раптом почула, що хвиля каральних акцій захлиснула й Ригу: вже ризький ЗМОП прийнявся штурмувати в латвійській столиці урядові будівлі.
     Марійка одразу ж схопила слухавку, аби зателефонувати до вуйка Леопольда. Проте ніякого зв’язку з Ригою не було: лише короткі гудки…
     — Цікаво, — заявила Марійка своїм батькам. — Такого просто не може бути, щоб у них постійно було зайнято! Я намагаюся їм додзвонитися вже впродовж кількох годин, але все ніяк мені це не вдається. Це точно: телефони в Ризі відключені з суто політичних міркувань! 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні вівторок, 15 січня 1991 року. Я в шоці! Комуно-фашисти фактично оголосили війну мужньому литовському народові. У неділю вони влаштували справжню розправу над литовськими патріотами, що обороняли вільнюський телецентр. Більшовики за допомогою армії та ЗМОПу влаштували справжній кривавий бенкет, відкривши вогонь та по-звірячому вбивши кілька десятків осіб. А одну дівчину вони навіть переїхали танком. Можу собі уявити, що від тієї дівчини залишилося! А компартійна хунта стає все нахабнішою. Вже каральна хвиля перекинулася й на сусідню Латвію. Вже ці головорізи штурмують урядові будівлі. Я спробувала зателефонувати до вуйка Леопольда та тітки Дарини, але так мені й не вдалося до них додзвонитися. Чи московська хунта вже відключила телефонний зв’язок із Прибалтикою? Бідна Прибалтика, і що на неї чекає?». 
     У четвер після роботи Марійка вирішила зайти до Резиденції, аби подивитися на той мітинґ, про котрий сповіщали листівки, розкидані по всіх університетських корпусах. Дійшовши до Резиденції, Марійка помітила величезне скупчення людей за огорожею. Черговий охоронець на прохідній вимагав в усіх показувати студентські квитки та службові посвідчення, чого раніше ніколи не робилося — хіба що, лише під час проведення вступних іспитів, коли членам приймальної комісії видавалися спеціальні перепустки. Показавши свій студентський квиток, Марійка пройшла всередину. На подвір’ї стояв величезний натовп — і студенти, і викладачі. Усі стояли, чекаючи на початок мітинґу. Дехто зі студентів тримав блакитно-жовті та червоно-чорні прапори. Дехто навіть тримав у руках і жовто-зелено-червоні литовські прапори. На транспарантах були написані гасла, що гнівно засуджували злочинну політику Кремля у Прибалтиці. Пару гасел були написані навіть литовською та англійською мовами. 
     Рівно о шістнадцятій годині до всіх вийшов Ігор Савченко з мегафоном у руках. 
     — Вельмишановні пані та панове! — звернувся Ігор до всіх присутніх. — Дорогі друзі! Ми зібралися сьогодні на подвір’ї Резиденції, аби висловити гнівний протест діям центральної московської влади, а також продемонструвати солідарність із народом Литви, котрий у ці важкі часи бореться за відновлення незалежної литовської держави, знищеної більшовиками у 1940 році згідно з пактом Молотова-Ріббентропа… Вже незалежність Литви визнано парламентом Ісландії…
     Усі одразу ж зааплодували.
     — Коли радянські війська топчуть литовську землю, — продовжив Ігор, — коли радянські танки чавлять на вулицях литовських міст ні в чому не винних людей, коли радянські десантники розстрілюють з автоматів литовську молодь, ми, студенти та співробітники Чернівецького державного університету, не можемо сидіти спокійно та пасивно спостерігати за злочинами радянської системи. Ми будемо солідарні з литовським народом, котрий прагне здобути незалежність від Москви. Ми вимагаємо негайної відставки Горбачова, негайного розпуску КПРС як злочинної, фашистської організації, та негайного визнання всіх трьох прибалтійських республік, окупованих злочинним більшовистським режимом півстоліття тому, незалежними державами!
     Усі знову зааплодували.
     — А зараз, — оголосив Ігор, — я запрошую представника литовської громади міста Чернівці, студента п’ятого курсу інженерно-технічного факультету Владислава Павловського… Не зважаючи на слов’янське прізвище, Владислав вважає себе справжнім литовцем. Він прожив у Литві перші тринадцять років свого життя. Отже, надаємо слово Владиславові.
     — Шановні друзі! — звернувся Владислав до присутніх, узявши мегафон з рук Ігоря. — Мені випала честь представляти литовську громаду на цьому мітинґу. Вона є хоч і не вельми численною в Чернівцях, проте чернівецькі литовці дуже згуртовані між собою. Ми потрапили до Чернівців через різні обставини, проте для всіх нас Буковина стала по-справжньому другою домівкою. Нам усім подобається, яким багатонаціональним є населення Буковини; які, взагалі, буковинці толерантні до різних мов та культур. Ми давно вже вважаємо себе чернівчанами та буковинцями. Але, насамперед, ми є литовцями — і ми про це не забуваємо! Тому нас дуже сильно хвилює те, що відбувається зараз на нашій історичній батьківщини. І я з упевненістю можу заявити, що це початок кінця радянської системи. Адже саме з Прибалтики йдуть усі центробіжні тенденції, котрі, насамкінець, призведуть до розпаду радянської імперії. І як це не парадоксально, але винним у розвалі Радянської імперії треба вважати Сталіна… Так, так, я не обмовився! Іосіф Віссаріонович, приєднавши до Радянського Союзу на початку Другої світової війни Прибалтику, Галичину та Буковину, фактично підклав під досить монолітну радянську імперію бомбу сповільненої дії, котра вибухнула півстоліття по тому, на межі вісімдесятих та дев’яностих років…
     Усі присутні одразу ж дружньо зааплодували.
     — І я впевнений, — продовжив Владислав, — що саме народи Прибалтики стануть могильниками радянської системи, котра, врешті-решт, припинить своє існування — рано, чи пізно, але це станеться. Ця система себе вже вичерпала і ми всі спостерігаємо її агонію. Вона ще сильна, але вона вже приречена. Отож, нехай вона помре якомога скоріше, а на її руїнах виникнуть вільні та незалежні держави з демократичною формою правління та ринковою економікою, де не буде місця комунізму та іншим людиноненависницьким ідеологіям! Хай живе незалежна Литва! Хай живе незалежна Україна! 
     Промова чернівецького литовця була зустрінута бурхливими оваціями. 
     А мітинґ тим часом тривав. Усі оратори виступали з такими крамольними промовами, за котрі ще за якихось три роки до того запросто можна було потрапити за ґрати.
     — Міністерство оборони, — гнівно заявив один зі студентів, — це, насправді, міністерство наступу! А Міністерство внутрішніх справ — це насправді міністерство репресій, а Комітет державної безпеки — то є Комітет небезпеки з боку держави! А ЦК КПРС — то є Міністерство прочищення мозку. Ганьба їм усім! Ганьба більшовикам! Геть комуністичну владу!
3 
     У неділю стало відомо про загибель у Ризі кількох латвійських журналістів, коли десантники та міліція особливого призначення штурмували будівлю республіканського міністерства внутрішніх справ.
     — Більшовики — це фашисти!— вигукнув Антін, послухавши черговий випуск новин. — Вони хочуть встановити справжню диктатуру!
     — І встановлять, — підтвердила Валентина Дмитрівна. — До влади скоро прийдуть військові… Ти, наскільки я сподіваюсь, не був на вашому університетському мітинґу цього четверга? У нас, у медичному інституті, про цей мітинґ такі речі розповідали очевидці… Я сподіваюся, тобі вистачило розуму не піти на той мітинґ…
     — Я там був, — відповів Антін. — Але я там тільки стояв осторонь та пасивно спостерігав за тим, що там відбувалося. Там був весь наш курс! Навіть багато викладачів там теж було.
     — Ти дивися, — застерегла Валентина Дмитрівна, — зараз влада толерує всю цю крамолу, не розганяючи ці мітинґи та демонстрації з однією лише метою: виявити, хто як ставиться до радянської влади. Аби потім розпочати репресії. Хіба ти прагнеш за ґрати? 
     — Коли ми всі разом міцно згуртовані, — пояснив Антін, — влада нічого не зможе з нами зробити. А поодинці нас, дійсно, дуже легко буде засадити.
     — Не дай Боже ти потрапиш до в’язниці, — заявила Валентина Дмитрівна. — Тебе одразу й з університету виключать, і, взагалі, твоє життя буде назавжди покаліченим. Ось, я нещодавно була у відрядженні у Києві. Там я заходила до моєї однокурсниці Сільви Тарасевич… Пам’ятаєш, вона приїздила до нас шість років тому разом із дочкою Мариною? 
     — Авжеж, — відповів Антін. — Звичайно ж, я їх усіх пам’ятаю.
     — Так ось, ти, напевно, пам’ятаєш, що в Марини був дуже сильний гайморит, тому вона вступила після школи не до фізкультурного інституту, куди так прагнула вступити, а до філфаку.
     — Ти мені вже про це казала. 
     — Так ось, вона зараз навчається на філфаку. Як і ти — на четвертому курсі… І коли я була в них у гостях, мені Сільва Вікторівна висловлювала таку стурбованість… Справа в тому, що Марина брала активну участь у студентських виступах у жовтні минулого року. Так ось, тепер Сільва Вікторівна казала, що до Марини прямо в навчальному корпусі підходили якісь люди в цивільному… Вони вже дуже багато Марину питали про цей мітинґ. І тепер Сільва Вікторівна не знає, що буде далі, адже Марину в будь-який момент можуть заарештувати. Вона запросто може зникнути… І навіть якщо її не заарештують — усе одно, Сільві Вікторівні дуже страшно, адже Марина вже під прицілом із боку КДБ. Вони запросто можуть зіпсувати їй кар’єру. Мабуть, і на тебе вже заведено досьє в КДБ.
     Тут до кухні, де сиділи Валентина Дмитрівна та Антін, зайшла Клавдія Петрівна.
     — Про що ви тут розмовляєте? — поцікавилася Клавдія Петрівна.
     — Та ось, — пояснила Валентина Дмитрівна, — виявляється, Антін був на тому мітинґу в Резиденції, де оратори виступали з крамольними промовами, закликали до повалення радянської влади. 
     — А чого тут дивуватися? — заявила Клавдія Петрівна. — Антін зовсім зіпсувався. Цей університет остаточно прищепив йому антирадянські переконання.
     — Так воно і є, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Скільки ми його не виховували на книгах про Леніна та про Велику Вітчизняну війну — але, все одно, все марно: Антін виріс переконаним антирадянським елементом. 
     — Навіть моторошно на нього дивитися! — вигукнула Клавдія Петрівна. — Був таким гарним хлопчиком, а тепер він і радянську владу ненавидить, і комуністичну партію він постійно проклинає, називаючи комуністів фашистами.
     — А вони і є фашистами, — підтвердив Антін. — А я їх і не проклинаю, я лише констатую факт. А факти — то є, як відомо, річ уперта. Дивіться, що ці більшовики роблять у Прибалтиці! Як вони чавлять людей танками, як вони їх безжалісно розстрілюють!
     — І правильно роблять, що розстрілюють! — різко відповіла Клавдія Петрівна. — Вони вбивають ворогів радянської влади, котрі прагнуть реставрувати капіталістичний лад. Я так ненавиджу цього Ландсберґіса й цю Прунскєне! Їх давно треба судити та засудити їх до вищої міри за зраду батьківщині та за спроби повалити радянську владу насильницьким чином!
     — Це ще невідомо, хто повинен постати перед судом! — заявив Антін. — А засудити треба і Язова, і Пуґо! Та й Горбачова… Хоча… Горбачов так багато зробив для послаблення цього тоталітарного ладу… Нехай Горбачов сам добровільно йде у відставку. Тим він себе реабілітує, продемонструвавши свою мужність. Бо він зараз і вашим, і нашим. 
     Антін збігав до кімнати та приніс звідти якусь незалежну ґазету, придбану ним днями в ґазетному кіоску. 
     — Ось, дивіться! — вигукнув Антін, відкривши ту ґазету на сторінці з карикатурою на Горбачова.
     На тій карикатурі Горбачов був зображений у вигляді маленького хлопчика, що загубився посеред проїжджої частини. Той хлопчик тримав на мотузці іграшку у вигляді танка, а поруч стояв міліціонер, котрий питав: «Хлопчику, ти чий?». 
     — Ви хоч розумієте, що цим намагався сказати той карикатурист?
     — Ну, він мав на увазі те, що Горбачов заграє то з демократами, то з консерваторами, — припустила Валентина Дмитрівна.
     — Так воно і є! — підтвердив Антін. — Горбачов себе вже вичерпав! Він повинен піти у відставку. І якомога скоріше! Чим скоріше, тим краще! А, взагалі, я завжди любив Прибалтику, і тому завжди прибалтам симпатизуватиму! 
     — А як тоді росіяни, що там живуть? — запитала Клавдія Петрівна. — Адже ці прибалтійські націоналісти, насамперед, прагнуть переслідувати росіян, і навіть хочуть їх усіх вигнати з Прибалтики!
     — І правильно роблять! — вигукнув Антін. — Мені дуже соромно, що росіяни налаштовані так вороже щодо незалежності прибалтійських республік. Мені соромно за те, що росіяни виступають за збереження тоталітарної системи. Бо росіяни — це раби! І тому мені вкрай соромно бути росіянином! Я зрікаюся свого російського походження! Я українець — і виступатиму за вільну та незалежну Україну! За Україну без комуністів! З Росією мене нічого не зв’язує: у Росії я постійно ніколи не жив; я все своє життя прожив в Україні, тому я вважаю себе українцем. Я не Ковальов, а Ковалів… Або Коваленко, Ковальчук — аби лише не російською мовою! 
     — Я завжди знала, що ти є зрадником! — заявила Клавдія Петрівна.
     — Якщо треба, — крикнув Антін, — я, взагалі, буду Ентоні Смітом! А росіяни повинні покаятися за злочини перед іншими народами — як покаялися німці після війни. Німці очистилися від нацизму — і одразу ж стали привабливими для всього світу. Так і росіяни повинні очиститися від комунізму та покаятися за всі скоєні злочини. І чим скоріше, тим краще! А поки росіяни не покаялися за злочини й не очистилися від комунізму, я весь цей час цуратимуся свого російського походження. Бо я не хочу бути окупантом. Україна — це моя єдина батьківщина! Іншої батьківщини в мене нема!
     Антонові лишалося скласти тільки останній іспит — із тактичної підготовки на військовій кафедрі. Усі інші іспити були вже складені. Іспит із педагогіки було складено достроково: на останній лекції викладач просто дав письмову роботу, а потім зарахував результати цієї роботи як оцінки за іспит. Із методики викладання основної іноземної мови Панасюк поклав Антонові іспитову оцінку «відмінно», так би мовити, «автоматом» — як одному з найкращих студентів курсу. Іспит із фаху було виставлено, як і завжди, на основі поточної атестації — цього разу, теж «відмінно». Отже, залишалася тільки артилерія. Проте Антін навіть і не очікував, що йому дисципліни з артилерійської підготовки даватимуться так легко. Антін так засвоїв розв’язання задач із керування артилерійським вогнем, що навіть допомагав у цьому іншим студентам. І серед викладачів військової кафедри Антін користувався великою повагою — особливо у полковника Кольцова. Та й загальна обстановка на військовій кафедрі на четвертому курсі була зовсім не такою, як на другому.
     Отримавши «п’ятірку» на іспиті з тактичної підготовки, Антін раптом помітив, як усі іспитові оцінки за зимову сесію на четвертому курсі в нього виявилися відмінними. Уперше за всі студентські роки Антін опинився серед круглих відмінників! То було, дійсно, велике досягнення!
     Семестр скінчився, настали зимові канікули. Можна було трохи розслабитися… Несподівано вдарили сильні морози. Надворі стало дуже холодно: інколи температура опускалася нижче двадцятиградусної позначки…
     Щодня Антін чекав на листи з-за кордону. Йому так хотілося листуватися з якими-небудь закордонними приятелями. Спеціально восени він не пошкодував десяти рублів, аби придбати в ґазетному кіоску каталог «Міжнародні знайомства», надрукований на ротапринті зі вкрай низькою якістю, аби лише зав’язати листування з якимись закордонними друзями. Щоразу, відшукавши адресу з адресатом, що, на думку Антона, підходила йому найкращим чином, він писав листа з одним і тим самим текстом:
     «Dear friend,
     you must be surprised when you receive my letter. I found your address in a catalogue and would like to correspond with you.
     Some words about me. My name is Anthony. I live in Ukraine, in the city of Chernivtsi. This is a very beautiful city with a lot of historic buildings and the population of about 250,000 people.
     I myself am a fourth-year student at the University of Chernivtsi, department of English philology. I’m twenty years old. My hobby is music (I play the piano and the accordion), travelling and painting.
     If you want to have me as a pen-friend, I would be very glad to receive letters from you. So, I’m waiting for your answer.
     Yours, very truly, 
     Anthony247». 
     Розіславши всі ті листи за вибраними адресами, Антін почав чекати на відповіді. Місяць чекав, два, три… Проте жодної відповіді він так і не отримав.
     — Це КДБ не хоче, аби ти листувався, — пояснила Валентина Дмитрівна. 
     — Чому саме я? — запитав Антін. — Усі листуються, а мені, виходить, заборонено? За кордон я поїхати не можу — так тепер вже й листуватися мені не дозволяють! 
     — Вони бажають, аби ти був благонадійним, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Тебе за кордон не посилають, бо не впевнені у твоїй благонадійності…
     Так Валентина Дмитрівна запевняла Антона чи не щодня. 
     Проте одного разу Антін у поштовій скрині серед ґазет знайшов довгий конверт — яких у Радянському Союзі ще не було. На конверті була наклеєна південнокорейська марка, а в лівому горішньому кутку була написана якась сеульська адреса. 
     — Нічого собі! — подумав Антін. — Мені відповіли звідти, звідки я найменше очікував! З Південної Кореї, котру Радянський Союз визнав допіру рік тому. Численні шведи, греки, португальці, японці мовчать, а ось кореєць відповів!
     Повернувшись до помешкання з поштою в руках, Антін одразу ж розкрив той корейський конверт і почав читати листа всередині:
     «Dear Anthony, 
     it was really a great surprise for me to have received a letter from the Soviet Union. I’m a freshman at the University of Seoul. I major in social studies. I’m nineteen…248»
      Антін був чи не на сьомому небі, отримавши листа від корейця.
     — Ну, ось, — заявив він Валентині Дмитрівні, — мені вдалося! А ти казала: «КДБ проти, КДБ проти!».
     — Ще невідомо, чим усе це закінчиться, — сказала Валентина Дмитрівна. — КДБ довго не терпітимуть цього листування. Вони його припинять, коли вважатимуть за потрібне…
     А через тиждень Антін отримав іще одного листа — цього разу із Кенії. 
     Антонова мрія листуватися з іноземцями, нарешті, здійснилася. 
4 
     Весняний семестр іще не розпочався, і тому Марійка цілими днями сиділа на кафедрі, де вона працювала лаборанткою. Роботи вистачало: то навантаження треба було доробити чи переробити, то надрукувати на машинці якісь важливі документи, то піти до деканату, чи навіть до навчальної частини, аби щось у черговий раз узгодити…
     І ось одного разу Адам Володимирович поклав їй на лаборантський стіл якийсь лист англійською мовою на фірмовому бланку з якоюсь австрійською адресою. 
     — Маріє Степанівно, — звернувся до неї Адам Володимирович, — мені цей лист передали з деканату. Я, на жаль, англійської мови не знаю — я вивчав французьку… Ви б не могли цей лист перекласти?
     — Із задоволенням, — відповіла Марійка. — Хоча я закінчила звичайну школу, я цілий рік у десятому класі займалася з репетитором. Крім того, я впродовж двох років відвідувала платні курси для студентів. Отже, англійською мовою я володію досить вільно.
     — Тоді як тільки перекладете, — сказав Адам Володимирович, — одразу ж підійдіть, будь ласка, до мене. Ми тоді разом вирішимо, що з цим далі робити.
     Адам Володимирович сів за свій стіл, а Марійка почала уважно читати той лист. Десь через півгодини вона підійшла до Адама Володимировича.
     — Я все зрозуміла, — повідомила Марійка. — Це австрійське Товариство Чорного Хреста. Вони займаються дослідженням військових поховань. Особливо їх цікавлять австрійські поховання часів Першої світової війни. Ось вони й питають, чи не могли б ми посприяти їм у дослідженні австрійських військових поховань на території нашого краю. Оскільки Буковина входила до складу Австро-Угорщини, такі поховання в обов’язковому порядку мають у нас залишитися. Тим більше, що Буковина була одним з театрів воєнних дій. 
     — Так, — підтвердив Адам Володимирович. — Візьміть, принаймні, так званий Брусиловський прорив. Особливо запеклі бої відбувалися на Дністрі, в районі села Звенячин. 
     — І там, напевно, є військові цвинтарі з тих часів, — припустила Марійка. 
     — Комуністична влада всі ті могили зрівняла з землею, — пояснив Адам Володимирович. — Бо героями вона вважала лише тих, хто боровся за встановлення комуністичної диктатури. 
     — І, що, — заявила Марійка, — виходить, там нема ніяких слідів від тих поховань?
     — Хто зна, — відповів Адам Володимирович. — Мабуть, дещо, все ж таки збереглося… Не може бути, щоб нічого не збереглося… Треба шукати… Гаразд, нехай вони приїздять, якщо їм так цікаво. Цей лист треба в такому разі передати до міжнародного відділу. Нехай вони від імені університету, чи навіть від імені облвиконкому оформлюють офіційне запрошення, нехай клопочуть про візові формальності…
     — До речі, — повідомила Марійка, — тут вони повідомляють про те, що вони ще й виділяють кошти на реставрацію та догляд.
     — Тим більш, нехай приїздять, — погодився Адам Володимирович. — Нехай їдуть, нехай шукають, нехай реставрують, а ми з нашого боку зробимо все, що від нас залежить, аби їм допомогти: залучимо студентів-старшокурсників, домовлятимемося з місцевою владою… Нехай вони разом із нашими студентами контактують із ким треба, нехай шукають, нехай реставрують, нехай відновлюють… А Ви, Маріє Степанівно, до речі, не бажаєте взяти в цьому участь? Тим більш, у Вас вже є досвід роботи в міжнародних археологічних експедиціях. До того ж, Ви вільно володієте англійською мовою… А шукати військові поховання — це дуже благородна справа… І не має ніякого значення, що то за солдати: вони всі лише виконували накази… 
     — Я з задоволенням допоможу нашим австрійським колеґам, — упевнено заявила Марійка. 
     — Тоді вперед! — вигукнув Адам Володимирович. — Не випадково цей лист надійшов саме до нашої кафедри, бо ми є кафедрою нової та новітньої історії. Отже, наша задача — допомогти австрійським дослідникам у їхній благородній справі. А заодно ми й самі усунемо ще одну білу пляму в історії нашого краю — те, що замовчувалося ще зовсім нещодавно. Ми працюватимемо разом! Ми їм обов’язково допоможемо! 
     — Допоможемо! — підтримала Марійка свого шефа. — Я прямо зараз піду до міжнародного відділу, аби віднести цей лист. 
     — Так, так, — погодився Адам Володимирович. — Ідіть, будь ласка, несіть. І чим скоріше, тим краще. 
     Марійка одразу ж одяглася, взяла той лист і пішла з ним до відділу міжнародних зв’язків, що розміщувався в головному корпусі Резиденції. 
     — Ось, нам на кафедру надійшов оцей лист, — повідомила Марійка, привітавшись із начальником відділу та поклавши йому на стіл лист від австрійців. — Вони пропонують співробітництво в дослідженні військових поховань на території нашої області. 
     — Це дуже гарна нагода встановити контакти з Австрією. — погодився начальник міжнародного відділу. — До речі, професор Залізняк вже встановлює такі контакти. Він навіть намагається налагодити обмін фахівцями з Австрією… Зокрема, лікарями… Ну, а це буде ще один крок до співробітництва з Австрією. Австрійці, до речі, дуже сильно цікавляться своєю колишньою провінцією… Я візьму цей лист, аби пустити його далі по інстанціях. Будемо сподіватися, що рішення нагорі буде позитивним. Отже, готуйтеся до зустрічі австрійських гостей. Я повідомлю вашу кафедру та й весь ваш факультет про результат…
     Марійка з радістю повернулася додому. 
     — Тато! — вигукнула вона, коли Степан Вікторович повернувся з роботи. — Сьогодні на кафедрі отримали лист від австрійців. Вони цікавляться військовими похованнями на Буковині.
     — Ти так заявляєш, — зауважив Степан Вікторович, — неначе цей лист та вся ця організація до тебе особисто і до твоєї долі мають якесь безпосереднє відношення.
     — Хто зна, хто зна, — відповіла Марійка. 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні п’ятниця, 1 лютого 1991 року. Сьогодні ми на факультеті отримали листа від австрійського товариства Чорного Хреста, котре займається дослідженням та реставрацією військових поховань. Я бачила цей лист, навіть перекладала його для шефа. Австрійці проявляють неабиякий інтерес до нашої області — їхньої колишньої провінції. Наскільки мені відомо, на Буковині знаходиться кілька таких поховань. Найбільше — біля села Звенячин. Отже, я сьогодні віднесла той лист до міжнародного відділу. Тепер залишається чекати на приїзд австрійців. 
     А погода сьогодні була дуже холодною — до мінус одинадцяти. І буде ще холодніше. На тому тижні обіцяють до мінус двадцяти. Ось тобі й лютий. А, між іншим, рік тому в ці дні була вже справжня весна. Ось така вона, наша погода. А що поробиш? Погоду треба терпіти а приймати такою, яка вона є». 
5 
     Поки студенти відпочивали на зимових канікулах, комуністична влада продовжувала «закручувати гайки», аби життя в Радянському Союзі медом не здавалося. 
     Першим шоком для всіх була грошова реформа, проведена новим прем’єр-міністром Валентином Павловим на початку січня. У програмі «Час» диктори раптово оголосили про те, що наступного дня з обігу вилучалися банкноти номіналом у п’ятдесят і сто рублів зразку 1961 року, натомість запроваджуються нові банкноти — зразку 1991 року. Люди одразу ж зрозуміли, що то була чергова конфіскація заощаджень — як це вже було в радянській історії в 1947 та в 1961 роках. Ну не бажали більшовики допустити, аби радянські люди жили заможно. Хто ж тоді повірить у більшовицькі міфи про світле комуністичне майбутнє? І як тоді комуністична влада керуватиме натовпом, ступінь слухняності котрого перебуває у зворотнопропорційному відношенні до ступеня його заможності? Ні, миритися з заможністю «простих смердів» комуністична влада ніяк не могла. Вона прагнула, аби народ цілком залежав від неї — і юридично, і матеріально. Інакше та влада просто не могла існувати.
     Наступного ж дня в усіх ощадних касах виросли кілометрові черги. Пенсіонери, котрі відкладали гроші собі на поховання, водночас позбавилися всіх своїх заощаджень, адже кожному могли поміняти не більше двохсот рублів.
     Антонові гроші за будівельний загін та за вожатську практику теж пропали даремно, бо нікуди минулого літа Антін так і не зміг поїхати, а придбати щось на ті гроші у крамницях було практично нічого: по всій країні панував тотальний дефіцит. 
     Другим не вельми приємним рішенням влади була спільна постанова двох найголовніших силових міністрів — міністра оборони Язова та міністра внутрішніх справ Пуґо — про спільне патрулювання міських вулиць представниками тих двох відомств. Хоча обидва міністри запевняли громадськість у тому, що метою спільного військово-міліцейського патрулювання є виключно боротьба з дезертирами, які самовільно залишають військові частини («А як можна виявити дезертира в цивільному вбранні, якщо військовий патруль не має права затримувати цивільних осіб, а міліція так само не має права затримувати військовослужбовців?»), свідомі громадяни тверезо розуміли, що то був черговий крок до встановлення військової диктатури, до передачі збройним силам багатьох поліцейських функцій. 
     Через кілька днів на вулицях Чернівців військовий патрулі вже ходили в супроводі двох, чи трьох міліціонерів. Та й самі міліціонери вже не патрулювали без супроводу військовослужбовців. Те, про що попереджав Шеварднадзе, з кожним днем ставало більш реальним та відчутним. Радянський Союз, насправді, знову перетворювався на диктатуру. 
     Водночас із ґазетних кіосків були вилучені всі іноземні ґазети та часописи: у січні дев’яносто першого вони зникли так само раптово, як і з’явилися там восени дев’яностого. Багатьом стало ясно: це було зроблено після подій у Вільнюсі — аби пересічні громадяни не мали жодної можливості дізнатися про альтернативні точки зору. 
     Ось у такій напруженій обстановці й розпочався в Чернівецькому університеті одинадцятого лютого весняний семестр дев’яносто першого року. Морози ще трималися дуже сильними — і то було неначе символом: похолодання у природі та похолодання у внутрішній політиці. 
     Зустрівшись знову один з одним, студенти весь час обговорювали поточні події. На перервах — між собою, а на парах — із викладачами. Звичайно ж, якщо того бажали самі викладачі. І, звичайно ж, не з Дудницькою.
     А ось із Семеном Руслановичем Багриним — інша річ. Він викладач патріотично налаштований, полюбляє побалакати зі студентами. Наприкінці попереднього семестру він повернувся з Великої Британії, де він упродовж чотирьох місяців проходив стажування в Ноттінґемському університеті, а потім влаштовував для студентів додаткові пари, під час котрих демонстрував різноманітні відеозаписи. У тому числі — й відеозапис промови королеви Єлизавети ІІ в парламенті. 
     — До речі, сказав Семен Русланович, — там, у Ноттінґемі є слов’янське відділення. І є студенти, котрі вивчають російську мову. І, чесно кажучи, вони володіють російською набагато гірше, ніж наші студенти — англійською. А все тому, що в нас диктатура. В нас студентів примушують вивчати матеріал буквально під загрозою. А в Англії — демократія. Там студенти так не завантажені, як у нас. Але… потім ті студенти їдуть на практику — в тому числі й до країн мови, котру вони вивчають. І тоді вони наздоганяють наших студентів так, що нашим навіть і не снилося. Бо активна практика є набагато ефективнішою за схоластику, за вивчення голої теорії під загрозою відрахування. 
     — А що Ви, Семене Руслановичу, думаєте про ситуацію в нашій країні? — поцікавилися дівчата з четвертого курсу. — Чи буде в нас диктатура?
     — Не буде ніякої диктатури! — впевнено заявив Семен Русланович. — Я навіть можу вас запевнити, що це останні місяці цієї системи. І як би крамольно ці речі не звучали, це, насправді, так. 
     — А що про це говорять у Великій Британії? — запитав іще хтось зі студентів.
     — Англійці буквально обожнюють Горбачова, — відповів Семен Русланович. — Вони розхвалюють його за те, що він поклав край холодній війні. За те, що він дав чітку ґарантію в тому, що третьої світової війни не буде.
     — А я зовсім нещодавно читала такий анекдот, — обізвалася Валя Боднарук. — Сидять за столом Горбачов та Рейґан і п’ють чай. Рейґан говорить Горбачову: «Дороззброювався?». А Горбачов йому відповідає: «Доозброювався?». Тут входить іракський солдат і каже: «Ну, що, попили чай? Тепер — по камерах!». 
     Семен Русланович зареготав. А з ним разом — і всі студенти, хто це чув. 
     — Автор анекдоту якоюсь мірою має рацію, — зазначив Семен Русланович. — Як би не зближувалися наддержави одна з одною, як би вони не мирилися, — а Третій світ, усе одно, житиме за своїми законами й воюватиме тоді, коли захоче. Ось захотів Ірак завоювати Кувейт — і начхати йому на думку світової громадськості. А таких Саддамів по всьому світу сидить йой як багато! Мені здається, нічого американці в Іраку не зможуть домогтися, бо Ірак знаходиться фактично в якомусь іншому, паралельному вимірі, де ґлобальні закони соціального розвитку нібито й не діють. Там діють зовсім інші закони. І в мене виникає підозра, що американці підуть з Іраку ні з чим. 
     — А що про це говорять в Англії?
     — А там дуже багато різних думок щодо Іраку, — пояснив Семен Русланович. — І часом вони є діаметрально протилежними. До того ж, у самій Великій Британії дуже багато вихідців з колишніх британських колоній. У тому числі — й з арабських країн. І якщо англійці стоятимуть відверто на антиіракських позиціях, це може призвести до соціального вибуху.
     — І навіть до громадянської війни?
     — І це не виключено, — заявив Семен Русланович. — А, взагалі, я у Великій Британії відчув справжній культурний шок. Сьогоднішня Велика Британія зовсім не схожа на ту, якою ми її уявляємо на основі романів Діккенса, Ґолсуорсі та інших класиків англійської літератури. Зараз це таке розмаїття різних культур — англосаксонської, індійської, африканської, китайської… До речі, коли наш літак заходив на посадку в Лондоні, мене вже охопив той шок, коли я побачив усю панораму центральної частини Лондона. Скільки разів я розбирав зі студентами різноманітні тексти про Лондон та його визначні місця — особливо зі студентами другого курсу, — і ніколи я навіть і не підозрював, що одного дня я все це побачу на власні очі. І ось це сталося… Ще мене охопив шок, коли я пройшовся лондонським Іст-Ендом. Як в Аракіна написано? «Quite an army of people live from hand to mouth in their miserable slums grey with smoke and soot». Та нічого подібного там я не знайшов. Іст-Енд зараз — це по-сучасному впорядкована частина Лондона, де міська влада, до речі, хоче збудувати новий діловий центр із сучасними хмарочосами. Та навіть зараз будинки там набагато кращі за наші панельні дев’ятиповерхівки, не кажучи вже про «хрущовки». 
     — А як там одягаються студенти? — поцікавилася Інна Коростишевська.
     — Дуже скромно, — відповів Семен Русланович. — Навіть аскетично. Деякі студенти, взагалі, одягнені немов шахтарі, що щойно повернулися з забою. І, до речі такий пожмаканий одяг, котрий зветься в них used-look, вважається серед британських студентів великим шиком… А ще англійці не мають звички одягатися по-зимовому. Навіть узимку вони майже не носять верхнього одягу. А жінки та дівчата навіть по снігу ходять із голими ногами — у мештах, чи навіть у босоніжках. Зате влітку вони часто ходять у чоботях: у легкій та короткій літній сукні без рукавів, з голими ногами, але в чоботях. І це мене, насправді, дуже шокувало. До речі, школярі десь до п’ятнадцяти років зобов’язані за будь-якої погоди ходити з голими ногами: хлопчики — в шортиках сірого кольору, а дівчата — в коротеньких спідничках та шкарпетках. Іншої шкільної форми в них нема. Це в них загартування таке. Хоча ведуться розмови про те, аби запровадити довгі штани як для хлопчиків, так і для дівчаток. Але поки що все це — на рівні дискусій.
     — А морози хоч у них бувають?
     — Були у грудні пару тижнів морози, — повідомив Семен Русланович. — І ви гадаєте, що якщо вони на морозі ходять із голими ногами, вони такі вже стійкі до морозів? Помиляєтеся! До морозів та до сильних снігопадів вони, взагалі, як виявляється, абсолютно не готові. Тоді, коли я був, мороз був дуже легким — лише десь мінус п’ять… Для нашої зими то є цілком звичайна, нормальна температура. Проте для англійців то є справжня катастрофа. Весь транспорт зупиняється. Робота всіх комунальних служб заблокована. На вулицях дуже слизько. Люди падають, ламають собі руки-ноги. Були навіть летальні випадки: люди замерзали у власних автах: вони вмикали пічку та чекали на допомогу. Замість того, аби вийти зі свого авта та піти пішки. Ось такі вони, англійці…
     — А ось канадці, навпаки, ставляться до морозів з якимось презирством, — заявила Ніна Локтєва. — Коли я звідти вилітала, в Саскатуні було мінус сорок, чи навіть нижче. І для мене було шоком, коли я побачила, як місцеві студенти вибігають із гуртожитку за такої температури лише у футболці та «бермудах», тобто в шортах до колін. А такі шорти до колін канадці носять і у спеку, і в мороз. І як їм тільки не холодно?
     — Звикли, напевно, — припустив Семен Русланович.
     Повернувшись, відповідно, з Канади та США, Ніна Локтєва та Василь Волков так само багато розповідали про свої враження від навчання за кордоном. Вони виступали і перед своїми однокурсниками — прямо на парах, — і перед студентами молодших курсів, демонструючи численні світлини та поштівки. А Ніна ще й канадські монети у своїй групі роздавала.
     — Колись у школі, — зізналася Ніна, — я колекціонувала монети. Тому ще й досі монети — то є моя, так би мовити, слабкість… 
6 
     Як і завжди, КІДівці в лютому збиралися двічі на тиждень — у вівторок та п’ятницю. Цього разу проведення фестивалю було заплановано з двадцять восьмого лютого по третє березня.
     — А вам усім не здається, що цей фестиваль може зірватися? — припустив Роман Іващенко на першому засіданні КІДу п’ятнадцятого лютого. — Адже ще трохи — і радянське керівництво запровадить воєнний стан.
     — Ну, воєнного стану ще нема, — відповів Сашко Дорофій, тодішній президент клубу. — Мабуть, з Прибалтики ніхто не приїде, бо в них, дійсно, зараз іде справжня війна. Але якось ми обійдемося без прибалтів. Ми надсилали у грудні запрошення до Вільнюського університету, й до Каунаського фізкультурного, й до Дауґавпілса, й до Риги, й до Лієпаї, й до Тарту… Подивимося, хто з них приїде, а хто — ні. Добре, якщо хто-небудь із них приїде пори всі ті обставини… Але… 
     І ось, нарешті, настав фестивальний тиждень. Як і завжди, в останній перед фестивалем вівторок між членами КІДу розподілялися делеґації. 
     — У мене для всіх вас є дуже гарна новина, — оголосив Сашко Дорофій перед тим, як перелічити всі делеґації, що погодилися приїхати до Чернівців. — Із Прибалтики до нас приїздять аж дві делеґації: наші старі друзі з Дауґавпілса, а також четверо студентів з Тартуського університету. 
     Антонові вже не хотілося брати прибалтів. Та й у відповіді з Дауґавпілса зазначалося, що вони Миколу Левандовського хочуть бачити своїм ґідом. А гості з Тарту — то були зовсім темні конячки, до котрих Антін абсолютно не мав жодної довіри. Тому цього разу Антін вибрав делегацію з Тверського університету.
     — З Твері приїде лише одна дівчина, — повідомив Сашко. — Її звуть Рената Кошова. Вона завтра прибуває московським потягом. 
     Перед тим, як зустріти Ренату на вокзалі, Антін домовився з усіма викладачами, що вели фахові дисципліни, аби скласти їм відробки наперед. Семен Русланович зарахував Антонові відробку автоматом. Залишалося тільки скласти домашнє читання в Олени Андріївни та усну практику в Зоряни Гаврилівни.
     У середу після пар Антін знайшов Олену Андріївну. Вона запитала в нього кілька слів та виразів з перших двох розділів роману Моема «The Moon and the Sixpence», а також трохи запитала його стосовно змісту. Із Зоряною Гаврилівною Антін домовився на четвер.
     Усе, тепер можна було зустрічати Ренату.
     — Я піду з тобою! — обізвалася Валентина Дмитрівна.
     — Навіщо? — здивовано запитав Антін. — Хіба я сам не впораюся?
     — Потяг прибуває близько двадцять першої години, — заявила Валентина Дмитрівна. — А зараз на вокзалі така криміногенна обстановка! На тебе запросто хто завгодно може напасти, побити тебе, навіть вбити. До того ж, зараз повсюди проводиться спільне патрулювання, зараз повсюди ловлять дезертирів. Наших студентів з медінституту теж ловили та довго тримали в міліції — аж поки не з’ясовувалося, що вони є студентами. 
     — Але ж я можу взяти з собою свій студентський квиток, — сказав Антін. — Я їм можу довести, що я є студентом. 
     — Ні, я тебе, все одно, самого не відпущу. Я йду з тобою.
     Близько двадцятої години Антін та Валентина Дмитрівна прибули на вокзал.
     — Спочатку, напевно, треба підійти до довідкового бюро, — порадила Валентина Дмитрівна. — Адже ти цю Ренату не знаєш. Нехай черговий по вокзалу дасть оголошення, аби ця Рената підійшла або до довідкового бюро, або ще кудись. 
     — Нічого, знайду, — заявив Антін. — Я вже не вперше зустрічаю невідомих гостей. 
     І ось потяг прибув. Рената повідомила, що вона має їхати в одинадцятому вагоні, тому Антін, а за ним — і Валентина Дмитрівна, — пішов одразу ж шукати той одинадцятий вагон.
     Коли потяг зупинився, Антін підбіг до дверей одинадцятого вагона, звідки виходили пасажири. Раптом Валентина Дмитрівна побачила якусь дівчину, чимось схожу на Жанну Аґузарову, в рудому напівпальті та у вузьких чорних штанах. Вийшовши з вагона, вона кудись постійно озиралася.
     — Вибачте, — звернулася до неї Валентина Дмитрівна. — Ви, випадково, не Рената з Твері?
     — Рената, — підтвердила дівчина.
     Антін одразу ж підбіг до неї.
     — Привіт! — сказав Антін. — Я твій ґід.
     — А що то за жінка? — поцікавилася Рената.
     — То моя мама, — відповів Антін. — Вона тут теж зустрічає гостей з Москви.
     Антонові так не хотілося казати правду про те, що Валентина Дмитрівна прийшла до колійного дворця, аби лише підстрахувати свого сина. 
     — А де Сан Санич, Джозеф, Михалич? — запитала Рената.
     — Не знаю, — зізнався Антін. — Мені доручили самому зустріти тебе. 
     Антін іще раз підійшов до Валентини Дмитрівни.
     — Ну, я пішов селити Ренату до готелю, — повідомив Антін. — Ти ще своїх московських колеґ не зустріла?
     — Яких колеґ? — здивувалася Валентина Дмитрівна.
     — Ну, котрих ти прийшла зустрічати, — пояснив Антін.
     — Ще не побачила їх, — викрутилася Валентина Дмитрівна, напевно, зрозумівши те, що Антонові стало соромно за свою матір та гіперпротекцію з її боку.
     — Тоді я пішов, — сказав Антін. 
     — А коли ти прийдеш додому? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — Як тільки Рената розміститься в готелі, — повідомив Антін. — Ночувати з нею я, звичайно ж, не збираюся. Ну, все, я пішов.
     — Антін із Ренатою відійшли в бік.
     — А як тебе звати? — поцікавилася Рената.
     — Антін.
     — Антоне, скажи мені чесно, твоя мати тебе супроводжувала.
     — Чесно кажучи, не знаю, — відповів Антін. — Я її зустрів на вокзалі суто випадково. Що вона там робила, я, чесно кажучи, не знаю. Але не турбуйся, я не той, за кого ти мене маєш.
     — Боронь Боже, аби ти так думав! — заспокоїла Рена. — Мені просто було цікаво.
     Вони увійшли до вестибулю. 
     — Ошатна у вас вокзальна будівля! — зазначила Рена в захопленні. — Її ще до революції збудували?
     — Питання некоректне, — відповів Антін.
     — Чому це, некоректне? — здивувалася Рена, не розуміючи, що Антін має на увазі. — Я лише запитала, чи цю будівлю було споруджено до 1917 року.
     — Справа в тому, — пояснив Антін, — що Чернівці в 1917 році були у складі Австро-Угорщини. І тому події в Петрограді не мали в Чернівцях жодного резонансу. Хіба що російські окупаційні війська, що перебували в місті в лютому сімнадцятого року, з радістю зустріли звістку про лютневу революцію, бо вони сподівалися на те, що революція означатиме кінець війни. А ось коли до влади прийшли більшовики, російських військ у місті вже не було, тому цей переворот не мав до Чернівців жодного відношення. І, взагалі, остання революція, котра по-справжньому прокотилася по Чернівцях та всій Буковині, була революція 1848 року. Ніякі революції в нашому місті більше не відбувалися.
     — Тепер зрозуміло, — відповіла Рена.
     — В нас зовсім інша історія, — підвів підсумок Антін. — Ми ніколи не перебували у складі Російської імперії.
     У вокзальному вестибулі Антона та Рену зустріли екс-президент Дмитро Лопушняк та Ваня Глушко.
     — О, привіт, Джон! — вигукнула Рена. — Привіт, Дімчику!
     — Привіт, Ренчику! — вигукнув Ваня у відповідь. — Дуже радий тебе бачити в Чернівцях!
     — А ти в Чернівцях уперше? — запитав Антін.
     — Так, — відповіла Рена. — Але я знаю багатьох твоїх друзів. Я з ними неодноразово зустрічалася на різних фестивалях. Крім того, ми разом неодноразово відпочивали на озері Світязь. 
     — А ми тут зустрічаємо наших друзів із Владимира, — пояснив Ваня. — Тепер, до речі, в них об’єднана делеґація: Владимир плюс Шуя.
     — А ось і вони! — вигукнув Дмитро.
     До вестибулю зайшла Оля Кондратюк. А з нею разом — і Ігор Соломин, і тамтешня красуня Ганна Кудрина, і ще кілька незнайомих дівчат. Усі присутні — і чернівецькі КІДівці, і гості фестивалю — почали вітатися один з одним за старою КІДівською традицією: підіймаючи руки догори та плескаючи один одного по долонях. Трохи постоявши та поспілкувавшись, вони разом пішли до тролейбусної зупинки, аби доїхати до готелю «Буковина», де для гостей були заброньовані місця. 
     Вийшовши з тролейбуса, вся компанія перетнула вулицю Леніна та зайшла до вестибулю. 
     — Добрий вечір! — вигукнув Ваня, першим привітавшись з адміністратором. — Ми з університету. Ось, до нас приїхали гості.
     — А що то за університет? — поцікавилася адміністраторка. — І, взагалі, що то за заходи, на котрі ви всі приїхали?
     — Як, що? — здивувався Дмитро. — Чернівецький університет зараз проводить фестиваль «Студентський світ — 91». А це — гості на цей фестиваль. Університет забронював у Вас місця в цьому готелі.
     — Ну, по-перше, то не університет забронював, — пояснила адміністраторка. — То зробив міськком комсомолу. Отже, ви всі вважаєтеся тут, насамперед, комсомольцями, а не студентами. Це фактично комсомол місця в нас бронював. Бо саме він є організатором цього дійства, а не університет. Хто приїхав до готелю — заповнюйте ось ці анкети та давайте свої паспорти. 
     Гості почали реєструватися. Спочатку зареєструвалися студенти з Владимира та Шуї, а потім дійшла черга й до Ренати. 
     — Рено, — запитав її Антін, коли вона заповнювала анкету — а посвідчення про відрядження в тебе є?
     — А я приїхала сюди за власні кошти, — відповіла Рена. — Я ніякого відрядження не оформлювала. Тому я в анкеті у цій графі ставлю прочерк. 
     — Гаразд, — погодився Антін. 
     — Це зовсім не обов’язково мати посвідчення, — пояснила Рена. — Хіба мене виженуть із готелю, якщо в мене не буде посвідчення про відрядження?
     — Такі випадки бували, — сказав Антін.
     — Тоді я піду ночувати до тебе, — чи то серйозно, чи то жартома заявила Рената. — Я їм зараз такий скандал влаштую, якщо вони раптом мене не поселять.
     Заповнивши анкету, Рена передала її разом зі своїм паспортом до адміністраторки. Звіривши дані в анкеті з паспортними даними, адміністраторка видала Рені ключ від номера. 
     — Вибачте, — звернувся Антін до адміністраторки, — я є супроводжувачем цієї делеґації з Твері.
     — Якої делеґації? — перепитала, не зрозумівши, адміністраторка.
     — Ну, яку представляє ця дівчина, — уточнив Антін. — Я є в неї ґідом.
     — Давайте свій паспорт, — відповіла адміністраторка. — Я Вам зараз випишу разову перепустку. Вона дійсна тільки впродовж сьогоднішнього дня. Ви маєте право перебувати у приміщенні готелю до двадцять третьої години. Зараз двадцять друга година десять хвилин. Отже, через п’ятдесят хвилин Ви повинні залишити готель.
     — Я лише допоможу віднести її речі та одразу ж повернуся, — пообіцяв Антін.
     — Ось цю перепустку зараз Ви повинні віддати черговим охоронцям, що стоять перед сходами. Вони відірвуть корінець від неї, котрий Ви зобов’язані віддати при виході. Якщо Ви її загубите, Вам доведеться сплатити штраф. Отже, не губіть такий документ. 
     Узявши перепустку разом із паспортом, Антін пішов слідом за Реною, несучи її валізу та дорожню сумку. Віддавши перепустку двом кремезним сільським вуйкам років по сорок — сорок п’ять, Антін заскочив разом із Реною у ліфт.
     Номер був розташований на четвертому поверсі готелю. Рена вставила ключ, аби відкрити двері. Проте їй це не вдалося: ключ не повертався в замку. Тоді Рена постукала у двері. Двері відчинила якась товстенька блондинка з короткою зачіскою, чимось схожа на Ларису Доліну. 
     — Рено! — вигукнула блондинка. — Як я радію тебе бачити на цьому фестивалі!
     Рена одразу ж кинулася на свою сусідку та почала її обіймати.
     — Знайомся, Антоне, — сказала Рена, — це Галя, вона з Київського політеху. А це Антін, мій ґід. Він навчається тут, у Чернівцях.
     — Антін, — сказав Антін, простягнувши руку. — Галю, а ти в Чернівцях уперше?
     — Ні, я вже була тут рік тому, — відповіла Галя. — Минулого року у вас був дуже гарний фестиваль. І тебе, Антоне, я запам’ятала. Ти бігав зі своїм «дипломатом» та збирав в усіх автографи. Так, Антоне, я тебе впізнала одразу. А ось із Реною ми знайомі вже давно. Вона й до нас, до Києва, приїздила, і я її зустрічала під час різних поїздок. І на Світязі ми відпочивали разом.
     — Так, Рена вже казала про це, — зізнався Антін. — А ось у Чернівцях, наскільки я зрозумів, вона вперше.
     — Так, на жаль, уперше, — підтвердила Рена. — Ну, нічого, Антоне, ти ще покажеш мені своє місто.
     — Обов’язково покажу, — погодився Антін. — У нас є на що подивитися. А зараз я, на жаль, маю вже йти, бо скоро вже двадцять третя година.
     — Антоне, посидь, будь ласка, ще трохи, — почала наполягати Рена. — Ти, мабуть, дуже сильно втомився. 
     — Ну, добре, ще десять хвилин, — здався Антін, перевіряючи, чи не загубив він свою перепустку — на щастя, та перепустка була на місці. 
     Тут несподівано до номера завітали численні гості фестивалю — і старі, з котрими Антін вже бачився на попередніх фестивалях, і зовсім нові, котрих Антін бачив уперше. Усі вони почали вітатися один з одним та обійматися. 
     Посидівши впродовж обіцяних десяти хвилин, Антін піднявся та пішов.
     — Гаразд, — сказав Антін, залишаючи гостей. — я вже маю йти. Отже, завтра в нас відвідання театру о дев’ятнадцятій годині. Я, напевно, прийду о сімнадцятій. 
     — А раніше не зможеш? — запитала Рена.
     — О п’ятнадцятій, — почав торгуватися Антін.
     — А чому не вранці? — поцікавилася Рена.
     — Вранці в мене пари, на котрих я маю дещо здати.
     — Ну, добре, здавай — і гайда до нас. В нас буде так весело завтра!
     — Добре, тоді — до завтра! — вигукнув Антін. — До п’ятнадцятої години!
     — Бувай! — відповіла Рена.
     — Бажаю тобі всього найкращого! — приєдналася киянка Галя. 
     Антін вийшов з номера. Назад він вже не захотів спускатися ліфтом, натомість вирішив пройтися сходами. До того ж, на сходах був дуже гарний вітраж. 
     Віддавши при виході тим двом охоронцям корінець від перепустки, Антін пішов додому. 
     Наступного ранку, прокинувшись о п’ятій годині, Антін зовсім не відчував, що він відпочивав. Втома за ніч не пройшла. А треба було ще здати текст з Oral Speech. Щось стосовно судової системи в США. Не дослівно, але, все ж таки, треба було вміти його переказати. Антін почав повторювати той текст, проте ніяк не міг його запам’ятати. Він мусив весь час дивитися, аби згадати, що там казати далі. 
     Коли пара з Oral Speech почалася, Зоряна Гаврилівна, перш за все, запитала в Антона той текст.
     — Антоне, — сказала вона, — Ви хотіли скласти той залік наперед?
     — Так, — відповів Антін. — Я з Вами домовлявся. На завтра мене деканат офіційно звільняє від занять, тому я хотів би скласти завдання на завтрашню пару сьогодні, на занятті з ґазетної лексики.
     — Ну, добре, розповідайте, — сказала Зоряна Гаврилівна. 
     Антін почав розповідати, час від часу підглядаючи в зошит, що лежав у нього відкритим на столі.
     — You are not allowed to read249, — заявила Зоряна Гаврилівна.
     — Then I’d rather retell it next week, — відповів Антін. — May I? Yesterday I was very busy, so now I feel myself very tired250. 
     — Of course, you may, — відповіла Зоряна Гаврилівна. — You’re so diligent, so hard-working. I can put you a credit right now251.
     — Thank you, but I’ll retell this text on Wednesday252, — почав наполягати Антін.
     — O.K., — погодилася Зоряна Гаврилівна. — And now I wish you much success at that festival. Have you received many guests?253
     — Not so many, as a year ago, — пояснив Антін, — but however there are a lot of them254.
     Після цього Зоряна Гаврилівна розпочала заняття з іншого аспекту, тобто з ґазетної лексики. 
     — А чи не здається Вам, Антоне, — запитала Зоряна Гаврилівна після закінчення своєї пари, — що той фестиваль є фактично бенкетом під час чуми — після всіх отих трагічних подій у Прибалтиці?
     — Ми вже це питання підіймали на засіданні КІДу, — відповів Антін. — Тому ми вирішили провести його набагато скромніше. І головний акцент поставити на солідарності з Литвою та Латвією…
     О п’ятнадцятій годині Антін зайшов до вестибулю готелю «Буковина». 
     — Мені, будь ласка, до чотириста сімнадцятої кімнати, — сказав Антін, простягнувши свій паспорт. 
     — Як прізвище особи, що там зупинилася? — поцікавилася адміністраторка, перевіряючи Антона.
     — Кошова Рената, — відповів Антін.
     — Є така, — підтвердила адмінистраторка, повернувши паспорт разом із виписаною перепусткою. — Ця перепустка є дійсною лише впродовж цього дня. Корінець від перепустки підлягає обов’язковому поверненню при виході.
     Забравши перепустку з паспортом, Антін попрямував до сходів. Цього разу охоронцем був якийсь дідусь років сімдесяти, проте з чудовою військовою виправкою. Антін віддав йому перепустку. Охоронець ножицями перерізав її на дві половини та, нічого не сказавши, віддав другу половину Антонові. 
     — А ці ножниці він, напевно, використовує не лише за прямим призначенням, — мовчки подумав Антін, — але й як холодну зброю… Ось як приставить ці ножниці він до горла — тоді вже не сперечатимешся з адміністрацією готелю…
     Підійшовши до номера, Антін постукав у двері.
     — Відкрито! — крикнув хтось усередині. 
     Антін відкрив двері та увійшов до номера. У двохмісному номері було десь близько десяти осіб. Серед присутніх був також Ігор Соломин — чомусь у жіночій міні-спідниці, — і хлопці з Нальчика, і Маріанна та Рамона з Дауґавпілса, і зовсім незнайомі хлопці й дівчата. Якась дівчина демонструвала свій «Everydaynik», тобто щоденник. Хтось грав на ґітарі. 
     — Привіт усім! — вигукнув Антін. 
     — Привіт, Антоне! — сказала Рена. 
     — Привіт, Ігорю! — вигукнув Антін, потиснувши старому приятелеві руку. — А чому ти у спідниці? Тобі дуже захотілося до Шотландії?
     — Ні, — відповів Ігор. — Ми просто всі тут трохи збожеволіли. Ми, так би мовити, дуріємо тут трохи. І тебе запрошуємо подуріти разом із нами.
     — А спідниця для мене знайдеться? — жартома поцікавився Антін.
     — При бажанні знайдеться все! — заявив Ігор.
     — Тільки в мене щось немає ніякого бажання рядитися у спідниці. До того ж, я в кальсонах. Іще якийсь рік тому в нас тут була справжня весна. А тепер ось сніг лежить, туман, мряка, сирість при майже нульовій температурі. Ну, хіба так має виглядати останній день зими?
     — У нас, у Владимирі, зараз іще холодніше, — сказав Ігор. — Там зараз мороз.
     — А що ми робитимемо до сьомої години? — поцікавився Антін.
     — Та ми тут просто балакаємо, співаємо пісні, — пояснила Галя. 
     Невдовзі двері відчинилися, і до кімнати зайшли ще дехто з учасників фестивалю — і «хазяї», і гості. Пізніше зайшли й Марійка Федорчук, і Оля Кондратюк, і Віра Івонча, а також Ілона Єпуре. 
     Ілону супроводжували якісь четверо хлопців явно скандинавської зовнішності.
     — Знайомтеся, — сказала Ілона, — це моя делеґація з Тартуського університету. Хлопців звуть Тойво, Ейно, Оскар та Едвард. 
     Несподівано один з естонців підійшов до Марійки.
     — Дівчино, — звернувся він. — Тебе, випадково, не Марією звуть?
     — Марією.
     — А ти мене пам’ятаєш? Мене звуть Ейно.
     — Ейно? — запитала Марійка. — Ні, на жаль, не пам’ятаю. 
     — А пам’ятаєш, — сказав Ейно, — як ти в Місхорі знепритомніла? А я потім допомагав тобі разом із твоїм татом прийти до тями. Не пам’ятаєш?
     — Ейно! — вигукнула Марійка. — Тепер пам’ятаю. Дякую тобі, Ейно! Я дуже добре запам’ятала той випадок. Ти мене буквально від смерті врятував тоді!
     — Які приємні спогади! — вигукнув Ігор. — Зустріч через шість років! 
     Хлопці й дівчата тусувалися, не помітивши, як годинник вже почав показувати за п’ятнадцять хвилин шосту годину. 
     — А чи не час нам вирушати до театру? — запитав Антін. — Бо через годину вже розпочнеться вистава. 
     — Взагалі-то, пора, — погодилася Рена. — Треба збиратися. 
     Усі почали розходитися по номерах. 
     — Антоне, почекай, будь ласка, у вестибулі, — попросила Рена. — Ми з Галею зараз переодягнемося та вийдемо до вестибулю. 
     Антін та інші гості вийшли з номера та попрямували сходами донизу. Охорони при вході вже не було. Антін — разом з усіма — сів на диван у вестибулі, сховавши корінець від перепустки собі в гаманець. 
     Хвилин через двадцять Рена та Галя спустилися до вестибулю. Уся компанія попрямувала назовні. Так і не дочекавшись охоронця, Антін вийшов надвір разом з усіма, тримаючи перепустку під обкладинкою свого паспорта. 
     На тролейбусній зупинці Антін зустрів іще більше старих друзів. Там був і знайомий вже з попереднього фестивалю суринамець Арнольд, і Анатолій Горяєв з Москви, і багато-багато інших гостей.
     Цього разу у театрі ставили «За двома зайцями». А після вистави відбулася традиційна зустріч з акторами. Цього разу вона відбувалася просто в залі — у вигляді прес-конференції. 
     — Ось ви граєте свої вистави українською мовою, — сказав хтось із гостей. — А як ви тоді граєте на ґастролях?
     — Теж українською, — відповів режисер тієї вистави. — Інколи ґастролі забезпечуються синхронним перекладом. Але ми помітили, що багато глядачів отим синхронним перекладом не користуються, бо для них є важливішою сама гра акторів: інтонація, міміка, жестикуляція. І для таких глядачів не має значення, якою мовою розмовляють актори — хоч абхазькою, хоч чукотською…
     Поки зустріч тривала, Марійка сиділа з Віктором, хлопцем з Ленінградського університету. Удруге вона супроводжувала ленінградців. Цього разу ані Мікаела, ані Хав’єр не приїхали. Делеґація з Ленінграда складалася з чотирьох юнаків. Але той Віктор сильно відрізнявся від трьох своїх товаришів: усі вони виглядали підлітками-інтеліґентами, натомість Віктор виглядав досить змужнілим. Було одразу ж помітно, що той хлопець був набагато старшим за інших ленінградців. Поки йшла вистава, Віктор пильно дивився на Марійку, неначе хотів їй сказати щось. Хотів, але не відважувався.
     І нарешті відважився-таки.
     Після зустрічі з акторами, коли всі виходили з театру через службовий вхід, Віктор підійшов до Марійки ближче.
     — Марійко, — звернувся до неї Віктор, — я тебе давно хотів запитати ось що. 
     — Будь ласка, Вікторе, питай усе, що завгодно.
     — Твоє прізвище Федорчук, якщо я не помиляюся.
     — Так, — відповіла Марійка.
     — Справа в тому, — зізнався Віктор, ідучи з Марійкою вечірніми засніженими вулицями, — що я воював в Афганістані. В нашому взводі служив один чернівецький хлопець із таким самим прізвищем, як у тебе — Федорчук.
     — А його, випадково, не Максим звали? — тремтячим голосом запитала Марійка.
     — Саме так, — підтвердив Віктор. — Його звали Максимом.
     — І ти знаєш, що з ним сталося? — крикнула Марійка. — Це мій брат! Він загинув в Афганістані…
     — Чи він, насправді, загинув, мені сказати важко, — пояснив Віктор. — Ми пересувалися пішки гірською долиною. Зненацька почали вибухати протипіхотні міни. Коли я озирнувся, Максима ніде не було. Ми дослідили всі воронки від вибухів, проте труп Максима ми так і не знайшли. Не може бути, аби після вибуху протипіхотної міни від людини не залишилося абсолютно нічого. Проте від нього, насправді, не залишилося жодних слідів — неначе він крізь землю провалився. Обшукувати долину, котру постійно обстрілювали духи, було неможливо, тому наш командир роти вирішив визнати Максима загиблим. Він наказав просто набрати землю з місця його можливої загибелі. Хоча ніхто з нас не вірив, що він, насправді, загинув.
     — Так, що, — запитала Марійка, — виходить, Максим не загинув?
     — Я, на жаль, нічого не можу сказати з цього приводу, — сказав Віктор. — Після тих вибухів Максима ніхто більше не бачив. Але й труп його так і не було знайдено. Можливо, його відкинуло кудись убік вибуховою хвилею… Можливо, його підібрали духи… Можливо, він у полоні… Ніхто, на жаль, цього не знає. 
     — Треба Максима відшукати! — вигукнула Марійка. — Не має значення, живий він зараз, чи мертвий, але ми разом повинні докласти всіх зусиль, аби дізнатися всю правду про його долю.
     — Не знаю, наскільки це є здійсненним, — сказав Віктор. — Радянських військ в Афганістані більше нема…
     — А якщо залучити до пошуків посольства Афганістану та Пакистану?
     — Спробувати можна, — пояснив Віктор, — проте чи вони погодяться шукати якогось солдата, коли за роки тієї війни без вісті пропали сотні радянських юнаків.
     — Усе одно, треба шукати, — наполегливо заявила Марійка.
     Додому Марійка повернулася у вкрай збудженому стані.
     — Марійко, що сталося? — стурбовано запитала Оксана Романівна. — Ти виглядаєш так, неначе тебе з хреста щойно зняли. Тебе хтось образив?
     — Ніхто не образив, — пояснила Марійка. — Просто я зараз є ґідом у делеґації з Ленінградського університету — вже вдруге. У цій делеґації є юнак на ім’я Віктор. Він служив в Афганістані. Ти не повіриш, але він служив у тому самому взводі, що й Максим. І він стверджує, що в домовині Максима нема.
     — Як це, нема? — забилася в істериці Оксана Романівна. — Нехай він не бреше! Ми нашого дорогого Максимчика поховали, а він тут бреше.
     — Мамо, заспокойся! — крикнула Марійка. — Ліпше вислухай того юнака. Він усе бачив на власні очі!
     — Нехай він прийде до нас, — запропонував Степан Вікторович. — Коли він зможе?
     — Завтра в нас вільний час після обіду та до сьомої години вечора, — повідомила Марійка. — А в суботу ми вільні вранці — до другої години.
     — Нехай той хлопець… Як його звуть?
     — Віктор.
     — Так ось, нехай той Віктор завтра прийде до нас десь о шістнадцятій годині. Я теж хотів би поговорити з ним особисто.
     — Гаразд, — погодилася Марійка. — Я його запитаю, чи зможе він завтра прийти.
     Марійка взяла свій «заповітний» зошит. Відкривши його на чистій сторінці, Марійка написала: 
     «Сьогодні четвер, 28 лютого 1991 року. Сьогодні я дізналася про те, що Віктор з делеґації Ленінградського університету, ґідом котрої я є вже вдруге, воював в Афганістані разом із Максимом. Він стверджує, буцімто Максим не загинув. Завтра я його запрошу до себе додому на шістнадцяту годину. Нехай він татові й мамі розповість усю правду про зникнення мого улюбленого брата.
     А ще я вчора зустріла естонського хлопця на ім’я Ейно, з котрим я відпочивала в Місхорі. Я відчуваю, що цей фестиваль буде для мене не зовсім звичайним, якщо я на ньому зустріла тих, хто так, чи інакше, пов’язаний із нашою родиною». 
     Наступного дня Антін близько дев’ятої ранку зайшов до вестибулю.
     — Ці комсомольці так нахабно себе поводили! — почала скаржитися йому адміністраторка. — Їх до четвертої години ранку не вдавалося заспокоїти!
     — А що я можу зробити? — запитав Антін. — Хіба я вихователь у них?
     — Ось у тому-то й справа, що нічого, — погодилася адміністраторка. — А ще одного відвідувача цілу ніч шукала вся охорона разом з адміністрацією. Всі номери вона передивилася, а його так і не було. 
     — Напевно, не там шукали, — припустив Антін, нічого не підозрюючи.
     — Та, ні, — сказала адміністраторка. — Він, скоріше за все, не повернув корінець від перепустки.
     Антін злякався, проте нічого не сказав.
     — А я зараз можу зайти до своїх? — запитав Антін, даючи адміністраторці свій паспорт.
     — Та йдіть так, без перепустки, — сказала адміністраторка. — Ви є людиною порядною. На наших охоронців Ви справили дуже позитивне враження — не те, що ті комсомольці!
     Антін заспокоївся. Якщо порушника готельного режиму, що не повернув перепустку, не знайшли, то, напевно, справу зам’яли. Інакше б адміністраторка одразу ж упізнала в Антоні того порушника. Він привітався з охоронцем — знову тим старим дідусем — та піднявся на четвертий поверх. 
     — Можна? — запитав Антін, постукавши у двері.
     — Заходь, — відповіла Рена.
     Антін увійшов усередину. 
     — Уявляєш собі, — сказав Антін, — Я приходжу до готелю, підходжу до адміністратора, а вона мені заявляє, буцімто ці комсомольці так погано себе поводили, що їх адміністрація разом з охороною мусила аж до четвертої години ранку заспокоювати. 
     Рена зареготала.
     — Це, як завжди, перебільшення, — пояснила вона. — Не знаю, як в інших номерах, але в нашому номері сиділо тільки троє наших друзів. Ми не шуміли, не реготали, навіть не співали. До нас десь о третій годині ранку постукали адміністраторка та черговий охоронець та запитали, що ми тут робимо. Оскільки ніяких сторонніх осіб не було, адміністраторка сказала: «Якщо хочете, ви можете сидіти разом хоч цілу ніч, аби ви тільки б не порушували тишу». І все, вони пішли далі. Може, когось в інших номерах вони й заспокоювали силоміць, проте ми нічого такого не чули. В нас усе було спокійно, тому нас зовсім не чіпали. 
     — А щось про сторонніх осіб вони питали? — схвильовано запитав Антін. — Бо адміністраторка мені казала, буцімто вона разом з охороною цілу ніч когось шукала.
     — Нічого не питала, — заспокоїла Рена. — Вони просто запитали, чи всі тут є «комсомольцями», тобто чи всі приїхали на фестиваль. Я відповіла, що всі ми є учасниками фестивалю. Більше ніяких питань до нас не було. 
     Проте в Антона, все одно, було якесь відчуття, що його шукають. 
     — Зізнатися в тому, що це саме я не повернув корінець від перепустки? — мовчки міркував Антін. — Краще пізно, ніж ніколи. Але, з іншого боку, чи варто викликати вогонь на себе? Ні, ліпше, напевно, не треба дрочити гусаків. Не повернув корінець від перепустки — не такий це вже великий кримінал. Це не крадіжка. Якби я щось поцупив у тому готелі — тоді інша річ, треба цього боятися.
     Антін усе розмірковував про це, а корінець від перепустки, захований під обкладинку паспорта, все не давав Антонові спокою, все «стукав йому в груди». 
     — Антоне, ти чимось переляканий? — запитала Рена.
     — Ні, — твердо заявив Антін. — Я просто подумав, як швидше нам дійти до університету, аби не запізнитися на відкриття фестивалю. 
     — Ми вже майже готові, — сказала Рена. — Бачиш: і я, і Галя вже одягнені. Отже, ми зараз усі вже виходимо. 
     Антона охопила якась тривога. Йому захотілося якомога швидше втекти з того готелю та більше ніколи туди не заходили. Якась надприродна сила немов сама виштовхувала Антона звідти. 
     Дівчата одяглися та вийшли разом з Антоном надвір. По дорозі ніхто Антона не затримував, проте корінець від перепустки, захований під обкладинку паспорта, ніяк не давав Антонові спокою. 
     Перед входом до готелю вже купчилися численні учасники фестивалю. Близько десяти хвилин на десяту натовп вирушив до Резиденції. 
     — Антоне, — раптом озирнувся якийсь незнайомий юнак, — можна тебе дещо запитати?
     — Так, — відповів Антін.
     — Я давно за тобою спостерігаю, — сказав юнак. — Мене звуть Василь. Якщо я не помиляюся, ти навчаєшся тут на факультеті іноземних мов.
     — Так, — підтвердив Антін. 
     — Я ще вчора і в готелі, і в театрі помітив, як ти полюбляєш різні мови. Ти, напевно, поліглот.
     — Ну, не зовсім, — зізнався Антін. — До поліглота мені ще далекувато. Англійська мова — це мій фах, а німецька — це друга іноземна мова. Я ще польську вивчав на другому курсі — в нас був факультатив. А так більше я жодної мови не знаю.
     — Але іншими мовами ти цікавишся, — здогадався Василь.
     — Маєш рацію, — підтвердив Антін. — Я навіть збираю повсякденні вирази мовами народів світу. 
     — Чому я тебе про це питаю, — пояснив Василь, — я зараз тобі скажу. Я не є делеґатом цього фестивалю, я приїхав сюди на стажування, аби зібрати матеріали до своєї кандидатської дисертації. Зараз я в ад’юнктурі Московського військового інституту іноземних мов. Якщо ти не знаєш, ад’юнктами у військових навчальних закладах звуть аспірантів… Так ось… Хоча мій фах — це перська мова, тема моєї дисертації стосується головним чином загального мовознавства… А у вас тут, у Чернівцях, дуже потужна лінґвістична школа. 
     — Так, — погодився Антін. — Щодо теорії, то я цього не заперечую. Але ось щодо методики викладання, то тут процвітає середньовічна схоластика. 
     — Ваш університет не є одиничним випадком, — заявив Василь. — Цю штучну дебілізацію я спостерігаю по всьому Радянському Союзу. А, між іншим, радянських військових розвідників готують за дуже ефективними методиками. У Радянському Союзі розроблені дуже гарні методики вивчення іноземних мов, котрі за короткий термін дають разючі результати. Проте ці методики суворо засекречені. Їх приховують від пересічних громадян так, як у середні віки інквізитори приховували Біблію. Навіть у нашому інституті іноземних мов, котрий, здавалося б, не має жодного стосунку до військової таємниці, є науково-методичні розробки, на котрих стоїть гриф «Цілком таємно». Чи не дебілізм це?
     — Звичайний дебілізм! — вигукнув Антін. — Скільки я намучився від тих нікому не потрібних зубрячок. З нас просто виховують слухняне бидло. 
     — Тому я й хотів би тобі допомогти, — зізнався Василь. — Як це не парадоксально, але вся найпрогресивніша радянська наука зосереджена зараз саме в армії — у військових училищах та військових академіях. Мені болісно дивитися, як така розумна людина пропадає в цьому провінційному університеті, після котрого відкрита лише одна перспектива: шкільним учителем у сільській місцевості. А тобі робота вчителем може лише зашкодити. Тому я хотів би познайомити тебе з моїм науковим керівником. Він є першокласним фахівцем із нетрадиційних методик викладання іноземних мов. Звуть його Петром Денисовичем. Він професор нашого інституту, генерал-майор. Я спробую організувати зустріч із ним. Тобі у Москві є де зупинитися?
     — Є, — підтвердив Антін.
     — А ти, взагалі, в армії служив? 
     — Я зараз навчаюся на військовій кафедрі, — повідомив Антін. 
     — Ну й чудово, — сказав Василь. — Головне для тебе — отримати лейтенантські погони. До речі, кого з вас на тій кафедрі готують.
     — Артилеристів.
     — Шкода, — зізнався Василь. — Я гадав, що з вас готують військових перекладачів. І ти б за допомогою Петра Денисовича запросто міг влаштуватися військовим перекладачем. Хоча… ти в окулярах — це вже мінус… Скільки в тебе діоптрій.
     — Мінус чотири.
     — А для військових перекладачів гранично допустима норма відхилення — це плюс-мінус одна діоптрія… Отже, військовим перекладачем ти вже бути не можеш… Але в нього на кафедрі робота, все одно, знайдеться. Заодно, до Москви переберешся. Усе одно, лейтенантські погони в тебе будуть після закінчення університету, отже, ти запросто можеш спробувати вступити до нашої ад’юнктури. Звичайно ж, у такому разі ти, як людина військова, муситимеш рахуватися з військовою дисципліною, але все це дрібниці порівняно з тими перспективами, котрі ти отримаєш. Отже, поміркуй над цим як слід. Час іще є.
     — Я поміркую над цією пропозицією, — відповів Антін. — А чому ти обрав саме перську мову, якщо не секрет?
     — Ну, звичайно ж, це не секрет, — сказав Василь. — Просто я народився й виріс на Кавказі. Мати в мене вірменка, батько — осетин. Обидві мови я знаю на рівні рідної. 
     — А де ти народився? 
     — У Краснодарі, — повідомив Василь. — Там, до речі, мешкає дуже багато адигейців та абхазів — так я й ці мови почав опановувати. Тому мій вибір не був випадковим: осетинська мова споріднена з перською, а у вірменській мові є дуже багато перських запозичень. Хоча англійську мову в нашому інституті теж дуже поглиблено викладають. Я й англійською мовою розмовляю вільно. Проте моя справжня любов — це перська мова. 
     — А в Ірані ти не бував?
     — Поки що ні, — зізнався Василь. — Проте деякі мої викладачі були там військовими радниками — ще, до речі, до ісламської революції. В нас з Іраном дуже тісні зв’язки. Причому вони були такими й за часів шаха, і лишаються такими й зараз… До речі, як у вас відбувається самопідготовка?
     — На першому курсі в нас був день самостійної роботи, — повідомив Антін. — А так — ніякої самопідготовки як такої в нас нема. Кожен готується як хоче.
     — Ось, бачиш, а в нас військова дисципліна виховувалася навіть у таких дрібницях, як самопідготовка. Після занять ми повинні були обов’язково йти до бібліотеки… А бібліотека в нас там дуже багата… Так ось, ми повинні були відмічатися у викладача, що проводив ту самопідготовку, та подавати йому письмовий рапорт, де ми мусили чітко вказати, які теми та які питання з яких предметів ми маємо цього разу проробити, а також подавали докладний список літератури, потрібної для цього. І допіру після подання того рапорту ми допускалися до цієї самопідготовки.
     — В нас навіть на військовій кафедрі нема такої заорганізованості. На військовій кафедрі в нас теж є самопідготовка, але щоб кожен подавав рапорт перед нею — такого нема. В нас просто кожен студент іде до сховища, де зберігається вся фахова література, і бере все, що йому потрібно.
     — Ось бачиш, — пояснив Василь, — бо ваш університет є цивільним, а наш — військовим…
     Так Антін та Василь пробалакали один з одним усю дорогу — від готелю до університету. 
     Відкриття фестивалю в Червоній залі Резиденції розпочалося як і завжди — о десятій годині ранку. 
     Тільки цього разу над трибуною висів плакат: 
     «Дякуємо нашим спонсорам:
1) Чернівецький міськком комсомолу;
2) Чернівецьке виробниче об’єднання «Електронмаш»;
3) Фірма «Капітал»;
4) Український банк «Відродження»;
5) Чернівецький машзавод». 
     — Нічого собі! — вигукнув Антін. — Комітет комсомолу перелічений серед комерційних структур! 
     — А тут дивуватися нема чому, — пояснив Василь. — Комсомол давно вже переведено на комерційну основу. Ти б знав, скільки комерційних фірм і навіть спільних підприємств працює під дахом комсомолу в одній лише Москві! А що вже говорити про інші міста… Ні, комсомол вже не той, що був навіть три роки тому. На відміну від застарілої, закостенілої КПРС з її догмами про «світле комуністичне майбутнє», в комсомолі вже давно процвітають по-справжньому ринкові, капіталістичні відносини. Партия сказала «Надо», комсомол ответил «Есть!» — це все безповоротно відійшло в минуле. Тепер комсомол є одним із провідних капіталістів у нашій країні.
     — Не випадково адміністраторка готелю при поселенні моєї делеґації заявила, буцімто ми представляємо не університет, а комсомол.
     — Так воно і є, — відповів Василь. — Бо саме він усе це й організував. Університет є справжнім жебраком у порівнянні з комітетом комсомолу. 
     І ось відкриття розпочалося. Як і завжди, відкрив його діючий президент, а з вітальним словом, як і завжди, виступив ректор.
     Після урочистої частини всі учасники фестивалю, як і завжди, вирушили гуляти університетським парком. А потім Василь Сергійович Фрідман, як і завжди, запросив усіх на екскурсію до університету, під час котрої в університетській церкві він знову крутив магнітофонні записи різноманітної духовної музики. 
     А потім був обід.
     — Рено, — звернувся Антін, — ну, як, тобі показати Чернівці?
     — Дякую, Антоне, за пропозицію, — відповіла Рена, — проте я так втомилася. Я поїду зараз відсипатися перед вечором знайомств. А центр Чернівців я вже бачила. Ваше місто є дуже чудовим. Я навіть своїм очам не повірила, що я в Україні. Я неначе за кордон потрапила… Особливо мені сподобалася мозаїка на Центральній площі — з античними фігурами.
     — Я здогадався, що за мозаїку ти маєш на увазі, — зазначив Антін. — Вона символізує дванадцять коронованих провінцій Австро-Угорщини.
     — Ти мені вибач, Антоне, але я, насправді, дуже сильно втомилася. Я поїду зараз спати. А зустрінемося о сьомій годині.
     — А ти знаєш, де цей вечір знайомств проводитиметься цього разу? — запитав Антін. — Не в гуртожитку, а майже в самому центрі. 
     — Я не сама, — сказала Рена. — Ми всі в готелі зберемося і разом вирушимо. 
     — Гаразд, — погодився Антін. — Тоді — до зустрічі в Українському народному домі!
     — До зустрічі! — сказала Рена та пішла слідом за іншими до готелю. 
     А Антін почав придивлятися, до якої компанії йому б краще було приткнутися. І тут з корпусу географічного факультету, у підвалі котрого розміщувалася бульйонна, де обідали гості фестивалю, вийшла Ілона Єпуре в супроводі своєї естонської делеґації.
     — Ну, що будемо зараз робити? — запитав Антін. — Усі роз’їхалися. Більшість поїхала до готелю відсипатися. 
     — Ми так хочемо подивитися ваше місто, — сказав Тойво.
     — Ходімо! — з радістю вигукнув Антін. — Я вам таке зараз покажу!
     І Антін повів естонських гостей.
     — Хочете, я вам покажу наш навчальний корпус? — запитав Антін.
     — Веди нас куди завгодно, — відповів Ейно. — Нам усе цікаво!
     Антін повів естонців до свого навчального корпусу.
     — Ось тут ми й навчаємося, — повідомив Антін, завівши гостей до коридору. — Вліво — деканат та англійська кафедра, а вправо — всі наші авдиторії.
     Гості пішли коридором повз авдиторій. 
     — Ну, а нагорі в нас німецька та французька кафедри, а також фонолабораторія…
     Тут у коридорі з’явилася Дудницька.
     — Добрий день, Олено Андріївно! — привітався Антін зі своєю «улюбленою» викладачкою.
     — Добрий день, Антоне! — відповіла Олена Андріївна. — Ну, як у вас відбувається цей фестиваль?
     — Ось, гості з Тартуського університету, — сказав Антін, представляючи естонських гостей.
     — Дуже приємно, — відповіла Олена Андріївна.
     Вона пішла до кафедри, а Антін з Ілоною та з естонцями вийшли з Резиденції та попрямували чернівецькими вулицями: спочатку — вулицею Заньковецької, потім — вулицею Бетховена повз діючий костьол.
     — Ось, то є головна католицька церква Буковини, — повідомив Антін, вказуючи естонцям на костьол. — А тепер я хотів би вам показати найстарішу частину Чернівців. У Чернівцях, звичайно ж, нема такого шикарного середньовічного центру, як у Талліні, але в нас теж є дуже вузькі вулиці з будинками вісімнадцятого та дев’ятнадцятого століть.
     І Антін повів гостей вулицею Шолом-Алейхема, колишньою Judengasse, до єврейського ринку. 
     — Ось ця частина Чернівців зветься Єврейським, або Нижнім містом, — повідомив Антін. — Тут раніше компактно мешкало єврейське населення. А під час Другої світової війни тут було єврейське ґетто.
     Поки Антін розповідав, Тойво щось постійно фотографував, а у своєму записнику постійно щось нотував. 
     — А про що ти пишеш? — поцікавився Антін.
     — Справа в тому, що я закінчую цього року факультет журналістики, — пояснив Тойво. — Але я вже друкую свої репортажі в деяких естонських ґазетах. Наприклад, у ґазеті «Eesti aeg». Ось і зараз я готую репортаж про Чернівці — саме для цієї ґазети. Тому мені все дуже цікаво — все, що ти показуєш і про що розповідаєш. 
     — Тоді ходімо далі! — вигукнув Антін.
     Вони всі пішли до Турецької криниці, а потім піднялися на Турецькій міст. Після цього Антін повів гостей до греко-католицької церкви.
     — Ця церква належить греко-католицькій громаді, — повідомив Антін. — До вісімдесят дев’ятого року греко-католицька церква була заборонена — її силоміць приєднали до православної церкви у сорок шостому році. А тут розміщувався якийсь промисловий склад.
     Антін, Ілона та естонські гості зайшли всередину. Там повним ходом ішли ремонтні роботи. Стіни були просто побілені: жодної фрески не збереглося. Все треба було розпочинати з нуля.
     — А там, нагорі — вірменська церква, — повідомив Антін, вказуючи на споруду в кінці вулиці Ломоносова. — Але ви ще її побачите поблизу, бо сьогоднішня дискотека відбудеться у приміщенні, розташованому якраз навпроти цієї церкви. А зараз я хотів би вам показати так звану «п’яну» церкву, споруджену наприкінці тридцятих років. Вона зараз належить одній з православних громад міста. 
     Гості були й там усередині. 
     — Я переконався в тому, — заявив Тойво, виходячи з «п’яної» церкви, — що Чернівці — це справжнє європейське місто. Яка чудова у вас архітектура! В естонських містах архітектура теж європейська, проте в нас усе набагато скромніше, аскетичніше. А тут — таке чудове розмаїття різних стилів!
     — Віденська школа, — зазначив Антін.
     — І стільки церков! — додав Ейно. — І кожна належить якійсь іншій конфесії! В нас, в Естонії, теж багато конфесій. А ось у Росії такого не зустрінеш. Там майже всі церкви є православними. А у вас — і православні, і католицькі, і греко-католицькі, і вірменські. Та ще й — стільки колишніх синагог.
     — В нас є й діюча, проте вона звідси досить далеко, — зазначив Антін.
     Гості йшли слідом за Антоном та Ілоною, голосно балакаючи естонською мовою.
     Тут несподівано до компанії підійшла якась жінка років шістдесяти. На лацкані її пальта було начеплено бантик, що румунською зветься mărţişor, адже то було перше березня, коли в Румунії та в Молдові відзначалося свято, що теж зветься мерцішором.
     — Вибачте, — звернулася жінка, — мені просто стало цікаво, якою мовою ви спілкуєтеся між собою?
     — Естонською, — відповів Тойво.
     — Отже, ви приїхали з Естонії? 
     — Так, —підтвердив Ейно. — Ми навчаємося в Тартуському університеті.
     — Москалі — то є сволота! — раптом вигукнула жінка. — Вони відібрали Буковину, яка завжди була румунською територією! Ось москалі стверджують, буцімто Буковина є споконвічною слов’янською територією. Та нічого подібного! Слов’яни прийшли на Буковину разом із мадярами під час Великого Переселення! А до цього Буковину населяли даки, що є предками румунів. Вони тут жили ще задовго до нашої ери! Отже, Буковина є споконвічною румунською територією!
     Тойво слухав ту жінку, слухав, а потім дістав свій фотоапарат та сфотографував її. 
     — А Ви, випадково, не провокатор? — поцікавилася румунська реваншистка. 
     — Ні, я лише естонський журналіст, — пояснив Тойво. — Я готую репортаж про Чернівці. А ці юнак і дівчина є місцевими чернівчанами, котрі нам усе розповідають та показують. І мені дуже приємно було поспілкуватися з Вами. Тепер я бачу, що на Буковині є справжній плюралізм. Ви так відверто висловлюєтеся про те, що Буковина має належати Румунії… Я тільки вітаю такий широкий спектр різних думок!
     Коли вони всі разом вийшли на Центральну площу, жінка завернула праворуч та пішла вулицею Леніна, а естонці попрямували слідом за Ілоною та Антоном у бік вулиці Кобилянської. 
     — А це наша пішохідна вулиця, — повідомив Антін. — Мешканці Чернівців вельми полюбляють тут гуляти.
     — Які шикарні будинки! — вигукнув Едвард, показуючи на будинок із рестораном «Дністер». — Яка монументальна архітектура!
     — Я ж казав, це віденська школа, — пояснив Антін. — До речі, ми завтра в цьому ресторані обідатимемо. 
     Антін та Ілона вели естонців далі вулицею Кобилянської, а гості з Тарту все милувалися чудовою архітектурою, дуже відверто висловлюючи свої емоції. 
     — Ця вулиця за австрійських часів звалася Панською, — сказав Антін. — Тобто Herrengasse.
     — Воно й видно, що вона є найкращою в місті, — заявив Тойво, постійно клацаючи своїм фотоапаратом. — Я б запросто міг видати фотоальбом, присвячений одній лише цій вулиці у вашому місті. Тут кожен будинок є архітектурною пам’яткою! Клас!
     — А це — колишній кафедральний собор, — повідомив Антін, показуючи на монументальну класицистичну споруду — творіння видатного віденського архітектора Фердинанда Реллі. — На початку шістдесятих років цей собор було закрито. Спочатку там розміщувався склад, потім у сімдесят восьмому році там було відкрито художній музей та «міні-ВДНГ». На першому поверсі там було виставлено продукцію місцевих підприємств, а на другому поверсі розміщувалася картинна ґалерея. Зараз прийнято рішення передати цей собор православній громаді, а художній музей переїхав у колишній міськком партії, котрий було зліквідовано восени минулого року. Скорочення партапарату, так би мовити. 
     — Нічого, Антоне, — зазначила Ілона. — Не хвилюйся, ці всі партапаратники знайшли собі дуже теплі місця. Перша секретарка міськкому тепер є директоркою готелю «Черемош». І всі її підлеглі дуже добре влаштувалися. Вони себе в біді не залишать…
      Антін повів естонських гостей далі в бік вулиці Шевченка. 
     — А ця частина вулиці мені так нагадує Ригу! — вигукнув Ейно. — Особливо, ось цей будинок у німецькому стилі, з фахверковим фасадом. Такими будинками вся центральна частина Риги забудована!
     — У Таллінні теж будинки є дуже схожими, — зазначив Тойво. — Отже, мені це й Таллінн трохи нагадує. 
     — Це колишній німецький народний дім, — пояснив Антін. — Але фахверковим є в нього лише фронтон. Насправді то є звичайна неоґотична кам’яниця. А таких неоґотичних кам’яниць у Ризі, насправді, дуже багато. Ти, Ейно, маєш рацію. У Таллінні я, правда, не був, але, мабуть, і там таке зустрічається.
     — Скільки завгодно, — підтвердив Тойво. 
     Далі компанія завернула праворуч та пішла вулицею Шевченка.
     — А це — ще одна неоґотична споруда в Чернівцях, — повідомив Антін, вказуючи на колишній єзуїтський костьол Серця Ісуса. — Його теж закрили на початку шістдесятих років, проте там і досі розміщується міський архів. Про передачу тієї споруди віруючим поки що не йдеться, адже чернівецьким римо-католикам цілком вистачає споруди нижче Центральної площі, котру ви вже бачили. А ось праворуч — це дуже страшна будівля. То є обласне управління КДБ. Люди постійно тремтять, коли проходять повз цю споруду.
     — Ось і погано, що тремтять! — вигукнув Тойво. — Люди нічого не зможуть домогтися від влади, доки вони її боятимуться. Вони так і залишаться рабами!
     — Ну, у вас, у Прибалтиці, рівень свідомості пересічних громадян завжди був набагато вищим, ніж на решті території СРСР, — заявив Антін. — У Прибалтиці комуністичного режиму в його ортодоксальній формі ніколи й не було — як би там усілякі Невзорови не прагнули встановити в Прибалтиці ортодоксальний комуністичний режим.
     — Ти, Антоне, маєш рацію, — погодився Тойво. — Естонці ніколи не були рабами. Вони ніколи не гнули спини ані перед німцями, ані перед шведами, ані перед росіянами. 
     — А в якому готелі ви зупинилися? — поцікавився Антін.
     — «Турист», — відповів Тойво.
     — Тоді вам краще туди доїхати тролейбусом першого маршруту, — порадив Антін. — Там є навіть така зупинка, котра саме так і зветься: «Готель «Турист»». 
     — Дякую тобі, Антоне, за дуже цікаву та пізнавальну екскурсію, — сказав Ейно. — До речі, я з твоєю однокласницею відпочивав у Місхорі шість років тому.
     — Кого ти маєш на увазі? — здивувався Антін. 
     — Марійку Федорчук, — пояснив Ейно. — Коли я приїхав на цей фестиваль, вона одразу ж мене впізнала. І я її — теж. Ось так люди можуть зустрічатися один з одним через кілька років після довготривалої розлуки. Так ось, вона стверджує, що ти її колишній однокласник.
     — Ну, я не зовсім її однокласник, — уточнив Антін. — Ми навчалися в паралельних класах. Хоча яка тепер це різниця? Нехай ми будемо однокласниками… До речі, Ілона закінчувала ту ж саму школу, тільки двома роками пізніше… Ну, добре, я маю вже йти.
     — А я поїду разом з гостями до них до готелю, — повідомила Ілона.
     — Я теж тобі, Антоне, дуже дякую, — вигукнув Тойво. — Ти нам сьогодні стільки показав, стільки розповів. Ми тобі дуже й дуже вдячні. В нас буде фестиваль у жовтні. І ми тебе особисто запрошуємо до нашого міста.
     — Дякую за пропозицію, — відповів Антін, — проте навряд чи я тоді зможу. Я тоді буду вже на п’ятому курсі, а на п’ятому курсі в нас вже майже всі працюють. Навряд чи мені вдасться відпроситися.
     — Ну, Антоне, дивися сам, — сказав Тойво. — Бо я зараз так само на п’ятому курсі.
     Посадивши Ілону та естонських гостей на тролейбус, Антін повернувся додому…
     Поки Антін водив естонців чернівецькими вулицями, Марійка запросила Віктора до себе додому.
     — Це ж треба, аби таке сталося! — вигукнула Марійка, зійшовши з Віктором на тролейбусній зупинці «Вулиця Садовського», — щоб я на цьому фестивалі зустріла водночас і мого старого знайомого з Естонії, з котрим я відпочивала в Місхорі у серпні вісімдесят п’ятого року, і юнака, котрий служив разом із моїм братом! Містика якась!
     — Ніякої містики! — відповів Віктор. — Нічого випадкового, Марійко, не буває. В Афгані я став справжнім фаталістом. І коли я повернувся з Афгану живим, я одразу ж дійшов висновку, що доля в людини є, і що мені вищими силами було призначено повернутися з тієї війни цілим та неушкодженим. Бо на мене, напевно, покладено якусь особливу місію. А в Афгані мені довелося воювати, аби засвоїти там якийсь необхідний для мене урок, чи просто пройти необхідні для мене випробування. До речі, після армії я став віруючим. Тепер я реґулярно ходжу до церкви, і навіть дотримуюсь усіх постів. Бо я є дуже вдячним Богові за те, що він врятував мене на тій страшній війні від загибелі.
     — Тебе він врятував, а Максима, на жаль, ні, — сумно зітхнула Марійка.
     — Іще невідомо, чи він насправді загинув, — заспокоїв Василь. — Скоріше за все, він потрапив у полон. Коли ми прийдемо до тебе додому, я розповім усі подробиці його зникнення. Саме не загибелі, а зникнення. 
     Вдома вже чекала Оксана Романівна, накривши стіл для такого несподіваного гостя. Марійка відкрила помешкання власним ключем. 
     — Ось, мамо, — представила Марійка, — це саме той Віктор, котрий служив разом з Максимом в одному взводі.
     Оксана Романівна одразу ж кинулася гостеві на плечі. 
     — Ви, насправді, бачили Максима? — схвильовано запитала вона. — Він, дійсно, загинув?
     — Я зараз розповім усі подробиці, — пообіцяв Віктор. 
     Марійка провела Віктора до вітальні та посадила його на диван перед накритим столом.
     — Ну, як там Ви служили з Максимчиком? — схвильовано звернулася Оксана Романівна.
     — Максим був душею компанії, — почав розповідь Віктор. — І коли він зник, нам усім в усьому взводі його вже не вистачало. Такого гарного товариша загубити! Хоча я наполягаю: треба казати не про загибель, а лише про зникнення. Бо ніхто його труп не бачив. 
     — Отже, є надія на те, що він живий? — поцікавилася Оксана Романівна.
     — Я про це, на жаль, нічого не можу сказати, — відповів Віктор. — Бо я кажу, ніхто його тіла не бачив. А чи він залишився живим, чи ні, — цього, на жаль, ніхто не знає.
     — Йой, як було б добре, аби він був живий! — вигукнула Оксана Романівна.
     — Будемо сподіватися на це, — тихо сказав Віктор. — На все воля Божа!
     — А як хоч він зник? — поцікавилася Оксана Романівна. 
     — Отже, було це так, — розпочав свою розмову Віктор. — За іронією долі, сьогодні виповнюється рівно п’ята річниця з дня його зникнення. І я вважаю, що це не випадково, що я зараз, рівно через п’ять років від того дня зустрічаюсь із вами та обговорюю всі ті подробиці… Отже, як я вже казав, то було перше березня вісімдесят шостого року. Після чергового бою ми пересувалися пішки крутою гірською стежиною. Повсюди укривалися духи… Ну, так ми моджахедів звали… І раптом почали рватися протипіхотні міни… Один хлопець, що підірвався на тих мінах, вижив, але позбавився обох ніг. Його відвезли гелікоптером до військового шпиталю і його подальша доля невідома. Кількох хлопців розірвало на шматки, і ми їх збирали потім буквально по частинах. Але Максима серед них не було. Він неначе зник безслідно. Може, він встиг відскочити, може він стрибнув у якусь щілину — ми не знаємо. Бо не може такого бути, аби людина зникла безслідно внаслідок вибуху протипіхотної міни. Обов’язково якісь обрубки від людини залишаються. Але від Максима не залишилося нічого. Він зник безслідно. А шукати його по всій долині було неможливо: духи повсюди в горах виставили снайперів, котрі періодично стріляли в наших хлопців… Мабуть, Максим потрапив у полон — то є найімовірнішим. Отже, так і не знайшовши рештки від Максима, наш ротний наказав визнати його загиблим. І коли до Союзу відправляли так званий «Вантаж 200», ми всі — за наказом ротного — просто насипали в домовину афганську землю, а потім ту домовину запаяли. 
     — Не випадково представник військкомату заборонив нам відкривати ту домовину, — зазначила Марійка. — Він навіть заборонив проводити громадянську панахиду за участю представників університету. Максима, точніше, як ти кажеш, цинкову домовину з землею, поховали дуже тихо, майже таємно. Та ще й з усіх із нас узяли підписку, аби ми не розголошували всіх подробиць.
     — Із нас теж з усіх брали підписку, якщо хтось гинув, — зізнався Віктор. — Бо ця комуністична влада зовсім не бажала, аби народ знав усі подробиці тієї страшної, але цілком безглуздої війни.
     — Тоді вип’ємо горілки, — запропонувала Оксана Романівна. — Якщо Максим живий, то за його здоров’я, а якщо він, насправді, загинув, то за його упокій.
     Вона розлила всім горілки по стопках.
     — Нагадую, не чокатися! — сказала вона. 
     Усі троє підняли стопки та одразу ж випили їхній вміст. 
     — А як у тебе, Вікторе, склалася подальша доля? — поцікавилася Оксана Романівна. 
     — Мене демобілізували навесні вісімдесят сьомого, — повідомив Віктор. — До армії я «проїхав повз університет», тобто мені не вистачило лише одного балу. Тому я вирішив вступати до університету вже після армії. До того ж, у мене, як у демобілізованого, була рекомендація від командування частини, котра дозволяла мені вступати до будь-якого ВНЗ поза конкурсом. Так я й опинився на філософському факультеті Ленінградського університету. Отже, я зараз навчаюся на четвертому курсі.
     — Марійка теж навчається на четвертому курсі, — зазначила Оксана Романівна. — Тільки чомусь вона вирішила обрати не математичний, а історичний факультет.
     — Мене до математики не тягне, — посміхнулася Марійка. — Я є стовідсотковим гуманітарієм! 
     — Я вам можу дати свою ленінградську адресу, — запропонував Віктор. — Ми можемо підтримувати зв’язки один з одним. А завтра в нас аж до чотирнадцятої години нічого нема. Тому я хотів би піти на цвинтар, аби побачити могилу, в котрій Максим не лежить. 
     — Добре, — погодилася Марійка. — Я обов’язково завтра повезу тебе на цвинтар. Ти побачиш цю так звану могилу. 
     Оксана Романівна дала Вікторові свій записник, де він і написав свою адресу.
     Тут зайшов Степан Вікторович.
     — Ось, — сказала Оксана Романівна, — це той самий Віктор, котрий служив разом із нашим Максимом. Він наполягає на тому, що Максима в домовині не було. Їхній командир наказав насипати в домовину землю, оскільки Максим зник безслідно. Віктор припускає, що Максим потрапив у полон.
     — У мене давно була підозра в тому, що Максима в домовині не було, — заявив Степан Вікторович. — Все це інсценував військкомат. Він навіть заборонив мені в університеті повідомляти про Максимову загибель, а, тим більш, запрошувати на похорон когось із колег та студентів. Я був на всі сто відсотків впевненим, що щось там було нечисто.
     — Добре, — сказала Марійка. — Нам пора. Зараз о дев’ятнадцятій годині в нас буде вечір знайомств. Причому, вперше він буде проводитися не в гуртожитку, не у студмістечку, а тут, поруч із нами — в Українському народному домі.
     — Зовсім під боком! — вигукнув Степан Вікторович. — Ну, бажаю вам гарно відпочити та познайомитися з дуже цікавими людьми. 
     — Я вже познайомився з дуже гарною дівчиною Марійкою! — чи то жартома, чи то серйозно вигукнув Віктор. — Добре, ми пішли. Ще раз дякую за дуже теплий прийом!
     Марійка та Віктор пішли до Народного дому, котрий тоді ще був Будинком вчителя. 
     — До речі, Максим теж був членом цього Інтерклубу, — зазначила Марійка, ведучи Віктора вулицею Карла Маркса. — А ось і цей Народний дім — якраз напроти Вірменської церкви.
     — Яка чудова церква! — вигукнув Віктор.
     — Вона зараз реставрується, — пояснила Марійка. — Там буде незабаром органна зала. 
     Вони завернули на вулицю Ломоносова та увійшли з подвір’я до чудової неоренесансної будівлі кінця дев’ятнадцятого століття, розташованої напроти Вірменської церкви.
     Усі КІДівці потихеньку збиралися у великій залі на другому поверсі. До початку вечора знайомств залишалося ще декілька хвилин, проте ніхто навіть і не збирався розпочинати той вечір. Усе навколо було прокурено. Усі навколо тусувалися, балакаючи між собою, обговорюючи останні події. На подвір’ї чергував наряд міліції в супроводі чотирьох військовослужбовців: одного прапорщика, одного сержанта та двох солдатів — постанова про спільне патрулювання активно втілювалася в життя. 
     І ось — допіру за п’ятнадцять хвилин до двадцятої всі розсілися в партері. Дійство, нарешті, розпочалося. На сцену вийшли двоє КІДівців, що вели той вечір, та почали представляти команду за командою. 
     Цього разу делеґація з Дауґавпілса була особливо великою — аж вісім членів. Причому, зі старих гостей були лише Маріанна та Рамона. Всі інші були цілком новими. Один юнак напередодні підвернув ногу — і, все одно, будучи кволим, перемагаючи біль у нозі, він вийшов на сцену. Гості з Дауґавпілса проспівали якусь жартівливу пісеньку про файну панянку з Риги, котра наприкінці пісні настільки розчарувала ліричного героя, що він пообіцяв ніколи з нею не одружуватися. 
     А після «урочистої частини» розпочалася дискотека. Стільці у глядацькій залі були відсунуті ближче до стін — аби звільнити для танців якомога більше простору посередині зали. Як тільки було це зроблено, дискотека розпочалася: погасло світло, замерехтіли різнокольорові прожектори, залунала гучна музика. 
     Більшу частину танців Марійка танцювала з Віктором. 
     Дискотека тривала аж до двадцять третьої години. І ось, нарешті, о двадцять третій годині вечір знайомств скінчився. 
     — Я тебе проведу додому, — запропонував Віктор. — Я вважаю це великим обов’язком: провести додому сестру мого найкращого товариша. 
     Віктор узяв Марійку під руку, після чого вони удвох пішли вулицею Карла Маркса, а потім завернули праворуч на вулицю Маяковського. Разом вони піднялися сходами до Марійчиного помешкання. Марійка подзвонила у двері. Відчинив двері Степан Вікторович. 
     — Ось, Степане Вікторовичу, — сказав Віктор, — я привів Вашу дочку назад. Отже, завтра — до цвинтаря?
     — Так, — погодився Степан Вікторович. — Я теж піду разом із вами, а ось Оксана Романівна завтра мусить працювати цілий день. 
     — Тоді — до завтра, — сказав Віктор. — Завтра в нас аж до чотирнадцятої години нічого нема. Інші хлопці з нашої групи хочуть залишитися в готелі, а потім вони підуть разом з усіма допіру на чотирнадцяту годину. Отже, завтра ходімо вранці до цвинтаря. Мені дуже хочеться побачити могилу, в котрій Максим не лежить. 
     — І ти цю фальшиву могилу побачиш, — пообіцяв Степан Вікторович. — Як добре, що вона виявилася фальшивою. 
     — Імовірність, що Максим живий, дорівнює десь п’ятдесят на п’ятдесят, — пояснив Віктор. — А завтра я прийду сюди о восьмій ранку. 
     — А ти знайдеш дорогу до готелю? — запитала Марійка.
     — Я її давно вже вивчив, — відповів Віктор. — Якщо піднятися вулицею, котрою ми щойно сюди спустилися, повз Народний дім, повз вірменську та православну церкву та повз твою колишню школу, то можна там знайти тролейбусну зупинку. А тролейбусом треба проїхати лише дві зупинки — і ти вже біля готелю «Буковина». Отже, до завтра! На добраніч!
     — На добраніч! — сказав Степан Вікторович. 
     — На добраніч! — вигукнула Марійка, кинувшись до Віктора та міцно обійнявши його. 
     Зачинивши за Віктором двері, Марійка одразу ж витягнула зі своєї шухлядки заповітний щоденник та зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні п’ятниця, 1 березня 1991 року. Другий день фестивалю «Студентський світ — 91». Вранці було — як і завжди — відкриття фестивалю в Червоній залі Резиденції. Потім ми разом із гостями трохи поблукали Резиденцією та університетським парком. А коли всі пішли на обід до нашої бульйонної в четвертому корпусі, я разом із Віктором пішла додому, де ми утрьох із мамою довго розмовляли про нашого Максима. Віктор сьогодні підтвердив те, що труп Максима ніхто не бачив, що його тіло так і не було знайдено. Отже, як я й підозрювала, нам привезли порожню домовину, де ніякого Максима не було навіть і близько. Максим живий… Мабуть…». 
     Вранці другого березня рівно о восьмій годині Віктор подзвонив у двері Марійчиного помешкання. 
     — Ось, я готовий, — заявив Віктор. — Ходімо!
     — Я теж готова, — відповіла Марійка. — Заходь, будь ласка, всередину.
     Віктор зайшов. 
     — Ти поснідаєш зараз? — запитала Марійка.
     — Дякую, я вже снідав, — відповів Віктор.
     — Не будь таким скромним! — вигукнула Марійка. — З’їж, принаймні, бутерброд із ковбасою та попий чаю.
     — Ну, гаразд, — здався Віктор. — Від бутерброду не відмовлюся.
     Марійка посадила Віктора за стіл на кухні та поставила перед ним цілу тарілку з різними бутербродами. 
     — Ні в чому собі не відмовляй! — сказала Марійка. — Їж скільки завгодно!
     — Дякую тобі, Марійко, за твою щедрість! — вигукнув Віктор у захопленні. — Ці бутерброди ти зробила спеціально для мене?
     — Так, — зізналася Марійка. — А як ти гадав?
     — Ти така добра, Марійко, така щедра!
     — Я рада допомогти своєму товаришеві! — відповіла Марійка. — Товаришеві, разом із котрим я зможу відшукати сліди свого зниклого брата. Нас сам Всевишній звів разом!
     — Це точно! — погодився Віктор. — Це Максим нас фактично поєднав разом! Бо ти шукаєш свого брата, а я шукаю свого найкращого товариша. Разом ми можемо чогось домогтися. 
     — До речі, — зазначила Марійка, — нещодавно до нашої кафедри, де я працюю лаборанткою, надійшов лист від австрійського товариства Чорного Хреста. Вони якраз і займаються військовими похованнями. Мабуть, і вони нам допоможуть відшукати сліди Максима. 
     — Навряд чи, — запевнив Віктор. — Знаю я цю організацію. Вони й у нас, у Ленінграді, розгорнули бурхливу діяльність: вони розшукують німецькі поховання часів Великої Вітчизняної війни. Я з ними теж контактував і можу сказати точно: вони займаються лише могилами. Навряд чи вони мають справу з пошуками зниклих без вісті військовослужбовців. А, тим більш, в Афганістані… Хоча… спробувати можна… Не можна одразу так відрізати, вирішуючи за них, що вони можуть, а що — ні. Нехай вони самі дадуть відповідь на це. 
     Поснідавши, Віктор піднявся з-за столу, після чого він разом із Марійкою та Степаном Вікторовичем вирушив до «нового» цвинтаря. Доїхавши тролейбусом п’ятого маршруту до кінцевої зупинки, вони зійшли, придбали квіти у вуличних торговців та одразу ж пішли на могилу Максима.
     — Ось його так звана могила, — вказала Марійка. — Добре, що він тут не лежить. 
     Віктор побачив пам’ятник, на котрому було зображено портрет Максима зі шкільного випускного альбому та написано: «Федорчук Максим Степанович. 13.04.1967 — 01.03.1986. Загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Мама, тато, сестра, брат».
     Віктор та Марійка одразу ж поклали квіти до того пам’ятника.
     — Максиме! — виголосив Віктор. — Не має значення, чи ти живий, чи ні — нехай ці квіти будуть пам’яттю про тебе. Ми так хочемо якомога скоріше дізнатися правду про твою долю!
     — Так, Максиме, — додала Марійка. — Дай про себе знати якомога швидше!
     — А коли, до речі, було поставлено цей пам’ятник? — поцікавився Віктор. 
     — У березні вісімдесят сьомого, — відповів Степан Вікторович. — Якраз на першу річницю від дня його зникнення. Тоді вже дозволялося казати правду про Афганістан — хоча й не так відверто, як зараз. 
     Сфотографувавши пам’ятник Максимові, Віктор, Марійка та Степан Вікторович пішли далі. Перед тим, як залишити цвинтар, Марійка повела Віктора на могилу Сашка Грибуліна.
     — А тут лежить мій однокласник, — повідомила Марійка, показуючи могилу Сашка. — Він втопився буквально одразу ж після того, як він закінчив вісім класів. Я була на його похороні й бачила його в домовині. Отже, цю могилу ніяк не назвеш символічною, бо він, насправді, там лежить. А я з ним, до речі, співала разом у шкільному вокально-інструментальному ансамблі. Був у нашому класі ансамбль за назвою «Романтика». Ми там грали на електроґітарах, на синтезаторах. А після загибелі Сашка весь ансамбль розпався, бо він тримався фактично лише на ньому самому. 
     — Дуже сумно! — вигукнув Віктор. 
     — На жаль, я не була присутньою в той момент, коли він втопився. Я якраз тоді проводжала Максима до армії — тому й не змогла піти на озеро разом з усіма. 
     — Тут якась містика — їй богу! — зазначив Віктор. — У день, коли твій брат пішов до армії, загинув твій однокласник. А потім і Максим пропав без вісті. Дивно це якось! Дуже дивно! А в мене одна моя однокласниця живцем згоріла в автокатастрофі буквально за кілька днів до випускного балу. Вона вже навіть подругам свою випускну сукню демонструвала. А склавши передостанній випускний іспит, вона поїхала з якоюсь компанією за місто — прямо в день того іспиту. Десь на шосейній дорозі їхнє авто раптом перекинулося та загорілося. Ніхто не зміг звідти вибратися, бо двері заклинило. Так вони всі й згоріли. Потім їхні трупи дуже довго впізнавали. Мою однокласницю впізнали лише за годинником із металевим браслетом та за ланцюжком на шиї. Цю однокласницю ми поховали одразу ж наступного дня після випускного балу. Хоча, що там було ховати? Від неї залишилося суцільне вугілля. Ми всі були просто шоковані…
     — Який жах! — вигукнула Марійка. — Ворогові не побажаєш такої страшної смерті! 
     — Ось і я про це кажу, — погодився Віктор. 
     — А, взагалі, ніколи нічого не можна демонструвати заздалегідь, —зробила висновок Марійка. — Я, наприклад, про свою випускну сукню не казала нікому нічого. Про неї знала, крім мене, лише моя мама. Навіть для молодшого брата Богдана, навіть для тата ця сукня була справжнім сюрпризом. 
     — А ця дівчина була така файна, така вродлива, — продовжив Віктор. — Вона прагнула вступити до медичного інституту. Навіть перемагала в обласних олімпіадах. І ось такий страшний фінал. Можу собі уявити, як вона мучилася у вогні. 
     — Подібним чином загинула французька акторка Франсуаза Дорлеак, — додала Марійка. — Раніше я полюбляла фільми за її участю, проте коли я дізналася, як вона загинула, то була настільки шокована, що, взагалі, намагалася її витерти з пам’яті. Бо не дай Боже нікому так загинути.
     — Цю мою колишню однокласницю, — продовжив Віктор, — ховали, звичайно ж, у закритій домовині, тому ми нічого не бачили, що від неї залишилося. Кажуть, що її обвуглені рештки загорнули у випускну сукню, котрою вона так хизувалася, але в котрій їй так і не довелося прийти на випускний бал. Ось така страшна історія з моєю однокласницею… В Афгані я, звичайно ж, ще й не таке бачив. Я там бачив дуже страшні смерті — і від куль, і від мін, і від авіабомб, і від палаючого напалму. І скільки я там різних небіжчиків бачив — і розчавлених, і розірваних, і обгорілих, але там, усе-таки, все це можна було списати на війну. À ла ґуерре цомме à ла ґуерре… А тут — у мирні часи, щоб так страшно загинути — це якийсь жах!
     — А в якому році це було? — поцікавилася Марійка.
     — У вісімдесят четвертому році, — відповів Віктор. — Я закінчив школу у вісімдесят четвертому році. Одразу ж після школи мені вступити не вдалося: я пролетів, не набравши потрібної кількості балів. Отже, мене рік по тому забрали до армії, направили служити до Афгану, і допіру після дембелю я вступив-таки до факультету, на котрому навчалася свого часу Едіта П’єха. 
     — Те, що ти розповів, — зізналася Марійка, — навіть не вкладається в нормальну свідомість. Я просто шокована! Так і уявляю, як твоя однокласниця горить живцем у заблокованому авті. Жах! … До речі, минулої суботи у вас, у Ленінграді, в однойменному готелі сталася страшна пожежа, на котрій згорів популярний журналіст Марк Григор’єв.
     — Не сам він згорів, — заявив Віктор. — Йому допомогли. Бо він перейшов дорогу ленінградській мафії. Кажуть, що його спочатку дуже сильно били. А пожежа — це підпал, аби замести сліди цієї звірячої розправи. Я був на місці пригоди одразу ж після того, як про це повідомили по телебаченню. І всі очевидці однозначно заявляли про те, що то був підпал з однією лише метою: розправитися з Марком Григор’євим. Там було, до речі, дуже багато жертв — навіть серед вогнеборців. Але головною мішенню був саме цей журналіст… Він хоч і страшно загинув, але він, усе-таки, боровся з мафією. А моя однокласниця за що так само страшно загинула?
     — Ніхто не тримає Бога за волосся, — відповіла Марійка. 
     — Ось, подивіться на той великий пам’ятник при виході, — приєднався до розмови Степан Вікторович. — Це пам’ятник одному нашому студентові з хімфаку. Він працював над курсовою роботою, дуже поспішав, і тому брав хімічні реактиви з лабораторії додому, де й продовжував робити необхідні йому експерименти. І ось одного разу стався потужний вибух. А хлопцеві було лише дев’ятнадцять років. 
     Так вони утрьох і вийшли з цвинтаря. 
     — Що ви далі робитимете? — поцікавився Степан Вікторович, коли всі вони вже підійшли до тролейбусної зупинки. 
     — О чотирнадцятій годині в нас обід у ресторані «Дністер», — повідомила Марійка. — Потім в нас буде конкурс студентської пісні, а після цього — вечірня дискотека. Знову, до речі, в Народному домі. Зараз у нас у запасі ще більше двох годин. Мабуть, я з Віктором ще трохи погуляю містом, бо він у Чернівцях уперше. Йому все тут так цікаво.
     — Дуже цікаво, — підтвердив Віктор. — Я тут побачив справжню Європу — майже як у Прибалтиці. Така ж сама європейська архітектура, така ж сама європейська толерантність…
     — Добре, — сказав Степан Вікторович, — тоді я вас залишаю. Гуляйте, розважайтеся, бо ви ще молоді. 
     — Тоді — до вечора! — сказала Марійка. 
     — Хай щастить! — вигукнув Степан Вікторович. 
     Марійка та Віктор вийшли з тролейбуса біля студмістечка, а Степан Вікторович поїхав далі додому. 
     — Я тобі зараз покажу найфешенебельніший район Чернівців, — повідомила Марійка. — Там ти побачиш такі розкішні вілли, котрих, мабуть, не побачиш навіть у Ленінграді.
     І Марійка повела Віктора вулицею Федьковича.
     Поки Марійка з Віктором їздили до цвинтаря та гуляли містом, інші ленінградські хлопці відпочивали в готелі після чергової напруженої ночі. 
     А Антін вирішив піти на пару. Єдиною парою в суботу на англійському відділенні була за розкладом письмова практика з Панасюком. 
     На подвір’ї Резиденції Антін зустрів Тамару з Полтави, котра виглядала набагато старшою за інших членів делеґації Полтавського педінституту. 
     — Щось дуже сиро сьогодні! — вигукнув Антін. — Туман, мряка, сніг тане.
     — А мені, навпаки, така погода дуже подобається, — відповіла Тамара. — Зараз дуже свіжо. Бо це вже весна.
     — Я тебе, Тамаро, хотів запитати ось про що, — сказав Антін. — Ти, до речі, на якому курсі?
     — Я закінчила інститут іще десять років тому, — відповіла Тамара. — Тепер я вже є доцентом. А сюди, на цей фестиваль, я приїхала як керівник інститутського вокально-інструментального ансамблю. 
     — Ти працюєш на кафедрі музичного виховання?
     — Ні, на кафедрі зоології, — відповіла Тамара. — Наш ансамбль є суто самодіяльним. Сьогодні ми обов’язково виступимо на пісенному конкурсі. 
     — Я з нетерпінням чекатиму на ваш вихід, — зробив комплімент Антін.
     Тамара пішла до головного корпусу, а Антін завернув вліво та попрямував до філологічного корпусу, відчуваючи при цьому дуже сильну остуду. 
     На парі Антонові стало ще гірше. Його в авдиторії почало ще сильніше морозити. 
     Після пари лишалося ще майже дві з половиною години перед зустріччю в ресторані «Дністер». Антін вирішив піти на Центральну площу, де на розкладках навколо флаґштоку з синьо-жовтим прапором представники Народного Руху продавали різноманітні націонал-патріотичні ґазети, часописи та брошури, а також сувеніри з національною символікою: значки, листівки, футболки. Антін вирішив вибрати там щось таке, що можна було б подарувати гостям, що приїхали з-поза меж України. На тому місці Антін несподівано зустрів Марійку та Віктора. 
     — Ви теж собі щось хочете тут придбати? — запитав у них Антін.
     — Мені тут дуже цікаво, — відповів Віктор. — Я хотів би придбати собі значок із тризубом.
     — Тризуб — це дуже стародавній символ, — пояснив Антін. — То є родовий знак династії Рюриковичів. 
     — А що означає золотий лев на блакитному щиті?
     — А це — герб Лодомерії, тобто Галицько-Волинського князівства, — пояснила Марійка. 
     Антін підійшов ближче до продавців. 
     — Мені, будь ласка, три значки з прапором, — сказав Антін, — три — з тризубом та три — з левом. 
     Розрахувавшись за значки, Антін знову повернувся до Марійки та Віктора. 
     — Ось, — похизувався Антін, — сьогодні увечері все це даруватиму гостям. 
     Тут Антін побачив і двох юнаків з Тольятті. Їх він пам’ятав іще з минулого року. 
     — Ви теж цікавитеся Народним Рухом? — запитав Антін.
     — Ось тут ми дуже ясно відчуваємо те, що, дійсно, зараз перебуваємо в Україні, — відповів юнак із бородою.
     — Якщо я не помиляюся, ви з Тольятті приїхали.
     — Не помиляєшся, — сказав бородатий юнак. 
     — А ви з Ясміною ще підтримуєте зв’язки? — поцікавився Антін.
     — Хотів я її привітати з Різдвом, — зазначив бородатий юнак, — тільки от не знаю, хто вона за релігією. 
     — Скоріше за все, православна, — припустив Антін. — Адже вона з Сербії. 
     — Я маю на увазі, — пояснив бородатий юнак, — чи Ясміна святкує Різдво за новим, чи за старим стилем. 
     — А яка різниця? — заявив Антін. — Усе одно, листи туди та звідти можуть іти кілька тижнів. Тому невідомо, коли вона одержить твоє привітання — чи то через тиждень, чи то через місяць, чи то навіть через квартал… А де, до речі, Віталій Рачков? 
     — У нього зараз дуже важливі справи, — повідомив бородатий юнак, — тому Віталій цього року не зміг приїхати. 
     — А чому він мені так забороняв спілкуватися з Ясміною? 
     — Він усім так забороняв, — відповів юнак із бородою. — Він так розпоряджався Ясміною, неначе Ясміна — то його власність.
     Незадовго близько чотирнадцятої учасники фестивалю поволі збиралися на вулиці Кобилянської біля ресторану «Дністер». Коли всі зібралися, Сашко Дорофій почав усіх запускати всередину. А після обіду всі КІДівці та їхні гості «організованим натовпом» попрямували до тролейбусної зупинки, аби доїхати до школи-інтернату, де за традицією КІД майже щороку влаштовував конкурси студентської пісні. Так було й цього року. 
     Але цього разу учасники фестивалю співали такі крамольні пісні! Напевно, заклик «Партия, дай порулить!» був серед різних гасел у тих усіх піснях найлояльнішим. Тільки суринамець Арнольд проспівав аполітичну пісню з репертуару Стіві Вандера «I just called to say I love you», акомпануючи собі на електроґітарі. Ну, ще полтавчани — усі в білих штанах із синіми поясами та в білих сорочках — проспівали пісню, присвячену екології, демонструючи при цьому різні слайди з природою Полтавщини з окремими представниками її флори й фауни: жабами, птахами, жуками, різними травами. 
     Поки конкурс тривав, Антін балакав із різними гостями. Проте під час спілкування йому весь час ставало все гірше. Антона морозило, в нього весь час боліла голова, він весь тремтів. Антін почав підозрювати, що з ним не все гаразд. А йому так не хотілося захворіти на грип, чи ще на щось, коли фестиваль іще не скінчився. 
     Тим не менш, після конкурсу студентської пісні, на котрому перемогла полтавська поп-група, а друге місце завоював Арнольд, Антін — попри своє вкрай погане самопочуття — пішов-таки на вечірню дискотеку в Українському Народному домі. Тим більш, він мав там того дня чергувати. 
     — Хто не чергуватиме при вході, — повторював ще і ще раз Сашко Дорофій, — той не їздитиме на інші фестивалі. 
     Перед початком дискотеки Антін — разом із Миколою Левандовським та ще двома юнаками — встав при вході на фейс-контролі, аби пропускати своїх та відсіювати чужаків. На подвір’ї знову чергував спільний військово-міліцейський патруль. 
     — Якщо ви зазнаєте нападу з боку сторонніх осіб, — проінструктував комендант Народного дому, — одразу ж кличте міліцію. Вона тут чергуватиме поруч. Військовий патруль — це лише підкріплення. Отже, ніякого воєнного стану в нас нема, тому не звертайте ніякої уваги на військових. Їхня присутність тут є суто формальною. 
     А учасники, тим часом, поступово сходилися. Зненацька до входу підійшов якийсь інтеліґент років сорока п’яти.
     — Вибачте, — звернувся чоловік до хлопців, — мене до вас направила моя дружина, аби я дізнався, як моя дочка поводить себе під час дискотеки. Їй п’ятнадцять років. 
     — Її тут зараз точно нема, — повідомив Микола. — Тут зараз відбувається закритий захід для вузького кола осіб. А, по-друге, за Вашу дочку можете не турбуватися: з нею все гаразд. Вона, напевно, зараз на дискотеці десь у Будинку Офіцерів, чи в палаці культури текстильників, чи в клубі залізничників. Але де б вона не була, нічого надзвичайного з нею не станеться. З нею все гаразд. 
     — Так я просто хотів дізнатися стосовно її поведінки…
     — Вона є вже дорослою особою, нехай сама за себе вчиться відповідати, — заявив Микола. — А, з іншого боку, вона ще дуже молода. Вона, все одно, поводитиме себе як підліток, а не як стара бабця. В нас дозволено все, що не заборонено. Якщо вона, дійсно, робитиме щось протиправне, тоді просто отримає попередження від адміністрації. А якщо вона на ці попередження не реаґуватиме, тоді її просто видалять із тієї дискотеки. Але якщо вона нічого протиправного не робитиме, нехай собі розважається як хоче. Це її законне право. Отже, можете туди навіть і не ходити.
     — А що я тоді скажу своїй дружині?
     — Так і скажіть, що з Вашою дочкою все гаразд, — порадив Антін. — Не треба так контролювати кожен її крок. 
     Чоловік пішов геть, а учасники фестивалю все прибували. 
     — Усе, — сказав Сашко Дорофій, вийшовши до чергових через дві години після початку дійства. — Далі навряд чи хтось більше прийде.
     Зненацька до входу підбігли Ілона та естонські гості.
     — Ви зараз усі сміятиметеся, — вигукнув Тойво, — але ми застряли в ліфті готелю «Турист». Ми там просиділи майже дві години, аж поки нас не звільнила ремонтна бриґада. Як там Ірина Отієва співала: «Ни туда, ни сюда…».
     Піднявшись до великої зали, Антін одразу ж приєднався до дискотеки. Але танцював він мало. Більше — просто сидів та балакав із різними гостями, обмінюючись із ними адресами, сувенірами та автографами. 
     Коли Антін повернувся додому майже опівночі, йому стало вже зовсім кепсько. А прокинувшись вранці, Антін, взагалі, занеміг.
     — Ти зовсім хворий! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Нікуди ти не поїдеш! Ні до якої Вижниці!
     Антін поміряв у себе температуру. Термометр показував тридцять вісім і шість. 
     — І де я міг таке підчепити? — невдоволено вигукнув Антін. — Я так хотів цього року поїхати до Вижниці — вперше за чотири роки! І — на тобі, все знову зірвалося!
     — Ось і добре, що зірвалося! — заявила Клавдія Петрівна. — Ми так не хотіли, аби ти туди поїхав!
     — Дуже добре, що ти туди не поїдеш, — підтвердила Валентина Дмитрівна. — Там, у Карпатах, тобі нема чого робити. А грип ти підхопив від когось з учасників. До того ж, ти так втомився протягом останнього часу, так відчайдушно займався. І зовсім не дивно, що ти просто не витримав такого перевантаження та захворів. Завтра покличемо лікаря — подивимося, що він скаже. 
     На закриття Антін також, звичайно ж, не зміг піти. Йому було так шкода, що він не попрощався як слід із такими цікавими гостями. 
     А, тим часом, фестиваль тривав. Увечері в суботу Віктор знову проводив Марійку додому. А недільного ранку Марійка сама з’явилася до готелю о сьомій годині, аби розбудити своїх ленінградців перед поїздкою в Карпати. 
     На перевалі Німчич — на відміну від минулого року — снігу було вдосталь. Студенти знову весело з’їжджали з гори на цератах, а потім обідали в ресторані «Вижниця». 
     — На жаль, — сказала Марійка Вікторові та іншим ленінградським гостям, — завтра в мене дуже відповідальне заняття з медичної підготовки на військовій кафедрі. Відпроситися мені з нього аж ніяк не вдасться, тому проводити вас до колійного дворця завтра я ніяк не зможу.
     — Ми й самі доїдемо до вокзалу, — заспокоїв її Віктор. — Ти й так допомогла нам усім. Особливо — мені. Я завжди пам’ятатиму твого брата Максима. Сподіваюся, що рано, чи пізно, але, все ж таки, ми дізнаємося, що з ним сталося насправді. Щира тобі подяка від усіх нас!
     Віктор дістав з торби пляшку з горілкою та розлив її всім у склянки.
     — За все найкраще! — вигукнула Марійка, піднявши свою склянку. — Будьмо!
     — Будьмо! — машинально відповіли ленінградці. 
     Закриття знову відбулося в Народному домі. Гості не розходилися аж до півночі, танцюючи та просто спілкуючись один з одним.
7 
     А Антін захворів-таки на грип дуже серйозно. І наступного дня температура була все такою ж високою — понад тридцять вісім. Валентина Дмитрівна покликала лікаря, зателефонувавши до реєстратури. 
     Лікарка прийшла десь близько тринадцятої години.
     — Це грип, — поставила діагноз та лікарка.
     — Антін, скоріше за все, підчепив цей грип від гостей, що прибули на фестиваль до університетського клубу інтернаціональної дружби, — припустила Валентина Дмитрівна. — Він так учора шкодував, що не пішов на закриття того фестивалю, бо він зустрів там дуже багато друзів, із котрими так хотів побачитися ще раз. 
     Тут Антона охопив такий гнів, така лють; йому так захотілося крикнути: «Схаменіться, матір вашу! Це не ваша справа, з ким я хотів зустрітися, а з ким — ні! Це моє особисте життя, в котре вам не дозволено лізти, а, тим більш, поширювати цю інформацію серед цілком сторонніх осіб!». Проте Антін не наважився спровокувати черговий скандал, бо, все одно, він почув би від Валентини Дмитрівни та Клавдії Петрівни стандартний арґумент на кшталт: «Ми ж бо твої мама та бабуся, ми повинні знати про все, чим ти живеш!», або ж: «Ти ж нам не чужий, ти повинен нам про все доповідати, що з тобою весь час відбувається!». Скільки разів вони вже так казали, намагаючись присоромити Антона — у тому числі й перед цілком сторонніми особами — та надаючи, таким чином, самі собі мандат на безцеремонне втручання в Антонів внутрішній світ найбільш підступним та безпардонним чином. Але цього разу Антін проковтнув, бо сперечатися з двома цими жінками було безглуздим: усе одно, він не міг би нічого довести, адже громадська думка з її так званою «моральною перевагою», все одно, була на боці Валентини Дмитрівни та Клавдії Петрівни, бо вони, все ж таки, мама та бабауся, що виростили та виховали Антона. А що вони в Антона заклали під час їхнього виховання, і як вони продовжують ставитися до Антона, котрому нещодавно виповнилося вже двадцять років, — цим ніхто не цікавився. 
     Несподівано лікарка подивилася на ґітару, що висіла в тій кімнаті на стіні, точніше — на настінному паласі. Антонові зовсім це не подобалося, але скільки б він не наполягав на тому, що ґітара на стіні є ознакою відсутності смаку, Валентина Дмитрівна та Клавдія Петрівна навіть і слухати його не бажали. Вони, у свою чергу, наполягали на тому, буцімто то була старовинна ґітара як пам’ять про дідусевих братів, загиблих на війні. І скільки б Антін ту ґітару не знімав і не ховав, мати та бабуся, все одно, повертали її на її «законне» місце. І ось на цю ґітару звернула увагу лікарка, що прийшла за викликом до хворого Антона. 
     — Ви, напевно, мали вчора брати участь у художній самодіяльності, — запитала лікар, дивлячись на ту ґітару. — Ви граєте на цій ґітарі?
     — Ні, — відповів Антін, — на ґітарі я не граю… А якщо на стіні висить старовинна зброя, хіба це означає, що її власник обов’язково використовує її за прямим призначенням? Хіба він має намір битися цією зброєю? Ні, це просто старовинна ґітара, що є лише прикрасою інтер’єру. Я, все ж таки, є музикантом-аматором, проте граю лише на клавішних інструментах: на піаніно, на акордеоні… На струнних я не граю. 
     Хвороба тривала майже цілий тиждень. Поступово Антонові ставало легше. Вже на третій день нормалізувалася температура. Вже в четвер, сьомого березня, Антін пішов до поліклініки за довідкою. 
     — Усе-таки шкода, що я захворів у такий незручний момент! — вигукнув Антін, повернувшись із поліклініки. — Неначе хтось навмисно замовив той грип! Якийсь закон підлості!
     — Дуже добре, що ти не поїхав у Карпати, — відповіла Клавдія Петрівна. 
     — Не треба було тобі випробовувати долю, — погодилася з нею Валентина Дмитрівна. 
     Наступного дня після восьмого березня були заняття на військовій кафедрі. А потім був вівторок, коли занять, взагалі, не було. 
     Коли ж Антін у середу прийшов на заняття, на другій парі до авдиторії зайшла секретарка з деканату. 
     — Ковальов, до деканату, — оголосила секретарка. 
     — Іди, тебе розстрілюватимуть! — пожартувала Інна Коростишевська.
     Піднявшись зі свого місця, Антін взяв на всілякий випадок усі свої речі та пішов до деканату. У деканаті сиділи Данило Тадейович та якийсь незнайомий чоловік років п’ятдесяти. 
     — Добрий день, Даниле Тадейовичу! — сказав Антін. — Викликали?
     — Викликав, — відповів Данило Тадейович. — Сідайте, будь ласка. 
     Антін сів за стіл напроти Данила Тадейовича та незнайомця.
     — Моє прізвище Дем’яненко, — представився незнайомець. — Я комендант готелю «Буковина». Це Ваша перепустка?
     Комендант показав Антонові його перепустку, котру йому виписала чергова адміністраторка готелю двадцять восьмого лютого.
     — Так, — підтвердив Антін. — Це моя.
     — А де друга половина від неї? — суворо запитав комендант.
     — Ось, — відповів Антін, діставши з кишені свій паспорт та витягнувши з-під його обкладинки корінець від тієї перепустки.
     — Чому Ви не здали свою перепустку при виході? — запитав комендант іще суворішим тоном. — Ви, що, не знаєте, до яких наслідків це може призвести і як суворо за це карають?
     Антін здригнувся, почувши про можливе суворе покарання за таку необережність.
     — Коли я виходив з готелю, — пояснив Антін, — охорони при вході вже не було. 
     — Ви могли віддати її адміністраторові. Чому Ви цього не зробили?
     — Вибачте, не здогадався, — пояснив Антін.
     — А Ви можете собі уявити, скільки було через Вас галасу в готелі? — заявив комендант. — Вже двадцять третя година, коли всі сторонні особи зобов’язані залишити готель, а Вас усе нема. Наші співробітники стукали в усі двері, обшукували кожен номер, намагаючись Вас відшукати, а Ви неначе крізь землю провалилися! Ми, обшукавши весь готель, Вас так і не знайшли. Тоді ми заявили до міліції, а міліція вже допомогла нам відшукати Вас. За ту моральну шкоду, котрої Ви завдали нашому готелю, Ви оштрафовані на вісімдесят рублів. Підпишіть, будь ласка, ось цей папірець. 
     — Що це таке? — поцікавився Антін, коли комендант поклав перед ним на стіл якийсь аркуш паперу. 
     — Це акт, складений за фактом Вашого вчинку, скоєного Вами двадцять восьмого числа, — пояснив комендант. 
     — Я спочатку прочитаю, що тут написано, — заявив Антін. — Не прочитавши, я нічого не підпишу.
     — Читайте, читайте, — погодився комендант, — Вам корисно буде дізнатися, скільки шкоди Ви завдали нашому готелю та який резонанс спричинив скоєний Вами вчинок, котрий можна кваліфікувати як злочинну халатність. 
     Антін узяв аркуш ґазетного паперу, на котрому було надруковано на друкарській машинці через копірку текст такого змісту:
     «У четвер, 28 лютого 1991 року громадянин Ковальов Антін Семенович, 1970 року народження, росіянин, що проживає за адресою в м. Чернівці, вул. … (далі вказувалася точна адреса), паспорт серії … номер … (вказувалися конкретна серія та номер), о 14 годині 50 хвилин увійшов до готелю «Буковина», пред’явив черговому адміністраторові паспорт та заявив, буцімто йому треба до кімнати 417, аби відвідати там громадянку Кошову Ренату Петрівну, студентку 4-го курсу Тверського державного університету, котра приїхала на фестиваль, організований Чернівецьким міськкомом комсомолу та зупинилася у вищевказаній кімнаті з 27 лютого по 4 березня цього року. Адміністратор Вакарчук Бела Давидівна, котра чергувала на той момент, виписала громадянинові Ковальову одноразову перепустку та попередила про те, що, по-перше, ця перепустка є дійсною лише впродовж одного дня; по-друге, її не дозволяється передавати іншим особам; по-третє, корінець від цієї перепустки підлягає обов’язковому поверненню співробітникам відомчої охорони, а при їх відсутності — черговому швейцарові, або черговому адміністраторові; по-четверте, о двадцять третій годині всі сторонні особи зобов’язані залишити готель. Цю перепустку гр. Ковальов віддав при вході співробітникові відомчої охорони тов. Тесленко Романові Семеновичу, котрий перебував на той момент на чергуванні. 
     О 23:00, згідно зі службовою інструкцією, тов. Тесленко здав усі перепустки комендантові готелю. При перевірці виявилася відсутність другої половини перепустки № 3681662, виписаної на ім’я гр. Ковальова. Переконавшись після ретельнішої перевірки у відсутності корінця від вищевказаної перепустки, тов. Тесленко подав за формою рапорт на ім’я директора готелю тов. Сидорчука Василя Васильовича, де вказав факт відсутності вищевказаного документу та заявив в усній формі про те, що він особисто не бачив, як гр. Ковальов виходив з готелю. Було піднято тривогу. 
     У кімнаті 417, котру гр. Ковальов нібито збирався відвідати, про що задекларував в усній формі тов. Вакарчук, гр. Ковальова знайдено не було. Після ретельної перевірки всіх приміщень готелю гр. Ковальова знайдено теж не було. 
     На підставі всього згаданого вище, адміністрацією готелю «Буковина» було зроблено висновок про те, що гр. Ковальов просто не повернув корінець від вищезгаданої перепустки. За фактом порушення правил внутрішнього розпорядку готелю «Буковина» було заявлено до Першотравневого районного відділу внутрішніх справ міста Чернівці, співробітники котрого допомогли встановити особистість порушника. Порушник Ковальов А.С. виявився студентом 4-го курсу факультету іноземних мов Чернівецького ордена Трудового Червоного Прапора Державного університету імені Юрія Федьковича. За грубе порушення правил внутрішнього розпорядку готелю «Буковина» гр. Ковальова А.С. притягнено до адміністративної відповідальності у вигляді адміністративного штрафу в розмірі 80 (вісімдесяти) рублів та заборони відвідувати готель «Буковина» впродовж одного року. Про факт вищезгаданого правопорушення та притягнення до адміністративної відповідальності було повідомлено за місцем навчання порушника». 
     А далі йшли підписи осіб, що склали акт: директора готелю, коменданта, чергового адміністратора, чергового охоронця, представника від УВС… А далі було написано: «З актом ознайомлено», після чого треба було підписати той акт деканові (за Миколу Михайловича вже розписався Данило Тадейович) та самому порушникові. Саме Антонового підпису й не вистачало після слів «Порушник (Ковальов А.С.)». Прочитавши весь акт від початку до кінця, Антін поставив свій підпис. 
     — А зараз Ви повинні написати пояснювальну записку на ім’я директора готелю, — заявив комендант, — де Ви маєте вказати мотиви свого вчинку. Зараз я Вам продиктую, як треба оформити «шапку». 
     Данило Тадейович попросив у секретарки аркуш білого паперу та поклав його перед Антоном, а комендант почав диктувати Антонові ту «шапку», котру треба було написати у правому горішньому кутку: 
     — Директорові Чернівецького готелю «Буковина» тов. Сидорчуку В.В. З нового рядку… Громадянина Ковальова Антона Семеновича, що мешкає за такою-то адресою… А далі посередині — заголовок: «Пояснювальна»… А тепер пишіть у довільній формі все, що Ви щойно заявили в присутності мене та Вашого декана.
     І Антін почав писати:
     «Я, Ковальов Антін Семенович, 1970 р.н., студент IV курсу факультету іноземних мов (англійське відділення), 28.02.1991 р. зайшов до готелю «Буковина», аби відвідати делеґацію Тверського державного університету, котра приїхала до ЧДУ на студентський фестиваль, і до котрої я був приставлений як ґід. Аби увійти всередину, я взяв в адміністратора одноразову перепустку, котру потім віддав черговому охоронцеві. Охоронець віддав мені другу половину перепустки, аби я повернув її при виході. Коли я виходив з готелю разом зі своєю делеґацією близько 18-ї години, охоронця при виході вже не було. Я не здогадався віддати цю перепустку адміністраторові, тому залишив її при собі». 
     Написавши це, Антін поставив дату та підпис.
     — А чому Ви не пообіцяли більше такого наперед не робити? — суворо запитав комендант. — І чому Ви не вказали у цій пояснювальній свою національність та партійність?
     — Хіба це якось вплине на хід цієї справи? — відповів Антін запитанням на запитання. — Я, звичайно ж, щиросердно каюся за свою необережність, але ж штраф вже накладено…
     — Ось і напишіть, що Ви щиросердно каєтеся, — почав наполягати комендант. — Так, на Вас вже накладено штраф, але, все одно, це Вам зарахується, якщо ця справа набиратиме подальших обертів.
     Між останнім реченням та підписом лишалося ще трохи місця, тому Антін додав дрібнішим почерком: «Свою провину я повністю визнаю, у скоєному щиросердно каюся та обіцяю наперед подібних помилок більше не робити». 
     — Але Вашу національність та партійність Ви, все одно, повинні вказати, — заявив комендант. 
     — А ЦЕ хіба вплине на хід справи? — здивовано запитав Антін.
     — Ні, — сказав комендант, — а це ніяк не вплине. Національність — це просто заради статистики. А партійність обов’язково вплине. Якщо Ви є членом партії, чи комсомолу, то Вам має бути оголошена догана ще й за партійною чи комсомольською лінією.
     — А якщо це не КПРС, а якась опозиційна партія?
     — Це вже справа тієї опозиційної партії, — відповів комендант. — Опозиційні партії — то все несерйозно. Фактично то є не партії, а лише політичні клуби. А ось КПРС — то є правляча партія. І хоча шостої статті вже нема, все одно, КПРС — то є державна структура. А комсомол — то є державна молодіжна організація. Тому вони повинні реаґувати на всі факти накладення адміністративних стягнень.
     — У нас, в університеті, комсомол є скоріше мертвим, ніж живим, — заявив Антін.
     — Хто Вам таке сказав? — вигукнув Данило Тадейович.
     — До того ж, саме ось цей «живий небіжчик», — додав комендант, — і організував весь той ваш фестиваль. Більш того, він виступив головним спонсором того фестивалю. Саме міськком комсомолу резервував місця в нашому готелі. Саме він, а не університет. Вважати себе членом ВЛКСМ — це, звичайно ж, Ваша особиста справа. І якщо Ви себе вже відрахували з комсомолу — це теж Ваша особиста справа. В нас тепер, так би мовити, демократія. І навіть забагато демократії, наслідком котрої є оця злочинна халатність, проявлена Вами двадцять восьмого лютого. Але факт лишається фактом: комсомол діє і зовсім не збирається саморозпускатися. До речі, Чорнобильська катастрофа — це теж прояв злочинної халатності, нехтування елементарними правилами техніки безпеки. У Вас є щось на це сказати?
     За поведінкою та риторикою коменданта Антін ясно зрозумів, яким відомством його було приставлено до того готелю. 
     — А куди мені переказати цю суму? — поцікавився Антін.
     — Нікуди вже не треба, — відповів Данило Тадейович. — Університет цю суму вже переказав за Вас. А Вас просто на один місяць позбавлять стипендії, аби відшкодувати всі ці кошти… Взагалі-то, якби Ви були студентом молодших курсів, ми б Вас просто відрахували з університету за Ваш вчинок. Бо Ви, чесно кажучи, кинули велику тінь на весь наш університет. Але, враховуючи всі Ваші заслуги перед університетом, ми цього не робитимемо. Адже то є нелогічно відраховувати одного з найкращих студентів з передостаннього курсу, причому не за неуспішність, не за аморальну поведінку, не за систематичні порушення дисципліни, а лише за поодиноке невиконання якоїсь незначної бюрократичної формальності. Тому ми просто Вам наступного місяця не виплатимо стипендію — і справу на цьому буде зам’ято. Ви на це погоджуєтеся?
     — Звичайно ж, погоджуюся, — відповів Антін. 
     — Ось, бачите, з якою довірою до Вас ставиться декан? — заявив комендант. — Ви таку халатність виявили, а декан Вас так захищає, що навіть зараз ми розглядаємо цю справу ось тут, у деканаті, у вузькому колі, тобто лише утрьох, а не на відкритому засіданні всього факультету. Треба бути дуже вдячним своєму деканові за таку довіру та за таку поступку з боку адміністрації Вашого університету. 
     — І я йому дуже вдячний за це, — відповів Антін. 
     — Якби Ви навіть просто загубили свою перепустку та чесно зізналися б у цьому в той самий момент адміністраторові, чи охоронцеві, Вас би було притягнуто не до такої вже й суворої адміністративної відповідальності: Вас би на місці оштрафували лише на п’ять рублів, причому без виклику міліції та без повідомлення за місцем роботи. Але ж Ви спричинили справжню тривогу в готелі, тому ми змушені були й до міліції заявити, аби розшукати Вас та встановити Вашу особу. І це саме міліція наклала на Вас штраф, і саме вона повідомила про це за місцем роботи. Отже, подякуйте своєму деканові за те, що він так Вас захистив. 
     — А я йому завжди за все дякую, — заявив Антін. — Ось і зараз я йому дякую. 
     — Ось і робіть висновок, — заявив комендант. — Бо якщо так і далі робитимете, це може все просто скінчитися порушенням кримінальної справи та кримінальною відповідальністю. І тоді захистити Вас зможе, хіба що, адвокат, коли Ви опинитеся в суді на лаві підсудних. А не захистить — так підете за ґрати на кілька років. 
     — Все, Антоне, — сказав Данило Тадейович, — Ви можете йти. Робіть висновки та пам’ятайте про мою доброту. 
     Антін пішов назад до своєї авдиторії, бо пара ще не скінчилася. Про той інцидент він вирішив нікому нічого не казати. Проте навіть за зовнішнім виглядом Антона можна було дуже легко зрозуміти, що з ним щось сталося. Причому сталося щось серйозне. Тому Антін по дорозі з деканату до авдиторії продумав, як йому відповісти, якщо хтось питатиме, чому Антін повернувся з деканату таким виснаженим та переляканим. Він би відповів: «У бухгалтерії було зроблено фатальну помилку при нарахуванні стипендії, тому її мені можуть, взагалі, не нарахувати аж до кінця семестру. Ось я й з’ясовував у деканаті причини цієї помилки, аби усунути її наслідки якомога швидше. Проте це вже не так просто зробити…». 
     Сміття з хатини Антонові виносити аж ніяк не хотілося.
8 
     А тим часом, наближалося сімнадцяте березня — день референдуму щодо збереження Радянського Союзу. Радянські громадяни мусили відповісти на запитання, чи підтримують вони оновлений Союз Радянських Соціалістичних Республік, у котрому ґарантуватимуться права та свободи для кожної етнічної групи. Цей референдум взагалі та формулювання того запитання, Зокрема, спричинили запеклі суперечки в суспільстві. Люди, готові перегризти горло всім своїм опонентам, із піною в роті шалено сперечалися, чи Горбачов та його оточення мали на увазі саме збереження союзу, чи, все ж таки, саме такий союз, де ґарантуватимуться права людини. Тому незрозуміло було, чи голос «проти» означав «проти будь-якого союзу взагалі», чи тільки проти ґарантії прав та свобод для кожного етносу. 
     Хоча в Чернівецькому університеті більшість студентів та співробітників твердо була переконана: голос «проти» означатиме протест проти підписання нового союзного договору, проти збереження імперії як такої. Студентська молодь у своїй більшості вважала, що ніяке оновлення не врятує імперію, котра була вже давно приречена. 
     — Антоне, — запитала Інна Коростишевська під час однієї з перерв, — а ти як голосуватимеш на тому референдумі, «за», чи «проти» нового союзного договору?
     — Звичайно ж, «проти»! — твердо відповів Антін. — Нащо нам нове ярмо? Україна — то є самодостатня держава, котра цілком може стати потужною та квітучою. 
     — Я теж голосуватиму «проти», — приєдналася до розмови Валя Боднарук. — Ви подивіться: ще якихось два роки тому країни Східної Європи перебували у стані глибокої стаґнації. За винятком, хіба що, Польщі та Угорщини, ніяких реформ там не було і близько. Але після того, як восени позаминулого року там повсюди звалилися комуністичні режими, всі ті країни нас обігнали. Вони вирвалися далеко вперед.
     — Так, — погодився Василь Волков, — навіть Румунія нас вже обігнала. 
     Тут до авдиторії зайшли Петро Груша та Роман Вишня.
     — Йой, дивіться, до нас компот іде! — вигукнула Валя. — Груша з Вишнею!
     — Про що балакаємо? — запитав Роман. 
     — Та, ось, про референдум, що має відбутися в неділю, — пояснила Валя. — Сподіваюся, ви всі голосуватимете «проти»? 
     — Авжеж! — вигукнув Роман. — Подивіться, як Радянський Союз відстає у своїх реформах від Східної Європи! Навіщо нам, аби Москва нас і далі тягнула назад?
     — Ось і я про це кажу! — сказала Валя. — Там вони комуністичну ідеологію давно вже викинули на смітник — іще наприкінці вісімдесят дев’ятого року. І тепер вони й приватну власність леґалізували, і кордони з Заходом відкрили, а Горбачов усе чіпляється та чіпляється за свій так званий соціалістичний вибір.
     — Радянський Союз відстає в реформах від Польщі та навіть від Румунії з однієї простої причини, — зазначив Василь. — Бо в них комуністичний режим був чимось нав’язаним та протиприродним. Тому й не прижився він у них. За винятком, хіба що, Албанії, ніде у Східній Європі не було ортодоксальних комуністичних режимів. Повсюди там — і в НДР, і в Чехословаччині, і навіть у Румунії, не кажучи вже про Польщу, чи Югославію, — і приватна власність існувала, і спільні підприємства за участю іноземного капіталу. І суспільне життя там не було таким заідеологізованим, як у нас. І церква не зазнавала таких гонінь… Мені хтось розповідав, що в польських школах навіть за «найкращих» комуністичних часів працювали ксьондзи, котрі вели уроки з закону божого та просто надавали учням різноманітні консультації та поради. А ось російський комунізм виявився таким життєздатним, бо він іще походить від селянської громади. Російська селянська громада була фактично прототипом комуністичного режиму, адже там і ніякої приватної власності фактично не було, та й ніяких індивідуальних свобод. Селянська громада в Росії була фактично казармою. Петро Столипін намагався щось змінити, але його вбили. 
     — Тому, тим більш, нам із Росією не по дорозі, — зробив висновок Василь. — Голосуємо «проти»!
     — Ясна річ, що «проти», — підтримав Антін.
     Сперечаючись між собою, студенти навіть і не помітили, як розпочалася пара, на котрій за розкладом мала бути лекція з політології, запровадженої для студентів четвертого курсу замість наукового комунізму. До авдиторії зайшов Максим Вікторович Новак — викладач, що вів цей лекційний курс.
     — Про що це ви так гаряче сперечаєтеся? — запитав Максим Вікторович.
     — Ясна річ, про що, — відповів Василь. — Про референдум цієї неділі.
     — А що тут сперечатися? — здивувався Максим Вікторович. — Тут навіть їжакові зрозуміло, що імперію вже не врятувати. Її час вже вичерпано. Отже, дайте цій імперії спокійно вмерти.
     — Тобто Ви закликаєте голосувати «проти»? — запитала Валя.
     — Я вас не аґітую, — пояснив Максим Вікторович. — Ви вже дорослі люди, ви й самі запросто можете вирішити, як вам проголосувати. Але як би ви не проголосували — імперія, все одно, вже приречена. І я впевнений, що через рік, чи через два ми вже житимемо в незалежній Україні. А своїм голосом «проти» ви, звичайно ж, висловите своє неґативне ставлення до цієї імперії. Але я кажу прямо: нового союзного договору вже не буде — що б там не казав Горбачов. 
     Із такими переконаннями — однозначно голосувати «проти» збереження імперії — Антін повернувся додому. 
     — Я сподіваюся, ти голосуватимеш у неділю на референдумі «за» оновлений союз, — сказала Валентина Дмитрівна, прийшовши з роботи.
     — Я обома руками голосуватиму «за»! — вигукнула Клавдія Петрівна, приєднавшись до розмови. — Якщо Союзу не буде, ми не зможемо їздити до наших родичів, що живуть у Росії. 
     — А хіба неможливо буде їздити, якщо союзу не буде? — здивовано запитав Антін. — Чому ви всі вважаєте, буцімто державний кордон — це завжди «залізна завіса»? Ось, наприклад, у Європі — там кордони є цілком прозорими. А відпочивати європейці завжди полюбляють саме за кордоном.
     — Не знаю, як там у Європі, — заявила Клавдія Петрівна, — але якщо в Україні до влади прийдуть націоналісти, вони одразу ж закриють кордон із Росією. Та й росіян у так званій самостійній Україні переслідуватимуть. І ніякою вона не буде самостійною. Вона буде насправді колонією США! Тому я проголосую «за» союз!
     — Тобі, напевно, більше подобається бути колонією Москви, — відповів Антін. — Не Росії, а саме Москви, бо Москва — то є паразитичне місто, котре — неначе якась аскарида — висмоктує всі поживні речовини з реґіонів! Тому я голосуватиму «проти»! Імперія себе вичерпала, тому дайте їй спокійно померти. Вона вже приречена, вона перебуває у стані агонії! Будь-яка імперія має свій початок і свій кінець. Будь-яка імперія рано чи пізно розпадається. І ще жодна імперія не відроджувалася після свого розпаду. Отже, й Радянський Союз не є винятком із цього правила. 
     — Я давно вже переконалася в тому, що ти налаштований проти радянської влади, — дорікнула Клавдія Петрівна. — Знаємо, як університет тебе обробив. Ти й матір рідну готовий продати під впливом цих націоналістів. І все — заради якоїсь примарної спокуси! До речі, радянська влада дала тобі все. Завдяки радянській владі ти отримав середню освіту, і зараз успішно навчаєшся в університеті. А якби не радянська влада, то ти б зараз по смітниках шукав собі їжу.
     — Добре вам комуністи прочистили мозок! — гнівно вигукнув Антін. — Добре вони попрацювали над вашою свідомістю, розповідаючи казочки про те, як той клятий Захід загниває! А на цьому гнилому Заході соціалізму виявилося набагато більше, ніж у нас. Там і зарплатня в десятки разів перевищує нашу, й товарів у крамницях — аж очі розбігаються, і ґарантоване пенсійне забезпечення, й страхування від безробіття! Та ще й громадяни тих країн вільно подорожують світом, і живуть у людських умовах — не те, що ми! І право на приватну власність у тих країнах ґарантується — і на землю, і на засоби виробництва. А приватна власність — це запорука свободи. Коли людина має власність та гроші, коли вона не залежить від якогось там начальства, не залежить матеріально від держави, тоді такою людиною практично неможливо маніпулювати, неможливо запудрювати мозок різними утопічними ідеями, неможливо закликати до безглуздої самовідданості. Там люди насправді є вільними. А що маємо ми? Злидні, дефіцит, шалені черги, талони на всі основні продукти харчування, знецінені гроші, на котрі нічого неможливо придбати, порожні полиці в усіх крамницях! Ось що нам дала комуністична влада! А ще — відсутність будь-яких прав! 
     — Раніше в нас у крамницях усе було! — заявила Клавдія Петрівна. — І жили ми всі весело та щасливо…
     — І померли в один день! — іронічно продовжив Антін. — У тебе, бабо Клаво, пам’ять є надто короткою! Ти живеш минулим, а пам’ятаєш лише те, що тобі подобається. А я чітко пам’ятаю і дефіцит, і черги! Своє дитинство я провів у чергах! Як тільки ти ходила зі мною гуляти, обов’язково вставала в якісь черги!
     — Але ж їсти ти полюбляєш! — заявила Клавдія Петрівна. — Тож і полюбляй у чергах стояти! Черги в нас були, бо ми війну пережили. 
     — А на Заході й черг ніяких нема, хоча й Німеччина, і Японія постраждали від тієї війни аж ніяк не менше, ніж ми! — відповів Антін. — Там усюди заходиш до крамниці та береш без черги все, що тобі треба!
     — Звідки ти таке знаєш? — різко запитала Клавдія Петрівна. — Ти за кордоном ніде не був, а таке кажеш! 
     — Це всі кажуть, хто там був, — сказав Антін. — До речі, це теж заслуга комуністичного режиму, точніше — заслуга в лапках, — те, що я вже скільки не намагаюся потрапити за кордон, нічого в мене не виходить. А західна молодь подорожує світом тільки так…
     — Не всі подорожують! — обірвала Клавдія Петрівна. — У кого є гроші та блат — ті подорожують. А інші так само сидять по домівках та порпаються у смітниках! 
     — З вами сперечатися безглуздо! — зробив висновок Антін. — Ви всі буквально отруєні комуністичною пропаґандою! А я не бажаю бути рабом! Не бажаю все своє життя, немов кріпак, залежати від цієї зажерливої партноменклатури! Я хочу жити нормальним та повноцінним життям, гідним для людини кінця двадцятого століття! А ви рабами народилися, рабами й помрете! Горбатого могила виправить! Комуністична номенклатура давно вже собі збудувала справжній земний рай, а ви всі, холопи — немов якась безсловесна худоба — вічно гнутимете свої спини, січені батогами, перед усіма тими червоними паразитами! Я й кажу: горбатого могила виправить!
     Різко махнувши рукою, Антін пішов до сусідньої кімнати. 
     — Ти подивися, на кого перетворився наш Антін! — вигукнула Клавдія Петрівна. — Університет його зовсім зіпсував. І ніякої вдячності! Завдяки радянській владі він став студентом. І тепер він має нахабство ось так плювати на комуністів. Якщо розпочнеться війна, Антін одразу ж стане зрадником. Одразу ж перейде на бік ворога та стрілятиме по своїх. Я це тобі ґарантую!
     — Що ти від нього хочеш? — відповіла Валентина Дмитрівна. — Дивуватися тут нема чому. Він у такому середовищі обертається. З вовками жити — сама знаєш як!
     — І як ти можеш іще так спокійно на це реаґувати! — вибухнула Клавдія Петрівна. — Антін псується на очах, а ти так спокійно відповідаєш, буцімто все це через те середовище, в котрому щоденно перебуває Антін.
     — Так воно і є, — сказала Валентина Дмитрівна. — Що я ще можу на це сказати?
     — Нічого, — пригрозила Клавдія Петрівна. — Антін іще пошкодує, що так себе поводив. Він іще приповзе до комуністів, яких він так ненавидить, просити вибачення за все! На колінах приповзе!
     Не це Валентина Дмитрівна нічого не відповіла. 
     І ось настало сімнадцяте березня. Поснідавши, Ковальови одразу ж вирушили до виборчої дільниці. 
     Пред’явивши свої паспорти та запрошення членам комісії, вони отримали свої бюлетені та пішли до кабін, аби залишити незакресленим потрібний варіант відповіді. Клавдія Петрівна зайшла до однієї кабіни разом з Дмитром Сергійовичем, а Валентина Дмитрівна та Антін зайшли до іншої кабіни. 
     — Останній раз поміркуй, — порадила Валентина Дмитрівна. — Не поспішай, у тебе ще є час на роздуми. 
     — Я вже все остаточно вирішив, — твердо відповів Антін, закресливши варіант «так» і залишивши незакресленим «ні». 
     Переконати у зворотному Антона вже було неможливо. 
9 
     Політика політикою, а весна, все ж таки, поступово вступала у свої права незалежно від політичного клімату в країні. Вже вісімнадцятого березня надворі стало зовсім по-літньому тепло — настільки тепло, що наступного дня Світлана Дерев’янко першою серед усіх студенток прийшла на заняття без колготок, чим одразу ж привернула неабияку увагу з боку всіх хлопців. 
     Але Марійка поки що на це не наважилася. 
     Вівторок був у Марійки вільним від занять, тому вона прямо з ранку пішла до кафедри, аби виконувати там обов’язки лаборанта. По дорозі вона несподівано зустріла декана.
     — Доброго ранку, Василю Владиславовичу! — привіталася Марійка.
     — Доброго ранку, Марійко! — відповів декан. — Мусимо незабаром приймати гостей. 
     — Яких гостей? — здивовано запитала Марійка. 
     — Ви самі з Адамом Володимировичем напросилися, — пояснив Василь Владиславович, — тепер вам належить організувати прийом. Не пам’ятаєте про «Чорний Хрест»?
     — Вони відповіли? — радісно вигукнула Марійка.
     — І не тільки відповіли, — повідомив Василь Владиславович. — Їм вже візи відкрили. Вони приїздять до Чернівців у перших числах квітня. Міжнародний відділ бере на себе завдання зустріти їх як слід, а ваша кафедра вже має організувати цим гостям найтепліший прийом. Самі погодилися їх прийняти — тепер приймайте…
     — Із великим задоволенням приймемо! — відповіла Марійка. 
     На кафедрі вже сидів Адам Володимирович.
     — Марійко, Ви знаєте, що до нас приїздять австрійці? — запитав Адам Володимирович.
     — Так, — відповіла Марійка. — Мені про це щойно повідомив Василль Владиславович. 
     — Ми маємо їх прийняти належним чином. Вони прилітають до Києва.
     — Мені треба до Києва їхати, аби їх зустріти? — здивувалася Марійка.
     — До Києва поїдуть представники міжнародного відділу, — пояснив Адам Володимирович. — Наше завдання — зустріти їх на вокзалі як офіційні представники історичного факультету. Я буду головою делеґації, що складатиметься як з викладачів, так і зі студентів, а Ви мені маєте гостям в усьому допомагати — і як ґід, і як перекладач.
     — Добре, — сказала Марійка. — Я зроблю все, що від мене залежить. Тільки я німецької мови, на жаль, не знаю.
     — Вони майже всі розмовляють англійською, — заспокоїв Адам Володимирович. — Так, принаймні, мені сказали в міжнародному відділі. Вони виділять перекладачів зі свого штату, чи з факультету іноземних мов. Проте потрібен іще й галузевий ґід-перекладач, який був би істориком. Я Вам це доручаю.
     — Дякую гарно за таку довіру! — вигукнула Марійка.
     — Тоді — готуймося до зустрічі.
     Після роботи Марійка вирішила зайти до гастроному, аби щось придбати до обіду. Зайшовши до крамниці неподалік від резиденції, вона нічого, крім компотів, там не побачила. Така ж сама картина спостерігалася й в усіх інших продовольчих крамницях. 
     — Вони вже остаточно знахабніли! — заявила Марійка, повернувшись додому. — Я бачила абсолютно порожні полиці!
     — Дивуватися нема чому, — відповіла Оксана Романівна. — Вони приховали весь товар до першого квітня, бо Павлов прийняв рішення з першого числа підвищити ціни на всі товари. Ось вони й чекають на початок наступного місяця. 
     — Ну, це вже справжнє нахабство! — вигукнула Марійка. — Підвищувати ціни, нічого не змінюючи! Це так вони реформують нашу економіку. Реформують, аби нічого не реформувати, аби все залишити так, як є! Ні, ці більшовики вже остаточно знахабніли! Скоріше б їх усіх скинули! 
     — Скинуть, — погодилася Оксана Романівна, — рано, чи пізно, але скинуть. Тільки ось чи будуть кращими ті, хто прийде на зміну цій номенклатурі — ось у чому питання!
     До першого квітня Федорчуки, як і всі інші радянські люди, якось протягли, використовуючи продовольчі запаси та домашні консерви. І ось настав той «чорний понеділок» — перше квітня. Товари у крамницях одразу ж з’явилися, проте деякі ціни просто шокували. Але то не була, як у Польщі, шокова терапія. То був просто шок — без будь-якої терапії.
     — Уявляєте, як далеко зайшло підвищення цін! — вигукнула Оксана Романівна, повернувшись з роботи. — Ковбаси, котрі раніше коштували п’ять, чи шість рублів за кіло, тепер коштують по двадцять, чи навіть тридцять рублів. А цукерки «Трюфельні» тепер коштують аж по сто п’ять рублів за кілограм! 
     — Пам’ятаю, як я їздив до Польщі два роки тому, — приєднався до розмови Степан Вікторович. — Тоді там у крамницях теж нічого не було — поляки все скуповували в нас. Але там після тієї шокової терапії реформи пішли, і тепер польські крамниці буквально переповнені різноманітними товарами на будь-який смак. Щось мене бере сумнів у тому, що в нас буде таке саме розмаїття товарів. Адже більшовики ні в якому разі не допустять, аби наш народ жив заможно. Аби так сталося, треба скинути тих більшовиків!
     — Так, — погодилася Марійка. — Знахабнів той Павлов — разом із його довбаним соціалістичним вибором! Чому вони не беруть приклад зі Швеції та інших скандинавських країн? Так ні — вони чіпляються за казармовий соціалізм без приватної власності та з привілейованим статусом для КПРС! Ці комуно-фашисти заявляють, буцімто цей соціалізм аж надто дорогою ціною дістався, аби від цієї казармової системи відмовитися! Ось так: спочатку вони знищили мільйони людей, а потім стверджують про надто дорогу ціну! Scheiße! 
     Наступного дня занять у Марійки знову не було. Марійка впродовж цілого дня була на кафедрі. 
     — Завтра вранці вони прибувають київським потягом, — повідомив Адам Володимирович. — Завтра їх зустрічаємо. В деканаті вже підготовано список осіб, що мають їх зустрічати. Отже, завтра о восьмій годині ранку чекаю на Вас на вокзалі.
     Вранці наступного дня Марійка встала з ліжка о шостій годині, швидко поснідала, одяглася в чорну спідницю до колін, білу атласну блузку та рудий шкіряний жакет, котрий вона придбала в Югославії (у Радянському Союзі дістати одяг з натуральної шкіри було практично неможливо), взулася в чорні бальні черевики на середньому підборі, взяла букет червоних троянд, придбаний заздалегідь минулого дня, та побігла до колійного дворця зустрічати австрійців. 
     О пів на восьму вона вже стояла на пероні разом з Адамом Володимировичем та кількома студентами четвертого та п’ятого курсів. Серед тих студентів був і Сергій Соколовський, котрий учився в тій самій школі, що й Марійка, тільки кількома роками раніше. Після восьмого класу він пішов до ПТУ, а після армії вирішив вступати до історичного факультету. 
     — Дуже добре, Марійко, — вигукнув Адам Володимирович, милуючись Марійчиними ще не засмаглими, зовсім ще білими ніжками в чорних бальних черевиках, — дуже добре, що Ви здогадалися квіти придбати. 
     І ось близько восьмої години київський потяг зупинився на пероні чернівецького колійного дворця. З сьомого вагона вийшли Василь Волков та його однокурсник із німецького відділення Микола Шкарбан. А слідом за ними з вагона вийшли якісь четверо чоловіків із великими валізами в руках. Найстаршому з тих чоловіків було приблизно п’ятдесят років, а наймолодшому — десь близько двадцяти п’яти — двадцяти семи років. Марійка одразу ж вручила квіти найстаршому. 
     — We are all glad to meet you in our beautiful city of Chernivtsi, — промовила Марійка. — Let us greet you with this modest bunch on behalf of College of History at University of Chernivtsi255. 
     — We’re very pleased too, — відповів найстарший. — So, we’re representatives of the Austrian non-profit organization called The Black Cross Society. We research the Austrian and German military graves of both the First and the Second world wars across the European continent256. 
     — Марійко, — сказав Адам Володимирович, — скажіть, будь ласка їм, що автобус вже чекає на них. 
     — O.K., — відповіла Марійка. — And now let me invite you to the bus. We will go to the hotel. After that we invite you to the meeting at our University257.
     Адам Володимирович повів усіх до автобуса «Ікарус», що стояв біля вокзалу. Оскільки в університетському ґаражі були лише малокомфортабельні автобуси ЛАЗ, котрі годилися, хіба що, для того, аби возити студентів до колгоспу на сільськогосподарські роботи, керівництво університету мусило позичити той «Ікарус» у бюро подорожей та екскурсій.
     — First we must research the archives bound with World War I, — повідомив найстарший член делеґації. — After that we’d like to visit the places of those battles in order to investigate the traces of probable military cemeteries on the spot. If those data are confirmed, we’ll do our best to help you as sponsors and advisors in restoring those graves258. 
     Гості та представники університету зайшли до автобуса, що чекав на них, та розсілися по місцях. 
     — Now let me introduce the head of the chair of modern and recent history Professor Doctor Adam Stakhiv, — представила Марійка свого шефа. — He is chief of this chair and chief organizer of our meeting. And I’ll be your guide and interpreter. I’ll accompany you till your departure259. 
     По дорозі до готелю «Черемош» Марійка дуже багато розповідала гостям про історію Чернівців та всієї Буковини, а також про події Першої світової війни на Буковині, котрі вона особисто досліджувала. Зокрема — про так званий Брусиловський прорив. 
     — It’s very sad, — зазначив один із членів делеґації, — that Ukrainians used to kill Ukrainians only because Ukraine was divided between different empires, which used to fight against each other260. 
     — So, let those military cemeteries become symbols of reconciliation261, — додав інший член делеґації. 
     І ось автобус зупинився біля готелю «Черемош». Усі вийшли назовні та попрямували вузькою ґалереєю до вестибулю. 
     — Добрий день! — сказав Адам Володимирович адміністраторці на прийомі. — Я від університету. Ми у вас зарезервували чотири місця для гостей з Австрії. 
     Адміністраторка подивилася у свій журнал. 
     — Так, є такі, — відповіла вона. — Нехай вони дають свої паспорти, а ви допоможіть їм заповнити анкети. 
     Гості виявилися з різних австрійських міст. З Відня був лише один делеґат. Ще один гість був з Інсбрука. Двоє інших делеґатів були з невеличкого міста Ґріффен, що в Каринтії, назва котрого нікому з чернівчан ні про що не говорила. Але всі ті делеґати зустрілися у Відні, звідки вони прилетіли одним і тим самим рейсом до Києва. А в Києві їх вже зустріли Василь та Микола. Микола дуже вільно спілкувався з гостями німецькою мовою, адже він навчався на четвертому курсі німецького відділення та водночас, як і Марійка, працював лаборантом на кафедрі німецької філології. І якщо гості раптом не розуміли Марійку, або, навпаки, Марійка щось не могла висловити англійською, Микола одразу ж допомагав усім долати мовний бар’єр. 
     Найстаршого з гостей звали Клаусом; йому було аж п’ятдесят сім років і мешкав він у Ґріффені. Наймолодшого, котрому було двадцять шість років, звали Манфредом; він був з Інсбрука. Двох інших звали Давидом (йому було тридцять сім років; сам він був з Відня) та Йозефом, котрому було сорок років. Як і Клаус, мешкав він у Ґріффені. 
     Як тільки гості розмістилися, Марійка, котру спеціально заради цього деканат аж на цілий тиждень звільнив від занять, ознайомила тих австрійців із програмою перебування в Чернівцях. До обіду гостям надавалася можливість перепочити після тривалої подорожі, а о тринадцятій годині Марійка мала знову завітати до гостей та повести їх на обід, замовлений у ресторані того самого готелю, після чого в них мав відбутися прийом у ректора та зустріч зі студентами в Мармуровій залі головного корпусу Резиденції. Упродовж наступних двох днів гості мали працювати в обласному архіві, з адміністрацією котрого університет також домовився заздалегідь. На четвертий день, тобто в суботу, шостого квітня, планувалася поїздка по місцях воєнних дій із ретельним обстеженням місцевості. Далі передбачався дводенний семінар на історичному факультеті, після чого гості мали повернутися на батьківщину. 
     Ознайомивши гостей із програмою заходів, Марійка попрощалася з ними до тринадцятої години та поїхала тролейбусом до свого корпусу після того, як водій пообіцяв під’їхати до «Черемошу» о чотирнадцятій годині. Посидівши кілька годин за лаборантським столом, а потім перекусивши в буфеті свого корпусу, Марійка знову сіла на тролейбус та поїхала до австрійців. 
     Пред’явивши адміністраторові необхідні папери з міжнародного відділу, Марійка піднялася ліфтом на шостий поверх, де й зупинилися гості. 
     — I’m here again, — оголосила Марійка. — So, let’s go downstairs to have dinner in the restaurant262.
     — Do you mean “to have lunch?” — перепитав Манфред. — Dinner is usually had much later, approximately at five o’clock263. 
     — So, let it be lunch, — погодилася Марійка. — Are you ready to go downstairs?264
     — We’re always ready, — пожартував Манфред. — We’ve all already got accustomed to such a walk of life, to be on our way265. 
     Разом із Марійкою вони спустилися до ресторану. Після того, як Марійка представилася адміністраторові ресторану та показала йому необхідні папери, адміністратор провів гостей до того столику, котрий було для них замовлено. Поки австрійці обідали, Марійка чекала на них у вестибулі, милуючись отим «капіталістичним раєм» посеред похмурої радянської дійсності. 
     Нарешті гості пообідали. Марійка відвела їх до автобуса, після чого вони разом поїхали до Резиденції. Раптом Марійка помітила неабияку увагу з боку Манфреда. Цей молодий австрієць проявляв якийсь особливий інтерес до Марійки. Він постійно тримався біля неї та ставив їй набагато більше запитань, ніж робили це інші члени делеґації. У Марійки виникла підозра в тому, що Манфреда вона цікавить не стільки як ґід, скільки просто як дівчина. Чи навіть… як сексуальна партнерка… Манфред буквально не зводив очей з Марійчиних ніжок, а коли вона сиділа в кріслі вестибулю, він підійшов до неї, сів поруч та ніби ненароком торкнувся своєю долонею Марійчиних ніжок… Марійка все зрозуміла, проте ніяк на це не відреаґувала. Вона й далі робила вигляд, неначе нічого надзвичайного навколо не відбувалося. Марійка й далі просто виконувала доручення деканату: супроводжувати гостей як галузевий фахівець, як компетентна особа. Вона була не сама: їй, чим могли, допомагали й Василь, і Микола, і студенти з німецького відділення, і навіть аспіранти Адама Володимировича (він, напевно, і для Марійки готував місце в аспірантурі після того, як вона мала закінчити навчання — принаймні посада лаборантки була, так би мовити, трампліном до цього). Проте Марійка помічала, що Манфред звертав на неї якусь особливу увагу. Саме на неї — й ні на кого більше! 
     Ну, ось, автобус під’їхав до Резиденції. Марійка одразу ж повела гостей до кабінету ректора.
     — What a beautiful building! — вигукнув Манфред. — Was it always a University building?266
     — No, not always, — відповіла Марійка. — Primarily it was the Residence of Bukovinian metropolitans267.
     Після прийому в кабінеті ректора, де були присутні і декан історичного факультету, і декан факультету іноземних мов, і завідувач кафедри германських мов для гуманітарних факультетів професор Залізняк, гостей повели до Мармурової зали, в котрій вже на них чекали студенти та викладачі з різних факультетів. Зустріч тривала до дев’ятнадцятої години. 
     Після того, як Марійка відвезла гостей до готелю, вона тролейбусом повернулася додому. 
     — Ну, як австрійці? — поцікавився Степан Вікторович.
     — Сьогодні було їм влаштовано такий теплий прийом в університеті, в Мармуровій залі! — вигукнула Марійка. — А завтра та післязавтра вони працюватимуть в обласному архіві. 
     Марійка відкрила свій щоденник та написала в ньому:
     «Сьогодні середа, 3 квітня 1991 року. Сьогодні до нас рано вранці приїхали австрійські гості — представники Товариства Чорного Хреста. Я їх сьогодні разом з Адамом Володимировичем зустрічала на вокзалі. Після обіду їх приймав у себе ректор, а потім була зустріч зі студентами в Мармуровій залі. Погода вже впродовж третього тижня стоїть дуже чудовою та по-весняному теплою. Сьогодні також було сонячно, ясно. Температура була десь близько +22°С. Починаючи з суботи я вже ходжу без колготок. І ось що я помітила: один з австрійських гостей на ім’я Манфред це, скоріше за все, помітив. Він сьогодні постійно виявляв неабиякий інтерес до мене. Він так уважно дивився на мене, неначе йому хотілося щось мені сказати. І я навіть спробувала здогадатися, що саме він хотів мені сказати. Напевно, він у мене закохався. Проте я не демонструю жодних емоцій щодо цього. Поки що! А там, далі, буде видно. Отже, подивимося, що там далі буде». 
     Наступного ранку Марійка знову зайшла за гостями. Після сніданку в ресторані готелю всі вони поїхали автобусом до обласного архіву, котрий розміщувався у приміщенні колишнього єзуїтського костьолу. Адміністрація університету заздалегідь домовилася зі співробітниками архіву, отже, ті співробітники вже були до цього підготовлені. Тому коли Марійка привела гостей до архіву, співробітники одразу ж дали їм кілька заздалегідь відкладених папок із документами, що мали якесь відношення до бойових дій на Буковині під час Першої світової війни. Марійка при цьому постійно допомагала гостям. 
     — Everything is clear, — заявив Клаус наприкінці другого дня роботи в архіві. — Tomorrow we’ll go to Zvenjachyn. That’s our final decision. That’s the most probable place where there must be at least one military cemetery. Mary, you should put comfortable clothes and comfortable shoes on268.
     — You’d better put rubber boots or sneakers on269, — порадив Манфред.
     — What does “sneakers” mean?270 — здивовано запитала Марійка, не зрозумівши значення того слова.
     — “Sneakers” means “sports shoes,” — пояснив Манфред. — That’s shoes you do some sports in. Or rubber boots would be better because we’ll have to walk everywhere271.
     І ось у суботу, шостого квітня, австрійці разом із Марійкою поїхали до Звенячина — села на березі Дністра неподалік від Заліщиків. До австрійців приєдналися також Сергій Соколовський та деякі інші студенти, що виявили бажання взяти участь у тому спільному пошуковому проекті. 
      Спочатку в них був прийом у голови сільської ради. А після цього вони — разом із сільським головою — почали блукати полями, шукаючи сліди можливих військових поховань. Марійка прислухалася до поради австрійців: вона одяглася у старі джинси та взулася в ґумові чоботи. Манфред завжди був біля Марійки — так вони разом удвох і блукали повсюди. Усі вони блукали полем упродовж кількох годин, поки Йозеф суто випадково не впав, спіткнувшись об якийсь довгастий камінь дуже дивної форми. Піднявшись з землі та очистившись від польового бруду, Йозеф придивився до того каменя уважніше. То був зовсім не камінь, а, скоріше за все, уламок бетонного хреста з могили якогось єфрейтора. На тому уламку Йозеф побачив фраґмент напису: «Gefreiter Wolf…». Далі напис обривався, і не було зрозуміло, чи Wolf — це ім’я того невідомого єфрейтора, чи це його прізвище. А, може, зовсім і не Вольфом його звали, а, наприклад, Вольфґанґом.
     — Guckt mal! — вигукнув Йозеф. — Ich habe etwas gefunden! Das ist wahrscheinlich ein Grabstein, oder zumindest ein Bruchstück eines Grabkreuzes272. 
     — Josef has found something, — пояснив Марійці Манфред англійською. — It must be a fragment of a grave cross273. 
     Студенти та гості уважно почали дивитися додолу. Фраґменти бетонних надгробних хрестів зустрічалися їм усе частіше. На тих фраґментах були написані імена та прізвища невідомих австрійських бійців найрізноманітніших національностей — австрійців, чехів, поляків, угорців, хорватів, румунів, італійців… Але частіше за все там зустрічалися саме українські прізвища. 
     А посередині тієї місцевості всі побачили цілу купу необтесаного каміння та дрібні уламки плит із якимись написами.
     — We’ve found it at last! — радісно вигукнув Клаус. — That’s exactly the cemetery we’re looking for! It’s that very cemetery mentioned in the documents we saw yesterday!274
     Манфред одразу ж підбіг до Марійки, міцно обійняв її та… поцілував у щоку. Марійку при цьому неначе струмом уразило, проте вона ніяк на це не відреаґувала. 
     — We’ve found it! We did it!275 — радісно вигукував Манфред, стрибаючи на місці немов маленький хлопчик. 
     Він зовсім не контролював свої емоції. Як, до речі, й інші австрійські гості. 
     — I was sure we were right! — кричав Манфред, міцно обіймаючи Марійку. — Тhat’s that very cemetery! Now we’re ready to help you restore this cemetery destroyed by the Soviets! Hurrah! We’ve found it!276
     Сьомого та восьмого квітня був Великдень. Вранці гості гуляли містом разом із Марійкою, милуючись «маленьким Віднем». Сьомого числа Адам Володимирович запросив австрійців до себе додому. А на великодній понеділок Марійка запросила австрійців до себе додому, представивши їх своїм батькам. І весь цей час Манфред тримався біля Марійки, намагаючись їй щось сказати. Він хотів це сказати, проте все ніяк не відважувався зробити це. 
     Про знахідку під Звенячином було повідомлено на семінарі у вівторок, дев’ятого квітня, у присутності Адама Володимировича та деяких інших професорів з істфаку. На тому семінарі були присутні й багато студентів-істориків — особливо тих, хто виявив бажання приєднатися до цієї благородної акції з відновлення військового цвинтаря як члени археологічного товариства. Дякувати Богові, на четвертому курсі істфаку вівторок був вільним днем, отже, на той семінар з’явилися майже всі студенти четвертого курсу. 
     Семінар пройшов дуже плідно. Як гостям, так і господарям було дуже приємно поспілкуватися один з одним. 
     — Mary, — звернувся нарешті до Марійки Манфред, — it was so pleasant for me to meet you. You’ve helped us very much. Thank you very much for that!277
     — I’m grateful for your visit too278, — відповіла Марійка. 
     — Mary, — продовжив Манфред, — I must confess you in something. I… I fell in love with you279.
     — Sorry, — сказала Марійка, — I feel myself uncomfortable280. 
     — Did I offend you?281 — здивовано запитав Манфред. 
     — No, you didn’t, — відповіла Марійка. — You’ve merely surprised me282. 
     — That’s my business card, — сказав Манфред.
     Він витягнув зі свого записника візитівку та простягнув її Марійці. На тій візитівці було написано: 
Manfred Riedl
Touristik-Kaufmann283.
     А далі було вказану якусь адресу в Інсбруку. 
     — That’s my business address in Innsbruck, — пояснив Манфред. — You may send me as many letters as you want. I’m looking forward to receiving letters from you just now. Can you give me your address?284
     — With pleasure, — відповіла Марійка, зрозумівши, що вона зустріла свою долю. — Where shall I put it down?285
     Манфред дав Марійці свій записник, відкривши його на якійсь сторінці. Марійка взяла кулькову ручку та написала на тій сторінці свою адресу англійською мовою.
     — As soon as I arrive in Innsbruck, I’ll send you immediately my first letter. You may send me your letters even before you get mine. I’ll be waiting for them286. 
     — That’s very kind of you, Manfred! — вигукнула Марійка. — Let’s be great friends287.
     Манфред знову поцілував Марійку.
     — Not just friends! — пояснив він. — Ukrainian young ladies are so beautiful, so charming, so sexy! I want to marry a Ukrainian lady! I love you!288
     — I love you too!289 — зізналася Марійка. 
     Коли семінар скінчився, австрійці сіли в автобус, аби повернутися до готелю. Доїхавши до готелю, Клаус, Йозеф та Давид пішли до своїх номерів, аби пообідати, забрати свої речі та поїхати до вокзалу, бо ввечері вони вже мали повернутися потягом до Києва. О сімнадцятій годині до готелю зайшов Василь Волков, аби поїхати з австрійцями до Києва та посадити їх на літак до Відня. Австрійці разом із Марійкою вже сиділи у вестибулі. Усі вони сіли на той самий «Ікарус» та поїхали на вокзал. 
     — It was only our first acquaintance, — зауважив Клаус. — We visited you only to get acquainted with your region. Next time we’ll come to you by our own bus. We’ve got a lot of work here! 290
     Попрощавшись з австрійцями, Марійка повернулася додому. 
     — Пам’ятаєте того Манфреда? — запитала Марійка своїх батьків. — Він був наймолодшим у тій групі.
     — Так, пам’ятаємо, — відповів Степан Вікторович. — Ми навіть помітили, як він постійно до тебе залицявся. 
     — Вірно помітили, — сказала Марійка. — Сьогодні він зізнався, що кохає мене. Тепер я з ним листуватимусь, а що буде далі — подивимося.
     — І нащо тобі австрієць дався? — схвильовано вигукнула Оксана Романівна. — Хіба тобі наших хлопців замало?
     — Мабуть, він пожартував, — припустила Марійка. — Але подивимося. Я ні на що не розраховую, проте час покаже, як справи далі підуть. Головне — аби те кохання, насправді, було щирим.
     — Час покаже, — погодився Степан Вікторович.
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні вівторок, 9 квітня 1991 року. Сьогодні Манфред мені зізнався в коханні. Він сказав мені, буцімто мріє мати українську дружину, бо українські дівчата, на його думку, є дуже вродливими та сексуальними. Перед їхнім від’їздом ми обмінялися адресами. Подивимося, що з того буде. Головне — аби він, насправді, мене кохав. Далі буде видно. А поки що я чекатиму листів від нього. Завтра і я надішлю листа до нього». 
10 
     Те, що Антонові не сплатили стипендію за квітень, ніхто не помітив. Та й сам Антін цього ніде не афішував — ніби й нічого особливого не сталося.
     А люди, тим часом, усе більше захоплювалися містикою, магією, полтерґейстом та окультизмом. А ще більше — уфологією. Повсюди тільки й велися розмови про НЛО, про інопланетян, про інопланетний розум, про тарілки, що літають. Країна неначе збожеволіла на тій уфології.
     Наприкінці березня до Чернівців приїздив відомий уфолог Володимир Ажажа, котрий намагався переконати публіку в тому, як легко стати жертвою інопланетян, адже стільки людей вже безслідно зникли, бо були викрадені інопланетянами. 
     А Анатолій Кашпіровський усе гіпнотизував та гіпнотизував людей по телевізору. А Алан Чумак усе заряджав та заряджав воду. 
     Ну, а Чернівецький університет жив своїм звичайним життям. 
     За обміном до Чернівців приїхали дві канадські студентки — Сінді та Йоко. Вони приїхали, аби навчатися впродовж весняного семестру. За походженням Сінді була наполовину полькою, наполовину ірландкою, а Йоко була стовідсотковою японкою. І, тим не менш, обидві дівчини вважали себе справжніми канадками. Настільки справжніми, що вони запросто могли на морозі ходити в легких осінніх куртках, коротких спідницях та з голими ніжками. Ось і до Чернівців вони приїхали одягненими по-осінньому — хоч і не з голими ніжками, але, все ж таки, без зимових пальт. У Канаді вони ходили так навіть при двадцятиградусному морозі, проте українські холоди виявилися для обох канадок аж надто нестерпними. Тому чернівецькі студенти мусили нещасним канадкам подарувати теплі зимові речі — пальта та хутрові шапки. 
     З обома дівчатами постійно бачилася Таня Прокопенко. Та й Антін здружився з ними дуже швидко. 
     І ось одного разу Сінді домовилася з Павлом Петровичем, аби він надав їм можливість виступити перед великою авдиторією. 
     — I’d like, — сказала Сінді Павлові Петровичу, — to tell all of you about the youngest religion in the world, the Baha’i faith. That is the faith I belong to291.
     Павло Петрович одразу ж зацікавився цією релігією, а Сінді поклала перед ним на стіл книжку про бахаїзм англійською мовою та дві бахаїстських книжки в українському перекладі — «Обіцянка миру в усьому світі» та «Троянди любові». Прочитавши деякі уривки з тих книжок, Чіф погодився-таки на це. І навіть пожертвував своїм спецкурсом для четвертокурсників, аби на його парі Сінді розповіла про бахайську віру. 
     І ось однієї квітневої середи на парі, котру мав вести на четвертому курсі Павло Петрович, з’явилася Сінді. Павло Петрович зайшов до авдиторії слідом за нею. 
     — Dear students, — звернувся Чіф до авдиторії, — today our exchange student Cindy Dove will tell you some interesting facts about the Baha’i faith, which is considered to be the youngest religion in the world292. 
     Поки Павло Петрович представляв Сінді, сама Сінді роздавала всім бажаючим різноманітну бахаїстську літературу англійською, українською та російською мовами. А потім вона почала розповідати про те, що бахайська віра виникла в Ірані в середині дев’ятнадцятого століття. Потім вона розповіла деякі факти з біографії Баха-Улли, фундатора цього релігійно-філософського вчення. І, нарешті, вона повідомила про те, що тепер основний центр бахаїзму знаходиться в ізраїльському місті Хайфа, і що бахаїстський храм у Хайфі є одним із символів того міста. Сінді повідомила, що бахаїсти всього світу зустрічаються там, а потім, зібравшись, ґастролюють по всьому світу, читаючи свої проповіді та даючи різноманітні музичні шоу та інші публічні акції. Сама Сінді як член бахайської громади часто їздила до Хайфи. Чернівецькі студенти дізналися також, що робочою мовою бахаїстів є перська, що бахаїсти, як і мусульмани, не споживають алкоголю, що їхні свята, в основному, збігаються з перськими святами — зокрема, Навруз, що святкується двадцять першого березня. І, взагалі, бахаїзм позичив дещо з ісламу, дещо з християнства, дещо з юдаїзму, дещо з буддизму. 
     Наприкінці ж Сінді побажала, аби своя бахайська громада виникла також і в Чернівцях. 
     Проте Антона бахаїзм цікавив менш за все. Насамперед, його цікавила сама Сінді, адже вона так сильно відрізнялася від чернівецьких дівчат. Зустрічаючись із Сінді в університетських коридорах, Антін, перш за все, намагався зав’язати з нею розмову на будь-яку тему — хоч про погоду, хоч про поточні події. Бо він прагнув, насамперед, якомога більше спілкуватися з цією канадською дівчиною. Це спілкування робило Антонове студентське життя набагато різноманітнішим та цікавішим. Особливо важливим це для нього було наприкінці квітня, коли Антін, як і всі інші студенти, працював над курсовою роботою. А в Антоновій курсовій роботі механічної писанини було набагато більше, ніж власне аналізу. Інколи його ця механічна писанина так дратувала, адже можна було б на друкарській машинці надрукувати макет, потім зробити з нього дуже багато ксерокопій та після цього просто заповнювати ті бланки потрібною інформацією. Але в тому-то вся і справа полягала, що копіювальна техніка була все ще недоступною — хоч вже друкарська справа й не була більше монополією КПРС, хоч вже майже рік діяв закон про пресу, що скасовував цензуру у видавничій справі. І, тим не менш, зробити необхідні ксерокопії було практично неможливо: ніде в університеті, крім університетської друкарні, копіювальної техніки ще не було. Все треба було робити від руки. 
     Цілими днями Антін сидів та все писав, писав, писав. Від цієї суто механічної роботи в Антона вже ледь «дах не поїхав».
     — Як мені все це набридло! — поскаржився він Валентині Дмитрівні. — Як мене це навчання виснажує! Ні, я більше так не можу!
     — Ти ж сам обрав собі цю спеціальність, — заявила Валентина Дмитрівна. — А тебе Сюзанна Ісаківна попереджала, до речі, що навчатися буде дуже важко. Невже ти хочеш кинути університет під кінець четвертого курсу, коли вчитися тобі лишилося трохи більше року? У тебе ж усі найважчі випробування вже давно позаду.
     — Знаю, позаду, — відповів Антін. — Але все це безслідно не пройшло! Я втомлений! Дуже втомлений! Я відчуваю, як мої нерви поступово починають здавати.
     — Ну, та й що я можу порадити? — здивувалася Валентина Дмитрівна. — Відпочинь після сесії.
     — Після сесії будуть військові збори. Знову стрес!
     — А після зборів? У тебе цілий серпень буде вільним — відпочивай собі… 
     — Та як я можу відпочити, — поскаржився Антін, — коли я не можу навіть змінити оточення? Не можу кудись поїхати — ані за кордон, ані всередині країни!
     — Ну й не треба, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Зараз усюди неспокійно. З тобою в дорозі може статися що завгодно. Влітку будемо чи не щодня їздити на дачу.
     — Та що це за відпочинок — на дачі! — крикнув Антін. — Дивитися на те, як ти й баба Клава знущаєтеся над собою, постійно шукаючи собі найважчу працю. Ні, мені треба по-справжньому змінити оточення, але це якраз і неможливо зробити. Усі закордонні путівки — лише за валюту, котрої немає. А їхати в якийсь довбаний так званий будинок відпочинку з його совковим ненав’язливим сервісом — це суцільні муки! Ні, я так більше не можу!
     — Ну, невже тобі подобається їздити в тих брудних вагонах, чи ризикувати своїм життям у літаках, чи мучитися цілими днями в автобусах? — дорікнула Валентина Дмитрівна. — Ні, ліпше сидіти вдома!
     — Це кому як, — відповів Антін. — Але мені здається, що навіть такий відпочинок мені не допоможе. Бо моя нервова система є вже вкрай виснаженою! Моя нервова система підірвана! Я відчуваю хронічну втому, в мене постійно болить голова, у мене неприємні відчуття в усіх м’язах. Коли я лежу на спині, намагаючись розслабитися, нічого в мене не виходить: чим більше я намагаюся розслабитися, тим сильніше, як це не парадоксально, я напружуюсь! Та ще й оця хронічна депресія! Ні, простий відпочинок мені вже не допоможе. Мені потрібна допомога невропатолога.
     — Ти, що, збожеволів? — крикнула Валентина Дмитрівна, немов укушена коброю. — Ти хоч думаєш, що ти кажеш? Якщо ти лікуватимешся в невропатолога — це ж яка ганьба буде для всіх нас! А твоє майбутнє? Ти уявляєш собі: ти прийдеш кудись влаштовуватися на роботу, а твій майбутній начальник раптом дізнається, що ти лікуєшся в невропатолога. Уяви собі, який скандал то буде!
     — На твій погляд, всі ці проблеми треба заганяти вглиб? — відповів Антін на таких самих підвищених тонах. — Ти хочеш, аби я, згасаючи від усіх тих пережитих стресів, робив вигляд, немов нічого не відбувається?
     — Треба терпіти, — пояснила Валентина Дмитрівна. — У мене в житті було стільки різних труднощів, але я терпіла, бо я вважала, що оскільки я є офіцерською дочкою, я повинна стійко переносити всі труднощі.
     — Але якщо ці труднощі створюються штучно? — запитав Антін. — Коли напруга нагнітається штучно, коли на тебе постійно щось тисне? Коли, нарешті, терпець урвався?
     — Ну, Антоне, дивися сам, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Але до невропатолога я тобі не раджу ходити, бо потім у тебе будуть великі неприємності.
     І Антін змушений був терпіти все це й далі. Проте з кожним разом терпіти було все важче, бо та хронічна депресія постійно тиснула на нього. В Антона все частіше траплялися нервові зриви. Проте Антін, «випустивши пар», знову підіймався з колін та продовжував «гризти граніт науки» всупереч стану свого самопочуття.
     Курсова робота, у принципі, була вже написана. Лишалося тільки її ще трохи доробити. Антін постійно зустрічався з Павлом Петровичем, постійно показуючи йому чернетковий варіант своєї роботи.
     — Антоне, — запитав Павло Петрович, коли Антін прийшов до нього як до свого наукового керівника на чергову консультацію стосовно курсової роботи, — а Ви вже роботу шукаєте?
     — Ще ні, — відповів Антін.
     — А чому? — запитав Павло Петрович. — Наприкінці четвертого курсу саме час шукати собі якусь роботу. Аби через рік не залишитися за бортом. Бо потім, наприкінці п’ятого курсу, Вас розподілять кудись у Путильський район, звідки вирватися буде вже практично неможливо. Але Ви, напевно, хотіли б після закінчення університету залишитися в Чернівцях. Так ось, аби живцем себе не поховати в якомусь глухому та віддаленому карпатському селі, шукати роботу в Чернівцях треба вже зараз. Інакше потім буде вже пізно.
     — А як мені шукати? — запитав Антін. — У місцевих ґазетах оголошення про вакансії не публікуються. Біржі праці в нашій країні поки що теж не створені. Звідки я дізнаюся, де які вакансії є? Мені, що, повісити на себе плакат «Шукаю роботу!» та піти в такому вигляді блукати вулицею Кобилянської?
     — Чому саме так? — сказав Павло Петрович. — Ви можете піти на прийом до начальника міського відділу народної освіти, представитися та сказати, що Ви є студентом четвертого курсу, через рік Ви закінчуєте університет, тому вже цікавитеся роботою в чернівецьких школах. Я вам напишу рекомендацію. Микола Михайлович також напише Вам рекомендацію. З двома рекомендаціями Вас обов’язково кудись мають прийняти, адже щороку під кінець чергового навчального року стільки вакансій залишається по різних школах.
     — А ось я рік тому закінчив курси з підготовки ґідів-перекладачів при асоціації «Буковинаінтур», — зазначив Антін. — Може, мені спробувати себе ще й у туристській сфері?
     — Тільки не як основну професію, — зауважив Павло Петрович. — З англомовними туристами наші турфірми майже не працюють. В основному — лише з поляками та з румунами. І якщо у Вас там буде основне місце роботи, Ви просто пропадете як фахівець. А Вам треба, насамперед, викладати англійську мову, інакше нащо Вам було навчатися в університеті чотири роки, та ще й п’ятий рік, котрий Вам іще залишився? Як підробіток — будь ласка. Але не як основне місце роботи. 
     — Добре, — погодився Антін. — Тоді я візьму дві рекомендації — від Вас і від декана — та піду на прийом до міського управління освітою. 
     — А Вам, до речі, можна туди й не ходити, — сказав Павло Петрович. — Я знаю одне конкретне вакантне місце. 
     — Де? — поцікавився Антін.
     — У п’ятій школі, — відповів Павло Петрович. — Там створюється експериментальний клас із поглибленим вивченням англійської мови вже починаючи з першого класу — як у дев’ятій школі. Як тільки ми з Миколою Михайловичем дамо Вам рекомендації, одразу ж ідіть на прийом до директора школи та вперед.
     — Дякую Вам за підказку, — сказав Антін. — Я туди обов’язково піду.
     Отримавши обидві рекомендації, Антін одразу ж після першотравневих свят пішов до директора п’ятої школи. Після холодів у другій половині квітня надворі знову стало по-літньому тепло. Одягнувшись у новий костюм з однотонною сорочкою та з яскраво-синьою краваткою, Антін вранці третього травня пішов прямо до кабінету директора. 
     — Доброго ранку! — сказав Антін секретарці у приймальній. — Вибачте, а директор є зараз? Як, до речі, його звуть?
     — Сергій Дмитрович, — підказала секретарка, котра вже прийшла на роботу хоч і в довгій спідниці, але вже в босоніжках та без колготок. — Він є зараз у своєму кабінеті. А з якого Ви приводу звертаєтеся?
     Антін одразу ж витягнув із папки обидві рекомендації.
     — Мені зав. кафедрою англійської мови підказав, що у Вас є вакансія вчителя англійської мови, — пояснив Антін. 
     — Зараз я зв’яжуся з Сергієм Дмитровичем, — сказала секретарка. — Почекайте, будь ласка. 
     Вона взяла слухавку та по внутрішньому телефону зв’язалася зі своїм шефом, пояснивши йому все, що сказав Антін. 
     — Сергій Дмитрович чекає на Вас, — оголосила секретарка. — Можете заходити до нього.
     Антін постукав у двері директорського кабінету та зайшов усередину. Директором виявився приємний молодий чоловік років тридцяти п’яти.
     — Доброго ранку! — сказав Антін.
     — Доброго ранку! — відповів директор. — Сідайте, будь ласка. 
     Антін одразу ж поклав обидві рекомендації на стіл перед собою. 
     — Я зараз покличу завуча, — сказав Сергій Дмитрович. — Вона є більш компетентною в цьому питанні. 
     Сергій Дмитрович узяв слухавку та по внутрішньому телефону викликав завуча. Через пару хвилин до кабінету увійшла жінка років сорока п’яти з короткою зачіскою. 
     — Знайомтеся, будь ласка, — сказав Сергій Дмитрович. — Це Єлизавета Михайлівна, завуч нашої школи. А це — Антін Семенович, студент четвертого курсу, котрий, можливо, в нас працюватиме наступного року. 
     Антін, піднявся зі свого місця, привітався з завучем, після чого всі сіли.
     — Це експериментальний клас, — пояснила завуч. — З наступного навчального року ми відкриваємо клас із поглибленим вивченням англійської мови. Отже, ці діти вивчатимуть англійську мову з першого класу. Крім того, то буде клас, де навчання розпочинатиметься не з семи, а з шести років. Отже, Ви самі розумієте, що такі діти вимагають особливого підходу. По-перше, методика повинна бути у формі гри. По-друге, Ви повинні демонструвати їм багато наочності. Наприклад, якщо ви вивчаєте з ними тварин, то Ви маєте їм демонструвати тих тварин на картках. Вчите, наприклад, слово «cat» — і показуєте картинку з кішкою.
     — Я розумію, — відповів Антін.
     — Отже, якщо Ви ще не передумали, — сказала Єлизавета Михайлівна, — тоді пишіть заяву на ім’я начальника районного відділу народної освіти.
     Антін відкрив свій «дипломат», аби знайти там чистий аркуш.
     — Вам потрібен аркуш? — запитала Єлизавета Михайлівна. — Я Вам зараз дам.
     Сергій Дмитрович, випередивши Єлизавету Михайлівну, піднявся зі свого місця, взяв зі свого стола аркуш білого паперу та простягнув його Антонові. Єлизавета Михайлівна почала йому диктувати.
     — Як Ви здогадалися, ця робота буде поки що на пів ставки, — пояснила Єлизавета Михайлівна. — А після п’ятого курсу, коли Ви вже матимете диплом, буде видно, чи зможете Ви в нас далі працювати. І якщо зможете, то ми дамо Вам більше годин, наскільки це буде можливо. 
     — Дякую Вам за Вашу довіру, — відповів Антін. — Я постараюся. Гадаю, що я впораюся з цим.
     — Ми теж сподіватимемося на це, — сказав Сергій Дмитрович.
     Задоволений, Антін, попрощавшись, вийшов із директорського кабінету та попрямував до університету. Надворі було дуже тепло, тому переважна більшість дівчат вже ходила без колготок. Багато дівчат були при цьому в дуже коротких спідницях. Ось так, милуючись дівочими ніжками, Антін дійшов до своєї Alma Mater.
     В університеті майже всі обговорювали фільм «Віднесені вітром», котрий вже протягом котрого тижня демонструвався в чернівецьких кінотеатрах. Хоч і знято той фільм було ще у 1939 році, проте російською мовою його було дубльовано допіру півстоліття по тому. Поки що — без права показу по телебаченню. 
     — До речі, — сказав Антін, котрий теж встиг той фільм подивитися, — цей фільм завжди був кольоровим, чи ні? Адже наприкінці тридцятих років вже існували кольорова фотографія та кольорове кіно.
     — Може й існували, — відповіла Таня Прокопенко. — Але кажуть, що цей фільм було розфарбовано за допомогою комп’ютера.
     — Але так добре його відреставрували! — з захопленням вигукнула Валя Боднарук. — неначе його знімали зовсім нещодавно.
     — Сучасна техніка ще й не таке може робити, — погодився Антін. 
     Недовго небесна канцелярія балувала людей літнім теплом. Вже десятого травня знову різко похолоднішало. Настільки різко, що літня спека дуже різко перейшла в осінь — із дощами, холодним вітром та температурою не більше десяти градусів. 
     Люди знову почали опалювати свої помешкання — попри закінчення опалювального сезону. Хотіла зробити це й Валентина Дмитрівна.
     — Ти, що, хочеш опалювати? — запитала Клавдія Петрівна. — Не роби цього ні в якому разі!
     — Чому це? — здивовано запитала Валентина Дмитрівна. — Адже зараз, особливо увечері, так холодно!
     — Мені розповіли такий випадок, — пояснила Клавдія Петрівна. — До одного помешкання прийшли інспектори прямо посеред ночі. Коли господарі прокинулися та відкрили цій комісії двері, вони миттєво увірвалися в помешкання та почали доторкатися до всіх грубок. Переконавшись у тому, що ті грубки є теплими, інспектори одразу ж склали акт про порушення правил експлуатації опалювальної системи та оштрафували господарів аж на цілу тисячу рублів. 
     — Так я можу піти до ЖРЕПу та доплатити за травень як за зимовий місяць, — відповіла Валентина Дмитрівна. — А якщо хтось до нас дзвонитиме посеред ночі, я просто не відкрию двері. Це не тридцять сьомий рік. 
     А в університеті дівчата одразу ж перестали ходити з голими ніжками. Усі, крім, звичайно ж, Світлани Дерев’янко. Лише вона продовжувала ходити на заняття хоч і в осінній куртці, але без колготок. 
     А день факультету того року вперше відзначався не в суботу, а посеред тижня, в середу. І не впродовж цілого дня, як раніше, а лише увечері, у вільний від занять час. Студенти та викладачі факультету знову зібралися в Палаці культури залізничників. Були на тому святі і Сінді з Йоко, і студенти Саскачеванського університету, що приїхали до Чернівців лише на два місяці. Спочатку були привітання з боку кафедр, курсів та відділень. Потім факультетська команда КВК представила свою нову програму — з пародіями на відомі телепрограми та з жартами виключно на злобу дня.
     — А тепер послухайте, будь ласка, анонс нових кінофільмів, — оголосив Євген Черничко, пародіюючи передачу «Кіноафіша». — Зокрема, незабаром ви всі зможете подивитися фільм про те, як в одну мить знецінилися наші готівкові гроші та заощадження, а також про вилучення з обігу купюр номіналом у сто та п’ятдесят рублів. Фільм зветься «Віднесені вітром». Або ж — фільм про те, як одному офіцерові радянської армії впродовж довгих п’ятнадцяти років не присвоювали звання майора. Назва того фільму — «П’ятнадцятирічний капітан». 
     А Дудницька все знущалася над студентами. Незважаючи на те, що то вже були студенти четвертого курсу, котрі вже через пару місяців, за умови успішного складання сесії, вже мали вважатися особами з незакінченою вищою освітою. Якось їй не сподобався Антін — так вона одразу ж вигукнула: «В нас у гостях Олег Попов!». 
     А весняний семестр, тим часом, наближався до кінця. У середині травня англійська кафедра вирішила якось влаштувати студентам четвертого курсу пробний тест за програмою TOEFL. Результати того тесту ні до чого не зобов’язували — то була лише спроба подивитися, наскільки рівень підготовки чернівецьких студентів англійського відділення відповідає вимогам того тесту. А ті результати виявилися дуже плачевними: лише четверо студентів з усього курсу змогли набрати необхідну кількість балів. 
     — А що тут дивуватися? — обурено вигукнула Валя Боднарук, котра, як і Антін, не набрала необхідної кількості балів. — Подивіться, що ми вчимо! Хіба це нам колись буде у пригоді? Мене щось бере сумнів! 
     — Нам просто забивають мозок непотрібною інформацією! — не менш обурено вигукнув Антін. — А щось корисне для нас — так із цього нам нічого не дають! Якась середньовічна схоластика, їй богу! Ну та й що з того, що ми добре розбираємося в теоретичних питаннях? Нас не вчать побутовій лексиці! Нас не вчать методиці! Нас не вчать, як ту мову викладати різним віковим катеґоріям! Виникає питання: якого біса, взагалі, потрібна ця вища освіта? Заради папірця?
     — Старі викладачі просто бояться конкуренції, — припустила Марина Кравчук. — Ось вони й навіть не підрізають, а прямо обрубають нам крила, інакше ми дамо їм фору.
     — Та про яку конкуренцію ти кажеш? — скептично запитав Антін. — Усе одно, всіх після закінчення університету на кафедрі не залишать. Яка ще конкуренція?
     — Я маю на увазі конкуренцію не лише в університеті, — пояснила Марина. — Повсюди старі кадри бояться, що молоде покоління виявиться розумнішим за них самих. Ось вони й душать молодь вже у студентських авдиторіях, викладаючи їм те, що їм ніколи не згодиться. Натомість цілком свідомо вони не вчать корисним речам.
     — Нічого, — сказала Інна Коростишевська. — Для роботи у сільській школі цієї кваліфікації цілком вистачить.
     Поки студенти вчилися, країна поступово деградувала. Полиці крамниць ставали все порожнішими, а черги — все довшими. Ну а ціни постійно зростали. Люди у своїй більшості буквально проклинали своє життя, проклинали радянську систему. Одні проклинали Горбачова за те, що він тупцював на місці, що не проводив справжніх реформ, оточивши себе одіозними постатями, котрі рано, чи пізно, але мусили його зрадити. А інші проклинали його за те, що він знищив усе, що було створено за Брежнєва; за те, що він своїми так званими Перебудовою, Гласністю та Демократизацією завів радянську країну у глухий кут. І словесні перепалки між першими та другими нерідко переходили у справжні бійки з конкретними потерпілими. Суспільство потихеньку божеволіло. 
     Хоча були й світлі моменти. У травні дев’яносто першого на черговому з’їзді народних депутатів після тривалих ідеологічних баталій було прийнято закон про вільний виїзд та вільний в’їзд, згідно з котрим скасовувалися так звані виїзні візи в радянських закордонних паспортах, натомість треба було відкривати в’їзну візу безпосередньо в посольстві чи консульстві відповідної країни. Таким чином, радянські люди отримували можливість виїздити за кордон протягом року необмежену кількість разів. Правда, набував чинності той закон допіру з 1993 року, аби посольства всіх країн мали можливість як слід підготуватися до великого потоку радянських громадян. Хоча, насправді, ця свобода залишалася примарною, адже в більшості пересічних громадян, все одно, не було іноземної валюти. Радянська система аж ніяк не бажала, аби радянські люди вільно подорожували за кордон.
     Проте студенти раділи навіть отим зрушенням, адже в багатьох західних посольствах для молодих науковців пропонувалися різноманітні стипендії. У студентів та аспірантів нарешті виникла можливість скористатися тими проектами без втручання з боку радянських чиновників.
     З надією на краще студенти наближали кінець семестру як могли.
     Ну, ось, нарешті, той семестр і скінчився. Попереду на четвертому курсі було тільки два іспити — з фаху та з військової підготовки. 
     Оцінки з фаху, як і завжди, були виставлені на основі поточної атестації та на основі іспитових письмових робіт. Антонові вийшла «четвірка». 
     — Вам, що, однієї ночі не вистачило? — невдоволено запитав Антона Павло Петрович наступного дня. 
     — Я вже переконався в тому, — пояснив Антін, — що як би я не старався — все одно, мені не виставлять оцінки вищої, ніж я отримував на першому курсі.
     З керуванням артилерійським вогнем на військовій кафедрі було набагато простіше. Антін дуже легко навчився розв’язувати задачі з того предмету, тому й отримав за іспит тверду «четвірку». Під час іспиту підполковник Гаврилюк попросив студентів не розходитися після складання того іспиту, адже він мав дати короткий інструктаж перед військовими зборами.
     — Ну, ось, — оголосив підполковник Гаврилюк після закінчення іспиту з керування артилерійським вогнем. — Я вас усіх вітаю з успішним складанням останнього поточного іспиту з військової підготовки. Тепер ви всі допускаєтеся до навчальних зборів. Отже, як ви знаєте, збори проходитимуть упродовж чотирьох тижнів у Рівненському навчальному центрі. Спочатку у вас будуть теоретичні заняття, а потім, протягом останнього тижня — навчальні стрільби з гаубиць Д-30. 
     — А ми де житимемо, — поцікавився хтось зі студентів істфаку, — в казармі, чи в наметах?
     — У наметах, — відповів Микола Данилович. — Це буде щось на кшталт спортивного табору з військовим ухилом. Але не хвилюйтеся, все буде добре. Скільки студентів пройшло через той табір — ніхто ще там не постраждав. Звичайно ж, були там нещасні випадки, проте їх було дуже мало. За двадцять років існування цієї кафедри було лише два-три. А летальний випадок — лише один. І то, той студент просто втопився в річці Горинь, бо знехтував правилами безпеки на воді. А так, безпосередньо від гаубиць, ніхто ще не загинув. Якщо порівняєте все це зі статистикою нещасних випадків в армії, то самі переконаєтеся, як вам усім пощастило. Бо на одних лише військових навчаннях постійно гинуть і солдати, і офіцери та інколи навіть і ґенерали. А тут командування тим навчальним центром, навпаки, зацікавлене в тому, аби ніхто зі студентів не загинув. Отже, головне на цих зборах — це зберегти себе…
     Повернувшись додому, Антін відкрив поштову скриню та дістав звідти свіжу пошту. Серед ґазет він знайшов якийсь конверт, на котрий була наклеєна поштова марка з портретом англійської королеви. Антонова адреса була надрукована на машинці. Зворотної адреси при цьому вказано не було.
     — Хто ж це міг мені написати з Великої Британії? — мовчки подумав Антін. 
     І тут Антін згадав, як під час останніх великодніх канікул він надіслав дуже багато листів за кордон за адресами, вказаними в каталогу «Міжнародні знайомства». Деякі з тих адрес, дійсно, були британськими.
     Прийшовши додому, Антін відкрив той конверт. У конверті лежала світлина з якимось юнаком у шотландському кілті та лист, надрукований на машинці на дуже тонкому папері блакитного кольору. Хлопця звали Ґабріелем; йому було, як і Антонові, двадцять років. Мешкав він у невеличкому місті неподалік від Бірмінґема. Ґабріель писав, що він працює масажистом у якомусь реабілітаційному центрі. Його пацієнти колись мали різноманітні переломи, а після того, як у них кістки зросталися, вони потребували спеціального масажу. А ще Ґабріель писав, як він у складі Червоного Хреста їздив на кілька місяців до Іраку, де він працював у польовому шпиталі. Кажучи про свої хобі, Ґабріель перелічив подорожі, листування з закордонними друзями та аматорську фотографію. Проте особливо вразила Антона ось яка фраза: “I like bed and sex, of course293.” Після цього Ґабріель розповів, як він займається любов’ю з якоюсь дівчиною на ім’я Нікі, батьки котрої переїхали до Великої Британії з Пакистану. Нікі працювала медсестрою в тій самій лікарні, що й Ґабріель, а після роботи вони їхали разом до помешкання, що знімав Ґабріель, і займалися там любов’ю. Ґабріель стверджував, що хоч Нікі й походить з Пакистану, вона вже є справжньою англійкою, причому дуже сучасною та емансипованою. Далі Ґабріель докладно описував, як у Нікі виглядає соромітна, зокрема, лобкова кістка, та наскільки вона покрита волоссям. І, нарешті, Ґабріель написав, що вдома він ходить у костюмі Адама. Лише взимку він надягає на себе довгу футболку, чи кімоно для карате, проте, все одно, він залишається без трусів. І звичайно ж, він і по вулиці ходить без трусів, коли надягає кілт. Наприкінці листа Ґабріель написав, що він вже зустрічався з хлопцями та дівчатами з України. “They were so poor, they had almost no money, so we had to help them in everything294,” — писав Ґабріель. Він також вказав, що зараз у нього гостить якийсь серб, який, до того ж, є бісексуалом. А потім Ґабріель запитав і в Антона, чи є в нього дівчина, і як часто Антін займається з нею сексом.
     — Нічого собі, з ким я зв’язався! — вигукнув Антін. — Такі вільні звичаї.
     Коли прийшла Валентина Дмитрівна, Антін одразу ж переклав їй на ходу весь той лист.
     — Ну, та й що ти на це скажеш? — поцікавився Антін.
     — Це якесь збочення, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Напевно, він хоче тебе просвітити. Дивися, не показуй цього листа бабусі.
     — Так, вона, все одно, не розуміє англійської, — сказав Антін.
     — Ось і не перекладай їй нічого, — пояснила Валентина Дмитрівна. — І світлину їй не показуй, бо її це може образити: хлопець — і раптом у спідниці.
     — Він не просто у спідниці, — заявив Антін. — Під цією спідницею нічого нема. Але чому йому так можна ходити, а мені — ні? Чому ви мене переслідували, коли я намагався нишком ходити без штанів?
     — Бо у шотландців є така традиція, — відповіла Валентина Дмитрівна. — А в нас такої традиції нема. Ось ми й боялися, що ти потім одягатимешся у жіноче вбрання.
     — А хіба він у жіночому вбранні?
     — Ні, — сказала Валентина Дмитрівна, — але на Русі чоловіки ніколи не ходили у спідницях. В них це є нормою, а в нас — ні.
     Антін пішов у сусідню кімнату та одразу ж відповів на той лист. А потім він заховав той лист від Ґабріеля в шухлядку свого письмового столу.
81 
     А Марійка буквально через три тижні після розставання з Манфредом отримала від нього першого листа. А потім листи з Інсбрука почали сипатися на Марійку як із рогу достатку. Марійка тільки й встигала на всі ті листи відповідати. Манфред зізнавався Марійці в коханні; він писав, як він сумує за нею. Він постійно звав їй до Австрії. І ось, нарешті, наприкінці травня Марійка отримала від Манфреда офіційне запрошення. На офіційному бланку, та ще й — зі штампом відділу у справах іноземців. 
     — Ну, і що мені тепер робити з цим запрошенням? — запитала Марійка своїх батьків.
     — Вирішуй сама, — відповіла Оксана Романівна. — Мені здається, що він тебе кохає дуже щиро. А як на це тобі реаґувати — вирішувати тобі.
     — Я б на твоєму місці обов’язково скористався цим запрошенням, — порадив Степан Вікторович. — Адже він дає тобі можливість відвідати Австрію. Поїдь, подивися, що до чого, а потім і вирішуй остаточно. Принаймні, ця поїздка тебе ні до чого не зобов’язує. А там далі побачиш, чи варто зв’язуватися з тим австрійцем. А якщо раптом це твоя доля?
     — Я поїду, — твердо відповіла Марійка. — Справді, чому б не подивитися, в яких умовах живе той Манфред. А там вже остаточно вирішу. 
     Прийнявши таке рішення, Марійка мусила тепер терміново взятися за оформлення необхідних паперів. По-перше, зробити офіційний переклад того запрошення, потім віддати його разом із заявою, завіреною деканом, та всіма іншими необхідними документами до районного відділу віз і реєстрацій. А далі — чекати на рішення як радянських, так і австрійських чиновників. Проте треба було діяти, бо то був для Марійки унікальний шанс. Другого такого шансу могло просто не бути. 
     Марійка ясно це усвідомила та почала діяти. 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні п’ятниця, 28 червня 1991 року. Сьогодні я склала останній іспит за літню сесію — з медичної підготовки. Тепер для мене настали літні канікули. Ось я й думаю, що буде далі. Рівно місяць тому я отримала від Манфреда офіційне запрошення. Він зобов’язується повністю оплатити мою поїздку до Інсбрука. Ну, як таким не скористатися? Ось я і скористалася. Перш за все, я віднесла запрошення до нотаріальної контори, аби нотаріус передав його далі перекладачеві з німецької мови. Отримавши переклад, я пішла до районного ВВІРу, аби отримати бланк заяви. Заповнивши його, я пішла до деканату завірити мою заяву. А ще треба було сфотографуватися. Коли я все це зробила, я пішла до ВВІРу, аби все це віддати. Коли я прийшла на прийом до ВВІРу, мені там якийсь чиновник заявив: «Наскільки я знаю, Ваш батько працює на матфаку. Чи не міг би він позайматися з кількома абітурієнтами?». На що я відповіла: «Про це питайте мого батька». А чиновник мені й каже: «Якщо він відмовить, Ви нікуди не поїдете». Я йому відповіла, що мій тато нікому не відмовляє. Але документи в мене, все ж таки, прийняли, проте попередили, що ще має вирішити австрійське посольство — чи давати візу, чи не давати. Усе одно, останнє слово залишається за обласним відділом. Саме воно й вирішуватиме, чи направляти мої документи далі до посольства, чи відмовити. Ось тепер я й чекаю на результат. Мені запропонували зайти через місяць. Тобто, це буде одинадцятого липня. Цікаво, що на мене чекає того дня? Подивлюся, як воно далі буде». 
11 
     А, тим часом, Антін усе готувався до навчальних зборів.
     — Антоне, — сказав якось Віктор Дмитрович, — тобі головне — успішно скласти іспит. Адже якщо ти не складеш його, якщо за нього ти отримаєш незадовільну оцінку, тебе після п’ятого курсу на один рік призвуть до армії.
     — А якщо я отримаю, наприклад, лише три бали?
     — Тоді, напевно, не призвуть, — відповів вуйко, — але замість офіцерського звання тобі можуть дати лише сержантське. Отже, тобі треба скласти той іспит як мінімум на «четвірку»… До речі, коли ви їдете на збори — восьмого, чи десятого?
     — Десятого липня, — відповів Антін. 
     — Бо чому я питаю, — зазначив Віктор Дмитрович. — Справа в тому, що ми у військкоматі якраз нещодавно тим і займалися — оформляли особові справи цьогорічних випускників військової кафедри та виписували їм проїзні документи на потяг. Деякі з тих випускників мають їхати восьмого, а деякі — десятого. 
     — Нам на військовій кафедрі повідомили, що десятого, — пояснив Антін. — Восьмого, напевно, мають вирушити географи, бо їх готують зовсім з іншої спеціальності — не артилерія, а військова топографія… 
     Два тижні, що розділяли останній іспит у літню сесію з початком військових зборів, промайнули швидко та непомітно. За два дні до від’їзду Антін пішов до військової кафедри, аби з’ясувати деякі подробиці цих зборів. У коридорі він зустрів підполковника Гаврилюка.
     — Добрий день, Миколо Даниловичу! — сказав Антін. — Я хотів би Вас дещо запитати стосовно зборів.
     — Питайте, питайте, будь ласка, — відповів підполковник.
     — Перш за все, на котру годину ми збираємося?
     — На сьому, — сказав Микола Данилович. — О сьомій годині ранку ми збираємося на плацу військової кафедри. З собою треба взяти всі необхідні документи — паспорт, комсомольський квиток, приписне посвідчення…
     — У мене приписне посвідчення вилучили ще на другому курсі, коли на призовній комісії дали мені відстрочення від призову.
     — Тоді це не треба, — відповів Микола Данилович. — А автом Ви керуєте?
     — Ні.
     — Якби Ви керували, то посвідчення водія теж треба було б узяти.
     — А що краще брати — рюкзак, чи валізу? — поцікавився Антін.
     — Краще візьміть рюкзак, — порадив Микола Данилович. — Бо в наметі рюкзак можна буде навіть під голову покласти. А валізу ви просто зіпсуєте, бо підлога в наметах є ґрунтовою… Взагалі, я й кажу, це буде щось на кшталт піонерського, або спортивного табору, лише там буде трохи армійського побуту. Зі справжньою військовою службою це мало спільного має. Ви просто відчуєте на собі солдатське життя, проте справжніх солдатів з вас ніхто там не робитиме. Отже, я на вас чекаю післязавтра о сьомій годині ранку. 
     — Тоді до побачення! — вигукнув Антін. 
     — І дивіться, не запізнюйтеся, інакше до Рівного ви будете змушені діставатися власним ходом, бо ми ні на кого не чекатимемо. Ми поїдемо ленінградським потягом.
     — Добре, — погодився Антін. — Постараюся не запізнюватися.
     З’ясувавши всі подробиці, Антін вийшов з коридору військової кафедри. По дорозі на дошці оголошень свого факультету він раптом побачив таке дуже цікаве оголошення:
У понеділок, 8 липня 1991 року
о 15:00
в університетському культурному центрі
(церква 6-го корпусу)
відбудеться зустріч 
із послідовниками віри Бахаї, 
котрі приїхали з різних країн світу.
Вхід вільний
     — Треба обов’язково піти, — сказав Антін сам собі. — Це якраз відволікатиме мене від думок про збори. 
     Сівши на тролейбус, Антін зустрів у салоні Таню Прокопенко, котра сиділа разом із Сінді. 
     — Антоне, ти бачив оголошення? — запитала Таня. 
     — Ти маєш на увазі зустріч із бахаїстами? — перепитав Антін. — Туди я обов’язково піду. До того ж, післязавтра я вирушаю на навчальні збори при військовій кафедрі. Ми поїдемо аж до Рівного. А на цій зустрічі я якраз і відволікуся від думок про ті збори.
     — У тебе все на тих зборах буде гаразд, — заспокоїла Антона Таня. — Бо цьогорічні випускники університету відзиваються про ті збори з великою теплотою. У в тебе все там буде гаразд.
     — А ти на цій зустрічі будеш? — запитав Антін.
     — Аякже, — відповіла Таня. — Я ж їх від самого Києва супроводжую! Ми вже були в багатьох українських містах — і у Львові, і в Рівному, і в Івано-Франківську, і у Вінниці. І ось тепер — у Чернівцях. 
     — І Сінді там теж буде? 
     — Сінді навіть виступатиме, — відповіла Таня. 
     — Cindy, will you take part in the today’s meeting? — запитав Антін. — What will you do there?295
     — I will sing, — повідомила Сінді. — Alone and together with other participants.296
     — Are there many of you? — поцікавився Антін. — And what countries are all those participants from?297
     — Mostly from the USA and Canada, — пояснила Сінді. — But there’s also somebody from Israel, even from India. So, come today at four o’clock and you’ll see everything yourself298. 
     — Thank you for the invitation! — вигукнув Антін на останок. — I’ll come at any rate!299 
     Таня та Сінді зійшли, аби пересісти на інший тролейбус, а Антін поїхав далі. 
     Пообідавши, він знову сів на тролейбус та поїхав до університету. 
     В університетській церкві зібралося багато народу. Був там і Павло Петрович, а також інші викладачі англійської кафедри (і не лише англійської). Було там і багато студентів — причому не лише з факультету іноземних мов. Були там і КІДівці — в тому числі й Марійка та Мзія. Було там і багато цілком сторонніх осіб.
     Перед кріслами публіки був виставлений стенд із бахайською символікою та з інформацією про бахаїзм — правда, лише англійською мовою. Цей стенд слугував і свого роду ширмою — так би мовити, лаштунками. 
     Десь у п’ятнадцять хвилин на п’яту зустріч розпочалася. До присутніх звернувся Павло Петрович.
     — Добрий день усім! — привітався Чіф. — Я радий усіх вас бачити тут, у культурному центрі нашого чудового університету, на зустрічі з представниками наймолодшої у світі релігії. Що таке бахаїзм? Це, насамперед, релігійно-філософське вчення, що виникло в Ірані у дев’ятнадцятому столітті. Засновником бахаїзму був виходець з Ірану на ім’я Баха-Улла — саме на його честь ця релігія отримала свою назву. Бахаїзм увібрав у себе все найкраще з юдаїзму, буддизму, християнства та ісламу. Як і мусульмани, послідовники віри Бахаї не споживають алкогольних напоїв і не грають у ризикові запальні ігри, а новий рік відзначають двадцять першого березня. Але на відміну від перелічених вище релігій, віра Бахаї визнає всіх пророків — і Авраама, і Мойсея, і Будду, і Христа, і Магомета, а останнім пророком вважає Баха-Уллу. 
     Після короткої вступної промови Чіфа розпочався концерт. З-за ширми вийшла Сінді в довгій сукні-балахоні та в сабо, а за нею — якийсь хлопець та дві дівчини в яскравих костюмах. Зі свого місця піднялася Таня Прокопенко, котра перекладала все, що казали гості.
     Юнаки та дівчата з бахайської громади виконували перед чернівецькою публікою різноманітні пісні й танці народів світу — німецькі, французькі, ірландські, єврейські, перські, навіть полінезійські. А одна ірландська дівчина навіть переодяглася в темно-зелену атласну сукню з вишитим кельтським орнаментом, аби виконати свій національний танець. Антонові дуже сподобався той танець. Він дивився на ту ірландку немов заворожений. І не стільки на неї, скільки на її незасмаглі ніжки в чорних мокасинах — такі біленькі, немов порцелянові. 
     А після концерту на внутрішньому подвір’ї шостого корпусу — якраз перед входом до церкви — розпочалася безпосередньо зустріч у вигляді прийому. Посередині подвір’я було поставлено стіл, на котрому стояли пляшки з різними безалкогольними напоями, одноразові кухлики та тарілки з канапками. Кожен міг підійти та взяти собі все, що він хоче. Не було на тих столах лише алкогольних напоїв — навіть шампанського. І все тому, що бахаїсти спиртного не споживають. 
     Більшість гостей виявилася американцями перського походження. Серед отих гостей була навіть одна гарна персіяночка з Сан-Франциско, котра дуже сильно нагадувала Ясміну Штойкович. Антін навіть здивувався, невже і Ясміна є бахаїсткою; невже й вона приїхала з Югославії на цю зустріч. Проте то була не Ясміна. У тієї красуні було якесь давньоперське ім’я, котре Антін так і не запам’ятав.
     Після концерту Антін підійшов до Сінді.
     — You look so charming in this jibbah!300 — зізнався Антін, зачарований її балахоном. 
     — Do you like it?301 — запитала Сінді.
     — I like admiring at you in it, — пояснив Антін. — So, it was so pleasant to see you during this semester. When are you going to leave our country?302
     — I’ll stay here till the end of this year303, — відповіла Сінді. 
     — Really? — здивувався Антін. — So you can become a member of our students’ international club304. 
     — What does this club deal with?305 — поцікавилася Сінді.
     — International contacts, exchange and so on, — повідомив Антін. — We organize festivals of international friendship and go to other festivals like ours. You can also take part in this exchange and go to different places to take part in such festivals as a member of our international club306.
     — Sorry, but I’ll have problems with my visa then307, — пояснила ситуацію Сінді.
     — But all these festivals take place inside the Soviet Union308, — відповів Антін.
     — The matter is that my visa is valid for particular cities only, — сказала Сінді. — For example, for Moscow, for Kiev, for Chernivtsi. So, if I am caught I’ll have serious problems309. 
     — But nevertheless I invite you to our club, — порадив Антін. — You’ll get convinced that it’s a very cool company310.
     — Then thanks a lot for the invitation, — відповіла Сінді. — I’ll have a look how I’ll get on this fall. If I can I’ll do my best to join your club311.
     Антін попросив у кількох гостей автографи перською мовою. Йому так подобалася перська каліграфія у стилі несталік.
     — By the way, we all learn Persian, — пояснила та красуня з Сан-Франциско, — because it’s a sacred language of the Baha’i faith. Almost all the prayers of ours are in Farsi312. 
     А в однієї канадки, котра приїхала до Канади аж з Індії, зі штату Тамілнад, Антін попросив автограф тамільською мовою, дізнавшись про те, що то є її рідна мова. Коли та канадська тамілка писала йому автограф, Антін із цікавістю спостерігав, як вона виводила екзотичні літери, схожі на дивовижні петлі, чи, скоріше, на обривки від пружини.
     — Sorry, — сказав Антін тій канадці тамільського походження, — did you see that blond Irish lady, who danced a very nice Irish dance?313
     — Do you mean Barbara? — запитала канадська тамілка. — I saw her somewhere over there314.
     І Антін почав шукати ту ірландку. Нарешті він її зустрів — вона якраз виходила з університетської церкви.
     — Hello! — сказав Антін. — Sorry, are you from Ireland?315
     — Yes, — підтвердила Барбара, — you’re right316. 
     — Your Irish dance was pretty wonderful! — полестив Антін. — And, in general, all the performances of yours were merely charming!317
     — Thank you for the compliment!318 — відповіла Барбара.
     — Your name is Barbara, if I’m not wrong319…
     — Yes, I am320, — сказала Барбара. 
     — So, Barbara, — звернувся до неї Антін, — I’d like to ask you, if you know Irish321.
     — I used to learn Irish at school322, — пояснила Барбара.
     — So, can you give me an autograph in Irish then?323
     — I’m sorry, I’m short of time, — вибачилася Барбара. — Now I must go324.
     — Can you write me at least how to greet in Irish then?325
     Барбара взяла в Антона ручку та блокнот і написала: «Dia dhuit!». А потім іще додала: «How are you?326 — Conas atá tú?». Антін намагався прочитати це так, як це написано, проте Барбара його поправила. Виявилося, що розходжень між написанням і вимовою не менше, ніж в англійській мові. 
     — If you’re so interested in Irish, — порадила Барбара, — you can send me a letter. I can translate you any phrases you want327.
     — Do you live in Ireland?328
     — Now I live in Israel, in Haifa, — відповіла Барбара. — I’ll be staying there for about four months329. 
     І Барбара дала Антонові свою тимчасову ізраїльську адресу. 
     — I’ll send you a letter as soon as possible, — пообіцяв Антін. — Would you like to correspond with me?330
     — I don’t promise you but I’ll try to answer some letters of yours if I can331, — сказала Барбара.
     — By the way, — запитав Антін, — what’s the Irish for “Good-bye!”?332
     — Silán, — відповіла Барбара.
     — So long? — здивовано перепитав Антін.
     — Silán! — іще раз повторила Барбара. — “So long” is a distorted Irish “Silán”333.
     — Silán! — повторив Антін.
     Невдовзі всі почали розходитися. Таня Прокопенко, яка мешкала не так далеко від Антона, запросила всіх гостей до себе. Тому Антонові з ними було по дорозі. Антін ішов разом з ними майже до Таніного помешкання, розповідаючи про Чернівці та про своє студентське життя-буття.
     Прийшовши до себе додому, Антін одразу ж написав листа до Барбари, де перелічив низку фраз, котрі він просив перекласти ірландською.
     Тепер лишалося тільки готуватися до зборів.
     В останній вечір перед від’їздом до військового табору до Антона завітав Віктор Дмитрович. 
     — Я навіть не уявляю, як я чотири тижні житиму в наметах, — сказав Антін. — Інша річ, якби нас у казармах розмістили.
     — А мені в наметах набагато більше подобалося, — сказав Віктор Дмитрович. — Бо там завжди свіже повітря. А казарми ніколи не провітрюються. Там нема чим дихати. 
     — І навіщо йому ці збори? — вигукнула Клавдія Петрівна.
     — А як Антін може бути офіцером, якщо він навіть і не нюхав солдатського життя? — заявив Віктор Дмитрович. — А там, у тому таборі, в них буде справжнє солдатське життя — з військовою дисципліною, з військовою літньою польовою формою, з польовою кухнею.
     — Я навіть не уявляю, як там Антін впорається з усім цим! — стурбовано сказала Валентина Дмитрівна. — Як там він буде під час фіззарядки? Адже їх у школі на фізкультурі абсолютно нічому не вчили. Вони на фізкультурі лише марширували.
     — Ну, те, що Антін не може пару разів підтягнутися на турніку — це вже його проблеми, — відповів Віктор Дмитрович. — Проте я не гадаю, що це матиме такі вже фатальні наслідки.
     — Ну, що ви наді мною таку жалобу влаштували, неначе мене на страту відправляєте! — крикнув Антін. — Усе зі мною буде гаразд! Вам постійно здається, що зі мною щось має статися! Постійно ви чогось боїтеся! Не можна так жити!
     — Ти не будь таким самовпевненим, — застерегла Валентина Дмитрівна. — Я знаю стільки випадків, коли студенти поверталися з тих навчальних зборів у «цинкових скафандрах». Отже, не дивуйся, що ми за тебе так боїмося!
     І ось настав день від’їзду до військового табору.
     Антін піднявся з ліжка о п’ятій годині ранку. Поснідавши, він одягнувся у джинси та стару бавовняну куртку, потім узяв спортивну сумку, зібрану напередодні увечері, та вийшов з помешкання, коли годинник показував двадцять хвилин на сьому. 
     По дорозі до університету Антін кинув у поштову скриню листа до Барбари, а потім сів на тролейбус і доїхав до Резиденції.
     На плацу військової кафедри вже стояв Микола Данилович. Антін був одним з перших.
     — Ну, що, Антоне, — сказав йому Микола Данилович, — настала пора трохи послужити.
     — Настала, — погодився Антін. 
     — Ну, та й добре! — вигукнув Микола Данилович. — Принаймні один місяць провести у військовому таборі — це набагато краще, ніж служити два роки, та ще — в такі важкі та нестабільні часи. Хто знає, до якої гарячої точки тебе ще направлять…
     А хлопці з усіх факультетів поступово сходилися. Серед них було й багато колишніх Антонових однокласників — і Микола Адамчук, і Ігор Крисюк, і Віталій Фраюк, і брати-близнюки Білаші, і Василь Бережан, і Михайло Мельничук. 
     Антонів однокурсник Сашко Круцяк теж там був. Він хоч і служив в армії, і навіть дослужився під час проходження строкової служби аж до старшого сержанта, та, все одно, він упродовж цілого року відвідував військову кафедру та складав усі іспити, бо він не хотів залишатися сержантом. Він також хотів стати офіцером.
     Одразу ж Антонові кинулася в очі футболка, що була на одному зі студентів хімфаку. На ній було написано: «Don’t mess with wild animals!», тобто «Не їжте разом з дикими тваринами!». 
     — Я навіть зі свійськими тваринами разом не їм, — сказав сам собі Антін. — Та, взагалі, в кого це така звичка — їсти разом із тваринами. І не має значення, чи то з дикими, чи то зі свійськими. А, може, тут закладено якийсь подвійний зміст?
     Рівно о сьомій годині Микола Данилович вишикував усіх на плацу.
     — Сьогодні у вас розпочинаються навчальні збори в Рівненському навчальному центрі, — оголосив Микола Данилович. — Ці збори триватимуть приблизно до перших чисел серпня. Під час цих зборів ви мусите спочатку на практиці відпрацювати всі ті теоретичні навички, засвоєні вами на військовій кафедрі впродовж останніх семестрів. Потім у вас будуть навчальні стрільби з гаубиці Д-30. Крім того, ви повинні будете скласти нормативи з кульової стрільби, а саме — з автомата Калашникова та з пістолета Макарова. Після зборів, коли ми вже повернемося до Чернівців, у вас буде підсумковий державний іспит, котрий прийматиме комісія, що складатиметься як із викладачів військової кафедри, так і зі сторонніх офіцерів. Головою екзаменаційної комісії військкомат призначить, напевно, якогось полковника. Питання до іспиту охоплюватимуть усі розділи — і військово-технічну підготовку, і тактичну підготовку, і керування артилерійським вогнем, і військову топографію. Що стосується прийняття присяги, то це питання залишається поки що відкритим, адже ще невідомо, що далі буде з Радянським Союзом. Отже, зараз ми до Рівного поїдемо ленінградським потягом. Я на вас на всіх маю проїзні документи, тому вам не треба турбуватися про квиток на потяг. Питання є?
     Ніхто нічого не питав.
     — Ну, якщо питань нема, — сказав Микола Данилович, — тоді напра-во! Похідним строєм колонною по двоє кроком руш! 
     Студенти вирушили в дорогу. Аби скоротити шлях від Резиденції до колійного дворця, Микола Данилович повів усіх вузькою стежиною через колишній парк «Узвишшя Ґьобеля». Проходячи повз залізничне училище, Антін помітив гасло, що красувалося на його фасаді: «Рішення XXVIII з’їзду — в життя!». 
     — Вони ще забули сюди повісити гасло «Наша мета — комунізм!», — пожартував Антін.
     — А, між іншим, — зазначив Микола Данилович, почувши це, — якби всі люди були такими добросовісними та старанними, як Ви, Антоне, то комунізм давно було б вже побудовано… Ну, я, звичайно ж, жартую, але в кожному жарті є, як відомо, частина правди. Наше суспільство, насправді, було б зовсім не таким, як зараз. 
     І ось вони всі підійшли до колійного дворця. На пероні Миколу Даниловича вже проводжали його дружина та тринадцятирічна дочка — обидві в міні-спідницях. Взагалі, попри ранкову годину, надворі було вже дуже спекотно, отже, більшість дівчат навколо були одягнені дуже й дуже економно. 
     Нарешті за двадцять хвилин до дев’ятої всі зайшли в загальний вагон та розсілися по місцях. Антін сів поруч із Сашком Круцяком. Сашко одразу ж витягнув зі свого рюкзака роман Джона Апдайка «The Poorhouse Fair» мовою ориґіналу. 
     А підполковник Гаврилюк сів на початку салону — аби бачити водночас усіх студентів.
     Прямо навпроти Антона та Сашка сіла якась молода парочка — юнак приблизно Антонового віку та дівчина років вісімнадцяти. На дівчині була настільки коротка спідниця, що вона практично нічого не прикривала — навіть спідню білизну. І попри всі старання тієї дівчини сісти так, аби все закрити, її чорні трусики під спідницею, все одно, були помітні неозброєним оком. Антін милувався та милувався її засмаглими ніжками в чорних босоніжках, а сам усе думав лише про Сінді. Образи всіх тих гарненьких довгоногих дівчат відволікали Антона від тривожних думок про те, як буде там, у тому наметовому таборі посеред поля. 
     Сашко читав книжку англійською мовою, а Антін усе дивився у вікно, думаючи лише про Сінді та про зустріч із бахаїстами за два дні до від’їзду. 
     А підполковник Гаврилюк усе розповідав про те, яким буде життя у військовому таборі.
     — Там будуть справжні військово-польові умови, — пообіцяв Микола Данилович. — Військові намети виглядають не так, як туристські. Тобто вони не трикутні, а шатрового типу. 
     — А культурна програма там буде? — поцікавився хтось зі студентів істфаку.
     — Обов’язково буде, — завірив Микола Данилович. — Там у вас буде великий намет, що служитиме, свого роду, солдатським клубом. У тому наметі ви зможете знайти підшивки ґазет «Сільські вісті», «Ленінським шляхом»… Я, звичайно ж, жартую… Там будуть усі центральні ґазети — в тому числі й «Комсомолка», й «Аргументы и факты»… Майже щовечора вам там демонструватимуть кінофільми… А минулого року з Рівного кілька разів навіть приїздили хлопці з відеосалону… Мабуть, і цього року вони приїдуть. Минулого року студенти їздили й до Бреста, й до Почаївської лаври. Усе, звичайно ж, залежить від фантазії замполіта. Але я вам обіцяю: нудьгувати вам там де доведеться. Інколи з вами й сам замполіт проводитиме бесіди — наприклад, про братерську єдність країн соціалістичної співдружності… Ну, я жартую, звичайно ж…
     А потяг, тим часом, рухався знайомим маршрутом, котрим Антін за три роки до того їздив до Прибалтики: через Снятин, Коломию, Івано-Франківськ, Стрий, Львів та Здолбунів. Коли він проїздив повз галицькі міста, Антін уважно дивився з вікна, шукаючи зміни в житті після перемоги на минулорічних виборах до органів місцевої влади представників національно-патріотичних сил — Народного Руху України, Української Республіканської партії (колишньої Української Гельсінкської спілки), Демократичної партії… Проте ніяких суттєвих змін навколо не спостерігалося. Лише на бані вокзальної будівлі в Івано-Франківську майорів синьо-жовтий прапор. І комуністичних гасел ніде більше не було. А так — ніяких суттєвих змін. Ті міста жили своїм звичайним життям. Люди просто жили, сподіваючись на краще. Близько п’ятнадцятої години потяг зупинився під анґаром головного вокзалу у Львові. Антін іще уважніше почав придивлятися, які зміни відбулися в міському житті за три роки після його останнього візиту до столиці Галичини. Проте і у Львові ніяких змін не спостерігалося: будинки, як і за три роки до того, були такими ж обшарпаними, а неоґотичний костьол Єлизавети, що був у вкрай занедбаному стані, все так і руйнувався на очах. 
     Нарешті, близько вісімнадцятої години потяг зупинився в Рівному. На привокзальній площі на студентів вже чекали військові вантажівки марки «Урал», пристосовані для перевезення людей. Біля тих чотирьох вантажівок стояли двоє викладачів військової кафедри — підполковник Микитюк та підполковник Столяров — і четверо якихось сержантів. Після того, як усіх розсадили на тих вантажівках, вони вирушили в дорогу. 
     Хвилин через сорок вантажівки заїхали на територію Рівненського навчального центру, розташованого між містами Рівне та Костопіль. Коли всі висадилися, підполковник Столяров вишикував усіх у колону по двоє та повів до складу — аби кожен вибрав собі військовий однострій. 
     Складом виявився військовий фургон, біля котрого стояв якийсь прапорщик (як потім з’ясувалося). Він розсортував перед собою комплекти однострію за розмірами, аби легше було орієнтуватися. Кожен називав свій розмір, після чого той прапорщик видавав тому студентові, чи, вірніше, курсантові повний комплект польового військового однострію — штани, гімнастерку, плетений пояс, кирзові чоботи та пілотку, а також по дві онучі. 
     Коли всі переодяглися, до студентів підійшов полковник Кольцов, котрого було призначено начальником отих зборів, та вишикував усіх на імпровізованому плацу між рядами наметів.
     — Вітаю всіх вас на Рівненській землі! — розпочав свою бесіду Георгій Павлович. — Я сподіваюся, що ви всі добре доїхали. Отже, що я вам хочу сказати… Головне — це зберегти себе. Адже, як відомо, військова служба пов’язана з певним ризиком, тому головне для вас — суворо дотримуватися правил техніки безпеки. І не шукати собі пригод. Особливо це стосується купання. Я розумію, зараз липень, дуже спекотно. А тут неподалік є дуже підступна річка Горинь. Щороку вона забирає десятки життів — як серед місцевих мешканців, так і серед військовослужбовців, котрих доля закинула на Рівненщину. У тій річці є досить багато різних порогів та вікнин, тому купатися в Горині катеґорично забороняється. Купатися можна лише в озерах біля танкового полігону — і обов’язково лише під наглядом принаймні одного з викладачів нашої кафедри. І, звичайно ж, катеґорично забороняється самовільно залишати табір. Якщо комусь з якихось причин треба поїхати до Рівного, чи до Костополя, ви повинні написати заяву на моє ім’я. Після того, як я дам згоду, ви мусите переодягтися в цивільне — аби вас, не дай Боже, не затримав військовий патруль — і допіру тоді можна буде відлучатися. Але це лише у крайніх випадках. Ми й так їздитимемо до лазні в Костополі, отже, ви не будете весь час сидіти в таборі… До речі, я винайшов, яке заохочення буде для тих, хто найкраще за всіх відстріляє з автомата на стрільбищі. Тому курсантові я дам повний магазин із тридцятьма патронами для призової стрільби, отже, він зможе стріляти як поодинокими пострілами, так і чергами… До речі, хто вміє друкувати на машинці?
     — Я вмію, — обізвався Антін.
     — Одним пальцем? — запитав Георгій Павлович.
     — Ні, всіма десятьма, — відповів Антін. 
     — А де Ви навчилися?
     — По-перше, в мене вдома є друкарська машинка, — пояснив Антін. — По-друге, я на факультеті інколи мусив щось надрукувати.
     — Добре, — сказав Георгій Павлович. — Після вечері зайдете до мене, до штабного намету. 
     На вечерю в половій їдальні, розташованій в одному з наметів, було приготовано макарони по-флотськи та чай. Похідних казанків студентам поки що не видали, тому вечерю давали в тарілках. 
     — Після вечері Антін зайшов до штабу.
     — Надрукуйте мені, будь ласка, ось цей текст, — сказав Георгій Павлович, посадивши Антона за друкарську машинку та давши йому якусь ґазетну вирізку. 
     Антін заправив аркуш у машинку та почав друкувати.
     — Швидкість друку у Вас є дуже високою, — зазначив Георгій Павлович. — де Ви так навчилися друкувати? Ви кінчали якісь курси?
     — Ні, — відповів Антін. — Я сам так навчився. 
     — Яка оцінка за іспит Вам потрібна? — несподівано запитав Георгій Павлович. 
     Антін був трохи здивований таким запитанням.
     — Бажано якомога вища, — розгублено сказав Антін.
     — Буде Вам п’ять балів, — пообіцяв Георгій Павлович. — Ви повинні перед цим підготувати всю штабну документацію. На заняття Вам не треба буде ходити, в наряди Вас теж ніхто не посилатиме. Ви працюватимете ось тут, у цьому штабному наметі. І на навчальних стрільбах Ви не входитимете до бойового розрахунку, а лише будете присутнім як спостерігач. Хоча, пару пострілів Ви, все ж таки, мусите зробити — так, для чистої формальності. 
     Уночі було дуже холодно, тому Антін, повернувшись після відбою до свого намету, роздягатися не став — лише чоботи зняв. Так він і заснув — прямо в гімнастерці. 
     — Ось так розпочалися будні у військовому таборі. 
     — Вранці після сніданку Георгій Павлович вишикував усіх студентів на плацу. Поруч із Георгієм Павловичем стояв якийсь бородатий полковник.
     — Дозвольте Вам представити полковника Ілащука, начальника Рівненського навчального центру, — сказав Георгій Павлович. 
     — Товариші курсанти, — звернувся бородатий полковник до студентів, — по-перше, я вітаю вас із початком навчальних зборів та бажаю вам успішно пройти ці збори та так само успішно скласти державний іспит. А тепер я хотів би з вами обговорити низку організаційних питань… До речі, не дивіться на мою бороду і не наслідуйте мене. У мене є довідка від дерматолога. В армії заборонено носити бороди, але мені зробили виняток після висновків спеціальної медичної комісії… Отже, ми з командуванням вашої військової кафедри порадилися та вирішили скоротити вам збори до двох тижнів. Отже, сьогодні одинадцяте липня. Завтра у вас відбудуться залікові стрільби з автомата Калашникова та пістолета Макарова. Завтра ви поїдете на стрільбище. А післязавтра розпочинаються підготовчі практичні заняття з відпрацювання певних навичок, необхідних для стрільби з гаубиць. Ті заняття триватимуть і впродовж усього наступного тижня, а також двадцять другого та двадцять третього числа. Двадцять четвертого липня у вас будуть навчальні стрільби, а двадцять п’ятого числа — від’їзд додому. Ось таким буде план роботи на поточні два тижні… А тепер стосовно прийняття присяги. У минулі роки присяга приймалася на наступний день після навчальних стрільб, а ще раніше, коли державні іспити ще приймалися в цьому навчальному центрі, — одразу після державного іспиту. У цьому році вирішено присягу не приймати, адже двадцятого серпня планується підписання нового союзного договору, і ще невідомо, що в нас за країна буде через місяць. Тому прийняття присяги поки що відстрочено на невизначений термін… А голитися вам усім треба — отже, я ще раз повторюю: не дивіться на мене. Я є винятком з правил! 
     — І не лише голитися треба, — додав Георгій Павлович. — І чоботи треба реґулярно чистити, аби вони блищали як у кота яйця. У клубному наметі є розетки для електробритв. А ваксу для чобіт можна позичити в командирів своїх взводів. 
     — До речі, — додав бородатий полковник, — що стосується чобіт. Серед особового складу постійно виникає питання, що під ними носити — онучі, чи шкарпетки. В армії «діди», як правило, носять не онучі, а шкарпетки. Але тільки взимку. Бо влітку вони не всмоктують у себе вологу, тому запросто можна зіпсувати собі ноги. Тому я рекомендую вам, усе-таки, носити онучі. І не має значення, як ви їх носитимете — зі шкарпетками, чи без. Головне — аби ви їх правильно пов’язували. Онучі повністю відповідають усім санітарно-гіґієнічним вимогам. Ну, а шкарпетки ви, звичайно ж, можете носити, але їх своєчасно треба прати, аби не було так званого «сухого прання»… Ви не знаєте, що таке сухе прання? У студентському середовищі це дуже поширено. І хімчистка тут зовсім ні до чого. Сухе прання — це коли використовуються спочатку всі чисті шкарпетки, а потім серед використаних шкарпеток відбираються найчистіші. І так — по кілька заходів, аж поки їх взагалі неможливо буде носити…
     Усі студенти зареготали. 
     — Жарти жартами, але такого не можна тут допускати, — зазначив Георгій Павлович. — Бо у військово-польових умовах особистої гіґієни дотримуватися особливо важливо. Вас возитимуть до лазні в Костополі. Перед тим вам видаватимуть нові комплекти чистої білизни. У тому числі — й онучі… І ще одне. Якщо ви відчуватимете якісь нездужання — одразу йдіть до санітарної частини до майора Зотова. Санітарний намет є крайнім ліворуч, якщо дивитися в бік польової кухні…
     Коли бородатий полковник пішов геть, прапорщик усім роздав польові казанки, вимащені зсередини солідолом. Аби ті казанки зручно було носити з собою, вони в розрізі мали форму квасолевого зерна та герметично закривалися кришкою. 
     — Глибока частина призначена для супу, а кришка — для каші, — пояснив прапорщик.
     — А як ці казанки чистити від солідолу? — хтось запитав того прапорщика.
     — Піском, — відповів прапорщик. — Насипаєте трохи піску та чистите. А біля польової кухні стоїть велика діжка з водою для миття казанків.
     Крім казанків, кожен студент отримав по алюмінієвій ложці та по емальованому кухлику.
     Перебуваючи в таборі, Антін раптом почав себе ототожнювати… з Іваном Чонкіним — персонажем однойменної повісті Володимира Войновича. Чому саме з ним — Антін і сам не знав. 
     А наступного дня студентів-курсантів повезли на стрільбище. До табору знову підігнали чотири «Урали», після чого студенти заскочили в них.
     Коли всіх привезли на стрільбище, підполковник Гафійчук спочатку пояснив, які бувають різновиди куль для автомата Калашникова, і які з них заборонені до застосування Женевськими конвенціями (вибухові, або зі зміщеним ґравітаційним центром тощо). Потім він дав інструктаж із техніки безпеки: як треба тримати автомат та пістолет, що при цьому робити катеґорично заборонено та деякі інші речі. Після того короткого теоретичного вступу студентів — повзводно — почали направляти до пункту бойового постачання, де кожен студент отримував патрони для автомата та для пістолета. 
     — З автомата треба стріляти по грудних цілях короткими чергами, — знов і знов повторював Микола Данилович, коли чергова група студентів займала вогневу позицію. 
     Антін надяг потужні окуляри, котрі він замовив спеціально для стрільби. Колись він вже стріляв з автомата наприкінці десятого класу, під час триденних зборів з початкової військової підготовки. Отже, стріляти з АК не було для Антона чимось новим. Єдина різниця полягала в тому, що у школі вимагали стріляти поодинокими пострілами, а на військовій кафедрі — короткими чергами. Спочатку було досить важко зорієнтуватися з усіма тими грудними цілями, у котрих дірки від старих пострілів були затулені трісками, або згорнутим папером. Але, все ж таки, Антін розібрався та почав стріляти. І результат був досить непоганий — на тверду «четвірку». А ось із пістолета Макарова ніхто ще не стріляв — для всіх це було в новинку. Тому підполковник Столяров, що керував стрільбою з пістолетів, мав спеціально показувати, як з них треба правильно стріляти. Антін швидко переконався в тому, що стріляти з пістолета Макарова треба з відкритим ротом — аби не закладало вуха. Як би там не було, але стріляти з пістолетів було набагато зручніше: цілі круглі були досить великими, і стояли вони не так далеко, як грудні цілі для стрільби з автоматів. 
     А сонце тим часом нещадно пекло. Аби захиститися від нього, Антін навіть підняв комірець, проте це дуже мало допомагало. А пілотка, взагалі, від сонця не рятувала.
     — Йой, Антоне, як Ви сильно обгоріли! — вигукнув Георгій Павлович, коли Антін повернувся зі стрільбища. — Ви хоч до санчастини зверталися?
     — Іще ні, — відповів Антін. 
     Він подивився у дзеркало. На обличчі, а особливо — на носі, — були опіки не лише першого, але й другого ступеня. 
     — Я на Вас зараз побризкаю одеколоном, — сказав Георгій Павлович, — але цього недостатньо. 
     Георгій Павлович узяв флакон з одеколоном та побризкав Антонові на обличчя та на шию. Після цього Антін пішов до намету, над котрим майорів прапор із червоним хрестом.
     — Вибачте, — звернувся Антін до майора Зотова, — я на сонці обгорів.
     Лікар подивився на Антона та дав йому якусь масть.
     — Треба мастити нею вражені місця тричі на день, — пояснив він. 
     — А щось, що захищає від сонця, у Вас є? — поцікавився Антін. — Адже мені тут як мінімум два тижні треба перебувати.
     — На жаль, нема, — відповів майор. — Але у Вас вже не буде більше таких сильних опіків. А якщо будуть — я Вам іще дам цю масть. У мене її багато є… У Вас, напевно, такий тип шкіри, котрий так реаґує на сонячне випромінювання.
     — А, може, це вплив Чорнобиля? — запитав Антін. — Адже це, все ж таки, Рівненщина, вона є дуже близькою до Чорнобиля.
     — Я так не гадаю, — зазначив лікар. — Ваша Буковина вражена Чорнобилем набагато сильніше, ніж Рівненщина, адже ядерні хмари рухалися не стільки в західному, скільки в південно-західному напрямку. 
     Подякувавши за масть, Антін узяв її та вийшов з намету. 
     — Це все тому, що ти в цьому році ще не засмагав! — дорікнув Антона Віталій Фраюк. — У Чернівцях ти не засмагав, а тут потрапив у самісіньке пекло!
     А товариш полковник вже приготував для Антона дуже важливе доручення. 
     — Треба надрукувати ось ці документи, — сказав Георгій Павлович. — Це дуже важлива документація, котру дивитиметься ґенерал. — Тому постарайтеся робити якомога менше помилок. 
     І Антін почав друкувати. Роботи було дуже багато, тому він майже не виходив зі штабного намету. Він ходив лише на сніданок, на обід, на вечерю, котрі, до того ж, своєю ориґінальністю не відрізнялися (або перлова каша, або макарони по-флотськи, а на обід — постійно один і той самий картопляний суп), та до свого намета, коли давалася команда «Відбій!». 
     — Ну, що, першодрукар Іван Федоров, — жартома звернувся до нього підполковник Баглей, зайшовши якось до штабного намету.
     Антонові так сподобалося порівняння його з Іваном Федоровим. І він почав друкувати ще з більшим ентузіазмом. 
     Так непомітно пройшов перший тиждень. 
     А у п’ятницю через тиждень після приїзду студентів повезли до лазні в Костополі. Для студентів то було велике свято, адже за перший тиждень у кожного накопичилося стільки бруду… А тут усім роздали чисті комплекти білизни… 
     — А яка форма одягу має бути, — запитав хтось зі студентів, — військова, чи цивільна?
     — Цивільна, — відповів Георгій Павлович. 
     Переодягнувшись у цивільне, студенти по черзі сідали на «Урали», аби їхати до Костополя…
     Ну, а після відвідання лазні всім дали можливість зайти до сусідньої пивниці та випити там по кухлику пива… То було справжнє свято…
     Сидячи в наметі та друкуючи різні папери, на половині з котрих треба було поставити гриф «Секретно», чи «Для службового користування», Антін раптом відчув, неначе аура та емоційний фон у тих полях між Рівним та Костополем дивовижно нагадували йому емоційні відчуття, що він мав аж восени сімдесят восьмого року. Чому саме сімдесят восьмий рік — Антін і сам зрозуміти не міг. Проте коли він — тоді ще другокласник — гуляв на подвір’ї будинку, де він мешкав, він чомусь відчував такі ж самі емоції. Антін неначе перемістився в сімдесят восьмий рік. Усе це було дуже дивно. 
     Так збори непомітно наблизилися до кінця. Настав день навчальних стрільб.
     — Ви на полігоні перебуватимете впродовж цілого дня, — сказав полковник Кольцов, вишикувавши всіх студентів вранці у проході між наметами. — А це означає, що й польова кухня приїде до нас прямо на позиції. Тому не забувайте, будь ласка, свої казанки, інакше ви просто ризикуєте залишитися без обіду. Стрілятимете ви сьогодні з гаубиці Д-30…
     Напередодні в кожному зводі були сформовані бойові розрахунки. За кожним студентом була закріплена певна функція — або наводити гаубицю на ціль, або підносити снаряди, або комплектувати заряд, або ж — командувати розрахунком, прислуховуючись до наказів командира батареї. 
     Поки одні зводи стріляли, інші перебували на пункті спостереження, де всю роботу з визначення цілей та їхніх координат виконували студенти географічного факультету, з котрих готували не артилеристів, а військових топографів. Командував географами підполковник Благоєв, провідний фахівець із військової топографії. 
     — Товаришу студенте, — звернувся він до хлопця, що стояв біля далекоміра, — а чому Ви закатали рукави?
     — Бо спекотно зараз, — відповів хлопець. 
     — Тоді наказую всім закатати рукави, — розпорядився підполковник, закатавши рукави так само й собі. — В усіх форма мусить бути абсолютно однакова.
     І тут розпочалися стрільби. Десь далеко, на вогневій позиції, лунали постріли у вигляді глухих ударів — неначе хтось з усієї сили бив палицею по товстому килиму, розвішаному на перекладині, або ж по бляшаній ширмі. Потім той снаряд зі свистом пролітав високо над пунктом спостереження, а потім на відстані близько десяти кілометрів усі бачили, як той снаряд розривався, викидаючи багато полум’я та чорного диму. І допіру через кілька секунд усі той розрив чули. 
     — Питання «на засипку» до всіх, — сказав підполковник. — Чому ми спочатку бачимо вибух і лише потім його чуємо?
     Студенти почали думати. 
     — Фізику треба вчити! — сказав підполковник. — Швидкість звуку є набагато нижчою за швидкість світла. З тієї ж самої причини ми спочатку бачимо блискавку і допіру потім чуємо грім. Ось і тут — так само.
     Через кілька годин зводи помінялися позиціями. Антін опинився на вогневій позиції. 
     — Хто Ви з розрахунку? — запитав Антона Микола Данилович, котрий командував батареєю. 
     — Коли ролі розподілялися, я був зайнятий у штабі, — пояснив Антін. — Напевно, я буду замковим. 
     — Ну, якщо Ви є замковим, тоді Вам треба проштовхувати снаряди у ствол, потім — так само проштовхувати гільзи з зарядами, а потім — зачиняти запертя. Впораєтеся?
     — Так точно, — відповів Антін. 
     Сашко Круцяк, що був командиром бойового розрахунку, дав Антонові палицю для проштовхування снарядів. Антін почав їх проштовхувати. 
     — Сміливіше! — вигукнув підполковник Гаврилюк. — Він не вибухне у стволі.
     Антін просунув снаряд іще далі. 
     — А тепер просувайте гільзу з зарядом, — сказав Микола Данилович після того, як гільзу було заповнено необхідною кількістю пакетиків із порохом.
     Антонові дали гільзу з укомплектованим зарядом, після чого він так само проштовхнув гільзу та закрив запертя. Після того всі лягли в укриття. Згідно з вимогами правил техніки безпеки, постріли треба було робити саме з укриття, сіпаючи спусковий гачок запертя за допомогою спеціального тросу. Василь Москалюк з істфаку зробив перші два постріли. 
     — А тепер і Ви зробіть пару пострілів, — сказав Микола Данилович, звернувшись до Антона. — Заряджати гаубицю Ви вже навчилися, тепер спробуйте з неї стріляти. 
     Антін узяв у руки трос та побіг із ним в укриття. Дочекавшись команди «Вогонь!», Антін сіпнув за той трос. Пролунав постріл. 
     — Молодець! — вигукнув Микола Данилович. — Добре Ви засвоюєте всі операції на ходу. Зробіть іще один постріл.
     Коли стрільба скінчилася, на позицію під’їхала польова кухня з довгоочікуваним обідом. Усі одразу ж вишикувалися в чергу, аби отримати свою порцію борщу та перлової каші, а також компот у кухлик. 
     Після обіду полковник Кольцов провів аналіз навчальних стрільб — «розбір польотів», так би мовити. А провівши той аналіз, він привітав усіх з успішним закінченням зборів, а весь невикористаний порох було спалено у глибокій ямі. 
     О вісімнадцятій годині за всіма приїхали два «Урали». На жаль, на всіх на тих «Уралах» місця не вистачило, тому дехто зі студентів мусив повертатися до табору на тягачах МТЛБ, котрі тягнули за собою всі ті гаубиці. 
     — Ну, що ж, — сказав Антонові Георгій Павлович, — завтра дембель! Я Вам дуже вдячний за те, що Ви так старанно підготували всю необхідну документацію і так само успішно показали себе на навчальних стрільбах. Отже, вважайте, що оцінку за державний іспит Ви вже маєте. А тепер Ви б не хотіли на останок піти в наряд? Адже Ви в наряд іще не ходили. Я Вам не наказую, а лише пропоную. Отже, Ви маєте право відмовитися. 
     — Я погоджуюся, — відповів Антін. — Я обов’язково піду.
     Після вечері Антін зайшов у намет днювального, над котрим майорів прапор СРСР — держави, котрій залишалося існувати формально чотири місяця, а фактично — лише один місяць. 
     Напарником в Антона був якийсь студент із біофаку. Намет днювального був, свого роду, пунктом зв’язку: в ньому стояв столик, на котрому було кілька телефонів. Трохи раніше Георгій Павлович на всілякий випадок показав Антонові, як треба користуватися польовим селектором, отже, Антін вже щось трохи в цьому розумів. На щастя, застосовувати на практиці всі ті навички не довелося: в останню, так би мовити, «королівську» ніч ніхто з днювальними не зв’язувався. 
     Аби не заснути, Антін та той біолог цілу ніч балакали один з одним, розповідаючи один одному анекдоти. 
     — Тут я нещодавно побачив збірку політичних анекдотів, — зазначив Антін. — Цю книжку було видано десь у Латвії. 
     — Чув я про цю збірку, — відповів біолог.
     — Ну, так ось, — продовжив Антін, — запам’ятався мені там один такий анекдот про шість протиріч соціалізму: усі підприємства функціонують, але у крамницях нічого нема; у крамницях нічого нема, але в усіх усе є; в усіх усе є, але всі незадоволені; усі незадоволені, але всі «за»; усі «за», але ніхто не працює; ніхто не працює, але безробіття нема.
     Біолог зареготав…
     Так і пройшла «королівська ніч». Невідомо, чи мастили студенти один одного — так, як це робиться в піонерських таборах напередодні закінчення зміни, але ніяких ексцесів тієї ночі, на щастя, не було. 
     І ось настало двадцять п’яте липня — день від’їзду. 
     Із самого ранку розпочалася підготовка до від’їзду. Усі намети згорталися, усе майно завантажувалося на вантажівки та відвозилося до однієї з військових частин, що дислокувалася в Рівному.
     Деякі студенти вирішили поїхати з Рівного власним ходом. Якраз між Рівним та Чернівцями курсував прямий автобус «Ікарус», і при бажанні на нього можна було встигнути. Проте Антін вирішив повертатися разом з основною масою — потягом через Львів. 
     Перед від’їздом студентам видали сухий пайок: по дві банки гречаної каші кожному та по одній банці тушонки, вимащеній солідолом, на двох. А потім усі сіли на «Урали» та поїхали до колійного дворця. 
     Перш за все, підполковник Гаврилюк пішов та оформив на всіх проїзні документи як на військовослужбовців. До відправлення потяга лишалося більше трьох із половиною годин. Хлопці встигли навіть пообідати у привокзальному бістро, а Антін — іще й у ґазетному кіоску придбав книжку про Рівне. 
     Рівне наприкінці радянського періоду було типовим радянським обласним центром, у котрому домінувала типова радянська забудова п’ятдесятих-сімдесятих років. Хоча Рівне і вважалося західноукраїнським містом, адже в міжвоєнний період це місто входило до складу Польщі, проте ніякого суттєвого сліду той період в історії міста не залишив. На відміну від Чернівців, чи Львова, не було в Рівному ані розкішних прибуткових будинків, ані вілл. У складі царської Росії Рівне було закутнім містечком без будь-яких суттєвих архітектурних шедеврів. Таким воно залишалося і у складі міжвоєнної Польщі. Найвидатнішу будівлю міста — палац Потоцьких — було зруйновано під час Першої світової війни та остаточно розібрано вже в радянський період, а на його місці було споруджено стадіон. Іще одна цікава споруда — неоґотичний костьол, у котрому на той час розміщувалася орґанна зала, — хоч і збереглася, проте сильно змінила свій зовнішній вигляд під час реставрації в сімдесяті роки. Було в місті ще кілька старовинних будівель, але, в будь-якому разі, Рівне було зовсім не таким, як Львів, чи, принаймні, як Івано-Франківськ. 
     І ось близько п’ятнадцятої години під керівництвом підполковників Гаврилюка та Столярова всі сіли на потяг. Вже через три години той потяг підходив до Львова. 
     Вагон, у котрому їхали студенти зі зборів, знов був загальним, тому всі пасажири були в салоні неначе на долоні. Несподівано до Антона звернулася якась жінка, що сиділа по той бік проходу з двома хлопчиками, старшому з котрих було років тринадцять, а молодшому — років десять. 
     — Скажіть, будь ласка, — запитала та жінка з естонським акцентом, — а Коломия скоро буде?
     — Після Івано-Франківська, — пояснив Антін. — Ось ми проїхали Львів. Далі буде Стрий. Далі — Івано-Франківськ. Ну, а потім — і Коломия. 
     — Зрозуміло, — відповіла та естонка. — А Ви теж їдете до Коломиї?
     — Я їду до Чернівців, — повідомив Антін. — Це далі від Коломиї… А, судячи за Вашим акцентом, Ви мешкаєте десь в Естонії?
     — Так, Ви вгадали вірно, — зазначила попутниця. — Я, дійсно, з Естонії.
     — А з якого міста? — поцікавився Антін.
     — З Тарту, — повідомила та естонка. 
     — Я, на жаль, знаю Тарту лише за фільмом «Солом’яний капелюх», — зізнався Антін. 
     — О, «Солом’яний капелюх», — вигукнула естонка, — Його, дійсно, знімали в нашому місті. Я тоді навчалася у восьмому класі й теж брала участь у масовках. Отже, ті зйомки відбувалися, практично, на моїх очах.
     — У мене, до речі, — повідомив Антін, — є друзі в Тартуському університеті. Серед них навіть є один молодий журналіст, котрий реґулярно друкується в ґазеті «Eesti Aeg». Він навіть і мені надіслав кілька чисел цієї ґазети. Я з ним листуюся. Він надсилає мені листи в якихось абсолютно білих конвертах — неначе з-за кордону.
     — О, «Eesti Aeg» — це вельми авторитетна ґазета в Естонії, — зазначила попутниця. — А конверти в нас тепер, дійсно, білі. І їх вже, до речі, не треба лизати, бо на них нанесено такий клей, котрий клеїться сам. 
     — А, до речі, як у ваз із продуктами? — поцікавився Антін. 
     — Зараз в нас вже все є, — відповіла попутниця. — У наших крамницях тепер можна придбати все, що завгодно. Але все стало дуже дорогим. Якщо ще рік тому гроші були в усіх, проте придбати на них щось було практично неможливо, то тепер — усе навпаки: усе є, проте грошей вже не так багато, як раніше. Тепер ми, наприклад, ковбасу купуємо не по кілограму, як раніше, а лише по двісті, чи навіть по сто грамів. 
     Естонка та її діти зійшли в Коломиї, а Антін поїхав зі своїми однокурсниками далі до Чернівців. Коли потяг приїхав у Чернівці, була вже майже перша година ночі. Тролейбуси вже не ходили. А пішки повертатися додому було досить-таки ризиковано: більшість вуличних ліхтарів не горіла. Викладачі військової кафедри спіймали таксі, проте студенти не могли дозволити собі такий розкіш. Усі почали міркувати, як краще дістатися до студентського містечка, чи, принаймні, до центру міста.
     Несподівано до тролейбусної зупинки підійшов якийсь тролейбус, що їхав до депо. Водій зупинив його та відчинив передні двері. До салону зайшло кілька осіб, що стояли на зупинці. Студенти одразу ж побігли, аби встигнути на той тролейбус.
     — Я, взагалі-то, їду до депо, — зізнався водій, — але якщо вам по дорозі, я можу підвезти за рубль з кожного.
     — А чому за рубль? — здивувався хтось зі студентів. — Адже зараз проїзд коштує п’ятнадцять копійок. 
     — Нічний тариф! — вигукнув водій. — Якщо не подобається — ідіть пішки!
     Погодившись з умовами водія, студенти скинулися по рублю та поїхали. 
     — Де вас усіх висадити? — запитав водій. 
     — Мене — десь біля вулиці Шевченка, — відповів Антін.
     — А нас — на проспекті, на зупинці «Мікрорайон», — сказав хтось з інших студентів. 
     Перша зупинка була десь неподалік від перехрестя вулиць Леніна та Шевченка, хоча ніякої тролейбусної зупинки в тому місці не було. Антін зійшов разом із кількома хлопцями та пішов додому. З міркувань безпеки Антін не брав із собою на збори ніяких ключів від помешкання. Тому, піднявшись на ґанок, він подзвонив у двері. Відкрила йому Валентина Дмитрівна. 
     — Нарешті, ти повернувся! — вигукнула вона. — Бо Мельничук вже вдома. 
     — Він, напевно, повертався автобусом, — припустив Антін. — А я їхав потягом — разом з усіма. 
     — Ну, і як тобі армія? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — А хіба то була армія? — здивовано вигукнув Антін. — Лише два тижні! Та й, до того ж, то була не казарма, а лише наметовий табір посеред поля. А там — така антисанітарія, таке одноманітне харчування!
     — Мельничук також заявив, що армія — це суцільний бардак, — підтвердила Валентина Дмитрівна.
     — А вода зараз є? — раптом запитав Антін.
     Не дочекавшись відповіді, він підійшов до вмивальника та відкрив кран, аби переконатися в тому, що вода, дійсно, тече. Вода, на щастя, була.
     — Ти, напевно, хочеш помитися, — здогадалася Валентина Дмитрівна. — Титан натоплено.
     Перш за все, Антін пішов прийняти ванну, аби відмити весь той табірний бруд. А, вийшовши з ванної кімнати в чистому одязі та з рушником на голові та переконавшись у тому, що вода в чайнику була ще теплою, Антін випив весь його вміст.
     — Ти так хочеш пити? — запитала Валентина Дмитрівна.
     — Нас усіх там по-справжньому мучила спрага, — пояснив Антін. — Та й цілий день у дорозі — це теж неабиякі випробування. 
     — І що ти робитимеш тепер? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — У понеділок ми складаємо державний іспит на військовій кафедрі, — відповів Антін. — А там у мене, нарешті, розпочнуться літні канікули — лише один місяць. Але я відчуваю, що канікул як таких фактично не буде…
     На письмовому столі Антін помітив цілу купу листів, адресованих йому. Там були листи з Саранська, з Полтави, з Тарту від Тойво, з Великої Британії, з Південної Кореї. Усі конверти були надірвані — навіть у тих листів, котрі були написані англійською мовою. 
     — І кому це так цікаво, що там пишуть мої закордонні приятелі? — мовчки подумав Антін.
     Проте він не став питати, хто й чому відкрив ті листи. Все одно, пояснення було б цілком стандартним: «Але ти ж нам не чужий!». 
     Нарешті, в понеділок усі хлопці — колишні четвертокурсники — прийшли до військової кафедри складати державний іспит. Оскільки в Резиденції того дня ще продовжувалися вступні іспити, всіх запускали за студентськими квитками через заднє подвір’я Резиденції. При цьому кожен юнак повинен був сказати, що він іде до військової кафедри складати державний іспит — то було свого роду паролем.
     Антонові потрапив білет із двома теоретичними питаннями — з військово-технічної підготовки (про принцип роботи оптичного прицілу для гаубиць) та з тактичної підготовки. 
     Коли Антін сів на задній ряд готуватися, Георгій Павлович підійшов до нього. Георгій Павлович подивився на запитання та коротко розповів, як Антонові треба на ті запитання відповідати. Саме так Антін і відповів. 
     — Антоне, — сказав Георгій Павлович, коли Антін почав відповідати, — Ви так старанно навчалися впродовж цілого року та у військовому таборі, тому Ви цілком заслужено одержуєте свою законну відмінну оцінку.
     Полковник розписався в Антоновій заліковці та віддав її Антонові. 
     — Я вельми Вам вдячний, — відповів Антін, узявши свою залікову книжку. — Дякую Вам гарно за Вашу довіру.
     — Вам також щира подяка за таку допомогу нашій кафедрі, — відповів Георгій Павлович. — Без Вас ми так у штабі не впоралися б з усією тією документацією…
     Коли всі студенти склали державний іспит, полковник Кольцов зібрав усіх у великій лекційній авдиторії.
     — Я вас усіх щиро вітаю з успішним складанням державного іспиту та з закінченням навчання на військовій кафедрі, — оголосив Георгій Павлович. — Отже, з іспитом ви всі впоралися гарно — без жодної незадовільної оцінки. А це означає, що після того, як ви через рік закінчите університет, через деякий час вийде наказ обласного військового комісара про присудження вам військового звання лейтенант запасу. Час від часу вас, усе-таки, призиватимуть на військові збори, аби присвоїти вам нове звання, чи просто підвищити вашу кваліфікацію, але для вас ті збори будуть справжньою малиною. Збори для рядових запасу та збори для офіцерів запасу — це дуже велика різниця. 
     — А до якого звання ми можемо дослужитися в запасі? — поцікавився хтось зі студентів.
     — Лише до капітана, — пояснив Георгій Павлович. — Аби стати старшим офіцером запасу, треба або відслужити в армії та дослужитися принаймні до майора, аби займати керівну посаду, котра за ранґом відповідала б старшим офіцерським званням. Але як би там не було, не думайте, що ваша військова спеціальність, взагалі, не буде вам у пригоді. Хто знає… Ну, припустимо, Ковальов, чи Круцяк, чи Груша — вони є фахівцями з іноземних мов, а ця спеціальність завжди користуватиметься великим попитом. Математики теж користуватимуться попитом як програмісти. А ось історики — яка у вас перспектива? Колись істфак був кузнею кадрів для партійних органів. А тепер КПРС не є такою впливовою, як навіть два роки тому. А для місцевих виконкомів потрібні, перш за все, галузеві фахівці, що мають освіту за конкретним фахом. Є ще можливість влаштуватися у правоохоронних органах, але там перевагу, все ж таки, надають особам з вищою юридичною освітою, котрі розбираються у криміналістиці. Отже, в істориків залишаються тільки дві перспективи — або до школи, або до армії за фахом, здобутим на військовій кафедрі. Майте це на увазі, якщо не бажаєте залишитися без роботи. 
     Деякі хлопці пішли «обмивати» закінчення навчання на військовій кафедрі до найближчого бару. А Антін пішов додому. Він відчував таке велике полегшення — неначе скинув зі своїх плечей якийсь страшенно важкий тягар. 
     Попереду були літні канікули. А Радянському Союзу лишалося існувати менше місяця.
12 
     Поки хлопці проходили військові збори, Марійка, тим часом, готувалася до своєї доленосної поїздки до Австрії. До країни, котра була для Марійки справжньою загадкою. Марійка була вже до того часу і в Болгарії, і в Румунії, і в Югославії, проте то все був колишній соцтабір. А ось Австрія — то вже був справжній Захід — такий загадковий, такий привабливий.
     Довго Марійка чекала на відповідь зі ВВІРу після того, як вона здала туди всі необхідні папери. І ось, нарешті, відповідь виявилася позитивною: на одній зі сторінок зі спеціальною графою було вказано, що виїзд до Австрії дозволено Марійці з двадцять п’ятого липня по двадцять четверте серпня. А через кілька сторінок була вклеєна австрійська віза червоного кольору, на котрій було написано: «Touristensichtvermerk334», а трохи нижче — «Verlängerung ausgeschlossen335». 
     — Ну та й що з того, що це одноразова туристська віза, котру не можна подовжувати, — подумала Марійка, переклавши всі ці написи зі словником. — Головне, мені дозволили поїхати до Австрії — і наші, і австрійці. 
     Усе одно, Марійка була задоволена тим, що вона одержала ще одну можливість виїхати за межі СРСР та впродовж двох тижнів відпочити від «радянського раю». 
     Тепер виникала проблема: як дістати вільноконвертовану валюту та як придбати квиток принаймні до Відня. 
     Перш за все, Марійка зібралася придбати долари. А в радянські часи зробити це було не так вже й просто. Придбати валюту можна було лише в місцевих відділеннях Держбанку СРСР, пред’явивши при цьому закордонний паспорт з відкритою візою та офіційне запрошення з завіреним перекладом на російську мову. Будь-які валютні операції між фізичними особами суворо каралися драконівськими штрафами, конфіскацією майна та навіть позбавленням волі. Тому, перш за все, Марійці треба було піти до банку. Отже, взявши закордонний паспорт, ВВІРівський дозвіл на придбання іноземної валюти та офіційне запрошення, Марійка вирушила саме туди, до банку. А оскільки в усіх відділеннях Держбанку діяв суворий перепустковий режим, перш за все, Марійка пішла до бюро перепусток. 
     — Добрий день! — сказала Марійка жінці, що сиділа за вікном. — Мені треба придбати долари. Ось дозвіл ВВІРу, ось — мій закордонний паспорт, а ось — офіційне запрошення до Австрії з російським перекладом.
     — Дівчино! — вигукнула жінка за вікном. — Не будьте такою наївною! Невже Ви не розумієте, що всі Ваші старання є даремними?
     — У мене щось із паперами не в порядку?
     — Ваші папери, якраз, навпаки, в повному порядку, — пояснила жінка за вікном. — В нас просто валюти зараз нема.
     — Як це, нема? — здивовано вигукнула Марійка. — Мені у ВВІРі дали цей письмовий дозвіл разом із моїм паспортом та повідомили про те, що валюту можна придбати саме у вас. 
     — Мало що вони там кажуть! — заявила жінка. — Теоретично це, дійсно, так. Але тільки теоретично. Фактично ж валюти в нас просто нема. Валюта — це шалений дефіцит! Якщо Ви наполягаєте, я Вам випишу-таки одноразову перепустку, але в операційній залі Вам скажуть те ж саме. 
     — Виписуйте, — погодилася Марійка. — Я хотіла б це почути з перших рук. 
     Жінка виписала Марійці одноразову перепустку. 
     — Сьоме вікно, — сказала жінка.
     Марійка взяла перепустку та всі свої папери, після чого пішла до операційної зали. 
     — Знову сьоме вікно! — вигукнув черговий міліціонер на прохідній. — Вам навряд чи вдасться придбати іноземну валюту, бо її в банку просто нема. Я Вам кажу, аби Ви даремно не гаяли тут час.
     — Усе одно, — відповіла Марійка. — Я почую спочатку, що мені скажуть у сьомому вікні. Нехай вони самі мені про це скажуть.
     Міліціонер розрізав перепустку на дві половини. Одну половину він залишив при собі, а другу дав Марійці, аби вона повернула її при виході. Марійка пройшла до операційної зали та підійшла до сьомого вікна. 
     — Добрий день! — сказала Марійка жінці за сьомим вікном. — Мені треба їхати до Австрії. Ось дозвіл на придбання валюти, а також мій закордонний паспорт та офіційне запрошення до Австрії…
     — На жаль, валюти в нас зараз нема, — відповіла жінка за сьомим вікном. 
     — Але ж у ВВІРі сказали, що є, — заявила Марійка. — До того ж, я щойно бачила, як перед сусіднім вікном аж двоє щойно здали багато доларів.
     — Ті долари, що здаються, — пояснила жінка, — далеко не завжди підлягають продажу. Їх треба ще зареєструвати та відзвітувати про валютну виручку. А чи підуть вони потім на продаж — це ще є великим питанням! А зараз в нас для продажу доларів нема. У ВВІРі просто нема достовірної інформації про це. Вони й не можуть усе про нас знати, адже то є зовсім інше відомство!
     — Що ж мені робити? — тремтячим голосом запитала Марійка. — Мені вже треба купувати квиток та вирушати до Австрії. А квиток треба купувати теж за валюту. 
     — Нічого не знаю! — черство та бездушно заявила жінка за сьомим вікном. — Ми нічим не можемо Вам допомогти. 
     — Так, може, я в ощадній касі можу обміняти рублі на долари? — запитала Марійка. 
     — Ощадна каса цим не займається, — відповіла жінка за вікном. — А у приватних осіб міняти валюту катеґорично заборонено. Це кримінальна стаття.
     — Так, виходить, у мене зривається поїздка до Австрії, — ледь не плачучи сказала Марійка.
     — Виходить, так, — цинічно відповіла жінка за сьомим вікном. — Валюту можна придбати тільки в нас, але в нас її зараз нема й навряд чи буде у найближчий час. Заходьте на початку наступного місяця. Якщо в нас будуть долари, ми їх Вам продамо. А якщо не будуть, — тоді поїздку Вам доведеться відмінити… Давайте Вашу перепустку. 
     — Що ж мені робити? — вигукнула Марійка крізь сльози. — Як мені тепер бути?
     — Не знаю, — відповіла жінка. — Нічим не можу допомогти! Валюта тепер — великий дефіцит. 
     — Може, мені її позичити в когось?
     — І не думайте навіть, якщо не хочете загриміти за ґрати за незаконні валютні операції! — заявила жінка, повернувши перепустку з відміткою про (не) проведену банківську операцію. — Це суворо заборонено! Навіть якщо Вас на гарячому не спіймають — усе одно, на митниці вимагатимуть квитанцію, аби переконатися в законності походження цієї валюти. 
     Марійка у сльозах пішла з операційної зали. 
     — Я ж Вам казав, — сказав міліціонер, коли Марійка віддала йому підписану перепустку, — що у Вас нічого не вийде. Нема в нас валюти, а Ви мені не вірили. 
     Уся заплакана, Марійка повернулася додому.
     — Поїздка зривається! — вигукнула вона, ридаючи в пелену своєї блузки. — У банку мені відмовилися продавати валюту, посилаючись на її відсутність. Тепер я нікуди не їду! Це ж треба, аби так прикро було: ВВІР мене випустив за кордон, австрійці — теж дозволили в’їхати, але я нікуди не їду, бо в мене нема валюти! Виходить, даремно я ту візу відкривала! І Манфред там із нетерпінням на мене чекає; він у кожному листі постійно питає, коли ж я, нарешті, до нього приїду — а що я йому на це скажу? Не приїду лише тому, що мені не обміняли валюту? Який дебілізм!
     — З валютою ми проблему вирішимо, — заспокоїв Степан Вікторович. — Це не біда. У мене й на Калинівському ринку є знайомі, та й на кафедрі я декого знаю, хто може позичити тобі долари.
     — Але ж це заборонено, — відповіла Марійка. — Мені в банку так і заявили, що на митниці обов’язково вимагатимуть квитанцію з банку, аби переконатися в законності походження цієї валюти. 
     — Усе це дурниця! — заспокоїв Степан Вікторович. — Ти два роки тому до Югославії їздила? Рік тому до Румунії в складі спільної археологічної експедиції їздила? Ось і скажеш на митниці, що валюта звідти. А квитанція про обмін просто не збереглася. 
     — Але коли я їздила до Югославії, я повинна була здати всі югославські динари при поверненні до СРСР. Доларів тоді в мене, взагалі, не було. А під час поїздки до Румунії нам просто всім представник Сучавського університету сплатив добові в румунських леях. Знову-таки, виникає запитання: а звідки тоді в мене американські долари?
     — Тепер при поверненні до СРСР валюту можна не здавати, — заспокоїв Степан Вікторович. — Дехто з моїх колег зараз реґулярно їздить до Польщі. Він знає, що до чого. Головне тут — мати надійні зв’язки. Я просто тобі організую зустріч із потрібними людьми — вони обов’язково тобі обміняють валюту. А щоб за це не притягнули до кримінальної відповідальності, треба обмінювати не більше сорока доларів за один раз, бо п’ятдесят доларів — це вже стаття. Так по кілька разів ти й обміняєш. 
     Через кілька днів Марійка вже мала на руках сто двадцять доларів. Єдине, що їй тепер залишалося, — це придбати квиток до Відня.
     — Я тобі раджу звернутися до професора Залізняка, — сказав Степан Вікторович. — Він є завідувачем кафедри германських мов — саме тієї кафедри, викладачі з котрої вели на вашому факультеті заняття з іноземних мов. Не сплутай її, будь ласка, з кафедрою німецької філології — то є цілком різні кафедри. Цей професор — він чимось схожий на Деміса Руссоса; ти, напевно, його вже бачила…
     — Бачила, — підтвердила Марійка.
     — Так ось, цей професор зараз інтенсивно наводить мости з Австрією. А австрійці, у свою чергу, дуже зацікавлені у встановленні тісних зв’язків зі своєю колишньою провінцією… Отже, Остап Борисович там вже неодноразово бував; він є своєю людиною навіть в австрійському посольстві. Це він, до речі, за тебе заступився, аби тобі візу відкрили якомога швидше і без зайвих проблем. Так і скажеш йому, що тебе особисто запрошують на семінар Товариства Чорного Хреста. До того ж, твоє офіційне запрошення оформлено від імені саме цієї організації. Звідки хтось здогадається, що мета твоєї поїздки до Австрії є суто приватною?
     — Ти все Остапові Борисовичу про мене розповів? — здивувалася Марійка.
     — Не я особисто, — зізнався Степан Вікторович. — Але наш декан та ваш декан особисто з Остапом Борисовичем розмовляли. Отже, зайди до нього, подякуй йому як слід та запитай, як він особисто купує квиток до Відня. Адже він подорожує туди й назад потягом. 
     — Гаразд, — погодилася Марійка, одразу ж зрадівши від такої несподіваної новини. — А чим, до речі, подякувати? 
     — Ось цим, — відповів Степан Вікторович, узявши в кутку кімнати торбу з коньяком та дуже дорогими шоколадними цукерками. — Зараз то є жахливий дефіцит, його неможливо дістати у відкритому продажу. Але мені, все ж таки, допомогли його дістати. 
     — Ну, тато, ти просто молодець! — вигукнула Марійка, кинувшись йому на плечі. — Своїми зв’язками ти мене просто врятував!
     — Ти ж бо моя донька, — відповів Степан Вікторович. — Головне зараз — це мати надійних друзів. А надійні друзі ніколи тебе не зрадять; вони завжди допоможуть тобі у важку хвилину. Отже, Остап Борисович чекає на тебе післязавтра на своїй кафедрі.
     — А як мене пропустять, коли в університеті зараз іще не скінчилися вступні випробування?
     — Він чекає на тебе о сімнадцятій годині, — пояснив Степан Вікторович. — А заходити до Резиденції можна вже о шістнадцятій. 
     З’явившись у призначений час на кафедру германських мов у корпусі географічного факультету, Марійка постукала у двері.
     — Заходьте, будь ласка, — сказала Наталя Сергіївна, старша лаборантка тієї кафедри. 
     — Мене звуть Марія Федорчук, — представилася Марійка. — Я є студенткою тепер вже п’ятого курсу історичного факультету. У мене з Остапом Борисовичем призначено зустріч на сімнадцяту годину. 
     Натиснувши якусь кнопку, Наталя Сергіївна підняла слухавку.
     — Остапе Борисовичу, до Вас прийшла пані Марія Федорчук з істфаку, — повідомила вона у слухавку. 
     Почувши відповідь шефа, вона поклала слухавку на телефон.
     — Шеф сказав: «Нехай заходить», — повідомила Наталя Сергіївна. 
     Марійка увійшла до кабінету професора Залізняка. 
     — Вельмишановний Остапе Борисовичу, — звернулася до нього Марійка, простягнувши професорові пакет із подарунком, — я Вам дуже вдячна за все, чим Ви мені допомогли. Але зараз мені хотілося б Вас дещо запитати стосовно квитків до Відня. Я хотіла б Вас запитати, як Ви їх купуєте.
     — Я з радістю готовий Вам допомогти, — відповів Остап Борисович, узявши пакет та подивившись на його вміст. 
     — Візу мені вже, Дякувати Богові, відкрили, — повідомила Марійка, — валюту я теж змогла обміняти. Тепер мені вже залишається тільки одне: придбати квиток до Відня. Я була в міських касах попереднього продажу, а там мені заявили, що придбати такий квиток можна лише або в Києві, або у Львові, причому тільки у спеціалізованих касах. 
     — Є у Львові на вокзалі каси «Інтуристу», — підтвердив Остап Борисович, — проте на вокзалі просто неможливо придбати необхідний квиток. Його можна там придбати допіру за годину до прибуття потрібного потяга, але далеко не завжди. Тому я тими касами принципово не користуюся. А роблю я так… Ви самі у Львові хоч раз бували?
     — Бувала неодноразово, — відповіла Марійка. 
     — Де готель «Дністер» — знаєте?
     — Не зовсім.
     — А знаєте, де університет імені Івана Франка? Не політехнічний інститут, а саме університет?
     — Приблизно.
     — Де головпоштамт — знаєте?
     — Так, — відповіла Марійка. — Коли я бувала у Львові, то замовляла там телефонні розмови.
     — Від пошти підете трохи далі вулицею Словацького, — почав пояснювати Остап Борисович, — аж поки Ви не перетнете вулицю Жовтневу… Тепер вона зветься вулицею Дорошенка… А там праворуч Ви й побачите головний корпус університету. А ліворуч — якраз напроти університету — буде парк імені Івана Франка. Підіймаєтеся парковою алеєю догори та на пагорбі Ви побачите величезну споруду зі скла та бетону. То й буде готель «Дністер». 
     — Спробую знайти, — пообіцяла Марійка. 
     — Так ось, — продовжив Остап Борисович, — заходите до вестибулю та підходите до квиткових кас. Якщо Вас зупинить охорона, скажете, що Ви тут мешкаєте, а перепустку забули в номері. А якщо у Вас касир запитає, чи мешкаєте Ви в тому готелі, тоді Ви й касирові дасте стверджувальну відповідь. Ось у тій касі можна замовити квиток до будь-якої точки землі, і Вам його одразу ж продадуть, чи принаймні зарезервують. Тільки дивіться, аби всі доларові банкноти були у Вас при цьому свіжими та неушкодженими. У тих касах — неначе в нумізматичній лавці — приймають лише свіжі банкноти. Старі банкноти прибережіть для поточних витрат в Австрії. У тамтешніх банках беруть будь-які банкноти — аби лише вони фальшивими не були. Отже, Ви берете квиток одразу до Відня, але їдете при цьому лише до Братислави. А з Братислави до Відня щогодини ходять електрички. Можна придбати квиток у причіпний вагон до Відня, але такий квиток Вам обійдеться на десять доларів дорожче, бо той вагон є вагоном першого класу. Ліпше, все ж таки, зробити пересадку в Братиславі.
     — Гарно Вам дякую, — сказала Марійка. 
     — Бажаю Вам щасливої дороги! — відповів Остап Борисович.
     Наступного дня Марійка пішла до міських залізничних кас, аби придбати там квиток до Львова. Вистоявши довжелезну чергу, вона придбала квиток на двадцять сьоме липня. Того ж самого дня вона побігла увечері до переговорного пункту, аби замовити телефонну розмову з Інсбруком та повідомити Манфредові про свій приїзд до Відня вранці двадцять дев’ятого липня братиславським потягом. 
     І ось двадцять сьоме число настало. 
     Збираючи вранці валізу, Марійка набрала туди найкращі та наймодніші речі зі свого ґардеробу. 
     — І куди ти стільки набрала? — вигукнув Степан Вікторович. — Ти ж лише на два тижні їдеш.
     — А хіба я щодня одне й те саме маю носити? — відповіла Марійка. 
     — Марійка має рацію, — підтримала Оксана Романівна свою дочку. — Адже вона є молодою та красивою дівчиною. До того ж, через місяць їй вже виповнюється двадцять один рік. Невже дівчина у двадцять один рік не може дозволити собі щодня міняти вбрання?
     Тато здався.
     Увечері Степан Вікторович відвіз Марійку на своїй «Ладі» до колійного дворця. Нарешті, близько двадцятої години Марійка сіла на львівський потяг. Степан Вікторович також увійшов до вагона, аби попрощатися з дочкою всередині вигону, а заодно допомогти їй занести речі — валізу та дорожну сумку. Аби не привертати зайвої уваги з боку сторонніх осіб, Степан Вікторович нічого про Австрію в їхній присутності не казав. Він лише побажав Марійці щасливої подорожі й, насамперед, він побажав благополучно дістатися пункту призначення. 
     Нарешті потяг рушив у путь. У плацкартному вагоні, котрому вже було ніяк не менше двадцяти років, було дуже темно, брудно та незатишно. Постіль, котру запропонував провідник, виявилася дуже сірою та вологою. Марійка навіть не роздягалася — так і лягла у джинсах та у штормівці. 
     Близько сьомої години ранку потяг прибув до Львова. Вийшовши з вагона, Марійка одразу ж здала свій баґаж до камери схову, а сама сіла на трамвай першого маршруту та доїхала до вулиці Словацького. Знайшовши головний корпус університету, вона парковою алеєю піднялася до готелю «Дністер». Марійка увійшла всередину. На щастя, ніхто її при вході не зупиняв. Була восьма година ранку. Квиткові каси мали відкритися допіру о дев’ятій годині, тому Марійка вирішила трохи пройтися центром Львова, аби вбити зайвий час. А заодно — поснідати.
     Неподалік від проспекту Свободи Марійка знайшла якусь їдальню та зайшла всередину. Нічого, крім пельменів, там не було. Марійці нічого не залишалося, як замовити собі тарілку пельменів. 
     А на проспекті Свободи — якраз напроти оперного театру, перед котрим нещодавно було демонтовано пам’ятник Леніну, — Марійка знайшла більш-менш пристойну кав’ярню та замовила в ній філіжанку кави. Випивши кави, Марійка пройшлася до площі Міцкевича, заглядаючи чи не до кожної крамниці, котрі були відкриті того недільного ранку. Повсюди були помітні ознаки повного занепаду. І не стільки занепаду, скільки запустіння. Полиці та прилавки гастрономів були заповнені менш, ніж наполовину. Деякі були навіть абсолютно порожніми. Картина була вкрай жахливою. А поруч були комісійні крамниці, заповнені імпортними товарами. В них було все, що завгодно, але все це коштувало дуже дорого. Були й валютні крамниці, в котрих теж вибір товарів був досить непоганим, але за все це треба було платити лише у вільноконвертованій валюті. 
     Повернувшись до готелю о дев’ятій годині, Марійка підійшла до вже відкритої квиткової каси. 
     — Доброго ранку! — сказала Марійка. — Я хотіла б замовити квиток до Відня на сьогодні. З пересадкою у Братиславі.
     — Навіщо з пересадкою у Братиславі, коли є причіпний вагон прямо до Відня? — здивувалася касирка.
     — Так, — погодилася Марійка. — Але той вагон — це перший клас. А мені достатньо звичайного вагона. 
     — А Ви мешкаєте тут? — запитала касирка. 
     — Так, — збрехала Марійка, давши касирці свій закордонний паспорт. 
     Касирка одразу ж почала зв’язуватися з кимось по телефону. 
     — Сорок три долари та тридцять п’ять рублів, — оголосила касирка. 
     Марійка простягла гроші. Касирка виписала їй квиток у вигляді купонної книжки. Узявши квиток, Марійка побігла до колійного дворця. Вона вирішила більше не спускатися до трамвайної зупинки біля головпоштамту, натомість піти у протилежному напрямку. Так вона б набагато швидше дісталася колійного дворця. 
     Вийшовши кількома боковими провулками на вулицю Степана Бандери та опинившись у до болю знайомому місці між головним корпусом політехнічного інституту та костьолом Марії-Маґдалени, Марійка пішла далі пішки до колійного дворця. У Львівській Політехніці ще тривали вступні іспити, тому навколо інститутської огорожі спостерігався величезний натовп, що складався з родичів абітурієнтів. Вони всі чекали на тих абітурієнтів, щільно підійшовши до інститутської брами. Марійка раптом згадала, як і вона за чотири роки до того вступала до Чернівецького університету, і як її батьки так само чергували біля входу до Резиденції, з нетерпінням чекаючи на свою доньку, аби якомога скоріше дізнатися про результати чергового вступного випробування. 
     До відправлення потяга лишалося ще майже чотири години. Марійка вирішила взяти з камери схову свою валізу та піти до зали очікувань. 
     Нарешті, близько тринадцятої години потяг «Москва — Братислава» зупинився на пероні львівського головного колійного дворця. На Марійчиному квитку було вказано лише номер вагона — одинадцятий. Місце вказано не було, адже провідник мусив посадити Марійку на будь-яке вільне місце. 
     Показавши свій квиток при вході, Марійка запитала провідника про вільні місця. 
     — У п’ятому купе є вільне місце, — повідомив провідник, повернувши Марійці її квиток. 
     Марійка увійшла у вагон та зазирнула у п’яте купе. Там сиділа якась жінка років тридцяти п’яти з хлопцем-підлітком. 
     — Доброго дня! — сказала Марійка. — Я — до вас. Провідник сказав, що тут є вільне місце.
     — Так, так, заходьте, будь ласка, — відповіла жінка. 
     — А ви до котрої станції їдете? 
     — До Братислави, — повідомила жінка. 
     — А я — до Відня, — сказала Марійка. 
     — Так ми — теж до Відня, — відповіла жінка. — Просто цей вагон далі Братислави нікуди не їде. 
     — Тому нам ліпше триматися разом, — сказала Марійка. 
     Марійка почала оглядатися навколо. То був звичайний купейний вагон, проте він — на відміну від тих вагонів, що використовувалися на внутрішніх маршрутах, — був зовсім новеньким, чистим та затишним, неначе щойно зійшов із конвеєра. Вікно було завішано чистенькими білосніжними фіранками. Постіль, котру провідник запропонував безкоштовно, теж була сухою та білосніжною. Її приємно було взяти в руки. І сам провідник був одягнений «з голочки». Коротше кажучи, одразу ж було помітно, що вагон був міжнародним. 
     І ось потяг рушив далі. Першою зупинкою після Львова був Стрий. Після Стрия той потяг рухався гірською місцевістю, проїжджаючи то вузькими ущелинами у підніжжя високих гір, то віадуками над крутими обривами та глибокими прірвами. Так було аж до Сваляви. А після Сваляви місцевість раптом стала такою рівною немов стіл. То вже було Закарпаття. Близько дев’ятої години вечора потяг під’їхав до Мукачева. Провідник одразу ж почав роздавати всім бланки митних декларацій. 
     Упродовж усієї поїздки жінка та її син жваво балакали з Марійкою. Як виявилося, ця жінка з чоловіком та з сином постійно мешкали у Відні, а їздили вони в гості до їхнього рідного міста — до Ростова-на-Дону. Чоловік працював у Відні в радянському торговельному представництві. Синові було п’ятнадцять років і звали його Сашком.
     — Ну, прямо як Сашко Грибулін! — мовчки подумала Марійка. — І вік збігається, і навіть ім’я. Адже Сашка з матір’ю тато також збирався перевезти до Великої Британії. Але не судилося. А цій сім’ї вдалося-таки возз’єднатися на чужині. 
     Після Мукачевого провідник зібрав в усіх заповнені декларації. А десь через годину була, нарешті, прикордонна станція Чоп. Марійці все це було вже до болю знайомим, адже вона тією ж самою дорогою їздила й до Югославії за два роки до того. 
     Першими до вагона зайшли митники в темно-синій формі — чоловік та жінка.
     — Митний контроль! — оголосила жінка, дивлячись на заповнені декларації, передані провідником. — Зброя, наркотики та вибухові речовини є?
     — В нас нема, — оголосила жінка, що їхала з сином.
     — У мене — теж, — додала Марійка.
     — А скільки валюти з собою везете?
     — Вісімдесят доларів, — відповіла Марійка.
     — А радянські рублі?
     — Двадцять…
     Більше митники ні про що Марійку та її супутників не питали. Вони пішли далі. Провідник пройшовся вагоном та оголосив про те, що туалет зачиняється на цілих дві години. Про це він попереджав іще перед Мукачевим. А потяг одразу ж було переведено на запасну колію, аби поміняти під ним колеса та, таким чином, пристосувати його до європейської колії. Кожен вагон було відчеплено та піднято догори за допомогою спеціального підйомного пристрою. Коли під усіма вагонами поміняли платформу, їх знову з’єднали, і вже з новим локомотивом вони рушили далі до державного кордону. 
     Радянські прикордонники увійшли в купе з дуже похмурими масками на обличчі, неначе їх так хтось навмисно натренував. Вони попросили всіх вийти, а самі почали оглядати купе. Потім вони всіх запросили до назад у купе, мовчки перевірили в усіх паспорти та пішли далі. Потяг знову зрушив з місця. 
     — А це вже Чехословаччина, — повідомила Марійчина супутниця. — Це можна навіть визначити за формою ліхтарних стовпів зі щаблями нагорі. 
     А тим часом потяг зупинився на першій закордонній станції, на котрій висіла вивіска «Čierná nad Tisou». 
     — Одразу ж видно, що це вже Європа! — зазначила Марійка. — Вокзальна будівля під акуратним черепичним дахом, фонтан протсо посеред перону. 
     До потяга зайшли чехословацькі прикордонники. 
     — Куди їдете? — запитав Марійку один з них. 
     — До Відня, — відповіла Марійка. 
     — Ми — теж до Відня, — додала Марійчина супутниця. 
     Подивившись паспорти та побачивши в них чинні австрійські візи, чехословацькі прикордонники поштампували останні сторінки на тих паспортах та пішли далі. 
     А після прикордонників у купе увійшли чехословацькі митники. 
     — Чия це валіза? — поцікавився один з них, вказуючи на Марійчині речі.
     — Моя валіза, — відповіла Марійка. 
     — А що везете?
     — Лише особисті речі. 
     Нічого не відповівши, митники попрямували далі. 
     — Можна, до речі, сходити в розвідку, — запропонувала супутниця, — бо в кінці цього потяга є причіпний вагон, що прямує аж до самого Відня — на відміну від усіх інших вагонів.
     Вони удвох пішли до віденського вагона, а Сашка залишили чергувати в купе.
     — Це дуже дороге задоволення їхати з Братислави до Відня, — зазначив провідник віденського вагона. — Треба доплатити по двадцять доларів за кожне місце. 
     — Ліпше поїдемо електричкою, — зробила висновок Марійка, вийшовши в тамбур. 
     А потяг вже йшов словацькою територією. 
     — Тепер вже можна спати, — сказала супутниця. — Тепер нас вже ніхто не перевірятиме, а Братислава буде о п’ятій годині ранку.
     Повернувшись до свого купе, Марійка одразу ж заснула. А першою великою станцією на словацькій території було Кошице. Потім — Жиліна. А о п’ятій годині ранку потяг наблизився до Братислави. Вже якихось півтора роки по тому то вже буде столицею незалежної Словаччини, але поки що то була частина єдиної Чехословаччини. 
     Марійка та її випадкові супутники почали виходити з потяга. Платформа була досить низькою, але, все одно, провідник відкрив двері вагона як перед високою платформою, повністю закривши сходинки. Тому всі мусили стрибати додолу.
     — Я прошу вибачення, — сказав провідник, — але платформа у Братиславі не розрахована на радянський тип вагонів. Тому я й не можу опустити ці сходинки.
     Марійка зістрибнула першою. А потім провідник допоміг їй витягнути з вагона її валізу та дорожню сумку. 
     Вийшовши з вагона на перон, Марійка та її супутники спустилися в тунель, котрий чимось був схожим на подібний тунель у Львові. Тим тунелем вони вийшли в дуже затишний вестибуль, котрий, скоріше, нагадував вестибуль якогось готелю, аніж вокзалу. На стіні того вестибулю Марійка побачила якесь велике панно в дусі так званого соцреалізму. 
     Разом зі своїми ростовськими супутниками Марійка почала шукати квиткові каси та пункт обміну валюти. Каси розміщувалися в центральному холі, а обмін валюти — трохи далі, в сусідньому приміщенні. Несподівано для себе Марійка почула, як якісь іноземці розмовляли з касиркою англійською мовою. Марійка приєдналася до черги.
     — Sorry, is this ticket valid for the commuter train to Vienna?336 — запитала Марійка, коли підійшла її черга. 
     — Yes, it is, — підтвердила касирка. — It’s valid for any train to Vienna. It’s the first class compartments where you must pay an extra charge337. 
     Марійка подякувала касирці та разом зі своїми ростовськими супутниками піднялася на перон. Знайшовши потяг до Відня, вони сіли в найближчий вагон, у котрому всі купе були відокремлені від коридору заскленими дверима та заскленими перегородками. Всі дивани в купе були оббиті червоною тканиною, хоча то був не перший, а другий клас.
     І ось потяг зрушив з місця. Марійка почала дивитися у вікно, сподіваючись побачити Братиславу. На жаль, єдине, що вона побачила з вікна — це численні спальні райони, забудовані стандартними залізобетонними багатоповерхівками в типово радянському стилі. Правда, дизайн у тих панельних коробок був трохи привабливішим, ніж у тих, що стояли в радянських містах. 
     Першим до купе зайшов, привітавшись, словацький кондуктор, одягнений у новеньку темно-синю уніформу з білою сорочкою та червоною краваткою. Проштампувавши всім квитки ручним компостером у вигляді щипців, він подякував, побажав усім приємної подорожі та пішов далі. Після нього завітали чехословацькі прикордонники та митники. А далі потягом почали вже ходити австрійці. Спочатку до купе завітав австрійський прикордонник у сірому форменому светрі. Взявши в Марійки її паспорт, він відкрив його на сторінці з візою, поставив на візу штамп, та, сказавши: «Ich wünsche Ihnen eine gute Fahrt338», пішов далі. За ним почали ходити двоє австрійських митників. 
     — Was haben Sie drin in diesem Koffer? — запитав Марійку один з австрійських митників.
     — Цей митник питає, що у Вас у цій валізі, — переклала Марійці її ростовська супутниця. 
     — Personal things only, — відповіла Марійка англійською. — I’m sorry, I don’t speak German. Shall I open my suit-case?339
     — No, you needn’t340, — відповів митник та пішов далі перевіряти сусідні купе.
     Усе! Марійка була вже в Австрії! Їй було все цікаво — усе, що відбувалося навколо. Адже вона вперше опинилася на Заході. Тільки той Захід усе ніяк не відчувався… Австрія трохи Марійці нагадувала Югославію, але вона й від сусідньої Чехословаччини мало чим відрізнялася. Принаймні архітектура була навколо така ж сама. 
     А потяг тим часом рухався абсолютно рівною місцевістю. За вікном простиралися безмежні поля. Жодних пагорбів…
     — Ось тобі й Альпійська республіка! — вигукнула Марійка своїм супутникам. 
     — Почекайте, почекайте! — відповіла ростовська супутниця. — Це ще Нижня Австрія, чи навіть Бурґенланд. На сході Австрії місцевість і справді є рівнинною. Але Ви кажете, що їдете до Інсбрука… Ви колись були на Кавказі? У Нальчику, наприклад, чи в Тирниаузі? 
     — Ні, — відповіла Марійка. — На Кавказі я ніде не була.
     — А в Криму?
     — У Криму — неодноразово.
     — А Ви бачили там гору Ай-Петрі?
     — Так, — підтвердила Марійка. — Я кілька разів відпочивала в Місхорі. Бачила, яка вона висока… Вона абсолютно без дерев. Це просто скеля.
     — Ось, такими скелястими горами, як Ай-Петрі, Інсбрук оточений з усіх боків, — повідомила ростовська супутниця. — Деякі з тих гір сягають навіть висоти у три тисячі метрів! Тому Інсбрук мені, більш за все, нагадує саме Тирниауз. 
     А за вікном вже показалося багато будинків. Спочатку то були лише котеджі. А за котеджами почали з’являтися й багатоповерхівки. І знов — у… радянському стилі. Правда, ці «соціалістичні» новобудови поєднувалися майже всюди з «буржуазними» кварталами котеджів. 
     — Виходить, що й у Відні є багато спальних районів! — вигукнула Марійка. 
     — Скільки завгодно, — підтвердила ростовчанка. — А, взагалі, мені здається, що Відень є досить сірим і зовсім непривабливим. Пересічні віденські вулиці — це немов якісь заштатні ленінградські провулки. А центр? Ну, що то за центр? Ось, Ростов, наприклад, — це дуже красиве південне місто з дуже шикарними церквами, котрі так чудово дзвонять малиновим дзвоном. А у Відні як церкви дзвонять? Немов хтось повісив уламок залізничної рейки та б’є по ній чавунною палицею. 
     А, тим часом, після котеджів та залізобетонних корпусів на горизонті з’явилася й старовинна забудова, котра зовсім не була сірою та одноманітною. Будинки виглядали немов чернівецькі, або львівські, проте вони були набагато акуратнішими, добротнішими та привабливішими — неначе іграшкові.
     — А ось такий Відень мені до вподоби! — вигукнула Марійка. 
     Невдовзі потяг зупинився на великому вокзалі. 
     — Wien, Südbahnhof, Endhaltestelle, — оголосив кондуктор по внутрішньому радіо. — Der Zug endet hier. Bitte alle aussteigen341…
     Марійка вийшла на перон та, вперше вступивши на австрійську землю, почала озиратися навколо в різні боки. Вона потрапила немов у казку. Хоча це був тільки перон колійного дворця, проте, на відміну від радянських вокзалів, усюди панував ледь не ідеальний порядок. Усі платформи були дуже чистими; люди навколо були дуже ввічливими та охайними. Марійці почало здаватися, нібито все те, що відбувалося навколо, було лише маревом. Неначе все те відбувалося не з нею.
     Марійка вже тричі виїздила за кордон, проте вона вперше у своєму житті опинилася на «справжньому» заході.
     Нарешті, до Марійки підбіг Манфред.
     — Hi, Mary! — вигукнув він, обійнявши Марійку та поцілувавши її в губи прямо на очах в усіх перехожих. — I’m so glad to see you here! I’m so happy that you’ve come at last! Welcome to Austria!342
     Марійка дуже зраділа такому привітанню. Вона так само кинулася на Манфреда та поцілувала його теж у губи. 
     Манфред узяв Марійчині речі та поніс їх через вокзальне приміщення. 
     — How did you get to us? — поцікавився Манфред. — What was your travel like?343
     — The main thing, — відповіла Марійка, немов зовсім не почувши Манфредові слова, — is that at last we’re together! I’m so glad to meet you again!344 
     Через величезний вестибуль, схожий чи то на хол фешенебельного п’ятизіркового готелю, чи то на величезний торговельний центр, вони вийшли надвір до автостоянки. Манфред підійшов до свого «Ауді», завантажив Марійчині речі в багажник, після чого сів за кермо. Марійка сіла на переднє сидіння праворуч від водія. 
     — Is it your own car?345 — поцікавилася Марійка.
     — Yes, it’s mine346, — відповів Манфред.
     — How long shall we stay in Vienna?347 
     — Now we’ve already been driving to Innsbruck, — повідомив Манфред. — In Vienna we’ll stay for a couple of days on the way back, immediately before your departure to home348. 
     — But how shall we go to Innsbruck?349
     — By this car, — відповів Манфред. — Austria is not so big, so we’ll be able to reach Innsbruck as fast as in several hours350. 
     Манфред проїздив на своєму «Ауді» чепурними віденськими вулицями, а Марійка, тим часом, дивилася буквально на все: і на красиві будинки, деякі з котрих так сильно нагадували чернівецькі, й на перехожих, і на вуличні сцени. 
     І ось вони проїхали замок Schönbrunn, а потім виїхали за межі міста та поїхали швидкісною автомаґістраллю до Інсбрука. Марійка неодноразово чула про європейські автобани, проте вона не мала жодної уяви про те, як ті автобани виглядають. А тут вона помітила, що автобан, по-перше, не проходить через населені пункти; по-друге, не пересікається з жодною іншою дорогою; по-третє, зустрічні смуги відокремлені одна від одної різними інженерними спорудами; а, по-четверте, з кожного боку він має по дві, а інколи навіть і по три смуги… Наприкінці третього курсу Марійка відвідувала автошколу, аби скласти іспит на посвідчення водія. І навіть інколи керувала татовою «Ладою». А ось справжній автобан вона побачила вперше, бо таких доріг у Радянському Союзі й близько не було.
     Не пройшло ще й години, але Відень вже був далеко позаду. По дорозі почали з’являтися дороговкази з назвами інших австрійських міст: St. Pölten, Amstetten, Steyr, Linz, Salzburg… Марійка подивилася на спідометр. А показував той спідометр то сто сорок, то сто шістдесят… інколи навіть сто вісімдесят кілометрів на годину… Марійці стало трохи страшно, адже з такою швидкістю ані вона, ані Степан Вікторович ніколи не їздили. Та й не було в Україні таких доріг, на котрих можна було розвивати таку шалену швидкість. Навіть на маґістральних дорогах можна було їздити з максимальною швидкістю лише дев’яносто кілометрів на годину… А тут — сто вісімдесят, удвічі більше! Марійка завмерла та побіліла немов порцелянова. Їй здавалося, що ось зараз Манфред не так поверне кермо свого авта, і вони опиняться десь у канаві. Проте Манфред навіть на такій шаленій швидкості зберігав олімпійський спокій, керуючи своїм автом дуже акуратно та не роблячи жодного зайвого руху. Марійку охопило вкрай суперечливе відчуття: з одного боку, вона була в захваті від Манфредової майстерності керувати своїм автом немов літаком. А, з іншого боку, Марійка сиділа мовчки, побоюючись щось Манфредові сказати та чекаючи на якусь фатальну пригоду на цій швидкісній автотрасі між Віднем та Інсбруком. Проте ніяких надзвичайних пригод не сталося. Манфред був дуже впевненим у собі, і така самовпевненість Марійку лякала більш за все.
     На відрізку між Лінцем та Зальцбурґом Манфред з’їхав з автобану та під’їхав до якогось туристського притулку посеред лісу, де під одним дахом розміщувалися й мотель із шикарними видами на гірську місцевість, що його оточувала, й котра була такою схожою на Прикарпаття; й супермаркет, і ресторан. Припаркувавши своє авто на стоянці, Манфред вийшов з авта та повів Марійку всередину.
     — Now we’ll have some lunch351, — повідомив Манфред. 
     Вони зайшли до ресторану. Марійка з цікавістю почала дивитися на меню з дуже кусючими цінами. І хоча всі написи в тому меню дублювалися англійською мовою — усе одно, всі ті назви страв, найдешевша з котрих коштувала аж сімдесят шилінґів, Марійці ні про що не казали. 
     Манфред неначе інтуїтивно помітив Марійчину розгубленість.
     — Don’t worry, — заспокоїв він її, — I’ll select all the dishes myself. Would you like to have any soup?352
     — Yes, please, — соромлячись, відповіла Марійка. — I’ll have everything you’ll order for me353. 
     — Bedienung!354 — вигукнув Манфред.
     До столу, за котрим сиділи Манфред та Марійка, підійшла дівчина в чорних штанах, білій блузці з чорною краваткою-метеликом та в білому фартушку. 
     — Bitte zweimal Leberknödelsuppe, zweimal Zigeunerschnitzel mit Pommes, Paprikasalat und Sauerkraut, sowie zweimal Orangensaft groß, — сказав Манфред офіціантці. — Alles zweimal, bitte355. 
     Хвилин через двадцять п’ять дівчина принесла замовлене Манфредом. Марійка дуже зраділа, побачивши такий розкішний комплексний обід. Більше доби вона була в дорозі; більше доби вона задовольнялася лише бутербродами, взятими ще з дому. А тут — такий королівський обід! Правда, супу було дуже обмаль — лише бульйон з однією галушкою, налитий у маленьку чашку. Зате друга страва! Величезний шніцель на тарілці розміром із цілу тацю, та ще й — з різними салатами…
     Пообідавши, Манфред та Марійка поїхали далі. А місцевість ставала все більш гірською. Марійці все це дуже нагадувало дорогу з Чернівців до Вижниці. Але раптом гори стали такими високими та скелястими! То вже були справжні Альпи — зовсім не такі, як рідні Карпати…
     Близько вісімнадцятої години Манфред в’їхав у своє рідне місто. Марійка почала з цікавістю оглядати вулиці Інсбрука. Усе навколо було дуже чисто й акуратно — навіть чистіше, ніж у Відні. А вдалині височіли Альпи. І куди б Марійка не оберталася, повсюди вдалині вона бачила Альпи — високі та скелясті. Вони оточували місто з усіх боків, неначе ворожа армія з усіх боків оточила неприступну фортецю. 
     Спочатку по дорозі Марійці зустрічалися лише котеджі типу шале зі специфічною формою даху. А потім почали з’являтися й багатоповерхівки… У Чернівцях був один такий будинок у типово тірольському стилі. Стояв він на вулиці Українській, по сусідству зі спортивним товариством «Динамо». Високий такий, темно-сірий, під черепичним дахом, з вузьким фасадом, вузькими парними вікнами та вузькими напівкруглими еркерами… А Інсбрук майже весь був забудований у подібному стилі. 
     Нарешті, Манфред завернув на якусь тиху та дуже затишну вулицю, після чого зупинив своє авто біля п’ятиповерхового бруталістичного будинку, спорудженого десь на межі п’ятдесятих та шістдесятих років — з плоским дахом, численними лоджіями та широкими вікнами. 
     — We’re at home at last!356 — оголосив Манфред.
     Він відкрив своїм ключем скляні двері свого під’їзду, після чого завів Марійку всередину. Для Марійки то було дуже незвично, аби двері під’їзду були постійно зачинені. На ліфті вони піднялися на останній поверх, після чого Манфред відчинив двері свого помешкання. Марійка увійшла до помешкання слідом за Манфредом. Помешкання було двокімнатним. З маленького коридору двері вели до ванни з туалетом, до вітальні з лоджією та до спальні. Кухні як такої не було — лише ніша у вітальні з широким вікном та заскленими дверима до лоджії. Обстановка в усьому помешканні була досить хаотичною. Одразу було помітно, що в тій квартирі мешкав самотній чоловік, котрий більше думав про кар’єру, аніж про побутовий комфорт. 
     — So, that’s my apartment, — повідомив Манфред. — Do you like it?357
     — It’s wonderful! — вигукнула Марійка, кинувшись до Манфреда та міцно-міцно обійнявши його шию. — I’m so happy to have come here!358
     Марійка одразу ж повалилася на широкий та м’який диван, що стояв посеред вітальні біля низького столика, викладеного темно-брунатними кахлевими плитами. 
     — Would you like to take a shower?359 — запитав Манфред. 
     — Of course I’d like!360 — вигукнула Марійка. 
     Манфред приніс Марійці зі спальні широкий банний рушник, а Марійка відкрила свою валізу та дістала звідти необхідні їй речі. Після цього вона пішла до ванної кімнати. 
     — Mary, I’d like to ask you for one thing only, — застеріг Манфред. — When you take a shower, please, don’t waste the water. Running water is too expensive in Austria. Please, open it only immediately before you start washing your body361. 
     Марійка хоч і образилася на Манфредове зауваження, проте свою образу вона відверто демонструвати не стала. Вона її просто проковтнула. Марійка одразу ж зрозуміла: то є різниця менталітетів. Тому ліпше не роздмухувати міжнародний скандал. Вона мовчки пішла до ванної кімнати. Перед тим вона зняла свої джинси та повісила їх на гачок у передпокої. У ванній кімнаті Марійка перебувала рівно двадцять хвилин. Прийнявши душ, вона вийшла звідти в пеньюарі на голе тіло та в пантолетах типу сабо.
     — How charming you are looking now!362 — вигукнув у захопленні Манфред.
     Обійнявши Марійку, він почав гладити її своїми долонями. Спочатку він гладив Марійчину спину, не знімаючи при цьому пеньюара. Потім — Марійчині груди. Потім його долоня опустилася до поясу, потім — нижче поясу. Переконавшись у відсутності будь-якої білизни під пеньюаром, Манфред опустив свою долоню до подолу того пеньюара, що закінчувався десь сантиметрів на п’ять вище колін. Потім він почав пестити Марійчині оголені стегна. Опустившись перед Марійкою на коліна, Манфред почав тертися своїм обличчям об Марійчині ніжки, підіймаючи свої губи все вище й вище. Піднявшись іще вище, Манфред заліз своєю головою під пелену Марійчиного пеньюара. 
     — I want you, Mary! — вигукнув Манфред. — I’m so crazy with Ukrainian lasses! You can’t even imagine how crazy I am with Ukrainian lasses! They’re so beautiful, so charming, so seductive, and so sexy!363
     Опустившись на коліна, Марійка міцно обійняла Манфреда та поцілувала його прямо в губи. 
     — Let me take a shower too, — тихо сказав Манфред, коли все скінчилося. — Just a moment!364
     — Do, please, — погодилася Марійка. — I’ll be waiting for you! I’m looking forward to lying in bed with you!365
     Поки Манфред приймав душ, Марійка сушила своє волосся феном. А, висушивши, вона сіла на диван та почала пестити свій лобок, аби якомога сильніше збудити себе перед солодкою миттю в ліжку з Манфредом.
     Через двадцять хвилин Манфред вийшов з ванної кімнати в махровому халаті та пластикових пляжних капцях. 
     — I’m sorry, Manfred, — звернулася до нього Марійка. — I’d like to call my parents to inform them about my successful arrival in Innsbruck.366 
     — No problem, — відповів Манфред. — Dial double zero first, then seven, then the area code of Czernowitz, then your home number.367 
     Марійка взяла слухавку, не з’єднану ніяким кабелем з ультрасучасним телефонним апаратом, та спробувала все це набрати самостійно. Після двох невдалих спроб Марійка нарешті почула на третій раз довгі гудки у слухавці. А потім на тому боці відповіла Оксана Романівна. 
     — Мамо? — крикнула Марійка у слухавку. — Привіт!
     — Марійко, звідки ти телефонуєш так пізно? — здивовано запитала Оксана Романівна. — Ти повернулася? Тебе зняли з потяга? Не пропустили через кордон?
     — Я вже в Інсбруку! — радісно вигукнула Марійка, забувши про різницю в часі між Україною та Австрією. — Ми буквально годину тому приїхали. Манфред зустрів мене у Відні на вокзалі, а потім своїм власним автом привіз мене до Інсбрука. 
     — Ну, я радію за тебе, Марійко! — сказала Оксана Романівна. — Я спочатку злякалася, бо тебе чути зараз, неначе ти телефонуєш із сусіднього помешкання! Отже, я бажаю вам обом усього найкращого! Дай, Боже, аби в тебе і в Манфреда все було гаразд! Передавай Манфредові привіт!
     Марійка подякувала, попрощалася та поклала слухавку на місце. 
     А тим часом Манфред запалив свічки, поставив на тацю два келихи з шампанським та увімкнув магнітофон, поставивши туди касету з приємною музикою у виконанні оркестру Поля Моріа. 
     — I’m drinking for our success! — оголосив Манфред. — I’m drinking for your health! I’m drinking for our love! Prost!368
     — What simple things do you mean?369 — запитала Марійка.
     — Simple things?370 — здивувався Манфред. 
     — Yes, they are, — підтвердила Марійка. — You say “Prost!” but in Slavonic languages this word means “simple.”371
     — Sorry, I didn’t know, — вибачився Манфред. — “Prost!” is a German exclamation when somebody drinks for something.372
     Марійка стукнулася своїм келихом об келих Манфреда, після чого вони одразу ж випили вміст отих келихів, а потім Марійка миттєво повалила Манфреда на диван, нахилилася над ним та міцно поцілувала його в губи. 
     Манфред повів Марійку до спальні. Там він повністю роздягнувся, після чого він затягнув Марійку прямо в ліжко, стягнувши з неї її пеньюар. Невдовзі Марійка застогнала від задоволення, а Манфред, стоячи на колінах, усе гойдався та гойдався… 
     — І звідки в цього секс-ґіґанта стільки сил знайшлося, аби так успішно кінчити при такій сильній втомі? — мовчки подумала Марійка. 
     Вона подивилася на Манфреда. Він вже спав немов вбитий.
     — Напевно, він дуже-дуже хотів мене, — подумала Марійка. — Інакше б йому при такій втомі навряд чи вдалося б так швидко кінчити… Якщо, взагалі, вдалося…
     На столі все ще горіли свічки на великому мідному канделябрі. А магнітофон усе ще був увімкненим у мережу. Марійка подивилася на годинник. Було вже двадцять хвилин на дванадцяту. Піднявшись зі свого ліжка та одягнувшись у пеньюар, Марійка вимкнула магнітофон та погасила свічки. Зробивши це, вона знову лягла в ліжко біля Манфреда. Так вони проспали аж до восьмої години ранку.
     Першим прокинувся Манфред. Прокинувшись, він почав пестити Марійку — її ніжки, її груди… А коли Марійка прокинулася, Манфред міцно поцілував її в губи.
     — Good morning, baby! — вигукнув Манфред. — How did you sleep?373
     — That was wonderful! — радісно відповіла Марійка. — I can’t believe so far that we’re together again! That’s like a dream! It seems to me as if everything were happening to a different person, but not to me!374
     — The same for me, — зізнався Манфред. — I cannot believe so far that at last you’ve come and that at last we’re together! You look so beautiful! You’re like a princess!375
     Трохи полежавши в ліжку, Марійка та Манфред нарешті піднялися та одяглися. Манфред одразу ж почав готувати сніданок: варити каву, смажити тости. А Марійка, знову надягнувши той самий пеньюар на голе тіло, вийшла на балкон. Коли вона вчора увійшла в помешкання Манфреда, було вже досить темно, а сама Марійка була дуже втомленою, тому вона нічого за вікнами не бачила. Але тепер вона дуже гарно відпочила. Вийшовши на балкон, Марійка побачила чудовий вид. Вулиця, на котрій мешкав Манфред, уходила кудись далеко, а там, удалині, височіли скелясті гори. Ті гори були скрізь. Така ж сама картина відкривалася з вікна Манфредової спальні, котре виходило на подвір’я: поблизу — дерева та сусідні будинки, а вдалині — Альпи. Повітря було дуже чистим та свіжим. Марійці було дуже легко дихати. 
     До сніданку Манфред насипав собі й Марійці мюслі у великі миски, а потім усе це залив молоком. 
     — What’s this?376 — поцікавилася Марійка.
     — That’s muesli, a Swiss specialty popular in all the other German-speaking countries, — відповів Манфред. — Oatmeal with dried fruits and various nuts. That’s our typical breakfast377. 
     Марійці дуже сподобалося мюслі. А потім була кава з тостами, до котрих Манфред розклав на великій тарілці тонко нарізані сир, ковбасу та шинку. 
     А після сніданку Манфред запросив Марійку на прогулянку містом. 
     — I’d like to show you Innsbruck now, — сказав Манфред. — That’s a very beautiful city!378 
     Сам Манфред одягнувся зовсім по-літньому: в якусь стару, багаторазово випрану футболку енної свіжості, такі ж самі старі шорти типу «бермуди», туристські сандалії на босу ногу. Коли Марійка подивилася на голі волосаті ноги Манфреда, їй здалося, що він не зовсім одягнений. Проте Марійка старалася ніяких зауважень Манфредові не робити, адже вона усвідомлювала: то був зовсім інший менталітет. 
     Сама ж Марійка одяглася немов на дискотеку, чи на якийсь урочистий прийом: у білу блузку з короткими рукавами, чорну міні-спідницю, чорні босоніжки на «шпильці» та тоненьких ремінцях. А, одягнувшись, Марійка почала робити собі зачіску. 
     — I’m sorry, — сказав Манфред, — but I must give you one little remark. Of course, you look very beautiful now. You look like a princess. You look very very sexy. However I must tell you that it’s whores only, who wear miniskirts combined with sandals on high heels in our country379. 
     — Who’s clad in this way?380 — перепитала Марійка, не знаючи слова «whore». 
     — Whores, — повторив Манфред. — That is prostitutes. Therefore in order to avoid looking like a prostitute, you should either choose a longer skirt, or put on a Bermuda like mine. Besides, you’d better put on comfortable trekking shoes, because we’ll walk too much. Have you got any Bermuda?381
     — No, I’ve no Bermudas. I’ve got short shorts only382, — відповіла Марійка. 
     — Do you mean hot pants? O.K., let it be hot pants, — погодився Манфред. — But I wish you wouldn’t wear sandals on such high heels. You’d better put on handy sneakers383.
     Марійка переодяглася. Замість міні-спідниці вона надягла джинсову спідницю до колін, а замість босоніжок на «шпильці» — зручні тенісні капці, в котрих вона приїхала. Стосовно босоніжок вона повністю погодилася з Манфредом, адже взуття, дійсно, має бути зручним, коли багато ходиш пішки. Але стосовно міні-спідниці… В Україні дівчата ходять у міні-спідницях і на заняття, й на роботу, й на дискотеку. Це, на їхню думку, дуже зручно, особливо — у спекотну погоду: тіло дихає… Хоча сперечатися з приводу міні-спідниці Марійка не наважилася, адже те непорозуміння було спричинено, знову-таки, різницею менталітетів. До того ж, у чужий монастир із власним статутом не ходять. Хоча в Марійки теж було непорозуміння з приводу зовнішнього вигляду Манфреда: він одягнувся так, неначе збирався йти на пляж, чи на дачу. До того ж, чоловік у сандаліях без шкарпеток — це для української дівчини було дуже незвично. Але треба було звикати до всіх тих культурних розбіжностей. 
     Нарешті, Марійка та Манфред вирушили в дорогу. 
     — Will we walk on foot?384 — запитала Марійка. 
     — It’s too far from the downtown, — відповів Манфред. — We’ll walk too much in the center of the city. Besides, I’d like to show you some suburbs of Innsbruck. So, we can’t dispense with a car385.
     Вони вийшли з під’їзду. Манфред відкрив свою поштову скриньку та витягнув звідти цілу купу реклами.
     — Do you subscribe so many different booklets?386 — здивовано запитала Марійка, побачивши всю ту макулатуру. 
     — This is advertisement only, — пояснив Манфред. — It isn’t subscribed. It’s always put into each mailbox free of charge387. 
     — Why do they waste paper so badly?388 — здивувалася Марійка. 
     — Advertisement is a very expensive thing, — відповів Манфред. — But on the other hand, I can always be informed, what prices these or those goods have, as well as what this or that supermarket offers389. 
     Манфред та Марійка сіли в авто та поїхали. Під’їхавши до центру міста, Манфред припаркував своє авто на платній стоянці неподалік від казино та готелю «Scandia Crown». 
     — This is the center of our city, — повідомив Манфред, коли вони удвох підійшли до тріумфальної арки на перехресті вулиць Максиміліана та Марії-Терезії. — This triumphal arch was erected in honor of our empress Maria-Theresa. On the right from it, the medieval part of our city begins, so called Innenstadt, or the Internal City. So, let’s go to there390.
     Вони пішли широкою вулицею до колони Анни, за котрою розпочиналася дуже вузька вулиця Герцоґа Фрідріха, забудована середньовічними будинками з дуже вузькими фасадами. Манфред повів Марійку саме тією вулицею. Марійці одразу ж кинулося в очі, що яким би вузьким не був фасад того, чи іншого будинку, в нього, тим не менш, обов’язково був присутній еркер. А фасади майже всіх тих будинків були абсолютно гладкими, без будь-якої ліпнини. Проте всі ті фасади були розписані під рельєф. Ось і здавалося здалеку, що будинок ніби й оздоблений ліпниною, але насправді його фасад був абсолютно гладким. Майже всі будинки дуже нагадували той «тірольський» будинок у Чернівцях на вулиці Українській по сусідству з товариством «Динамо». 
     — What a beautiful imitation of relief!391 — вигукнула Марійка. 
     — Do you mean frescoes? — запитав Манфред. — All these houses are very old. Some of them were constructed as early as in the thirteenth century392. 
     Тією середньовічною вулицею вони вийшли до невеличкого трикутного майдану, архітектурною домінантою котрого був великий середньовічний будинок із розкішним ґотичним балконом під позолоченим черепичним дахом. 
     — This is our Main Square, — повідомив Манфред. — In the Middle Ages our city was very prosperous due to the mining industry. The emperor Maximilian even made Innsbruck capital of the Holy Roman Empire. And this posh palace constructed in the fifteenth century in Maximilian’s lifetime was an indication of this prosperity393. 
     Після цього Манфред показав Марійці цитадель, котра, як і у Відні, звалася Гофбурґом. Показавши Марійці Гофбурґ та поблукавши разом з нею вузькими середньовічними вулицями старої частини міста, Манфред повів її до якогось вуличного кафе, розташованого якраз напроти Максиміліанового палацу. Пригостивши Марійку фірмовою стравою за назвою Rindsroulade, тобто рулетом з яловичини, Манфред знову повів Марійку до припаркованого авта. 
     — And now I’d like to show you a very nice castle called Ambras, — сказав Манфред. — So, let’s go394.
     Манфред та Марійка знову вирушили в дорогу. По дорозі Манфред показав Марійці олімпійський стадіон, на котрому двічі — у 1964 та в 1976 роках — проводилися офіційні церемонії відкриття та закриття зимових олімпійських ігор. І ось, нарешті, вони під’їхали до розкішного парку. Припаркувавши авто на стоянці неподалік від паркової брами, Марійка та Манфред зайшли за паркову огорожу.
     — Ambras is a very nice Renaissance castle395, — пояснив Манфред.
     І ось Марійка побачила той замок. Його фасад — як і фасади численних будинків у центрі міста — теж був розписаний під рельєф. Манфред повів Марійку всередину, де розміщувався музей. Поблукавши кімнатами з досить низькими стелями та дощатою підлогою, походивши сходами, з вікон котрих можна було милуватися панорамою міста та навколишніми альпійськими краєвидами, Марійка та Манфред знову вийшли назовні та трохи погуляли парковими алеями навколо замкової будівлі. Той парк якимось дивовижним чином нагадував Марійці парк Федьковича в Чернівцях: як і той чернівецький парк, парк Амбрас був розташований на схилі крутого пагорба. Як і з «п’ятачка» перед парком Федьковича, з численних оглядових майданчиків відкривалася чудова панорама. 
     Там, десь удалині, на долині, шуміла та метушилася центральна частина міста. А в парку Амбрас була така тиша, такий затишок. І така чудова аура!
     Дійшовши до якоїсь лавочки в потаємному кутку під середньовічним кам’яним муром, Манфред посадив на неї Марійку, а потім сів сам. 
     — At last we’re tête-à-tête with each other! — прошепотів Манфред, погладивши Марійку по голові. — Nobody will hinder us to make love in this very cosy nook over the thousand years old cultural layer! I’m so happy to stroke you, to cherish you, to kiss you, to touch your skin, to caress your body when nobody sees us!396
     — I’m happy too! — відповіла Марійка, пестячи голову Манфреда та цілуючи його час від часу то в губи, то у щоки.
     А Манфред, у свою чергу, пестив Марійчині голі ніжки. Обіймаючи та цілуючи Марійку, він водночас гладив її коліна та намагався при цьому залізти своєю долонею далі під Марійчину спідницю. 
     Посидівши близько години на тій потаємній лавці, Манфред та Марійка вирушили далі в дорогу.
     Після Амбрасу Манфред повозив Марійку деякими навколишніми селами, забудованими будинками типу шале з широкими дахами, що сильно нависали над стінами. Манфред пояснив, що така форма дахів спричинена суто природними умовами: восени та взимку в тій місцевості дме дуже сильний вітер, що зветься феном. Цей вітер є настільки потужним, що може навіть зривати дахи. Ось тому така форма дахів і захищає ті будинки від руйнувань. 
     Повернувшись у місто, Манфред завів Марійку до турбюро, в котрому він працював.
     — Hallo! — вигукнув Манфред своїм колеґам. — Obwohl ich jetzt im Urlaub bin, bin ich wieder da, um euch meine Braut vorzustellen. Also, das ist Maria, sie kommt aus Czernowitz. Leider spricht sie zurzeit kein Deutsch; sie spricht aber perfekt Englisch397. 
     Тут Марійці всі Манфредові колеґи — і чоловіки, і жінки — почали тиснути руки. Для Марійки то був іще один культурний шок, адже в Україні руки один одному тиснули лише чоловіки. 
     — I’ve introduced you to my colleagues, — пояснив Манфред. — I’ve told them that you’re my girl-friend398. 
     Не став Манфред перекладати Марійці слово «Braut» як «bride», тобто не зізнався він Марійці, що своїм колеґам він представив її вже як свою наречену. 
     — Und wann feiert ihr eure Hochzeit?399 — запитав Манфреда якийсь його товариш по роботі.
     — Wir haben endgültig noch nicht entschieden, — відповів Манфред, — aber wahrscheinlich im nächsten Jahr400. 
     Манфредові колеґи по роботі почали якось дивно озиратися на Марійку та оглядати її з голови до ніг, немов то була якась інопланетянка з позаземної цивілізації. Дехто навіть заводив із Марійкою бесіду англійською мовою, питаючи її про життя в Радянському Союзі, про Горбачова з його Перебудовою, про гласність, про ситуацію в Прибалтиці та багато чого іншого. Чоловіки уважно дивилися на Марійчині ніжки, а жінки — навпаки, на Марійчину зачіску.
     — Manfred, — звернувся хтось із його колеґ, — soweit ich weiß, tragen alle russischen Mädchen immer sehr kurze Röcke und Abendschuhe auf sehr hohen und dünnen Absätzen. Warum trägt die Maria dann keine Abendschuhe und keinen Minirock?401
     — Doch, sie trägt, — заперечив Манфред, — aber nicht wenn sie so viel zu Fuß geht. Ich habe ihr unsere schöne Stadt heute gezeigt. Ihr könnt euch aber nicht vorstellen, wie viel wir heute durch die Stadt zu Fuß gegangen sind! Hätte sie Abendschuhe getragen, würde sie zu schnell sehr müde werden und ihre schönen Beinchen ebenso schnell kaputt machen!402 
     — What are you talking about? — стурбовано запитала Марійка в Манфреда. — Do they deride me?403
     — Nobody derides you, — запевнив Манфред. — They merely express their excitement, how beautiful we look together404. 
     — Вийшовши з турбюро, Марійка та Манфред ще трохи пройшлися центральними вулицями Інсбрука. Марійці впродовж усієї прогулянки неодноразово кидалися в очі численні дівчата та жінки в легких літніх сукнях-сарафанах та в масивних осінніх шкіряних чоботях до колін. І це — коли надворі стояла майже тридцятиградусна спека. 
     — Isn’t it too hot for them in knee-high leather boots? — здивовано запитала Марійка. — Autumn boots in such a summer heat!405 
     — These boots are very comfortable, — запевнив Манфред. — Their lining sponges the sweat. Besides this, this leather has numerous holes. So, the leg breathes in such boots very easily… By the way, they’re called go-go boots… Now, it’s such a fashion in Europe, to combine short summer dresses with go-go boots. This fashion originates from the late sixties. However, in the sixties, ladies used to wear synthetic boots, which didn’t facilitate them so much comfort as nowadays… Probably that’s an Italian influence. Though since 1918 South Tyrol belongs to Italy, we have close contacts with it so far. Many Italians visit Innsbruck as well as many Austrians regularly go to South Tyrol. I myself have been to Italy many times. And when I was there, I used to see every third lady in go-go boots, no matter how hot it was. Especially it can be met in Milan, which is one of the world fashion centers406. 
     — But it’s very harmful for health, — заперечила Марійка. — Especially for feet, no matter how easily these feet breath in such boots. These boots are for autumn only!407
     — Nevertheless, this combination looks very charming and very sexy, — продовжував наполягати Манфред. — A light summer mini-dress and knee-high go-go boots408. 
     — Aren’t all these ladies prostitutes?409
     — Prostitutes wear very short skirts or dresses, or very short hot pants combined with over-knee boots, — пояснив Манфред. — But knee-high boots combined with knee-long dresses or skirts are worn by normal ladies, who’ve never done any prostitution410.
     — To say frankly, I like this style, — нарешті зізналася Марійка. — When I was fourteen years old, I used to wear knee-high boots with short skirts and without stockings or pantyhose. But not barefoot, not without socks. Short socks are compulsory; otherwise you may injure jour feet very easily411. 
     — If you like this style I can buy you a pair of go-go boots, — несподівано запропонував Манфред. — I wish you’d wear go-go boots too!412
     Марійці дуже сподобалася така Манфредова пропозиція. Зненацька Манфред завів Марійку до якоїсь взуттєвої крамниці. 
     — You may choose any boots you like413, — сказав Манфред.
     Марійка почала вибирати собі чоботи. Нарешті вона вибрала собі пару брунатних чобіт із натуральної шкіри та на середньому підборі. Манфредові теж сподобався Марійчин вибір. Він одразу ж пішов до каси та розплатився за ті чоботи своєю кредиткою. Марійка ніколи не бачила, як розплачуються банківськими картками, тому для неї було вельми цікаво спостерігати за тією процедурою.
     — And now you may put on those boots, — несподівано запропонував Манфред. — I like those boots so much that I’m just eager to ask you for putting on these boots. I’m looking forward when you start wearing them!414
     — But where shall I put them on? — здивовано запитала Марійка. — In your car?415
     — No, — відповів Манфред, — not in my car. Just here!416
     — I’m without socks417, — зізналася Марійка. 
     — Wearing sports shoes without socks is much more harmful than wearing leather boots, — пояснив Манфред. — Sports shoes are made of synthetic materials. You’ve got much more chances to spoil your feet wearing sneakers without special sports socks418. 
     — O.K., — здалася Марійка. — I’ll put them on just now419.
     Прямо у приміщенні торговельної зали Марійка сіла на лавку, зняла з себе тенісні капці та заховала їх у торбу, котру касирка дала Манфредові разом із придбаними чоботями. А потім одразу ж взулася в чоботи. Не стримавшись, Манфред обійняв Марійку та поцілував її прямо на очах в інших покупців.
     — Wow! — вигукнув Манфред, коли Марійка, взувшись у чоботи, піднялася з лавки. — You look so cool!420
     У нових чоботях Марійка ще трохи погуляла разом з Манфредом центральними вулицями тірольської столиці, а потім вони повернулися до Манфредова авта, сіли в нього та поїхали додому.
     Повернувшись до Манфредова помешкання, Марійка зняла з себе чоботи, пройшла босоніж до вітальні, дістала зі своєї дорожньої сумки свій заповітний щоденник, відкрила його та почала в ньому писати:
     «Сьогодні вівторок, 30 липня 1991 року. Зараз я перебуваю в Австрії, в гостях у мого австрійського друга Манфреда. Формально я це собі оформила як відрядження для участі в семінарі Товариства Чорного Хреста. Але хто б подивився, що я насправді роблю під час свого «відрядження»! Я тут із Манфредом відірвалася на повну потужність, але як важко мені далася ця поїздка — і з оформленням паспорта та візи, і з придбанням ВКВ, і з придбанням проїзних квитків! Але, дякувати Богові, все це вже позаду. У суботу я виїхала з Чернівців, а в понеділок рано вранці я вже була в Австрії. У Відні Манфред зустрів мене на вокзалі та повіз власним автом до Інсбрука, столиці землі Тіроль, де він мешкає. І ось сьогодні Манфред показав мені своє рідне місто. Інсбрук — це дуже красиве середньовічне місто, розташоване на обох берегах річки Інн — у долині в оточенні високих гір. Особливо мені в тірольській столиці сподобався палац імператора Максиміліана з розкішним ґотичним балконом під позолоченим дахом. Кажуть, що Максиміліан сидів на тому балконі, спостерігаючи за змаганнями лицарів під час лицарських турнірів, чи за стратами. А потім Манфред показав мені олімпійський стадіон та замок Амбрас, після чого Манфред представив мене в турбюро, де він працює. До речі, сьогодні я вже кілька разів відчула справжній культурний шок. Вранці Манфред мені заявив, буцімто босоніжки на «шпильках» у поєднанні з міні-спідницями в Австрії носять лише повії. По-друге, я була вкрай здивована, коли мені як жінці почали тиснути руки як чоловіки, так і жінки. По-третє, мене шокувало те, що дівчата та жінки ходять тут у чоботях навіть у літню спеку. Хоча такий стиль, чесно кажучи, мені дуже подобається. Манфред мені навіть придбав дуже гарні, дуже елеґантні італійські чоботи брунатного кольору. Подібні чоботи, тільки югославські, мені колись подарували на день народження у восьмому класі. Але ті югославські чоботи не були такими зручними, як ці, італійські. Ці чоботи, що мені подарував сьогодні Манфред, є дуже легкими. Крім того, в них є дуже зручна підкладка, що всмоктує всю вологу немов губка. Манфред мав рацію: ноги в цих чоботях, насправді, дихають дуже легко». 
     — By the way, what are you writing about? — поцікавився Манфред, побачивши, як Марійка щось дуже довго писала у своєму зошиті. — Is this your travel notes?421
     — That’s my diary, — відповіла Марійка. — I started writing my diary when I was twelve years old. This is already the twenty-fourth volume if I’m not wrong422.
     — Twenty-four notebooks! — здивовано вигукнув Манфред. — Do you store all of them?423
     — Yes, I do, — твердо відповіла Марійка. — I’ve preserved all the diaries of mine!424
     — What an original lady I’ve met! — захоплено виголосив Манфред. — Now I love you even much more!425
     Манфред миттєво кинувся на Марійку та почав її роздягати на місці. Спочатку він розстебнув на ній її чорну блузку та помітив, що під ній у Марійки не було бюстгальтера. Але Манфреда це ще не вельми здивувало, адже молоденькі австрійські дівчата, як правило, ніяких бюстгальтерів не носять. Трохи попестивши Марійчині груди, Манфред продовжив Марійку роздягати далі. Він розстебнув широкий шкіряний ремінь на Марійчиній спідниці, потім на тій спідниці він розстебнув ґудзик, потім почав поволі розстібувати «блискавку»… І тут Манфреда неначе струмом вразило: під спідницею на Марійці не було нічого. Ніякої спідньої білизни! Ніяких трусиків! Для Манфреда то була така несподіванка, що він на деякий час ледь не втратив дар мовлення!
     — Didn’t you wear any slips today?426 — боягузливо запитав Манфред, трохи отямившись від такого приємного шоку.
     — That was my surprise for you, Manfred! — відповіла Марійка. — Today I was really without underwear427.
     — You’ve been all that time without underwear! — здивовано вигукнув він після не дуже тривалої паузи. — You wore a jeans skirt without slips! You walked all that time without slips! You even wore go-go boots without slips! And I was ignorant about that fact all that time!428
     — I haven’t been wearing any slips since the yesterday’s evening as soon as I had taken a shower429, — зізналася Марійка. 
     — And as for that black miniskirt you wanted to put on with black sandals this morning, — продовжив Манфред допитувати Марійку тремтячим голосом, — did you put it on without slips too?430
     — Yes, I did! — радісно підтвердила Марійка. — I wanted to make a surprise for you431.
     — Oh! — застогнав Манфред. — If I knew that you had nothing under your black miniskirt, I wouldn’t object… I wouldn’t make you change it! How wonderful you are! How sexy you are! You wear miniskirts without underwear! How didn’t I notice it earlier?432
     Не стримавшись, Манфред одразу ж повністю роздягнувся, натягнув ґумку на свій інтимний орган, який давно вже перебував у стані ерекції, повів повністю голу Марійку до спальні та одразу ж повалив її прямо на ліжко. І знову розпочалося все так само, як і попереднього вечора. Тільки вже без шампанського, музики та свічок. Манфредові так хотілося скоріше поєднатися з Марійкою, що в нього вже не лишалося ніякого часу на будь-які ориґінальні фантазії. Йому хотілося лише одного — сексу! Чистого сексу — і більше нічого! Манфред був настільки збуджений Марійчиним сюрпризом, що вже не хотів більше нічого, крім сексу.
     — By the way, the Ukrainian national costume is worn without slips too, — відверто зізналася Марійка, лежачи разом з Манфредом, коли він її ще не залишив. — Ukrainian rural ladies have never worn any slips in the past. So, when I wear our national costume, which consists of a long embroidered shirt, an embroidered skirt, a waistcoat, an apron and a pair of red knee-high or ankle-high boots, I never put on slips. I wear it in the same way it used to be worn by our ancestors433.
     — Scottish guys wear kilts without slips too, — повідомив Манфред. — There’s such a tradition in Scotland, to wear kilts without underwear. Moreover, in the Scottish troops of the British army wearing kilts without underwear is compulsory according to the military regulations434.
     — When I finished the secondary school, — продовжила Марійка свою відверту розмову, — I was at the school-leaving party without underwear too. I was in a beautiful evening dress without slips… For the first time I started wearing my school dress without underwear at the end of the eighth form, when I was fourteen years old. I felt such a strong delight of liberty at that moment, when I had put off my slips in the school restroom. I can’t forget those feelings; I can’t forget that delight so far! It was wonderful!435
     Почувши такі відвертості, Манфред одразу ж кінчив та миттєво заснув після цього. 
     Наступного ранку Манфред на сніданок знову подав Марійці на широкій тарілці нарізані тоненькими скибками шинку, ковбасу та сир, а до цього всього — тонко нарізаний хліб різних сортів та якийсь джем, на котрому чомусь було написано «Marmelade». Марійка знала, що це слово англійською означає варення зі шкірок різних цитрусових. А тут ніяких цитрусових і близько не було. То був звичайний джем з червоної смородини. Марійка ще не знала, що ті слова в німецькій та англійській мові є «фальшивими друзями перекладача». 
     — By the way, — сказала Марійка, — you haven’t told me anything about the Black Cross Society yet436. 
     — That’s something like a club, — пояснив Манфред. — We gather together every Friday. So, I’d like to invite you to our next meeting this Friday. And then you’ll have a splendid opportunity to report at the University about the participation in this seminar. Would you like to speak with a short presentation of our common project?437
     — Yes, I would438, — погодилася Марійка. 
     Після сніданку Манфред знову запросив Марійку на прогулянку. Марійка одяглася саме так, як їй сподобалося, коли вона дивилася на інших дівчат на вулицях Інсбрука. Вона дістала зі своєї валізи коротку літню сукню з закритими плечима, але без рукавів. Надівши ту сукню знову на голе тіло, без спідньої білизни, Марійка підв’язалася широким шкіряним поясом. А свої голі ніжки — гладенькі та засмаглі — вона знову взула в чоботи, подаровані їй Манфредом попереднього дня. Побачивши Марійку, Манфред, не стримавшись, міцно обійняв її, а потім почав мацати її за талію, аби переконатися в наявності, чи у відсутності трусиків під тією сукнею. Він опускав обидві свої долоні все нижче й нижче, аж поки вони не торкнулися оголених Марійчиних колін. А, торкнувшись колін, Манфред почав підіймати свої долоні все вище, пестячи Марійчині оголені стегна, аж поки ті долоні не торкнулися оголеного Марійчиного лобка. Переконавшись у відсутності спідньої білизни на Марійці, Манфред миттєво піднявся з колін, кинувся на Марійку та обійняв її ще міцніше, ніж він робив це до того. А потім кілька разів поцілував Марійку в губи.
     А Манфред — як і попереднього дня — одягнувся неначе на пляж. У потерті «бермуди» останньої свіжості, у стару футболку, випрану безліч разів, але вже не в ту, що минулого разу. І знову він взувся босоніж у сандалії. 
     Цього разу Марійка та Манфред просто гуляли центральними вулицями та набережною річки Інн. Потім вони довго сиділи на лавочці в міському парку. Манфред залицявся до Марійки, пестив її по-різному, абсолютно не цураючись випадкових перехожих. В Австрії це було цілком нормальним явищем. 
     Сидячи в парку, Манфред запросив Марійку до казино у приміщенні готелю «Scandia Crown». Спочатку Марійка довго коливалася, адже вона раніше ніколи не бувала в казино. Та й радянська пропаґанда зображувала той заклад виключно в неґативних тонах. Але, все ж таки, нарешті Марійка погодилася. 
     — You can’t even imagine, how exciting, how absorbing it is, to play in a casino! — почав Манфред розмальовувати свої почуття від азартних ігор. — Even if you win nothing, nevertheless you’re happy with that solemn atmosphere dominating in the casino hall, with all this illumination, with the gambling spirit!439
     — Do you often play there?440 — поцікавилася Марійка. 
     — Not so often, — зізнався Манфред, — but sometimes I do it441. 
     — Have you ever won anything?442
     — Very seldom, — відповів Манфред, обійнявши Марійку та поцілувавши її. — Can you imagine, how happy you are when you win something?443
     — And when you lose?444
     На це Манфред нічого не відповів. Він просто ще раз обійняв Марійку та ще раз її поцілував. 
     В австрійських казино діяв досить суворий дрес-код для чоловіків: вони повинні були обов’язково бути в піджаках, із краватками, у штанах зі стрілками та в закритому шкіряному взутті. Ніяких джинсів, ніякого спортивного одягу, ніякого спортивного взуття… Для жінок вимоги щодо зовнішнього вигляду були менш суворими, адже розреґламентувати жіноче вбрання було практично неможливо. В оперних театрах вони були зобов’язані бути одягненими в довгі вечірні сукні — і обов’язково нижче колін. Але казино — то не оперний театр. Тому до казино жінки могли заходити в чому завгодно — за винятком, хіба що, джинсів та спортивного вбрання. 
     Увечері Манфред одягнувся зовсім не так, як він одягався вранці. На ньому тепер були елеґантні чорні штани з ідеальними стрілками, чорні шкіряні мешти з чорними носками, жовта однотонна сорочка з чорною краваткою та зелений піджак. Марійка навіть спочатку його не впізнала — настільки різко контрастував його зовнішній вигляд із тим, що було вранці.
     Сама Марійка одяглася в довгу вечірню сукню яскраво-червоного кольору, під котру вона знов не надягла ніякої спідньої білизни, в білий жакет, а взулася вона в ті самі чорні босоніжки на «шпильці», котрі Манфред «забракував» для звичайних прогулянок. 
     Припаркувавши своє «Ауді» все на тій самій платній стоянці, Манфред разом з Марійкою попрямував до готелю «Scandia Crown», у котрому, власне, й розміщувалося те казино. Коли вони увійшли всередину та пройшли через свого роду «блокпост», молоденька співробітниця в чорних штанах та чорному жилеті з білою блузкою зустріла Манфреда та Марійку на вході з підносом, на котрому стояли келихи з шампанським. Так вона вітала при вході всіх відвідувачів. 
     Марійка та Манфред узяли по келиху. А потім вони удвох одразу ж приєдналися до гри у французьку рулетку. Для Марійки, вихованій на радянській ідеології, все навколо було таким незвичним, таким привабливим, таким таємничим. Вона абсолютно не знала, як у ту рулетку грати, тому Манфред мусив їй усе пояснювати на ходу, проводячи з нею свого роду «лікнеп». Коротше кажучи, спочатку вони грали удвох за одного гравця. 
     Але Марійка досить швидко засвоїла правила гри та вже в наступній грі вона виступала як самостійний гравець — окремо від Манфреда. Марійці дуже сподобалося грати; вона повною мірою відчула весь смак тієї гри. 
     — Якби я опинилася за кордоном та пішла до казино ще якихось три роки тому, — мовчки подумала Марійка, — мене б точно виключили з комсомолу та, взагалі, погнали б звідусіль… Ось як часи змінилися! Я сиджу в цій залі, беру участь у грі, що в Радянському Союзі ще до недавнього часу була заборонена, і зовсім не боюся відповідальності за такий вчинок… Часи, насправді, змінилися! Ще зовсім нещодавно слово «казино», взагалі, сприймалося радянськими людьми як якась крамола, чи як лайка! А тут раптом мене особисто запрошують пограти у французьку рулетку… А яка тут загадкова атмосфера!
     Нічого Манфред з Марійкою того дня не виграли. Проте Марійці було дуже цікаво взяти участь у самому процесі цієї гри, бо все це було з розряду того, чого в радянській дійсності ще не було. Марійці просто хотілося скуштувати заборонених плодів. 
     Марійка просто насолоджувалася свободою. Вона насолоджувалася тією розкутістю, котрої вона не могла відчути ані в Радянському Союзі, ані в Румунії, ані навіть у Югославії. Австрія — то був зовсім інший світ. З тієї самої причини Марійка відмовилася від носіння спідньої білизни: вона прагнула насолодитися розкутістю, насолодитися розкріпаченням після багатьох років казармового виховання. Марійка вперше по-справжньому відчула себе людиною. В неї по-справжньому пробудилося почуття власної гідності в повному обсязі. Марійка перебувала у стані справжньої ейфорії.
     Вранці наступного дня Манфред повіз Марійку до Зальцбурґа, аби показати їй те чудове місто, в котрому народився Моцарт. Там вони довго гуляли садом Мірабелли, потім відвідали обидва будинки, пов’язані з життям Моцарта — і той будинок, у котрому він народився, й той будинок на Ґетрайдеґассе, де він мешкав пізніше. Після цього вони гуляли по Ґетрайдеґассе, обійнявшись один з одним, а потім вони забралися на замкову гору, котра височіла над усім містом на висоті майже триста метрів. На замкову гору ходив фунікулер, проте Марійка з Манфредом вирішили підійматися на ту гору пішки. На Марійці були широкі шорти, що давали їй необмежену свободу рухів, а у своїх тенісних капцях Марійка з легкістю покривала багатокілометрові відстані й при цьому не втомлюватися. З замкової гори відкривалася чудова панорама центральної частини цього казкового міста. На фасадах багатьох будинків у старій частині міста були написані роки побудови, котрі буквально шокували Марійку: 1380, 1290…
     — How old these houses are! — вигукнула Марійка. — I can’t even imagine, how long ago they were constructed!445
     А ще Марійка була дуже здивована, побачивши, як деякі будинки були не збудовані з цегли, а висічені у скелях. 
     Дуже вузенькими вуличками, деякі з котрих були шириною лише у три, чи навіть у два метри, Марійка та Манфред вийшли спочатку на Ринкову площу, а звідти — на набережну річки Зальцах, де вони пообідали в ресторані, розташованому на терасі, звідки відкривався чудовий вид на набережну та прилеглі квартали. А після обіду вони поблукали по Лінцер Ґассе, на котрій були розташовані численні модні крамниці. У сувенірній лавці Манфред придбав Марійці шоколадні цукерки з портретом Моцарта та з написом: «Echte Salzburger Mozartkugeln».
     — Mozart’s eggs! — вигукнула Марійка. — By the way, they could be a very nice gift for my relatives and friends in Czernowitz!446
     — Do you want to poison them?447 — здивовано запитав Манфред. 
     — Are these sweets dangerous?448 — не менш здивовано перепитала Марійка. 
     — Oh, I’m sorry, we’re speaking English now! — схопився Манфред. — The matter is that in German the word “Gift” means “poison”449. 
     У п’ятницю, другого серпня, Манфред повіз Марійку на Боденське озеро, до міста Бреґенц. А увечері того ж самого дня, повернувшись з Інсбрука, Манфред запросив Марійку на чергове засідання Товариства Чорного Хреста.
     Місцеве відділення цього товариства збиралося щоп’ятниці в якомусь студентському клубі з баром, де можна було вибрати пиво більш ніж двадцяти сортів. Найдешевше коштувало аж тридцять шилінґів. 
     Поступово члени товариства, більшість із котрих складалася зі студентів місцевого університету, сходилися та розсаджуватися в затишній кімнаті з м’якими кріслами та ліхтариками з ультрасучасним дизайном. Кімната була обклеєна численними тематичними плакатами, що віддзеркалювали діяльність тієї організації. Важко було збагнути Марійці, що те товариство займалося дослідженням військових поховань, адже те засідання, скоріше, нагадувало якусь студентську вечірку. Обстановка була вельми розкутою навіть тут. 
     Беручи до уваги профіль того товариства, Марійка постаралася одягнутися по-діловому: в білу блузку, чорну краватку, чорні довгі штани та чорні бальні черевики. Проте, як виявилося, вона виглядала немов біла ворона — порівняно з іншими учасниками того засідання, одягненими переважно по-молодіжному, чи навіть по-спортивному: у джинсах, футболках, кросівках, чи навіть у шортах та сандаліях на босу ногу. Навіть Манфред був у джинсах, у сірій футболці та в сандаліях.
     — Liebe Freunde, — звернувся Манфред до всіх присутніх. — Ich möchte euch unsere Gästin aus der Sowjetunion, aus Czernowitz, vorstellen. Sie heißt Maria. Sie ist Studentin an der Universität Czernowitz, Fakultät für Geschichte. Wir nehmen zusammen in einem gemeinsamen Forschungsprojekt teil, und zwar in der Renovierung des Militärfriedhofes bei einem bukowinischen Dorf am Dniester-Ufer. Leider spricht Maria noch kein Deutsch, deshalb stellt sie ihre Präsentation auf Englisch vor450. 
     Перейшовши на англійську мову, Манфред звернувся до Марійки.
     — So, Mary, you’re welcome. Tell us about this project, please451.
     Піднявшись зі свого місця, Марійка вийшла на середину кімнати та почала розповідати про все, що робилося за цим проектом. Коли Марійка закінчила свою доповідь, Манфред приніс їй півлітровий фужер із якимось світлим пивом. Усі присутні в клубі були просто в захопленні від Марійки. Вони були зачаровані тим, що Марійка дуже впевнено розповідала про той проект. Та й її англійська мова була просто чудовою… Заняття з репетиторами, як виявилося, не були марними…
     Коли Марійка та Манфред нікуди не виїздили, вони обідали вдома. Обід готував, в основному, Манфред. Але одного разу Марійка запропонувала Манфредові свої послуги, аби продемонструвати власні кулінарні навички. Вона влаштувала Манфредові обід в українському стилі. На перше Марійка приготувала український борщ, а на друге — вареники з сиром. Для посилення національного колориту Марійка увімкнула магнітофон та поставила касету з українськими піснями з першого фестивалю «Червона рута», що проходив у Чернівцях за два роки до того. Манфред був просто в захваті: він навіть і не очікував, що Марійка вміла так смачно готувати…
     Ось так промайнув перший тиждень. А за ним — і другий. День від’їзду невблаганно наближався. 
     За три дні до від’їзду Манфред повіз Марійку, аби показати їй Відень — як він і обіцяв у день Марійчиного приїзду. Зібравши всі свої речі, Марійка акуратно впакувала свою валізу та дорожню сумку. Манфред розбудив її о п’ятій годині ранку, аби вони могли якомога раніше приїхати до Відня та поселитися там у мотелі посеред Віденського лісу, двомісний номер у котрому Манфред зарезервував заздалегідь. Поснідавши, вони вирушили в дорогу. По дорозі вони на дві години заїхали до Лінца, розташованого на березі Дунаю. Це місто дуже нагадувало Марійці Львів. Там, у Лінці, вони й пообідали в китайському ресторані.
     А увечері, близько шостої години, вони були вже у Відні. Мотель, у котрому вони зупинилися, насправді, був розташований посеред Віденського лісу. Зареєструвавшись, отримавши ключі від номера та занісши в нього всі речі, Манфред повіз Марійку, аби показати їй вечірній Відень, від казкової ілюмінації котрого Манфред і сам був у справжньому захопленні. Було досить прохолодно, тому Марійка одяглася в джинси та штормівку. 
     Припаркувавши своє «Ауді» на стоянці неподалік від університету, Манфред та Марійка вийшли на майдан, названий на честь Франкліна Рузвельта. Архітектурною домінантою того майдану була неоґотична церква Вотівкірхе. З вечірньою підсвіткою вона виглядала особливо чарівно — немов кришталева.
     — What a beautiful Gothic church!452 — вигукнула Марійка, подивившись на ту церкву.
     — The church is really very beautiful, — погодився Манфред. — However it isn’t the authentic Gothic style. This is a counterfeit of the nineteenth century453. 
     — But nevertheless I like it!454 — вигукнула Марійка.
     Навколо було велике пожвавлення; вулиці були переповнені публікою. Повсюди сяяли вогні великого міста. Чи не на кожному будинку були неонові вивіски, котрі горіли різнокольоровими вогнями. Марійка потрапила немов на якесь велике свято. 
     На початку бульвару Шоттенрінґ Манфред та Марійка спустилися в підземний перехід, котрий водночас був і торговельним центром із численними крамницями та кав’ярнями, і станцією метро «Schottenring». І тут Марійка потрапила немов до якогось підземного палацу з яскравими вітринами, різнокольоровою ілюмінацією та ідеально гладкою підлогою. Навколо все було так чисто, так акуратно, так охайно. Марійка неначе потрапила в якийсь паралельний світ. Після похмурої радянської дійсності все навколо здавалося Марійці суцільним маревом. Нереальним, неможливим маревом. 
     Перейшовши вулицю тим казковим підземним переходом, Манфред вивів Марійку на інший бік того величезного майдану та повів її вулицями Шоттенґассе, Фрайунґ та Наґлерґассе до центру міста — на довгу та вузьку площу Ґрабен із чумним стовпом посередині та з пальмами в горщиках по боках.
     — So, this is the very heart of Vienna!455 — урочисто оголосив Манфред. 
     Навколо блукали натовпи туристів та місцевих мешканців. Публіка була такою ґламурною, такою святковою, неначе всі люди навколо гуляли на одному ґіґантському весіллі. Повсюди на майдані були розставлені столики численних вуличних кав’ярень, за котрими сиділи дуже респектабельні відвідувачі. Повсюди горіли різнокольорові неонові вогні, а всі будівлі навколо підсвічувалися численними настінними прожекторами, котрі кріпилися на фасадах під таким кутом, аби створити ілюзію, неначе всі ті будівлі світилися самі собою. 
     — What a beautiful city! — вигукнула Марійка. — I’m really very excited with it! Even an underground crossing is like an underground palace from a fairy tale!456
     — This crossing isn’t so big, — повідомив Манфред. — The crossing near the opera house is much bigger, much longer457.
     І ось площею Ґрабен вони вийшли до найвідомішої віденської споруди — до собору Святого Стефана, котрий так само підсвічувався численними настінними прожекторами, й від цього виглядав якимось загадковим та містичним. 
     — At last I can see this beautiful cathedral with my own eyes! — крикнула від задоволення Марійка. — I didn’t even imagine that St. Stephen’s cathedral is so big and so monumental!458 
     — Let’s come closer, — запропонував Манфред. — We’ll see whether it’s still opened459.
     Навколо собору ходили ряджені в костюмах епохи рококо, пропонуючи перехожим запрошення на різноманітні культурні заходи. На щастя, собор був іще відкритим. Манфред та Марійка зайшли всередину. 
     Під ґотичним склепінням панувала напівтемрява. Здавалося, що даху в того собору зовсім нема, а тонкі ґотичні колони уходять просто в небо — далеко-далеко, високо-високо. Уходять і розчиняються в космічному просторі…
     Постоявши хвилин десять у проході, Марійка підійшла ближче до вівтаря, а потім почала милуватися настінними прикрасами. У коридорі вона раптом побачила стенд зі світлинами того собору, зробленими в 1945 році, коли Відень щойно було взято радянськими військами. То була суцільна руїна: у соборі обвалився дах, повилітали шибки з унікальними вітражами, котрі вже були втрачені назавжди. Та й навколишні будівлі всі були зруйновані. 
     — Можу собі уявити, як непросто було все це заново відтворити, — мовчки подумала Марійка.
     Вийшовши з собору, Марійка була трохи розчарована, побачивши якраз напроти собору ультрасучасну будівлю з великими дзеркальними стінами. 
     — Does it seem to you that this building doesn’t harmonize with the cathedral and other surrounding buildings at all? — запитала Марійка. — It looks like an alien in the very heart of the medieval city!460
     — No, it doesn’t, — не погодився Манфред. — Each building is an indication of a particular period of history; it’s an indication of trends peculiar to this or that epoch. Just in the same way I can complaint that the Baroque buildings don’t harmonize with the Gothic ones. So, why shall the modern buildings imitate the architecture of the previous epochs?461
     Марійка нічого на це не відповіла, бо вона залишалася при власній думці. 
     Від собору Манфред повів Марійку пішохідною вулицею Кернтнерштрассе, що вела до оперного театру. На тій вулиці так само гуляла численна ґламурна публіка, хоча всі крамниці були вже зачинені. Годинник вже показував двадцяту годину. Як і на площі Ґрабен, на тій вулиці було дуже багато неонової ілюмінації. 
     Будівля оперного театру дуже вразила Марійку своїм фасадом. Чернівецький драмтеатр та навіть Львівська опера виглядали справжніми карликами, порівняно з Віденською оперою. 
     Обійшовши будівлю оперного театру з усіх боків, Марійка та Манфред спустилися в підземний перехід, що вів прямо до Карлсплац. 
     — That’s that very tunnel I’ve told you about462, — повідомив Манфред, сказавши, що то був саме той підземний перехід поблизу опери, котрий він і мав на увазі.
     — It impresses me so greatly! — вигукнула Марійка. — So many cafés, so many shops are concentrated here! That’s pretty wonderful!463
     — There’s a subway station too464, — додав Манфред. 
     Тим тунелем вони вийшли на майдан Карлсплац, архітектурною домінантою котрого була барокова церква Карлскірхе з величезною овальною банею та вежами по боках, схожими на мінарети. На протилежному боці того майдану, на даху одного з численних монументальних будинків доби Франца-Йосипа, світилася неонова реклама якогось чаю: «Milde Sorte…». На тому майдані розміщувалася вузлова станція, на котрій сходилися ледь не всі трамвайні маршрути, а також станція приміської електрички, котра в межах міста курсувала як звичайний міський трамвай.
     З Карлсплац Манфред повів Марійку в бік Нашмаркту та показав їй шикарний білий сецесійний павільйон із позолоченою банею та з написом: «Der Zeit ihre Kunst, der Kunst ihre Freiheit465». 
     — Its own art for each time, its own freedom for the art, — переклав Манфред Марійці англійською той напис. 
     А від сецесійного павільйону Манфред повів Марійку — знову через Карлсплац — до довгого та вузького майдану Шварценберґ-Плац, в одному з кутів котрого стояв пам’ятник радянським воїнам. 
     — And this is the monument to the Soviet warriors466, — повідомив Манфред, показуючи Марійці ту величну споруду з широкою колонадою обабіч високого п’єдесталу зі статуєю солдата посередині. 
     Перед тим пам’ятником бив розкішний фонтан з різнокольоровим підсвіченням, струмені котрого то підсилювалися, то послаблювалися.
     — Are the city authorities going to demolish this monument?467 — поцікавилася Марійка. 
     — Why? — здивовано запитав Манфред. — It’s a piece of our history! Moreover it’s a very valuable piece of art!468
     — But the monuments to the Soviet warriors are being demolished all over the East Europe, — пояснила Марійка. — In Czechoslovakia, for example, or in Poland469.
     — I can understand the people in those countries, — пояснив Манфред. — The monuments like this one are perceived first of all as symbols of totalitarism. Fortunately, Austria has never experienced the communist regime. Of course, we also used to suffer from the political repressions conducted by the Soviet military administration during the years of the Soviet occupation from 1945 till 1955. However, Austrian communists have never come to the power. And since 1955 Austria is a free country with a democratic political regime and free market economy with some elements of socialism. Besides, Austria is a more civilized country than the adjacent East-European countries. It belongs to the Western world although it remains neutral concerning different political blocs. On the other hand, soldiers weren’t guilty in political crimes. They just fulfilled the orders issued by politicians470. 
     — I agree with you, — погодилася Марійка. — Soldiers are not guilty. They were merely subjected to the military discipline. They merely fulfilled the military orders only… Just like my elder brother… He wasn’t guilty that he had been sent to Afghanistan… He just disappeared there… Nobody knows whether he was killed or captured. But it’s that very fact, which made me join the Black Cross Society471. 
     — I understand472, — відповів Манфред.
     Від Шварценберґ-Плац Манфред повів Марійку знову до Кернтнерштрассе, а звідти, через Герренґассе, тобто Панську вулицю, — до найвідомішої віденської кав’ярні «Central», інтер’єр котрої був розписаний у візантійському стилі та чимось нагадував інтер’єри чернівецької Резиденції. 
     — How the interior of this café resembles the interiors of the main buildings of our University!473 — вигукнула Марійка, перебуваючи у стані справжньої ейфорії.
     — I agree, — погодився Манфред. — There IS something in common474. 
     У затишній залі тієї кав’ярні, на стінах котрої висіли портрети різноманітних австрійських коронованих осіб, виступав якийсь циганський ансамбль зі скрипалем-солістом. Манфред знайшов вільні місця, посадив Марійку та сів сам, поклавши перед Марійкою папку з меню. 
     — What would you like to choose?475 — запитав Манфред.
     — I don’t know, — відповіла Марійка. — I’m not hungry476.
     — Let me order myself both for you and me then477, — сказав Манфред.
     Він покликав офіціанта.
     — Bitte zweimal Melange und zweimal Sachertorte478, — попросив Манфред.
     Офіціант одразу ж занотував це замовлення собі у блокнот та пішов назад до службового приміщення. 
     — Now I’ll treat you to two main specialties of Vienna!479 — оголосив Манфред.
     — Where’s the restroom here?480 — запитала Марійка.
     — Round the corner, — відповів Манфред. — There’s also a phone cell. If you want to call your parents you can do it very easily here481. 
     Марійка пішла до туалету, а, вийшовши, вирішила зателефонувати додому. Вона опустила в автомат дві монети по десять шилінґів та набрала два нулі, потім — код СРСР, а потім — код Чернівців та домашній номер. Слухавку на тому боці взяв Степан Вікторович.
     — Алло, хто це? — запитав Степан Вікторович.
     — Це Марійка.
     — А звідки ти телефонуєш так пізно?
     — З Відня.
     — А що за музика там грає? — поцікавився Степан Вікторович. — Ти зараз на якомусь бенкеті?
     — Ні, я у звичайній віденській кав’ярні, — відповіла Марійка. — А музика — це там виступає циганський ансамбль. 
     — А я вже гадав, що тебе запросили на якийсь бенкет, чи на весілля.
     — Ні, я зараз із Манфредом сиджу в одній з віденських кав’ярень, — пояснила Марійка.
     — Ну, тоді я вам бажаю приємно провести час, — сказав Степан Вікторович. — Коли ти їдеш додому?
     — Післязавтра вранці, — відповіла Марійка.
     Розпрощавшись із татом, Марійка поклала слухавку та повернулася до Манфреда. Замовлення вже стояло на столі.
     — What a tasty cake!482 — вигукнула Марійка, скуштувавши тістечко «Sacher». 
     — I say, this is one of our specialties, — запевнив Манфред. — And this coffee is also prepared according to the local recipe483. 
     Розплатившись своєю кредиткою за себе та за Марійку, Манфред вийшов з кав’ярні та повів Марійку Панською вулицею до майдану Міхаелерплац, звідки розпочиналася цитадель Гофбурґ. Пройшовши через внутрішнє подвір’я Гофбурґу до Гельденплац, тобто Майдану Героїв, на котрому перед палацом Neue Burg стояли одразу два кінних пам’ятники — Євгенові Савойському та ерцгерцоґові Карлові, — через ампірну браму Бурґтор Манфред та Марійка вийшли до площі Марії-Терезії, де між двома будинками-близнюками, в одному з котрих розміщувався природно-історичний музей, а в іншому — художньо-історичний, стояв пам’ятник Марії-Терезії. Звідти вони завернули на «Віденський Бродвей» — на широку, розкішну та імпозантну Маріагільфер-Штрассе. Ось там тієї неонової ілюмінації було, насправді, як на Бродвеї. Марійка була просто в захваті. 
     Дійшовши до Західного вокзалу на Європейському майдані, Манфред та Марійка пішли тією ж самою вулицею назад. Повернувшись на бульвар Бурґрінґ, вони пішли тим бульваром повз неокласичну будівлю парламенту, схожу на античний храм, далі — повз неоґотичну будівлю ратуші, котра при світлі настінних прожекторів виглядала дуже легкою та повітряною, і, нарешті, — повз монументальну університетську будівлю у стилі італійського ренесансу.
     Повернувшись до Вотівкірхе, вони знову сіли в Манфредове «Ауді» та поїхали знов до мотелю. Коли вони повернулися до свого номера, було вже далеко за північ. 
     — How do you like Vienna?484 — поцікавився Манфред.
     — It’s like a fairy-tale! — вигукнула Марійка. — It seems to me as if it were nothing but a dream. Something like Fata Morgana485. 
     І Манфред, і Марійка були вже дуже втомлені, тому вони миттєво повалилися разом на ліжко та одразу ж заснули. На секс вже сил не вистачало ані в нього, ані в неї. 
     Прокинулися вони майже о восьмій годині ранку. 
     — Get up, please! — вигукнув Манфред, подивившись на годинник. — We must have breakfast now!486
     Вмившись, вони удвох спустилися до кімнати для сніданків під вивіскою «Frühstücksraum», де на спільному столі стояли коробки з мюслі та кукурудзяними пластівцями, графини з соками та молоком, термоси з кавою та кип’ятком для чаю, миски з йогуртами, кошики зі щойно випеченими булочками, тарілки з нарізаними тонкими скибками ковбасами, сирами та шинкою, вазочки з маргаринами, желе, джемами, медом та нуґою в одноразових упаковках… А поруч стояв акуратно складений чистий посуд. Манфред узяв чисту тарілку та чисту склянку, після чого почав накладати собі різних ковбас та сирів, а у склянку налив помаранчевий сік.
     Для Марійки шведський стіл був у дивину, тому вона спочатку з цікавістю дивилася, як поводилися в тій кімнаті інші мешканці мотелю, аби не потрапити в якусь неприємну ситуацію.
     Після сніданку Манфред знову повіз Марійку до центру Відня, аби показати Марійці, як Відень виглядає вдень. Вийшовши з легковика, вони пішли вже знайомими вулицями до собору Святого Стефана. Від собору Манфред повів Марійку вулицею Ротентурмштрассе в бік Дунайського каналу. Завернувши на вулицю Фляйшмаркт, Манфред вивів Марійку до невеличкого майдану, де сходилися вулиці Постґассе та Шьонлатернґассе. На тому майдані Марійка побачила невеличку церкву Святої Варвари, прибудовану до будівлі головпоштамту. 
     — That’s a Ukrainian church487, — повідомив Манфред.
     Для Марійки то була справжня несподіванка — побачити українську церкву в центрі Відня. На щастя, двері тієї церкви були відкриті. Марійка з Манфредом зайшли всередину. 
     У «передбаннику» висіли стенди з інформацією українською та німецькою мовами. Там можна було й узяти з собою безкоштовні україномовні ґазети, що видавалися тією парафією. Марійка та Манфред зайшли всередину основного приміщення, в невеличкій залі котрого були розставлені стільці немов у костьолі. У залі біля вівтаря стояла якась жінка, котра прибирала в тому приміщенні.
     — Добрий день! — звернулася Марійка до тієї жінки. — Вибачте, а коли тут проводиться служба?
     — Щонеділі о дев’ятій годині, — відповіла та жінка. — При вході на дверях висить докладний розклад. А кожної четвертої неділі в Українській домівці на Шьонлатернґассе влаштовується парафіяльна кава.
     — На жаль, завтра я вже маю їхати назад, — сказала Марійка.
     — А звідки Ви приїхали? — поцікавилася жінка.
     — З Чернівців, — відповіла Марійка. 
     — О, Чернівці — це таке гарне місто! — вигукнула жінка. — Звідти до нас часто приїздив один професор.
     — Ви маєте на увазі Остапа Борисовича Залізняка? — підказала Марійка.
     — Так, так, — підтвердила та жінка. — Саме пана Залізняка.
     — Я йому дуже вдячна, — зізналася Марійка. — Це саме він мені допоміг сюди приїхати. Зараз для радянських людей створюється стільки перешкод, аби вони якомога менше їздили за кордон. Нібито залізної завіси вже нема, але, все одно, я стільки штучних перешкод мусила подолати, аби сюди потрапити…
     Попрощавшись із тією жінкою, Марійка та Манфред вийшли з церкви. 
     Перетнувши Дунайський канал по мосту Аспернбрюке, Манфред повів Марійку вулицею Пратерштрассе повз будинок Штрауса до парку Пратер. 
     — Where are we going now to?488 — поцікавилася Марійка.
     — To Prater, — повідомив Манфред. — This is our… This is something like Disney-Land489.
     У Пратері було дуже багато шикарних атракціонів, проте всі вони так не вразили Марійку, як її вразив центр Відня.
     Пообідали Манфред та Марійка в ресторані за оперним театром. У тому ресторані був шведський стіл, причому платити треба було не за конкретні страви, а лише за тарілку — маленьку, середню, чи велику. А на ту тарілку можна було класти все, що завгодно. Після обіду Манфред повів Марійку до центрального міського парку з відомим квітковим годинником та не менш відомим пам’ятником Йоганнові Штраусові. Завівши Марійку в один з потаємних кутків того парку, Манфред — як і в парку Амбрас у його рідному Інсбруку — посадив Марійку на лавку під широким платаном та почав її одразу ж обіймати та цілувати. Марійка була знову в тій самій джинсовій спідниці та в тенісних капцях, тому її гладенькі ніжки були для Манфреда цілком доступними. Манфред одразу ж почав перевіряти, чи була в Марійки спідня білизна. Спідньої білизни знову не було. Манфред застогнав від задоволення. Марійці стало спочатку дуже страшно, адже будь-хто міг пройти повз них та побачити, як Манфред до неї залицяється та лізе своїми руками їй під спідницю, пестячи її інтимні місця. Проте нікого навколо не було. Було дуже тихо та спокійно, ніби вони й сиділи не в парку посеред мегаполісу, а десь далеко за містом, у якомусь темному лісі, де навколо нема ніякої цивілізації. Дуже швидко Марійка припинила звертати увагу на те, що відбувалося навколо. Тим більш, вони були далеко не єдиними, хто так робив. Марійка помітила, що австрійці досить-таки відверто демонстрували свої любовні почуття: цілувалися, сидячи на лавках, чи за столиками вуличних кав’ярень, або ходили, обіймаючись один з одним. До того ж, усе одно, Марійку у Відні ніхто не знав, отже, в неї не було причини, аби соромитися. Вона теж почала пестити Манфреда, обійматися з ним, цілувати його міцно в губи, абсолютно не звертаючи ніякої уваги на те, що відбувалося навколо. Так вони й просиділи наодинці один з одним: Манфред та Марійка… Він і вона… А навколо панувала неповторна віденська атмосфера, котра була відчутна в кожному найпотаємнішому кутку цього чудового міста… Він, вона і Відень…
     Гуляючи віденськими вулицями, Марійка помітила, що попри всю ту досить вільну мораль, попри всю розкутість та розкріпачення, Відень, усе одно, лишався якимось досить консервативним містом. І не стільки консервативним, скільки пуританським. Майже ніхто з віденських дівчат не ходив у міні-спідницях, чи в коротких шортах. А якщо хтось і зустрічався Марійці в міні, то, скоріше за все, то були туристки зі Східної Європи, чи з середземноморських країн, чи з США.
     А, взагалі, Відень трохи нагадував Марійці і Ригу, і Львів, і Ленінград. Набережна Дунайського каналу виглядала немов набережна Дауґави в Ризі, а прибуткові будинки доби Франца-Йосипа на центральних віденських вулицях трохи далі від середньовічної частини міста нагадували Марійці Ленінград. Ця архітектура навіть на сталінську була трохи схожа. Дуже швидко Марійка, взагалі, припинила у Відні відчувати себе за кордоном. Відень став для Марійки по-справжньому дуже рідним містом, у котрому Марійка відчувала себе як удома. В Інсбруку вона себе так не відчувала; Інсбрук здавався Марійці якимось чужим. Серед високих скелястих гір та специфічної тірольської архітектури Марійка відчувала, що вона, дійсно, була за кордоном. А у Відні такого відчуття не було. Відень здавався Марійці якимось до болю знайомим містом, де кожна вулиця нагадувала Марійці ті місця, де вона вже була раніше. 
     Проте Марійку дуже обурило те, що на центральних віденських вулицях, котрими їздили фіакри, запряжені конячками, гній від отих конячок не одразу прибирався. Так цей гній упродовж цілого дня й лежав на бруківці. А одного разу Марійка була свідком того, як один якийсь японський турист, задивившись, вступив прямо в той гній. Як він потім матюкався своєю рідною мовою на цілу вулицю — це треба було побачити та почути!
     А ще Марійку дуже сильно здивувала велика кількість слов’янських прізвищ. Спочатку вона думала, що все це поляки, чи хорвати. Проте Манфред пояснив Марійці, що слов’янські прізвища в австрійців, насправді, зустрічаються досить часто. Він навіть розповів Марійці історію про те, як він був присутнім на футбольному матчі між Австрією та Чехословаччиною. І коли перелічили по прізвищах чехословацьку команду, всі прізвища в ній виявилися німецькими. А ось коли представили членів австрійської команди, всі прізвища в ній виявилися слов’янськими…
     Посидівши з Марійкою десь близько години в парку та вдосталь націлувавшись із нею, пестячи Марійчині ніжки, Манфред повіз її показувати їй численні віденські палаци. Спочатку він показав їй палац Бельведер, з балкона котрого в 1955 році було проголошено відновлення австрійської незалежності. Палац виправдовував свою назву: з того балкону відкривалася дивовижна панорама центральної частини Відня, над котрою височів шпиль собору Святого Стефана. Чимось Марійці той вигляд нагадав вигляд з балкону Мармурової зали в Резиденції. 
     А потім Манфред повіз Марійку до палацу Schönbrunn, котрий належав тоді нащадкам австрійських кайзерів. Марійці дуже сподобалася і сама будівля, пофарбована в яскраво-жовтий колір, що символізував золото, і шикарний парк з копіями античних статуй та різноманітними екзотичними рослинами. Вони удвох піднялися на високий пагорб, на котрому стояла монументальна споруда, чимось схожа на тріумфальну арку. А біля неї був басейн, у котрому та споруда віддзеркалювалася немов мавзолей Тадж-Махал. А з того пагорба весь Відень було видно як на долоні. Марійка по-справжньому закохалася у Відень. Вона відчувала в тому місті такий комфорт, такий затишок. Їй так не хотілося залишати те казкове місто.
     По дорозі до мотелю Манфред зупинив своє «Ауді» біля великого супермаркету на виїзді з міста, аби Марійка могла вибрати подарунки для своїх родичів та друзів. Він також брав участь у виборі всіх тих подарунків, даючи Марійці численні корисні поради. А потім за все це розрахувався — і знову не готівкою, а кредитною карткою. 
     До кожного подарунку Марійка додала по коробці з «яйцями Моцарта», адже вона побачила в цих шоколадних цукерках якийсь символ Австрії, котрий ні з чим не можна було сплутати. До того ж, вони дуже нагадували Марійці великодні солодощі у формі яєць, чи просто кульок. А татові та Богданові вона ще придбала по дві пляшки австрійського пива. 
     І ось настав день від’їзду. Вранці Манфред підійшов до адміністраторки готелю зі словами «Jetzt möchten wir uns abmelden490». А Марійка, тим часом, вже знов одяглася у свої дорожні джинси та штормівку, а потім акуратно запакувала всі свої речі. Два тижні промайнули немов дві години. 
     Поснідавши на першому поверсі, вони залишили ключ у дверях готельного номера — так, як попросила адміністраторка, — та поїхали до Південного вокзалу. По дорозі Манфред заїхав до якоїсь фотомайстерні, куди він у день приїзду до Відня здавав плівки зі світлинами, зробленими в Інсбруку, Зальцбурґу та Бреґенці. Вийшовши з фотомайстерні та сівши в салон свого «Ауді», де залишалася сидіти Марійка, Манфред простягнув їй конверт зі світлинами, залишивши собі неґативи. 
     — That’s for you, — сказав Манфред, простягнувши світлини. — As for the pictures from Vienna, I’ll send them to you via mail491.
     — But there are too few chances that I’ll receive them492, — висловила свою стурбованість Марійка. 
     — If you fail to receive them, — заспокоїв Манфред, — I’ll make more copies and bring them to you as soon as I arrive in Czernowitz again493. 
     Марійка почала дивитися на світлини. Ось вона в Інсбруку перед палацом Максиміліана, а ось вона вже на мосту через річку Інн. А ось вони сидять удвох у вуличній кав’ярні. А ось — Марійка вже в чоботях позує Манфредові на вулицях Інсбрука одразу ж після того, як Манфред придбав їй ті чоботи. На тих світлинах чітко було видно, що Марійка була в тих брунатних чоботях з голими ногами, але ніхто навіть і не підозрюватиме, що під її джинсовою спідницею тоді не було нічого — ніякої спідньої білизни… А ось — вже Зальцбурґ, де Марійка позує в коротких білих шортах. А це вже вона позує в тих самих білих шортах на узбережжі Боденського озера…
     Подивившись на те, що вийшло на всіх тих плівках, Марійка заховала конверт зі світлинами собі в сумочку та почала морально готуватися до розставання з Манфредом. Так вони й доїхали до колійного дворця.
     — It’s for you, Mary, — сказав Манфред, зупинивши своє авто біля колійного дворця та простягнувши Марійці фіолетову банкноту номіналом в одну тисячу шилінґів з портретом відомого фізика Ервіна Шрьодінґера. — I’m giving you this money so that you’d be able to buy a return ticket494.
     Вийшовши з авта, Манфред витягнув з багажника Марійчині валізу та дорожню сумку, після чого він поніс їх до вестибулю.
     — Bitte einen Fahrschein nach Pressburg für heute495, — сказав Манфред, підійшовши до одного з вікон квиткових кас. 
     Марійка одразу ж витягнула зі свого гаманця ту банкноту в тисячу шилінґів. Узявши квиток та здачу, Марійка пішла слідом за Манфредом, котрий підніс її речі прямо до братиславського потяга та навіть заніс їх у вагон. Поклавши валізу та дорожню сумку на підлогу, Манфред одразу ж обійняв Марійку та поцілував її прямо на очах в іншої пасажирки, що сиділа в тому самому купе. 
     — I’m so grateful that you’ve managed to come to me! — вигукнув Манфред. — I love you, Mary!496
     — I love you too!497 — відповіла Марійка, поцілувавши Манфреда.
     Аби не проґавити той момент, коли потяг рушить у путь, Манфред вийшов з вагона та встав на пероні напроти вікна того купе, де сиділа Марійка. Він стояв там, аж поки потяг не зрушив з місця. А коли він зрушив, Манфред помахав рукою Марійці, а Марійка — Манфредові.
     — Is this your father?498 — запитала жінка з сильним американським акцентом.
     — No, — відповіла Марійка. — He’s my boy-friend. How could he be my father if I’m twenty-one and he’s twenty-seven?499
     — You look as if you were seventeen, — зізналася американка, — but your boy-friend looks as if he were forty! Therefore I thought that he’s your father500.
     — Are you from the USA?501 — поцікавилася Марійка, почувши явно не британську вимову.
     — Yes, you’re right, — підтвердила американка. — I’m an American journalist. I’m going to Bratislava. And you? Are you from Czechoslovakia?502
     — No, I’m from the Soviet Union, from Ukraine503, — повідомила Марійка. 
     — Oh, Gorbachov, Perestroika, Glasnost! — вигукнула американка. 
     Марійці дуже не сподобалося, що її країну ототожнюють тільки з цим, проте вона старалася бути з американською супутницею якомога дипломатичнішою. Але вона не в змозі була довго тримати все це в собі.
     — I’m sorry, — зізналася Марійка, — but I wish you wouldn’t tell me about these stereotypes. Of course, I don’t want to air my dirty laundry, but I must confess you that Gorbachov is treated inside our country in an entirely different way than abroad. I’m not satisfied with his recent policy. He’s very slow in his both political and economic reforms. Moreover since the beginning of this year he began to retire. Now I’m afraid that the conservative forces will come to the power pretty soon and strangle all the gains of liberalization. They try to restore the status-quo before 1985 just now!504
     Тут до купе зайшов австрійський кондуктор. Марійка та її американська супутниця одразу ж дали йому свої квитки. Кондуктор подивився на них, проштампував, віддав їх назад та побажав приємної поїздки. Після нього до купе зайшли австрійський прикордонник та австрійський митник. Прикордонник у сірій уніформі подивився на Марійчин паспорт, проштампував його на сторінці, де була вклеєна австрійська віза, та сказавши: «Ich wünsche Ihnen eine gute Heimfahrt!505», пішов далі. Паспорт американки він, взагалі, не штампував — лише подивився на нього, сказавши американці майже те ж саме, що й Марійці: «Ich wünsche Ihnen eine gute Reise!506». А австрійський митник просто кинув свій погляд на купе та, нічого не сказавши, пішов геть. І ось потягом почали ходити чехословацькі прикордонники. Узявши Марійчин паспорт, вони щось запитали Марійку чеською, чи словацькою мовою. 
     — I’m going to L’viv507, — пояснила Марійка англійською. 
     — Everything is clear508, — відповів один з чехословацьких прикордонників, поставивши на останній сторінці транзитний штамп, що давав Марійці право перебувати на території Чехословаччини протягом двадцяти чотирьох годин, та віддавши паспорт назад. Паспорт американки знову не був проштампований. 
     І тут до купе зайшов чехословацький митник. Перш за все, він попросив у Марійки її паспорт. Марійка дала йому його, нічого при цьому не підозрюючи. Австрійці її пропустили без будь-яких ускладнень, від чехословацьких прикордонників теж ніяких претензій до неї не було… Які ще можуть бути претензії від митника. 
     А митник примусив Марійку відкрити валізу. Саме валізу, де були лише її особисті речі, а не дорожню сумку, де були всі подарунки. Порившись у валізі, чехословацький митник знайшов там її чорну міні-спідницю та брунатні чоботи, подаровані Манфредом. Неозброєним оком було видно, що Марійка їх вже неодноразово носила. Причому носила зараз, влітку, а не колись навесні, чи восени.
     — Ah, russische Prostituierte! — вигукнув чехословацький митник. — Haben Sie in Österreich mit einem Touristenvisum als Prostituierte gearbeitet? Das ist aber eine Schwarzarbeit! Und wie viel hast du mit dieser Schwarzarbeit verdient?509
     — Sorry, I don’t speak German, — відповіла Марійка. — However I understood what you mean! Therefore I must declare that the only purpose of my travel to Austria was to take part in one students’ conference. I’m not a prostitute! I repeat you once again, I’m not a prostitute! I’m a student!510
     — I know what conference you mean! — відповів чехословацький митник. — You can lie me as much as you want, but I’m sure you’re a prostitute. And you can’t manage to persuade me in the opposite!511
     — I respect your opinion! — несподівано вигукнула Марійка. — You can believe in everything you want! You can believe that I’m a prostitute whereas I only took part in a students’ scientific conference. But how can you prove that I’m a prostitute?512 
     — O.K., let’s agree to differ! — відповів чехословацький митник, зрозумівши, що він, усе одно, не зможе довести, буцімто Марійка займалася в Австрії проституцією. — I see no direct evidences that you worked in Austria as a prostitute. I’m not going to punish you. I’m not going to bring any charge against you. However you can’t convince me that you’re not a prostitute, because I as far as I know, all the Russian girls are prostitutes. Good-bye!513
     Сказавши це, митник пішов далі.
     — Do I resemble a prostitute?514 — запитала Марійка в американки.
     — I don’t think so, — відповіла американка. — You look like a very clever and respectable young lady. You say you’re a student. What disciplines do you major in?515
     — I major in history, — повідомила Марійка. — And in Austria I took part in a seminar organized by the Black Cross Society. This society deals with searching military graves all over the European continent. Especially they’re interested in the military cemeteries of World War I. They look for them and then restore them. And as for me, the theme of my research is also bound with the Austrian military cemeteries of World War I in our region516. 
     — That’s a very noble thing to maintain the military graves517, — відповіла американка. 
     І ось за вікнами вагона вже показалася Братислава. Марійка зійшла на перон, а кондуктор допоміг їй витягнути речі з вагона. Після цього Марійка спустилася у вестибуль та підійшла до пункту обміну валюти. Обмінявши п’ятсот австрійських шилінґів на чехословацькі крони, Марійка підійшла до квиткових кас та придбала квиток до Львова. 
     До відправлення потяга лишалося ще більше п’яти годин, тому Марійка вирішила здати свій баґаж до камери схову та подивитися, що собою являє Братислава. 
     Вийшовши з привокзального приміщення, Марійка опинилася на привокзальній площі, розташованій на узвишші, звідки відкривалася панорама центральної частини Братислави. Від тієї площі опускалася вулиця, що вела до центру міста. У Марійки ще залишалися чехословацькі крони, тому в ґазетному кіоску вона придбала план Братислави, аби часом не заблукати. 
     Від привокзальної площі Марійка вийшла на вулицю, позначену на дороговказах як Štefaniková. Тією вулицею вона пішла до центру. І тут вона одразу ж усвідомила: «Казки Віденського лісу» вже скінчилися. Вона вже була не на Заході, а в колишньому соцтаборі, котрий ще тільки прагнув приєднатися до західного світу. Повсюди були розбиті тротуари, повсюди були обшарпані будівлі. У підземному переході біля вулиці Поштової процвітала стихійна торгівля — так само, як і в Чернівцях біля кінотеатру «Жовтень», чи на вулиці Заньковецької неподалік від критого ринку. Поштовою вулицею Марійка вийшла на площу Словацького Національного повстання, а перетнувши проїжджу частину, підійшла до міської брами з високою ренесансною вежею. Пройшовши крізь ту браму, Марійка вийшла на вулицю Міхальську, а потім, завернувши на вулицю Панську, вийшла на ринкову площу. Вона ще ходила й біля національного театру, і підіймалася на замкову гору, звідти всю Братиславу було видно як на долоні…
     Порівняно з Віднем, Братислава виглядала дуже провінційно. Звичайно ж, середньовічний центр Братислави дуже сподобався Марійці. Чимось він Марійці нагадував Таллінн. Але варто було трохи відійти від того центру, як перед Марійкою відкривалася зовсім інша Братислава: спальні райони з типовою забудовою в радянському стилі, стандартні залізобетонні коробки, суцільне запустіння… 
     Погулявши Братиславою, Марійка повернулася на вокзал та, нарешті, близько сімнадцятої години підійшла до московського потяга. 
     Знайшовши свій вагон блакитного кольору, що належав чехословацькій залізниці, Марійка пред’явила свій квиток провідниці, що стояла при вході у вагон. 
     — Це купе першого класу, а Ваш квиток — для другого класу, — заявила чехословацька провідниця. — Вам треба або доплатити за перший клас, або ж — вибрати собі купе другого класу. 
     — А як мені могли продати квиток другого класу до купе першого класу? — здивовано спитала Марійка.
     — Там, у квиткових касах, не завжди знають, що то за клас, — почала на ходу викручуватися провідниця. — Отже, якщо не хочете доплачувати, не ходіть до того купе, а зайдіть до одного з перших трьох. 
     — Гаразд, я буду в першому, — повідомила Марійка.
     — Якщо, звичайно ж, воно не буде зайнято, — відповіла провідниця. — Бо якщо в усіх тих трьох купе не буде вільних місць, Ви-таки, насправді, мусите перейти до свого купе та доплатити за нього десять доларів. 
     Марійка спочатку засунула свої речі, а потім і сама увійшла в той вагон. У першому купе сидів якийсь юнак приблизно Марійчиного віку. 
     — Вибачте, тут є вільні місця? — запитала Марійка та одразу ж продублювала своє запитання англійською мовою. — Excuse me Sir, are there any free places in this compartment?
     — Тут усі місця є вільними, — відповів юнак. 
     Марійка увійшла до купе. Юнак допоміг їй занести всі її речі та покласти їх під сидіння.
     — А Ви теж їдете з Відня? — поцікавилася Марійка в того юнака. 
     — Ні, я був на літніх курсах у Братиславі, — відповів юнак. — До речі, а чому б нам не перейти на «ти»?
     — Давай на «ти», — погодилася Марійка. — А що ти, до речі, робив на тих літніх курсах?
     — Я навчаюся на економічному факультеті Київського університету, — повідомив юнак. — А у Братиславі є так звана Academia Istropolitana. Вона організує як повний курс навчання, так і літні курси для студентів та аспірантів. Отже, я був на літніх курсах впродовж одного місяця. А зараз повертаюся до себе, до Києва.
     — А я їздила на семінар Товариства Чорного Хреста, — повідомила Марійка. — Я навчаюся на історичному факультеті Чернівецького університету, а у своїй науковій темі я досліджую австрійські військові поховання на Буковині часів Першої світової війни. Тому мене й запросили до Австрії. До того ж, вони повністю оплатили моє перебування на тому семінарі. 
     Тут до купе завітав якийсь чоловік років п’ятдесяти.
     — До вас можна, молоді люди? — запитав той чоловік. 
     — Так, — відповів юнак. — Заходьте, будь ласка, тут іще є два вільних місця.
     Хвилин через двадцять потяг нарешті зрушив з місця. По дорозі всі утрьох балакали весь час, бажаючи поділитися своїми враженнями від закордонних поїздок. Як виявилося, той чоловік їздив у відрядження до Праги, а сам він мешкав у Львові. Марійка, у свою чергу, охоче розповідала про свою участь у семінарі Товариства Чорного Хреста в Інсбруку, старанно приховуючи справжню мету свого візиту до тірольської столиці. Марійка розповідала про те, що головною причиною, з котрої вона приєдналася до того товариства, була втрата її старшого брата в Афганістані, котрий там просто зник без вісті. 
     І ось потяг, нарешті, підійшов до радянсько-чехословацького кордону. Провідниця заздалегідь роздала всім радянські бланки митних декларацій. 
     Спочатку до купе зайшов чехословацький митник. 
     — Що Ви везете з собою у своїй валізі? — запитав Марійку той митник.
     — Лише особисті речі, — відповіла Марійка. 
     — А скільки у Вас залишилося чехословацьких крон?
     Марійка витягнула з сумочки свій гаманець, відкрила його та показала його вміст.
     — Це все, що залишилося, — заявила Марійка. 
     Більше в чехословацького митника ніяких запитань до Марійки не було. 
     Після цього до купе зайшли двоє чехословацьких прикордонників. Вони лише, вимовляючи, немов папуги, одне й те саме запитання: «Звідки їдете?», проштампували всі три паспорти та, посміхнувшись, побажали всім щасливої поїздки, після чого вийшли з купе та пішли далі. 
     І ось потяг в’їхав на радянську територію. До купе увійшли троє радянських прикордонників — прапорщик та двоє сержантів строкової служби. На обличчях в усіх трьох були вкрай суворі та аґресивні маски, неначе їх хтось спеціально натренував дивитися на всіх таким демонстративно суворим та підозрілим поглядом. Порівняно з їхніми австрійськими та навіть чехословацькими колеґами вони виглядали справжніми бандитами — неначе то були не прикордонники, а якісь рекетири.
     — Просимо всіх залишити купе! — рявкнув прапорщик зверхнім та грізним тоном, демонструючи всю повноту наданої йому влади.
     Поки Марійка та два її випадкових супутники стояли в коридорі, прикордонники за допомогою кишенькових ліхтариків ретельно оглядали все те купе. 
     — Прошу всіх заходити! — скомандував прапорщик. — Давайте ваші паспорти!
     Першою дала свій паспорт Марійка. 
     — Звідки їдете? — запитав прапорщик.
     — З Австрії, — відповіла Марійка. 
     — А що Ви там робили?
     — Брала участь у семінарі, — повідомила Марійка. 
     — А що то був за семінар?
     — Науковий семінар Товариства Чорного Хреста.
     Проштампувавши паспорт, прапорщик повернув його Марійці. Потім він мовчки подивився в паспорт того львів’янина, що повертався з Праги. А третім дав свій паспорт київський студент.
     — Звідки їдете? — брутально запитав прапорщик того київського студента, дивлячись у його паспорт.
     — З Братислави, — відповів студент. — Я там навчався на літніх курсах.
     — Мене зовсім не цікавить, бля…, що Ви робили у Братиславі! — істеричним тоном закричав на нього прапорщик. — Пояснітьмені ліпше, бля…,  чому у Вашому паспорті стоїть угорський штамп! 
     — Я їздив до Будапешта, — пояснив студент. 
     — А хто Вам це дозволив? — іще голосніше та роздратованіше почав кричати прапорщик, зображуючи з себе царя та бога. — Вам дозволено було поїхати лише до Чехословаччини! Хто Вам дозволив їхати до Угорщини?
     — Я спеціально перед тією екскурсією показував свій паспорт у відділенні поліції та запитав, чи можна було мені з цим паспортом їхати до Угорщини. Мені там відповіли, що паспорт у мене в порядку, і тому їхати можна. Ось я й поїхав. Та й угорці пропустили мене без зайвих розмов. До того ж, ніякої візи мені не треба було відкривати. 
     — Але ж у Вашому паспорті, бля…, чорним по білому написано, що Вам дозволено, бля…, в’їхати лише на територію Чехословаччини!!! — зовсім в істериці розкричався прапорщик, матюкаючись ледь не через кожні два слова.
     — Але ж угорці мене до себе пропустили…
     — Ось, читайте, бля…, що тут у Вашому паспорті написано: «Виїзд до ЧСФР дозволено з 1 липня по 1 вересня 1991 року»! Ні%%я про Угорщину, бля…, тут не написано! А це означає, бля…, що їхати до Угорщини ніхто з НАШИХ органів, бля…, Вам дозволу не давав! Вам ні%%я не було дозволено їхати до Угорщини!!! Негайно беріть на%%й свої речі та слідуйте за нами, бля…! 
     Тремтячими руками київський студент узяв свою дорожню сумку та вийшов із купе. Один із сержантів брутально виштовхнув його з купе, а потім, міцно тримаючи його за комір, вивів із потяга та відконвоював до службового приміщення. 
     — Його посадять до в’язниці? — схвильовано запитала Марійка свого львівського супутника, коли прикордонники пішли геть.
     — Не гадаю, — відповів чоловік. — За такі дрібниці до в’язниці не саджають. Скоріше за все, його просто оштрафують на певну суму, складуть протокол та відправлять наступним потягом до Києва. Ну, може, ще зроблять невиїзним на кілька років. Але волі за це не позбавляють. 
     — А в чому полягала його вина? — здивовано запитала Марійка. — Я так і не зрозуміла цього.
     — Ось, у Вашому паспорті — що там написано на виїзній візі? — запитав львів’янин. 
     — Німецькою мовою написано, що то є туристська віза, — відповіла Марійка, показавши свою австрійську візу.
     — Ні, не на тій візі, котру Вам вклеїли в австрійському посольстві, — пояснив чоловік, — а на тій відмітці, котру Вам поставили наші служби у ВВІРі. Тобто, я маю на увазі радянський дозвіл на виїзд. 
     Марійка показала своєму супутникові свій паспорт.
     — Ось, у Вас написано: «Виїзд до Австрії дозволено…». Вам Через Чехословаччину дозволили проїхати тільки тому, що Австрія не має спільних кордонів з Радянським Союзом. Ви так само могли проїхати з Австрії і через територію Угорщини. Але ось тому юнакові наш ВВІР дозволив в’їхати тільки до Чехословаччини. А він з Чехословаччини поїхав до Угорщини без дозволу радянських органів. 
     — Але ж угорці його пропустили до себе…
     — Тому, що з погляду як чеської, так і угорської влади ніяких правопорушень з його боку не було. Він, насправді, нічого не порушував — але лише з погляду чехів та угорців. Ані до Угорщини, ані до Чехословаччини нашим громадянам віза не потрібна. Паспорт у нього теж був у нормі. До того ж, поїздка до Угорщини була, напевно, організованою, і керівник поїздки, напевно, мав на всіх колективний ваучер. Тому ані чехи, ані угорці не мали до нього жодних претензій. Але на відвідування Угорщини він не отримав дозволу саме радянських органів. 
     — А яке відношення радянські органи мають до цього? 
     — Хоча в нас вже й прийнято закон про свободу виїзду, проте той закон набуде чинності допіру в дев’яносто третьому році, — пояснив чоловік. — А поки він чинності не набув, радянські люди ось так мусять щоразу просити дозволу в органах ВВІР.
     — Який маразм! — вигукнула Марійка. — Який дебілізм! Справжній радянський дебілізм, їй-богу!
     — На жаль, це так, — сказав львівський супутник. 
     Тут до купе увійшли двоє радянських митників. 
     — Зброя, наркотики, вибухові речовини є? — запитав один із тих митників.
     — Ні, — відповіла Марійка. 
     — Заповніть декларацію ще раз! — скомандував другий митник, подивившись на Марійчину декларацію.
     — Я щось не так написала? — перелякано запитала Марійка, побоюючись, що її так само могли зняти з потяга, як і того бідного киянина.
     — Зараз подивимося, — злорадним тоном відповів митник. 
     Марійка пішла до провідниці та попросила в неї ще один бланк. Швиденько заповнивши його, вона віддала його митникам.
     — Порахуйте всю Вашу валюту! — скомандував той митник.
     Марійка витягнула гаманець та порахувала все, що в неї було.
     — І це все? — грізно запитав митник. — Та Ви просто приховуєте в себе валюту! Я зараз розпоряджуся, аби Вас роздягли догола! Прямо тут, у купе, у присутності свідків!
     — Роздягайте! — сказала Марійка. — Можете хоч усе передивитися — нічого, все одно, Ви в мене не знайдете!
     Марійка зняла свою штормівку та вже почала розстібати ґудзики на блузці та на джинсах.
     — Далі не треба, — сказав митник спокійнішим тоном. — Я й так бачу, що у Вас нічого нема. Що з вас, бля…, візьмеш? До речі, Ви невірно вказали мету своєї поїздки.
     — Я, насправді, брала участь у семінарі, — почала наполягати Марійка.
     — Та не брешіть! — викрикнув другий митник. — Знаємо справжню мету Вашої поїздки до Австрії! Їдете за кордон у борделі! Там вас грабують, а потім ви й повертаєтеся до Союзу ні з чим! Ганьба! І скільки можна нашу країну так ганьбити, йо&ані секс-рабині! 
     Сказавши це, митники пішли геть. 
     У Марійки склалося таке враження, неначе її заарештували та привезли до якогось концтабору, персонал котрого тільки тим і розважався, що принижував людську гідність ув’язнених. 
     Закордонна казка скінчилася. Марійка поверталася до суворої радянської дійсності. Їй хотілося просто плакати від такої образи, від такої несправедливості: чому вона не заслуговувала жити так, як австрійці, чи, принаймні, як чехи зі словаками? Тільки тому, що їй «пощастило» народитися в «найсправедливішому» суспільстві?
     А далі розпочалася й саме та радянська дійсність — сувора та похмура. Міста й села, повз котрі проходив потяг, виглядали немов після бомбардувань, немов після набігу яничарів. Марійка була просто шокована від усіх тих разючих контрастів. До порядку людина звикає дуже швидко, проте звикання до безладу після двох тижнів, проведених у цивілізованій країні, є дуже болючим процесом. 
     — Я так за два тижні, проведених в Австрії, відвикла від хамства, від розрухи, від похмурих облич, — зізналася Марійка своєму львівському супутникові, — що я просто шокована цими нахабними митниками, котрі публічно принижували мою людську гідність. Я не кажу, що в Австрії зовсім нема проблем. Проблеми там є — як і в будь-якій іншій країні. Але люди там не створюють собі ніяких штучних труднощів. Чому в нас не може бути такого нормального життя? Чому в нас не може бути такого порядку, як там?
     — Якщо австрійський порядок імпортувати до нас, — пояснив львів’янин, — наші люди одразу ж заголосять: «Який сталінський режим!». В нас просто плутають поняття «демократія» та «анархія». 
     — Але невже так важко дотримуватися такого елементарного порядку? Виходить, ми є неандертальцями — порівняно з європейцями!
     — Важко тим, хто звик жити не за європейськими законами, а за поняттями, — відповів чоловік. — Але, на жаль, таких людей у нас є більшість. Причому, переважна більшість… Нічого тут не поробиш: такі ми є.
     — Мені здається, що ніколи ми не будемо такими, як австрійці, чи навіть як чехи, — сумно підвела підсумок Марійка. — Коли ти залишаєшся всередині своєї країни, ти якось усього того не помічаєш. Проте з-за кордону ти повертаєшся зовсім іншою людиною. Тепер мені кидається в очі те, на що я раніше ніколи ніякої уваги не звертала. 
     Вранці, близько одинадцятої години потяг зупинився у Львові. Брудний та необлаштований львівський вокзал — після чистих та акуратних вокзалів у Відні та у Братиславі — здавався якимось антисвітом, чи навіть природною декорацією до п’єси Горького «На дні». І Марійка, насправді, повернулася на дно — після того, як вона на два тижні піднялася на поверхню, аби подихати чистим повітрям. 
     Придбавши квиток до Чернівців та здавши свої речі до камери схову, Марійка пішла до вокзального ресторану та замовила там комплексний обід: солянку та котлети з картопляним пюре. А після обіду вона пішла гуляти Львовом, адже приїхала вона вранці, а чернівецький потяг мав відправитися пізно увечері. 
     Львів, котрий завжди так подобався Марійці, тепер виглядав немов після артилерійського обстрілу. Навколо ходили якісь пригнічені люди з похмурими обличчями. Повсюди стояли кілометрові черги за товарами першої необхідності. Побачивши все це, Марійка впала у стан глибокої депресії. Їй хотілося від тієї образи просто сісти прямо на тротуар посеред міста та гірко заплакати — настільки вона була шокована такими разючими контрастами між Австрією та Радянським Союзом. 
     Чернівецький потяг був такою самою декорацією до відомої п’єси Горького: провідники у старих та брудних робах були, скоріше, схожі на шахтарів, котрі щойно повернулися з забою… Та ще й знову ця сіра та волога постільна білизна, й ця суцільна антисанітарія, й ця люмпенізована публіка навколо…
     Нарешті, наступного ранку Марійка повернулася додому. В неї було таке відчуття, неначе вона потрапила до блокадного Ленінграда…
     З великими труднощами Марійка занесла свій баґаж на третій поверх свого будинку та відкрила помешкання власним ключем.
     — Ну, як ти з’їздила? — поцікавилася Оксана Романівна, обійнявши свою дочку. 
     — Я побувала в раю, — сумно відповіла Марійка. 
     Обійнявши свою матір та поцілувавши її у відповідь, Марійка одразу ж підійшла до дивана у вітальні, повалилася на нього та миттєво заснула… 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні понеділок, 12 серпня 1991 року. Сьогодні я повернулася з Австрії. Мені дуже сумно, бо я побачила, як можна жити, не створюючи собі штучних труднощів. Ну, чому ми не можемо жити, як австрійці? Чому ми не можемо так влаштувати своє життя, аби воно було вільним і від штучного дефіциту, і від штучних перебоїв з електрикою та водопостачанням? Мені просто хочеться плакати». 
13 
     Поки Марійка їздила до Австрії, Антін відпочивав на літніх канікулах після навчальних зборів у військовому таборі та державного іспиту на військовій кафедрі. 
     Антін був переповнений натхненням. Йому хотілося писати. Багато писати. Щодня до нього приходили все нові та нові ідеї. Найбільше йому хотілося чомусь писати про нещасну любов, навіяну враженнями від фільму «Похорон Сталіна», в котрому улюблена дівчина головного героя трагічно загинула прямо на його очах… 
     Під впливом того фільму Антона потягнуло писати. Писати про молодих людей, котрим ледь виповнилося двадцять років. Писати про нещасну любов, котра — попри будь-які старання, — все одно, закінчувалася трагічно. 
     І Антін писав. Він писав щодня. Писав годинами — впродовж усього свого вільного часу, чергуючи це зі щоденними багатокілометровими прогулянками чернівецькими околицями та з заняттями силовою підготовкою. Його постійно відвідувало натхнення. І вин писав. 
     — І що ти все пишеш? — запитала його якось Валентина Дмитрівна.
     — Я пишу повість про нещасну любов, — відповів Антін.
     — І нащо тобі писати? — скептично запитала Валентина Дмитрівна. — Усе одно, всього цього, що ти пишеш, ніколи не надрукують.
     — Чому це, не надрукують? — здивувався Антін.
     — Бо ти не є членом Спілки письменників СРСР, — пояснила Валентина Дмитрівна. — А якщо ти не є членом Спілки письменників, тебе не друкуватимуть, скільки б ти не писав.
     — Але ж зараз видавнича справа більше вже не є державною монополією, чи монополією КПРС! — заявив Антін. — Поруч із державними видавництвами існують іще й кооперативні та навіть приватні. Крім того, тепер вже існує дуже багато незалежних часописів. Невже й там мене ніколи не надрукують?
     — Ні, не надрукують, — упевнено відповіла Валентина Дмитрівна. — Бо вони не хочуть мати зайвих неприємностей. Адже якщо вони надрукують якийсь твір, автор котрого не є членом Спілки письменників, це видавництво, чи часопис, можуть одразу ж оштрафувати та навіть закрити. А щоб стати членом Спілки письменників, необхідно мати відповідну академічну освіту. Треба закінчити літературний інститут. Коротше кажучи, письменник теж повинен бути професіоналом, а не аматором, не дилетантом.
     — А яка різниця, чи має автор академічну освіту, чи ні? — запитав Антін. — Наскільки я знаю, жоден класик світової літератури ніякої відповідної академічної освіти не мав. 
     — Ти питаєш, яка різниця? Дуже велика різниця! — пояснила Валентина Дмитрівна. — Адже тебе, наприклад, не візьмуть працювати лікарем ані до державної лікарні, ані до кооперативної клініки, якщо в тебе нема медичної освіти. А письменник — це така сама професія, як і лікар. Це фактично конструктор людських душ, котрий навчає людей життєвому досвіду. Адже кожен літературний твір повинен бути свого роду підручником життя.
     — Це все застарілі ідеологічні стереотипи! — заявив Антін. — Ані серед класиків російської та української літератури, ані серед закордонних письменників я не знаю жодного, хто б мав академічну літературну освіту. Ну, яка академічна літературна освіта була, скажімо, у Тараса Шевченка? Ніякої. І не треба плутати письменника, що пише художні книги, з літератором, що пише фахову літературу. Письменник та літератор — це зовсім різні речі! Я ніколи не писатиму монографій з медицини та підручників з різних медичних дисциплін, оскільки в мене просто нема медичної освіти. Фахову літературу, насправді, повинні писати фахівці з відповідної галузі, а не дилетанти. І я з цим цілком погоджуюся. Але ж художня література — то є вільне мистецтво. Вона нікому нічого не винна! Це до Перебудови в нас була прийнята офіційна думка, буцімто художня література обов’язково повинна бути партійною. І всі письменники повинні були слідувати засадам так званого соціалістичного реалізму, тобто втілювати у своїх творах ідеологічні настанови партії. А Спілка письменників була, свого роду, цензором. Але ж зараз такої ідеологічної монополії вже кілька років нема. 
     — Поки при владі Горбачов, — погодилася Валентина Дмитрівна, — то, дійсно, нема. Але невідомо, що буде далі. Ось прийдуть до влади старі, консервативні сили, тоді знову буде ідеологічна монополія КПРС — як це було ще зовсім нещодавно. 
     — Ти впевнена, що вони зможуть відновити усе так, як було? — скептично запитав Антін. — Навряд чи. Хіба що, ціною великої крови. Ціною великого терору.
     — Ось і буде ще один великий терор, — зробила висновок Валентина Дмитрівна. 
     Вона пішла займатися своїми справами, а Антін далі продовжив писати. Він писав, як якийсь двадцятирічний юнак закохався в дуже вродливу вісімнадцятирічну дівчину. Він постійно з нею гуляв, постійно займався з нею любов’ю. А та дівчина була такою сексуальною. Вона постійно ходила в міні-спідницях та без спідньої білизни… І ось одного разу той хлопець керував власним автом, а дівчина сиділа праворуч від нього. Усе було добре, поки з бокової дороги не злетіла на повній швидкості якась вантажівка з п’яним водієм за кермом та не протаранила їхнє авто саме з того боку, де сиділа та дівчина. Юнак перебувся лише легкими травмами, але ось ту дівчину врятувати не вдалося. Кілька годин вона лежала в лікарні, перебуваючи при смерті, та стогнала: «Зробіть що-небудь, я жити хочу!». Не судилося: дівчина померла, а юнак на її похованні довго дивився, як вона лежала в домовині в білій весільній сукні. А через кілька днів після того, як ту дівчину поховали, той юнак пішов на її могилу з мотузкою в руках та повісився на найближчому дубі…
     Дописавши свою повість із таким трагічним фіналом, Антін пішов дивитися телевізор. Раптом програма центрального телебачення була припинена втручанням обласної телестудії. Дикторка повідомила про страшну аварію на Дністрі, внаслідок чого вода в річці була дуже сильно забруднена. Через ту аварію подачу води в місто було припинено. 
     — Прокляття! — відчайдушно крикнув Антін. — Кому, взагалі, прийшла на думку така ідея — качати воду з Дністра? Кому це стукнула сеча в голову? Адже був у нашому місті дуже надійний водогін, споруджений іще австрійцями, котрий качав цілющу мінеральну воду з артезіанських свердловин! Кому цей водогін заважав? Хто, взагалі, додумався знищити ті артезіанські джерела та, натомість, качати воду з Дністра? Що то за сволота така була?
     — Але ж дністровська вода є набагато м’якшою, — відповіла Валентина Дмитрівна, намагаючись виправдовувати будь-які діяння з боку влади. — А та артезіанська вода, котра була в нас раніше, була переповнена різними мінеральними солями. Вона при кип’ятінні давала страшенний осад. І білизну прати було практично неможливо. 
     — Усе одно, — заперечив Антін, — та вода була екологічно чистою. До того ж, її можна було пити сирою. А цю дністровську воду, котру ми п’ємо зараз, треба обов’язково кип’ятити, бо в ній живуть міріади збудників різноманітних інфекційних хвороб, міріади різноманітних шкідливих мікроорганізмів. І кому це треба?
     Перебої з водою розтягнулися на кілька днів. Щодня Антін та Валентина Дмитрівна по кілька разів мусили ходити на подвір’я сусіднього будинку, де ще збереглася криниця — одна на цілий квартал. Біля неї вони удвох мусили стояти в довжелезній черзі, а потім, набравши воду, носити її вулицею через кілька будинків. І так — по кілька разів на день. 
     — Кому заважала криниця на нашому подвір’ї? — роздратовано вигукнув Антін, несучи вулицею воду та намагаючись її не розплескати. — Навіщо треба було її, взагалі, знищувати? І це — при таких страхітливих перебоях у водопостачанні!
     — Ну, тоді люди не знали, що так буде з водою, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Усі думали, що якщо вже є водогін, то можна вже обійтися й без криниць. 
     — Якась нація дебілів, їй-богу! — крикнув Антін.
     Про те ж саме він продовжив розмову вдома, коли заніс у помешкання наповнені водою відра. 
     — А ось до так званої Перебудови в нас не було таких перебоїв з водою, — заявила Клавдія Петрівна. — Раніше в нас вода постійно була, а як Горбачов прийшов до влади, так він одразу ж усе й розвалив! 
     — Ага! — іронічно вигукнув Антін. — Ось так Горбачов приїхав до Чернівців з великою кувалдою та розбив нею всі труби нашого водогону! Коротше кажучи, це Горбачов розвалив своєю кувалдою всю систему водопостачання в нашому місті! Та не смішить мене, будь ласка! Хоч я й був маленькою дитиною, але я чудово пам’ятаю, як у нас і за найкращих застійних часів постійно відключали воду. А вечорами — особливо восени — ще й електрику! Не пам’ятаєте всього цього? Чи у вас пам’ять є надто короткою для цього?
     — Ось ти, Антоне, починаєш голосити, якщо воду відключають на пару днів, — дорікнула Клавдія Петрівна. — А ти навіть і не уявляєш, як нам було важко під час та після війни. Коли мого чоловіка, твого дідуся, призвали до армії, я — з двома маленькими дітлахами на руках — постійно повинна була доглядати худобу мого свекра. А він мене навіть і за людину не вважав! Він поселив мене у якийсь сарай та постійно наді мною знущався. Йой, ти навіть не можеш собі уявити, як він наді мною знущався! Як він бив мене своїми п’ястуками за найменшу провину, як він мене експлуатував! І не було кому за мене заступитися, адже мій чоловік був на фронті. А свекор примушував мене й мити всіх його корів та коней, і гній після них усіх прибирати! А годував він мене лише якоюсь січкою. Його рідна дочка, тітка Аріна, постійно гуляла з якимись офіцерами, котрі пригощали її ласощами зі своїх пайків. Ось і уяви собі: я в сараї лягаю пізно вночі, втомлена від важкої праці та напівголодна, з двома маленькими дітлахами на руках. А ця повія, п’яна як чоботар, з’являється до мене в сарай та каже мені: «Я так об’їлася сьогодні!». Уяви собі, як мені було чути таке, коли мене годували лише січкою. Мене свекор навіть до своєї хати не пускав. Я мусила мешкати тільки в сараї. А тітка Аріна прямо так нахабно заходила до мого сараю та робила там усе, що вона хотіла…
     — Але ж у цьому всьому не війна винна, — зазначив Антін. — У цьому винен твій свекор-садист! У тебе просто виробився комплекс жертви, котрий ти потім почала й мені прищеплювати.
     — Якби твій дідусь не пішов воювати, він би мене захищав від свого батька, — сказала Клавдія Петрівна. — Я ж зі своєю мамою жила щасливо. Та й після одруження життя в нас було дуже щасливим, аж поки не розпочалася війна. 
     — Ага, — вигукнув Антін, — в умовах масових репресій та тотального терору життя у вас було просто щасливим та безхмарним! Які наївні ілюзії!
     — Але ж ми нічого не знали про ті репресії, — пояснила Клавдія Петрівна. — Ну, ми чули про судові процеси над ворогами народу, але ж ми думали, що то продовжувалася класова боротьба з нашими класовими ворогами. Ну, звідки нам було знати всю правду?
     — А я й не дорікаю вашу ґенерацію за це, — заявив Антін. — Я просто кажу, що інколи люди вашої ґенерації проявляють таку кричущу наївність, що прямо дивуєшся, в якому штучному та нереальному світі ілюзій вони й досі живуть! Невже вони так і не подивляться на цей світ тверезим поглядом?
     — Ти тоді не жив і не маєш ніякого морального права засуджувати ту ґенерацію за їхню наївність та їхні ілюзії! — втрутилася Валентина Дмитрівна. — Бо ти був би так само наївним, народись ти в ті роки. 
     — Але, все одно, життя в нас було дуже щасливим, — продовжила Клавдія Петрівна. Ніякої злочинності тоді не було. Увечері можна було спокійно гуляти міськими вулицями, не боячись ніяких нападів з боку хуліганів. А наприкінці тридцятих років ми, взагалі, почали жити набагато краще. У крамницях почали з’являтися товари, котрих раніше не було. 
     — Поки Сталін проводив чистку, він штучно створював дефіцит товарів першої необхідності, аби все це потім звалити на так званих ворогів народу, — пояснив Антін. — А коли він усе вичистив та остаточно поставив усю країну на коліна, тоді й припинив створювати подібний дефіцит, адже велика чистка була вже позаду. Цілком логічно.
     — Але ми ж цього всього не знали! — відповіла Клавдія Петрівна. — Не встигли ми отямитися від усіх тих революцій з їхньою класовою боротьбою, як на нас напала Німеччина. 
     — Ну, за те, що вона на нас напала, вина лежить виключно на Сталіні та його оточенні, — заявив Антін. — А, з іншого боку, ти хіба ніколи не замислювалася, чому ми не лише під час війни, але й у мирні часи голодували, чому в нас упродовж стількох років спостерігалася нестача елементарних речей, товарів першої необхідності? Ніколи не замислювалася над цим?
     — Але ж нам усі заважали, — зазначила Клавдія Петрівна. — І зовнішні вороги, котрі прагнули знищити соціалізм як лад, і внутрішні вороги, котрі не змирилися з усіма тими соціалістичними перетвореннями.
     — Ліпше б вони все це знищили — всю цю нелюдську систему!
     — І тоді б ти був рабом! — вигукнула Клавдія Петрівна. — Ти б тоді працював на якогось маґната. 
     — Краще працювати на якогось там маґната, ніж на цю злочинну комуністичну систему! — вигукнув Антін. — Ця нелюдська система не має ніякого права на існування! Її треба знищити — і якомога скоріше, аби вона далі не наробила нової біди!
     Через чотири дні воду, нарешті, дали. І то було справжнє свято: після п’яти днів без води люди раділи її появі в кранах, немов то було якесь надприродне диво. 
     Побачивши, як із крана знову тече вода, Антін одразу ж почав вмиватися. А потім, запаливши титан, прийняв довгоочікувану ванну. Щастю його не було межі… До того ж, він радів іще й тому, що на найближчу суботу якась колеґа Валентини Дмитрівни, котра видавала свою дочку заміж, запросила до себе на весілля і Валентину Дмитрівну, і Антона. 
     І ось настала субота. Сімнадцяте серпня… На тому весіллі Антін уперше скуштував нерозбавлену горілку, а потім його дуже довго хитало, коли після цього він ще й шампанського випив. Але, тим не менш, Антін уперше відчув себе справжнім чоловіком, а не підлітком. І зовсім не через міцні напої, а через те, що Валентина Дмитрівна сиділа тоді дуже далеко від нього. А Антін сидів у компанії своїх однолітків поруч із молодятами. І не було там ніякої опіки з боку Валентини Дмитрівни, котра все ніяк не могла змиритися з тим фактом, що Антін вже став зовсім дорослим і тому прагнув до набагато більшої самостійності. 
     Наступного дня, відійшовши від похмілля, Антін почав чомусь згадувати, що з ним відбувалося у вісімдесят шостому році, коли Антонові було п’ятнадцять років. Чомусь саме вісімдесят шостий рік найбільше йому запам’ятався. Добре йому тоді було на душі, але той душевний комфорт був цілком ілюзорним. Та й епоха тоді була зовсім інша! Немов усе те було зовсім і не з Антоном, а з якоюсь іншою людиною. 
     Антін згадав саме вісімдесят шостий рік через те, що тоді йому було просто дуже комфортно на душі — попри всі ті приниження, попри важке навчання в дев’ятому та десятому класах, попри надмірні материнські почуття з боку Валентини Дмитрівни та жорстку гіперопіку з боку Клавдії Петрівни. Той душевний комфорт, котрого Антонові так бракувало в дев’яносто першому році, він намагався перенести з вісімдесят шостого. Антін згадав, яким надзвичайно теплим був квітень вісімдесят шостого року, як багато дівчат ходили тоді з голими ніжками. Антін згадав, як йому дуже подобалося ходити тихими вулицями південно-східної околиці його рідного міста — в районі обласної лікарні та студентського містечка медичного інституту. Потім він згадав і свою першу поїздку до Львова та Ленінграда. Він іще раз задумки пройшовся старовинними львівськими вулицями. На жаль, повертаючись зі зборів, він бачив Львів лише з вікна потяга. А ось у вісімдесят шостому році він-таки вдосталь нагулявся львівськими вулицями. Львів його буквально зачарував тоді. Та поїздка зробила справжню революцію в Антоновому світогляді, в його емоційному сприйнятті дійсності, що його оточувала. І це ж було зовсім нещодавно — якихось п’ять років тому. Але як багато від того часу змінилося! Якою зовсім іншою була та не вельми далека епоха! Антін намагався пережити ті події знов і знов. Але якими вже далекими були всі ті — ще порівняно недавні — події! Все те було ще зовсім нещодавно, проте то була зовсім інша країна. Зовсім інше суспільство. Зовсім інша ментальність. Зовсім інший світогляд… Країна, котрої вже не було, хоча формально вона все ще продовжувала існувати…
     Згадуючи всі ті події та усвідомлюючи їх по-новому, Антін непомітно для себе заснув. І наснилися йому всі ті події ще раз, неначе він і, насправді, опинився у вісімдесят шостому році. Але як інакше він вже все це сприймав! За якихось п’ять років усе стало іншим! Зовсім іншим!
     Прокинувся Антін близько дев’ятнадцятої години — за дві години до програми «Час». Саме до того випуску за вісімнадцяте серпня, в котрому диктор оголосив, буцімто всі радянські люди через кілька днів житимуть вже в цілком іншій країні, маючи на увазі підписання нового союзного договору. Проте історія розпорядилася інакше, і ніхто тоді ще не знав, як насправді розгортатимуться події на наступному тижні, і як далеко все це піде. 
     Насолоджуючись останніми днями літніх канікул — таких коротких після четвертого курсу — Антін зовсім не поспішав підійматися вранці зі свого ліжка. Валентина Дмитрівна теж не поспішала, бо семестр у медичному інституті так само ще не розпочався, тому на роботу можна було прийти й не зовсім рано вранці, а трохи пізніше, годині о десятій. Клавдія Петрівна, взагалі, ще спала. І тільки Дмитро Сергійович за старою звичкою щодня прокидався рівно о шостій годині ранку. 
     Несподівано Дмитро Сергійович зайшов до кімнати, в котрій спали всі Ковальови.
     — Щойно по радіо передали, — оголосив Дмитро Сергійович, — про те, що Янаєв оголосив себе президентом. Горбачова звільнили з посади президента за станом здоров’я, а по всій країні запроваджено надзвичайний стан. 
     Спочатку Антін, ледь прокинувшись, перебуваючи у стані дрімоти та ще не піднявшись із ліжка, сприйняв це як жарт. Проте, швиденько усвідомивши, що то був зовсім не жарт, він миттєво схопився з ліжка, одягнувся та побіг до кухні слухати радіо. 
     По радіо диктори через кожні півгодини повідомляли про те, що вся влада в країні переходить до ҐКЧП, тобто до Державного комітету з надзвичайного стану, до котрого входили Бакланов, Крючков, Янаєв, Пуґо, Язов, Павлов, Тізяков та Стародубцев. Лук’янов хоч і не входив до складу того комітету, проте висловив цілковиту його підтримку зі свого боку. 
     — Нарешті в країні знайшлися здорові сили, котрі взялися навести порядок та відновити справжній соціалізм! — прокоментував ті події Дмитро Сергійович. — А тобі тепер буде нелегко відповідати за те, що ти, потрапивши під вплив націоналістичної ідеології, прилучився до Руху! Ну, нічого, тепер ці люди, скинувши Горбачова, відновлять-таки радянську владу та повернуться до справжнього соціалізму, а всіх тих націоналістів посадять за ґрати, або навіть розстріляють. Отже, вибирай: або ти станеш справжнім комуністом, відданим справі Леніна, або опинишся десь на Колимі. Тепер усіх тих націоналістів заарештують та засудять по заслугах — з усією суворістю чинного закону!
     Десь через годину до кухні зайшла Клавдія Петрівна. 
     — Ну, все, Антоне! — зловтішно заявила вона. — Анархія скінчилася! Тепер ти відповісиш за свою антирадянщину! Тепер усій цій анархії, усім цим хитанням настав кінець! Нарешті цей комітет наведе лад в усій країні, адже впродовж останніх років Горбачов розпустив країну так, що далі більше нема куди! А тобі треба буде покаятися за все, що ти скоїв проти радянської влади — і за твої публічні антирадянські вислови, і за контакти з іноземцями, і за листування з ними. Вони всі на тебе занадто погано впливали. Ну, нічого, тепер радянська влада буде, нарешті, відновлена! А про мрії поїхати за кордон ти навіть забудь! То все — ворожий для нас світ, котрий мріє зробити всіх нас рабами й від котрого нам треба відмежуватися міцним кордоном! Тепер радянська влада навчить тебе, як треба любити нашу соціалістичну батьківщину! А не полюбиш — так тебе засудять за зраду та засадять за ґрати. Валитимеш дерева десь у Сибіру!
     А, тим часом, по радіо вже зачитувалися перші укази ҐКЧП: про запровадження комендантської години; про заборону всіх політичних партій, крім КПРС; про закриття всіх ґазет, крім офіційних; про заборону валютних операцій та деякі інші. Антін одразу ж зрозумів, що за мету ставило перед собою таке закручування гайок. 
     Після сніданку Антін пішов до університету, аби подивитися на дошку оголошень та водночас побачити обстановку в місті та дізнатися про настрої серед однокурсників та сторонніх міщан. 
82 
     А Марійка-австрійка — як її почав кликати брат Богдан, — повернувшись до кафедри після відпустки, знову почала виконувати обов’язки лаборанта. 
     — Марійко, ну, як Ви з’їздили до Австрії? — поцікавився Адам Володимирович. — Кажуть, Ви там у якомусь семінарі брали участь.
     — Так, — підтвердила Марійка. — В Інсбруку я була на засіданні Товариства Чорного Хреста, де я виступала з доповіддю про пошукову роботу у Звенячині. 
     — Але головна мета Вашого візиту, наскільки я зрозумів, була суто приватною, — здогадався Адам Володимирович. — Інакше чим можна пояснити те, що туди було запрошено тільки Вас? Але можете мені не пояснювати — я й сам усе чудово розумію. Той молодий австрієць у Вас, насправді, закохався. І якщо справа дійде до шлюбу — виходьте за нього без зайвих коливань. З нашої країни треба тікати якомога далі. Я не бачу тут жодних перспектив. А особливо — після приходу до влади цієї хунти.
     — Та вони просто мене можуть не випустити більше за кордон, — схвильовано сказала Марійка. — Коли я поверталася додому, одного київського студента, що їхав разом зі мною в одному купе, наші прикордонники заарештували та зняли з потяга, супроводжуючи все це найбрутальнішою лайкою, лише за те, що йому було дозволено поїхати тільки до Чехословаччини, а він звідти поїхав до Угорщини… Чи посадять його до в’язниці?
     — Скоріше за все, ні, — пояснив Адам Володимирович. — Його зняли з потяга, аби лише скласти протокол та виписати штраф. Але я тому студентові не заздрю. Тепер йому можуть іще дуже довго відмовляти у видачі закордонного паспорта, бо, скоріше за все, чинний паспорт у нього було-таки вилучено. 
     — Коли його висадили на моїх очах з усіма речами, я була просто шокована, — зізналася Марійка. — А це хамство з боку наших митників, котрі почали стверджувати, буцімто я в Австрії працювала десь у борделі. 
     — Але Ви не хвилюйтеся, — заспокоїв Адам Володимирович, — Вас наші служби точно випустять за кордон. Та кому Ви тут потрібні, усередині цієї бандитської країни? Ні, я не гадаю, що справа знову дійде до залізної завіси. Якщо у Вас будуть вагомі причини для виїзду, Вас обов’язково випустять. Мабуть, створюватимуть Вам різні бюрократичні перешкоди… А ще, мабуть, пограють на Ваших нервах… Але випустять… Я повторюю ще і ще раз: із цієї країни треба тікати — і якомога скоріше…
     О шістнадцятій годині Марійка повернулася додому.
     — Марійко, що тепер буде? — схвильовано запитала Оксана Романівна. — Тепер тебе можуть переслідувати за те, що ти була за кордоном. Та ще й мала там контакти з місцевими мешканцями. 
     — Я така не єдина, — заспокоїла Марійка. — Зараз мільйони людей їздять за кордон. Кому потрібна саме я? Чому саме на мене звертатимуть якусь особливу увагу?
     — Ну, як чому? — пояснила Оксана Романівна. — Ти займаєшся пошуками військових поховань. Причому, не радянських, а австрійських поховань, та ще й часів Першої світової війни. Ось якби ти шукала рештки непохованих червоноармійців, тоді б тебе визнали лояльнішою до комуністичної влади, адже в такому разі ти б досліджувала мучеників за справу комунізму. А тут — австрійська армія, котра воювала проти росіян. 
     — Проти Антанти, — поправила Марійка. — А на боці Антанти воювали не лише росіяни, але й французи, й англійці, й американці. Тобто, теоретично ті солдати воювали не лише проти Росії, але й проти Америки. До того ж, у тій війні не було правих та неправих. То була братовбивча війна, на котрій українці вбивали один одного, воюючи у складі різних армій. 
     — Ось, якби ти досліджувала поховання вояків російської армії…
     А, тим часом, по радіо почав виступати Леонід Кравчук. Як голова Верховної Ради України він офіційно заявив про те, що всі постанови ҐКЧП на території України оголошуються недійсними. Він запевнив усіх мешканців України в тому, що на території України продовжує діяти чинне законодавство Української РСР.
     Увечері по телебаченню в прямому ефірі по всіх каналах було показано прес-конференцію путчистів. У Янаєва весь час тремтіли руки. Особливо тоді, коли журналісти ставили членам ҐКЧП не дуже приємні запитання: про застосування сили, чи про аналогії з 1917 та 1964 роками… 
     А після тієї прес-конференції замість якогось фільму було показано балет «Лебедине озеро», котрий надовго став одним із символів того путчу.
     — Це справжній державний переворот! — вигукнув Степан Вікторович. — У нас до влади прийшла хунта!
     Наступного дня путчисти продовжували дивувати світ своїми постановами. У Москві оголошувалася комендантська година, а Борис Єльцин закликав усіх не підкорятися тій хунті та вийти на московські вулиці попри оголошену комендантську годину. 
     Степан Вікторович хотів зателефонувати до вуйка Леопольда та тітки Дарини, проте ніякого зв’язку з Ригою знову не було. У випуску новин було показано, як у столицях усіх трьох прибалтійських республік на вулицях повсюди чергував військовий патруль на БТРах. 
     — Скоріше за все, ці путчисти прагнуть запровадити надзвичайний стан із комендантською годиною тільки в Москві та у Прибалтиці, — припустила Марійка. — Навряд чи надзвичайний стан буде запроваджено у Чернівцях. 
     — Нехай тільки спробують! — вигукнув Богдан, котрий приїхав до Чернівців на канікули. — Україна є надто великою для них, та й народ у нас не той, що у Росії.
     — Я з тобою не погоджуюся, Богдане, — заперечив Степан Вікторович. — У Росії теж є здорові сили. Бачиш, наприклад, Єльцин теж не визнає цих путчистів. Він так прямо й закликає до непокори цій хунті…
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні вівторок, 20 серпня 1991 року. Ось вже другий день в нас перебуває при владі хунта. Учора ці негідники давали прес-конференцію. І я помітила: які вони всі боягузливі! Особливо — Янаєв, у котрого навіть перед камерою руки тремтіли. Тепер усім зрозуміло: то був заколот проти Горбачова. Усі ці гаврики здійснили державний переворот з однією лише метою — зірвати підписання нового союзного договору, котрий давав би всім його суб’єктам набагато більше самостійності, ніж вони мають зараз. Але які ці путчисти мерзенні! Варто лише подивитися на їхні пики — і все стане цілком зрозуміло, чого вони, насправді, прагнуть. Проте я якось інтуїтивно відчуваю, що довго вони при владі не затримаються. Не ті вже часи». 
     Вранці двадцять першого серпня диктори в московському випуску останніх вістей по радіо повідомили про те, що у Москві — попри оголошену комендантську годину — вночі перед «Білим домом», де засідав парламент та уряд Російської Федерації, зібрався великий натовп «хуліганських елементів», і що внаслідок сутичок з армією та міліцією загинуло троє осіб.
     Упродовж цілого ранку Марійка, Богдан та їхні батьки з нетерпінням чекали на початок засідання парламенту Російської Федерації в «Білому домі», перетвореному на добре укріплену фортецю. Судячи з усього, депутати республіканського парламенту зовсім не збиралися визнавати хунту та готові були захищати молоду російську демократію навіть зі зброєю в руках. 
     Розв’язка наближалася. 
     І ось близько чотирнадцятої години в «Білому домі» зібрався російський парламент на своє доленосне засідання. І вже через пару годин після початку того засідання всім стало зрозуміло: хунта приречена. Путч не вдався. 
     Вже увечері Горбачова та його сім’ю визволили з-під домашнього арешту на державній дачі у Форосі. У той самий день він публічно виступив по телебаченню. Після цього він фактично склав із себе повноваження президента СРСР. А по всій Москві майоріли російські триколори, котрі того дня були оголошені державним прапором Росії. А поруч із російськими триколорами на московських вулицях та площах майоріли й українські синьо-жовті прапори, і національні прапори всіх трьох прибалтійських та трьох закавказьких республік. 
     Доля імперії була вирішена остаточно. 
     Наступного дня багатьох радянських людей охопив справжній стан відвертої ейфорії. Люди раділи падінню хунти, а з нею — й усієї радянської імперії. Спроба відновити тоталітарний режим не вдалася. Упродовж останніх місяців усе до цього йшло: старі сили цілеспрямовано «закручували гайки», готувалися до контрнаступу на всіх фронтах. І ось розв’язка настала. Ту відносну свободу — таку урізану, таку обмежену, але до котрої люди вже звикли впродовж останніх років, — вдалося-таки відстояти. І не просто відстояти, а остаточно покінчити з комунізмом як системою. Комуністичну партію було заборонено, все її майно було націоналізовано, а будь-яку цензуру в засобах масової інформації було скасовано. Люди насолоджувалися життям, вільним від диктату комуністичної партії. 
     Після роботи Марійка, одягнена в жовту блузку, коротку білу спідницю та взута в білі бальні черевики на середньому підборі, вирішила прогулятися чернівецькими вулицями, аби подивитися на те, яка атмосфера панувала в місті після провалу путчу, в перший день свободи.
     На міських вулицях спостерігалося неабияке пожвавлення. Люди, перебуваючи в піднесеному настрої, ходили міськими вулицями під синьо-жовтими прапорами, співаючи патріотичні пісні та вигукуючи патріотичні гасла на кшталт: «Хай живе вільна та незалежна Україна!», або ж: «Геть комуністів від влади!». А на вулиці Кобилянської на стіні одного з будинків хтось вивів червоною фарбою: «ҐКЧП — фашисти!». Країна пробуджувалася після сімдесяти чотирьох років комуністичної влади. Люди, особливо молодь, щиро раділи докорінним змінам. 
     Антін теж дуже радів докорінним змінам. Він так довго очікував падіння комуністичного режиму. І ось він-таки дочекався, коли його мрія здійснилася: комуністичний режим пав.
     — Догралися більшовики! — вигукнув Антін, повернувшись з університету. — Тепер їм усім хана! 
     Ейфорія тривала й наступного дня, тобто у п’ятницю, двадцять третього числа. Несподівано хтось зателефонував до Ковальових. Антін узяв слухавку. 
     — Це Антін Семенович? — запитав жіночий голос у слухавці.
     — Так, — відповів Антін. 
     — Це Вам телефонують із п’ятої школи, — сказав голос. — Це завуч. На початку травня цього року Ви були в нас на співбесіді та залишили заяву з проханням влаштуватися на роботу в експериментальному класі з поглибленим вивченням англійської мови.
     — Так, я пам’ятаю, — підтвердив Антін. 
     — Так ось, — продовжила завуч, — я змушена Вам повідомити про те, що цю посаду вже зайнято. Але можу Вам повідомити про те, що вакансія вчителя англійської мови є в одинадцятій школі. Зверніться, будь ласка, туди. 
     — Добре, я звернуся, — відповів Антін та поклав слухавку.
     Тут підбігла схвильована Валентина Дмитрівна.
     — Щось сталося? — запитала вона стурбованим тоном.
     — Посада вчителя англійської мови вже зайнята, — відповів Антін. — Але є ще вакансія в одинадцятій школі. 
     — Це все твої зв’язки з закордоном! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Ти сам собі нашкодив усіма тими листуваннями!
     — А назви мені кого-небудь із моїх ровесників, — заявив Антін, — хто зараз не має ніяких зв’язків із закордоном! Скоріше за все, тут просто спрацювало телефонне право, і на моє місце просто було взято когось іншого. Нічого, піду до іншої школи шукати вакансії.
     І ось у суботу, двадцять четвертого числа , коли у Москві ховали Дмитра Комаря, Володимира Усова та Іллю Кричевського, котрі загинули під час сутичок з армією в ніч з двадцятого на двадцять перше серпня, а у Києві Верховна Рада збиралася проголосити незалежність України, Антін вирушив до південної околиці Чернівців, аби відшукати там одинадцяту школу, загублену в тому спальному мікрорайоні серед численних п’ятиповерхових та дев’ятиповерхових новобудов. Коли Антін її знайшов, нікого в ній вже не було, адже то була субота, а шкільні канікули ще не скінчилися, тому педагогічний персонал довго на роботі не затримувався. Антін змушений був завітати туди ще раз — у понеділок. Поцілувавши замок директорського кабінету, Антін пішов додому, аби слідкувати далі за подіями у Києві та в Москві. 
     Повернувшись додому, Антін увімкнув телевізор та побачив у прямому ефірі, як у Москві ховали тих трьох жертв антикомуністичної революції. А по радіо впродовж цілого дня — так само у прямому ефірі — транслювалося засідання Верховної Ради України. 
     Під вечір, після не вельми тривалих дискусій, незалежність України було, нарешті, проголошено. Спочатку Антона охопив легкий шок від того, що це сталося так швидко та несподівано. А потім його охопило таке піднесення… Антін відчув таку ейфорію, якої він давно вже не відчував. Те, про що він, як і мільйони його ровесників, як і мільйони жителів України, мріяв упродовж кількох останніх років, нарешті, стало реальністю. Вранці всі ще жили в Радянському Союзі, а ввечері жителі України вже мали незалежну державу, омріяну багатьма ґенераціями українських патріотів. 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні субота, 24 серпня 1991 року. Сьогодні на світ народилася нова незалежна держава — Україна. Я така щаслива, що тепер житиму не в радянській імперії, а у вільній та незалежній українській державі, котра увійде до сім’ї вільних європейських народів. Я щиро вірила, що так воно буде. Рано, чи пізно, але буде! Я тільки не сподівалася, що воно буде так скоро, так несподівано. Але воно сталося-таки, бо так воно повинно було статися. І тепер я з гордістю можу вигукнути: «Слава Україні!». Я сподіваюся, що дуже скоро Україна буде високорозвиненою, квітучою та багатою європейською державою, адже в неї є всі необхідні для цього умови». 
     Пізно ввечері Марійці з Інсбрука зателефонував Манфред та привітав Марійку та всіх її родичів із проголошенням незалежності. Слідом за Манфредом до Федорчуків зателефонували з Риги вуйко Леопольд та тітка Дарина, привітавши всіх із народженням нової незалежної держави. А всі Федорчуки, у свою чергу, привітали своїх ризьких родичів із відновленням латвійської незалежності.
     Вранці першого дня незалежності Антін вирішив прогулятися міськими вулицями. І хоча це був недільний ранок, люди зовсім не бажали сидіти вдома. Усі прагнули вийти на вулиці міста, аби висловити свою радість від події, що відбулася попереднього вечора. 
     Антін вийшов зі свого під’їзду. На вулицях повсюди були розвішані синьо-жовті прапори. Вулицями гуляли святково одягнені люди, котрі по-дитячому щиро та відверто висловлювали свою радість від проголошеної незалежності. Антін пішов слідом за іншими людьми. Усі вони прямували до Центральної площі, де на той момент вже зібрався величезний натовп. Було тут і багато студентів, і багато викладачів з усіх трьох чернівецьких вищих навчальних закладів. Взагалі, в тому натовпі було дуже багато молоді, дуже багато інтеліґенції. Зібравшись на головній площі міста, всі співали «Червону калину» та інші патріотичні пісні. Антін із радістю приєднався до тієї публіки, що святкувала народження нової держави.