Глава 1. УСЕ ЩЕ ПОПЕРЕДУ

1 
     Інколи тебе охоплює якесь таке суперечливе, двоїсте відчуття, ніби все те, що сталося з тобою ще якихось кілька років тому, відбувалося зовсім не з тобою, а з якоюсь цілком іншою особою, і не у твоєму, а в якомусь минулому, попередньому житті — настільки все навколо змінюється до невпізнанності. І водночас ти відчуваєш, що саме ті події якраз дуже й дуже сильно відбилися на всій твоїй подальшій долі. Проте, все ж таки, розумієш, що твоє сьогоднішнє життя не має нічого спільного з тим, що ти мав у попередні роки. Ти відчуваєш себе зовсім іншою людиною, котра живе за цілком інших умов, хоча умови, що тебе оточують навколо, залишаються все ті ж самі. Ти бачиш своє помешкання, бачиш будинок, де ти мешкаєш, бачиш вулицю, на котрій ти мешкаєш, бачиш своє рідне місто, котре все ще дуже мало змінилося з тих часів, над котрими ти замислюєшся. Бачиш, що майже все залишається таким, яким воно було п’ять років тому… Десять років тому… Двадцять років тому… Бачиш своїх родичів, котрі теж нібито залишаються такими, як і п’ять, чи навіть десять років тому. Проте ти водночас усвідомлюєш: усе те, що тебе оточує, змінилося до невпізнанності. І, взагалі, до невпізнанності змінилося все твоє життя, вся твоя свідомість, усі твої переконання — усе це тепер є цілком іншим. Зовсім не таким, яким воно було ще зовсім нещодавно. Ти бачиш, що й ти сам є зовсім не таким, яким ти був іще рік тому, місяць тому, тиждень тому… Обов’язково знайдеться якась така незначна подія, котра дуже круто змінює все у твоєму житті. 
     А що, якщо така подія не одна? Якщо їх десятки? Сотні? Тисячі? І відбуваються вони чи не щодня? Нібито все це здається суцільними дрібницями, нібито ти одразу й не відчуваєш усіх тих незначних — на перший погляд — змін… Але з часом усі ці події так сильно змінюють усе навколо, що ти часом замислюєшся: «А життя-то в нас тепер зовсім не таке, що було донедавна!». 
     Це дуже схоже на те, як змінюються пори року: погода нібито залишається все та ж сама, але літо чомусь, усе одно, поступово переходить в осінь. А осінь — у зиму, а зима — у весну, а весна — знову в літо… Або це нагадує пересування у просторі: ти йдеш якоюсь місцевістю, а вона все ще залишається тією ж самою. Але через пару годин ти вже помічаєш: а місцевість-то навколо є зовсім іншою…
     А як боляче перетравлювати зміни в переконаннях, зміни у світогляді, коли спростовується й навіть висміюється те, що ще вчора здавалося неперевершеною істиною? Це дуже нагадує сліпця від народження, котрий зненацька прозрів і побачив, що світ-то навколо нього зовсім не такий, яким він його собі уявляв у власній свідомості. І всі ті попередні уяви прозрілого сліпця про зовнішню дійсність раптово виявляються цілком хибними… Або ж, це нагадує дитину, котру жорстокі та водночас недалекоглядні батьки багато років тримали в зачиненій кімнаті, у повній ізоляції від зовнішнього світу, не даючи їй спілкуватися з ровесниками, не даючи їй навіть ніякої можливості побачити навколишній світ на власні очі. Ті батьки нахабно брехали своїй нещасній дитині, як буцімто страшно навколо, за межами тієї кімнати, в котрій вони ту дитину ув’язнили. І зненацька ту дитину звільняють із того ув’язнення, і бачить вона, що все навколо виглядає зовсім не так, як їй втовкмачували її батьки. І ця звільнена з надмірної батьківської опіки дитина бачить, що світ навколо неї не такий вже й страхітливий, як його описували батьки, і що в цьому світі можна жити, не замикаючись у власній шкаралупі, не ховаючись від дійсності у власному вакуумі за товстенними мурами, за наглухо зачиненими вікнами та дверима. Але яким шоком це прозріння може для неї обернутися!
     Ось приблизно таке шокове відчуття й охоплює багатьох, кому долею судилося народитися на зламі епох. Тим, кому, наприклад, судилося народитися в Радянському Союзі в останні два-три десятиліття його існування, і кому випало жити в роки суспільно-політичного міжсезоння — в роки горбачовської Перебудови, — коли ще тиждень тому панували арктичні морози, а сьогодні вже раптом повіяло першим весняним теплом. І якщо порівняти Радянський Союз зразку 1985 року, коли Горбачов тільки-но встав на чолі радянської держави, з Радянським Союзом 1991 року, коли радянська імперія вже перебувала у стані агонії та в будь-який момент могла припинити своє існування, то можна легко дійти висновку, що то були цілком різні країни з цілком різними суспільствами. 
     Зміни в радянському суспільстві наприкінці вісімдесятих років двадцятого століття відбувалися чи не щодня — і чим далі, тим ті зміни були радикальнішими. Люди просто не встигали за цими змінами. Зате, звільнившись від чергової порції старих радянських догм, вони зовсім по-новому починали дивитися на світ, що їх оточував — із меншою упередженістю та більшою цікавістю. Люди заново відкривали для себе зовнішній світ. Але все це сталося набагато пізніше. Такі круті зміни просто не могли відбутися одразу. Еволюція була досить тривалою. 
     А поки що йшов червень 1985 року… Хто б міг тоді подумати, що може статися через якихось шість років? Попереду був шестирічний період міжсезоння, коли люди відвикали від старих реалій та звикали до нових. Але все це було далеко попереду. Спочатку ж усі були твердо впевнені в тому, що живуть у найщасливішій країні світу, де кожному ґарантується право на працю, на безкоштовну освіту та безкоштовне медичне обслуговування. Проте ніхто тоді не замислювався над тим, а чи, насправді, все це було безкоштовно. Усі просто жили, насолоджувалися життям та мріяли про світле комуністичне майбутнє. Через місяць у Москві мав відбутися дванадцятий фестиваль молоді та студентів. Усі жили очікуванням тієї події, яка мала стати найголовнішою подією 1985 року. Поступово всі відвикали від споживання алкоголю, бо антиалкогольна кампанія була в повному розпалі. Про права людини ніхто тоді ще не замислювався, бо всі були впевнені, що живуть у найсправедливішому суспільстві, де влада належить робітникам та селянам. Про закордонні поїздки — так само ніхто ще тоді навіть і не мріяв, бо кордон був на замку, і всі знали, чому — бо ворог не дрімає, адже він лише тим і живе, що мріє знищити соціалізм. 
     Ніхто не знав, які зміни чекали на кожного попереду… Бо поки що був тільки червень 1985 року…
2 
     Колишні восьмикласники «на ланах і фермах» відпрацьовували так звану п’яту трудову чверть. Частина учнів чернівецької середньої школи номер два «воювала за врожай» на дослідній станції у передмісті Рагізна, інші ж відпрацьовували трудову повинність в Одеській області, у селищі Петродолина, що колись звалося Петерсталь. Поступово вони відходили від шоку, спричиненого трагічною загибеллю їхнього однокласника Сашка Грибуліна. Дехто з учнів усе ще не міг повірити в те, що Грибуліна «забрали води». 
     Не пощастило з погодою тим, хто вирішив працювати в Рагізні. Майже щодня була злива. І навіть тоді, коли зливи не було, автобус за учнями не приїздив, бо на полях було страшенне болото. У такі дні «бійці» сільгоспзагону «Карпати» просто приходили щодня на сніданок. Якщо для них була у школі якась робота, їх мобілізували на різні прибирання, на пофарбування столів та інші малярні роботи. А частіше за все вони просто або йшли до кіна, або ж просто розходилися по домівках і знову приходили тільки на обід. У вестибулі висів календар роботи табору «Карпати», проте той плакатик був чистою липою. Ніякої культурно-масової роботи в тих «Карпатах» і близько не було. 
     В один із таких днів Ніна Запашна запросила всіх «бійців» до себе. Після сніданку вони пішли до неї додому. Мешкала вона на вулиці Івана Франка — ближче до Радянської площі. 
     Хлопці та дівчата попрямували за Ніною, увійшовши через арку до внутрішнього подвір’я. Мешкала Ніна на першому поверсі фліґеля, у двокімнатному помешканні разом із батьками. 
     Марійці Федорчук, яка запам’ятала, у яких жахливих умовах мешкала її однокласниця Люба Амосова, здавалося, що це помешкання є таким самим страшненьким та незатишним. Проте, коли вона увійшла всередину, вона побачила цілком пристойний хол із новими шпалерами та чудовим декоративним ліхтариком на стіні. 
     Ніна запросила всіх до вітальні, вікна котрої виходили просто на балкон-ґалерею, з якої був і вхід до помешкання. У вітальні також було дуже затишно. Ніна увімкнула магнітофон «Весна», поставивши туди касету з записами пісень групи «Modern Talking». Усі розсілися на диванах та кріслах. Ковальов побачив путівник по Празі, що лежав на журнальному столику, взяв його в руки та почав проглядати. 
     — Антоне, — звернулася до нього Ніна, — а ти читав роман Ґеорґа Еберса «Уарда»? Адже я знаю, що ти вельми цікавишся стародавнім Єгиптом. 
     — Я, на жаль, нічого не знаю про цю книжку, — відповів Антін. — Проте мені дуже цікаво цю книжку побачити.
     Ніна підійшла до книжкової шафи та дістала звідти товстеньку книжку у м’якій сірій обкладинці, а потім показала її Антонові. 
     — Цікаво, цікаво, — сказав Антін. — Ну й що то за роман такий?
     Він почав читати ту книжку, надруковану на тонкому ґазетному папері. Там, дійсно, йшлося про стародавній Єгипет. Антонові запам’яталася фраза про те, як один з персонажів полоснув батогом по голих ногах раба, що стояв поруч, проте той раб мовчки все стерпів, знаючи характер свого господаря.
     — А чому б нам не піти до кіна? — запропонував хтось.
     — Гарна ідея, — погодилася Ніна. — Куди підемо?
     — Та до «Жовтня», — запропонував Віталій Ґаба, — бо він є найближчим. 
     Усі піднялися з насиджених місць та вирушили до кінотеатру. У «Жовтні» йшов іспанський фільм «Таємниця острова чудовиськ» за романом Жуля Верна. Усі буквально божеволіли від тих жахів, які у великій кількості були присутні в тому фільмі. То була справжня комедія жахів, від котрої всі були у справжньому захопленні. 
     Після обіду ніяких заходів не передбачалося. Марійка одразу ж після обіду повернулася додому. Її тато, Степан Вікторович, вже був вдома. 
     — Марійко, — сказав Степан Вікторович. — Ти пам’ятаєш Мзію, про котру ти мені казала колись у травні?
     — Так, — відповіла Марійка. — Я пам’ятаю цю грузинську дівчину, з якою ми всі познайомилися на концерті дев’ятого травня. І те, що я тобі про неї розповіла, я теж пам’ятаю… А що, з нею щось сталося?
     — Ні, — відповів Степан Вікторович. — Нічого не сталося. Навпаки, з нею все гаразд. Ти, напевно, знаєш, що минулого року вона «проїхала мимо» матфаку, тому й опинилася в ПТУ. Цього року Мзія знову прагне вступити до матфаку.
     — Я все це пам’ятаю, — сказала Марійка. 
     — Вона мені нещодавно зателефонувала, — продовжив Степан Вікторович. — Я погодився з нею попрацювати, аби підготувати її до вступу. Отже, сьогодні вона прийде займатися до мене о шостій годині вечора. Тільки нікому про це не кажи, бо мене цього року призначили членом екзаменаційної комісії. А те, що вона ходить до нас — так це ніби вона ходить до тебе, ніби ви є просто подружками. 
     — Я нічого нікому не казатиму, — сказала Марійка. — Проте я не розумію, як ми можемо бути подружками, якщо вона майже на чотири роки старша за мене?
     — А це на вас написано? — іронічно запитав Степан Вікторович.
     — Ні, — відповіла Марійка. — Але вона навіть виглядає старшою за мене.
     — Але ж вона є грузинкою, — пояснив Степан Вікторович. — А грузини раніше дорослішають. Ти є блондинкою, зі світлою шкірою. У тебе є північний, балтійський тип європеоїдної раси. А в неї — південний, середземноморський. Отож і життєві ритми в неї трохи інші. Хто розрізнить, якою у вас є різниця у віці? У мене, наприклад, теж є різні студентки майже однакового віку. Наприклад, на другому курсі. Але, незважаючи на це, одні виглядають іще зовсім молоденькими дівчатами-підлітками, а інші — вже зрілими жінками. Хоча вік є приблизно один і той самий — вісімнадцять-дев’ятнадцять років. То вже залежить від індивідуальних особливостей. 
     — Гаразд, — погодилася Марійка. — Тоді будемо подружками. 
     Марійка одразу ж переодяглася. Одягнувшись у джинсову спідницю та синю бавовняну блузку, вона почала чекати на Мзію. За сім хвилин до шостої години у дверях пролунав дзвоник. Марійка теж вийшла до коридору. Двері пішов відчиняти Степан Вікторович. Коли він відчинив, до коридору увійшла невисока чорнява дівчина років вісімнадцяти — у джинсах, чорних черевиках та червоній бавовняній штормівці. Марійка одразу ж цю дівчину впізнала.
     — Добрий день! — промовила Мзія.
     — Доброго дня! — відповів Степан Вікторович. — Проходьте, будь ласка.
     — Привіт, Мзіє! — крикнула їй Марійка. 
     Марійку вразило те, що її тато звернувся до Мзії на «ви».
     Степан Вікторович провів Мзію до своєї кімнати та зачинив за собою двері. Через півтори години він знову вийшов.
     — Отже, ми займатимемося в понеділок та четвер, — запропонував Степан Вікторович.
     — В нас у ПТУ зараз триває виробнича практика, — повідомила Мзія, — отже, в мене ніяких занять зараз нема. Тому мене влаштовує будь-який варіант. 
     — Добре, — сказав Степан Вікторович. — Тоді — до понеділка.
     — До побачення, — сказала Мзія.
     — Марійко, — звернувся до неї Степан Вікторович. — Проводь, будь ласка, Мзію.
     — Із задоволенням, — відповіла Марійка, взувши кросівки на білі шкарпетки, а зверху надягнувши нейлонову куртку. — Ходімо, Мзіє!
     — Ходімо, — повторила Мзія. — Ще раз до побачення!
     Марійка та Мзія вийшли надвір.
     — Ну, як у тебе справи, Марійко? — поцікавилася Мзія. — Як у вас з ансамблем?
     — У нас у класі така трагедія сталася! — повідомила Марійка. — Сашко Грибулін загинув.
     — Який це Сашко? — спитала Мзія.
     — Він теж виступав у нашому ансамблі, — пояснила Марійка. — Пам’ятаєш такого невисокого, чорнявого хлопця? Коли ти прийшла на репетицію нашого ансамблю, він був у чорній сорочці та чорних вельветових штанах.
     — Так, я його добре запам’ятала, — підтвердила Мзія. — А що з ним таке сталося? Як він загинув?
     — Сашко втопився, — відповіла Марійка. — Він із приятелями пішов купатися на озеро Валя Кузьмін. І там Сашко почав пірнати, хоча плавати не вмів. Ось так він і загинув. Мене тоді, на жаль… чи на щастя, не було… бо що я сама могла змінити? … Я тоді проводжала свого брата Максима до армії… Максим, до речі, теж навчається на матфаку… Його після першого курсу забрали до армії… Це було п’ятнадцятого числа… Мені тоді у той самий день зателефонувала наша класна керівничка… А позавчора Сашка поховали… Ми всім класом були на його похованні… Це був єдиний син у матері…
     — Який жах! — вигукнула Мзія.
     — Так, на жаль, — погодилася Марійка. — А який ансамбль без нього? На ньому, якраз, той ансамбль і тримався. Він, взагалі, був дуже талановитим хлопцем. Він гарно танцював на дискотеках… До речі, його батько працює у Великій Британії, у якомусь там дипломатичному представництві… Тож його навіть не відпустили, аби він міг попрощатися з сином. А через пару місяців він мав забрати дружину та сина до себе.
     — Можу собі уявити, — майже прошепотіла Мзія. — Який шок був для батька…
     Марійка та Мзія йшли вулицею Маяковського в напрямку до вулиці Шевченка. Вже була майже двадцята година. З якогось відкритого вікна лунала пісня у виконанні Олександра Сєрова:
Буду я любить тебя всегда, 
Жизнь свою с тобою разделю.
На земле никто и никогда
Не любил, как я тебя люблю…
     — Мзіє, — звернулася до неї Марійка, — а де ти мешкаєш? 
     — У військовому містечку, — відповіла Мзія. — Тут недалеко, можна й пішки дійти.
     — Тоді ходімо, — запропонувала Марійка. 
     — Ходімо, — погодилася Мзія.
     — До речі, в цьому наріжному будинку мешкав автор пісні «Червона рута», — сказала Марійка, показуючи на будинок зі шпилем на розі вулиць Шевченка та Маяковського. — Мені про це Василь казав.
     — Який Василь? — спитала Мзія.
     — Він теж брав участь в ансамблі «Романтика», — відповіла Марійка. — Він, до речі, теж тут поруч мешкає.
     — А ти, Марійко, до якого класу перейшла? — поцікавилася Мзія, коли вони вже йшли вулицею Ґонти.
     — До дев’ятого, — відповіла Марійка. — Отже, мені ще два роки чекати до закінчення школи.
     — А куди ти вступатимеш? — спитала Мзія.
     — Тільки не до матфаку, — заявила Марійка. — Я не полюбляю точні науки. Напевно, я піду до істфаку.
     — До речі, — застерегла Мзія, — на історичному факультеті дуже великий конкурс. Аби туди потрапити, треба обов’язково скласти всі чотири іспити на «відмінно» та ще й мати додаткові бали за участь у різних олімпіадах. 
     — Я знаю, — підтвердила Марійка.
     Нарешті дівчата дійшли до вулиці Лук’яна Кобилиці.
     — Ну все, Марійко, — сказала Мзія. — Далі, напевно, я вже піду сама, адже тобі пізно буде повертатися додому.
     — Тоді — до понеділка, — промовила Марійка.
     — Бувай, Марійко! — відповіла Мзія. — І хай тобі щастить!
     — І тобі — також! — вигукнула Марійка.
     Коли Марійка повернулася додому, Оксана Романівна та Степан Вікторович сиділи біля телевізора та з дуже зацікавлено щось переглядали. Популярний артист Михайло Ножкін співав відому пісню воєнних років «Мы летим, ковыляя во мгле».
     — Привіт! — сказала Марійка. — Що вас так зацікавило?
     — То є телеміст між радянськими та американськими ветеранами Другої світової війни, — пояснив Степан Вікторович. — Таких прямих зустрічей між Радянським Союзом та Америкою ніколи раніше не влаштовувалося.
     — Так, — підтвердила Оксана Романівна. — Це вперше транслюється такий телеміст. Ведучий каже, що ці телемости тепер влаштовуватимуться реґулярно. 
     — А хто веде? — поцікавилася Марійка.
     — Його ім’я тобі ні про що не скаже, — зазначила Оксана Романівна, — бо він ніяких передач раніше не вів. — Я навіть і не запам’ятала його імені…
     — Володимир Познер його звуть, — уточнив Степан Вікторович. — Він багато років прожив у США. А ось імені американського журналіста, котрий веде цю передачу на американському боці, я теж, на жаль, не запам’ятав.
     — Цікаво, цікаво, — виголосила Марійка та сіла поруч із батьками дивитися телевізор… 
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні четвер, 20 червня. Позавчора ми всі поховали Сашка Грибуліна, а я все ніяк не можу звикнути до того, що його вже більше нема. Роботи на полі ніякої нема, бо майже щодня йдуть дощі. Надворі дуже прохолодно, ніби то є не червень, а вересень, чи навіть жовтень. Ми не працюємо в полі, а лише ходимо по кінотеатрах, дивимося різноманітні фільми. Вчора дивилися фільм «Таємниця острова чудовиськ» за романом Жюля Верна, а сьогодні — індійську стрічку «Самраат». Сьогодні до нас додому заходила Мзія, з котрою ми познайомилися на концерті 9 травня. Мзія хоче вдруге вступати до матфаку, бо минулого року вона не набрала достатньої кількості балів. Мій тато погодився з неї займатися, аби підготувати її до вступу. При цьому він попросив дотримуватися конспірації, отже, я гратиму роль її подружки. Як було б здорово, якби мій тато їй допоміг, і вона змогла б вступити до нашого університету!».
3 
     Ковальов, прийшовши додому, почав розповідати, який чудовий фільм він у той день бачив.
     — Це така гарна картина! — захоплено почав розповідати Антін, — Її вам обов’язково треба подивитися! Там такі чудовиська! І все це так смішно! … У «Жовтні» цей фільм більше не йтиме, але він ще йтиме у «Дружбі».
     Після обіду Антін сів на диван, узяв свіже число часопису «Крокодил» та розгорнув його. Раптом він побачив якусь карикатуру, на котрій один із персонажів був дуже схожим на Сашка Грибуліна, котрий загинув минулого тижня. Антін одразу ж перемалював того персонажа. Він згадав, як кілька років тому йому потрапила до рук карикатура Бідструпа, на якій Ґеббельс був зображений літаючим над якимось містом. А підпис під тією карикатурою був таким: «Ґеббельс є мертвим, проте його марево все ще можна побачити». Антін намалював щось подібне — як Грибулін літає над містом. Для цього Антін перемалював з поштової листівки панораму старої частини Риги з протилежного берега Дауґави. І написав нагорі: «Грибулін вже помер, проте його марево все ще літає».
     — Ну, як? — спитав Антін, показавши той малюнок своїй матері.
     — Блюзнірство! — заявила Валентина Дмитрівна. — Залиш Грибуліна у спокої! Бо якщо ти постійно його викликатимеш, він-таки з’являтиметься тобі ночами, і навіть може забрати до себе. 
     — Забрати? — здивувався Антін. — Як небіжчик може забрати? 
     — Дуже просто, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Із тобою може статися те ж саме, що й із Грибуліним, якщо не гірше.
     Наступного вечора Антін пішов дивитися «Таємницю острова чудовиськ» другий раз, запросивши також Валентину Дмитрівну та Клавдію Петрівну.
     — Хоча то є й пригодницький фільм, — пояснив Антін, — проте я впродовж усього сеансу буквально іржав! Там так було смішно.
     — То є, напевно, пригодницька комедія, — уточнила Валентина Дмитрівна. — Мені б теж хотілося її подивитися, якщо ти її так розхвалюєш. 
     — Ви не пошкодуєте! — вигукнув Антін. 
     По дорозі до кінотеатру «Дружба» Антін знову почав скаржитися на те, що того літа він нікуди не зможе поїхати.
     — І чому ви нікуди не хочете їхати, аби змінити оточення? — запитав Антін у Валентини Дмитрівни.
     — Так ми майже щодня можемо їздити на дачу, — заспокоїла Валентина Дмитрівна. — Там ти якраз і зможеш змінити оточення.
     — Ні, — сказав Антін. — Ви мене не розумієте! Я маю на увазі радикальну зміну оточення. Аби кудись поїхати якомога далі.
     — Ти можеш по телевізору дивитися на інші міста, — заявила Валентина Дмитрівна. — Невже тобі хочеться труситися в тих задушних вагонах, дихати тим важким повітрям, їсти в антисанітарних умовах? А ті брудні вокзали? А брудні туалети? Адже ти в нас такий гидливий!
     — Ви мене не розумієте! — крикнув Антін. — Усі влітку кудись їздять, і лише я сиджу в Чернівцях немов у в’язниці!
4 
     Після тривалих дощів нарешті видалася суха та сонячна погода. Після сніданку у шкільній їдальні всі «бійці» сільгоспзагону «Карпати» попрямували до побутовки, організованої в кабінеті англійської мови, аби переодягнутися, бо всі були впевнені, що в полі вже сухо, отже, автобус у будь-якому разі мав того дня приїхати. 
     Ковальов пам’ятав, як спекотно йому було у старих джинсах працювати в полі, отже, він надягнув заздалегідь приготовлені піонерські шорти та стару сіру футболку, а потім взувся в кирзові чоботи. До того ж, напередодні Антін подивився фільм «Педагогічна поема» за однойменною книгою Макаренка. Він там побачив, що всі вихованці колонії Макаренка влітку також ходили в шортах. А, знайшовши цю книжку, Антін переконався в тому, що Макаренко дуже сильно акцентував там увагу на коротких шортах. «Трусики» згадувалися в тій книзі досить-таки часто. Колоністи навіть верхи на конях їздили в шортах — як, наприклад, на святі врожаю. 
     — Чому колоністам Макаренка навіть після чотирнадцяти років можна було ходити в шортах, — міркував Антін, — а мені — зась? 
     Дівчата теж майже всі одяглися досить легко — у майки та шорти. 
     Нарешті о дев’ятій годині автобус з Рагізни приїхав-таки. Усі «бійці» швиденько сіли в нього та поїхали.
     Коли той автобус переїхав міст через річку Прут та проїздив мимо спиртового заводу, всі відчули різкий запах браги. 
     — Вдихаємо поволі! — скомандував Крисюк. — Аби надовго вистачило!
     — Між іншим, — повідомила Таня Приходько, — я тут раніше мешкала, біля спиртзаводу, на Хотинській… Ось у тому будиночку.
     Таня показала своєю рукою на невеличкий одноповерховий будиночок.
     — На першому поверсі? — поцікавився Юра Унґурян.
     — Ні, на мансарді, — відповіла Таня. — Ось там можна побачити бокове віконце… Воно таке маленьке, неначе слухове…
     — Але ж то є горище, — здивовано сказав Юра.
     — Так, — погодилася Таня. — То є, дійсно, справжнє горище. Ось на тому горищі ми й мешкали по позаминулого року, доки ми не отримали кооперативне помешкання. 
     Автобус, тим часом, їхав далі вулицями Заводською та Каштановою, аж поки не доїхав до дослідної станції.
     — Я сподіваюся, ви не втратили свою кваліфікацію за півтора тижні простоїв через погану погоду, — сказав вчитель фізики Микола Миколайович Бакланов, котрого було призначено начальником табору. — Адже пам’ятайте, що колосся без вусів треба лишати, а з вусами — висмикувати. Хто зробить усе з точністю до навпаки, той змушений буде відшкодовувати завдані збитки з кишені своїх батьків. 
     Робота розпочалася. Всі кинулися з ентузіазмом полоти по два ряди, що були закріплені за кожним «бійцем». Ковальову було дуже легко працювати в шортах — особливо тоді, коли після дванадцятої години стало вже зовсім спекотно. Баби Клави з її ханжеством тут поблизу не було, отже, можна було одягатися як завгодно. 
     — Дивіться, люди! — зненацька крикнув Адамчук. — Вже й Ковальов у шортах!
     — Але ж не лише я, — заявив Ковальов. — Ось, дивіться, на Ґабу, чи на Столярова.
     — Так вони всі є хлопці як хлопці, — пояснив Адамчук. — Але ж ти не такий хлопець, як усі. Адже ти в нас був завжди таким слабеньким та хворобливим, а тут навіть ти почав загартовуватися. 
     Антін чхнув.
     — Ось, бачиш, Ковальов, — продовжив Адамчук, — ти своїм чханням підтвердив те, що ти загартовуєшся! Так тримати!
     Антін чхнув іще раз.
     — Правильно, Ковальов, — додав Крисюк.
     Раптом Антін почав безперервно чхати. У його носоглотці зненацька почало по-страшному свербіти, а в очах так само виник дуже сильний свербіж. 
     — Ти, Ковальов, напевно, недооцінив власні сили та застудився, — зауважив Адамчук.
     — Хіба можна в таку спеку застудитися? — здивовано запитав Ковальов. — Навіть вітру зараз нема.
     — Нема-то нема, — сказав Адамчук, але ж ти є таким слабеньким та хворобливим!
     — Ні! — відповів Ковальов. — То в мене алергія. При застуді очі не сверблять!
     — Ось тому в тебе й алергія, — виголосив Крисюк, — що ти є слабаком! 
     До першої години практично всі свою денну норму вже виконали та пішли на «перекур», аби дочекатися автобуса, що мав приїхати о пів на другу. Коли Ковальов трохи відійшов від житнього поля, йому стало трохи легше. Усі скупчилися біля дороги, чекаючи на автобус. 
     Через пару хвилин підійшла співробітниця дослідної станції — жінка років п’ятдесяти.
     — Ви вже відпрацювали? — спитала вона. 
     — Як бачите, — відповів Микола Миколайович. 
     Раптом Ковальов знову чхнув.
     — Ось бачите, — додав Микола Миколайович, — цей хлопець підтверджує це.
     Раптом Микола Миколайович побачив, що в Ковальова очі вже зовсім почервоніли.
     — Ковальов, що таке? — перелякано спитав Микола Миколайович. — У тебе такі червоні очі!
     — Це алергія, — відповів Ковальов. — Мабуть, на жито.
     — Тільки ні в якому разі не три свої очі, — застережив Микола Миколайович. — Я тобі раджу працювати в полі в окулярах для плавання та в респіраторі. Якщо в тебе нема респіратора, можеш користуватися також марлевою пов’язкою. Бо жито, дійсно, спричиняє дуже сильну алергію.
     — А я не виглядатиму смішно? — спитав Ковальов. — Бо я в такому разі відрізнятимуся від інших.
     — Ні в якому разі не смішно, — відповів Микола Миколайович. — То є вимога щодо техніки безпеки, адже алергія — то є справа серйозна.
     Ковальов іще раз чхнув.
     — Постарайся не подразнювати носоглотку, — пояснив Микола Миколайович. — і тоді воно само заспокоїться.
     Тим часом співробітниця дослідної станції почала згадувати своє повоєнне дитинство.
     — Я пам’ятаю, — сказала вона, — яка в нас була напружена ситуація в повоєнні роки. Тоді я мешкала у Вашківецькому районі, який потім було об’єднано з Вижницьким. Так ось, тоді радянську владу лише щойно відновили… То був сорок четвертий рік… Війна ще не скінчилася, та й бандитів було повсюди дуже багато. А в нас уся радянська влада — це голова колгоспу. Демобілізований політрук, який був водночас і секретарем місцевого партійного осередку, і дільничним міліціонером. І ось я раптом прокидаюся однієї ночі від якихось криків. У кімнаті пахне паленим. А мені лише неповні десять років. Я спочатку перелякалася… думала, що в нас щось там горить… Але в нашій хатині ніякої пожежі не було… Я разом із матір’ю вибігаю на подвір’ю. І тут перед нами відкривається страшна картина: хата, де містилася сільрада, палає, а голова колгоспу й уся його сім’я повішені поруч на старому дубі. Усі наші односельці кричать, істерично намагаються загасити пожежу, аби вогонь не перекинувся на сусідню хлібну комору, проте все даремно: ніякої пожежної техніки в нашому селі не було. А потім хтось відчинив хлібну комору, аби врятувати врожай, та побачив: замок на коморі зірвано, а весь врожай забрали бандити. Ой, яке горе тоді було в нашому селі, адже ми лишилися не тільки без голови колгоспу, але й без хліба. А через кілька днів з райцентру прибуло військо та почало заарештовувати всіх без розбору… Багатьох чоловіків під конвоєм посадили на вантажівку та кудись увезли. Так ми їх більше й не бачили.
     — Я сам служив в Угорщині, — сказав Микола Миколайович. — У складі західної групи військ. Там, до речі, багато хто пам’ятає путч п’ятдесят шостого року, коли з усіма комуністами розправлялися майже так само — вішали їх на деревах, а будівлі партійних органів підпалювали. І якби Радянський Союз не втрутився, ми б Угорщину точно втратили. 
     — Так, — погодилася співробітниця. — В Радянської влади всюди було дуже багато ворогів, бо ніхто не бажав добровільно відмовитися від життя за рахунок експлуатації трудового народу. 
     — А перед тим, як нас перекинути до Угорщини, — продовжив Микола Миколайович, — ми майже дев’ять місяців просиділи в навчальному центрі в Бердичеві. Ой, як нас там муштрували… Я вже хлопцям розповідав, як нас одного разу примусили рити котлован цілу добу — цілих двадцять чотири години. Без обіду та відпочинку. Багато хто не витримував. Були випадки, коли з того навчального центру тікали. А один хлопець з Москви в нас навіть застрілився, бо не витримав не тільки такої муштри, але й знущань з боку «дідів».
     — Ковальов, за тобою армія плаче! — вигукнув Крисюк. — Таких, як ти, треба знищувати!
     — Не треба такого товаришам бажати! — різко перервав Микола Миколайович. — Тобі, Ковальов, насправді, треба готуватися до служби в армії, але ж не можна так цієї служби боятися… Взагалі-то, військова служба — то є неначе гра в рулетку: кому як пощастить. Отже, в Бердичеві нам було дуже важко. А коли нас перекинули до Угорщини, нам там порівняно з бердичівською «учебкою» служба раєм здавалася. В нас і казарма була дуже благоустроєною, і аж занадто сильної муштри в нас не було. Єдине, чого нам робити було не можна, — це вступати в контакт з місцевим населенням, коли нам давали короткочасні відпустки. Бо угорці не люблять росіян, і ніхто не міг ґарантувати нам безпеку за межами військової частини. У сусідній частині один хлопець ось так закохався в одну місцеву дівчину, а під час чергової короткочасної відпустки він раптом зник. У тій частині підняли тривогу; думали, що він просто втік. А через кілька днів у місцевому озері було знайдено його тіло з перерізаним горлом… Ось такі вони, угорці… 
     Тут до юрби під’їхав автобус та забрав усіх назад до школи.
     Марійка працювала лише в майці та шортах. Вже в салоні автобуса вона раптом відчула, як її шию, спину та плечі почало сильно пекти.
     — Яка ти червона, Марійко! — вигукнула вчителька англійської мови Елла Георгіївна Марчукова, яка була заступником начальника табору, коли біля шкільної брами всі висадилися. — Зайди обов’язково до медичного пункту. Нехай тобі ці опіки чимось оброблять… Ми півтора тижні через погану погоду нічого не робили, а потім раптом опинилися в самому пеклі, на такому пекучому сонці. Я тобі раджу працювати у старій бавовняній блузці з довгими рукавами.
     Марійка прямо, не переодягаючись, побігла до медичного пункту. 
     — Що сталося? — спитала медсестра, коли Марійка постукала у двері та увійшла в середину. 
     — Я обгоріла на сонці, — відповіла Марійка, демонструючи медсестрі свої обпалені плечі.
     — То не біда, — сказала медсестра. — Зараз я це тобі оброблю. 
     Вона з заскленої шафи з металевим каркасом дістала тюбик якоїсь масти та помастила нею вражені ділянки тіла.
     — Дякую, — сказала Марійка, коли медсестра закінчила обробку. 
     — При такій сонячній та спекотній погоді я тобі раджу працювати в закритій сорочці та з піднятим комірцем, — порадила медсестра. 
     Марійка попрощалася та швиденько побігла до кабінету англійської мови, аби встигнути переодягнутися перед обідом.
     У Ковальова симптоми алергії вже давно пройшли. Зайшовши до сімнадцятого кабінету, він зняв робочу футболку та одягнув міську сорочку. А шорти він вирішив не переодягати, бо йому так хотілося ще походити в шортах. Він просто зняв кирзові чоботи та взувся у кросівки. А довгі штани він поклав собі в торбу. У такому вигляді він і зайшов до шкільної їдальні.
     — Ковальов! — звернувся до нього Микола Миколайович. — Іди до сімнадцятого кабінету та переодягнися.
     — Чому? — здивовано спитав Ковальов.
     — Бо в шортах не можна заходити до їдальні, — пояснив Микола Миколайович. 
     — Але ж я бачу тут дівчат у шортах, — спробував сперечатися Ковальов.
     — Дівчат це не стосується, — відповів Микола Миколайович. — Дівчатам можна…
     Антін не захотів знову підійматися на третій поверх. Він пішов до чоловічого туалету на першому поверсі, дістав із торби штани та надягнув їх зверх шортів. Повернувшись до їдальні, він сів там, де ще було вільно. Антін вже доїдав другу страву та збирався запити її компотом, склянка з котрим стояла на столі прямо перед його носом. Зненацька до нього підійшов Максим Столяров, брат Слави Столярова, та, нічого не кажучи, схопив ту склянку з компотом.
     — Хто тобі дозволив? — крикнув Ковальов. — Постав негайно на місце!
     — Руки! — крикнув у відповідь Столяров. — Тільки доторкнися до мене — і цей компот я виллю тобі на голову!
     Нічого не кажучи, Ковальов вихопив склянку з рук Столярова і вже збирався той компот випити. Але Столяров знову вихопив ту склянку, коли Ковальов її вже наближав до свого рота, та миттєво випив весь компот. А потім, відставивши склянку, з усієї сили вдарив Ковальова п’ястуком у ніс. У Ковальова одразу ж потекла з носа кров.
     — Будеш знати, як паханам опір чинити! — вигукнув Столяров та побіг геть.
     — Іди до кухні, — порадив Руслан Волошин, який сидів за тим самим столиком, — скажи, що тобі компоту не вистачило. Нехай вони тобі наллють.
     Антін піднявся зі свого місця, проте кров з носа почала текти ще сильніше. Антін підставив під ніс хустинку. 
     — Що сталося? — спитав Микола Миколайович, увійшовши до їдальні. — Чому в тебе кров іде з носа?
     — Мене Столяров вдарив за те, що я йому не захотів віддати свій компот, — пояснив Ковальов. — Він у мене силоміць відібрав його та одразу ж випив, а потім вдарив мене за те, що я почав чинити опір.
     — Вічно з тобою трапляються різні проблеми, Ковальов! — зітхнув Микола Миколайович. — Постарайся йти з товаришами на компроміс. 
     Антін зайшов до кухні.
     — Вибачте, — промовив він, — на мене не вистачило компоту.
     — А чому в тебе кров з носа йде? — поцікавилася одна з кухарок.
     — Це я впав та вдарився, — збрехав Антін.
     — Вмийся спочатку холодною водою, — порадила одна з кухарок. — Ось, бачиш, вмивальник у кутку…
     — Дякую, — сказав Антін.
     Він підійшов до вмивальника, відкрив воду, підставив руки під холодну цівку та почав вмиватися. Не витерши руки та обличчя рушником, він знову повернувся до кухарок.
     — Ось твій компот, — сказала кухарка, показуючи йому склянку на кухонному столі. — В нас того компоту ще лишилося, отже, запитай, кому ще треба добавки.
     — Нас забагато, — відповів Антін. — Усі захочуть, бо ми всі зараз працювали в полі під пекучим сонцем. Нас усіх спрага здолала.
     Випивши компот, Антін вийшов з кухні до їдальні.
     — Будь ласка, ніхто зараз не розходьтеся, — оголосив Микола Миколайович. — Зараз у кабінеті фізики відбудеться зустріч з адвокатом. 
     Пообідавши, всі попрямували до кабінету фізики. 
     Коли всі зібралися в тому кабінеті, Микола Миколайович зайшов до кабінету з якоюсь жінкою.
     — Доброго дня! — привіталася жінка. — Дозвольте мені представитися. Мене звуть Єсипенко Тамара Вікторівна, я працюю юридичним консультантом.
     Всі почали уважно прислухатися, що та адвокатка зараз казатиме.
     — Дорогі хлопці та дівчата! — почала жінка свою промову. — Ви, напевно, знаєте, що зараз в нас по всіх напрямках іде боротьба з пияцтвом та алкоголізмом, за тверезий спосіб життя. Я можу вам навести купу прикладів, коли через пияцтво розпадалися сім’ї, коли люди втрачали через пияцтво роботу, здоров’я, калічили свою долю. Особливо небезпечно пити молодятам на весіллі, бо потім у тих молодят народжуються інваліди…
     — А в нас один учень загинув через те, що він спочатку прийняв спиртне, а потім поліз купатися, — додав Микола Миколайович.
     — Ось, бачите, — сказала жінка. — Навіть у вашій школі був такий трагічний випадок на алкогольному ґрунті… До речі, злочини, скоєні у стані алкогольного сп’яніння, вважаються такими, що були скоєні при обтяжуючих обставинах. Отже, вирок за такі злочини буває набагато суворішим, ніж за аналогічний злочин, скоєний у тверезому стані. Отже, майте це на увазі.
     Жінка щось іще дуже довго говорила про важливість тверезого способу життя. А потім розмова поступово перемістилася в іншу площину.
     — А ще я хочу вам навести такий приклад. Був один хлопець, який любив усе підробляти. Навчаючись у ПТУ, він підробляв бланки довідок, допомагаючи, тим самим, своїм товаришам прогулювати заняття. Потім, коли він пішов служити до армії, там він підробляв дозволи на короткочасні відпустки, що давало можливість йому та іншим солдатам самовільно залишати військову частину. А ще він там підробляв накладні, які давали можливість безкарно розкрадати продовольчі склади. Демобілізувавшись з армії, цей чоловік почав підробляти різноманітну офіційну документацію, внаслідок чого було розкрадено соціалістичну власність у дуже великих розмірах. Поступово він перейшов до підробки грошей та інших цінних паперів. До цієї справи цей чоловік залучав інших осіб, що, згідно з кримінальним законодавством, є обставиною, що обтяжує провину. Коли ж його заарештували, збитки державі, завдані його діяльністю, становили сотні тисяч рублів. Враховуючи особливо крупні розміри збитків, суд приговорив його до вищої міри покарання… Це, звичайно ж, зовсім не означає, що за підробку будь-якого документа вам загрожує розстріл. Просто він завдав державі великих матеріальних збитків… А були, до речі, ще приклади, коли, наприклад, одна якась жінка, ухиляючись від сплати якоїсь там заборгованості, переїхала до іншого міста, там придбала паспорт якоїсь померлої жінки, вклеїла в нього свою світлину… До речі, перед тим вона підробила рельєфну печатку на світлині… І жила кілька років із цим підробленим паспортом, під чужим іменем та прізвищем. Проте цю жінку, все одно, знайшли та заарештували, бо в межах Радянського Союзу сховатися від правосуддя практично неможливо. Злочинця всюди знайдуть, як би він не старався сховатися.
     — А її теж розстріляли? — поцікавився хтось з учнів.
     — Ні, — відповіла юристка. — Її діяння завдали не таких великих збитків. Наскільки мені відомо, їй дали вісім, чи десять років позбавлення волі. Сюди було включено все — скоєння першого злочину, підробка документів та інше… 
     О сімнадцятій годині зустріч завершилася. Хлопців іще мобілізували, аби вони прибрали актову та спортивну зали після випускного вечора десятих класів, а дівчат відпустили додому. 
     Хоча Марійці медсестра й обробила сонячні опіки, все одно, спина та плечі ще дуже сильно боліли. 
     — Марійко! — крикнула її мати Оксана Романівна, коли Марійка увійшла до помешкання. — Ти така червона — немов малина!
     — Погода була сьогодні дуже спекотною, — відповіла Марійка. — Ми сьогодні виїздили працювати в полі. 
     — Треба бути з цим дуже обережною! — заявила Оксана Романівна. — Бо наслідки можуть бути дуже плачевними.
     — Мені вже ці опіки обробила медсестра, — повідомила Марійка. 
     — Все одно, — сказала Оксана Романівна, — помасти ці опіки кефіром. І завтра візьми щось із довгими рукавами та з комірцем.
     — Так я і зроблю, — відповіла Марійка. — Я вже вирішила далі працювати у бавовняній блузці з довгими рукавами.
     Марійка порилася у шафі та знайшла там стару Максимову бавовняну картату сорочку з довгими рукавами та поміряла її. Сорочка була Марійці трохи завеликою, проте вона чудово захищала від сонця та, до того ж, була вельми приємною до тіла. 
     — Ось завтра її надягну, — сказала собі Марійка. — Це те, що мені треба!
     Марійка зняла майку та штани-банани, надягла домашній халат, сіла за письмовий стіл, відкрила свій щоденник та зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні п’ятниця, 28 червня 1985 року. Після тривалих дощів ми, нарешті, сьогодні знову вийшли в поле. Було дуже спекотно. Я не розрахувала та сильно обпалилася на сонці. В мене зараз дуже сверблять спина та плечі. Завтра обов’язково працюватиму у блузці з довгими рукавами». 
     Проте наступного дня Марійці працювати в цій сорочці не довелося, бо знову пішов дощ. 
5 
     Пройшов червень. Вже розпочався липень, проте в полі «бійці» сільськогосподарського загону майже не були — через дощову погоду.
     А в суботу, шостого липня, взагалі, різко похолоднішало — настільки різко, що всі змушені були прийти до школи одягненими по-осінньому. До того ж, з самого ранку була дуже сильна злива. 
     Аби не гаяти часу, Елла Георгіївна вирішила силами «бійців» сільгоспзагону «Карпати» оновити сімнадцятий кабінет, який був класною кімнатою 8-А класу, яким вона, якраз, і керувала. Треба було пофарбувати вікна, двері та столи. Вона заздалегідь закупила фарбу для всього цього, яка зберігалася в неї вдома. Отже, для того, аби розпочати всі ці ремонтні роботи, треба було комусь принести ті фарби та пензлі з її помешкання.
     Одразу ж після сніданку вона покликала до себе всіх хлопців.
     — Підіть, будь ласка, — сказала вона, — та принесіть до сімнадцятого кабінету фарби з мого помешкання. Поки стоїть така погана погода, треба пофарбувати столи, стільці, вікна та двері. 
     Промовивши це, Елла Георгіївна покликала Колю Адамчука.
     — Адамчук, — сказала вона. — Ти в нас будеш відповідальною особою. До того ж, ти знаєш, де я мешкаю. Ось тобі ключ від мого помешкання. Банки з фарбами стоять якраз у коридорі. Як тільки ти відчиниш мої двері, одразу ж їх помітиш. А в мішку поруч знаходяться пензлі та валики. Візьми їх також, інакше нам не буде чим фарбувати. 
     Адамчук узяв ключ, після чого хлопці вирушили в дорогу. Мешкала Елла Георгіївна на вулиці Садовського — якраз у тому будинку, де в підвальчику містився молочний магазин. Хлопці пішли вниз вулицею Карла Маркса, а потім — вулицею Ломоносова.
     Зайшовши у під’їзд та піднявшись сходами на другий поверх, Адамчук почав відчиняти двері, а решта хлопців за його командою чекали на нього в коридорі. Зненацька Максим Столяров притиснув Ковальова до стінки та почав колотити його п’ястуком у живіт. 
     — Я тебе тут знищу! — закричав Столяров на Ковальова. — Ти, говнюк такий! 
     — Макс, лиши його! — гримнув на нього Унґурян. — Що тобі Ковальов такого зробив?
     — Я не в змозі терпіти це дрантя! — заявив Столяров. — Я не можу стояти поруч із ним, бо він самою лише своєю присутністю отруює мою душу!
     Столяров знову підбіг до Ковальова та вдарив йому ще кілька разів по щелепі своїм п’ястуком. Тим часом Унґурян почав відсувати його від Ковальова, проте Столяров усе сіпався та смикався, бажаючи вдарити Ковальова ще та й ще. 
     — Ковальов — то є людське сміття! — кричав, сіпаючись Столяров. — Я не можу винести це смердюче гівно! Воно так жахливо смердить! Я стрибатиму на його могилі, коли він помре!
     — Ти впевнений, що він так скоро помре? — спитав його Унґурян.
     — Дуже скоро! — вигукнув Столяров. — Такі придуркуваті, як Ковальов, довго не живуть! Їх дуже швидко позбуваються! Ой, яка шкода, що втопився Грибулін! Ліпше було б, якби то був Ковальов! Він не має права на існування!
     Столяров збирався вже знову замахнутися п’ястуком на Ковальова, але тут із помешкання Елли Георгіївни вийшов Адамчук, виставляючи на сходовий майданчик торби з фарбами та пензлями. 
     Розбирайте! — скомандував Адамчук.
     Усі хлопці взяли по дві торби, в кожній з котрих містилося по дві, чи по три банки з фарбою. Ковальов теж узяв собі дві торби.
     — Ковальов! — крикнув йому Столяров. — Неси ще мої торби!
     — У мене руки зайняті! — заявив Ковальов.
     — Що ти брякнув? — закричав Столяров украй озвірілим тоном. — А ну, повтори!
     — Те, що ти чув! — відповів Ковальов.
     — Ти як зі старшими розмовляєш? — крикнув розлючений Столяров. — Ти ще смієш мені перечити? 
     Він підбіг до Ковальова та почав відчайдушно колотити його п’ястуками. Інші хлопці його ледь відсунули.
     — Я закликаю всіх вас кинути ті торби — нехай Ковальов їх несе сам! — цинічно заявив Столяров. — Як він їх усі сам нестиме — це вже його проблеми! А якщо він не донесе всі ці фарби — нехай він потім відповідає за те, що він загубив шкільне майно! Наперед йому буде наука! А я не збираюся нести ці торби, якщо поруч є Кузя, на котрого все це можна навантажити!
     — Не гарячися, Столяр! — сказав Унґурян.
     — Я тільки «за»! — виголосив Ґаба. — Нехай Кузя все це несе — він для того якраз і призначений — працювати за нас усіх!
     — Зате я є проти! — заявив Унґурян.
     — Кінчайте базар! — буркнув Адамчук. — Якщо Елочка-Людожерка нас усіх направила сюди, отож з усіх вона й питатиме потім! А не лише з Ковальова. Тому беремо ці торби — хто скільки може — та гайда назад до школи. Без базару тільки!
     — А я, все одно, не понесу, якщо поруч є Кузя! — продовжував ламатися Столяров, поставивши дві торбини з фарбами перед Ковальовим. 
     — Тож ми й розповімо, як саме ти, а не Ковальов, ухилявся від роботи! — пригрозив Унґурян. 
     Столяров відійшов, залишивши торби перед під’їздом. 
     — Якщо Кузя ті торби не візьме, нехай він потім відповідає за них! — заявив Столяров та побіг до школи.
     Ковальову нічого не лишалося, як нести чотири торби.
     — Дай мені одну, — сказав Унґурян. — Я теж понесу три торби.
     Так вони й пішли до школи вгору вулицею Карла Маркса: усі несли по дві торби, Ковальов та Унґурян — по три, а Столяров — жодної. 
     По дорозі до школи — якраз на розі вулиць Руської та Карла Маркса — Ковальова знову почав переслідувати дух Харкова тридцятих років. Цей емоційний фон не давав йому спокою й у стінах школи, коли хлопці принесли фарбу до сімнадцятого кабінету. 
     — Які ви всі є молодці! — похвалила Елла Георгіївна. — Як ви всі швидко впоралися!
     У Ковальова зла не вистачало від учинку Столярова, проте він промовчав.
     Тим часом дівчата вже встигли зробити в тому кабінеті прибирання: коли хлопці прийшли та принесли фарбу, дівчата вже домивали вікна, двері та підлогу. Як усе висохло, всі взялися за малярні роботи. 
     До обіду віконні рами та двері було вже пофарбовано. Столи та стільці пофарбувати в той день не встигли, отже, весь цей інвентар було заховано в кабінеті за зачиненими дверима до понеділка, а о чотирнадцятій годині всі вирушили на обід до їдальні. 
     Пішовши зі школи після обіду, Ковальов, усе ще відчуваючи той емоційний фон, котрий він ніяк не в змозі був терпіти, та який асоціювався в нього з Харковом тридцятих років, вирішив не одразу повертатися додому, а, натомість, трохи прогулятися парком Калініна, де завжди панувала дуже приємна аура, аби збити той неприємний емоційний фон. До того ж, він ніяк не міг збагнути, чому Максим Столяров на нього так зненацька накинувся, адже Антін нікому ніякого зла не чинив… Вийшовши зі шкільного подвір’я, Антін повернув наліво, перейшов вулицю Леніна та вирушив у бік парку. Дійшовши до центрального входу у вигляді колонади, Антін пішов центральною алеєю. Дійшовши майже до стадіону «Буковина», він завернув направо та пішов назад до головного входу західною алеєю — повз огорожі тенісних кортів, стадіону дитячої спортивної школи та ботанічного саду. Дійшовши до літнього театру, Антін знову повернувся на центральну алею, після чого він завернув на іншу алею, котра проходила через круглий майданчик із пам’ятником Калініну посередині. Вийшовши з парку, Антін перейшов вулицю Леніна біля Казармового провулку та пішов далі непарною стороною цієї вулиці, а потім завернув на вулицю Шевченка. А далі він пішов додолу по парній стороні вулиці Шевченка аж до вулиці Маяковського. Коли Антін завернув на вулицю Крупської та почав підійматися цією вулицею догори, він почав відчувати зовсім інший, набагато приємніший емоційний фон. Антонові здавалося, ніби він щойно побував чи то в Прибалтиці, чи то в Болгарії.
     На вулиці Калініна Антін здалеку побачив Марійку Федорчук. Вона йшла, напевно, додому, перетинаючи вулицю Калініна з вулиці Саксаганського до провулку Калініна.
     Марійка теж помітила Антона та помахала йому рукою. 
     Повернувшись додому, у передпокої Марійка побачила конверт.
     — Це від Максима, — пояснила Оксана Романівна. — Він надіслав листа ще двадцятого червня. Пише, що їх поки що розмістили у військовій частині в Алма-Аті, проте тільки тимчасово. Через пару місяців усю їхню роту збираються переводити кудись до Узбекистану.
     — Аби його лише до Афганістану не направили, — промовила Марійка. — Я так за нього боюся.
     — Тіпун тобі на язик! — вигукнула Оксана Романівна. — Навіть не згадуй оцей Афганістан.
     Марійка взяла конверт, вийняла з нього аркуш, вирваний із зошита, на якому Максим написав свого першого листа додому, та почала його уважно читати. 
     А потім вона залишила черговий запис у своєму щоденнику:
     «Сьогодні субота, 6 липня 1985 року. Вранці йшов дуже сильний дощ, отже, ми в полі знову сьогодні не працювали. До того ж, було так холодно — ніби це зовсім і не липень, а жовтень. Я сьогодні ходила до школи у джинсах, осінніх чоботях та осінній нейлоновій куртці. Ми впродовж усього робочого дня прибирали сімнадцятий кабінет, тобто кабінет англійської мови, який упродовж навчального року був класною кімнатою 8-А класу, а тепер використовується як побутова кімната нашого сільгоспзагону. А після прибирання ми пофарбували там вікна та двері. У понеділок, мабуть, фарбуватимемо столи. Сьогодні ми отримали першого листа від Максима. Він пише, що служить зараз в Алма-Аті, проте його роту переводять до Узбекистану. Дай, боже, йому винести всі ці два роки служби та благополучно повернутися додому!».
     Закривши свій щоденник та заховавши його в шухляді письмового столу, Марійка пішла дивитися по телевізору фільм «Дерсу Узала». 
6 
     У понеділок вранці Ніна Запашна прийшла до школи з касетним магнітофоном. Сімнадцятий кабінет іще не був відкритим, тому всі сиділи на лавках у вестибулі. 
     — Слухайте, люди! — промовила вона. — Я в суботу ввечері слухала Бі-Бі-Сі. Якраз там передавали записи пісень Костянтина Бєляєва.
     Ніна увімкнула свій магнітофон, не підключаючи його до електромережі. Спочатку був якийсь шум.
     — Це, напевно, або глушать, або ж просто короткі хвилі завмирають, — пояснила Ніна. — Проте далі звук буде нормальним.
     Через кілька хвилин на весь вестибуль почала лунати пісня на суржику:
Сидю в кукурузе
Сидю и сидю
Курлычет у в пузе
А я всё сидю.
А я сидю на заборе 
Сидю и сидю
Вже нiчь уж на двОре
А я всё сидю
     Всі дівчата та хлопці слухали та підспівували.
     Після сніданку автобус знову не приїхав, бо у полі було ще дуже сиро. Елла Георгіївна та Микола Миколайович мобілізували всіх на подальші малярні роботи у сімнадцятому кабінеті. Вікна та двері були вже пофарбовані цинковими білилами. Лишалося ще пофарбувати столи та стільці нітроемаллю приємного відтінку кави з молоком (слова «капучіно» тоді ще ніхто не знав).
     Коли малярні роботи розпочалися, Ніна поставила свій магнітофон на вчительський стіл та увімкнула його в мережу. 
     Бєляєв співав відомі всім куплети про євреїв:
Раз трамвай на рельсы встал,
Под трамвай еврей попал.
Евреи, евреи, кругом одни евреи...
Вошёл в трамвай антисемит —
Слева жид и справа жид.
Евреи, евреи, кругом одни евреи...
     — А що, той співак є антирадянським? — спитав Ковальов.
     — Чому ж це антирадянським? — здивовано відповів Унґурян. — Якраз, навпаки, радянським.
Писатель Горький Алексей
Был остроумнейший еврей...
     — Він зараз у тюрмі сидить, — пояснив Крисюк.
     — А за що його посадили? — поцікавився Ковальов. — За ті антирадянські пісні?
     — Ні, — відповів Унґурян. — За якісь заборонені промисли. То було в 1983 році. 
     — Тому його й передавали не по нашому радіо, а по Бі-Бі-Сі.
     Ковальов почав уважніше прислухатися до тих куплетів.
Пастернак и сельдерей,
А что ни овощ - то еврей...
     Усі зареготали.
Спутник мчится по орбите
С перигея в апогей.
В нём кронштейн висит прибитый — 
Первый в космосе еврей...
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні понеділок, 8 липня 1985 року. Ми знову не працювали в полі, хоча дощу сьогодні вже не було. У сімнадцятому кабінеті ми фарбували столи та стільці. Запашна принесла магнітофон із записами відомого нашого співака Костянтина Бєляєва, котрий зараз сидить у в’язниці. І за що його посадили? Сергія Захарова теж свого часу посадили, але ж він влаштував бійку в якомусь ресторані. Сергій Захаров своє вже відсидів і цього року він знову повернувся на естраду. А за що могли посадити Бєляєва — щось не в’яжеться в мене в голові, ніби він когось міг ударити. А чи не за крамольні пісні його посадили? Проте яка тут може бути крамола. Про євреїв? Так то є, можна так висловитися, народна пісня з міського фольклору, котру знають усі. За що іще його могли посадити — не розумію. А через три дні вже закриття трудового табору». 
7 
     Чотири тижні так званої п’ятої, трудової чверті минули дуже швидко. Проте через погану погоду в полі довелося попрацювати дуже мало — лише сім, чи вісім разів. Решту днів усі «бійці» сільськогосподарського загону «Карпати» лише приходили до школи на сніданок та на обід. Інколи їх мобілізовували на різні ремонтні роботи у стінах школи. Час від часу вони відвідували різні кінотеатри, дивилися різноманітні кінострічки. Проте справжньої роботи, заради котрої вони в добровільно-примусовому порядку записалися до цього табору, і за котру передбачалася грошова винагорода, майже не було — надто рідко їх возили працювати в полі. 
     І ось, нарешті, настало дванадцяте липня — останній день роботи трудового табору. 
     Усі колишні «бійці» прийшли святково одягненими. Марійка Федорчук прийшла у темно-синій плюшевій сукні та білих бальних черевиках. Василь Бережан прийшов у світло-синій сорочці та сірій вельветовій куртці. А Антін Ковальов прийшов у сірому піджаку, котрий він надягнув лише вдруге після новорічного вечора. 
     — Люди! — вигукнув Адамчук. — У Ковальова піджак с кармана́ми!
     — Але ж ми всі домовилися одягнутися по-святковому, — сказав Ковальов. — Адже сьогодні в нас в усіх свято — закриття табору!
     — Взагалі-то, так, — погодився Адамчук.
     О дев’ятій годині всіх запросили до шкільної їдальні, де на кожному столі стояли великі тарілки з нарізаним яблучним пирогом та склянки з полуничним компотом. 
     — Я вітаю вас з успішним закінченням п’ятої, трудової чверті! — оголосив Микола Миколайович, піднявшись зі свого місця. — Бажаю вам приємних літніх канікул. Тим, хто йде до дев’ятого класу, я бажаю успішно розпочати новий навчальний рік — після трудової чверті ви всі стали вже справжніми дев’ятикласниками. А тим, хто йде до ПТУ, я бажаю успішно вступити до училища та стати справжніми представниками робітничого класу. А всім разом я бажаю приємного літнього відпочинку!
     Усі зааплодували. 
     — Шкода, що нам так мало довелося попрацювати в полі, — продовжив Микола Миколайович. — Проте це від нас не залежало. Так вже склалися погодні умови. Проте, я сподіваюся, для вас було найголовнішим не матеріальна винагорода, а почуття того, що ваша особиста праця приносить суспільству користь.
     — Я теж усіх вас вітаю з закінченням літньої практики, — приєдналася Елла Георгіївна, — та бажаю веселих літніх канікул. Бажаю вам приємно відпочити, вдало з’їздити на море, чи до піонерського табору, добре засмагнути та набратися свіжих сил перед початком нового навчального року.
     Усі знову зааплодували. 
     Після святкового застілля всі почали поступово розходитися. Перед тим, як розійтися, хлопці та дівчата ще впродовж майже сорока хвилин купчилися невеличкими групками на шкільному подвір’ї, бо всі розходилися до самого вересня.
     Ковальов вирішив не одразу піти додому, натомість трохи прогулятися. Вийшовши зі шкільного подвір’я, він завернув на вулицю Леніна, а потім вулицею Шевченка він спустився аж до вулиці Інтернаціональної. То був його улюблений маршрут. 
     Пообідавши, Антін вийшов зі свого помешкання та вирішив пройти через двір сусіднього будинку. У цей же час Валентина Дмитрівна сіла за піаніно та почала при відкритому вікні грати слухом різні популярні мелодії — в основному, пісні воєнних років. Звуки фортепіано лунали досить гучно — їх можна було добре почути на досить великій відстані. На подвір’ї сусіднього будинку Антін зустрів подружжя Паньків — Ларису Петрівну та Бориса Володимировича, котрі сиділи на веранді при вході до свого помешкання. Нещодавно вони поховали свого другого сина Володю, хронічного алкоголіка, котрий помер від цирозу печінки. А за кілька років до того від інфаркту помер їхній старший син Віктор, котрий мешкав в одному з сіл на березі Дністра. Єдиною, хто лишався живою з їхніх дітей, була їхня єдина дочка — Марина Борисівна, мати Алли Феоктистової.
     Із сусіднього вікна виглянув іще один сусід — Сергій Миронович Козаченко, вікна котрого були розташовані якраз напроти вікон Ковальових.
     — Це твоя мама грає? — спитав Сергій Миронович.
     — Так, — відповів Антін.
     — Вона, напевно, дуже полюбляє пісні воєнних років, — відзначив Сергій Миронович. 
     Антін промовчав.
     — Антоне, — звернувся до нього Борис Володимирович. — А як ти закінчив навчальний рік?
     — Непогано, — відповів Антін. — Принаймні, без «трійок». Ось якраз сьогодні в нас скінчилася виробнича практика.
     — А де вона у вас відбувалася? — поцікавився Сергій Миронович.
     — У Рагізні, на дослідній станції, — відповів Антін. 
     — Наша Алла теж там працювала, — додала Лариса Петрівна. — Проте вона казала, що ви майже не виїздили в поле.
     — Так, — погодився Антін. — Погана погода все зіпсувала.
     — Ну, нічого, — заспокоїв Борис Володимирович. — Головне, що ви всі принаймні щось трохи заробили.
     — А що ми могли заробити за шість, чи сім днів! — вигукнув Антін. — Усе, що ми заробили, ми фактично проїли, бо в нас був як сніданок, так і обід. Хоча без усього цього можна було запросто обійтися, адже ми всі, все одно, снідаємо та обідаємо вдома.
     — Нічого не поробиш, — сказала Лариса Петрівна. — Таким є порядок.
     — А місяць тому в нас один хлопець втопився, — додав Антін.
     — Нам про це Алла розповідала, — відповіла Лариса Петрівна. — Це жах якийсь!
     — Так, — погодився Антін. — Він тільки встиг скласти всі іспити за восьмий клас і через кілька днів загинув. 
     — І Алла нам про це казала, — повідомила Лариса Петрівна. — А я згадала, як я одного разу ходила з маленьким Володею купатися на Прут. Причому ми вибрали дикий пляж. Ми сподівалися, що там, на дикому пляжі, буде спокійніше, бо там немає натовпу. Проте як тільки Володя зайшов у воду, одразу ж його почало затягувати у чорторий, і він ледь не втопився. Дякувати Богові, поруч на катері чергував мій старший син Віктор. Він підплив на своєму катері, витягнув Володю з коловертню та посадив на свій катер. А потім він нас провіз на цьому катері вздовж усього берега — від села Біла аж до Магали — і показав усі небезпечні місця, де купатися катеґорично заборонено. А щоб ми добре засвоїли цей урок, він розповів, скільки щоденно гине людей на воді.
     — Я, наприклад, вирішив, — сказав Антін, — що більше я ніколи не купатимусь у природних водоймах. Тільки в басейні. Адже я теж ледь не втопився два роки тому, коли в кінці шостого класу пішов купатися на Прут. Тоді я дуже далеко відплив від берегу, не вміючи плавати. Як я тоді повернувся на берег — я й досі вважаю це дивом.
     — До речі, — зазначив Борис Володимирович, — я чув, що ти на баяні граєш немов на органі. 
     — Так, — відповів Антін. — Нам у музичній школі дають грати поліфонічні твори, написані для органу.
     — Наш Віктор теж дуже полюбляв органну музику, — сказала Лариса Петрівна. — Він, до речі, служив у Прибалтиці. Отримуючи чергову короткочасну відпустку, він одразу ж прямував на концерт органної музики до місцевої церкви. 
     — Добре, — промовив Антін, — я зараз маю йти. Передавайте всім привіт!
     — Ми теж бажаємо тобі успіхів, — відповів Борис Володимирович.
     Антін пішов далі гуляти міськими вулицями. Він радів, що нарешті канікули настали-таки. Шкода тільки, що Валентина Дмитрівна не бажає нікуди поїхати, аби змінити оточення. 
     Коли Антін повертався додому повз будинку двірнички Баби Зосі, він зустрів іще одну сусідку, Наталю Ярославівну, котра сиділа на лавочці перед будинком Баби Зосі. 
     Антін привітався.
     — Сідай, Антоне, порозмовляємо, — запропонувала Наталя Ярославівна. — Як ти закінчив цей навчальний рік?
     — Без трійок, — відповів Антін. 
     — Молодець, — сказала Наталя Ярославівна.
     — А мені, до речі, на іспиті з фізики «четвірку» фактично подарували, — зізнався Антін. — Бо завдання з фізики я так і не навчився розв’язувати.
     — То не є вже так страшно, — заспокоїла Наталя Ярославівна. — Моя Юля розповідала, що саме у восьмому класі фізика є найважчою. Зараз Юля, якраз, закінчила дев’ятий клас і каже, що він є набагато легший за восьмий.
     — А як там у них Йосип Сергійович? — поцікавився Антін. — Він, якраз, був у нас асистентом на іспиті та пообіцяв мені в дев’ятому класі чорне життя.
     — А Юля сказала, що він усім так обіцяє, — пояснила Наталя Ярославівна. — Він спочатку всім ставить незадовільні оцінки, але потім ставиться до всіх, хто на його уроках працює, з повагою. За словами Юлі, Йосип Сергійович є дуже знаючим учителем. У нього дуже глибокі знання з фізики та інших природничих наук. І якщо до Йосипа Сергійовича ставитися по-людськи, тож і він до тих учнів теж ставитиметься по-людськи та з великою повагою.
     — Мені ця фізика потрібна як минулорічний сніг, — поскаржився Антін. — Адже я не збираюся вступати кудись на природничі спеціальності. 
     — А куди ти вступатимеш? — поцікавилася Наталя Ярославівна.
     — Я ще поки не вирішив, — збрехав Антін. — Напевно, до якогось гуманітарного факультету. Мабуть, до істфаку, чи до філфаку.
     — Ой, до істфаку як важко вступити! — вигукнула Наталя Ярославівна. — Який блат там треба мати, аби набрати необхідну кількість балів.
     — Я чув про це, — погодився Антін.
     — Ти, до речі, знаєш, як приймають вступний іспит з історії в абітурієнтів з великим блатом, з маленьким блатом та без блату? — спитала Наталя Ярославівна.
     — Ні, — сказав Антін.
     — У Юрія Мушкетика є такий епізод, — повідомила Наталя Ярославівна. — Там у нього, якраз описано це. В абітурієнта з великим блатом питають: «А правда, що Велика Вітчизняна війна розпочалася в сорок першому році?»… «А правда, що вона скінчилася в сорок п’ятому?». «А правда, що Радянський Союз втратив двадцять мільйонів осіб?» тощо. А абітурієнта без блату питають: «Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна?». Той абітурієнт без блату відповідає: «У тисяча дев’ятсот сорок першому році». А йому відповідають ті екзаменатори: «А Ви добре подумали? Подумайте ще трохи перш, ніж щось казати». А потім питають: «А скільки осіб втратив Радянський Союз?». Абітурієнт без блату відповідає: «Двадцять мільйонів». А йому екзаменатори кажуть: «Перелічите всіх поіменно». І поклали йому «трійку». 
     — Добре, — сказав Антін. — Я, напевно, вже піду. До побачення!
     Антін піднявся з лавки та пішов додому. 
8 
     Увечері до Федорчуків знову прийшла Мзія, аби продовжити зі Степаном Вікторовичем підготовку до вступних іспитів з математики. Вона прийшла в білих штанах та в рожевій футболці. Волосся в неї було розпущено та пофарбовано в рудий колір.
     — Можете мене привітати, — вигукнула Мзія, знімаючи в коридорі свої мешти. — Учора в нас був випускний вечір, адже ми отримали дипломи. Я отримала диплом із відзнакою, отже, тепер я можу вступати до університету, не відпрацювавши після закінчення ПТУ два роки. 
     — Вітаю тебе, Мзія! — відповів Степан Вікторович. 
     — Вже в понеділок я піду здавати документи до приймальної комісії.
     — Тільки все уважно спочатку продивися, які документи тобі потрібно здати, — попередив Степан Вікторович. — Аби тобі не довелося бігати по кілька разів. 
     Степан Вікторович та Мзія пішли до кабінету займатися, а Марійка пішла до спальні та почала читати якусь книжку — з тих, котрі було завдано прочитати на літо.
     Зненацька задзвонив телефон. Марійка підняла слухавку.
     — Так, — вигукнула Марійка, піднявши слухавку.
     — Це ти, Марійко? — спитав хтось на тому боці.
     — А це хто? — спитала Марійка. — Це ти, Василю?
     — Так, це я, — відповів Василь. — Що ти зараз робиш?
     — Читаю, — повідомила Марійка.
     — А ти радієш, що Рагізна вже скінчилася? — спитав Василь.
     — Авжеж! — крикнула Марійка.
     — А що ти збираєшся робити влітку? — поцікавився Василь.
     — Ми поки що з татом не вирішили, — відповіла Марійка. — Напевно, ми поїдемо до Криму, але, на жаль, це питання поки що не вирішено. 
     — Зрозуміло, — сказав Василь. — А які в тебе плани на суботу та неділю? 
     — Не знаю…
     — Ходімо завтра до парку, — запропонував Василь.
     — А чому б ні? — відповіла Марійка. — Ходімо.
     — Гаразд, — сказав Василь. — Тоді я о четвертій годині завтра чекатиму на тебе біля твого під’їзду. 
     — Я згідна, — відповіла Марійка. — До завтра!
     Вона поклала слухавку. 
     Через півтори години двері татової кімнати відчинилися. Спочатку вийшла Мзія, а потім — Степан Вікторович.
     — Марійко, — покликав її Степан Вікторович. — Проведи, будь ласка, Мзію.
     — Гаразд, — відповіла Марійка.
     Одразу ж вона почала розмірковувати, що б їй таке надягти на себе. У Марійки теж були схожі білі штани та майже така сама червона футболка. Марійка вирішила одягнутися як Мзія.
     Коли Марійка вийшла в коридор, Степан Вікторович одразу ж здивувався.
     — Це що, така уніформа?
     — Мені просто таке поєднання дуже подобається, — пояснила Марійка.
     Дівчата вийшли надвір. Пофарбувавши своє волосся, Мзія була вже не чорнявою, а рудою, отже, вона та Марійка виглядали немов старша та молодша сестри. Марійка, як завжди, провела Мзію до вулиці Лук’яна Кобилиці, після чого повернулася додому.
     Наступного дня вона вирішила піти на побачення з Василем у такому самому вбранні. Після обіду Марійка розпустила своє волосся, зібране в кінський хвіст, нічим це волосся не закріпивши. Вона причесалася так, аби її довге світле волосся вільно звисало з голови, а потім одразу ж вийшла з помешкання. 
     Василь вже чекав на неї внизу. Він також був у білих штанах, проте його футболка була зеленою. Коли Марійка вийшла до нього, Василь засміявся.
     — В нас майже однакові штани! — вигукнув він.
     — Учора я бачила Мзію в таких самих штанах, — додала Марійка.
     — А я вас учора бачив обох, — зауважив Василь. — Ви так ішли — немов дві сестрички.
     — До речі, я теж це помітила, — відповіла Марійка. — Після того, як Мзія пофарбувала волосся в рудий колір, ми, дійсно, виглядаємо немов дві сестрички.
     Марійка старалася не афішувати, з якої-такої причини вони були разом.
     — А чому б нам не зустрічатися утрьох? — запропонував Василь.
     — Ой, Василю, — сказала Марійка. — Мзії зараз не до цього. Вона зараз готується до вступних іспитів, отже, вона дуже зрідка виходить надвір. Це я її вчора суто випадково зустріла на вулиці Маяковського.
     — Гаразд, — промовив Василь. — Куди підемо?
     — Ти пропонував до парку, — згадала Марійка. — Отже, ходімо до парку.
     — Ходімо, — погодився Василь.
     Перетнувши вулицю Шевченка, вони пішли далі вулицею Ґонти. А, вийшовши на Лук’яна Кобилиці, далі Марійка та Василь піднялися вулицею Наливайка. 
     — Ось тут мене наприкінці березня й зустріла та циганка, — повідомила Марійка, проходячи повз колишньої казарми, що займала майже цілий квартал. 
     — А ми тобі всі тоді не повірили, — докорив себе Василь. А вона-таки мала рацію: бідний Саня, дійсно, загинув.
     — А хто тоді знав, що вона казала правду? — заспокоїла його Марійка. — Адже майбутнє передбачити неможливо. Проте я, дійсно, відчувала, ніби в нашому класі мало статися щось надзвичайне. І таки сталося!
     — Так, — погодився Василь. — У понеділок виповнюється рівно місяць, як Сані нема серед нас. 
     — Цікаво, як там справи на його могилі? — стурбовано спитала Марійка. — Як йому, бідному, там?
     — А йому вже все одно, — заспокоїв Василь, — Бо він вже нічого не чує й не бачить…
     — А, цікаво, — сказала Марійка, — що ж відбувається з людьми після смерті?
     — Нічого не відбувається, — відповів Василь. — Вони просто знепритомніють. Пам’ятаєш, як хтось казав: уяви собі, ніби хтось осліп, оглух, втратив будь-які відчуття, та ще його, до того ж, паралізувало. Ось приблизно так виглядає смерть.
     — Щось мені не віриться, що такий стан триватиме вічно, — висловила свою незгоду Марійка. — На мою думку, душа, все ж таки, існує.
     — Але ж ми є матеріалістами, — зауважив Василь. — Ми не можемо вірити в якусь душу. 
     — До речі, де ця циганка? — поцікавилася Марійка. — Щось її вже нема. 
     — Напевно, забрали до відділення, — припустив Василь. — Адже вона всім брехала…
     — Але про Сашка вона правду сказала! — вигукнула Марійка.
     — Це ще як зрозуміти, — заявив Василь. — На мій погляд, то є лише трагічний збіг обставин. Як можна передбачити те, чого ще не відбулося? Ніяк!
     Зайшовши на територію парку, Марійка та Василь попрямували до кафе «Літо». 
     — Марійко, ти будеш морозиво? — спитав Василь.
     — Не відмовлюсь, — відповіла Марійка.
     Вона сіла за столик, звідки було добре видно танцювальний майданчик, а Василь пішов до буфету. Через пару хвилин він повернувся з двома алюмінієвими вазочками, наповненими морозивом.
     — Мене, все ж таки, дуже хвилює, як ця жінка могла передбачити майбутнє, — продовжила наполягати Марійка.
     — Я раджу тобі закрити цю тему, — порадив Василь. — Бо, все одно, все це суперечить матеріалістичним засадам. То був просто суто випадковий збіг обставин…
     Марійка одразу ж переключилася на іншу тематику.
     Вони ще трохи поблукали парком, покаталися на різних атракціонах, а близько двадцятої години повернулися додому.
     Зайшовши до спальні, Марійка знову сіла за свій щоденник.
     «Сьогодні субота, 13 липня 1985 року. Вчора в нас скінчилася п’ята трудова чверть. Шкода, що ми так мало попрацювали в Рагізні! І все — через погану погоду! Вчора ми урочисто відзначили закриття трудового табору. А позавчора у Мзії був випускний вечір у ПТУ. Вона отримала диплом із відзнакою. Отже, вона може одразу ж подавати свої папери до університету. А мені ще два роки треба цього чекати. Сьогодні я знову зустрічалася з Василем. Ми з ним сперечалися, що людина відчуває після смерті та чи можна передбачити майбутнє. Якщо не можна, то як тоді та циганка змогла передбачити смерть Сашка? Післязавтра вже виповнюється місяць, як його нема серед нас. Шкода бідного Сашка!». 
9 
     Після так званої п’ятої, трудової чверті, що тривала майже місяць, нарешті розпочалися справжні літні канікули.
     У понеділок, п’ятнадцятого липня, Валентина Дмитрівна повела Антона до дитячої поліклініки, до отоларинголога. 
     — Мені вже набрид твій нежить, твої постійні, безкінечні чхання! — вигукнула Валентина Дмитрівна стривоженим, тремтячим голосом. — У мене серце кров’ю наливається, коли я бачу, як із твого носу гній тече! Ось піде весь той гній у мозок — тоді захворієш на менінгіт!
     Антін нічого на це не відповів, а лише мовчки проковтнув усе це.
     Вони дійшли до будівлі поліклініки на вулиці Буковинській. У кабінеті ЛОР приймав лікар передпенсійного віку.
     Коли черга підійшла заходити Антонові, він зайшов разом із Валентиною Дмитрівною.
     — Які у Вас проблеми? — спитав лікар.
     — У мого сина постійно трапляється нежить, — занепокоєним тоном почала свою розповідь Валентина Дмитрівна. — Причому цей нежить є постійним. Більш того, він є гнійним. Я постійно боюся, що весь цей гній піде в мозок, і мій син загине від менінгіту, чи ще від чогось. 
     — Заспокойтеся, будь ласка, — сказав лікар. — зараз ми подивимося та в усьому розберемося.
     Лікар почав оглядати Антона.
     — Це алергічний нежить, — зазначив лікар. — Нічого страшного тут нема.
     — А звідки тоді гній? — почала з’ясовувати Валентина Дмитрівна. — Чому цей нежить триває місяцями?
     — Коли подразнення є дуже сильним, — пояснив лікар, — тоді алергійний нежить, насправді, стає схожим на простудну, чи навіть на вірусну хворобу. Проте воно все з часом зникне, як тільки зникнуть алергени, що, власне, й спричиняють ту алергію. Я ще раз Вам заявляю, нічого страшного тут нема. 
     — А до басейну ходити моєму синові можна? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — А чому б ні? — посміхнувся лікар. — Звичайно ж, можна.
     — А що робити, аби позбутися цього нежитю? — поцікавилася Валентина Дмитрівна. 
     — Алергічний нежить минає сам собою, — відповів лікар. — Ну, якщо ви бажаєте цей процес прискорити, я раджу вам прогрівати гайморові пазухи рефлектором. 
     Лікар відчинив одну з шухлядок свого робочого столу та вийняв звідти картонну маску.
     — Ось, — сказав він, — зробіть собі таку саму маску з товстого картону і щовечора прогрівайте певні частини обличчя, накладаючи на нього цю маску. 
     Лікар узяв чистий лист паперу та перемалював ескіз цієї маски.
     — Візьміть товстий картон, — порадив лікар, — перемалюйте на ньому цей ескіз, а потім виріжте заштриховані місця.
     Валентина Дмитрівна взяла ту перемальовану на машинописному аркуші маску та сховала її собі в сумку. 
     — Якщо Ви бажаєте порадитися з іншими фахівцями, — продовжив лікар, — Ви можете порадитися з одним моїм молодим колеґою. У п’ятницю я йду у відпустку, а в понеділок після обіду прийматиме вже він. Підходьте через тиждень, почуєте, що він Вам скаже. 
     — Дякую Вам, — сказала Валентина Дмитрівна, — ми наступного тижня обов’язково підійдемо. 
     Попрощавшись із лікарем, Валентина Дмитрівна та Антін вийшли.
     — Я щось сумніваюся, що то є в тебе алергійний нежить, — заявила Валентина Дмитрівна. — Бо він аж надто довго в тебе триває! Ми обов’язково прийдемо сюди через тиждень! А тепер ходімо до басейну, аби дізнатися, коли можна буде записатися на плавання. Інакше ти не зможеш скласти залік у десятому класі. Та й, взагалі, тобі дуже важко доведеться в житті, якщо ти не навчишся плавати. 
     Вийшовши з вулиці Буковинської на вулицю Леніна, Валентина Дмитрівна та Антін попрямували в бік стадіону «Буковина». 
     — Добрий день! — промовила Валентина Дмитрівна в адміністраторки плавального басейну, коли вона та Антін зайшли до вестибулю цієї установи. — Я хочу записати свого сина у групу для початківців.
     — А скільки йому років? — поцікавилася адміністраторка.
     — Чотирнадцять, — відповіла Валентина Дмитрівна. — А що, вже пізно?
     — Чому ж пізно? — запитала адміністраторка у відповідь. — Записуватися можна до десятого класу. У якому класі Ваш син?
     — До дев’ятого перейшов, — відповіла Валентина Дмитрівна.
     — Якщо він залишається у дев’ятому класі, тоді можна, — відповіла адміністраторка. — Проблеми були б, якби він пішов до технікуму. Тоді б він вже вважався дорослим. А так, якщо він лишається у школі у дев’ятому класі, він автоматично вважається ще дитиною. Отже, я його записую. Як його прізвище та ім’я?
     — Ковальов Антін, — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     — А рік народження? — спитала адміністраторка.
     — Сімдесятий, — сказала Валентина Дмитрівна. 
     — У якій школі Ваш син навчається? — поцікавилася адміністраторка.
     — У другій, — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     — Гаразд, — виголосила адміністраторка. — Чекайте на телефонний дзвінок у найближчі два-три дні. Вам зателефонують та повідомлять, коли розпочнеться перше заняття. А якщо не зателефонують, тоді у п’ятницю Ви можете зателефонувати самостійно. Номер нашого телефону висить за мною на стінці. Аби відвідувати басейн, треба мати з собою мило, чи шампунь, мочалку, плавки, купальний капелюх та змінне ґумове взуття — наприклад, в’єтнамки. А з поліклініки треба принести медичну довідку за встановленою формою.
     — Дякую, — відповіла Валентина Дмитрівна, переписавши номер телефону. — У п’ятницю я Вам зателефоную. А довідку я вже можу дати.
     Валентина Дмитрівна та Антін вийшли з басейну та пішли далі.
     — Мені ще треба до юнацької бібліотеки записатися, — нагадав Антін. — Бо з дитячої бібліотеки я вже вибув, оскільки восьмий клас вже закінчив. 
     — Добре, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Ходімо спочатку до бібліотеки, а потім, як ми й домовлялися, ми ходімо до перукарні поголити тобі голову, аби в тебе волосся не було таке обрідне. Адже у твого тата волосся було дуже кучерявим. 
     — А паспорт у тебе є при собі? — спитав Антін. — Бо в бібліотеці, аби записатися, потрібен паспорт. А оскільки в мене паспорта ще нема, я маю показати твій паспорт.
     — У мене є при собі, — підтвердила Валентина Дмитрівна. — Ходімо. Де ця бібліотека розташована?
     — На Радянській площі, — відповів Антін. 
     — Тоді ходімо, — виголосила Валентина Дмитрівна.
     Від стадіону «Буковина» вони через парк Калініна попрямували до Радянської площі. Вийшовши з парку на вулицю Федьковича та перетнувши вулицю Дзержинського, Валентина Дмитрівна та Антін пішли потім вулицею Жовтневою, яка впиралася прямо у вівтар єзуїтського костьолу — свого роду архітектурної домінанти цієї вулиці.
     — Колись я до цієї школи ходила, — сказала Валентина Дмитрівна, вказуючи на будівлю двадцять третьої школи, яка раніше була четвертою. — Я й досі з теплотою згадую ті часи.
     — Далі ходімо по Кірова, — запропонував Антін. — Я покажу, в якому будинку мешкав Грибулін. 
     Повз неоґотичного єзуїтського костьолу, перетвореного на архів, вони пішли далі в бік вулиці Кірова, на розі котрої стояла величезна будівля румунського періоду, де містився теоретичний корпус медичного інституту. 
     — Позачиняли всі церкви та перетворили їх на казна що! — поскаржився Антін.
     — А навіщо такому маленькому місту так багато церков? — запитала Валентина Дмитрівна у відповідь. — Адже в нас більшість населення є атеїстами.
     — Але я не кажу, що ці церкви мають обов’язково використовуватися за прямим призначенням, — заявив Антін. — Їх можна, наприклад, використовувати як музеї, чи як концертні зали.
     — Нехай це вирішують у міській раді, — сказала Валентина Дмитрівна. — Нам не варто втручатися в ці справи.
     — Як це, не варто? — здивувався Антін. — Адже ми живемо в цьому місті! Чому мешканців міста це не повинно торкатися?
     — Бо це вирішує влада, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Їм нагорі видніше. А люди повинні сидіти тихіше, аби не загриміти…
     Перетнувши вулицю Богомольця, Антін показав той будинок у глибині великого подвір’я, де мешкав Грибулін. 
     — Ось тут він і мешкав, — сказав Антін. — На першому поверсі. Ось його трійчасте вікно.
     — Бачу, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Дуже шкода… Єдиний син у матері.
     — До речі, — зауважив Антін, — сьогодні минає рівно місяць з дня його загибелі.
     — Дуже шкода! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Він і життя ще не бачив, а вже загинув! Не встиг він подивитися на цей світ! Тепер він вічно перебуватиме в темряві…
     Обігнувши будівлю обкому партії, Антін та Валентина Дмитрівна попрямували до Радянської площі, де в одноповерховому будиночку біля станції швидкої допомоги містилася юнацька бібліотека. Біля бібліотеки стояла якась дівчина років вісімнадцяти в домашньому халаті та домашніх капцях, яка тримала в руках якусь книжку. 
     — Вибачте, Ви теж до бібліотеки? — спитала Валентина Дмитрівна в тієї дівчини.
     — Так, — відповіла дівчина. 
     — А чому вона зачинена? — спитав Антін.
     — Бо ще нема одинадцятої години, — відповіла дівчина. — Вона тільки об одинадцятій годині відчиняється. 
     — Зараз за двадцять хвилин одинадцята, — сказала Валентина Дмитрівна, подивившись на свій годинник. — Почекаємо.
     Нарешті об одинадцятій годині бібліотека відкрилася. 
     — Я хотів би записатися до бібліотеки, — сказав Антін, коли дійшла його черга. — Я перейшов до дев’ятого класу, отже, з дитячої бібліотеки я вибув. 
     — Якийсь документ, що посвідчує твою особу, є? — поцікавилася бібліотекарка — жінка років сорока. 
     Антін простягнув бібліотекарці паспорт Валентини Дмитрівни. Бібліотекарка взяла чистий бланк читацької картки та почала переписувати туди анкетні дані.
     — У якій школі ти навчаєшся? — спитала бібліотекарка. 
     — У другій, — відповів Антін. 
     — А що ти братимеш? — поцікавилася бібліотекарка.
     — Те, що входить до програми дев’ятого класу, — відповів Антін. — Почну, напевно, з «Війни і миру». 
     — Тоді я тобі даю сьогодні перший том, — пояснила бібліотекарка. — Коли принесеш цей том, тоді я тобі дам наступний.
     — А чому не можна взяти одразу всі чотири томи? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — В нас таким є порядок стосовно багатотомних видань, — пояснила бібліотекарка. — На руки можна брати тільки один том. Інакше він набере собі всі томи, а потім заявить, що він їх загубив. Такі випадки в нас вже були. 
     Вийшовши з бібліотеки, Антін згадав слова тієї співробітниці ще раз.
     — Чому це вона так впевнена, що я обов’язково зберу всі томи, а потім заявлю, ніби я це загубив? — виголосив Антін. — Ніби вона мене на цьому вже спіймала. 
     — Але ж вона не знає, хто ти є, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Адже на тобі не написано, якою людиною ти є — порядною, чи ні.
     — І навіщо мене сприймати як непорядну людину? — здивувався Антін. — Що то за підозра така.
     — Так у нас усюди, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Нову людину всі вважають непорядною доти, доки вона не доведе свою порядність. 
     — А чому не навпаки? — не заспокоювався Антін. — Чому не вважати людину порядною доти, доки вона не продемонструє свою непорядність?
     — Бо наші люди такі непорядні, — сказала Валентина Дмитрівна. — Давай, прощайся зі своїм волоссям. Через кілька хвилин ти станеш лисим. 
     — Спустившись від Радянської площі вулицею Івана Франка, Валентина Дмитрівна та Антін зайшли до перукарні біля виставкової зали — майже навпроти вулиці Міцкевича.
     — Як стригти? — спитала дівчина, у якої звільнилося місце, коли якраз настала черга Антона.
     — Повністю поголити голову, — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     — А, може, не треба? — сказала перукарка. — У Вашого сина таке шикарне волосся.
     — Ми вже домовилися, — заявила Валентина Дмитрівна. 
     Перукарка взяла машинку та почала нею видаляти все волосся на голові. Через п’ятнадцять хвилин Антін вже був повністю лисим. 
     — Ось тепер твоя голова відпочине від волосся, — зазначила Валентина Дмитрівна, коли вони удвох вийшли з перукарні. — Тільки на твоїй голові стільки лупи! Я ще спробую видалити її вдома.
     Валентина Дмитрівна дістала зі своєї торби кепку та надягла її Антонові на голову. 
     — Я в цій кепці та без волосся дуже схожий на Тельмана, — заявив Антін, побачивши своє відображення у якійсь вітрині. 
     — Так, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Він теж був лисим та носив кепку. А він іще ту кепку носив, аби бути помітним у натовпі. 
10 
     Марійка сиділа на дивані та читала одну з книжок за шкільною програмою. У тій самій кімнаті була включена радіоточка. Грала музика. Співала Анне Вескі:
Радоваться жизни с тобой,
Радоваться вместе с тобой
Я не разлучусь, если только рядом,
Рядом будешь ты, 
Рядом будешь ты… 
     Марійка подивилася на годинник. Він показував пів на сьому вечора. Відчинися двері. До кімнати увійшов Степан Вікторович. 
     — Марійко, — сказав він. — Ти б хотіла поїхати на море?
     — Так, — відповіла Марійка. — А, що, є така нагода? І коли?
     — Наприкінці серпня, — відповів Степан Вікторович. — Мені у профкомі дають путівку — якраз після закінчення вступних іспитів. На десять днів — з дев’ятнадцятого по тридцяте серпня. 
     — Гаразд, — відповіла Марійка. — А хто їде?
     — Путівка на двох, — пояснив Степан Вікторович. — Мама трохи раніше їде до Одеси з Богданчиком, а ми поїдемо до Криму.
     — Тоді я згідна, — повідомила Марійка. — Тільки одразу попереджаю: у морі я не купатимусь.
     — Ти після інциденту з Грибуліним? — здогадався Степан Вікторович. — Я розумію, ти зараз перебуваєш у шоку, але можна й не купатися. Можна просто загорати на пляжі, дихаючи свіжим морським повітрям. А повітря на Південному березі Криму, дійсно, є вельми цілющим. 
     — Я поїду, — погодилася Марійка.
     — Ось і гаразд! — вигукнув Степан Вікторович. — Тоді я оформлюю путівку на себе та на тебе.
11 
     Через кілька днів, тобто у п’ятницю, дев’ятнадцятого липня, Валентина Дмитрівна зателефонувала до басейну.
     — Добрий день! — сказала вона. — Я в понеділок записала до вас мого сина… Антін Ковальов… Коли буде перше заняття? Сьогодні о дванадцятій годині? … Добре, дякую, до побачення!
     Валентина Дмитрівна покликала Антона.
     — Все, — сказала вона, — готуйся. Перше заняття буде вже сьогодні. 
     Швиденько зібравши разом усі необхідні речі для плавання, за двадцять хвилин до дванадцятої вони були вже у вестибулі басейну. Рівно о дванадцятій годині зі службового приміщення вийшов інструктор та, зробивши перекличку, повів усіх, хто зібрався, до роздягальні. У ґардеробі вестибулю всі лишили своє вуличне взуття та, перевзувшись, попрямували внутрішнім коридором слідом за інструктором. Увійшовши в басейн, усі початківці скупчилися в наймілкішій його частині, розподілилися по стежках та за вказівкою інструктора почали відпрацьовувати вправу, що звалася «торпедою». Тобто треба було відштовхнутися від задньої стінки басейну та проплити кілька метрів із витягнутими вперед руками. 
     Наступного дня вправа ускладнилася. Поступово до цього залучалися руки. Антін радів, як у нього поступово все виходить. Іще кілька сеансів — і він вже навчиться плавати. 
     Валентина Дмитрівна за всім цим спостерігала через огорожу з боку алеї, що відділяла територію плавального басейну від волейбольного та баскетбольного майданчиків.
     — У тебе дуже гарно виходить, — сказала Валентина Дмитрівна, коли Антін вийшов з басейну. — Зараз до нас має підійти моя однокурсниця, тітка Сільва.
     — Тарасевич? — уточнив Антін.
     — Так, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Вона сюди прилетіла з Києва на пару тижнів разом із Мариною та Женею. Ми домовилися зустрітися на виході з басейну. Почекаємо.
     Через кілька хвилин до них підійшла жінка років сорока п’яти з короткою стрижкою та хлопчик років десяти. 
     — Ой, Антоне, як ти виріс! — вигукнула Сільва Вікторівна. — Добрий день! Я рада вас бачити знову! 
     — Я — теж, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Ходімо до парку. 
     Вони разом пішли гуляти парком Калініна. 
     — А де Марина? — поцікавилася Валентина Дмитрівна.
     — Марина зараз відпочиває, — відповіла Сільва Вікторівна. — В неї, до речі, такі серйозні проблеми зі здоров’ям!
     — А що таке? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — Ой, Валю! — вигукнула Сільва Вікторівна. — Вона цілих три тижні пролежала в лікарні з гайморитом. Тепер вона не зможе більше займатися спортом. І дорога до фізкультурного інституту, до котрого вона так прагнула, перед нею закрилася… Марина кілька років відвідувала спортивну школу, займалася плаванням. Але минулого року вона почала мучитися від гнійного нежитю. Причому її постійно турбували головні болі, і вона навіть не могла дихати. Коли вона плавала, вона не відчувала дискомфорту, бо дихати треба ротом. Але весь інший час вона, взагалі, не могла дихати носом. Вона спочатку пішла до одного лікаря. Він їй сказав: «То не є проблема. У плавців то є, якщо можна так висловитися, професійна хвороба». Він прописав їй якісь таблетки, котрі ніяк їй не допомагали. Вона не витримала та пішла до іншого лікаря. А той лікар як побачив, що в неї коїться, так одразу ж і заявив: «Негайно госпіталізувати! То є двосторонній гнійний гайморит!». А рентґенівський знімок це тільки підтвердив. Отже, вона лежала в лікарні впродовж трьох тижнів. Зараз їй набагато легше, адже нежить її більше не турбує, проте їй тепер треба залишити спорт. А вона так хотіла стати тренером з плавання.
     — В Антона теж проблеми з носом, — поскаржилася Валентина Дмитрівна. — У нього теж гнійний нежить.
     — Але ж я можу при цьому дихати! — заявив Антін. — І не так вже й турбує мене цей нежить.
     — Ти не заспокоюй себе, Антоне, — застерегла Валентина Дмитрівна. — Адже я знаю, яким у тебе буває нежить!
     Прийшовши додому, Антін після обіду почав дивитися телевізор — спочатку фільм «Білий Бім, чорне вухо», а після інформаційної програми «Час» — передачу «Салют, фестиваль!» з телемостом «Москва — Гавана». Усього було кілька випусків тієї передачі. Перший випуск з телемостом «Москва — Прага», у котрому брали участь Надія Чепрага, Дін Рід, Бісер Кіров, Карел Ґотт, Даринка Ролінцева та деякі інші виконавці, було показано по центральному телебаченню наприкінці січня. Другий випуск, під час котрого зв’язувалися телемостом з Будапештом та Софією, — наприкінці квітня. Третій випуск вийшов у червні — тоді відбувся зв’язок з Берліном та Варшавою. Ну а двадцятого липня відбувся останній напередодні фестивалю випуск — буквально за тиждень до відкриття Дванадцятого фестивалю молоді та студентів, котрий мав відбутися в Москві з двадцять сьомого липня по третє серпня. Всі з нетерпінням очікували той фестиваль. До того ж, на відміну від п’ятдесятих років, коли ті фестивалі влаштовувалися чи не кожні два роки, у вісімдесятих роках вони відбувалися з дуже великими інтервалами. Попередній фестиваль відбувся в 1978 році в Гавані, а потім була перерва впродовж довгих семи років. Відкрила той випуск передачі «Салют, фестиваль!» якась кубинська співачка, котра виконала пісню «У пошуках квітки», мелодію котрої Антін дуже добре пам’ятав, бо саме ця мелодія слугувала музичною заставкою фестивальних телевипусків з Гавани, коли там проходив такий фестиваль. 
     — Наступного дня, тобто в неділю, Віктор Дмитрович відвіз усіх своїм автом на дачу. Проте варто було Антонові лише залишити салон «Жигулів», як він одразу ж зачхав. Він почав відчувати неприємну сверблячку в носоглотці, а його очі одразу ж почали дуже сильно свербіти. 
     — Бачиш, Антоне, який у тебе страшний нежить! — стурбовано заявила Валентина Дмитрівна. — Ось піде все це тобі в мозок, а далі це скінчиться менінгітом, чи навіть щось набагато серйозніше може бути!
     Через проведення якихось змагань у басейні в понеділок, двадцять другого липня, заняття з плавання не відбулося. О першій годині Валентина Дмитрівна привела Антона знов до дитячої поліклініки на прийом до іншого отоларинголога. 
     Молодий лікар, котрого порекомендував його літній колеґа, почав намотувати тампони на якусь довгу голку та лізти Антонові тією голкою глибоко в носову порожнину.
     — В нього дуже це схоже на гайморит, — повідомив лікар. — Можливо, що й госпіталізувати його доведеться.
     — Це дуже серйозно? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — Я не можу Вам однозначно сказати, — відповів лікар. — У мене є на це тільки підозра, проте чи то є, дійсно, так, може сказати лише рентґенівський знімок. Я можу зараз направити Антона зробити знімок у рентґенівському кабінеті. Якщо Ви зробите цей знімок завтра, післязавтра він буде вже готовий. І тоді я Вам зможу точно встановити діагноз.
     — А якщо він підтвердиться? — спитав Антін.
     — Тоді доведеться на тиждень лягти до дитячої лікарні, до відділення ЛОР, — відповів лікар. — У тебе стадія ще не дуже серйозна, отже, у стаціонарних умовах цей гайморит можна вилікувати досить швидко. Якщо, звичайно ж, то є гайморит. А якщо ні — то просто я дам Вам рекомендації, як бути в цьому випадку. Мабуть доведеться вам клімат змінити, бо буковинський клімат є дуже вологим.
     — А Прибалтика підійде? — поцікавився Антін.
     — На жаль, у Прибалтиці клімат є ще вологішим, — пояснив лікар. — Найліпше тобі підійде південь Одеської області, або Крим.
     — А як щодо плавання? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — А від плавання бажано утриматися, — відповів лікар. — Доки не підтвердиться діагноз. А там далі буде видно.
     Лікар виписав направлення на рентґен, після чого Антін та Валентина Дмитрівна вийшли.
     — Догрався! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Вже гайморит у тебе!
     — Це ще не підтвердилося, — заспокоїв Антін.
     — Ти вже на межі! — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     Прийшовши додому, Антін узяв медичну енциклопедію та почав вичитувати симптоми гаймориту. У довіднику було написано, що температура при гаймориті зазвичай тримається в межах 37,1 — 37,3. Антін поміряв у себе температуру. Вона була в нормі. А ще там було написано, що при гаймориті, як правило, закладено одну з ніздрів. В Антона не було закладено жодної. А коли Сільва Вікторівна розповідала про Марину, вона казала, що в неї при гаймориті було закладено обидві ніздрі, й вона навіть дихати носом не могла.
     Наступного дня Антін з самого ранку все розмірковував, як він сидітиме в палаті дитячої лікарні серед малоліток — і тільки через те, що йому до його п’ятнадцятиріччя не вистачає якихось чотирьох місяців. 
     Після обіду Антін пішов разом із Валентиною Дмитрівною знову до дитячої поліклініки на Буковинській, аби зробити рентґенівський знімок. Антін чомусь не полюбляв вулицю Буковинську, отже, він навіть уявити собі не міг, як він лежатиме в сусідній з поліклінікою будівлі стаціонару, коли навколо панує така неприйнятна для Антона аура. Він глянув на ту будівлю в трансильванському стилі, під черепичним дахом та з конічними вежами, і йому одразу ж стало моторошно. 
     У своєму кабінеті рентґенолог поклав Антона на спеціальний стіл обличчям донизу та приставив до голови рентґенівський апарат на пару хвилин. 
     Вийшовши з рентґенкабінету, Валентина Дмитрівна сказала Антонові, що їй ще треба зайти до себе на кафедру біології. Ця кафедра медичного інституту, де Валентина Дмитрівна працювала, була розташована на вулиці Федьковича — якраз за парком Калініна, в одній з колишніх вілл, котрих було дуже багато в тому районі. 
     Погода надворі була хмарною та досить прохолодною для середини липня.
     Перетнувши вулицю Леніна, Валентина Дмитрівна та Антін пішли повз стадіон «Буковина» до парку. Через парк та дитячий стадіон вони вийшли до невеличкого провулку, на розі котрого якраз і містився корпус медичного інституту. Антін вирішив не заходити, натомість чекав на матір надворі. Через кілька хвилин Валентина Дмитрівна вийшла та вони пішли далі. 
     — Не хочу сидіти в одній палаті з тими дебілами, — поскаржився Антін своїй матері. — Чому це я повинен іти саме до дитячої лікарні? І все це — лише через те, що мені ще нема п’ятнадцяти років? 
     — Ти вже собі здоров’я остаточно підірвав, — заявила Валентина Дмитрівна. — Гайморит ти собі вже заробив, плечі в тебе криві, очима ти щуришся! Зовсім зіпсував своє здоров’я!
     — Але ж абсолютно здорових людей нема, — виголосив Антін. — Де ти бачила людей зовсім без фізичних вад?
     — Ти собі нашкодив! — продовжувала Валентина Дмитрівна. — У тебе весь той гній піде в мозок і ти помреш! 
     — Звідки ти таке взяла? — запитав Антін. 
     — Я боюся, що в тебе дуже серйозна хвороба, — сказала Валентина Дмитрівна. — Ти мене в дитинстві не слухав, ось і маєш зараз таке!
     — Мені здається, — заявив Антін, — ти видаєш бажане за дійсне. Я уважно прислухався до висловів обох лікарів, котрі мене обстежували. Жоден із них не казав, ніби в мене є щось серйозне. І лише в тебе проглядається такий тваринний страх, ніби ти навмисно бажаєш мені, аби в мене був саме гайморит. Я вже давно не скаржуся на свою дихальну систему. У мене була лише алергія. А ти все панікуєш із того приводу.
     — Я не можу дивитися, як із твого носу постійно тече! — пояснила Валентина Дмитрівна панічним тоном. 
     — Ну й не дивися! — відповів Антін. — Чим менше ти про це думатимеш, тим менше ти цього боятимешся, і тим буде краще. 
     — Ти дивися, який ідеаліст знайшовся! — іронічно вигукнула Валентина Дмитрівна. — Іще не вистачало, аби ти примусив мене Богові молитися!
     — При чому тут Бог? — буркнув Антін. — Якщо ти постійно боятимешся, що в мене гайморит, то ти-таки накличеш на мене біду, і в мене, дійсно, буде гайморит.
     — Я вже стільки набралася гіркого досвіду, — сказала Валентина Дмитрівна, — що я просто переконалася в тому, що треба боятися. На всяк випадок. Інакше, якщо ти не боятимешся, біда тебе може застигнути зненацька. 
     Увечері того дня по центральному телебаченню показали документальний фільм про те, як у Москві святкували Шостий фестиваль молоді та студентів у 1957 році. Дивлячись на це, Антін усе думав, що ось коли через кілька днів святкуватимуть Дванадцятий фестиваль, він тупо сидітиме на той час у палаті, аби лікувати те, чого нема. 
     У вкрай депресивному стані блукав Антін помешканням наступного дня та все висмикував нитки з мотузки. Він і сам боявся, що його госпіталізують до дитячої лікарні саме з тим небажаним для нього діагнозом. Через страх від того, що діагноз може підтвердитися, Антін почав кашляти.
     — Ти вже й кашляти почав! — панічно заявила Валентина Дмитрівна. — Маринка, за словами тітки Сільви, теж підкашлювала, коли хворіла на гайморит! 
     — Тіпун тобі на язик! — вигукнув Антін. 
     Проте Антін почав відчувати головний біль в області лоба — саме такий, який є притаманним для гаймориту. Антін занервував: А якщо, насправді, знімок підтвердить той діагноз?
     О першій годині дня Антін та Валентина Дмитрівна знову пішли на прийом до того отоларинголога на прізвище Коломийський, в котрого вони були в понеділок. До поліклініки Антін ішов немов на страту, малюючи у своєму уявленні, як лікар дивиться на знімок та підтверджує свою підозру, а потім виписує напрям на стаціонарне лікування, після чого Антона кладуть у сусідню будівлю… Жах! 
     У коридорі перед медичним кабінетом була довжелезна черга. Антін був тринадцятим. Нарешті хвилин через двадцять п’ять до кабінету прийшов той самий Коломийський-молодший, котрий приймав Антона та Валентину Дмитрівну за два дні до того. Валентина Дмитрівна з ним одразу ж привіталася.
     — А у Вашого сина нема гаймориту, — оголосив Коломийський-молодший прямо перед дверима свого кабінету. — Я щойно бачив рентґенівський знімок і можу це підтвердити. Почекайте, будь ласка. Коли дійде Ваша черга, я в кабінеті поясню всі подробиці. 
     Лікар відчинив двері своїм ключем та зайшов усередину. 
     Коли настала черга Антона та Валентини Дмитрівни, вони зайшли всередину. 
     — Вітаю вас, — сказав Коломийський, демонструючи знімок. — Мої підозри не підтвердилися. Спочатку мені це сказав сам рентґенолог. Я, звичайно ж, повірив своєму колезі, проте я прагнув подивитися на знімок на власні очі. І коли я цей знімок побачив, я, дійсно, переконався в тому, що ніякого гаймориту нема.
     — А що це таке тоді? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — Це просто хронічний нежить як ускладнення на полліноз, тобто на сінну лихоманку, — пояснив Коломийський. — У мене також є підозра, що у Вашого сина є аденоїди.
     — Але ж йому аденоїди видаляли минулого літа, — сказала Валентина Дмитрівна.
     — На жаль, вони знову з’явилися, — повідомив Коломийський. — Проте другу аденотомію я робити Вам не раджу, адже треба просто поміняти умови. Я Вам раджу взяти путівку на двох до якогось санаторію в Криму та з’їздити туди на пару тижнів. Обіцяю, що нежить в Вашого сина неначе рукою зніме. 
     — Я, на жаль, не можу зараз нікуди їхати, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Бо я є членом екзаменаційної комісії з прийому вступних іспитів. Я буду вільна лише після п’ятнадцятого серпня. А там — яка ще поїздка напередодні нового навчального року.
     — Ну ви дивіться самі, — сказав Коломийський. — Я вам лише порадив.
     — А як стосовно дачі? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — На дачу я Вам не раджу возити Вашого сина, — відповів лікар, — бо там зараз є алергени, котрі подразнюють слизову оболонку. 
     — А що ж тоді робити з нежиттю мого сина? — поцікавилася Валентина Дмитрівна. — В нього не припиняє текти.
     — Якщо Ви так наполягаєте на подальшому обстеженні, — відповів Коломийський, — тоді я можу дати Вам направлення на обстеження до мого батька. У нього прізвище є теж Коломийський. Він теж працює отоларингологом в обласній лікарні напроти парку. Подивіться, що він Вам повідомить про це.
     Коломийський написав від руки записку своєму татові, розписався в ній, поставив свою персональну печатку, згорнув той аркуш удвоє та віддав його Валентині Дмитрівні.
     — Підійдіть до нього у п’ятницю, — порадив Коломийський. — Покажіть, будь ласка, йому той аркуш разом із рентґенівським знімком та послухайте, що скаже він. Думка ще одного фахівця Вам не зашкодить. 
     Валентина Дмитрівна сховала аркуш у свою сумку, після чого вона та Антін подякували лікареві, попрощалися з ним та вийшли з кабінету.
     — Дякувати Богові, — вигукнув Антін, — що в мене все гаразд! 
     — Ще не кажи остаточно, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Бо ще невідомо, що скаже Коломийський-старший в обласній лікарні.
     — Ходімо ліпше, трохи прогуляємося, — порадив Антін. — Зараз погода така приємна.
     Вони вийшли з Буковинської на Леніна, а, завернувши на Шевченка, спустилися до Інтернаціональної.
     — Сьогодні, до речі, до нас прийде тітка Сільва з Маринкою, — повідомила Валентина Дмитрівна. — Ти побачиш, як Маринка змінилася. Коли ти її останнім разом бачив?
     — У першому класі, — відповів Антін. — На зимових канікулах, наскільки я пам’ятаю, ми ходили до них.
     — Маєш рацію, — погодилася Валентина Дмитрівна. — А тепер Маринка перейшла до дев’ятого класу — як і ти. 
     — Цікаво її побачити, — відповів Антін. 
     О восьмій годині вечора в помешканні Ковальових пролунав дзвоник. Валентина Дмитрівна пішла відчиняти двері. 
     До помешкання зайшли Сільва Вікторівна, її син Женя та якась блондинка з розпущеним волоссям. Привітавшись із усіма, Антін, тим не менш, не міг упізнати у блондинці ту Марину, котру він бачив іще в першому класі. Марина була одягнена у яскраво-червоні штани та таку саму червону куртку. У свої неповні п’ятнадцять років Марина виглядала на всі двадцять. 
     — А ось такою стала наша Маринка, — сказала Сільва Вікторівна. 
     — Так, — заявила Клавдія Петрівна. — А я навіть і не зрозуміла спочатку, що то за жінка прийшла разом із Вами.
     — То є вже моя донька така, — відповіла Сільва Вікторівна. 
     Трохи побалакавши всередині помешкання, Сільва Вікторівна зі своїми двома дітьми та Валентина Дмитрівна з Антоном вирушили на прогулянку до парку.
     — Маринко, — звернувся до неї Антін, — а ти вже вирішила, що ти робитимеш після школи?
     — Ще, на жаль, ні, — відповіла Марина. — Адже я планувала йти до фізкультурного інституту, проте через цю хворобу мені доведеться розпрощатися зі спортивною кар’єрою. 
     — Зрозуміло, — відповів Антін. 
     — А ти вже вирішив? — спитала Марина.
     — Я, мабуть, піду до філфаку, чи до істфаку, — відповів Антін. — Коротше кажучи, до якогось гуманітарного факультету. Раніше я прагнув вступити до медичного інституту, проте пізніше зрозумів, що мені там нема чого робити…
     Вони всі до темряви блукали парком. У відкритому кафе «Літо» під неоновою вивіскою було дуже багатолюдно. На танцювальному майданчику грала гучна музика. Антін ходив парком із задоволенням, що з його здоров’ям усе гаразд.
     Коли Валентина Дмитрівна з Антоном повернулися назад, Клавдія Петрівна та Дмитро Сергійович сиділи у великій кімнаті перед телевізором та дивилися якусь музичну комедію.
     — Ми зараз дивимося дуже старий музичний фільм «Аршин Мал-Алан», — пояснила Клавдія Петрівна. — Цих усіх акторів давно вже нема в живих.
     Коли комедія скінчилася та Клавдія Петрівна разом із Валентиною Дмитрівною почали готуватися до сну, Антін раптом запитав про телепередачу «Артлото», вельми популярну в сімдесяті роки.
     — А чому цю передачу закрили? — спитав Антін. — Кому вона заважала?
     — А кому КВН заважав? — відповіла Валентина Дмитрівна питанням на питання. — А кому заважав «Кабачок „13 стільців”»?
     — Ну, «Кабачок» закрили зі зрозумілих причин, — відповів Антін. — А саме, через події у Польщі. Проте кому заважала така весела програма, як «Артлото»? До речі, хто її вів?
     — Федір Чеханков, — відповіла Валентина Дмитрівна. — А ще йому допомагали вести Людмила Сенчіна та Жанна Горощеня.
     — А хто це така, Жанна Горощеня? — поцікавився Антін. — Щось мені це ім’я незнайоме.
     — Вона співала пісню «Пряники русские», — пояснила Валентина Дмитрівна. 
     — А де зараз Чеханков? — запитав Антін.
     — Він, напевно, в опереті, — відповіла Клавдія Петрівна.
     — А я чула, що він грає в театрі Радянської Армії, — поправила Валентина Дмитрівна. 
      А в голові Антона не припиняла лунати мелодія інструментальної п’єси Шарля Фурм’є «Гордовита людина» у виконанні Раймонда Паулса. Цю п’єсу крутили по радіо дуже часто, отже, вона капітально врізалася Антонові у підсвідомість. 
12 
     Настало двадцять п’яте липня — найнещасливіший день у житті Антона. Йому ще в четвертому класі його сусід Боря Костенко, котрого рік тому перевели за хуліганство та погане навчання до четвертої школи, обіцяв, що Антін помре двадцять п’ятого липня. Саме через це Антін дуже побоювався тієї дати. І не випадково: щороку саме цього дня Антонові постійно не щастило. У вісімдесят першому році Антона ледь не вразило струмом від оголеного електричного дроту (Дякувати Богові, той дріт виявився радіодротом із вельми низькою напругою). Роком пізніше, коли в помешканні Ковальових, як і в усьому будинку, проводився капітальний ремонт, якийсь хлопець стріляв в Антона запаленим сірником із саморобного самопалу, зробленого з дерев’яної защіпки. У вісімдесят третьому році Антона покусав сусідський пес, після чого Антонові довелося півтора місяці робити щеплення проти сказу. Ще одним роком пізніше Антін невдало впав надворі та пошкодив собі руку. Щороку Антін чекав на двадцять п’яте липня з великою пересторогою. 
     Виявилося, що саме двадцять п’ятого липня пішли з життя багато талановитих людей: Володимир Висоцький, Ісак Дунаєвський, Роберт Бернс, Микола Трубецькой. Отже, двадцять п’яте липня був дуже фатальним днем для багатьох видатних постатей.
     Валентина Дмитрівна порадила Антонові бути цього дня вельми обережним: не купатися, не займатися ніякою роботою, пов’язаною з ризиком, не їздити потягом і, тим більш, не літати… Коротше кажучи, не ризикувати.
     І ось знову настало двадцять п’яте липня. 
     Антін радів, що він потрапив до лікаря не двадцять п’ятого липня, інакше б той лікар, на думку Антона, його «зарізав» небажаним діагнозом.
     У вісімдесят п’ятому році двадцять п’ятого липня, на щастя, нічого не сталося. А ось наступного числа пролунав грім серед ясного неба. Антін зазнав такого нищівного удару — і саме тоді, коли небезпека, здавалося б, минула назавжди. Удар нижче поясу Антін отримав звідти, звідки він найменш за все його очікував. 
     Антін вже радів, що, нарешті, він, на відміну від Грибуліна, благополучно дожив до відкриття фестивалю молоді та студентів у Москві. До офіційної церемонії відкриття лишався тільки один день. Здавалося б, ніщо не могло передвіщати біду. Проте біда прийшла-таки!
     Вранці Валентина Дмитрівна повела Антона до обласної лікарні до відділення ЛОР, на прийом до Коломийського-старшого. Зненацька Антін помітив, як його носова порожнина почала наповнюватися гнійними виділеннями, котрі, до того ж, неможливо було вишморкнути. 
     Увійшовши всередину корпусу ЛОР-відділення, спорудженого ще у дев’ятнадцятому столітті, і, напевно, не ремонтованого вже впродовж кількох десятиліть, вони почали чекати, доки Коломийський-старший не звільниться. Раптом у коридорі третього поверху Валентина Дмитрівна зустріла свою колишню студентку, котра проходила в тому корпусі чи то інтернатуру, чи то якусь іншу практику. Вони привіталися та почали довго балакати. А Антін почав роздивлятися її короткий халат вище коліна та засмаглі ніжки в босоніжках на «шпильці». 
     — А це є Ваш син? — поцікавилася дівчина.
     — Так, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Я його сюди привела, бо в нього хронічний нежить. Ось ми й прийшли, аби порадитися з Коломийським-старшим.
     — А в якому класі навчається Ваш син? — спитала дівчина.
     — У дев’ятий перейшов, — відповів Антін. — До речі, в нас сорок днів тому втопився один мій однокласник. Відтепер я вирішив більше не купатися в природних водоймах.
     — У нашому селі на Дністрі щороку гине багато людей, купаючись у річці — повідомила дівчина. — І все це, в основному, молодь до двадцяти років. А одна дівчина навіть і не купалася, а просто стояла на березі. Зненацька під нею течією підмило ґрунт і вона провалилася, стоячи на такому тоненькому козирку. Її труп відкопали допіру через три дні. 
     Нарешті Коломийський-старший звільнився. Валентина Дмитрівна та Антін зайшли до так званої перев’язочної. Привітавшись, Валентина Дмитрівна одразу ж передала лікареві рекомендаційного листа від його сина та рентґенівський знімок. Прочитавши листа, Коломийський-старший посадив Антона на стілець та почав його обстежувати.
     —  Гнійні виділення! — заявив Коломийський-старший, подивившись Антонові в ніс. — Негайно госпіталізувати! То є двосторонній гнійний гайморит з аденоїдами.
     — Але ж рентґенівський знімок це спростовує, — спробував пояснити Антін. 
     — Знімок іще ні про що не каже, — відповів Коломийський-старший. — Адже такі гнійні та смердючі виділення бувають лише при гострому гнійному гаймориті. Я пропоную стаціонарне лікування саме тут, у цій лікарні, у цьому відділенні. 
     — А коли мені розпочинати це стаціонарне лікування? — спитав Антін.
     — Хоч зараз, — сказав Коломийський-старший. — Сьогодні в нас, якраз, прийомний день.
     — А ще коли можна буде? — поцікавився Антін.
     — У неділю та у вівторок, — відповів Коломийський-старший. 
     — Тоді у вівторок, — заявив Антін.
     — А чому не зараз? — спитав Коломийський-старший.
     — Він шкодує, що фестиваль не подивиться, — втрутилася Валентина Дмитрівна. 
     — Я просто зараз морально не готовий, — пояснив Антін. 
     — Тоді я чекаю на тебе у вівторок, — сказав Коломийський-старший. — А зараз я б міг зробити тобі пробну пункцію, аби остаточно переконатися, чи то є гайморит, чи ні.
     — Краще не треба, — заявила Валентина Дмитрівна. — Бо зараз ми підемо вулицями, отже, Антін може сильно застудити проколоте місце.
     — Тоді приходьте у вівторок, — запропонував Коломийський-старший, — і ми почнемо лікувати цей нежить. А далі ми переконаємося, чи то, насправді, гайморит. 
     Коли Антін вийшов із перев’язочної, Валентина Дмитрівна одразу ж накинулася на нього з претензіями:
     — І чому ти зараз не погодився? Адже тобі вже б зараз розпочали лікування твого нежитю!
     — Почекай до вівторка, — заспокоїв Антін свою матір. — У вівторок вони розпочнуть. А зараз ходімо додому.
13 
     У суботу, двадцять сьомого липня, у Москві мав відкритися Дванадцятий фестиваль молоді та студентів. Вже зранку Центральне телебачення вело прямі трансляції з Москви. У прямому ефірі показували, як мешканці Москви спілкувалися з гостями фестивалю.
     — Щастить тому, хто мешкає в Москві! — вигукнула Марійка. — Вони можуть бачитися з гостями…
     — То все є нічим іншим, як просто спектаклем, — відповів Степан Вікторович. — Один наш колеґа, котрий буквально днями повернувся з Москви, розповідав, що такого фестивалю, як у п’ятдесят сьомому році, цього разу більше не буде. Він сказав, що КДБ нікого на гарматний постріл не підпускатиме до гостей нинішнього фестивалю.
     — А чому? — здивувалася Марійка.
     — Вони, напевно, враховують уроки після олімпійських ігор п’ять років тому, а також від попереднього фестивалю, — припустив Степан Вікторович.
     — Що ж вони тоді показують спілкування з мешканцями Москви? — розгублено спитала Марійка. 
     — А ті всі «мешканці», — пояснив Степан Вікторович, — є ніким іншим, як співробітниками КДБ — штатними, чи позаштатними… Підсадними качками, так би мовити… Ти хіба не знаєш, як наші артисти «контактують» із глядачами на різних концертах? Кого вони, на твою думку, виводять на сцену? Адже вони на сцену виводять не суто випадкових людей, а своїх асистентів, котрі добре натреновані грати роль «випадкових глядачів». Саме так і на фестивалі вони все організували: відповідні органи набрали надійних та перевірених людей, котрі «гратимуть масовку», провели з ними тренування та послали їх зображувати «представників громадськості». Отже, той колеґа повідомив, що цей фестиваль буде, так би мовити, «закритою вечіркою для вузького кола», куди пускатимуть лише за спеціальними перепустками. Він сказав, що зараз атмосфера фестивалю зовсім не відчувається в Москві — не те, що було тридцять років тому…
     — А що то за колеґа? — поцікавилася Марійка. — І що він робив у Москві напередодні фестивалю? І чому він не залишився у Москві під час фестивалю?
     — Ти його, мабуть, не знаєш, — сказав Степан Вікторович. — Він працює на фізичному факультеті.
     — Як його звуть? — спитала Марійка.
     — Тобі це ім’я навряд чи щось скаже… Геннадій Павлович Левандовський.
     — Дійсно, не знаю я такого, — зізналася Марійка.
     — Він був у якихось службових справах, — пояснив Степан Вікторович. — Але він мав приїхати до Москви майже за три тижні до початку фестивалю. Дякувати Богові, в нього живуть родичі в Москві, інакше він би не зміг зупинитися в готелі. Та й квиток на потяг він придбав, так би мовити, по блату. А за тиждень до відкриття всі, хто в Москві не прописаний, повинні були залишити місто, інакше їм загрожували штрафні санкції. Його кілька разів зупиняла міліція просто на вулиці та перевіряла його документи. Добре, що він хоч мав при собі зворотний квиток на потяг. Він показував його й тільки після того міліція його відпускала. Він, таким чином, доводив, що залишає Москву за п’ять днів до початку фестивалю. Інакше б його в примусовому порядку вивезли за межі міста, у якийсь найближчий обласний центр — Тулу, чи Калугу. А там — як хочеш, так і діставайся додому. 
     — Маразм! — вигукнула Марійка. — Після цього навіть думати не хочеться про той фестиваль!
     — Це все робиться з міркувань безпеки, — пояснив Степан Вікторович. — Напередодні олімпіади все робилося так само. Ти хіба не пам’ятаєш, як усіх школярів вивозили з Москви якомога далі? До речі, ти пам’ятаєш, як ти після третього класу не могла потрапити до піонерського табору? 
     — Пам’ятаю, — зізналася Марійка. — Добре пам’ятаю… Я тоді так плакала…
     — А ти тепер розумієш, чому ти тоді не потрапила до табору?
     — Ні, — відповіла Марійка. — Ти просто мені тоді повідомив, ніби не зміг дістати мені путівку. 
     — Правильно, — погодився Степан Вікторович, — бо всі місця в усіх таборах були зайняті московськими школярами. Тоді всі табори Буковини були буквально переповнені школярами з Москви. У Берегометі були найблатніші, а тих, хто простіше, направляли до Репуженців, чи до Ванчиківців…
     — Добре, хоч зараз є нагода подивитися той фестиваль по телебаченню, — сказала Марійка. 
     — Так, — погодилася Оксана Романівна. — Бо у п’ятдесят сьомому році телевізори були далеко не в кожного. В нас, наприклад, перший телевізор з’явився лише десь у шістдесят третьому році. І до початку сімдесятих років він приймав лише одну програму з Чернівців. А центральне телебачення ми змогли приймати лише десь на межі шістдесятих та сімдесятих років… 
     — Вранці показали, як Галина Гагаріна, дочка Юрія Гагаріна, та ще якийсь юнак запалювали від вічного вогню біля Кремлівського муру смолоскип, аби потім запалити від нього фестивальний вогонь — так само, як це робилося на відкритті Олімпіади. Проте цей смолоскип не несли бігуни аж з Греції, а везла ця «солодка парочка» на відкритому лімузині від Кремлівського муру через усю Москву до олімпійського стадіону в Лужниках. 
     А у другій половині дня по центральному телебаченню розпочалася трансляція відкриття цього фестивалю на стадіоні — саме там, де за п’ять років до цього відкривалися Двадцять другі літні олімпійські ігри, бойкотовані всіма західними державами, крім Франції, через війну, розв’язану Радянським Союзом в Афганістані. 
     Найбільшу увагу Степана Вікторовича привернуло вбрання дівчат, котрі йшли на параді делеґацій попереду кожної національної збірної команди та несли таблички з написом відповідної країни. Ці дівчата були одягнені в коротенькі білі спіднички, білі блузки, білі рукавички, білі короткі шкарпетки та білі капелюхи. 
     — І де таких файних дівчат набрали? — поцікавився Степан Вікторович.
     — Вони, напевно, спеціальний конкурсний відбір проходили, — припустила Оксана Романівна. — А тобі, що, так подобається милуватися молоденькими дівчатами? Мабуть, ти б до когось із них іще й позалицятися хотів?
     — Ну, чого ти одразу так? — обурено запитав Степан Вікторович. — Я просто висловив своє захоплення від їхнього зовнішнього вигляду, від їхнього вбрання. Напевно, це від Зайцева…
     — А, може, від Юдашкіна, — припустила Оксана Романівна. — Тільки мені не подобається те, що вони носять ці блузки на голе тіло, без бюстгальтерів…
     — А, може, вони, взагалі, без спідньої білизни? — припустив Степан Вікторович. — Мабуть, у них і трусиків нема!
     — Тіпун тобі на язик! — вигукнула Оксана Романівна. — Хоч би ти при дітях посоромився таке казати.
     — Годі вам! — вигукнула Марійка. — Не псуйте нікому святкового настрою! Яким би закритим та келійним не був той фестиваль, — він, усе одно, створює радісний настрій. Скажи, Богданчику!
     — Авжеж, — підтвердив Богдан. 
     — Уся сім’я Федорчуків почала уважно дивитися на те дійство, котре відбувалося на стадіоні в Лужниках…
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні субота, 27 липня 1985 року. У Москві сьогодні відкрився Дванадцятий всесвітній фестиваль молоді та студентів. Я постараюся реґулярно дивитися телепередачі «Щоденник фестивалю» та «Фестивальний огляд», аби слідкувати за всіма дійствами цього заходу. Татові дуже сподобалося вбрання дівчат, що супроводжували гостей. Може, й мені так одягатися? Мабуть, то є така мода зараз… Біла коротка спідниця в мене є. Прозорої блузки, правда, нема, але для цього піде будь-яка чепурна біла блузка. Таких у мене багато. Мабуть, я й Василеві сподобаюся в такому вбранні. Немає лише білого, широкополого капелюха та літніх рукавичок, але то не є велика проблема». 
14 
     — У той самий день Сільва Вікторівна разом з дочкою та сином мали відлітати назад до Києва. Валентина Дмитрівна разом із Клавдією Петрівною та Антоном вирушили проводжати їх. Вони домовилися зустрітися разом на вулиці Худякова біля кас Аерофлоту, звідки одинадцятий автобус від’їздив прямо до аеропорту. Зустріч була призначена на десяту годину ранку. За п’ятнадцять хвилин до десятої Валентина Дмитрівна з матір’ю та сином вже стояли біля наріжного будинку з левом, у котрому на першому поверсі розміщувалися так званий «Будинок одягу» та каси єдиної в Радянському Союзі авіакомпанії. 
     — Нарешті хвилин через десять до зупинки підійшли Сільва Вікторівна, Маринка та Женя. 
     — Ой, ви вже є тут! — вигукнула Сільва Вікторівна. — Ну, що, давайте прощатися один з одним. Я бажаю вам усім приємного літа та всього найкращого.
     — А Антона кладуть у лікарню, — жалібним тоном промовила Клавдія Петрівна. — Як він там буде, такий нещасний?
     — Годі тобі лементувати! — гаркнув Антін. — Зі мною все гаразд!
     — Якби то так! — відповіла Клавдія Петрівна. — Але ж тебе післязавтра до лікарні кладуть!
     — В Антона вчора знайшли-таки гайморит, — пояснила Валентина Дмитрівна. — У дитячій поліклініці два лікарі нічого в нього не знайшли, та й знімок нічого не підтвердив. А вчора ми ходили до відділення ЛОР в обласній лікарні, де один лікар заявив, ніби такі гнійні виділення бувають лише при гаймориті. 
     — Я сподіваюся, що все буде гаразд, — відповіла Сільва Вікторівна.
     — Та де, гаразд? — песимістично заявила Валентина Дмитрівна. — У нього такий страшний нежить!
     Тут під’їхав автобус. Сільва Вікторівна зі своїми дітьми одразу ж попрощалася зі своєю однокурсницею та її родичами, а потім сіла до автобуса та помахала рукою з вікна. Автобус вирушив у напрямку аеропорту, а Валентина Дмитрівна з Клавдією Петрівною та Антоном трохи пішли блукати містом.
     Повернувшись із прогулянки, Антін пішов до коморм, аби подивитися, чи поспіли вже банани, котрі Дмитро Сергійович привіз з Москви ще за два тижні до того. Тоді, два тижні тому, вони були ще зовсім зеленими та непоживними. Переконавшись у тому, що ці банани вже поспіли, Антін приніс їх до кімнати, де всі сиділи перед телевізором.
     — Ой, які вони вже брунатні! — вигукнула Валентина Дмитрівна.
     — Розбирайте! — сказав Антін.
     — Віддайте все це Антонові! — скомандувала Клавдія Петрівна.
     — Чому це? — здивовано спитав Антін. — Нащо мені стільки?
     — Ти йдеш лягати до лікарні, — пояснила Клавдія Петрівна.
     — Знову ти про лікарню! — буркнув Антін. — Та кінчайте вже ви мене так жаліти, адже я не на страту йду! Їжте ваші банани, вони мені сто років не потрібні!
     Ображений таким ставленням з боку рідної бабусі, Антін, узявши тільки один банан, пішов до сусідньої кімнати.
     — Антоне, ти образився? — спитала Валентина Дмитрівна, зайшовши до сусідньої кімнати, де Антін сидів на дивані та пережовував свій банан.
     — Я не можу зрозуміти такого ставлення до мене! — заявив Антін. — У мене ще діагноз остаточно не підтвердився, а ви за мною вже таку жалобу справляєте, ніби лікарі мені вже підписали смертний вирок! Не можна так постійно нагадувати про лікарню!
     — Ми тебе жаліємо! — спробувала виправдатися Валентина Дмитрівна. — Адже ти в нас єдина дитина…
     — Коли жаліють, — відповів Антін, — то про лікарню та інші неприємні речі постійно не нагадують. А ви мене вже хочете остаточно поховати!
     У суботу Антін — разом з усіма — теж дивився відкриття московського фестивалю. А в неділю практично цілий день майже всі телепередачі були присвячені фестивалю. А після програми «Час» передавали пряму трансляцію театралізованого дійства на стадіоні «Динамо».
     Наступного дня Антін цілий день готувався до госпіталізації, збираючи необхідні для цього речі. А у вівторок о сьомій годині ранку Валентина Дмитрівна разом із Клавдією Петрівною вирушили проводжати Антона до лікарні. Довівши Антона до приймального відділення, Валентина Дмитрівна попрощалася та пішла до роботи, а Антін лишився тільки з Клавдією Петрівною.
     У приймальному відділенні сиділа адміністраторка років п’ятдесяти. Перед Антоном у цієї адміністраторки реєструвалася якась молода жінка років двадцяти п’яти, котра, як вона сама сказала, працювала якимось інженером на заводі «Гравітон». Потім, коли жінка пішла отримувати білизну, до адміністраторки підійшов Антін. Адміністраторка дала Антонові заповнити анкету, після чого дала йому термометр, аби Антін поміряв свою температуру. Коли Антін сидів із термометром, адміністраторка взяла чистий формуляр історії хвороби та почала його заповнювати. Подивившись направлення від Коломийського-старшого, адміністраторка у графі «Діагноз» теж написала «гострий двосторонній гнійний гайморит». Через три хвилини Антін вийняв той термометр та показав його адміністраторці. 
     — Тридцять сім і дві, — відповіла адміністраторка.
     — Дивно! — мовчки подумав Антін. — Усі ці дні температура в мене була нормальною, і раптом вона підскочила до такої високої відмітки. 
     Проте адміністраторка у приймальному відділенні нічого не вирішувала, тому Антін мовчки виконував усі її вказівки. 
     Заповнивши титульну сторінку історії хвороби, адміністраторка повела Антона до білизняної господині, аби вона підібрала Антонові піжаму. 
     — Який у тебе розмір? — спитала білизняна господиня.
     — Сорок восьмий, — відповів Антін.
     Господиня дістала з полички темно-синю піжаму та простягла її Антонові.
     — Там, у кутку, стоїть кабінка, — пояснила адміністраторка. — Переодягайся, а речі залишиш у нашій камері схову.
     — Я візьму речі з собою, — сказала Клавдія Петрівна.
     — Гаразд, — відповіла адміністраторка. — Тоді підходь з усіма цими паперами до чергової медсестри, яка сидить на другому поверсі, та слідуй усім її вказівкам. А я тобі бажаю всього найкращого. 
     Адміністраторка знову повернулася до приймального столу, а Антін разом із Клавдією Петрівною пішов до корпусу відділення ЛОР. Піднявшись на другий поверх, Антін та Клавдія Петрівна знайшли стіл, за котрим сиділа чергова медсестра. Клавдія Петрівна передала їй історію хвороби. Медсестра щось відмітила у своєму журналі, сховала історію хвороби в шухлядку свого робочого столу, а Антонові дала на підпис якийсь аркуш паперу.
     — То є наш режим дня, — пояснила медсестра. — Прочитай уважно та підпиши цей папірець. Особливо я прошу звернути увагу на такі речі. По-перше, пацієнтам забороняється виходити за межі території лікарні. По-друге, після двадцять другої години всі пацієнти зобов’язані лишатися на своїх місцях, у своїй палаті. Забороняється після відбою перебувати в інших палатах та в коридорі. Виняток робиться лише для відвідання туалету та чергової медсестри. Під час тихої години з третьої до четвертої години дня також забороняється блукати територією лікарні, відвідувати інших пацієнтів та приймати відвідувачів. 
     Далі медсестра попросила Антона йти за нею. Клавдія Петрівна пішла слідом за ними. Вони піднялися на третій поверх. Медсестра відкрила двері однієї з палат.
     — Ось твоя палата, — повідомила медсестра. 
     Вони всі увійшли всередину. Антонові одразу ж кинулася в очі жовта стеля, яка не білилася, мабуть, ще з часів Франца Йосипа, а також старі залізні ліжка з сантиметровим шаром олійної фарби та різкий кислий запах попри відкрите вікно. У палаті було вісім ліжок — п’ять ліжок стояли впоперек, в окремих боксах, а три ліжка стояли вздовж стіни. Медсестра показала на вільне ліжко, котре стояло біля самого вікна.
     — Йой, — застогнала Клавдія Петрівна, — його тут продує! 
     — На жаль, нічим не можу допомогти, — промовила медсестра. — Якщо звільняться місця в боксах, тоді я, мабуть, переведу вашого онука на інше ліжко… Зараз моя колеґа принесе тобі постіль. 
     Раптом Антін та Клавдія Петрівна побачили в палаті іншого підлітка приблизно того ж віку, що й Антін.
     — Хлопчику, — звернулася до нього Клавдія Петрівна, — а ти тут з якої причини лежиш?
     — Я чергую біля брата, — пояснив підліток. — У нього отит. 
     — А що це таке? — поцікавилася Клавдія Петрівна. 
     — Запалення середнього вуха, — пояснила медична сестра. — У нього з вуха йшов гній.
     Антін помітив хлопчика років дванадцяти з поголеною головою та з якимись пов’язками на лівому вусі. 
     — А скільки ви тут вже перебуваєте? — спитав Антін.
     — Четвертий тиждень, — відповів підліток. 
     Антін подумав, що йому також може загрожувати подібний строк.
     Незабаром Антонові медсестра принесла постіль. Антін разом із Клавдією Петрівною розстелив цю постіль, після чого Клавдія Петрівна пішла додому.
     О другій годині розпочався обід. Антін поки що не знав, куди треба йти, аби поїсти. Проте якийсь сільський вуйко, котрий перебував у тій самій палаті, приніс Антонові миску з супом та кухлик з компотом.
     — То все твоє, — сказав вуйко.
     Антін почав їсти…
     Під час тихої години Антонові почали приходити в голову різні нехороші думки. Йому здавалося, що перебуватиме він у цій «в’язниці» цілу вічність. Йому стало дуже сумно. Він подумав про те, що в нього зненацька з’явилися симптоми гаймориту лише через те, що його мати дуже сильно боялася цієї хвороби. А чи не занадто вона панікувала? Інакше як це можна пояснити, щоб звичайна алергія раптом перетворилася на гайморит. Антін, правда, й сам боявся цієї хвороби… Коротше кажучи, він та його мати, мабуть, просто, спричинили цю хворобу своїм спільним страхом. Вони разом накликали цю біду… Антонові було дуже прикро, що Валентина Дмитрівна своїм страхом, перемішаним із волюнтаризмом, по суті, зіпсувала Антонові літні канікули. Якби вона менше думала про його нежить, якби вона менше на це звертала увагу, якби не панікувала… Адже нічого серйозного Антін не відчував. Так, у нього був алергічний нежить, але ж він не був смертельно небезпечним. Антін і раніше спокійно жив із хронічним нежитем. А коли Валентина Дмитрівна підняла паніку, симптоми цієї хвороби зненацька виникли в Антона, якщо так можна висловитися, нізвідки. Антонові хотілося плакати — не від самого факту потрапляння до лікарні (не він є першим, не він є останнім), а від прикрощів, від образи, що він потрапив до лікарні саме через той акт волюнтаризму, коли його мати домоглася-таки того, що йому поставили саме цей небажаний діагноз, та ще й госпіталізували його принаймні на два тижні. 
     Після закінчення тихої години до палати увійшла медична сестра.
     — Хто сьогодні поступив? — спитала вона.
     Антін вийшов у коридор. 
     Медсестра провела Антона у перев’язочну. Там на нього чекала жінка років сорока п’яти. 
     — Мене звуть Вікторія Володимирівна, — представилася лікарка. — Твій постійний лікар буде тільки завтра. А сьогодні я зроблю тобі пробний прокол та вставлю катетер, аби тебе щодня не проколювати, бо ця процедура, чесно кажучи, не є приємною ані для пацієнта, ані для його лікаря. Спочатку я зроблю тобі анестезію, а потім проколю.
     Лікарка намотала на довгу та тонку голку ватний тампон, змочила його димедролом та всунула цей тампон спочатку в одну, а потім і в іншу ніздрю. 
     — Зараз там усе має задерев’яніти, — сказала вона. 
     Через пару хвилин вона полізла в ніс товстою та кривою голкою. Вставивши її в носову порожнину, вона натиснула на неї, аби ця голка пройшла ще далі. Всередині щось захрумкотіло. Антонові стало моторошно. 
     Лікарка приєднала до голки шприц, наповнений якимось розчином, та почала процедуру промивання.
     — Ось скільки гною в тебе накопичилося, — промовила лікарка, коли цей гній почав стікати в лоток, приставлений до голови. 
     Антін побачив брунатно-зелені грудки гною, котрі плавали в жовтому розчині. 
     — Вони й заважали тобі, — сказала лікарка. — Зараз я вставлю тобі катетер.
     Вона відрізала від тоненької та гнучкої пластикової трубочки фраґмент довжиною десь коло п’ятнадцяти сантиметрів та вставила його через голку в середину гайморової пазухи. Після цього вона вийняла голку та скріпила цю трубку пластиром. Зробивши це, вона попросила Антона відкрити рот та подивилася в його горло.
     — Там іще в тебе аденоїди є, — сказала вона.
     — А мені вже їх вирізали минулого року, — пояснив Антін. — Виходить, їх іще доведеться вирізати.
     — Нехай це вирішує твій лікар, — відповіла лікарка. — Він тебе завтра подивиться. А поки я тобі випишу деякі фізіотерапевтичні процедури. 
     — А чому мене нудить? — запитав Антін. — Це так і повинно бути?
     — Ні, — сказала лікарка. — То є суто емоційна реакція. Зараз у тебе все пройде. Ти просто не звик до цього.
     Ближче до вечора до Антона прийшла Валентина Дмитрівна. Вона одразу ж побачила, що її син був не в настрої.
     — Ти чого такий сумний? — спитала вона. — Я розумію, що перший день завжди є важким.
     — Я просто ще не знаю, скільки я тут іще просиджу, — відповів Антін. 
     Він, звичайно ж, не наважився у присутності інших пацієнтів висловити своїй матері всю свою образу саме на неї — за те, що вона аж занадто драматизувала його стан здоров’я, занадто панікувала, адже з Антоном нічого серйозного не було — він це інтуїтивно відчував. Вона, так би мовити, своїм надмірним страхом за нежить свого сина загнала його сюди, до цієї лікарняної палати. Ніби вона його настільки жаліла, що цією жалістю та страхом накликала на нього саме ту хворобу, котрої вона більш за все боялася. Отже, Антін був сумним не стільки від того, що він опинився на лікарняному ліжку, скільки саме через образу на матір, на її надмірний страх та схильність панікувати з будь-якого приводу. Йому нічого не варто було провести в лікарні хоч тиждень, хоч два тижні, проте він відчував усю несправедливість, через котру він опинився в цій палаті попри своє бажання.
     — З гайморитом, як правило, перебувають по два тижні, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Ти зараз є лисим, а через два тижні ти вийдеш звідси волосатим.
     — Я, взагалі, не розумію, як я тут опинився, — спробував пояснити Антін, — серед оцих жовтих стін, серед оцього бруду… І що далі робитимуть зі мною — лікуватимуть гайморит, чи видалятимуть аденоїди, чи ще щось.
     — А ти гадав, що лікарняні палати мають бути обов’язково білими та стерильними? — відповіла Валентина Дмитрівна. — Такий ідеальний порядок буває лише в кінофільмах. А те, що ти боїшся невизначеності, — так не ти перший, не ти останній. Багато пацієнтів страждають від подібної невизначеності, коли лікарі не можуть зрозуміти, що з ними, тому й дуже довго вирішують, перш ніж поставити остаточний діагноз та призначити відповідне лікування. 
     Коли Валентина Дмитрівна вийшла з палати, Антона знову викликала до себе медсестра та взяла в нього кров із вени, аби визначити групу. 
     Наступного ранку медсестра відчинила двері палати одразу після закінчення часу, відведеного для сніданку. 
     — Хто вчора був прийнятий? — спитала вона. 
     Антін піднявся зі свого ліжка та вийшов з палати.
     — Як прізвище та ім’я? — спитала медсестра.
     — Ковальов, — відповів Антін.
     Медсестра почала перебирати якісь формуляри.
     — Так, є такий, — сказала вона. — Антін?
     — Так, — відповів Антін. 
     — Ходімо за мною, — сказала медсестра.
     Вони вирушили до перев’язочної. На якомусь стільці сидів молодий лікар років тридцяти.
     — Ось, — заявила медсестра, — привела Вам іще одного пацієнта. 
     — Доброго дня, — промовив лікар. — Тебе звуть Антін Ковальов?
     — Так, — відповів Антін.
     — А мене звуть Микола Іванович, — продовжив лікар. — Мене за тобою закріпили. Зараз я тобі зроблю прокол ще в одній ніздрі та поставлю ще один катетер. 
     Микола Іванович зробив усе те, що і його вчорашня колеґа. Антін вже морально був до цього готовим, тому й реакція була в нього цього разу набагато спокійнішою. Микола Іванович почав промивати. Гній іще був, проте його було вже набагато менше, ніж минулого разу. Вставивши катетер у ліву ніздрю, лікар щось записав до історії хвороби та відпустив Антона на місце.
     Трохи пізніше до палати зайшла Валентина Дмитрівна.
     — Ходімо на подвір’я, — запропонувала вона.
     Вони вийшли на подвір’я.
     — До речі, — сказала Валентина Дмитрівна, — Микола Іванович, тобто той лікар, котрий тебе лікуватиме, є моїм колишнім студентом. Я з ним вже розмовляла. Він сказав, що в тебе зовсім не гострий гайморит, а, скоріше, хронічний. А ще він повідомив, що на вихідні ми тебе зможемо забрати. 
     Антін одразу ж зрадів, почувши цю інформацію.
     — А коли мене випишуть? — поцікавився Антін. — Він нічого не казав із цього приводу?
     — Точно він нічого не сказав, — відповіла Валентина Дмитрівна, — але він сказав, що то буде як мінімум один тиждень… До речі, я сьогодні дізналася, що в університеті для учнів старших класів відкрився так званий малий університет, котрий дасть змогу краще підготуватися до вступу на відповідний факультет. Я ще розпитаю, що до чого, і тоді повідомлю тебе про це докладніше. 
     Сказавши це, Валентина Дмитрівна пішла до роботи, а Антін повернувся до свого ліжка. 
     Після обіду якийсь лікар — високий та худорлявий, чимось схожий ззовні на поета-пародиста Олександра Іванова — почав обходити всіх пацієнтів та просто розмовляти з ними.
     — А це що за професор? — спитав він, звернувшись до Антона.
     Антін не зрозумів, чому той лікар назвав Антона професором. Невже він попри поголену голову Антона роздивився його інтеліґентське обличчя?
     — Вибачте, — відповів Антін, — а чому саме професор?
     — Ти сидиш так зосереджено, — пояснив лікар, — ніби ти про щось таке замислюєшся. 
     — Я просто сиджу, ні про що не думаючи, — сказав Антін.
     — Та я не повірю, що ти просто сидиш, — відповів лікар. — Про щось-то ти, напевно, думаєш.
     — Взагалі-то, Ви маєте рацію, — здався Антін. — Я думаю про те, що впродовж останніх років у нашій школі стільки було летальних випадків. То хтось когось уб’є, то сам загине.
     — А ти сам помирати ще не збираєшся? —поцікавився лікар. — Чи, може, ти бажаєш сам когось убити?
     — Нізащо! — відповів Антін. — Чого це я маю зараз сам вмирати, чи вбивати когось?
     — Ну, я не знаю, — сказав лікар. — Якщо ти про це думаєш, тож і висновок відповідний можна зробити.
     — Тоді я ліпше думатиму над прочитаним у часописах «Перець», чи «Крокодил», — заявив Антін.
     — Про погане ніколи не можна думати, — сказав лікар. — Дивися ліпше, яка смішна карикатура намальована на обкладинці «Перцю», що лежить на сусідньому ліжку.
     Антін піднявся, підійшов до сусіднього ліжка та подивився на ту обкладинку. На ній було зображено свиню, котра розмовляє з дубом. А під малюнком Антін прочитав такий підпис: «Нехай твої жолуді, Дубе, дикі свині їдять, а я — свиня культурна, мене господиня лише хлібо-булковими виробами годує!». Антін зареготав.
     — Молодець! — вигукнув лікар. — Завжди посміхайся. І ніколи не думай про погане. 
     Лікар пішов далі — розмовляти з іншими пацієнтами, а Антін почав читати журнал «Перець». 
     Нарешті другий день перебування в лікарні скінчився. Пізно ввечері Антін побачив, як небо непомітно вкрилося темно-сірими грозовими хмарами. Зненацька спалахнула блискавка та пролунав гучний грім. Антін одразу ж згадав вірш Едуарда Багрицького «Смерть піонерки», у якому теж за вікнами була гроза саме в той момент, коли героїня того вірша, дівчинка Валя, помирала на лікарняному ліжку від скарлатини. Антін примусив себе утриматися від будь-яких аналогій. Він просто уважно почав милуватися зливою за вікном, котра час від часу супроводжувалася яскравими блискавками та гучним громом.
     — Яку грізну зброю має Бог! — вигукнув один із сусідів Антона. — Потужна зброя!
     — А чому саме Бог? — здивовано спитав Антін.
     — Бо саме Бог її й створив для очищення Землі від різного зла, — пояснив сусід.
     — Але ж Бога нема, — заявив Антін.
     — Чому це, нема? — спитав сусід по палаті. — Бог є, і він час від часу ось саме так заявляє про себе, про свою присутність, про свою міць.
     — Якби Бог був, — сказав Антін, — його б космонавти давно вже бачили!
     — А хіба Бог їм так би і показувався! — вигукнув сусід. — І чому це саме космонавти? Бог присутній повсюди, але ніхто його не бачить! І все, що ми зараз бачимо — все це створив саме він.
     — Але ж людина виникла від мавпи, — пустився в суперечку Антін.
     — Та чому ж тоді мавпа така дика? — висунув свій арґумент сусід. — Як людина могла стати розумною, якби вона походила від дикої тварини?
     — Через працю, — відповів Антін. — То була поступова еволюція.
     — Віслюк теж працює, — заявив сусід. — Але чомусь він від цього не стає розумною істотою. Отже, хтось мав спочатку створити цю розумну істоту, адже дика тварина не може стати розумною. Навіть у процесі еволюції.
     — Але ж стала! — вигукнув Антін. 
     — Без сторонньої допомоги в неї ніяк не міг розвинутися інтелект, — пояснив сусід по палаті. — Ну, а що таке гроза?
     — Гроза, — відповів Антін, — то є електричний розряд, коли холодні повітряні маси стикаються з теплими. 
     — А хто ці холодні та теплі маси створив? — спитав сусід. — Адже вони ніяк не могли самостійно нагрітися. Хтось цим обов’язково керує.
     — Закони фізики, — заявив Антін.
     — А хто ті закони фізики створив? — продовжив опитувати сусід.
     — Природа, — відповів Антін.
     — А що таке природа? — спитав сусід.
     — Все, що нас оточує, — сказав Антін. 
     — А хіба ми самі не є частиною тієї природи? — поставив питання сусід.
     — Є, — погодився Антін. 
     — А звідки все це виникло? — спитав сусід.
     — З хаосу, — відповів Антін. 
     — Хаос на те він і хаос, — пояснив сусід, — що він не є здатним щось створювати. І, взагалі, якщо ти такий матеріаліст, я тобі скажу таке: наука ще ніколи не спромоглася спростувати те, що написано в Біблії. 
     — А як тоді створення світу за шість днів? — поцікавився Антін. — Хіба таке можливо?
     — А хіба ті дні тривали лише двадцять чотири години? — відповів сусід. — Вони тривали мільйони років. Просто шість тисяч років тому Земля набула сучасного вигляду. 
     Словесна дуель між Антоном, якого у школі виховали переконаним атеїстом, та віруючим сусідом по палаті, ні до чого не прийшла. Ніхто нікого не міг переконати у власній правоті. Кожен лишався при власній думці. 
     Наступного дня Антона перевели до ліжка, котре щойно звільнилося після звільнення чергового пацієнта. Стояло це ліжко впоперек та в окремому боксі, отже, там Антін відчував себе набагато зручніше. 
     Після обіду до палати прийшли два нових пацієнти. Першому з них було років тридцять п’ять, а другий був набагато молодшим. Судячи з усього, його щойно звільнили з армії. Вони, побачивши Антона, одразу ж запросили його на прогулянку.
     — То є така гарна лікарня, — сказав новий пацієнт, старший за віком, прогулюючись алеями лікарняного подвір’я. — Мені тут так подобається, неначе то є зовсім не лікарня, а якийсь санаторій десь у Трускавці.
     — А як тоді жовта стеля? — здивовано спитав Антін.
     — То є дрібниці, — відповів новий пацієнт. — Головне, що тут подвір’я нагадує мене парк.
     — Але ж то є такі старі корпуси! — поскаржився Антін.
     — А в сучасних бетонних коробках, гадаєш, краще? — спитав новий пацієнт. — Там набагато гірше! Мені якось вже довелося перебувати у хмарочосі на Фастівській. Ось там, чесно кажучи, умови є набагато гіршими. А це є дуже добротні, гарні корпуси, споруджені при Австро-Угорщині! Мені тут набагато більше подобається!
     — Прикро, — сказав Антін, — що мені той лікар, котрий мене оглядав минулого тижня, почав наполягати на госпіталізації.
     — А чого ти ще від нього хочеш? — заявив новий пацієнт. — Інакше він і не міг сказати. Нащо ж тоді існує стаціонар, якщо всіх пацієнтів лікуватимуть амбулаторно? Ось тому він і наполягав на госпіталізації, аби не лишитися зовсім без пацієнтів.
     — Але ж це було суто емоційне рішення, — сказав Антін. — Тільки він побачив мої гнійні виділення, як одразу ж заявив про необхідність госпіталізації. Натомість усі лікарі в поліклініці мені твердили цілком зворотне. А тут той лікар навіть на рентґенівський знімок не подивився. Чи не був то суто емоційний висновок?
     — Це, так би мовити, він відстоював честь мундиру, — пояснив новий пацієнт. — А я, навпаки, зрадів, коли мені інший лікар цього понеділка запропонував госпіталізацію. Для мене це — неначе відпустка до санаторію. Зміна звичного оточення, так би мовити.
     — Ліпше б я поїхав кудись до Прибалтики, — промовив Антін.
     — Я був у Литві минулого року, — сказав новий пацієнт. — Що я хочу тобі сказати? … Литовці — це такі арійці, навіть іще більші арійці, ніж німці. Вони з тобою розмовлятимуть лише тоді, коли ти з ними почнеш розмовляти румунською мовою. Вони навіть української мови не визнають!
     — А як вони розуміють румунську? — здивувався Антін. — Адже румунська мова зовсім не схожа на литовську. 
     — Я спочатку починав розмовляти румунською мовою, — пояснив новий пацієнт. — Аби переконати їх, ніби я є іноземцем. Коли литовці починали до цього прислухатися, я переходив на українську мову, причому з дуже сильним галицьким акцентом. Вони тоді щось намагалися зрозуміти. І лише тоді, коли вони чогось не розуміли, я змушений був казати російською.
     — А якщо їм англійською казати? — спитав Антін.
     — Багато литовців мають родичів у Великій Британії та США, — сказав новий пацієнт. — І англійську мову вони знають набагато краще за нас. Отже, вони одразу ж розпізнають, чи то є справжній англієць або американець, чи то є радянська людина, котра намагається маскуватися… До речі, я мешкаю в місті Герца. Ти знаєш, звідки походить ця назва?
     — Ні, — відповів Антін.
     — Далекі родичі Олександра Герцена там мали свій маєток, — пояснив новий пацієнт. 
     — Але ж Герцен — то є його псевдонім, — заявив Антін. — Та й ніколи він на Буковині не бував.
     — Не зовсім псевдонім, — відповів новий пацієнт. — Він просто взяв прізвище своїх далеких родичів, котрі, до речі, були німецькими колоністами, котрі мали маєток у Молдові.
     — Давай, розповідай свої cock-and-bull stories1! — мовчки подумав Антін, коли новий пацієнт почав вішати локшу на вуха про Герцена.
     Проте той новий пацієнт виявився вельми цікавим співбесідником, і Антін досить швидко з ним здружився. А невдовзі Антін, взагалі, цілком адаптувався до лікарняних умов та почав відчувати себе наче риба у воді.
     Ось і настала довгоочікувана субота. Микола Іванович погодився відпустити Антона на вихідні додому, отже, Антін дуже зрадів, коли увечері, після тихого часу, до палати прийшли Клавдія Петрівна та Віктор Дмитрович. Вони принесли Антонові вуличний одяг. Антін одразу ж переодягнувся та почав збиратися додому. Катетери з носа він не висмикував, бо він не цурався ходити міськими вулицями з такими пластиковими «вусами». 
     — Все, я пішов додому, — сказав Антін усім, хто перебував на той час у палаті.
     — Обов’язково подивися закриття фестивалю, — вигукнув хтось із сусідів. — Нам потім розповісиш…
     — Обов’язково розповім, — відповів Антін та вийшов з палати в супроводі вуйка та бабусі. 
     Перед тим, як вийти з вестибулю лікарняного корпусу надвір, Антін надягнув нейлонову куртку, а на свою поголену голову він насунув кепі та спустив його так, аби воно якомога більше закривало йому голову. Вийшовши за межі лікарняного подвір’я, всі сіли у припарковані біля входу «Жигулі» та вирушили додому.
15 
     За день перед вступними іспитами Мзія, зробивши елеґантну модну зачіску, разом зі своїм батьком завітала до Степана Вікторовича. Вони разом піднялися на сходову площадку. Мзія натиснула на кнопку дзвоника. Двері відчинила Марійка.
     — Привіт, Марійко! — вигукнула Мзія. — Знайомся, мій тато, Олександр Іраклієвич. 
     — Добрий вечір! — привіталася Марійка. 
     — А твій тато вдома?
     — Так, — відповіла Марійка. — Заходьте. Ви з ним домовлялися?
     — Авжеж, — сказала Мзія.
     — Добрий вечір, Мзіє! — вигукнув Степан Вікторович, вийшовши в передпокій. 
     — Добрий вечір! — відповів Олександр Іраклієвич. — Ми Вам дуже вдячні, Степане Вікторовичу, за те, що Ви допомогли моїй доньці підготуватися до іспиту з математики. Якщо вона вступить цього року, майор Іоселіані Вас не забуде!
     — Проходьте, будь ласка, — запропонував Степан Вікторович. — До мого кабінету.
     Мзія з батьком пройшли до кімнати, де Степан Вікторович завжди займався з цією грузинською дівчиною. 
     Олександр Іраклієвич простягнув Степанові Вікторовичу якусь пластикову торбу.
     — Прийміть, будь ласка, від нас, — сказав Олександр Іраклієвич
     — Дякую, — відповів Степан Вікторович. — Але ж попереду ще чотири вступних іспити. 
     — Це лише аванс, — пояснив Олександр Іраклієвич. — Якщо моя донька стане цього року студенткою, майор Сандро Іоселіані Вас не забуде!
     — Гаразд, — погодився Степан Вікторович.
     — Шкода лише, що перший вступний іспит припадає на неділю, — висловила своє обурення Мзія.
     — На жаль, — погодився Степан Вікторович, — шестиденний робочий тиждень на вступні іспити не поширюється. Нам так само доводиться працювати в неділю, коли до нас на сесію приїздять заочники. А червень у нас є найнапруженішим місяцем — сесія і на стаціонарі, і на заочному відділенні. Отже, у червні ми працюємо фактично без вихідних. 
     — Так, я розумію, — сказав Олександр Іраклієвич. 
     — До речі, я Вам дам кілька порад, як поводити себе під час вступних іспитів. Іспит розпочинається о дев’ятій годині. Проте я раджу бути перед брамою вже о сьомій годині ранку. Обов’язково Мзія повинна мати з собою наготові екзаменаційний лист та паспорт. Іти відповідати я раджу в першій п’ятірці, аби Вас екзаменатори ні з ким не могли порівняти. Якщо Ви з якихось причин не потрапили до першої п’ятірки, хвилюватися не треба. Треба спокійно стояти та чекати своєї черги. Читати конспекти я теж при цьому не раджу — від цього тільки більше хвилюєшся. 
     — Мені хтось, до речі, вже радив так робити, — зізналася Мзія. — Отже, якби я на всіх трьох усних іспитах ішла першою, то, мабуть, я б отримала набагато вищі бали та вступила б із першого разу.
     — І не забувайте про письмовий доказ Вашої відповіді, — нагадав Степан Вікторович. — Ви, напевно, знаєте, що всю Вашу відповідь Ви повинні законспектувати на тому спеціальному бланку, бо то є речовим доказом. Я хочу Вам розповісти один випадок. Один хлопець дуже сильно прагнув вступити до математичного факультету. Математику він знав чудово, отже, всі його родичі вже бачили його за п’ять хвилин математиком. І коли він прийшов на вступний іспит з фаху, він одразу ж пішов відповідати без підготовки. Відповів він чудово, проте на аркуші своєї відповіді він нічого не написав. А це якраз було на руку екзаменаторам. Один із них попросив його розписатися на чистому бланку, а потім поклав незадовільну оцінку в його екзаменаційний лист. І нічим той хлопець не міг довести свою правоту. Отже, йому довелося вже вступати до омріяного факультету тільки після армії. Тоді той хлопець став вже розумнішим, отже, він повністю написав текст своєї відповіді.
     — І вступив? — поцікавилася Мзія.
     — Якби він не вступив, — сказав Степан Вікторович, — Ви б зараз із ним тут не сиділи та не розмовляли. 
     — Так це були Ви? — здивовано спитала Мзія.
     — Так, — зізнався Степан Вікторович. — Це був я. Я Вам розповів про свій гіркий досвід, аби Ви та ніхто інший ніколи не повторювали моїх помилок… До речі, щодо зовнішнього вигляду. Катеґорично не рекомендую приходити на іспит у відкритому одязі — у сукнях та блузках з глибоким декольте, у міні-спідницях тощо. Серед наших співробітників є дуже багато старих дівок, отже, такий відвертий вигляд їх може тільки роздратувати. Якщо Ви хочете чимось відволікти увагу екзаменаторів, раджу Вам начепити на закриту одежину якусь цікаву брошку, або якийсь кумедний значок. Але не слід при цьому зловживати косметикою, бо на розфарбованих абітурієнток наші екзаменатори дивляться як на дуже легковажних дівчат, котрі не навчатимуться, а тільки шикуватимуть. Вигляд в абітурієнток має бути елеґантним, але скромним та діловим. Тільки так Ви зможете переконати екзаменаторів у тому, що Ви будете дуже гарною студенткою.
     — У мене буде біла блузка з довгими рукавами, — повідомила Мзія. — А ще — чорна спідниця нижче колін. До цього всього я ще додам смугасту чорно-біло-червону краватку та малинові літні чоботи до колін. Отже, мої голі коліна зовсім не буде видно. Нехай екзаменатори розмірковують, навіщо я влітку прийшла в чоботях. А на білу блузку я начеплю червоно-чорну брошку. Отже, то буде поєднання червоного, чорного та білого кольорів. 
     — До речі, не забудьте начепити комсомольський значок, — попередив Степан Вікторович. — Адже екзаменатор може спитати, чому Ви не в комсомолі, що може неґативно відбитися на Вашій екзаменаційній оцінці. 
     — Так я і зроблю, — сказала Мзія. — А брошку я начеплю на краватку.
     — Неначе маршальську зірку? — пожартував Степан Вікторович.
     — Мабуть, так, — погодилася Мзія.
     — Тоді я Вам зичу всього найкращого на завтрашній день, — промовив Степан Вікторовичу. — Не знаю, чи я буду екзаменатором саме у Вашій групі, бо нам про це повідомляють у найостанніший момент. Проте хто б не був у Вас екзаменатором, я Вам бажаю успішно витримати цей іспит. До того ж, завтра буде іспит саме з математики, тобто з Вашого фаху. Залежно від того, як Ви його складете, так до Вас ставитимуться й інші екзаменатори.
     — Я розумію, — погодилася Мзія. 
     — А сьогодні я раджу Вам відпочити та розслабитися, — побажав Степан Вікторович. — Якраз через пару годин розпочнеться закриття московського фестивалю молоді та студентів, бо то буде таким барвистим дійством! Отже, подивіться цю церемонію закриття та забудьте про всі хвилювання. А завтра зі свіжою головою ласкаво просимо на перший вступний іспит.
     — Дякую Вам іще раз, — сказав Олександр Іраклієвич. — Я буду Вам дуже вдячний, якщо моя донька стане цього року студенткою.
     — До побачення, Степане Вікторовичу! — вигукнула Мзія, залишаючи помешкання Федорчуків. 
     — До побачення! — відповів Степан Вікторович та зачинив вхідні двері.
16 
     Коли Антін повернувся додому після неповних п’яти днів, проведених у лікарні, йому почало здаватися, ніби він не був у себе вдома цілу вічність. Одразу ж він попросив свою Валентину Дмитрівну нагріти титан у ванній кімнаті, аби одразу ж змити з себе лікарняний бруд. 
     Вийшовши з ванної кімнати, Антін одразу ж сів за телевізор, аби подивитися закриття фестивалю. До закриття було ще багато часу, а поки що йшов концерт учасників минулих фестивалів, починаючи з першого фестивалю у Празі та кінчаючи попереднім фестивалем у Гавані. Останньою виконавицею на тому концерті була Роза Римбаєва, котра проспівала в російському перекладі ту саму кубинську пісню «В пошуках квітки».
     А після програми «Час» почалася пряма трансляція зі стадіону «Лужники» церемонії закриття фестивалю. Антін добре пам’ятав закриття олімпійських ігор у 1980 році. Він бачив, як олімпійський Мишка пускав сльозу, а потім полетів геть на повітряних кулях. 
     — Цікаво, а що вигадають організатори цього разу? — подумав Антін. — Невже вони примусять Катюшу, тобто дівчину-талісмана цього фестивалю, теж плакати та літати?
     На щастя, Катюша ані плакала, ані літала, натомість був виступ фольклорного ансамблю під керуванням Володимира Назарова, циркові номери та ще щось. 
     — Після закінчення церемонії Антін вимкнув телевізор та з великим задоволенням ліг на своє домашнє ліжко.
     — Прокинувся він наступного дня о восьмій годині ранку. Валентина Дмитрівна на той час вже пішла приймати вступні іспити, отже, Антін залишався тільки з її батьками. Після сніданку він прийняв необхідні ліки, котрі медсестра дала йому перед «короткочасною відпусткою» та заґітував Клавдію Петрівну та Дмитра Сергійовича пройтися вулицею Кобилянської.
     — А як тоді твої трубки в носі? — спитала Клавдія Петрівна. — Хіба так можна ходити містом?
     — Плювати я хотів на всі ці трубки! — вигукнув Антін. — Мені треба в будь-якому разі пройтися міськими вулицями, аби розвіятися після того стресу, котрий я пережив у перші дні перебування в тому розсаднику хвороб!
     — Як ти можеш так відзиватися про лікарню? — докорила Антона Клавдія Петрівна. — Адже там рятують людям життя!
     — Кому рятують, а кому й отруюють! — іронічно відповів Антін. — Я ніяких трубок у носі не цураюся. Як я хочу, так і ходжу!
     Переконавши «предків» у необхідності прогулянки, Антін разом із ними вирушив у путь. Дійшовши вулицями Маяковського та Руською до Центральної площі, Антін та його бабуся з дідусем почали шпацирувати найкращою вулицею Чернівців. Раптом вони зустріли матір Михайла Мельничука, котрий вчився разом з Антоном в одному класі.
     — Доброго дня! — сказала мати Мельничука. — А що то з Антоном таке?
     — Гайморит, — відповів Антін. — Мені через ці катетери промивають гайморові пазухи. 
     — Антін зараз лежить у лікарні, — додала Клавдія Петрівна жалібним тоном. — У нього така неприємна хвороба, у нього таке слабке здоров’я. Його просто відпустили з лікарні на вихідні. А там йому так погано, він так страждає від своєї хвороби…
     — Кінчайте стогнати, їй-богу! — буркнув Антін. — Зі мною все гаразд!
     — Та де гаразд, — вигукнула Клавдія Петрівна, — якщо ти потрапив до лікарні?
     — Із ким не буває? — відповів Антін. — У кожного з чимось негаразди — так що, виходить, за всіма треба лемент влаштовувати?
     — З усіма буває, — погодилася Клавдія Петрівна, — але ж ти в нас є таким особливим! Таким слабким! Таким беззахисним!
     — Інно Володимирівно! — звернувся Антін до матері свого однокласника. — Переконайте, будь ласка, мою бабусю в тому, що зі мною все гаразд! Бо вона вже готова за мною жалобу влаштовувати.
     — Перепрошую, я Інна Павлівна, — поправила мати Мельничука. — Бабусю можна зрозуміти, адже вона про тебе піклується.
     — Але ж не так демонстративно це треба робити, — пояснив Антін. — Хіба не можна просто так, без зайвих емоцій, повідомити про те, що зараз я трохи прихворів, проте я успішно борюся з цією хворобою та невдовзі її переможу? До того ж, Ви самі є фармацевтом, працюєте в аптеці. Хіба треба над пацієнтами так істерично лементувати? Хіба не можна про все це розповідати набагато спокійніше?
     — Можна, — погодилася Інна Павлівна, — проте бабусю теж можна зрозуміти, адже вона є вже старенька та немічна. Прости її!
     — Гаразд, — відповів Антін. 
     Інна Павлівна пішла далі по своїх справах, а Антін далі шпацирував з бабусею та дідусем. 
     Перед поверненням до лікарні Антін узяв свій спортивний костюм, аби не ходити в казенній піжамі. До того ж, він помітив, що в піжамах у тій лікарні ходили лише літні люди, натомість практично вся молодь носила спортивне вбрання. 
     Близько двадцять першої години Антін повернувся до лікарні.
     — Як ти, Антоне, посвіжішав! — вигукнув один із сусідів по палаті — той самий, котрий марно намагався переконати Антона в наявності Бога. — Ось що означає, коли людину відпустили трохи погуляти на свободі!
     — Серйозно? — здивовано спитав Антін.
     — Ти, Антоне, дійсно, був таким похмурим, — відзначив інший сусід, котрий розповідав Антонові про свою поїздку до Литви та про далеких родичів Герцена. — Можна навіть сказати, зацькованим. Ніби тебе хтось примушував випити цілу пляшку оцту. А зараз ти виглядаєш набагато краще — якимось веселішим, життєрадіснішим. 
     — Добре, — сказав Антін, — тоді я набагато швидше впораюсь із цією хворобою.
     Антін переодягнувся у свій спортивний костюм, а лікарняну піжаму поклав під подушку — на всяк випадок. Раптом він побачив, що деякі ліжка в палаті були порожніми.
     — А що, — поцікавився Антін, — ці сусіди також пішли додому на вихідні?
     — Ні, — відповів віруючий пацієнт. — Їх вже сьогодні виписали. Отже, завтра буде нове поповнення.
     Наступного дня до палати прийшов якийсь підліток років тринадцяти з довгим волоссям немов у дівчини. Одягнений той хлопець був у футболку з довгими рукавами та у джинсові шорти. Антін його не знав, проте той підліток знав Антона дуже добре.
     — Ковальов, що ти тут робиш? — здивовано спитав хлопець.
     — А звідки ти мене знаєш? — поцікавився Антін.
     — Я є сусідом Олесі Денисенко, твоєї однокласниці.
     — Ну, з Олесею я, дійсно навчаюся разом, — погодився Антін. — Проте чомусь я тебе жодного разу у школі не зустрічав.
     — А ти й не міг мене зустрічати у школі, — відповів хлопець. — Бо я навчаюся не у другій школі, а в дев’ятій. 
     — Із поглибленим вивченням англійської мови? — уточнив Антін.
     — Саме так.
     — А в якому класі? 
     — До восьмого перейшов.
     — Отже, на рік молодше за мене, — сказав Антін. — Я до дев’ятого перейшов. А як тебе звати? 
     — Мирослав, — відповів хлопець. 
     — А прізвище?
     — Осадчук
     — Отже, Мирослав Осадчук, — промовив Антін. — Тепер знатиму тебе.
     — Я тебе, до речі, часто бачив, коли ти заходив до Олесі, — повідомив Мирослав. — До речі, телевізор тут є?
     — Ні, — відповів Антін. 
     — Шкода! — вигукнув Мирослав. — Там зараз такі класні фільми йдуть!
     — А що в тебе таке? — поцікавився Антін.
     — У мене з лівим вухом проблеми, — пояснив Мирослав. — Його в мене якимось чином продуватимуть, бо я цим вухом майже нічого не чую. 
     — А як ти ходиш до школи з таким довгим волоссям? — спитав Антін. — Хіба вам так дозволяють ходити на уроки?
     — Ні, не дозволяють, — відповів Мирослав. — Я просто не скубався з середини квітня — ось це волосся й встигло в мене відрости. А вас, у другій школі, як я бачу, примушують голити голову.
     — Це я сам поголився, — заспокоїв Антін. — Точніше, моя мама наполягала на цьому. Але то не був якийсь примус.
     Антін помітив, що й Мирослав не став надягати казенної піжами, натомість переодягнувся у спортивний костюм із логотипом фірми «Adidas». А далі він почав викладати з торби в лікарняну тумбочку свої речі. Антонові кинулася в очі книжка англійською мовою, на котрій було написано: “Arthur Conan Doyle. The Lost World”.
     — Це адаптований у тебе текст? — спитав Антін.
     — Який? — перепитав Мирослав. — «Загублений світ»? Ні, не адаптований.
     — Ти вже так вільно читаєш англійською? — здивувався Антін. 
     — Так, — підтвердив Мирослав. — У нас з адаптованими текстами працюють лише до восьмого класу. А далі, починаючи з восьмого класу, ми маємо справу лише з ориґіналами. А «Загублений світ» — то є завдання на літо. 
     — А ти до факультету іноземних мов збираєшся вступати? — поцікавився Антін.
     — Ні, — відповів Мирослав. — Скоріше за все, до медичного інституту, проте я ще не вирішив. А ти, що, саме туди хочеш?
     — Я теж поки що не вирішив, — сказав Антін. — Мабуть, так, але я ще не знаю. 
     — Якщо так, — повідомив Мирослав, — тоді тобі треба негайно за ці два роки підтягнутися, адже ми вже маємо справу з неадаптованими текстами. Кажуть, що тим, хто навчався у звичайній школі без поглибленого вивчення іноземної мови, навчатися на цьому факультеті буде дуже важко. 
     — А в нас англійська мова лише раз на тиждень, — сумно промовив Антін. 
     — Напевно, тобі доведеться додатково займатися з репетитором, — порадив Мирослав.
     Тут до палати зайшла санітарка — проста сільська бабця з купою золотих зубів у роті.
     — У вас ґазет у тумбочках нема? — різко спитала санітарка.
     — У мене нема, — відповів Антін, відчиняючи всі шухлядки своєї тумбочки. 
     — А я тільки зараз прийшов, — сказав Мирослав. — Але ґазет у мене теж нема. А чому, до речі, не можна?
     — А тому, що не можна, — різко відповіла санітарка та вийшла з палати геть.
     — Цікаво, що то таке за шмон? — здивовано спитав Мирослав. — Ніби я не до лікарні потрапив, а до якоїсь тюремної камери.
     — Вона, напевно, мала на увазі заборону обгортати речі а ґазетний папір, — висловив своє припущення Антін. 
     — А мені це зовсім інше нагадує, — заявив Мирослав. — Мій тато нещодавно їздив до Чехословаччини, де він брав участь у якійсь виставці. Отже, незадовго перед поїздкою його теж викликали до одного відомого місця на інструктаж та заявили, аби він нічого в ґазети не загортав. Він сам про це розповідав. Може й тут така сама політика? Цікаво, що б вона казала, якби вона побачила мою книжку англійською мовою? 
     — Мені здається, — відповів Антін, — література цю сільську малоосвічену санітарку зовсім не цікавить.
     — До речі, ти коли-небудь пив шербет? —спитав Мирослав.
     — Я його їв, а не пив, — здивовано відповів Антін. — А що, його ще можна й пити? Плавлений, чи що?
     — Ось я теж так раніше гадав, що його просто плавлять, — повідомив Мирослав. — Проте я цього літа був разом із татом у Баку. Там, на міських вулицях, я побачив, як у якихось великих скляних банках розливали якийсь напій яскраво-жовтого кольору. Ми з татом підійшли ближче та вирішили придбати собі по склянці цього напою. Коштувала одна така склянка вісімдесят копійок, але… Ти б знав, яким смачним та ароматним напоєм є цей шербет! Ніякого відношення до твердого шербету він не має. Це, скоріше, помаранчевий сік, настояний на трояндах, та з додаванням іще якихось спецій. Його, до речі, п’ють з льодом і він дуже гарно вгамовує спрагу у спекотну погоду…
     — Двері в палаті відчинилися та до палати зайшла якась жінка з маленьким хлопчиком років шести, котрий постійно скиглив. 
     — Сашко, не плач, — заспокоювала жінка того хлопчика, — тебе доктор лише огляне завтра та відпустить. 
     Сказавши це, вона пішла, залишивши хлопчика сидіти на ліжку.
     Перш, ніж лягти спати, Антін пізно ввечері вийшов до туалету. Раптом він побачив, як той маленький хлопчик сидів на лавці та гірко плакав. Антін пішов до медичної сестри.
     — Там хлопчик з нашої палати плаче в коридорі, — повідомив Антін.
     Підійшовши до хлопчика, медсестра почала його заспокоювати. 
     — Не плач, — сказала вона, — твоя мама завтра тебе забере, як тільки тебе лікар огляне. Завтра ти вже будеш вдома. 
     Наступного дня той самий хлопець, весь заплаканий, зайшов у супроводі худорлявого лікаря, котрий питав Антона за тиждень до того про смерть та вбивства. Вигляд у того хлопця був таким, неначе його щойно зняли з хреста. Лікар провів хлопчика до його ліжка та посадив його на те ліжко. Усі зрозуміли, що він йому щойно щось видалив — або аденоїди, або мигдалини. 
     — І тепер ти маєш залишитися в цій лікарні на п’ять днів, не враховуючи дня операції! — повідомив худорлявий лікар. — Візьми п’ять сірників, тримай їх перед собою та ламай їх після того, як пройде черговий день!
     Хлопчик почав криком кричати. 
     — Ну, що ти голосиш? — почав заспокоювати його пацієнт з Герци. — Ти, все одно, цими криками нічого не зміниш, а лише нашкодиш собі. Тобі треба зараз старатися не подразнювати своє горло. А увечері тобі дадуть випити березового соку.
     — У мене, до речі, твої мигдалини зберігатимуться в законсервованому вигляді ще півроку, — пригрозив лікар. — Якщо ти так голоситимеш, я можу їх запросто пришити назад.
     Лікар вийшов, а всі пацієнти почали того хлопця заспокоювати.
     Під час тихої години всі лягли на свої ліжка, аби перепочити. Маленький хлопчик також заснув. Усі ніби почали тішитися, переконавшись у тому, що, нарешті ця дитина заспокоїлася, звикнувши до лікарняних умов. Зненацька хлопчик прокинувся та знову заголосив.
     — Чого ти голосиш? — спитав хтось із пацієнтів.
     — Додому хочу! — промовив, скиглячи, маленький хлопчик. — Де моя мама?
     — Вона сьогодні ще прийде за тобою, — сказав Антін. — Ти лише її почекай.
     — Чому я не вдома? — запитав, плачучи, хлопчик.
     — Бо тобі операцію зробили, — сказав Мирослав. — Тобі ж лікар ясно сказав: ти маєш тут лишитися на п’ять днів. Сьогоднішній день майже пройшов, а завтра розпочнеться перший день.
     — Хочу, аби він вже-е-е-е-е лозпоча-а-а-ався! — вигукнув, плачучи, маленький хлопчик. — Я до мами хочу-у-у-у-у!
     О шістнадцятій годині його мати прийшла.
     — Ви б не лишали Вашого сина на самоті, — докорила медична сестра. — Він тут такий лемент влаштував, так гучно голосив!
     — А що я можу зробити? — спробувала виправдатися мати. — Я на роботі, сидіти з ним нема кому. А мій син так заплакав, напевно, через те, що поки він спав, йому здавалося, що все, що з ним відбувалося, є лише сном. Сашко, напевно, сподівався, що прокинеться вдома. Але, прокинувшись, він побачив, що все це — не сон. Через те й заплакав.
     Уночі хлопчик продовжував голосно стогнати, ніби уві сні він знову переживав оту операцію. 
     Наступного дня виписався віруючий пацієнт. Нікого більше з тих, кого Антін застав у перший день свого перебування в лікарні — крім того хлопчика з отитом, — в палаті не лишалося. Усі пацієнти були зовсім новими.
     Тим часом у помешканні Ковальових пролунав телефонний дзвінок. Слухавку підняв Дмитро Сергійович.
     — Антона можна? — спитав якийсь підліток.
     — Він лежить у лікарні, — відповів Дмитро Сергійович, забувши про Антонове прохання нікому про лікарню не казати.
     — Тоді нехай він вийде до нас, — цинічно відповів голос на тому кінці. — Ми його доб’ємо!
17 
     Якщо перший тиждень у лікарні здавався Антонові цілою вічністю, то другий тиждень промайнув немов один день. На чотирнадцятий день Антона виписали. Перед випискою Валентина Дмитрівна подарувала медичній сестрі велику коробку шоколадних цукерок. Щось вона подарувала й своєму колишньому студентові.
     — А то був зовсім не гайморит, — заявив Микола Іванович перед тим, як Валентина Дмитрівна та Антін зібралися йти з лікарні. 
     — А що ж це таке було? — здивувалася Валентина Дмитрівна.
     — Алергічний нежить, — відповів Микола Іванович.
     — Так чому ж його лікували як гайморит? — збентежено запитав Антін. — Чому я стільки часу прогаяв у цій лікарні?
     — Я тебе дуже ретельно обстежив, — пояснив Микола Іванович. — Треба було встановити причину, чому в тебе було так багато гною. І я переконався в тому, що то було просто ускладнення на алергію. Ніякого гаймориту. Спочатку, дійсно, я лікував це як гайморит. Але хіба ти не помітив, що я тобі кілька разів призначав усе нове й нове лікування, аж поки я не встановив правильний діагноз? Отже, ти зовсім не дарма провів тут два тижні. Тепер я точно знаю, що в тебе і як це все треба лікувати. А через півроку я тобі раджу зайти до мене, аби я подивився, як у тебе справи. Мабуть, на зимових канікулах.
     — Знову лягати у стаціонар? — схвильовано спитав Антін.
     — Ні, — заспокоїв Микола Іванович. — Я просто тебе протягом двадцяти хвилин огляну та дам тобі відповідні поради. 
     — Антін вже так боїться нової госпіталізації, — пояснила Валентина Дмитрівна. 
     — Я нічого не боюся, — відповів Антін. — Я просто запитав.
     — Ніякої нової госпіталізації не буде, — повторив Микола Іванович. — А поки що я тобі бажаю успішно розпочати новий навчальний рік. Отже, до зустрічі в січні!
     — До побачення! — відповів Антін. 
     У чергової медсестри Валентина Дмитрівна взяла виписку з історії хвороби. У ній було написано про те, що Ковальов Антін, 14 років, з 30 липня по 12 серпня 1985 року перебував на стаціонарному лікуванні у Чернівецькій обласній лікарні з діагнозом гострий гнійний двосторонній гайморит. Далі йшлося про те, що після курсу лікування дихання було відновлено, а гнійні виділення припинилися. Далі була приписка про те, що Антонові слід запобігати переохолоджень. 
     — І чого це вони так нахабно брешуть? — запитав Антін, коли вони залишили приміщення лікувального корпусу. — Вільно дихати носом я міг завжди, а гнійні виділення в мене поки що не припинилися.
     — Вони просто не хочуть афішувати помилку в діагнозі, з котрим тебе сюди поклали, — висловила своє припущення Валентина Дмитрівна. 
     — Вони відстоюють честь мундиру — ось і все! — вигукнув Антін. 
     Надворі була вже середина серпня. До початку нового навчального року лишалося неповні три тижні. А волосся в Антона ще ніяк не хотіло виростати. 
     — Я відсидів п’ятнадцять діб, — пожартував Антін. — Мене посадили під адміністративний арешт за те, що мої симптоми нагадували гайморит.
     Прийшовши додому, Антін одразу ж прийняв ванну, аби остаточно змити з себе весь лікарняний бруд, після чого він ліг спати на диван, аби трохи відіспатися після буремних ночей, проведених у лікарні. Раптом Антонові наснилося, неначе наріжний будинок із конічною вежею на розі вулиць Шевченка та Воровського чомусь зветься Храмом Щастя. І ніби він не є житловим, натомість то є якась зала для якихось церемоній.
     — При чому тут щастя, та ще й храм на його честь? — спитав себе Антін, коли прокинувся.
     Проте він так і почав звати той будинок у неорумунському стилі — Храмом Щастя.
     Коли Антін прокинувся, Валентина Дмитрівна покликала його обідати.
     — До речі, — сказала вона, сидячи за столом, — ти хотів придбати собі «дипломат». Я про твою мрію розповіла Олі Байстрюк. Вона одразу ж мені заявила: «Навіщо Вашому синові «дипломат»? По-перше, він є дуже немістким. Туди не всі підручники можна буде покласти. А, по-друге, замки від тих «дипломатів» дуже легко ламаються». До того ж, я сама була свідком, як у того чи іншого студента прямо надворі зненацька розкривався «дипломат» та на тротуар, чи на бруківку падало все, що було всередині. Хіба тобі таке треба? Тож, може, тобі ліпше придбати спортивну сумку?
     — Мені потрібен «дипломат» тільки через те, що я його можу зачиняти на ключ, — пояснив Антін. — Адже ти знаєш, як до мене всі лізуть у портфель. А, по-друге, «дипломат» так не кидатимуть, як у мене кидають портфель. Отже, я прагну мати «дипломат» виключно з міркувань безпеки. Та й чому ти про це розмовляєш з іншими, чому ти прислухаєшся до їхньої думки?
     — А тобі, до речі, тітка Бела обіцяла подарувати «дипломат». Вона сама мені сказала про те, що в неї є «дипломат» болгарського виробництва. З ним іще Сашко ходив, коли він був студентом водного інституту. 
     — Добре, нехай дарує, — погодився Антін. — А що то за валізка така в неї?
     — Шкіряна, причому з натуральної шкіри, — пояснила Валентина Дмитрівна. — А я тобі днями придбаю спортивну сумку. В універмазі «Рязань» я бачила вельми гарні сумки. 
18 
     У той самий день до Антона завітав Толя Сидоренко, котрий мешкав у сусідньому будинку та був на один рік молодшим за Антона. Коли Антін відчинив вхідні двері, він побачив, що Толя був у шортах та в бежевій сорочці у стилі «сафарі». 
     — Привіт! — сказав Толя. — Ти що, вже виписався з лікарні?
     — А звідки ти знаєш про лікарню? — поцікавився Антін.
     — Про це весь двір знає, — пояснив Толя. — І вся школа…
     Антін почав розмірковувати, хто ж міг поширити цю інформацію. Адже Антін усіх своїх родичів просив нічого про лікарню не казати.
     — А що ти хотів? — запитав Антін.
     — Антоне, в тебе є великий англо-російський словник?
     — Є, а що таке? — відповів Антін.
     — Моєму татові подарували новий японський магнітофон «Panasonic», а там інструкція лише англійською мовою.
     — Почекай, будь ласка, — сказав Антін. — Зараз я прийду.
     Толя став чекати на ґанку, а Антін пішов у кімнату.
     — Там Сидоренко питає про англійський словник, — повідомив Антін Валентину Дмитрівну. — Можна йому дати?
     — Краще, якщо ви перекладатимете цю інструкцію разом, — сказала Валентина Дмитрівна. — Запропонуй Анатолієві свою допомогу в перекладі, адже в тебе є вже невеличкий досвід. 
     — Гаразд! — сказав Антін. — Зараз я піду разом із ним.
     Антін пішов до ванної кімнати, аби переодягнутися. Він так заздрив Анатолієві через те, що той був у шортах, тому він також надягнув на себе старі піонерські шорти та сорочку з короткими рукавами.
     — А ну, надягни нормальні штани! — скомандувала Валентина Дмитрівна, коли Антін вийшов з ванної кімнати.
     — Чому? — спитав Антін. — Адже надворі зараз так спекотно! Та й Толя теж зараз ходить у шортах.
     — Йому можна, бо він лише перейшов у восьмий клас, — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     — Ну та й що? — вигукнув Антін.
     — Як, «Ну та й що»? По-перше, ти вже виріс із того віку, коли можна було ходити в шортах, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Тобі вже через три місяці буде п’ятнадцять років. По-друге, ти перехворів на гайморит, отже, тобі лікарі порадили запобігати переохолоджень…
     — А перегріву запобігати вони мені не порадили? — єхидно спитав Антін.
     — У тебе ноги є дуже волосатими! — промовила Валентина Дмитрівна.
     — Ну, а що, якщо я їх поголю?
     — Не здумай робити цього! — застерегла Валентина Дмитрівна. — Потім буде таке густе волосся на ногах — неначе в мавпи! 
     Антін змушений був підкоритися та надягти довгі штани. Через кілька хвилин він знову вийшов із великим англо-російським словником у руках на ґанок, де на нього все ще чекав Толя. 
     — Все гаразд, — заявив Антін. — Я тобі можу допомогти з перекладом.
     — Добре, — погодився Толя. — Ходімо!
     Вони вийшли з подвір’я на вулицю Саксаганського та увійшли в під’їзд «люксівського» будинку, спорудженого в румунський, тобто міжвоєнний, період, та піднялися сходами на третій поверх, де з батьками мешкав Анатолій. Антін завжди заздрив тим, хто мешкав у таких престижних будинках, адже помешкання в тих будинках були найкомфортабельнішими та найфешенебельнішими в місті. У кожному такому помешканні обов’язково, крім передпокоїв, був іще й хол, тобто прохідна кімната без вікон. Усі кімнати були дуже комфортабельними. Трійчасті вікна надавали тим кімнатам особливого комфорту, а просторі балкони нагадували, скоріше, корабельні палуби. Антін мріяв одружитися через кілька років, коли йому буде вже після вісімнадцяти, на якійсь дівчині, котра мешкала б у такому «люксівському» будинку, бо від «предків» було неможливо чогось домогтися, адже Антонова бабуся Клавдія Петрівна вміла лише голосити, як їм усім важко живеться, та які вони всі нещасливі. У власних силах Антін теж не був впевненим, бо йому з самого дитинства Клавдія Петрівна втовкмачувала, буцімто він сам нічого в житті не зможе домогтися, та, взагалі, йому в житті буде дуже важко. Інші «предки», тобто дідусь Дмитро Сергійович та мати Валентина Дмитрівна, лише повторювали за Клавдією Петрівною — немов папуги — те ж саме, неначе підтверджуючи те, що в Антона, дійсно, нема жодних шансів щось змінити в своєму житті та здобути більше, ніж він має на даний момент. Коротше кажучи, за логікою Клавдії Петрівни, котра в сім’ї Ковальових мала вирішальний голос, Антонові лишалося тільки підкоритися своїй нещасній долі, мовчки все терпіти та не претендувати на те, чого, на думку бабусі, її онук не був достойним. 
     — Добрий вечір! — привітався Антін зі Світланою Вікторівною, матір’ю Анатолія.
     — Добрий вечір, Антоне! — відповіла Світлана Вікторівна. — А чому ти так коротко постригся?
     — Моя мама наполягла, — пояснив Антін. — Вона мене переконала в тому, що волосся буде ліпше рости, якщо голову повністю поголити. Ось, до речі, словник. Я спробую допомогти вам перекласти цю інструкцію.
     — Дуже добре, — відповіла Світлана Вікторівна. — Проходь, будь ласка, з Толею на балкон. Зараз я принесу той технічний паспорт, бо ми всі ніяк не можемо зрозуміти, що ж там таке написано. А там так багато — близько сорока сторінок.
     Антін та Анатолій пройшли на балкон. Через кілька хвилин Світлана Вікторівна винесла брошуру, надруковану на дуже добротному білому папері. Антін узяв ту брошуру та уважно її роздивився.
     — Тут англійською мовою лише шість сторінок, — пояснив Антін. — Решта сторінок — це те ж саме, тільки написане іншими мовами. Якщо я не помиляюсь, то є німецька, французька, іспанська, італійська та нідерландська.
     — Ти так легко зміг визначити мови, — здивувалася Світлана Вікторівна. — Як тобі це вдалося? 
     — Суто інтуїтивно, — відповів Антін. — Нема нічого простіше, ніж відрізнити італійську мову від іспанської, а іспанську — від французької.
     — Добре, — погодилася Світлана Вікторівна. — Тоді ви, сподіваюся, швидко впораєтеся з тим перекладом.
     Проте швидко перекласти ту інструкцію не вдалося: вона була буквально переповнена технічними термінами, котрих Антін не знав, отже, місцями він змушений був шукати у словнику кожне слово, з котрих складалося те, чи інше речення. Такий складний технічний текст учневі, що закінчив вісім класів, було перекладати дуже важко, тож ця робота затягнулася на чотири дні. Впродовж тих чотирьох днів Антін заходив до Анатолія та вони разом перекладали по півтори сторінки на день. Антонові впала у вічі китайська ручка, котра лежала на столі в кухлику разом з іншими ручками та олівцями. Він почав писати саме нею, бо тією ручкою з позолоченим пером писати було набагато зручніше та приємніше, ніж ручками вітчизняного виробництва.
     Всі ці дні Антін із заздрістю дивився на голі, засмаглі ноги Анатолія, котрий ходив у таких коротких шортах, які практично нічого не прикривали: стегна були зовсім відкритими. Як, напевно, йому було легко ходити, яку необмежену свободу рухів надавали такі короткі шорти! Антін не міг зрозуміти, чому Анатолієві можна так ходити, а йому — ні. Тільки тому, що Толя лише на кілька місяців молодший за Антона, тобто йому ще нема чотирнадцяти років і він іще не пройшов «конфірмацію» за назвою «вступ до ВЛКСМ»?
     — До речі, дивися, що в мене є, — сказав Анатолій, коли Антін поклав останню крапку в перекладі. 
     Анатолій поклав на стіл алюмінієву монету у вигляді восьмикутної квітки. Антін узяв її в руки, але нічого прочитати на ній не зміг: літери та цифри були явно не європейськими. 
     — То є з Банґладеш, — пояснив Толя.
     Антін почав уважно вдивлятися в написи бенґальською мовою та бенґальські цифри, проте нічого він розібрати не зміг. Він навіть не зміг встановити номінал тієї монети, бо бенґальські цифри сильно відрізняються від європейських. 
     — То є десять банґладешських пайсів, — пояснив Толя. — Мені це сказав один нумізмат. Я знаю, ти колекціонував раніше різні монети, отже, тобі це буде дуже цінне поповнення до твоєї колекції. Ти нам усім допоміг, тому я тобі хочу саме так віддячити. 
     — Гарно дякую! — промовив Антін.
     Коли Антін повернувся додому, по телевізору розпочинався показ якогось північнокорейського фільму «Вечір у парку культури та відпочинку» на честь національного свята КНДР. Для всіх Північна Корея була якоюсь східною екзотикою. Антін почав уважно вдивлятися в кадри цього фільму. Перш за все, його вразило те, що практично ніхто в Північній Кореї не одягається по-європейськи. Чоловіки ходять у якихось темних робах, жінки — в національному вбранні. Лише дуже зрідка можна зустріти якогось чоловіка у європейському піджаку та з краваткою, а жінку — в європейській сукні. А ще й діти та молодь усюди крокують там лише строєм. Ніхто тоді ще не здогадувався, якою страхітливою казармою є та Північна Корея. Радянська пропаґанда змушена була миритися з тією казармою, аби лише протиставити її «ворожій» Південній Кореї з проамериканським, а тому — «антинародним», режимом.
19 
     П’ятнадцятого серпня закінчилися вступні іспити до університету. Два дні після цього збиралася апеляційна рада, а сімнадцятого числа Степан Вікторович був вже знову вільним аж до першого вересня. У профкомі він вже давно взяв путівку до санаторію «Місхор» для себе та Марійки та замовив авіаквитки до Сімферополя в обидва кінці. Марійка дуже довго не бажала летіти літаком туди й назад, проте Степан Вікторович зміг-таки переконати її в тому, що потяг із Чернівців до Сімферополя йде майже дві доби, отже, при їхній десятиденній путівці їм нічого не залишиться на відпочинок, і що думка про те, що літаки розбиваються чи не щодня, є нічим іншим, як звичайним упередженням. 
     У неділю, вісімнадцятого серпня, Степан Вікторович разом з Марійкою почали зранку готуватися до польоту. Ще за день до того вони упакували валізи, причому Марійчиних речей там було чи не удвічі більше, ніж речей Степана Вікторовича. Нарешті, за дві години до відльоту вони викликали таксі та вирушили разом з Оксаною Романівною та Богданом, котрі вже встигли повернутися з Одеси, до аеропорту.
     Марійка дуже зрідка користувалася літаками. Останнім разом вона літала до Москви, коли перейшла ще до третього класу. Тоді їй вельми не сподобалося, як літак ЯК-40 постійно провалювався в повітряні ями. А тут їм треба було летіти ще більш «допотопним» літаком — АН-24. Сидячі в залі очікування, Марійка тремтіла, а її руки навіть посиніли від холоду. Нарешті оголосили посадку. Пройшовши контроль, котрий, порівняно з сучасним, був просто сміхотворним, всі пасажири вийшли в супроводі стюардеси та попрямували до літака. Степан Вікторович та Марійка сіли в крісла та почали чекати зльоту. І ось літак злетів. Знову почалися ті повітряні ями, проте Марійка до них вже морально була готовою, тому й виносила все це набагато спокійніше, ніж тоді, коли вона летіла вперше. Проте Марійці, все одно, було на душі якось тривожно. 
     Нарешті літак приземлився, після чого Марійка зітхнула з полегшенням. З аеропорту Степан Вікторович та Марійка поїхали «Ікарусом» до Ялти, а звідти — вже на таксі — до Місхора. 
     У приймальному відділенні сиділа якась огидна жінка років п’ятдесяти, котра Марійці одразу ж не сподобалася. Вона сунула Степанові Вікторовичу та Марійці анкети. Коли ж анкети були заповнені та здані, жінка зненацька заявила:
     — У санаторії «Місхор» нема вільних місць… Я Вам пропоную санаторій «Ясна поляна».
     — В нас путівка саме в «Місхор»! — заявив Степан Вікторович, знаючи, що то за «Ясна поляна» — відстань від моря на кілька кілометрів, до пляжу треба діставатися канатною дорогою, та ще й багатомісні номери, що за своїм станом набагато гірші за лікарняні палати… А ще — жовта стеля, що час від часу тече… Жах!
     — Але ж вам доведеться довго чекати, — промовила адміністраторка. — А у «Ясній поляні» завжди є вільні номери. 
     — Тільки в цьому корпусі! — наполіг Степан Вікторович. — Я не вийду звідси, доки Ви не поселите нас саме в «Місхорі» — згідно з нашою путівкою.
     — Гаразд, — погодилася адміністраторка. — Я вам даю тимчасовий номер на другому поверсі без балкона. 
     — Давайте, — заявив Степан Вікторович, простягнувши адміністраторці торбу з цукерками та коньяком — але з цього санаторію ми нікуди, ні в яку «Ясну поляну» не підемо!
     — Добре, мужчина! — погодилася адміністраторка. — Я даю вам двомісний номер на п’ятому поверсі з балконом — як у Вас написано в путівці. 
     — Отже, були у Вас вільні номери! — вигукнув Степан Вікторович.
     Адміністраторка дала Степанові Вікторовичу та Марійці прочитати правила внутрішнього розпорядку, де, зокрема, було написано про те, що до їдальні, до клубу та до бібліотеки катеґорично забороняється заходити у відкритому одязі — шортах, майках, сарафанах, купальниках тощо. Далі було написано, що після двадцять третьої години всі зобов’язані залишатися на своїх місцях. А найголовніше, всі мусили дотримуватися норм комуністичної моралі та соціалістичного способу життя. А у випадку порушення правил цього внутрішнього розпорядку постояльцям загрожувала дострокова виписка з повідомленням про відповідне порушення за місцем роботи, чи навчання порушника. 
     Коли Степан Вікторович та Марійка розписалися, підтверджуючи те, що з правилами вони ознайомлені, адміністраторка дала ключ від номера, після чого заявила про те, що головний лікар санаторію проводить наступного дня співбесіду з усіма новоприбульцями. 
     Степан Вікторович разом з Марійкою віднесли речі в номер. У номері не було ані телевізора, ані холодильника. Чергова медсестра пояснила, що це все можна позичити за додаткову платню. Проте з телевізором то не була велика біда: у вестибулі стояв телевізор, який щовечора дивилися всі постояльці. Залишивши речі в номері, Марійка та її батько пішли на вечерю. Після вечері вони трохи прогулялися парком, після чого повернулися до номера.
     Наступного дня головний лікар у клубі санаторію говорив про те, що з міркувань безпеки пацієнти санаторію не повинні нікого запрошувати до себе в номери, не повинні користуватися кип’ятильниками, через котрі може статися пожежа, не повинні купувати нічого на ринках тощо. А ще всі повинні після двадцять третьої години обов’язково залишатися у своїх номерах… І завжди треба мати при собі санітарну книжку, котра слугуватиме перепусткою буквально всюди — до спального корпусу, до пляжу, до їдальні, до поліклініки, до бібліотеки… Коротше кажучи, він говорив майже те саме, що було написано у правилах внутрішнього розпорядку.
     Відпочинок розпочався.
     Марійка та Степан Вікторович не дуже прагнули дивитися телевізор. Вони полюбляли гуляти вечорами розкішним парком, котрий було закладено ще графом Воронцовим. Особливо Марійці подобалася пальмова алея. До того ж, Марійка познайомилася та подружилася з якимось естонським хлопцем на ім’я Ейно, котрий був на два роки старшим за Марійку та зупинився з батьками в тому ж самому спальному корпусі, лише поверхом нижче. 
     Якось Степан Вікторович зателефонував додому. Оксана Романівна, взявши слухавку, повідомила про те, що Мзія ходила до університету дізнаватися про зарахування. Вона так зраділа, коли серед списку інших абітурієнтів, прийнятих на навчання, знайшла напис: «Іоселіані Мзія Олександрівна». А потім вона поштою отримала підтвердження про це. Оксана Романівна сказала, що батько Мзії запрошує всіх на тридцять перше серпня до ресторану «Дністер» відзначити цю подію на знак подяки Степанові Вікторовичу за те, що він добре підготував Мзію до вступу.
     Проте того понеділкового вечора двадцять шостого серпня Степан Вікторович о двадцять першій годині, все ж таки, спустився до вестибулю, аби подивитися програму «Час». Він цілий тиждень не дивився телевізор, тому прагнув дізнатися, що ж відбувається у світі. Марійка пішла з татом за компанію. Ейно, одягнений в атласні шорти «Adidas» та темно-сіру футболку, теж був присутнім при цьому. Степан Вікторович зайняв крісло ближче до телевізора, а Марійка, обійнявшись з Ейно, сиділа на задній лавці. 
     І ось почалася інформаційна програма «Час»… 
     Цієї страшної новини ніхто не очікував… Прямо ледь не на початку випуску диктор повідомив про загибель Саманти Сміт — тієї самої американської школярки, котра написала відкритого листа Андропову та відверто запитала радянського керівника, чи він виступає за війну, чи проти неї. Андропов запросив її відвідати Радянський Союз… Вона була у Москві, в Артеку, а потім навіть книжку написала про свої враження від тієї поїздки… А в ніч із двадцять п’ятого на двадцять шосте серпня сталася страшна біда. Літак, на котрому летіла Саманта разом із батьком Артуром Смітом, вибухнув при заході на посадку. Ніхто не вижив… Саманті було лише тринадцять років…
     Марійка почала домальовувати у своєму уявленні картину катастрофи: ось літак іде на посадку… Раптом він вибухає та перетворюється на вогняну кулю… Нещасна Саманта разом з усіма іншими пасажирами живцем згорає в цьому пекельному полум’ї, а її попіл вибухова хвиля розкидає на сотні метрів у різні боки. І нічого не лишається від її трупа… Якщо людина гине внаслідок автомобільної аварії, то там хоч щось можна зібрати, покласти в домовину та поховати… Проте коли літак вибухає в повітрі… Після такої катастрофи нема чого ховати… Який жах! Ворогові не побажаєш такої загибелі! А тут — тринадцятирічна дівчинка, котра ще й життя толком не бачила!
     Марійка здригнулася та ледь не знепритомніла від цієї новини…
     А через три дні Марійці знову треба повертатися до Чернівців! І теж — літаком. До того ж, вона, подібно до Саманти, теж подорожує з батьком… І лише на півтора роки вона старша за Саманту… Скільки одразу аналогій!
     Зненацька Марійка, зомлівши, впала на підлогу. Ейно миттєво кинувся до неї та підхопив її під руки. Разом зі Степаном Вікторовичем він повів до номера. Поклавши Марійку на ліжко, Степан Вікторович залишився сидіти біля своєї дочки, а Ейно побіг кликати чергову медсестру.
     — То є суто емоційна млість, — повідомила медсестра, оглянувши Марійку. — Вона зараз відійде від цього. 
     Через кілька хвилин Марійка відкрила очі.
     — Де я? — спитала вона.
     — Ти лежиш у своєму номері, — повідомив Ейно з типовим угро-фінським акцентом. — Ти знепритомніла. 
     — Дякую тобі, Ейно, — прошепотіла Марійка, — що ти не залишив мене в біді. Suur tänu2!
     Ейно дуже зрадів, почувши від Марійки цю естонську фразу. Під час їхньої першої зустрічі він на прохання Марійки дав їй кілька повсякденних фраз. І для нього було великою несподіванкою, коли Марійка так швидко їх засвоїла. 
     — Ти знаєш, Ейно, — зізналася Марійка, — мені так страшно повертатися назад літаком… Бідна Саманта! Можу собі уявити, в яких страшних муках вона загинула.
     — Така її доля, — з сумом відповів Ейно. — А ти просто не думай про це. 
     — Я стараюся не думати, — зізналася Марійка, — проте, все одно, мені здається, що я повторю долю Саманти. Адже літаки чи не щодня падають.
     — Я теж, до речі, мушу повертатися літаком, — повідомив Ейно. — А катастрофи з літаками трапляються вкрай рідко… Набагато рідше, ніж дорожно-транспортні пригоди.
     — Ой, не кажи! — вигукнула Марійка. — Я тридцятого повертаюся назад, а ти коли?
     — Я — теж, — відповів Ейно. 
     Упродовж останніх трьох дніі Марійка та Ейно були просто нерозлучними. Вони разом ходили до їдальні, до пляжу; разом гуляли вечорами приморським парком.
     Нарешті настав день відльоту. Якраз напередодні повідомили про те, як у місті Оґаста, де мешкала Саманта Сміт із батьками, її та батька поховали…
     Марійка, перед тим, як виписатися з татом із санаторію, завітала до Ейно в номер. Ейно познайомив Марійку зі своїми батьками. Після цього вони обмінялися адресами та пообіцяли один одному листуватися. 
     Пройшовши всі формальності, Степан Вікторович та Марійка виписалися та поїхали на таксі до Ялти. У Ялті вони знову сіли на «Ікарус», котрий привіз їх до самого аеропорту…
     Марійка йшла на посадку неначе на страту до крематорію… Їй здавалося, що вона — це Саманта Сміт, котра зі своїм батьком сідає на літак, що має вибухнути в повітрі. Тільки вона зайшла до салону, як їй знову стало погано. Коли літак відірвався від землі, Марійка раптом зомліла. Степан Вікторович покликав стюардесу. 
     — Моїй дочці погано! — звернувся він до стюардеси. 
     — Тут багатьом погано! — холодно та різко відповіла стюардеса. — Нащо тоді літаками літати?
     Так нічого й не домігшися від стюардеси, Степан Вікторович почав приводити в почуття свою доньку самотужки. Отямившись, Марійка сильно затремтіла. Її руки посиніли та стали холодними немов бурульки. Коліна її побіліли та стали неначе мармурові. Натомість її серце забилося так, ніби вона пробігла марафонську дистанцію. Воно було готове ось-ось розірватися… Марійка нічого не могла сказати — лише стогнала, відкинувши голову на бік. У неї все мерехтіла перед очима ота Саманта Сміт в останню мить свого короткого життя. Марійка все чекала, як той літак, на котрому вона летіла разом із батьком, вибухне… Як вона заживо згорить у пекельному полум’ї… Як її попіл рознесе вибуховою хвилею… Вона перебувала в сильному стресі… Її серце билося неначе птах, що намагався вирватися з клітки, яка була для нього справжньою в’язницею…
     — Після такої катастрофи навіть ховати нема чого, — прошепотіла Марійка у стані, близькому до марення. — Замість Саманти ховають порожню труну…
     — Ти про що? — запитав Степан Вікторович. — Викинь ти з голови ці думки про Саманту Сміт! Із нами все гаразд! То була справа рук ЦРУ, чи ФБР. А за нами нема кому полювати! Ми живемо в Радянському Союзі, а не у Сполучених Штатах!
     Нарешті літак приземлився. Після звістки про Саманту, той політ здавався Марійці цілою вічністю. Те, що літак благополучно приземлився в Чернівцях, здавалося Марійці якимось дивом. Чистою випадковістю.
     — Я більше ніколи не літатиму літаками! — заявила Марійка. — Ніколи в житті!
     Коли Марійка повернулася додому, вона одразу ж, не знявши сукню в колоніальному стилі «сафарі», в якій вона прилетіла, і лише скинувши босоніжки, лягла на диван та заснула. І наснилося їй, ніби вона все ще летить у літаку, котрий на шаленій швидкості падає на землю та загорається. Марійка дико закричала та прокинулася.
     — Завтра тобі, Марійко, будуть дуже гарні ліки від цього стресу, — заспокоїла Оксана Романівна. — На честь того, як Мзія отримала поштою підтвердження про те, що її прийнято до математичного факультету, Сандро Іраклієвич запрошує всіх нас до ресторану «Дністер» відзначити цю подію. 
     Наступного дня, тобто в суботу, тридцять першого серпня, сім’я Федорчуків вирушила до ресторану. Марійка надягла довгу темно-зелену вечірню сукню — знову без спідньої білизни — та чорні лакові бальні черевики. Богданчик одягнувся у новенький світло-сірий костюм-трійку з білою сорочкою та сірою краваткою. Підійшовши до дверей ресторану на розі вулиць Кобилянської та Котовського, Федорчуки побачили біля входу сім’ю Іоселіані— Олександра Іраклієвича в парадній військовій формі з майорськими погонами, його дружину, яка була в рожевій сукні та в білім широкополому капелюсі, та Мзію. Мзія була в довгій малиновій сукні з чорно-білою накидкою та в чорних бальних черевиках.
     Степан Вікторович довго не міг зрозуміти, чому Мзія так полюбляла поєднання чорного, білого та малинового кольорів. Допіру через чотири роки він-таки здогадався, чому, побачивши по телевізору мітинґи на вулицях Тбілісі під чорно-біло-малиновими прапорами. Проте то було пізніше, а у вісімдесят п’ятому році ані Мзія, ані її батько, офіцер Радянської армії, не сміли навіть і натякати на любов до «націоналістичної» символіки. Мзія й пізніше часто поєднувала саме ці кольори у своєму вбранні. Так вона й на заняття ходила, і навіть на комсомольські збори. І ніхто при цьому не здогадувався, що то були кольори грузинського «націоналістичного» прапора — тобто державного прапора Грузинської Демократичної республіки, придушеної більшовиками у 1921 році. 
     Нарешті вони всі зайшли всередину та розсілися за столом. Після цього Сандро виголосив перший тост:
     — Я хочу підняти цей келих червоного вина за цього благородного чоловіка, дорогого та вельмишановного Степана Вікторовича, котрий допоміг моїй дочці вступити до математичного факультету з другої спроби. Завтра відбудеться церемонія посвяти у студенти. Отже, я бажаю своїй дочці, аби вона успішно пройшла той тернистий шлях від посвяти до вручення диплому, а вельмишановному ґенацвале Степанові Віторовичу — я навмисно вжив це грузинське слово, аби надати своїй промові ще більшого колориту — так ось, я бажаю цій благородній людині довгих років життя, плідної праці та всього найкращого!
     Після цього був іще один сюрприз. 
     — А зараз, — промовив керівник ресторанного вокально-інструментального ансамблю, — ця пісня присвячується нашим друзям із сонячної Грузії, сім’ї Іоселіані, дочка котрих цього літа стала студенткою нашого славетного університету.
     Ансамбль заспівав пісню грузинською мовою.
     — Нічого собі! — подумала Марійка. — Навіть тут Сандро Іраклієвич домовився!
     Повернувшись із бенкету пізно ввечері, Марійка відкрила свій щоденник та почала писати:
     «Сьогодні субота, 31 серпня 1985 року. Завтра перше вересня — початок нового навчального року! Завтра в нас свято першого дзвоника та урок миру. А післязавтра в мене день народження — мені виповнюється п’ятнадцять років. Сьогодні батько Мзії запросив усіх нас до ресторану відзначити те, що Мзія завдяки допомозі мого тата стала студенткою. А мені ще два роки чекати! Ой, як я хочу, аби ці два роки промайнули якомога швидше! Я вчора повернулася з Криму, де відпочивала разом із татом. Там я познайомилася з дуже гарним хлопчиком з естонського міста Виру. Його звуть Ейно. Я з ним листуватимусь. До речі, як він долетів назад? А в понеділок по телевізору, в інформаційній програмі «Час» повідомили про загибель Саманти Сміт. Вона загинула в авіакатастрофі, коли літак, котрим вона летіла разом із батьком, вибухнув при заході на посадку. Коли я летіла назад з Сімферополя, мені здавалося, що той літак теж вибухне. О, який стрес я тоді пережила. Бідна Саманта Сміт! Уявляю, як від неї нічого не залишилося, бо вона живцем згоріла, а її попіл розлетівся в усі боки від вибухової хвилі. Не дай Боже нікому такої жахливої смерті! Але сьогодні я трохи розвіялася разом із Мзією. Я бажаю їй гарно розпочати студентське життя. Хай їй щастить!».
20 
     Настало перше вересня. І хоча ця дата припадала на неділю — все одно, у другій школі саме цього дня відбулося свято першого дзвоника, а після цього — так званий урок миру. При чому, на відміну від попередніх років, готувати той урок повинні були самі учні, виступаючи з доповідями. 
     Ще в останній тиждень перед новим навчальним роком як Віра Павлівна, так і Аліса Сергіївна — тобто, відповідно, керівники новостворених 9-А та 9-Б класів, — збирали учнів до школи, аби підготувати класи до початку нового навчального року, зробити ґенеральне прибирання школи та водночас провести репетицію так званого «уроку миру». 
     Коли Ковальов в останній тиждень канікул прийшов до школи, всі здивувалися, побачивши його поголену голову. 
     — Нащо тебе так коротко постригли? — здивовано спитала Миронючка, тобто Аліса Сергіївна.
     — Аби волосся ліпше росло, — пояснив Ковальов. 
     — Ковальов, ти що, у в’язниці сидів? — спитав Мельничук, зустрівши Антона.
     — Ні, це його перед лікарнею поголили, аби воші в нього там не завелися! — пожартував Слава Столяров (на щастя, його брат Максим, котрий так знущався над Ковальовим у Рагізні, пішов до ПТУ). 
     По завершенню прибирання Миронючка почала розподіляти теми для доповідей на уроці миру. Кожен повинен був вибрати собі якісь статті з часописів «Під прапором ленінізму» та «Аґітатор», аби виступити з доповіддю за темою цих статей.
     — А заняття розпочинаються другого вересня? — запитав Ковальов.
     — Так, — відповіла Миронючка. — Тільки не здумайте хтось у неділю не з’явитися! То буде ґрандіозний скандал за зрив політичної кампанії!
     І ось першого вересня — одразу ж після урочистої лінійки, котра проходила за стандартним сценарієм і нічим не відрізнялася від таких самих лінійок у попередні роки — розпочався той так званий урок миру. 
     Урок миру тривав не як звичайний урок, тобто не сорок п’ять хвилин, а цілих дві години. Після того, як усі учні виступили з доповідями, класні керівники перейшли до суто організаційних питань. 
     — У нашому класі, — оголосила Миронючка, — навчатиметься новий учень — Сергій Долинський. — Він мав би навчатися вже у десятому класі, проте після восьмого класу він цілий рік ніде не вчився і не працював.
     Зі свого місця піднявся худорлявий юнак із довгою зачіскою. 
     — Далі, — продовжила Миронючка. — Тепер у вас раз на тиждень цілий тиждень буде заняття у навчально-виробничому комбінаті, тобто, так званий профцентр. На цей рік пропонуються такі спеціальності: мотальниці (лише дівчата), швачки (лише дівчата), машиністки (лише дівчата), ткалі (лише дівчата), взуттєвики (обидві статі), телефоністки (лише дівчата), автомобільна справа (лише хлопці) та СОТ (обидві статі). 
     Вибір був не вельми великим. Ковальов одразу ж після екскурсії до того комбінату, що відбулася наприкінці минулого року, мріяв піти на спеціальність «телеграфна справа», проте такої спеціальності в переліку більше не було.
     — Піду на взуттєву справу, — подумав Ковальов. — Більше нічого мені не лишається…
     Потім Миронючка торкнулася розкладу занять.
     — Зверніть увагу, — сказала вона, — що тепер у вас фізика буде п’ять разів на тиждень. І це зовсім не означає, що ніби наша школа є фізико-математичною — таким є розклад у будь-якій школі. Бо НТР, тобто, науково-технічна революція, диктує умови, аби саме цей предмет був найголовнішим у школі. Зараз сучасні умови вимагають дуже глибоких знань із фізики… 
     Уроків з Йосипом Сергійовичем Розенберґом усі учні боялися неначе вогню. Він вже себе показав під час іспиту з фізики за восьмий клас. 
     Тут до п’ятнадцятого кабінету завітав військовий керівник школи — відставний майор Денисенко Віталій Андрійович. Зараз він був у штатському.
     — Я прошу вибачення, — промовив Віталій Андрійович, — але я маю вам повідомити дуже важливі речі. Я ще докладніше вам повідомлю на першому занятті з початкової військової підготовки про всі вимоги щодо цього предмету. А зараз я лише хотів би зупинитися на зовнішньому вигляді та на зошитах. На першому тижні ви ще можете ходити без форми, проте на наступних тижнях ви повинні вже бути у військових сорочках та з військовими краватками, а краватки повинні бути з затискувачами. Усе це є у вільному продажу у крамницях військторгу. Пілотки в мене є, отже, на заняттях я їх вам роздаватиму. У хлопців повинні бути темні штани — бажано від шкільної форми: темно-сині, або темно-брунатні. Ніяких джинсів! Взуття повинно бути закритим — тобто черевики, або мешти чорного, чи брунатного кольору. Ніяких сандалій, ніяких кросівок… У дівчат повинна бути темна однотонна спідниця середньої довжини, тобто, до колін, чорного, темно-синього, брунатного, чи темно-сірого кольору, або шкільна брунатна сукня без фартуха. Ніяких міні-спідниць вище колін! Колготки повинні бути тілесного кольору, ніяких шкарпеток, ніяких кольорових колготок. Взуття — бальні черевики, мешти, або чоботи на низькому підборі. Ніяких босоніжок, ніяких шльопанців, ніякого взуття на шпильках. Тепер щодо зачіски у хлопців… Вона повинна бути короткою. Звичайно ж, не такою короткою, як у того хлопця (Віталій Андрійович показав на Ковальова)… це вже занадто коротка… але й не такою довгою, як ось у того хлопця на задній парті (він показав на Долинського). 
     — Ковальов, тобі треба постригтися! — пожартував Барбарисов.
     — Далі, — продовжив Віталій Андрійович. — Єдиними військовими днями в нас у школі проголошено вівторок та суботу. У ці дні всі учні повинні приходити до школи на восьму годину для ушикування та занять зі стройової підготовки. Повторіть, будь ласка…
     Він почав викликати хлопців по одному, аби вони вставали один за одним та з місця — немов папуги — повторювали одну й ту саму фразу: «У вівторок та в суботу треба приходити до школи на восьму годину для занять зі стройової підготовки на шкільному подвір’ї». 
     — Єдиний військовий день передбачає те, що ви не лише на занятті з початкової військової підготовки, але й впродовж усього робочого дня у школі повинні бути присутніми у тій формі, котру я щойно описав. По школі ходитимуть патрулі, котрі перевірятимуть, чи всі учні старших класів одягнені за вимогами. І якщо хтось після заняття з початкової військової підготовки осмілиться, скажімо, зняти з себе краватку, чи розстебнути комірець, і якщо патруль це застукає, то такому учневі буде оголошено догану, а в журнал йому буде виставлена незадовільна оцінка. Отже, майте це на увазі та не порушуйте встановлену форму одягу, аж поки ви не залишите школу після останнього уроку.
     Ковальов одразу ж зрозумів, що військова муштра у дев’ятому та десятому класах буде капітальною… 
     — І ще одна річ, — заявив Віталій Андрійович. — Для занять із військової підготовки ви повинні мати три зошити — два тонких та один загальний. Які то будуть зошити — у клітинку, чи в лінійку — значення не має. Для чого вони потрібні — я вам поясню на першому уроці. Питання є?
     Клас мовчав.
     — Якщо питань нема, тоді зустрінемося у вівторок, — сказав Віталій Андрійович та вийшов з кабінету. 
     Другого вересня розпочалися заняття за розкладом. 
     Одразу ж у перший день в обох дев’ятих класах була фізика. Фізика, дійсно, була найголовнішим предметом у школі. Вона стояла в розкладі практично щодня! Не було фізики тільки по п’ятницях — і лише через те, що по п’ятницях у розкладі стояв профцентр. 
     Йосип Сергійович на початку свого першого уроку торкнувся низки організаційних питань. 
     — Як ви бачите, фізика у вас стоїть чи не щодня, — розпочав він свою промову. — Вам може здаватися, ніби фізика є найголовнішим предметом. Проте кожен учитель вважає свій предмет найголовнішим — вчитель математики вважає свій предмет найголовнішим, вчитель української літератури — свій, вчитель фізкультури свій… Отже, я не є тут якимось винятком із цього правила… Проте… Мені абсолютно байдуже, як ви встигаєте за іншими предметами. Тому я нікому не підтягуватиму оцінок тільки через те, що оцінки з інших предметів у того учня є вищими. Із мого предмету ви всі матимете те, що заслуговуватимете. Майте це на увазі, аби потім до мене не було жодних претензій…
     Клас затаївся та мовчав. Усі вже багато наслухалися про те, як Йосип Сергійович сипле «двійки» направо та наліво. 
     — Далі, — продовжив Йосип Сергійович. — Той шкільний підручник, котрий затверджено міністерством освіти як ваш основний підручник, розрахований на дебілів. Якщо ви претендуєте на «трійку», ви можете їм, дійсно, обмежитися. Проте, якщо ви хочете мати вищі оцінки з мого предмету, ви повинні займатися додатково за підручниками Кашиної та Тарасової, котрі призначені вступникам до ВНЗ. І, звичайно ж, ви повинні мати довідкові матеріали за редакцією Кабардина… Взагалі-то, справжня фізика розпочалася лише з восьмого класу. Все, що було до того, — то були, так би мовити, казки Андерсена та братів Ґрімм… 
     Вирішивши всі організаційні питання, Йосип Сергійович почав пояснювати першу тему з молекулярної фізики. Усі сиділи у великій напрузі, очікуючи від цього «страшного» вчителя різних несподіванок. 
     Нарешті пролунав дзвоник.
     — Йой, — вигукнула Рита Маркова. — Дякувати Богові, нарешті перший урок смерті благополучно скінчився!
     Наступного дня всі — і хлопці, й дівчата — мали з’явитися на шкільне подвір’я на восьму годину для заняття зі стройової підготовки. Віталієві Андрійовичу заняття проводити допомагали два якихось сержанти, котрі окремо з хлопцями відпрацьовували прийоми стройової підготовки — ходіння стройовим кроком та повороти в різні боки. 
     А безпосередньо перед уроком НВП весь клас повинен був вишикуватися в коридорі третього поверху. Коли пролунав дзвінок, Віталій Андрійович піднявся на третій поверх та почав обходити шеренгу. 
     — Коли я вам казатиму: «Здравствуйте, товарищи!», ви всі повинні мені відповісти: «Здравия желаю, товарищ майор!». Отже, я кажу… Здравствуйте, товарищи!
     — Здравия желаю, товарищ майор! — відповіли всі гуртом. 
     А далі розпочалася справжня військова муштра. Всі повинні були стройовим кроком пройти від дверей актової зали до дверей військового кабінету. 
     Перший урок у військовому кабінеті Віталій Андрійович теж розпочав з організаційних питань. 
     — Вивчати початкову військову підготовку, — сказав він, — то не є особиста справа кожного. То є справа державна. Тому я не прошу, я наказую виконувати всі вимоги військових статутів та правила проведення цих військових занять, бо то не є моє особисте бажання, то є справа великої державної ваги, і я тут представляю не власні інтереси, а, насамперед, інтереси нашої соціалістичної вітчизни. Цей предмет було запроваджено до шкільної програми постановою Ради міністрів СРСР у тисяча дев’ятсот шістдесят сьомому році — з метою кращої підготовки юнаків до служби у збройних силах та у зв’язку з різким зростанням напруги в міжнародних відносинах. А міжнародний стан ніколи раніше не був такий напружений, як зараз… Отже, ви повинні на наступний раз, тобто, до суботи, переписати правила поведінки на заняттях з військової підготовки. Ці правила висять у коридорі… А тепер я розповім, для чого потрібні ці зошити, про котрі я вам говорив у неділю. Загальний зошит буде вашим основним робочим зошитом. А тонкі зошити мають бути щоденниками самоконтролю. Перший тонкий зошит — то є щоденник самоконтролю стройової підготовки, а другий зошит — то є щоденник самоконтролю вогневої підготовки. Ви повинні щоразу перед кожним новим уроком ходити до пневматичного тиру та тренуватися там у стрільбі. Ті мішені, котрі дають у тирі, для пневматичної гвинтівки не годяться. То є мішені для дрібнокаліберної гвинтівки, тобто для стрільби на більш віддалених відстанях. Тому ви повинні взяти п’ятикопієчну монету як шаблон, обвести її на стандартному аркуші паперу, та зафарбувати середину. На кожну таку мішень повинно припадати п’ять пострілів. І не здумайте проколювати ці мішені ручкою, чи олівцем. У мене вже око є натренованим, я одразу зможу визначити, чи то проколото олівцем, чи то, справді, слід від пневматичної кулі. І ще одне таке організаційне питання. Військовий комісар видав наказ про призначення командирів взводу та відділень. Ваш клас оголошується третім взводом. Командиром вашого взводу призначається учень Адамчук Микола. Командиром першого відділення — учень Столяров Ярослав. Командиром третього взводу — учениця Белікова Ольга. До речі, я маю статус заступника директора школи з військових питань. Тобто, я завучу не підпорядковуюся; я підпорядкований безпосередньо директорові школи. А в деяких випадках я навіть можу виступати від імені директора школи. 
     Клас мовчав та слухав.
     — А тепер я хочу вам поставити одну патріотичну пісню. Вона не є новою, її написали до однойменного фільму ще близько п’ятдесяти років тому… Але вона відображає всю сутність та мету наших занять з військової підготовки — бути готовим встати на захист батьківщини, якщо завтра буде війна.
     Віталій Андрійович увімкнув бобинний магнітофон.
     — Прошу всіх встати, — виголосив він.
     Усі піднялися зі своїх місць. З магнітофону залунала відома пісня:
Если завтра война,
Если завтра в поход, 
Если темная сила настанет,
Как один человек
Весь советский народ
За советскую Родину встанет…
21  
     Перший тиждень нового навчального року був у повному розпалі. У п’ятницю в учнів 9-Б класу за розкладом був так званий профцентр у навчально-виробничому комбінаті. Цей комбінат розміщувався у колишній шкільній будівлі на розі вулиць Щорса та Коларова. О восьмій годині директор цього комбінату Петро Васильович Соколовський зібрав усіх учнів у найбільшому кабінеті цього комбінату, у котрому дівчата вчилися на швачок, аби розподілити кожного по групах.
     Ті з дівчат, хто прагнув бути машиністками, мали спочатку написати вибірковий диктант. А ті, хто зробив більше помилок, ніж допускалося, повинні були шукати собі іншу спеціальність.
     Єдина робоча спеціальність, котра більш-менш підійшла Ковальову, була пов’язана із взуттєвою промисловістю. На ту ж саму спеціальність пішли також Мельничук, Уманський та Семьоркин. Вони піднялися на третій поверх, з вікон котрого добре було видно вулицю Коларова разом із Турецьким мостом. На всіх чекала жінка років п’ятдесяти. Група складалася з учнів трьох шкіл — другої, дванадцятої та сьомої. Ковальов та Мельничук зустріли в тій групі колишню однокласницю на ім’я Таня Лунґу, котра вибула ще після першого класу та навчалася у дванадцятій школі. 
     Коли о восьмій двадцять пролунав дзвоник, жінка зробила перекличку та представилася.
     — Мене звуть Ірина Семенівна, — почала викладачка. — Моє прізвище Козачук. Я раніше працювала на Чернівецькому виробничому взуттєвому об’єднанні інженером-технологом, а тепер викладаю у цьому навчально-виробничому комбінаті. Ця спеціальність дозволить вам розбиратися у питаннях взуттєвої справи. Наприкінці десятого класу ви складатимете підсумковий іспит, після чого вам буде присвоєна кваліфікація «комплектувальник верха взуття першого, чи другого розряду». Із цим свідоцтвом ви зможете працювати на взуттєвій фабриці. І навіть якщо ви ніколи не працюватимете у взуттєвій промисловості, ви, все одно, зможете добре розбиратися у цій справі. Наприклад, ви легко зможете перевіряти якість взуття, а також, наприклад, відрізняти натуральну шкіру від штучної… Якось до нас завітали восьмикласники з екскурсією. Там був один хлопець у шкіряному плащі. Він хизувався тим, що в нього плащ із натуральної шкіри. Але якийсь наш учень, котрий дуже добре засвоїв, як розрізняти натуральну та штучну шкіру, одразу ж приглянувся до цього пальта та сказав: «То є штучна шкіра, просто вона є дуже гарної якості, тому вона ззовні дуже нагадує натуральну». Після цього той хлопець ледь не заплакав. Проте якщо куртка з натуральної шкіри коштує як мінімум п’ятсот рублів, то таке пальто з натуральної шкіри потягнуло б на цілу тисячу. Хіба батьки, навіть дуже заможні, можуть собі дозволити придбати таке пальто своєму синові-підліткові?
     Далі пішли організаційні питання.
     — У дев’ятому класі заняття у першу, другу та третю чверть проводитимуться раз на тиждень за розкладом шести уроків. У четвертій чверті у вас буде практика на виробництві. Після закінчення дев’ятого класу ви повинні відпрацювати на взуттєвій фабриці два тижні. У десятому класі — навпаки, у вас перші три чверті буде практика на виробництві, а останню, четверту чверть — знову в навчально-виробничому комбінаті, а наприкінці квітня ви складатимете підсумковий іспит… Для входу до цієї будівлі вам необхідно мати при собі учнівський квиток, бо наші вахтери інколи перевіряють їх наявність. Обов’язково на заняття треба приходити у шкільній формі. То не є моя примха, і навіть не бажання нашого директора. То є вимога міського відділу народної освіти. Тому ми просто відправлятимемо всіх, хто приходитиме на заняття не у шкільній формі…
     Далі пішли розмови не за темою.
     — Тут в однієї нашої співробітниці дочка нещодавно поїхала за кордон у туристичну поїздку та попросила там у якомусь західному посольстві політичний притулок… Це ж така ганьба на всю нашу фабрику! Як правило, в нас так заведено: спочатку людину пускають до якоїсь соціалістичної країни, аби подивитися на її поведінку там. І лише після цього їй дозволяють поїхати до якоїсь капіталістичної країни… Я, наприклад, спочатку побувала у Болгарії. І лише після цього мені дозволили поїхати до Фінляндії… А ця дівчина поїхала одразу до Югославії. І там звернулася чи то до американського, чи то до канадського посольства. Тепер її футболять по різних країнах, бо жодна країна не наважується надати їй притулку… Коли, до речі, тріо Мареничів спробували попросити притулок у Канаді, вони після цього так загриміли, що від цього вони ледве «відмилися»… А це — така ганьба на всю нашу фабрику… І такі несерйозні люди, котрі беруться за відповідальні справи, можуть наробити багато лиха… 
     А далі пішли справжні жахи…
     — Ось пару місяців тому на нашій фабриці ховали одну нашу молоду робітницю. Коли вона народжувала другу дитину, акушери якось неакуратно зашили їй, від чого занесли їй інфекцію. Вона втратила свідомість, а її живіт здувся. Кілька днів вона пролежала в такому стані. Лікарі довго домовлялися, хто її різатиме, аби подивитися, що з нею. Нарешті, погодився один якийсь старий лікар. Він тільки зробив скальпелем невеличкий надріз, як одразу ж йому прямо в обличчя бризнув гній. Вона вся була буквально наповнена гноєм. І вона тоді була ще жива. Можу собі уявити, в яких страшних муках вона помирала… У неї вже є маленький трирічний син. І він, усе-таки, усвідомлював те, що мами вже нема. А немовля — воно прямо тягнулося до домовини, в якій лежала його мати, бо немовля ще цього не усвідомлює… А нещодавно на якійсь взуттєвій фабриці, котра обслуговує армію, заарештували директора, головного інженера-технолога, майстра та контролера якості. А сталося це через те, що контролер не перевірив як слід чоботи, у яких виступав усередину цвях, що мав довжину більшу, ніж це допускається. Для взуття потрібні дуже маленькі та короткі цвяхи. Як той великий цвях потрапив до взуттєвої фабрики — лишається загадкою. Але цей цвях прибили на якийсь із чобіт. Унаслідок цього якомусь солдатові цей цвях поранив ногу під час багатокілометрового маршу. Той солдат не хотів сходити з дистанції, бо то вважалося б порушенням дисципліни. Коротше кажучи, в нього сталося зараження крови, від котрого він помер…
     Учні уважно слухали ці жахи…
     — Такі йолопи зустрічаються й на нашій фабриці… Наприклад, одна робітниця не мала чого робити та почала шкрябати ножицями високовольтний кабель. Ці ножиці, на щастя, були з пластмасовими рукоятками, тому коли сталося коротке замикання, її просто відкинуло назад, отже, вона перебулася лише легким переляком. А я через неї пролежала майже цілий місяць у лікарні. Чи ще такий випадок. Якась інша стара робітниця тренувала молоду та почала чомусь запалювати сірники. Один якийсь сірник потрапив до ґлею, той ґлей спалахнув полум’ям, а стара робітниця розгубилася. Добре хоч якась молода робітниця не розгубилася та здогадалася накрити полум’я своїм халатом та своєчасно загасити його. А якби не вона? Могла статися страшна пожежа, на котрій, мабуть, були б і жертви… А ще наші робітники полюбляють збиратися вечорами на березі Прута. Раніше вони там гуляли без перешкоди, але тепер, коли посилилися заходи щодо боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, міліція час від часу здійснює рейди, виловлює всіх, хто їй зустрічається, та одразу ж відвозить на Луковецьку, до медвитверезнику. Ось і нещодавно міліція спіймала кількох наших робітників. І їх могли б відпустити, якби вони були тверезими. Але ж вони були п’яними. То є зовсім непогані хлопці та дівчата, проте вони ризикують назавжди зіпсувати свою репутацію…
     Після шостого уроку всі хлопці пішли до своєї школи, аби переписати правила поведінки на заняттях із початкової військової підготовки. 
     А наступного дня військовий керівник влаштував на своєму уроці в 9-Б класі справжній скандал. Ніхто з хлопців на перший раз не приніс простріляні мішені. І лише Олеся Денисенко виконала цю вимогу, принісши на урок три простріляні мішені по п’ять пострілів на кожній.
     — Я всім юнакам покладу «двійки»! — заявив Віталій Андрійович крізь зуби. — Щодо дівчат покарання буде менш суворим, проте не думайте, що я з вами буду вічно так цяцькатися! Я останній раз попереджаю: хто наступного разу прийде без простріляних мішеней, тому я одразу виставляю два бали та відправляю його з уроку до класного керівника! Розмова з таким учнем буде дуже короткою! Те ж, до речі, стосується й тих, хто прийде на заняття без форми! А форму я вимагаю вже з наступного разу! Бо цілого тижня було цілком достатньо для того, аби все це придбати! І, до речі, на мішенях обов’язково повинна бути проставлена дата, аби не було ніякої підміни!
     У неділю Ковальов намалював вранці мішені згідно з вимогами військового керівника та пішов із ними до найближчого пневматичного тиру.
     — П’ятнадцять пострілів, будь ласка, — сказав Антін черговому, даючи йому сорок п’ять копійок.
     Черговий дав на невеличкій бляшаній підставці п’ятнадцять пневматичних куль. 
     — Повісте, будь ласка, ці мішені, — попросив Антін.
     — То не є мішені! — заявив черговий. — То є папірці!
     — Але ж мені це потрібно для занять із початкової військової підготовки, — пояснив Антін. — Це нам військовий керівник наказав зробити такі мішені. 
     — Твій військовий керівник мені — не указ! — заявив черговий оператор. 
     — А стандартні мішені такого діаметру у Вас є? — поцікавився Антін.
     — Ні, — відповів оператор. — Тільки стандартного діаметру.
     — Тоді повісте, будь ласка, три мішені стандартного діаметру, — сказав Антін.
     — Нащо тобі три? — заявив черговий. — Однієї цілком вистачить!
     — А наш військовий керівник сказав, — спробував пояснити Антін, — що…
     — Мало що твій військовий керівник казатиме! — буркнув черговий. — У нас тут свої правила!
     — Тоді вішайте одну, — погодився Антін.
     Черговий повісив стандартну мішень для дрібнокаліберної гвинтівки. Коли він відійшов до своєї кабінки, Антін почав стріляти. 
     — Мені потрібна ця мішень для звітності, — сказав Антін після того, як він кінчив стріляти.
     Черговий оператор підійшов до мішені, зняв її та показав її Антонові.
     — Купчастість у тебе ще дуже погана, — заявив оператор. — Десять пострілів у «молоко», і лише п’ять — у ціль. 
     — То є лише початок, — зізнався Антін.
     Принісши додому простріляну мішень, Антін продемонстрував її Валентині Дмитрівні.
     — Я так довго сперечався з тим оператором, — поскаржився Антін. — Спочатку він не хотів вішати ті мішені, котрі нам наказав зробити військовий керівник. Потім він відмовився вішати три мішені, заявивши, буцімто вистачить однієї. І, нарешті, він не одразу захотів мені тієї стандартної мішені віддавати…
     — Але ж того оператора теж можна зрозуміти, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Адже то не є його особиста лавочка. То є державне підприємство, де він теж підпорядковується своїй посадовій інструкції. Уяви собі, якщо кожен диктуватиме йому свої власні правила. Принесе хтось, наприклад, свого гусака та почне стріляти в нього…
     — Так як пояснити військовому керівникові — поцікавився Антін.
     — Скажи йому, що ти не зміг переконати того оператора, — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     — Гаразд, — відповів Антін. — Мені ще на завтра треба розв’язати задачі з фізики зі збірника Кашиної. Я з Олею Байстрюк домовився, що той підручник я позичатиму в неї.
     — Позичай у неї, якщо вона згідна, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Бо цього посібника, дійсно, немає зараз у продажу. 
     Таким чином, Антін усвідомив, що найголовнішими предметами у дев’ятому класі є фізика та початкова військова підготовка, бо саме підготовка з цих двох предметів займала в нього найбільше часу. 
     — Ну, як тобі дев’ятий клас? — спитала Оля, коли Антін прийшов до неї.
     — І не кажи! — вигукнув Антін. — Нас примушують так багато всього конспектувати, та ще й оця військова муштра на занятті з початкової військової підготовки! А фізика, здається, є найголовнішим предметом.
     — Це лише на початку так здається, — заспокоїла Антона Оля. — Насправді ж, дев’ятий клас є дуже легким класом — і ти в цьому незабаром переконаєшся. Чого, на жаль, не скажеш про десятий клас. Ось десятий клас, дійсно, є найважчим! Мені чи не щодня доводиться сидіти до другої години ночі. Я так втомлююся… А це — тільки ще перший тиждень… До речі, як у тебе успіхи з фізики?
     — Дві трійки цей Розенберґ мені вже виставив, — відповів Антін. — Він вимагає, аби ми всі визначення давали слово в слово — як написано в підручнику. Я зробив деякі відхилення — і він вже мені сказав, що я ті положення сформулював неточно.
     — Непогано для початку, — відповіла Оля. — Я в нього починала з купи двійок.
     — Але я не розумію, чому в нас фізика щодня, а іноземна мова — лише раз на тиждень? — висловив своє обурення Антін. — Адже ми не є якоюсь спеціалізованою фізико-математичною школою — як у відомому фільмі «Розклад на післязавтра». Але від нас вимагають знати фізику так, як у тій елітній школі… Нащо мені та фізика, коли я вже твердо знаю про те, що вступатиму до факультету іноземних мов?
     — Що я тобі на це можу сказати? — відповіла Оля. — Я через рік вступатиму до медичного інституту, де при вступі теж треба складати фізику, проте навіть для мене тієї фізики забагато… Мені б ліпше було біологію вчити в такому обсязі… Нам пояснювали, ніби це НТР, тобто науково-технічна революція, яка вимагає таких глибоких знань із фізики. Мені ж здається, що все це є дурницею…
22 
     У понеділок Марійка пішла до юнацької бібліотеки, аби поміняти книжки, котрі вона взяла за два тижні до того.
     Коли вона вийшла з бібліотеки, на розі вулиць Карла Маркса та Червоноармійської — якраз перед будівлею обкому партії — хтось її покликав. 
     Марійка озирнулася. Перед нею стояла Іра Лотяну, котра навчалася минулого навчального року в паралельному, 8-В класі, а після закінчення восьмого класу вступила до торговельного технікуму. 
     — Привіт, Ірино! — вигукнула Марійка. — Як у тебе справи? Щось ти така худа стала!
     Марійка помітила те, що джинсові штани Ірини — і без того дуже вузькі — звисали з ніг дуже вільно. «Напевно, Іра нагадує під одягом в’язня з Освенцима», — мовчки подумала Марійка. 
     — Ти знаєш, Марійко, — зізналася Ірина, — у технікумі так важко навчатися! Я практично ніколи не буваю вдома: як вранці виходжу з дому, так пізно ввечері й повертаюся.
     — А що таке? — спитала Марійка. — Чому ти так пізно повертаєшся?
     — Та нас примушують у бібліотеках сидіти та конспектувати, — поскаржилася Ірина.
     — Гадаєш, нас не примушують? — відповіла Марійка. — Ми постійно конспектуємо роботи Леніна — і при підготовці до історії, і до обох літератур, ще й з інших предметів.
     Дівчата ще трохи побалакали, а потім Марійка пішла додому. 
     Коли Марійка повернулася додому, на тумбочці в коридорі вона побачила розірваний конверт, підписаний рукою її брата Максима. 
     — Ти знаєш, Марійко, — схвильовано промовила Оксана Романівна, — Максим пише, що їх підрозділ перевели з Алма-Ати до Термеза. Він проходитиме службу в Термезі. Я подивилася на мапу. Термез — це ж на самому кордоні з Афганістаном. Невже їх направлять воювати з душманами? 
     — Заспокойся, мамо, — тихо відповіла Марійка. — Усе буде гаразд…
     Марійка взяла лист від Максима та почала уважно читати. Нічого конкретного її брат не писав. Він лише написав, що служба йде нормально, що в нього все гаразд. Тільки він вже служить не в Алма-Аті, а в Термезі. І нічого більше…
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні понеділок, 9 вересня 1985 року. Вже тиждень, як я провчилася в дев’ятому класі. Що я можу сказати про дев’ятий клас? Забагато фізики, суцільне конспектування праць Леніна, та ще й — військова муштра, ніби в нас дівчата теж служать в армії. А нам обіцяли, ніби дев’ятий клас буде таким легким. Та де там! Одна лише фізика чого варта! Цей шизофреник Розенберґ вимагає від нас усіх таких знань, ніби ми всі збираємося бути інженерами. І сипле постійно двійки направо та наліво. Мені, наприклад, він теж вже встиг покласти двійку за те, що я не змогла розв’язати якусь задачу. Навіщо мені все це? Я вже твердо вирішила йти до історичного факультету. Мені б історії якомога більше… А ще — англійської мови, бо, наскільки мені відомо, при вступі до істфаку треба ще й іноземну мову складати. Напевно, доведеться шукати репетитора. Але коли займатися з репетитором, якщо ми всі так перевантажені. Я навіть забула про свій день народження. А мені ще тиждень тому виповнилося п’ятнадцять років. Я про це згадала тільки в суботу. І нікого з гостей я не запрошувала — навіть Василя. Ми відсвяткували мій день народження у неділю, у вузькому колі моєї сім’ї. А сьогодні ми одержали чергового листа від Максима. Він пише, що його перевели служити до міста Термез, що на афганському кордоні. Невже його відправлять до Афганістану? Я за свого брата так боюся! Ще тільки дев’яте вересня, але вже якось холодно та сиро. Я вже ходила сьогодні в осінній куртці, у колготках та в осінніх мештах». 
23 
     Наступного дня Розенберґ викликав Ковальова розповідати якийсь теоретичний матеріал. Ковальов знав, про що казати, проте він так боявся цю фізику, що навіть не міг собі уявити, як він відповідатиме це на уроці.
     Йосип Сергійович дав Ковальову завдання готуватися до відповіді біля дошки, а сам почав опитування задач, котрі були в домашньому завданні. 
     Нарешті, він звернувся до Ковальова.
     — Ну, що ти можеш сказати з цього приводу? — спитав Йосип Сергійович.
     Ковальов почав відповідати дуже боязливим голосом. Раптом Йосип Сергійович почав його перебивати та ставити навідні питання. Ковальов щось почав відповідати, проте Йосип Сергійович його перебив та почав питати те ж саме в інших учнів.
     — Я це й хотів сказати, — заявив Ковальов, коли хтось із учнів відповів.
     — Мене, Ковальов, ти не обдуриш, — відповів Йосип Сергійович. — Я вже стільки ось таких Ковальових бачив у своєму житті! Вони дурили інших учителів скільки завгодно, проте мені вони такого ніколи не казали, бо знали, з ким мають справу.
     Він поставив Ковальову ще якісь питання, на більшість із котрих було дано правильну відповідь, проте дуже тремтячим голосом.
     — Я тобі, Ковальов, кладу сьогодні «четвірку», аби ти переконався в тому, що я не збираюся тебе з’їдати. Нащо тобі лякатися, якщо ти добре знаєш матеріал?
     Наступним уроком була початкова військова підготовка.
     Перед початком уроку ПВП всі учні, як і завжди, повинні були вишикуватися в коридорі третього поверху. Коли Віталій Андрійович прийшов до учнів, вони привітали його стандартною фразою: «Здравия желаю, товарищ майор!». Потім він дав команду колонною пройти стройовим кроком до військового кабінету. При цьому Адамчук, як командир взводу, мав стояти разом із військовим керівником та «приймати парад». 
     Коли всі учні крокували в колоні стройовим кроком, Віталій Андрійович раптом різко вихопив Ковальова зі спільної колони. 
     — Ти хоч вдома тренуєшся? — спитав у Ковальова Віталій Андрійович у присутності Адамчука. 
     — Я реґулярно тренуюся, — відповів Ковальов.
     — Щось погано в тебе виходить крокувати, — заявив Віталій Андрійович. — Ти хоч спортом якимось займаєшся?
     — Конкретним — ні, — відповів Ковальов. — Тільки зарядку вранці роблю. 
     — У тебе ноги якісь криві, — відзначив Віталій Андрійович. — У тебе часом ніколи не болять ноги?
     — Ні, — сказав Ковальов.
     — Тоді повторюй усі рухи за мною, — сказав Віталій Андрійович. — Якщо тобі так важко дається стройова підготовка, я тобі раджу підійти до мене після уроків. Я тобі дам комплекс спеціальних вправ. Але ти маєш це обов’язково засвоїти, інакше в армії тебе просто зацькують через те, що ти погано крокуватимеш.
     Після цього вони всі троє зайшли до військового кабінету. 
     — Покажіть мені свої мішені, — скомандував Віталій Андрійович, як тільки він зайшов до кабінету. 
     Всі поклали на стіл мішені, простріляні в тирі. І в усіх були стандартні мішені для дрібнокаліберної гвинтівки.
     — А чому в усіх такі великі мішені? — запитав різким тоном Віталій Андрійович. —Хіба ви мене погано чули?
     — У жодному тирі в нас не приймають саморобні мішені, — пояснив за всіх ситуацію Адамчук. 
     — А ви ходіть до того тиру, що через дорогу, на вулиці Леніна, — запропонував Віталій Андрійович. — Я вчора розмовляв з його директором та домовився з ним. Він про це попередить усіх, хто там працює наглядачем, аби вони приймали у вас ці мішені. А ще вони там замовили багато бланків мішеней саме для пневматичної, а не дрібнокаліберної гвинтівки. Замовлення буде виконано десь через місяць, отже, вам тоді не потрібно буде малювати ці мішені самотужки. І вам там, дійсно, вішатимуть по три мішені для п’яти пострілів на кожну. А поки що робіть саморобні — все одно, їх там у вас прийматимуть. Отже, наступного разу щоб в усіх були такі мішені, як треба!
     На перерві після уроку ПВП Адамчук підійшов до Ковальова, схопив його за горло, притиснув його до стіни та почав читати мораль:
     — Чого це я за тебе відповідатиму? Ти вдома нічого не робиш, а тумаки сипатимуться на мене! Я не бажаю більше через тебе приймати на себе ці удари! Якщо ти за короткий термін не засвоїш усі прийоми стройової підготовки, я попрошу всіх чуваків, аби вони влаштували тобі темну та відкостиляли тебе як слід! Якщо ти не виконуватимеш вимоги, однакові для всіх, ми просто битимемо тобі пику, аби ти назавжди засвоїв ці уроки!
     Після цього Адамчук різко відштовхнув Ковальова у бік.
24 
     Першій місяць навчального року наближався до кінця.
     Зацькований Ковальов, будучи не в змозі більше витримати того пресинґу з боку вчителів та однокласників, ходив дуже похмурим та агресивним. Його душа була переповнена образами на однокласників, котрі його били. На вчителів, котрі тиснули на нього психологічно — через те, що він добре не розбирався у фізиці, не вмів як слід марширувати стройовим кроком, не міг на уроках фізкультури підтягнутися потрібну кількість разів. На матір та бабусю, котрі підливали олію у вогонь своїми нотаціями. Часом йому просто не вистачало сил на те, щоб усе це терпіти. Жага помсти переповнювала його. І він зривався. Зривався на своїх родичах, на особистих речах. Нищив потрібні йому речі. Те, з чим у нормальному душевному стані він ні в якому разі не розстався б із такою легкістю. 
     Антін ішов міськими вулицями у вкрай депресивному стані. Все навколо здавалося йому ворожим. Увійшовши на своє подвір’я, Антін побачив кота, котрий лежав посеред стежини. Цей молодий кіт на окличку Барсик, котрий не мав постійних господарів, народився від бездомної кішки, що жила в підвалах навколишніх будинків та постійно народжувала все нових та нових кошенят. У стані глибокого психічного розладу Антін пнув того кота та брутально відштовхнув його ногою на узбіччя тієї стежини. 
     —  Що ти робиш! — крикнув зненацька на повний голос один із мешканців сусіднього будинку, відставний вояка, що вийшов на балкон. — Дурень ти, дурень, сволота! Гад! Дурень!
     Антін із переляку побіг до сусіднього подвір’я. Дочекавшись, коли сусід увійде назад до помешкання, Антін повернувся на подвір’я та увійшов до своєї квартири, відчинивши її своїм ключем.
     — А чому на тебе той сусід закричав? — перелякано спитала Валентина Дмитрівна. — Що ти таке наробив. 
     — А ти чула це? — спитав Антін у відповідь.
     — Так він кричав на все подвір’я, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Неначе він узяв мегафон та увімкнув його на повну гучність. Напевно, й на сусідніх вулицях було добре чути його крик. 
     — Я Барсика ногою відштовхнув, — частково зізнався Антін.
     — Що тобі Барсик поганого зробив? — докорила Валентина Дмитрівна. — Він такий красивий кіт…
     — Мені все це набридло! — заявив Антін. — Мене вже всі зацькували! Особливо цей солдафон, котрий робить зі школи казарму. Та ще й пацани цькують мене за те, що в мене не одразу виходить марширувати стройовим кроком.
     — Із хамством у житті ти стикатимешся набагато частіше, ніж із ввічливістю, — попередила Валентина Дмитрівна. — А тепер поміркуй, як на тебе дивитимуться наші сусіди після того, як той сусід тебе так дискредитував.
     — Мені вже все рівно, — байдуже відповів Антін. 
     Через кілька днів Клавдія Петрівна сказала Антонові:
     — Я сьогодні розмовляла з тіткою Кларою. Вона мене питала про тебе. Я сказала, що ти став таким розпущеним та знервованим. А вона мені й каже: «Я сама чула, як отой сусід так сварив Вашого Антона». Отже, для всіх сусідів ти тепер — малолітній хуліган та правопорушник. Ти ще дочекаєшся, що вони на тебе заявлять, і ти опинишся у виправній колонії!
25 
     Поступово стало відчуватися, як із Китаєм почалися налагоджуватися стосунки, зіпсовані на початку шістдесятих років. Першого жовтня, коли в Китаї відзначається національне свято, вперше показали китайський художній фільм. 
     А через декілька днів усіх учнів старших класів зібрали перед уроками в актовій залі на засідання так званого клубу «Пульс планети». На такі заходи до учнів запрошували різних цікавих людей, котрі розповідали про життя в тих, чи інших країнах.
     Цього разу запросили лектора товариства «Знання», котрий розповів про ситуацію в Китаї. Колись, наприкінці п’ятдесятих років, цей лектор, мабуть, був у цій країні, проте після культурної революції ніхто з радянських громадян там не був. Китай лише починав відкриватися для Радянського Союзу. 
     — Коли ви вперше потрапляєте до Китаю, — розпочав свою розповідь гість школи, — у вас складається таке враження, ніби ви потрапили до Радянського Союзу десь у середині тридцятих років. Усі, чи майже всі, носять військовий одяг. Уся техніка, весь транспорт — теж іще з тієї епохи… Хоча у п’ятдесятих роках, коли Радянський Союз мав з Китаєм дуже тісні стосунки, туди рікою текла радянська допомога. Як же так сталося, що така дружня країна так різко обірвала з Радянським Союзом будь-які стосунки? А почалося все з політики так званого великого стрибку, коли китайське керівництво поставило за мету протягом однієї п’ятирічки збільшити виробництво в галузі важкої промисловості в шість із половиною разів. Справа доходила до абсурду: кожен селянин мав спорудити в себе на подвір’ї доменну піч, аби постійно копати залізну руду, виплавляти чавун та здавати все це державі. Ясна річ, що вся ця авантюра дуже скоро захлинулася, бо селяни просто не володіли технологіями виплавки чавуну. Проте Мао Цзедун вважав, що причина неефективності даної кампанії полягає зовсім не в цьому, а в недостатньому рівні свідомості населення, а також у пережитках минулого, котрі треба найрішучішим чином викорінювати. У цьому плані він почав перегинати палицю, залучивши до пережитків минулого всю багатовікову культурну спадщину Китаю. Усе мистецтво, вся класична література, класична філософія — усе це було оголошено класово ворожим. Маоїсти, подібно до фашистів у Німеччині, почали палити книги прямо на вулицях китайських міст. Крім того, Мао Цзедун, на відміну від класиків марксизму-ленінізму, найпрогресивнішим та найреволюційнішим класом вважав не робітників, а селян. Саме сільське господарство він вважав найпередовішою галуззю економіки, натомість міста були оголошені породженням буржуазної цивілізації. Відповідно до цього, саме селянську культуру він вважав найбільш передовою. У країні розпочалася мобілізація населення, особливо молоді, для роботи в сільському господарстві. Була розпущена комсомольська організація, натомість були створені воєнізовані загони учнівської молоді — так звані хунвейбіни. Фактично то були банди, котрі громили інтеліґенцію, котру вони вважали носіями буржуазної цивілізації. Вони також конвоювали мобілізованих студентів та старшокласників для примусової рабської роботи в сільському господарстві. Студенти та ті, хто вже здобув вищу освіту, а також письменники, художники, інші митці, повинні були цілими днями працювати в полі, вирощуючи рис. А тих, хто, на думку хунвейбінів, не піддавався соціалістичному перевихованню, вони безжалісно вбивали найжорстокішим чином. 
     Учні та вчителі уважно слухали розповідь. У залі панувала майже ідеальна тиша. 
     — А після смерті Мао Цзедуна комуністичну партію очолили зовсім інші люди, котрі вирішили модернізувати китайську економіку не такими варварськими способами, а шляхом відходу від соціалістичного ладу, запозичення капіталістичних методів в економіці та широкого залучення іноземних монополій. Зараз китайська економіка, дійсно, зробила великий стрибок у своєму розвитку — такий стрибок, про котрий Мао Цзедун навіть і не мріяв. Проте китайську економіку вже досить важко назвати соціалістичною, бо вона є, по суті, багатоукладною — з дуже великим відсотком приватної та кооперативної власності. Фактично Китай перетворився на капіталістичну країну з комуністичною партією на чолі. Проте китайські комуністи всіляким чином намагаються виправдати цей відхід від соціалістичного способу господарювання та запровадження капіталістичних ринкових механізмів. Вони мотивують це тим, ніби Китай настільки постраждав від культурної революції, що без запровадження капіталістичних механізмів господарювання просто неможливо було підняти країну. Вони навіть посилаються на досвід радянського НЕПу. Проте НЕП — то був, дійсно, вимушеним заходом: його було запроваджено одразу після громадянської війни, коли вся країна лежала в руїнах, проте поступово радянське керівництво відійшло від НЕПу, замінивши його соціалістичними методами господарювання. Але в Китаї все вийшло навпаки: там за мирних часів перейшли до капіталізму, і процес капіталізації Китаю не згортається, а, навпаки, набирає обертів. І китайські комуністи постійно шукають цьому виправдання. Так, наприклад, Ден Сяопін, котрий очолив компартію через кілька років після смерті Мао Цзедуна, заявив: «Не має значення, якою буде кішка. Головним є те, чи буде вона здатною ловити мишей». Тобто, ці слова треба розуміти таким чином: не має значення, чи соціалістичною, чи капіталістичною буде китайська економіка, бо головним є те, чи здатна вона забезпечувати приріст валового внутрішнього продукту та підвищення рівня добробуту населення… Зараз, взагалі, в китайському керівництві дуже багато людей, котрі прийшли до вищих ешелонів влади вже після смерті Мао Цзедуна. Багато з цих політиків самі постраждали під час культурної революції, отже, вони зовсім не бажають, аби все це повторилося… Зараз, наприклад, дуже великою популярністю користується Ху Яобан…
     Коли лектор згадав Ху Яобана, в залі помітилося значне пожвавлення через співзвучність з відомим словом.
     — Отже, — продовжив гість, — Ху Яобан був у п’ятдесяті роки дуже популярним молодіжним лідером. Він навіть протягом певного періоду очолював китайський комсомол. А коли цю організацію під час культурної революції розпустили, його та інших молодіжних лідерів відправили до сільської трудової комуни. Ху Яобан дуже добре знає, що таке маоїзм, бо він власними руками працював на прибиранні коров’ячих ферм, власними руками прибирав коров’ячий послід. Тому зараз він є одним з найзавзятіших реформаторів… І на завершення моєї лекції я хочу сказати ось що. У поглядах радянських та китайських комуністів присутні не тільки ці, але й багато інших розбіжностей, тому КПРС та КПК вже ніколи не матимуть таких тісних стосунків, як тридцять років тому. І вже більше ніколи в нас не заспівають пісню «Москва-Пекін». Китай ніколи вже для Радянського Союзу не буде такою братньою країною, як, скажімо, сусідня Монголія, чи навіть В’єтнам. Проте це зовсім не означає те, що з Китаєм не треба налагоджувати дружніх стосунків. Ми повинні дружити між собою. І перші паростки відновлення цих дружніх стосунків вже спостерігаються. Наприклад, у Радянському Союзі збереглося ще дуже багато старих паровозів. Куди їх усіх подіти? Отже, ми віддаємо ці паровози китайцям, бо в них на залізницях іще практикується паровозна тяга. Ми їм продаємо також наш металевий брухт, з котрого вони потім виробляють різноманітні товари народного споживання. Особливо великою в китайців є потреба в наших кольорових металах. Є й інші випадки співробітництва. Головним є те, що ми, як дві великих держави, незважаючи на ідеологічні розбіжності, повинні підтримувати один з одним партнерські стосунки в економіці… Адже, наприклад, із югославськими комуністами в нас теж дуже багато ідеологічних розбіжностей. Проте це зовсім не заважає нам мати з Югославією тісні та дружні стосунки. Отже, китайці теж нас намагаються переконати в тому, що вони будують у себе соціалізм із китайською специфікою. А в цих питаннях треба проявляти максимум дипломатичності. А зараз є питання?
     — У мене є питання, — звернулася до нього директорка. — Що було причиною розриву стосунків між Радянським Союзом та Китаєм?
     — Волюнтаристська політика Хрущова, — відповів лектор. — Хрущов виявляв волюнтаризм не лише у внутрішній політиці, але й у зовнішній. Він, зокрема, розвінчав культ особи Сталіна, що для китайців було справжнім шоком, адже вони вважали Сталіна визволителем їхньої країни від японських окупантів. До того ж, саме завдяки Сталіну Китай став соціалістичною країною. Тому китайці не відмовилися від цього культу особи, а Хрущова це дуже сильно дратувало. Тому він і зініціював розрив стосунків між нашою країною та Китаєм. З цієї ж причини були також розірвані стосунки з Албанією. А після звільнення Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС радянське керівництво довго не погоджувалося відновлювати ці стосунки саме через оці ідеологічні розбіжності. Китайських комуністів у нас вважали ревізіоністами. В них, дійсно, дещо іншими є погляди на соціалізм, проте це не повинно бути перешкодою для нормалізації відносин із Китаєм. Бо навіть іще Ленін писав про те, що кожна країна може прийти до соціалізму своїм специфічним шляхом. 
26 
     Наступного ранку Ковальов увійшов до шкільної будівлі. Він про щось мріяв, тому й нахилив голову. І нікого, й нічого він перед собою не бачив. Навіть не побачив й учительку математики Віру Володимирівну Найдеш, котра вела у дев’ятикласників алґебру та геометрію. Ковальов пройшов мимо — і це, мабуть, дуже дошкулило її самолюбство, отже, Віра Володимирівна вирішила роздути з цього інциденту цілу історію. 
     Першим уроком був, якраз, урок геометрії. 
     Увійшовши до кабінету, де мав відбутися урок, Віра Володимирівна, перш за все, почала сварити Ковальова.
     — Так, — почала Найдешиха свій урок. — Мій авторитет вже нічого не вартий! Ковальов мене вже стороною обходить, і навіть зі мною не вітається. Встань, Ковальов, коли з тобою вчитель розмовляє! 
     Ковальов піднявся зі свого місця. 
     — Це ж треба таке! — продовжила Найдешиха свої нотації. — Я знаю Ковальова чи не з першого класу, а він мене навіть не помічає!
     — Вибачте, — відповів Ковальов, — але я просто Вас не помітив.
     — Хіба я така мікроскопічна, що мене неможливо помітити? — ще більше вибухнула Віра Володимирівна. — Якщо так мене кожен учень не помічатиме, то навіщо взагалі я тут працюю в цій школі?
     Ковальов стояв мовчки.
     — Ні, ти дуже добре мене помітив! — почала переконувати Віра Володимирівна. — Ти просто маєш звичку ні з ким не вітатися! Для тебе не існує жодних авторитетів. Ти просто нігіліст, котрий не поважає старших, не поважає вчителів. Я тебе розкусила ще в шостому класі, коли ти так само нігілістично ставився до мого предмета. Тоді ми так довго розмовляли з твоєю бабусею, вона плакала, намагаючись тебе виправдати. Ти потім слізно обіцяв вчити мій предмет. Я навіть зраділа, коли ти в сьомому класі знову почав учитися, думала що ти взявся за розум, почав серйозно ставитися до цього предмету. А ти, виявляється, просто робив вигляд! Ось як ти насправді ставишся до мого предмету — ти навіть іґноруєш мене як учительку. Нічого, Ковальов, ти ще відповісиш за свою поведінку! Я ще навчу тебе, як треба поважати вчителів! Сідай!
     Ковальов сів. Він іще навіть і не підозрював, які наслідки потягне за собою цей незначний інцидент.
27 
     Втома від навчання в усіх учнів усе зростала. Дев’ятий клас виявився зовсім не таким легким, як багато хто уявляв. Навантаження, особливо з фізики, було дуже великим. Субота була звичайним робочим днем із навантаженням, типовим для будь-якого дня шестиденного робочого тижня. Під кінець суботнього дня всі відчували себе немов вичавлені лимони. Усі з нетерпінням чекали, коли, нарешті, настане чергова неділя, аби хоч трохи розслабитися та перепочити.
     А тут — раптом видався іще один додатковий вихідний день — День конституції, сьоме жовтня, котрий припадав на понеділок. Не треба було готувати уроки на цей день, отже, якою великою була радість школярів від того, що вони одержували ще один вихідний! Плювати їм було на ту радянську конституцію. Для них було головним — відсутність необхідності йти того дня до школи. 
     Марійка прийшла в суботу додому дуже радісна та щаслива через те, що попереду були аж два вихідних. Яке то було щастя.
     Скинувши з себе вуличні мешти та кинувши портфель на підлогу в коридорі, вона пройшла босоніж до вітальні.
     — Ой, Дякувати Богові, ми не вчимося. Хоч трохи розслаблюся, бо ця фізика сидить у мене вже в печінці! 
     — Невже ти так саме через фізику втомилася? — здивовано запитав Степан Вікторович. — Відчуваю, як Розенберґ вас ганяє за темами зі свого предмету. Хоча, наскільки я знаю, він є дуже розумним та ерудованим учителем. Деякі мої колеґи, в яких цей учитель був студентом, дуже гарно про нього відзивалися. Він навіть був ленінським стипендіатом.
     — А що то таке? — поцікавилася Марійка.
     — Якщо студент п’ять сесій поспіль складає всі іспити на «відмінно», — пояснив Степан Вікторович, — йому можуть призначити ленінську стипендію. 
     — Я розумію, — відповіла Марійка.
     — Отже, не переживай так із приводу фізики. Якщо ти з ним будеш по-людськи, то й він ставитиметься до тебе так само. Максимові Йосип Сергійович теж дуже подобався. 
     Марійка переодяглася та пішла обідати. А після обіду вона взяла один з номерів часопису «Юность», у котрому було надруковано повість Бориса Васильєва «Завтра была война». Цю повість, котру учні вже обговорювали в лютому з практиканткою, вчителька з російської літератури Наталя Михайлівна Яструб завдала прочитати на наступний урок, на котрому планувалася бесіда з позакласного читання. У цій повісті Васильєв написав про свій клас, котрий відсвяткував свій випускний вечір за день до нападу Німеччини на Радянський Союз. А потім той клас майже в повному складі пішов добровільно на фронт, із якого повернулися лише одиниці.
     Марійка почала читати цю повість. Раптом її увагу привернув епізод, коли заарештували батька однієї з головних героїнь на ім’я Віка Люберецька. Після цього арешту бідну дівчину почали цькувати всі — і однокласники, і педагоги. Навіть примусили її публічно зректися свого батька. Віка не витримала цього цькування та скінчила життя самогубством, випивши снотворне. 
     Цей епізод справив на Марійку найсильніше враження. Радянська пропаґанда на початку вісімдесятих років ідеалізувала той період, постійно демонструючи по телевізору комедії Григорія Александрова та Івана Пир’єва. Правда, вже тоді люди трохи почали говорити про те, що Сталіна винесли з мавзолею через те, що за роки його правління загинуло дуже багато людей, проте тоді ще ніхто не замислювався над тим, наскільки катастрофічними були масштаби тієї розправи над власним народом. Проте все це було лише на рівні розмов. У жодному інформаційному джерелі неможливо було щось знайти про це. У статтях та книгах про Тухачевського, чи Якіра, чи Уборевича, повідомлялося лише про те, що їхнє життя «трагічно обірвалося» у тридцять сьомому, чи тридцять восьмому році. Навіть зі шкільних підручників інформація про сталінські репресії була вилучена. Більшість підлітків на початку вісімдесятих років наївно вірили, буцімто життя в Радянському Союзі напередодні німецького вторгнення було, насправді, дуже веселим та щасливим. Згодом, правда, багато хто починав замислюватися над тим, що не все тоді в Радянському Союзі було так ідеально. Дехто знав про те, що був якийсь там Лаврентій Павлович Берія, котрого робили чи не головним винуватцем тих злочинів. Та навіть злочинами це тоді не вважалося. А лише так — ніби то була помилка, відступ від принципів соціалістичної законності, котрий, усе одно, не порушив природи соціалізму.
     А тут Васильєв відкритим текстом написав і про арешт, і про цькування — про те, на що ще вчора було накладено найсуворіше табу… Хоча до по-справжньому правдивого висвітлення тих подій було ще далеко. 
     — Тато, — звернулася Марійка до Степана Вікторовича, — ти не знаєш, за що могли заарештувати Люберецького в цій повісті?
     — У якій повісті? — поцікавився Степан Вікторович.
     — «Завтра була війна».
     — То є дуже довга історія, — пояснив Степан Вікторович. — Ти, напевно, знаєш, що в середині п’ятдесятих років було розвінчано культ особи Сталіна?
     — Ні, — зізналася Марійка. — А що це таке?
     — Ти ніколи не замислювалася над тим, чому Сталінград було так названо ще за життя Сталіна? 
     — Народ його любив, — відповіла Марійка, — адже він одержав перемогу над фашизмом.
     — Так любив, що навіть перетворив його на живого бога, — зауважив Степан Вікторович. — А це суперечить принципам соціалізму. А щоб народ не відволікався від цієї любові, час від часу проводилися репресії. Ось через те його й було засуджено, а жертви були після його смерті реабілітовані. Тухачевського, наприклад, спочатку розстріляли, а потім реабілітували. 
     — А чому в жодній енциклопедії про це не написано? — здивовано запитала Марійка.
     — Тому, — відповів Степан Вікторович, — що то була помилка. Його було засуджено як ворога народу помилково. Через це його й реабілітували. 
     — Зрозуміло, — сказала Марійка. 
     — Ось так і Люберецького заарештували, проте розстріляти не встигли. Його виправдали. Проте його дочка цієї ганьби не могла витримати, ось вона й випила смертельну дозу снотворного… До речі, тобі відомо про те, що у сталінські часи радянська наука була відкинута на кілька десятиліть назад?
     — Ні, відповіла Марійка. — А що тоді було?
     — Тоді, — пояснив Степан Вікторович, — всі природничі науки були підпорядковані марксистсько-ленінській філософії, проте робилося це дуже вульґарно. Ось, наприклад, був такий учений Микола Вавилов. 
     — Щось чула про нього, — зізналася Марійка.
     — Так ось, — продовжив Степан Вікторович. — Він був одним із перших радянських генетиків. Але Сталін довіряв іншому вченому — Трохимові Лисенку, котрий і вченим-то не був. Він був просто агрономом. І ось цей агроном оголосив генетику фальшивою наукою. Вавилова було заарештовано. Він загинув у в’язниці. А так звана мічурінська генетика запанувала в радянській біології на кілька десятиліть… Або візьмемо кібернетику — те, що мені ближче. Вона також була оголошена псевдонаукою. І це також забезпечило відсталість обчислювальної техніки в Радянському Союзі. Це ми відчуваємо навіть зараз. Адже у вас у школі лише в цьому році було запроваджено інформатику, у той час, як у багатьох розвинених країнах учні шкіл давно вже не лише вчать теорію, але й виконують різноманітні практичні завдання на комп’ютерах. А ми ще тільки робимо перші кроки в цьому.
     — А я про це нічого й не знала, — тихо сказала Марійка. — Нам усім казали, що наше життя у тридцятих роках було дуже щасливим.
     — Так, — погодився Степан Вікторович, — проте культ особи завдав нашій науці дуже великої шкоди. А скільки людей загинуло внаслідок цього культу! Цих людей реабілітували лише на Двадцятому з’їзді у п’ятдесят шостому році.
     Прочитавши повість та побалакавши з батьком про неї, Марійка вирішила трохи пройтися міськими вулицями, аби подивитися, що робиться в місті в День конституції. Марійка надягла фланелеву блузку з довгими рукавами та джинсову спідницю. Надворі ще яскраво світило сонце, отже, Марійка вирішила ще не надягати колготок. Як і в останній шкільний день перед святом, вона взулася в мешти, а на блузку надягла велюрове демісезонне пальто. 
     Через кілька хвилин вона зненацька повернулася до помешкання.
     — Чому ти повернулася? — здивовано спитала Марійку Оксана Романівна. — Ти щось забула?
     — Треба надягти колготки та светр, — пояснила Марійка. — Надворі віє такий холодний вітер! А так з вікна це не помітно.
     — Добре, — погодилася Оксана Романівна, — одягайся тепліше.
     — Але ж минулого року на початку жовтня було ще по-літньому тепло! —висловила своє занепокоєння Марійка. — Я тоді, наскільки я пам’ятаю, вперше надягла колготки лише на початку листопада. 
     — Була річ, — погодилася Оксана Романівна.
     — А сьогодні — такий холод, — поскаржилася Марійка, — ніби то є не початок жовтня, а середина листопада. 
     Поблукавши трохи міськими вулицями, Марійка повернулася через кілька годин додому. Сівши за письмовий стіл, вона відкрила свій щоденник та залишила черговий запис:
     «Сьогодні понеділок, сьомого жовтня 1985 року. Сьогодні — День конституції. Цього дня було так холодно — я навіть поверталася додому, аби одягнутися якомога тепліше. Взагалі, осінь цього року є якоюсь поганою — постійно йдуть дощі, постійно холод. У вересні було дуже холодно. Я думала, що після дощового вересня у жовтні тепло повернеться, проте воно так і не повернулося. Сонце сьогодні світило яскраво, але було дуже холодно через те, що віяв дуже холодний вітер. Я за ці вихідні прочитала повість Бориса Васильєва «Завтра була війна». Бідні учні 9-Б класу! Вони майже всі загинули на війні. Нещасною є й Віка Люберецька, котра скінчила життя самогубством через те, що її примушували зректися свого тата, котрого заарештували. Тоді, виявляється, багато людей було заарештовано. А я навіть цього всього раніше й не знала. Хоча підозра в цьому в мене була вже давно. Я хочу знати правду та в усьому розібратися самостійно. Тому я твердо вирішила вступати до історичного факультету, бо я, як історик, прагну розкрити всю правду про ту трагічну епоху — якою б гіркою та правда не була». 
28  
     Тим часом мілітаризація середньої освіти набирала все більших обертів.
     — Сьогодні, — повідомив Віталій Андрійович на черговому занятті з початкової військової підготовки, котре відбулося одразу ж після Дня конституції, — відбудеться вечір допризовної молоді у військовій частині на вулиці Московської олімпіади. Усі юнаки зобов’язані з’явитися до школи на п’ятнадцяту годину та зібратися біля мого підсобного приміщення на першому поверсі. Звідти ми разом підемо до військової частини.
     О п’ятнадцятій годині юнаки зібралися там, де сказав військовий керівник. Віталій Андрійович був у штатському. Коли всі зібралися, він повів їх до тролейбусної зупинки. Всі сіли на четвертий тролейбус та зійшли на зупинці «Вулиця Кишинівська», тобто, біля старого цвинтаря, напроти котрого якраз і знаходилася та частина. 
     На контрольно-пропускному пункті стояв представник військкомату. Як тільки зібралися групи з усіх шкіл, він провів їх до актової зали цієї частини. О пів на п’яту заходи розпочалися. 
     На трибуну вийшов якийсь полковник.
     — Вітаю, — сказав він, — усіх, хто зібрався в цій залі. Дозвольте мені представитися. Я полковник Меркуленко, командир цієї військової частини. Я радий усіх вітати тут, у стінах нашої частини, та дозвольте відкрити наш сьогоднішній вечір. Слово надається начальникові міського військового комісаріату, полковникові Степанкову Василю Васильовичу. 
     Командир частини сів на своє місце у президії, а на трибуну вийшов інший полковник. Усі зааплодували.
     — Дорогі товариші! — розпочав він свою промову. — Зараз ми всі зібралися в дуже складний момент, коли імперіалістичні кола Заходу всіма силами намагаються затягнути зашморг на соціалістичній системі. Ви, напевно, знаєте, скільки військових баз створено навколо Радянського Союзу. Ці військові бази є у Західній Європі, у Туреччині, у Пакистані, на островах Індійського океану, у Японії та в багатьох інших частинах світу. На цих військових базах розміщується ядерна зброя, націлена на міста Радянського Союзу та інших соціалістичних країн. У цих умовах Захід розгорнув небувалу кампанію цькування соціалістичної системи, коли плани наступальних військових операцій проти Радянського Союзу чергуються з пропаґандистськими кампаніями з метою довести «переваги» капіталістичної системи над соціалістичною. Ці імперіалісти своєю пропаґандою прагнуть показати, якою, начебто, привабливою є сучасна капіталістична модель. Вони стверджують, буцімто сучасний капіталізм докорінним чином відрізняється від того, яким він був п’ятдесят, чи сто років тому. Так, він відрізняється. Він став іще аґресивнішим та реакційнішим. Те, що зараз у капіталістичних країнах трудящі стали жити краще, ніж раніше, зовсім не ліквідовує експлуататорську сутність цього реакційного ладу, бо покращання цього життя зовсім не ліквідувало його основу — приватну власність. Капіталізм битиметься до останнього патрона. У стані агонії він готовий чинити будь-який шалений опір. Тому ці безумці з Білого дому готові розв’язати будь-яку аґресивну війну проти Радянського Союзу. Отже, Ваша задача полягає в тому, щоб у будь-який момент захистити свою соціалістичну вітчизну. Згадайте, яких непомірних втрат зазнав Радянський Союз під час Великої Вітчизняної війни, бо тоді ми не були готові до такої кровопролитної війни. Адже це може повторитися, якщо нас ця війна знову застигне зненацька. І щоб це не повторилося, ви повинні докласти всіх зусиль, аби цього не допустити. Ви повинні бути готовими в будь-який момент пожертвувати всіма своїми силами, а якщо треба — то й життям. Головне — не дати імперіалістам здійснити свої підступні плани з реставрації капіталізму.
     Усі в залі зааплодували.
     — А зараз, — продовжив полковник Меркуленко, вставши зі свого місця, — слово надається майорові Павлову Сергію Григоровичу, котрий брав участь у виконанні інтернаціонального обов’язку в Демократичній республіці Афганістан. 
     На трибуну вийшов високий та худорлявий майор. 
     — Дорогі товариші! — розпочав свій виступ майор-афганець. — Дозвольте вам розповісти про те, як я брав участь у бойових діях у складі обмеженого континґенту радянських військ у Демократичній республіці Афганістан. Мені доводилося бути свідком різних ситуацій під час цих бойових дій. Скільки разів на моїх очах гинули мої підлеглі та просто бойові товариші. Я ніколи не забуду, як прямо на моїх очах смертельно поранений солдат закричав: «Мамо, я ж у тебе один!». Отже, до всього цього ви повинні бути готові, бо невідомо скільки нам доведеться воювати з душманами. Душманів підтримують Сполучені Штати Америки, отже, їх, поки що, ніяк не вдається перемогти. Але ми повинні довести цю війну до переможного кінця, бо Афганістан вже твердо взяв курс на побудову соціалізму…
     Усі сиділи дуже тихо, ніби боялися, що будь-хто з присутніх у залі міг опинитися в афганській м’ясорубці.
     — Вам усім, — продовжив майор-афганець, — треба зараз інтенсивно займатися спортом, бо першими на війні гинуть ті, хто має низький фізичний розвиток. У моєму батальйоні, котрим я командував, бувало часом досить багато студентів, призваних після першого, чи другого курсів. Але до демобілізації доживали лише одиниці. Майже всі вони гинули, бо студенти, дійсно, поступалися своїм фізичним розвитком у порівнянні з робітничим класом. Тому я вам раджу вже зараз, поки не пізно, розпочати інтенсивно займатися спортом. Невідомо ще, скільки Радянська армія просидить в Афганістані… Було б дуже добре, якби ми перемогли душманів ще до того, як вас призвуть до армії. Але якщо ми на той час їх не переможемо, то вам, напевно, також доведеться там усім служити. Бо до перемоги там іще дуже далеко: душмани мають свої бази в Пакистані, їм реґулярно постачають зброю Сполучені Штати, отже, цій війні поки що не видно кінця і краю. Будемо разом сподіватися, аби вона якомога скоріше закінчилася, а ми звідти повернулися з перемогою. 
     Після цих слів усі зааплодували.
     Потім на трибуні виступав якийсь політрук-замполіт з погонами підполковника, котрий майже нічого нового не сказав. Він — немов папуга — просто повторював цитати з виступів двох попередніх ораторів. Він казав про те, як важливо займатися спортом, бо майже половині з юнаків, присутніх у залі, доведеться воювати в Афганістані…
     Коли всі оратори виступили зі своїми однотипними промовами, юнаків вивели з актової зали та повели показувати казарми.
     — Цікаво, — промовив Столяров, — а там, дійсно, пахне онучами?
     — Зараз переконаєшся, — відповів йому Барбарисов.
29 
     Хоча по п’ятницях у дев’ятому «Б» класі був профцентр, проте, все одно, всі школярі повинні були після уроків з’явитися до школи о третій годині дня, аби відпрацювати чергову санітарну п’ятницю. Вже була середина жовтня, падолист був у повному розпалі, отже, роботи у так званій зоні корисної дії цілком вистачало. Треба було все підмести до приходу комісії з міськкому партії, яка мала прийняти цю роботу. 
     Дев’ятикласники поступово збиралися на шкільному подвір’ї. Рівно о третій годині до класу увійшла Аліса Сергіївна.
     — Я щойно була на засіданні педагогічної ради, — повідомила Миронючка. — На цьому засіданні обговорювалася поведінка Ковальова… Ковальов ні з ким не вітається.
     Ці слова обернулися для Ковальова справжнім шоком. Здавалося б, той інцидент із Вірою Володимирівною було вичерпано. Він публічно вибачився за те, що не помітив Найдешиху та не привітався з нею. З того моменту пройшло вже досить багато часу. І раптом цей інцидент знову згадали — і не де-небудь, а на педагогічній раді. Що ж це, виявляється, Віра Володимирівна вирішила Ковальову помститися? Цього Ковальов ніяк не очікував від цієї вчительки. Той незначний інцидент мав ефект бомби сповільненої дії. 
     — Чому це я ні з ким не вітаюся? — мовчки думав Ковальов. — Чому ця Найдешиха з одного незначного інциденту роздмухує цілу історію?
     З цією думкою Ковальов пропрацював весь вечір з віником у руках. Додому школярів усе ніяк не відпускали, адже комісія все ніяк не з’являлася, а нахабний падолист усе ніяк не припинявся. 
     — Ви местимете тротуари доти, доки не прийдуть із перевіркою! — заявила Миронючка. — Бо для комісії все повинно сяяти ідеальною чистотою!
     Нарешті, о пів на сьому комісія з міськкому з’явилася-таки. Оцінивши роботу позитивно, двоє якихось чоловіків, що представляли міськком, дозволили всім піти додому. 
     Ковальов прийшов додому у вкрай пригніченому стані. 
     — Що сталося з тобою? — стурбовано спитала Валентина Дмитрівна. — Чому ти в такому пригніченому стані, неначе тебе щойно з хреста зняли? 
     — Віра Володимирівна заявила, ніби я ні з ким не вітаюся, — пояснив Антін. — З одного незначного інциденту вона роздмухує цілу історію! 
     — А як це було? — поцікавилася Валентина Дмитрівна. 
     — Я минулого четверга зустрів її в коридорі, — почав пояснювати Антін. — Але я її не помітив, тому й не привітався з нею першим. Але Віра Володимирівна, напевно, була цим вкрай розлючена. Вона тепер роздмухує з цього цілу історію. Навіть на педагогічній раді вона заявила, ніби я ні з ким не вітаюся. Що це, вона хоче мене, взагалі, розчавити? 
     — Менше звертай на це увагу, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Мало хто може що казати! Ти сам наперед будь дуже уважним. До речі, з вуйком Віктором у військовому училищі теж стався подібний неприємний інцидент. Вуйко Віктор, напевно, мріяв про щось, ідучи коридором училища. І не помітив, як назустріч йому йшов ґенерал, і не віддав йому честь. Той ґенерал також був дуже сильно розлючений цим інцидентом. І він навіть поставив питання про відрахування твого вуйка з училища. Проте за нього заступився начальник училища, заявивши, що твій вуйко був одним із найкращих курсантів. Отже, твій вуйко перебувся лише доганою. Після цього він був вже набагато уважнішим, коли ходив коридорами. 
     Проте Антін ніяк не міг заспокоїтися. Чим це йому загрожувало? Зниженням оцінки за поведінку, через котру йому по закінченню школи дадуть погану характеристику? Комсомольською доганою, через котру він матиме після школи проблеми при вступі до університету? 
     Весь вечір Антін лише про це й думав.
     Прокинувшись наступного ранку, він продовжував про це думати. Він навіть забув, що цього дня має бути заняття з початкової військової підготовки. Антін одягнувся у звичайну шкільну форму.
     — Ми сьогодні підемо на дачу, — сказала Валентина Дмитрівна. — Отже, нас цілий день не буде. 
     — Тоді я, мабуть, візьму ключ? — спитав Антін. — Раптом я прийду зі школи, а вас нікого не буде.
     — Не варто брати ключ, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Адже у вас сьогодні фізкультура, отже, ключ від помешкання запросто можуть вкрасти. 
     Антін поклав шкіряний футляр із ключами на холодильник, що стояв у передпокої, та пішов до школи. Він дуже поспішав, бо фізкультура була нульовим уроком. А обидва вчителі фізкультури — і Міклошич, котрий працював із хлопцями, і Гасяк, котрий вів фізкультуру в дівчат, — розпочинали свій урок о пів на восьму. І хто з’являвся пізніше, того вони просто не допускали до свого уроку.
     Прийшовши до роздягальні, та побачивши військові сорочки, Антін схопився, згадавши про військову підготовку.
     — Що ж робити? — подумав Антін. — Нащо я послухався матір та залишив ключ на холодильнику? Так я б міг на великій перерві забігти додому та взяти все, що мені потрібно. А зараз? Усі обставини працюють проти мене!
     Після уроку фізкультури Антін одразу ж кинувся до вчительської дзвонити додому. Проте вдома вже нікого, мабуть, не було, адже слухавку ніхто на тому кінці не брав. 
     — Як на зло — і ключ не взяв, і вдома нікого нема, — думав Антін. — Що тепер робити? Просити військову сорочку в дівчат, котрі надягають її на шкільну сукню? 
     На останній перерві перед військовою підготовкою Антін питав в усіх дівчат, чи не можуть вони позичити йому свою сорочку. Проте, знову, як на зло, всі дівчата, в котрих Антін просив позичити ту сорочку, носили ці сорочки зі спідницями, а не з сукнями. 
     Час розплати наближався…
     Коли пролунав дзвоник, весь клас вишикувався в коридорі третього поверху. Адамчук, як і завжди, віддав рапорт Віталієві Андрійовичу, коли він піднявся на третій поверх зі своєї контори (чи, точніше, комори). 
     — А тепер подивимося на зовнішній вигляд учнів, — оголосив Віталій Андрійович, подивившись на Ковальова. — Чому ти не в формі?
     — Я забув, — відповів Ковальов.
     — Як це, забув? — здивовано спитав Віталій Андрійович. — А голову свою вдома ти не забув? Вийди зі строю!
     Ковальов вийшов зі строю та розвернувся обличчям до строю.
     — За невиконання вимог військових статутів та грубе порушення військової дисципліни два бали! — оголосив Віталій Андрійович. — Іди геть з мого уроку до Аліси Сергіївни та скажи їй усю правду про те, чому я не допускаю тебе до уроку. Кроком руш!
     Ковальов пішов до військового кабінету, аби забрати свої речі. Адже не буде він усе залишати напризволяще. Проте коли він вже повністю зібрався, весь клас прийшов разом з Віталієм Андрійовичем до кабінету. Розпочався урок. 
     Віталій Андрійович розпочав опитувати всіх домашнє завдання. Він кожного викликав, запитуючи, що таке соціалістична вітчизна, та вимагаючи, аби вони дослівно повторили визначення з підручника. 
     Нарешті черга дійшла до Ковальова. 
     Антін встав, коли військовий керівник назвав його прізвище. 
     — А, це ти, хто без форми? — сказав Віталій Андрійович. — Ти не пішов до Аліси Сергіївни. Ну, добре, сиди на місці, бо ти, я бачу, був дуже переляканим. «Двійку» я тобі сьогодні не покладу, але наперед будь дуже уважним, бо наступного разу ніякої пощади більше не буде. 
     Ковальов мовчки сів.
30 
     Учні хотіли не тільки вчитися, але й розважатися. Проте чомусь весь вересень і майже половину жовтня ніяких розважальних позашкільних заходів не проводилося. Усі чекали, коли ж настане той день, коли у стінах школи буде організовано чергову дискотеку. Усі чекали, а дискотек усе не було та й не було.
     І ось нарешті всі дочекалися. Перша дискотека була запланована на суботу, дванадцяте жовтня. Проте вона чомусь мала відбутися не у спортивній залі, як завжди, а у шкільному вестибулі. 
     Зате в цьому випадку відпадала необхідність приносити з собою змінне взуття. 
     Марійка дуже чекала на цю першу дискотеку. Їй так хотілося розвіятися після такого бурхливого початку нового навчального року. Вона одяглася у святкове вбрання — у свої найкращі, найулюбленіші джинси та атласну темно-синю блузку. Через досить холодну погоду Марійка змушена була надягнути теплу осінню куртку.
     — Шкода, що вже так холодно надворі, — сказала сама собі Марійка, — інакше б я надягла спідницю та легкий жакет.
     О сімнадцятій годині Марійка зайшла до шкільного вестибулю. До початку дискотеки лишалася рівно година.
     — О, вже й Федорчук танцювати прийшла! — вигукнула завучка школи Віра Миколаївна Пушкіна, йдучи Марійці назустріч.
     Марійка, відчувши, що її явка за цілу годину до початку дискотеки є цілком недоречною, швиденько вийшла прискореним кроком за межі шкільного подвір’я. Аби вбити ту зайву годину, Марійка вирішила трохи прогулятися міськими вулицями. Під ногами приємно хрумкотіло жовте листя. 
     — Все було б дуже добре, якби не холодний, пронизливий вітер, — мовчки подумала Марійка. 
     Через сорок хвилин, нагулявшись по вулиці Кобилянської, Марійка повернулася до шкільного вестибулю, де в напівтемряві, лише при світлі світломузики, поступово збиралися учні восьмих — десятих класів на першу в новому навчальному році дискотеку. 
     — Чому ти прийшов у сорочці під Пола Маккартні, — докоряв Столяров Ковальову. — Чому в тебе сорочка така смугаста?
     — Але ж у Фраюка — також сорочка така сама смугаста, — заявив Ковальов. 
     — Фраюк є дискотечним парубком, — пояснив Столяров. — А ти хто такий? 
     — Я — теж! — вигукнув Ковальов.
     — Чомусь це не видно, — висловив свою незгоду Столяров.
     — То вже є твоя думка! — вимовив Ковальов та відійшов якомога далі від свого найзапеклішого ворога. 
     Із запізненням на п’ятнадцять хвилин дискотека розпочалася. Як і завжди, повільні танці змінювалися швидкими. То була перша шкільна дискотека без Сашка Грибуліна. Ой, як його не вистачало на цій дискотеці! Хто ще міг демонструвати такі незвичні, екстраваґантні піруети? Хто ще міг так спокушати дівчат, заводити їх, доводити до екстазу? … Так, це була вже, дійсно, зовсім не та дискотека… Якби не той випадок на озері Валя Кузьмин… 
     Десь через півтори години після початку дискотеки до пульту диск-жокея, у ролі котрого виступав Сергій Бреда, який закінчив школу в цьому році, вийшла Віра Володимирівна та взяла мікрофон. 
     — На наступному тижні, — сказала вона, — всі ми відзначатимемо дев’яносту річницю з дня народження видатного російського поета Сергія Єсеніна. Отже, я хотіла б, аби тут зараз пролунали єсенінські рядки. Хтось є бажаючий прочитати щось із Єсеніна?
     Усі мовчали.
     — Що, навіть у десятому класі ніхто не бажає прочитати принаймні кілька рядків з Єсеніна? Адже ви проходите зараз Єсеніна у школі.
     Нарешті якийсь десятикласник узяв мікрофон та почав декламувати:
Шаганэ ты моя, Шаганэ,
По тому что я с севера, что ли,
Я готов рассказать тебе поле
Про волнистую рожь при луне.
Шаганэ ты моя, Шаганэ…
     Після цього вечір продовжився.
     — А цю композицію, — продовжив Сергій Бреда, — група «Автограф» присвятила пам’яті Джона Леннона, котрий п’ять років тому був убитий п’ятьма пострілами на одній з вулиць Нью-Йорка. 
     Заграла повільна композиція у стилі важкий рок. По всіх шкільних коридорах стояла кромішня темрява, що давало можливість хлопцям та дівчатам ховатися від сторонніх поглядів та фліртувати наодинці з партнером, чи партнеркою. І лише у центральному вестибулі грала гучна музика, котра супроводжувалася грою світла, мерехтінням різнокольорових ліхтариків та переливами світлових відтінків. Усе це феєричне дійство створювало атмосферу якогось романтизму, таємничості, навіть містики. У темних коридорах стояла зовсім не та аура, що в робочий час, коли освітлені коридори переповнюються гомінливими та моторними дітлахами. Марійці здавалося, неначе вона знаходилася не у стінах рідної школи, а в якомусь нічному клубі. 
     Миттєво Марійці припали на думку слова з відомого шляґеру з репертуару групи «Примус»:
Девочка сегодня в баре,
Девочке пятнадцать лет.
С нею — дискотечный парень,
На двоих — один билет.
Вот это жизнь,
Живи — не тужи!
Если бы каждый вечер
Такая жизнь.
Папа, дрожи,
Мама, дрожи,
Если будет каждый вечер
Такая жизнь…
     Ніякого бару у шкільному вестибулі, правда, не було. І за вхід на шкільну дискотеку ніхто ніяких грошей не брав. Проте решта обставин збігалися повністю: Марійці, дійсно, якраз було тоді п’ятнадцять років; дискотечний парубок — це, радше за все, Василь Бережан… Ось це-таки, дійсно, життя… Лишалося тільки батькам тремтіти, аби на дискотеці чогось такого з Марійкою не сталося. Хоча що може статися у стінах рідної школи? Та ще й, до того ж, о двадцять першій годині дискотека мусила скінчитися, бо вже наставав так званий «дитячий час», коли підліткам катеґорично заборонялося перебувати на міських вулицях без супроводу батьків. 
     Ну ось, нарешті, настала-таки двадцять перша година. Усі почали розходитися. Повернувшись додому в супроводі Василя, Марійка відкрила свій щоденник та зробила там черговий запис:
     «Сьогодні субота, 12 жовтня 1985 року. Сьогодні відбулася перша шкільна дискотека без участі Сашка Грибуліна. Яка шкода, що він загинув! Мені було сумно без нього, хоча зі мною поруч був Василь, і з ним я танцювала сьогодні цілий вечір. А погода різко зіпсувалася. Яка шкода! Ще ніколи не було такої холодної осені! Ще тільки дванадцяте жовтня, а надворі так холодно, ніби то є вже середина листопада. Мені сумно…»
31 
     Дев’ятий клас виявився для Ковальова зовсім не таким райдужним, як його описала Оля Байстрюк. З одного боку, фізика була чи не найголовнішим з усіх шкільних предметів. А, з іншого боку, — військова муштра на уроках початкової військової підготовки та навіть у вільний від уроків час. 
     Антін, як і завжди, втомлений та пригнічений, прийшов зі школи додому. Вдома була лише Клавдія Петрівна. Антін вже зібрався обідати, як зненацька в коридорі пролунав дзвоник. Клавдія Петрівна пішла відчиняти двері. У дверях стояла Аліса Сергіївна. 
     — До Вас можна? — спитала Аліса Сергіївна.
     — Так, — відповіла Клавдія Петрівна. — Проходьте.
     Миронючка зайшла всередину та пройшла разом із Клавдією Петрівною до меншої кімнати. 
     — А що сталося? — здивовано запитала Клавдія Петрівна. — Якась надзвичайна пригода?
     — Ні, нічого не сталося, — заспокоїла Аліса Сергіївна. — Просто я вирішила вас сьогодні відвідати, аби поцікавитися вашим життям та поговорити про успішність Антона, та обговорити деякі інші проблеми. 
     — А що, Антін погано вчиться? — перелякано запитала Клавдія Петрівна.
     — Ні, — відповіла Аліса Сергіївна, — не погано. Але міг би й краще, якби він доклав більших зусиль. Адже він може вчитися ще краще.
     — Добре, — погодилася Клавдія Петрівна. — Сідайте, поговоримо.
     — Я тут виписала всі оцінки з класного журналу, — повідомила Аліса Сергіївна, витягнувши зі свого портфеля аркуш паперу з виписаними на ньому оцінками. Ось, дивіться… 
     Клавдія Петрівна взяла в руки той аркуш і почала розглядати виписані оцінки. 
     — Мене, насамперед, хвилює успішність Антона з фізики, — заявила Аліса Сергіївна. — Бо в Антона надто багато «трійок» із цього предмету. Причому так: «трійки» чергуються з «четвірками». Тільки він отримає «четвірку», як потім — знову «трійку»…
     — Ой, як соромно! — вигукнула Клавдія Петрівна. — Ти, Антоне, настільки погіршив свою успішність, що навіть до нас прийшла Аліса Сергіївна скаржитися на це!
     — Тримай, будь ласка, свої емоції при собі, — сказав Антін. — То є прямий обов’язок класного керівника — відвідувати своїх учнів у них вдома. 
     — Але ж Аліса Сергіївна тебе сварить, — заявила Клавдія Петрівна. — Інших учнів вона, мабуть, розхвалює, а тебе сварить.
     — Заспокойся, будь ласка, — вигукнув Антін. — Аліса Сергіївна просто дає об’єктивну оцінку…
     — Антоне, як ти з бабусею розмовляєш? — зауважила Аліса Сергіївна. — Адже вона за тебе переживає. Хвилювання твоєї бабусі можна зрозуміти. Але й ти можеш учитися набагато краще, ніж зараз.
     Клавдія Петрівна сіла на стілець, роблячи вигляд, як їй усе це соромно чути. Вона навіть демонстративно схопилася за серце. 
     — Ще один не дуже приємний момент, — продовжила Аліса Сергіївна. — Твої стосунки з Вірою Володимирівною. Вона на тебе дуже сильно образилася за те, що ти з нею не привітався. У селі навіть незнайомі люди вітаються один з одним. А тут — вона не є якоюсь новою вчителькою… Вона знає тебе з першого класу… А ти прямо так у шкільному коридорі пройшов повз неї та не привітався. 
     — Я просто її не помітив, — пояснив Антін.
     — Як це, не помітив? — здивувалася Аліса Сергіївна. — Хіба вона така мікроскопічна, що її не можна помітити?
     — Я, мабуть, повернув голову не в той бік, — спробував виправдатися Антін. 
     — А ти завжди тримай голову прямо, — сказала Аліса Сергіївна. — Бо ти її дуже сильно образив. Вона навіть виставила це питання окремим пунктом на засіданні педагогічної ради. А з цим не жартують. Тобі загрожує зниження оцінки за поведінку, а це може неґативно відбитися на твоїй характеристиці. А з такою характеристикою тебе до жодного вищого навчального закладу не візьмуть. 
     — Як мені перед нею вибачитися? — поцікавився Антін. 
     — Тепер ти сам про це думай, — відповіла Аліса Сергіївна. — Тобі не варто до неї підходити самостійно та вибачатися. Я пропоную разом зібратися в учительській, де ти у моїй присутності попросиш у неї вибачення.
     Антін стояв, нічого не кажучи.
     — До речі, — відзначила Аліса Сергіївна, — Антін постійно на мене дивиться поглядом вовченяти. Що з тобою, Антоне, чому в тебе завжди такий похмурий та недоброзичливий погляд?
     — Не знаю, — відповів Антін. — Я нікому зла не бажаю…
     — А, до речі, ти вже вирішив, куди ти підеш після школи? — поцікавилася Аліса Сергіївна. 
     — Так, — відповів Антін. —Я вступатиму до факультету іноземних мов. 
     — А ти знаєш, що для вступу туди треба досконало знати не лише іноземну мову, але й українську та російську літературу. Бо там і твір треба написати з літератури, та й усний іспит із літератури скласти. 
     — Я все це знаю, — погодився Антін. 
     — До речі, — сказала Аліса Сергіївна, — ти якось скаржився на те, що у школі тобі важко навчатися. Але у школі навантаження є ще досить невеликим — порівняно з технікумом. Ось, наприклад, Іра Лотяну казала, що школа була справжнім раєм, порівняно з торговельним технікумом. Її мама вирішила, що нехай в Ірини вже буде спеціальність після закінчення школи. Тому вони разом погодилися на те, що Ірина вступить до технікуму. А нещодавно я зустрічала Ірину. Вона каже, що їй зрідка коли доводиться бувати вдома. Фактично вона приходить додому, аби лише переночувати. А так вона — цілий день у технікумі. Вранці — звичайні заняття. Причому, крім загальноосвітніх дисциплін, у них вже розпочалися й спеціальні, отже, в неї й без того навантаження є набагато вищим за шкільне. А після обіду — різні практичні та лабораторні роботи. Крім того, їх постійно примушують сидіти в бібліотеках та щось конспектувати. В них з усіх предметів треба всюди посилатися на роботи класиків марксизму-ленінізму та на матеріали останніх з’їздів та пленумів. А для цього треба дуже досконало знати відповідні роботи Маркса чи Леніна. 
     Аліса Сергіївна почала підійматися зі свого місця.
     — Добре, — сказала вона, — мені ще треба відвідати кількох учнів. Отже, ви, будь ласка, не розцінюйте мій сьогоднішній візит як акт помсти. Я зобов’язана відвідувати учнів вдома час від часу. Я просто прагнула обговорити проблеми, пов’язані з твоєю успішністю.
     Попрощавшись, Аліса Сергіївна залишила помешкання.
     — Що ти перед Миронючкою так принижувалася? — докорив Антін, коли Клавдія Петрівна зачинила двері за класною керівничкою. — Хто тебе постійно за язик тягне так відверто висловлювати свої емоції?
     — Мені просто соромно, — заявила Клавдія Петрівна, — коли вчителі вказують на недоліки в твоєму навчанні. 
     — А що, вони повинні мене лише розхвалювати? — спитав Антін. — Миронючка казала так, як є, перелічуючи всі мої як плюси, так і мінуси.
     — А ти старайся працювати так, аби в тебе мінусів, взагалі, не було! — відповіла Клавдія Петрівна.
     — Такого просто бути не може! — вигукнув Антін. — Не помиляється лише той, хто нічого не робить. Ти ж від мене вимагаєш якогось ідеалу!
     — Тому, що ти є ледарем! — заявила Клавдія Петрівна. — Мені просто соромно перед іншими батьками! Чому ти не можеш бути відмінником — як Михайлик Мельничук?
     — Тому, що я не Мельничук, — відповів Антін.
     — Правильно, ти є ледащем! — проголосила Клавдія Петрівна. — Якби я тебе в дитинстві не примушувала працювати, ти б, узагалі, був би найгіршим учнем у школі! 
     — Знаю, як ти примушувала! — сказав Антін. — Коли я починав робити уроки в молодших класах, ти сідала біля мене з ременем та час від часу мене лупцювала, якщо тобі щось не подобалося.
     — А інакше тебе неможливо було примусити вчитися на відмінно!
     — Я вчитимусь так, як можу! — заявив Антін. — І не треба мене з кимось порівнювати та під когось мене підганяти! 
     — А як я потім дивитимусь в очі іншим батькам? — стурбовано запитала Клавдія Петрівна. — І якщо ти погано вчитимешся, ти нікуди не вступиш. Будеш двірником!
32 
     За давньою шкільною традицією, у жовтні всі школярі реґулярно працювали на овочевій базі — сортували капусту та іншу городину, очищуючи її від бруду та гнилої гички та укладаючи її в якісь ящики, чи великі мішки. Ой, скільки разів школярам доводилося приходити на заняття у кирзових чоботях, аби одразу після уроків сісти «організованим натовпом» на криту вантажівку та вирушити до овочевої бази на північній околиці міста — на протилежному березі річки Прут, у районі вулиць Заводської та Коломийської. 
     Коли Ковальов чергового разу прийшов з роботи на цій базі, було вже майже пів на сьому годину вечора. Знявши кирзові чоботи в передпокої, він пройшов до великої кімнати, де його мати, бабуся та дідусь дивилися телевізор. 
     — Що ви дивитеся? — спитав Антін.
     — Програму телебачення ФРН, — відповіла Валентина Дмитрівна. 
     — Ніколи раніше не показували програму телебачення ФРН, — зауважив Антін. — Тільки НДР. 
     — Але ж Горбачов оголосив курс на широкий культурний обмін із капіталістичними країнами, — сказала Валентина Дмитрівна. — Ось, напевно, з цієї причини й показують цю програму.
     — Дивіться, — сказав Антін, — ведуча цієї програми в короткій спідниці та в чоботях. Напевно, вона є без колготок…
     — Усі ведучі на телебаченні обов’язково мають бути в колготках, чи панчохах, — заявила Валентина Дмитрівна. 
     — А зараз, після випуску «Сьогодні у світі», — додала Клавдія Петрівна, — буде нова серія фільму про Хамзу.
     — «Вогняні дороги»? — уточнив Антін.
     — Так, — підтвердила Валентина Дмитрівна.
     Зробивши уроки, Антін ліг спати, бо після овочевої бази він був дуже втомленим. 
     І наснилося Антонові ось що. Спочатку він збирався в якийсь туристський похід. Чомусь він у цей похід пішов хоч і в нейлоновій куртці, але в таких коротких шортах жовтого кольору, неначе то були не шорти, а спідня білизна. Він зібрався та пішов з усім своїм класом. Вони кудись пішли та прийшли на якийсь майданчик перед заводом з досить дивною назвою — «Ґотика». Антін не міг збагнути, при чому тут ґотика. 
     Зненацька він опинився у якійсь центральноєвропейській країні наприкінці Другої світової війни, коли до цієї країни увійшла Червона армія. 
     Антін опинився посеред якоїсь вузької та кривої вулиці, яких дуже багато в містах Центральної Європи, забудованої прибутковими будинками дев’ятнадцятого століття. 
     Раптом з напівкруглої арки під’їзду одного з будинків вибігли двоє дівчаток — чотирьох та шести років. Вони сіли на сходинки перед тим під’їздом. Зненацька молодша дівчинка обпаскудилася дуже рідким проносом якогось сірого кольору. 
     — Невже то є холера? — подумав Антін.
     Старша одразу ж повела молодшу назад усередину під’їзду, після чого вони спустилися в напівпідвальне помешкання. На кухні горіла свічка. Перед великим білим, але дуже старим буфетом за столом сиділа вся сім’я.
     — Мою сестричку треба помити, — заявила старша дівчинка. — Вона обпаскудилася проносом… 
     Що було потім, Антін так і не зміг побачити, бо він одразу ж після цього епізоду прокинувся. 
     — Що то за страхіття мені наснилося? — подумав Антін. — Центральна Європа середини сорокових років, коли вона ще не була соціалістичною, коли Червона армія ще тільки звільняла її від фашизму… І що це за країна така була? … Польща? … Ні, не Польща… Чехословаччина? Румунія, чи Болгарія? … Ні, скоріше за все, Угорщина… І чого це угорці загубили в Центральній Європі? Не розумію… І що це за маленькі дівчата? І чому одна з них обпаскудилася?
     Коли Антін встав з ліжка та пройшов на кухню, він там побачив, як Валентина Дмитрівна готувала сніданок.
     — Чому це мені наснилася дівчинка, котра обпаскудилася проносом? — спитав Антін. — Що б це таке могло означати?
     — Нічого, — відповіла Валентина Дмитрівна. — А ти, що, віриш у віщі сни? Ти ж матеріаліст.
     — Ні, я не вірю, — заявив Антін. — Але мені цікаво, що б це могло означати… Цих двох дівчат я міг бачити в фільмі «Карастоянови»… Там у головного героя, котрий відмовився тікати від страти, теж було двоє дочок, однією з котрих була Лілія Карастоянова. 
     — Тобі до Карастоянових дуже далеко! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — Ти ніколи не станеш такою видатною особою, як вони. 
     — Чому я не стану видатною особою? — здивовано спитав Антін. 
     — Тобі бракує працелюбності, наполегливості, мужності, — пояснила Валентина Дмитрівна. — А щодо посліду, то він зазвичай сниться до грошей. Хтось тобі щось має сплатити.
     Того дня до 9-Б класу під час другого уроку зайшов Бакланов.
     — Ті, хто працював у Рагізні, — оголосив Микола Миколайович, — зайдіть, будь ласка, на великій перерві до кабінету фізики… Є гроші…
     Коли урок скінчився, всі, хто працював у цьому таборі праці, попрямували до службового приміщення кабінету фізики.
     — Ось, Антоне, тримай свої десять рублів дев’яносто копійок, — сказав Микола Миколайович, коли Ковальов підійшов до нього. — Ти дуже гарно працював у цьому таборі. Шкода, що погода все зіпсувала…
     — Антін зрадів, забрав гроші та побіг до свого класу. Він був радий не без підстав: уперше в житті він заробив своєю власною працею — нехай і таку скромну суму, проте то був перший у його житті заробок. Ніколи в житті Антін іще не заробляв гроші самостійно. Та й непросто було радянському підліткові заробити гроші, бо вважалося, що до самого закінчення школи підліток повинен сидіти на утриманні своїх батьків, чи опікунів — аби не засмічувати «щасливе дитинство, про яке так по-батьківськи піклувалися Комуністична партія та радянський уряд», усілякими там «приватновласницькими інстинктами». А тут — така нагода! Антін дуже хотів придбати собі «дипломат», аби його можна було закрити на ключ, та аби ніхто зі сторонніх не ліз усередину. Звичайно ж, за десять рублів неможливо було знайти такий дешевий кейс, проте то був би вагомий внесок до потрібної суми. 
     — Задоволений своїм першим заробітком, Антін сів на своє місце та почав готуватися до наступного уроку. Коли ж той урок розпочався, до класу зненацька зайшов Віталій Андрійович.
     — Сьогодні, — оголосив він, — у стрілецькому тирі, що на вулиці Івана Франка, відбудуться навчальні стрільби з дрібнокаліберної гвинтівки. Явка всіх учнів є суворо обов’язковою. Збираємося о п’ятнадцятій годині біля підсобного приміщення на першому поверсі. Форма одягу вільна, проте надягніть такі зручні штани, в котрих можна було б лежати на підлозі.
     О п’ятнадцятій годині учні 9-Б класу зібралися біля контори військового керівника — як він і сказав перед цим. Як тільки годинник показав рівно 15:00, Віталій Андрійович вийшов з підсобної кімнати, зробив перекличку та повів усіх до стрілецького тиру. 
     Вийшовши з усім класом зі шкільного подвір’я, військовий керівник попрямував вулицею Леніна, а потім завернув до одного зі щільно забудованих прохідних дворів між вулицями Леніна та Івана Франка — якраз за міською ратушею. У цьому дворі він зайшов до одного з під’їздів старого австрійського будинку, на першому поверсі котрого розміщувалися різноманітні контори, а потім спустився крутими сходинками до підвального приміщення, котре дуже нагадувало якийсь підземний бункер. Відчинивши ключем масивні залізні двері, Віталій Андрійович увімкнув світло та завів усіх усередину. 
     — Ви поки що почекайте тут, у коридорі, — сказав він учням, — а я підготую тир до проведення стрільб. 
     Усі розсілися в кімнаті, стіни котрої були обвішані наочними матеріалами з питань цивільної оборони, а сам Віталій Андрійович відчинив ключем інші двері, які вели безпосередньо до тиру, та зайшов усередину. Через кілька хвилин він вийшов.
     — Перше відділення — до мене! — скомандував він.
     Хлопці, з котрих складалося перше відділення третього взводу, увійшли до тиру. Зал для стрільби був дуже довгим та вузьким приміщенням. На підлозі було обладнано чотири стрілецьких місця, на котрих лежали дрібнокаліберні гвинтівки на спеціальних підставках. На передній стіні, що була на відстані в кілька десятків метрів, висіли чотири грудні мішені. 
     — В одну шеренгу шикуйсь! — крикнув Віталій Андрійович. 
     Після того, як хлопці вишикувалися, Віталій Андрійович зайняв одну з вогневих позицій та показав усім, у якій позі має лежати стрілець. 
     — Перші чотири хлопці! — оголосив він, вставши з вогневої позиції. 
     Він дістав список та зачитав прізвища:
     — Барбарисов, Сеньків, Ковальов, Уманський — крок уперед! — скомандував він. 
     Четверо оголошених хлопців вийшли зі строю. Віталій Андрійович вийняв чотири сірникових коробки з бойовим комплектом патронів.
     — Після того, як я кожному хлопцеві дам бойовий комплект, — оголосив Віталій Андрійович, — кожен хлопець повинен відрапортувати: «Учащийся такой-то боевой комплект принял». 
     Спочатку він підійшов до Барбарисова, давши йому сірникову коробку з п’ятьма патронами.
     — Учащийся Барбарисов боевой комплект принял, — відрапортував Барбарисов.
     Далі так само відрапортував Сеньків. Коли ж черга підійшла до Ковальова, і він почав так само віддавати рапорт, його язик почав заплітатися.
     — Ковальов, невже так важко вимовити лише п’ять слів? — присоромив його Віталій Андрійович.
     — Никак нет, — відповів Ковальов та повторив рапорт іще раз.
     Коли всі відрапортували, Віталій Андрійович дав команду зайняти вогневі позиції. Як тільки четверо хлопців лягли на животи, зайнявши вогневі позиції, Віталій Андрійович разом з Адамчуком почав перевіряти, наскільки правильними були пози, в котрих ті четверо хлопців зібралися стріляти. 
     — Товаришу Адамчук, поясніть цьому дурноголовому Ковальову, як треба займати вогневу позицію! — скомандував Віталій Андрійович. — Подивіться, як він лежить!
     Адамчук разом з військовим керівником почали поправляти позу Ковальова. 
     Нарешті, коли всі підготувалася до бою, пролунала команда «Вогонь!». Віталій Андрійович сів на лавку за стрільцями та почав спостерігати за стрільцями через бусоль. Після того, як кожен із чотирьох хлопців відстріляв усі п’ять патронів, він дав команду «Підйом!». Хлопці встали.
     — Налі-во! — знову скомандував Віталій Андрійович. — За мною до мішеней кроком руш!
     Четверо хлопців пішли слідом за Віталієм Андрійовичем. Коли всі дійшли до простріляних мішеней, Віталій Андрійович знову вишикував цих хлопців в одну шеренгу, аби проаналізувати результати пробної стрільби. 
     — У Ковальова всі кулі потрапили у мішень, проте купчастість є поки що незадовільною, — повідомив Віталій Андрійович, проаналізувавши мішень, у котру стріляв Ковальов. — Подивимося, що буде з круглою мішенню.
     Проаналізувавши всі чотири мішені, Віталій Андрійович замінив їх непростріленими, а хлопцям скомандував повернутися в загальний стрій. Коли всі хлопці, тобто перше відділення, відстрілялися, настала черга стріляти другому відділенню, тобто, дівчатам. Хлопці залишили приміщення тиру та розсілися в «передбаннику» чекати на другу вправу — цього разу із круглими мішенями.
     Як тільки дівчата зайшли до приміщення тиру, Сеньків одразу ж кинувся на Ковальова, махаючи п’ястуками.
     — Ти чого нас усіх ганьбиш, сволота така! — крикнув Сеньків, вдаривши Ковальова п’ястуком по лівому плечу. — Я тобі покажу, як треба стріляти!
     Сеньків схопив Ковальова за шию та почав його душити. Інші хлопці лише пасивно спостерігали за тим, що станеться далі. Ковальов почав вириватися, але Сеньків його не відпускав.
     — Ти, Ковальов, сволота, — кричав Сеньків, — зараз я тебе задушу! Такі слабаки, як ти, не мають права на існування!
     На крик Сенькова Віталій Андрійович вибіг із приміщення тиру.
     — Я зараз вас обох видалю за порушення правил поведінки в тирі! — вигукнув Віталій Андрійович. — Що ви собі таке дозволяєте?
     — Я спокійно сидів на своєму місці, — спробував пояснити ситуацію Ковальов. — А Сеньків зненацька почав до мене чіплятися. 
     — Мені цілком байдуже, хто до кого почав чіплятися! — різко заявив Віталій Андрійович. — Вам обом останнє попередження! Після цього я вас обох видалю!
     Сказавши це, Віталій Андрійович знову зайшов до тиру, аби керувати стрільбою дівчат. Як тільки дівчата відстрілялися по грудних мішенях, Віталій Андрійович повісив круглі та знову запросив хлопців.
     — Ковальов, я бачу прогрес, — оголосив Віталій Андрійович. — Купчастість набагато покращилася. Можна навіть «четвірку» покласти. 
     — Я просто вже звик до дрібнокаліберної гвинтівки, — пояснив Ковальов. — А спочатку мені було незвично. 
     — Тренуватися треба, а не гратися в дитячі іграшки! — відповів Віталій Андрійович. 
     Нарешті всі відстрілялися, після чого Віталій Андрійович усіх відпустив по домівках. 
     По дорозі додому Антін усе міркував, з якої-такої причини він так потрапив у немилість військовому керівникові, що цей старий чекіст Антона постійно так цькує. 
     — Я більше так не можу, — заявив Антін, коли повернувся додому. — Шкільні умови стають усе нестерпнішими! Мене постійно цькують — то фізик, то військовий керівник!
     — Не загострюй на цьому увагу, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Тобі, навпаки, треба радіти тому, що ти сьогодні отримав першу в своєму житті зарплатню. Нехай таку скромну, але… все ще попереду…
     — Я навіть не знаю, що мені робити, — поскаржився Антін. — У мене зникло будь-яке бажання відвідувати цю кляту школу! Завтра ще ця медична комісія у військкоматі. Знову нас роздягнуть догола та почнуть ганяти по різних лікарях! 
     Наступного дня всі юнаки повинні були зібратися на вулиці Достоєвського — на плацу перед двоповерховим приміщенням міського військкомату.
     Зайшовши до коридору другого поверху, всі повинні були роздягнутися в роздягальні та лишитися тільки у трусах. Потім по десятеро викликали на медичну комісію.
     Першим лікарем, котрий перевіряв здоров’я призовників та допризовників, був дерматолог.
     — Якими шкіряними хворобами Ви хворіли? — питав усіх хлопців дерматолог.
     За дерматологом сидів хірург, котрий перевіряв статуру — чи хтось із хлопців не страждає на викривлення хребта. А за хірургом — венеролог, котрий примушував усіх залупити головку статевого органа. За венерологом сиділи невропатолог та психіатр. 
     А далі сиділа окулістка. 
     Підійшовши до неї, Ковальов поклав їй на стіл свої папери та сів на стілець, аби в нього перевірили зір. 
     — Читай підкреслений рядок, — сказала окулістка.
     Антін почав називати літери, підкреслені червоним фломастером. 
     — Щось не те читаєш, — заявила окулістка. 
     — Дивно, — мовчки подумав Антін. — Ще рік тому зір у нього був стовідсотковим. І раптом він перестав бачити підкреслений рядок. 
     Лікарка надягла на голову Антона окуляри для вставних лінз та вставила в ці окуляри лінзи потужністю в -1 діоптрію. Раптом Антін усе почав бачити — і навіть нижчі рядки.
     — А тепер бачиш? — спитала окулістка.
     — Тепер бачу, — відповів Антін і почав перелічувати підкреслені літери.
     — Отже, — сказала окулістка, — в тебе короткозорість першого ступеня. 
     — Ви зараз випишете окуляри? — поцікавився Антін.
     — Зараз — ні, — відповіла окулістка. — Прийдеш до мене на прийом до студентської поліклініки на зимових канікулах. А за цей час я побачу, чи в тебе проґресує твоя короткозорість, чи ні.
     Тепер Антін зрозумів, чому він так погано стріляв минулого дня з дрібнокаліберної гвинтівки. 
     Далі треба було пройти через інших лікарів — отоларинголога, терапевта та деяких інших лікарів. Останнім був стоматолог. Антін спеціально напередодні ходив до стоматологічної поліклініки, аби йому не лікували зуби у військкоматі, адже то було не дуже приємне відчуття, коли ти сидиш напівголий у кімнаті з протягом. Та й особливою гуманністю ті стоматологи не відрізнялися. На щастя, ніяких пошкоджень стоматолог у Ковальова не знайшов, отже, він дуже швидко звільнився та пішов додому. По дорозі він зайшов до пневматичного тиру в парку Калініна, де, на щастя, були спеціальні мішені для пневматичної гвинтівки, віддруковані друкарським способом, отже, йому не довелося виймати мішені, намальовані власноруч.
     По дорозі додому Антін усе думав про те, що то була за причина, котра так погіршила йому зір буквально за один рік. У дитинстві Валентина Дмитрівна докоряла Антонові за те, що він малював занадто дрібні фіґури, або дивився надто гостро в різні географічні мапи з дрібним шрифтом. Але, нічого, тоді його зір лишався стовідсотковим. І раптом, коли Антін давно вже тим не займався, його зір різко погіршується. Антонові, правда, доводилося часто сидіти вечорами, готуючи домашнє завдання. Проте в Антона була така підозра, що причина його короткозорості була суто психологічною. І що ж таке могло цю короткозорість спричинити за цей рік? Страх перед майбутнім, котрий постійно нагнітався як у школі, так і вдома? Відчуття власної неповноцінності та меншовартості, котре теж Антонові постійно втовкмачувалося — і його бабусею, Клавдією Петрівною, і його однокласниками, і деякими вчителями? Чи, може, смерть Сашка Грибуліна була такою психологічною травмою? Чи, може, страх Валентини Дмитрівни щодо гаймориту? Може, той страх, через котрий Антін попри своє бажання опинився на лікарняному ліжку, і став тією психологічною травмою, через котру в нього так різко погіршився зір?
33 
     Підготовка до святкування чергової річниці більшовицького перевороту йшла повним ходом. Репетиції демонстрації сьомого листопада розпочалися вже наприкінці жовтня. 
     Всі хлопці з дев’ятих та десятих класів мали бути прапороносцями, котрі повинні були крокувати поперед усієї шкільної колони, несучи прапори союзних республік. 
     Підготовкою параду прапороносців керував Віталій Андрійович. На репетиціях він муштрував хлопців так само, як і на заняттях із початкової військової підготовки, примушуючи хлопців крокувати стройовим кроком по одній лінії.
     Щодня, починаючи з двадцять восьмого жовтня, хлопці повинні були збиратися після уроків на шкільному подвір’ї та чеканити крок. 
     — Я вас іще раз попереджаю, — повторював Віталій Андрійович знову та знову, — до цієї політичної кампанії ви повинні поставитися з максимальною серйозністю та відповідальністю. Хто зірве цю кампанію, чи просто якимось чином зіпсує все видовище, з тим розбиратимуться у відомій установі на вулиці Шевченка. 
     Всі знали, що то за установу на вулиці Шевченка він мав на увазі — обласне управління КДБ, в якому він прослужив майже тридцять років, а, вийшовши у відставку, почав викладати початкову військову підготовку. 
     Репетиція йшла повним ходом. Віталій Андрійович примушував хлопців з усієї сили тягнути носки та чеканити крок, ніби перед ним були не школярі, а солдати на плацу. 
     Ковальов теж з усієї сили старався чеканити крок. Нехай не з першого разу в нього все виходило, але він відчував, що поступово він ці всі прийоми стройової підготовки засвоює. Проте це не подобалося Віталію Андрійовичу, який хотів, щоб в усіх хлопців усе виходило одразу. Його страшенно дратувало, коли щось у когось не виходило. Чому йому саме Ковальов потрапив у немилість, було не зовсім зрозуміло, але він, напевно, інтуїтивно усвідомлював, наскільки «небезпечним» є той Ковальов. Тому він на ньому й відігравався, зробивши його, так би мовити, цапом-відбувайлом. Вибравши найзручніший момент, коли Ковальов чергового разу оступився, він кинувся на нього, схопив його за руку та викинув його зі строю.
     — Я тебе відстороняю від участі в цьому параді! — розлючено крикнув Віталій Андрійович. — Я не хочу, щоб ти зірвав таку важливу політичну кампанію, бо ти зовсім не вмієш ходити стройовим кроком! Іди геть до бісової мами та більше на ці репетиції не смій з’являтися! 
     Через кілька хвилин він відпустив усіх інших. Хлопці, проходячи повз Ковальова, лізли на нього з п’ястуками, чи просто зловтішалися з чергової його поразки. 
     — Віталій Андрійович сказав, що тебе викличуть до КДБ на співбесіду! — заявив Сеньків. 
     — Такі недолюди, як ти, Ковальов, не мають права на існування! — додав Фраюк. — Таку гидь треба нещадно знищувати!
     — Коротше кажучи, з тобою все кінчено! — підвів підсумок Адамчук. — Тебе треба або перевиховати, або застрілити як екземпляр, що вироджується! 
     Прийшовши додому, Ковальов, не привітавшись, стрімко побіг до великої кімнати, у присутності Клавдії Петрівни схопив кришталеву вазу, що стояла на столі посеред кімнати, та з усієї сили кинув її на підлогу. Ваза миттєво розлетілася на дрібні уламки. 
     — Ти що, збожеволів? — крикнула Клавдія Петрівна. — Я зараз покличу «швидку допомогу». Нехай тебе забирають до лікарні.
     — Я більше так не можу! — з усієї сили закричав Антін. — Умови у школі стають усе більш нестерпними! 
     Антін повалився на підлогу та почав істерично колотити себе п’ястуками по голові.
     — Ти ж себе покалічиш! — з переляку крикнула Клавдія Петрівна.
     — Мені вже все одно! — заголосив Антін. — Не хочу більше жити в таких умовах! Вони мене поступово, крок за кроком, знищують.
     — Хто знищує? — стурбовано запитала Клавдія Петрівна.
     — Всі знищують! — відчайдушно заявив Антін. — І вчителі, й однокласники! Ці умови стають усе нестерпнішими! Я за себе не відповідаю! Якщо таке й далі триватиме, я просто вб’ю себе! 
     — Хто конкретно тебе образив? — поцікавилася Клавдія Петрівна. — Я піду до школи та розберуся.
     — Тільки не вистачало, щоб і ти в ці справи втручалася! — різко заявив Антін. — Просто я ніяк не можу вписатися в ті стандарти, під які нас усіх підганяють! Ось вони й кажуть, що я не маю права на існування!
     Антін піднявся з підлоги, а потім з усієї сили вдарив себе п’ястуком по голові. 
     Тут додому прийшла Валентина Дмитрівна.
     — Валько, — звернулася до неї Клавдія Петрівна. — Подивися на Антона, з ним відбувається щось дивовижне. Прийшовши, він розбив вазу, а потім навіть захотів сам скінчити життя самогубством.
     — Антоне, що сталося? — схвильовано спитала Валентина Дмитрівна. — Хто тебе ображає?
     — Військовий керівник налаштовує всіх хлопців проти мене, — пояснив Антін. — Він зловтішається, коли в мене щось не виходить зі стройової підготовки, а потім він заявляє, що такі, як я, не мають права на існування.
     — А що ти хочеш від цього солдафона? — спробувала заспокоїти Антона Валентина Дмитрівна. — В армії ще й не такі солдафони зустрічаються. Та й, взагалі, я хочу тобі сказати, що з хамством ти ще дуже часто стикатимешся. Отже, тобі треба бути морально готовим до цього. А кінчати життя самогубством через чиєсь хамство… Ти подумай ліпше, я тобі дала це життя, ти зміг завдяки мені побачити цей світ, і раптом ти позбавиш себе цієї можливості тільки через те, що тебе хтось образив… Як це розуміти?
     — А як він тоді пообіцяв мене з ганьбою відсторонити від участі в демонстрації?
     — Собака, що багато гавкає, як правило, мало кусає, — заспокоїла Валентина Дмитрівна. — Коли люди чимось погрожують, це, як правило, розраховано на суто психологічний ефект. Вони просто хочуть інших ось таким чином залякати. Але, як правило, далі слів у них справа не йде. Отже, не звертай на це увагу. 
34 
     У навчально-виробничому комбінаті поступово від теорії переходили до практики. Ось і взуттєвики поступово розпочинали виконувати практичні завдання з пошиття капців.
     — Сьогодні, — сказала Ірина Семенівна, — я вас навчу шити верх текстильних капців. Але спочатку я хочу подивитися, чи всі з вас під халатом мають шкільну форму. Розстебніть, будь ласка, свої халати на пару хвилин та розсуньте їх, аби я переконалися.
     Усі розстебнули та розсунули. 
     — Так, — сказала Ірина Семенівна, — чому це деякі дівчата з сьомої школи не мають шкільної форми.
     — Я думала, що під халатом не буде видно, — почала виправдовуватися одна з дівчат, спійманих на гарячому.
     — Ну, як це так, не буде видно! — гнівно відповіла Ірина Семенівна. — Що я вам казала на першому занятті? Невже до вас це не дійшло?
     Дівчина встала та почервоніла, але нічого відповісти не спромоглася. 
     — Сідай, — сказала Ірина Семенівна. — Це було для всіх для вас останнє попередження. Наступного разу я просто не допускатиму вас до занять. Не дай Боже, з’явиться якась комісія — що я їм скажу? Отже, явка на заняття у шкільній формі є суворо обов’язковою — я це повторюю ще раз!
     Зробивши перекличку та прочитавши мораль щодо недотримання встановленої форми одягу, Ірина Семенівна розпочала пояснювати, як треба зшивати деталі, аби одержати готовий верх капців. 
     — Зараз я вам покажу, — сказала вона, — як усе це треба комплектувати та зшивати. Я сяду зараз за швейну машину, а ви підійдіть ближче до мене та дивіться, як я це робитиму. 
     Після занять Уманський підійшов до своїх однокласників — Ковальова, Мельничука та Семьоркіна, котрі разом із ним теж навчалися на чоботарів.
     — Слухайте, пацани! — крикнув Уманський. — У мене дуже гарна ідея виникла! 
     — Яка ідея? — поцікавився Мельничук.
     — Ходімо до мене додому! — сказав Уманський. — Я касетник свій покажу. 
     — Ходімо, — погодився Мельничук.
     Хлопці вирушили до Уманського. Вийшовши з будівлі навчально-виробничого комбінату, вони пішли вулицею Щорса, а потім крутою вулицею Садовського зі старою, розбитою, ще австрійською, бруківкою вийшли на вулицю Волгоградську — таку ж розбиту та занедбану. 
     Мешкав Уманський майже навпроти дерев’яної Миколаївської церкви, у триповерховому будинку на останньому поверсі, що фактично був мансардою. Крутими сходами хлопці забігли на цю мансарду, після чого Уманський подзвонив у двері. 
     Двері відчинив батько Павла, Абрам Зіновійович.
     — Ой, Павлику, скільки ти друзів з собою привів! — вигукнув Абрам Зіновійович. 
     — Вони прийшли музику послухати, — пояснив Павло. — Заходьте, хлопці, всередину.
     Мельничук, Ковальов та Семьоркін зайшли всередину.
     Трикімнатне помешкання Уманського було, дійсно, справжньою мансардою з похилими зовнішніми стінами. Павло провів усіх до своєї довгої та вузької кімнати з трійчастим вікном, що виходило прямо на «п’яну» церкву Святого Миколи зі скрученими вежами, споруджену румунами напередодні Другої світової війни. 
     На письмовому столі цієї кімнати стояв касетний магнітофоном «Весна», котрий було подаровано Павлові батьками на день народження. Павло його одразу ж увімкнув та поставив касету з записом ансамблю «Примус».
     Одразу ж залунало:
Девочка сегодня в баре, 
Девочке пятнадцать лет.
С нею — дискотечный парень,
На двоих — один билет.
Вот это жизнь,
Живи — не тужи!
Если бы каждый вечер
Такая жизнь.
Папа, дрожи,
Мама, дрожи,
Если бы каждый вечер
Такая жизнь!
     Потім була ще одна композиція у виконанні цієї ж групи — «Резиновый рок», після чого почали лунати пісні у виконанні Віллі Токарєва:
Небоскребы, небоскребы,
А я маленький такой…
     — А чисті касети в тебе є? — поцікавився Ковальов.
     — Нащо тобі чисті касети? — спитав Уманський.
     — Аби записати наші голоси, — відповів Ковальов. — Хіба тобі не цікаво років через десять знову нас усіх почути?
     — Цікаво, — погодився Уманський. — Але навіщо чисті касети? Ця касета ще не до кінця використана.
     Павло перемотав касету до місця, де кінчалися записи, та поставив на режим запису.
     Першим записувати свій голос почав Мельничук:
     — За словами видатного німецького філософа Фрідріха Ніцше, котрий жив у минулому столітті, всі люди поділяються на дві катеґорії — гарні та погані. До першої катеґорії належать Мельничук, Барбарисов, Столяров, Уманський, частково Ковальов. До другої катеґорії належать Миронюк, Яструб, Фрідман, Куцак, Розенберґ та майор Денисенко. 
     Після Мельничука свій голос залишив і Ковальов, повторивши відомий афоризм, котрий досить часто лунав із вуст багатьох лекторів у розпал антиалкогольної пропаґанди:
     — Пияцтво — то є деґрадація особистості… Спочатку пияк стає схожим на паву: він надувається та стовбурчиться; його рухи є плавні та величні. Потім він стає схожим на лева: він хизується своєю фізичною силою та жадає бійки. Після цього пияк стає немов мавпа: він пристає до перехожих та передражнює їх. Насамкінець він перетворюється на свиню та лягає в калюжу.
35 
     Перша чверть наближалася до кінця. Щотижня учні старших класів були задіяні на численних трудових десантах, які відбувалися чи не щодня. А в останню суботу першої чверті учнів примусили прибирати сквер навколо виставкової зали, що колись була православним собором, бо наступного дня на тій території мав відбутися якийсь ярмарок. Отже, впродовж кількох годин після п’ятого уроку школярі повинні були махати віниками, прибираючи цю територію. А оскільки віників у школі на всіх не вистачало, було вирішено, що всі дев’ятикласники мали прийти до школи зі своїми власними віниками.
     Марійка теж принесла свій віник до школи. Тільки-но скінчився останній урок, як одразу ж до того кабінету зайшла Куцачка та виголосила:
     — Після цього уроку ви всі повинні вишикуватися на шкільному подвір’ї!
     Зібравшись на шкільному подвір’ї, дев’ятикласники строєм вирушили на трудовий десант до скверу, що знаходився напроти школи — прямо через дорогу, навколо колишнього кафедрального собору. Колись то був головний православний храм Буковини, проте на початку шістдесятих років його закрили — якраз під час чергової хвилі боротьби з пережитками минулого, коли Хрущов обіцяв у вісімдесятому році показати всім останнього попа. Впродовж майже сімнадцяти років у цьому приміщенні розміщувався склад, а наприкінці сімдесятих років було вирішено організувати там виставковий павільйон. Ось навколо цього колишнього собору учні й повинні були прибирати. 
     Дев’ятикласники прийшли до скверу та одразу ж були розподілені Миронючкою та Куцачкою на бригади — аби вся територія скверу була охоплена широким фронтом робіт. Аби кожен клаптик землі у сквері було прибрано належним чином.
     Робота розпочалася. Одні учні підмітали заасфальтовані алеї, інші вимітали опале листя з газонів. Без роботи не лишився ніхто.
     Марійка, працюючи мітлою та вимітаючи сміття з газонів, відчула, як її охопило якесь незвичне відчуття. Вона відчула якусь потужну ауру, адже поруч була хоч і колишня, але, все ж таки, церква. Марійка не могла словами висловити це незвичне відчуття, проте вона відчувала якийсь досить потужний енергетичний потік. Важко сказати, що то була за енергія — позитивна, чи неґативна, — проте вона була дуже потужна. Цей енергетичний потік дуже сильно впливав на Марійчин настрій.
     Близько п’ятої години робота скінчилася. Дев’ятикласники повернулися на шкільне подвір’я, аби здати той інвентар, який вони позичали в завгоспа. І раптом Бабрарисов помітив, як на сміттєзвалище було викинуто так звані урочисті обіцянки, котрі всі третьокласники готували перед вступом до лав піонерської організації. Ці обіцянки мали бути написані на стандартних аркушах білого паперу та оформлені за піонерською тематикою. Кожен третьокласник, майбутній піонер, мав власноруч написати: «Я, Іваненко Іван, вступаючи до лав Всесоюзної піонерської організації імені В.І.Леніна, перед лицем своїх товаришів урочисто обіцяю палко любити свою Батьківщину; жити, вчитися та боротися як заповідав великий Ленін, як вчить Комуністична партія; завжди виконувати закони піонерів Радянського Союзу». А потім — вже під час урочистої церемонії прийому до піонерів — третьокласники хором повторювали текст цієї обіцянки. 
     — Цим папірцям п’ять років! — вигукнув Барбарисов.
     — Пам’ятаємо, як ми їх усі писали, — погодився Мельничук. — Були такі часи!
     Рівно о сімнадцятій годині Марійка вирушила додому. Її емоційний фон усе ще лишався під впливом тієї аури, яку вона відчула у сквері навколо колишнього собору. Марійка була не в змозі збагнути, що то були за відчуття. Вона не могла зрозуміти, чи були ті відчуття неґативними, чи позитивними. Проте Марійка щось таке, все ж таки, відчувала, і той емоційний фон був дуже потужним. Його неможливо було чимось приглушити. 
     Прийшовши додому, Марійка побачила на тумбочці в передпокої відкритий конверт, підписаний до болю знайомим почерком. Вона одразу ж впізнала почерк Максима. У графі «Адреса відправника» замість зворотної адреси стояв номер польової пошти. 
     — Марійко! — виголосила Оксана Романівна тривожним тоном. — Сталася справжня біда! Нашого Максима направили служити до Афганістану! Я як мати це відчуваю: нічим хорошим це не скінчиться!
     — Мамо! — крикнула Марійка. — Не засмічуй собі голову різними поганими думками! Усе буде гаразд!
     — Ну як це, не засмічувати? — відповіла Оксана Романівна. — Адже він там загине!
     — Він благополучно повернеться звідти! — заспокоїла Марійка свою матір оптимістичним тоном. — Якщо ти його, звичайно, живцем не ховатимеш! Я обіцяю тобі, він повернеться! 
     — Йой, Марійко, чує моє материнське серце, він-таки не повернеться! І що він тільки робитиме на тій війні!
     — Те ж саме, що й інші, — більш стриманим тоном відповіла Марійка. 
     Вона взяла лист від брата та почала його уважно читати. Зайшовши до дитячої кімнати, Марійка переодяглася, а потім відкрила свій щоденник та зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні субота, 2 листопада 1985 року. Сьогодні ми отримали листа від Максима. Його-таки направили до Афганістану. Ох, бідний Максим! Як він там воюватиме? І нащо наші хлопці воюють в Афганістані? Що вони там роблять? Що наша армія там забула? Жах якийсь! А сьогодні ми прибирали територію навколо колишнього кафедрального собору. Після цього прибирання в мене якесь не дуже приємне відчуття — ніби на мене вплинула якась таємнича енергія. Цього року — на відміну від минулого — жовтень видався надзвичайно холодним та сирим. А сьогодні вже відчувалися приморозки. Натомість минулого року в цей час було ще по-літньому тепло».
36 
     Наступного недільного ранку всі учні старших класів були зобов’язані з’явитися до школи знову, аби «зображувати масовку» на книжковому ярмарку, який було організовано якраз у тому ж самому сквері, який дев’ятикласники прибирали за день до того. 
     Близько дев’ятої години ранку учні почали поступово збиратися на шкільному подвір’ї. У цей час у сквері вже почала гучно грати музика — різноманітні революційні мелодії на кшталт «Наш паровоз, вперед лети!». 
     Усі раптом помітили те, що Марійка з’явилася на шкільне подвір’я, перебуваючи у глибоко депресивному стані. 
     — Що сталося з тобою, Марійко? — поцікавилася Надя Романенко, яка завжди — ще з молодших класів — була найкращою подругою Марійки, отже, вона була в курсі всіх подій, що відбувалися в житті її однокласниці. 
     — Я вчора отримала листа від Максима, — пригніченим голосом відповіла Марійка.
     — Хіба йому так важко служити? — здивовано спитала Надя.
     — Якби то було саме так! — вигукнула Марійка. — Але ж він потрапив до Афганістану! 
     — Зараз багато наших хлопців служать в Афганістані, — заспокоїла Надя свою подругу. — Хіба там із кожним із тих хлопців повинно щось статися? 
     — Але ж вони там гинуть! — вигукнула Марійка. — Адже там іде справжня війна!
     — Якщо твоєму братові на роду написано повернутися з тієї війни живим, — пояснила Надя, — він обов’язково має повернутися звідти живим.
     — Йой, Надю! — виголосила Марійка. — Ти навіть собі не уявляєш, як мені в це хочеться вірити! Якби то воно було так!
     — Буде так! — оптимістичним тоном заспокоїла Надя. — Ти ще згадаєш мої слова!
     Поруч стояв Ковальов і все це чув. Він одразу ж почав думати про те, як і його через чотири роки призвуть до армії і теж направлять до Афганістану, і як він загине у найпершому бої. 
     Рівно о дев’ятій годині ранку всі учні старших класів у супроводі класних керівників, які тримали у своїх руках «талмуди», в яких вони відмічали всіх учнів, що поступово сходилися на шкільному подвір’ї, вирушили до скверу навколо колишнього кафедрального собору, аби зробити той книжковий ярмарок іще більш масовим дійством — за участю якомога більшої кількості відвідувачів. 
     А Ковальов ішов та все думав, як його запросто можуть відправити до Афганістану, і нічого його більше вже не врятує. Йому здавалося, що він вже був приречений.
     На книжковому ярмарку всі учні повинні були в добровільно-примусовому порядку придбати лотерейні квитки і — якщо, зрозуміло, їм пощастить, — отримати на цю суму грошей якусь книжку. Проте, частіше за все, на цих лотерейних квитках стояло «Без виграшу».
     Ковальов теж придбав собі такий лотерейний квиток. Відкривши його, Антін побачив усередині напис «30 копійок». А сам лотерейний квиток коштував усі п’ятдесят копійок. 
     Антін подивився на асортимент книжок. Нічого цікавого він там не знайшов. Тому він вирішив придбати однотомник Достоєвського за два рублі, доплативши при цьому один рубль сімдесят копійок.
     Іще трохи поблукавши сквером та переконавшись у тому, що за присутністю учнів ніхто на тому ярмарку більше не слідкував, Антін швиденько втік додому — аби ще встигнути подивитися «Ранкову пошту». 
     Коли Антін повернувся додому, «Ранкова пошта» вже закінчувалася. 
     — Валю, ти знаєш, — звернувся Антін до Валентини Дмитрівни так, неначе вона була йому не матір’ю, а якоюсь подружкою, — у мене таке відчуття, що я ніколи не зможу потрапити за кордон! А якщо кудись і потраплю, то, хіба що, до Афганістану.
     — Чому ти так гадаєш? — запитала Валентина Дмитрівна.
     — Бо в однієї дівчинки з паралельного класу брата вже відправили до Афганістану.
     — Якщо його відправили, — сказала Валентина Дмитрівна, — то це зовсім не означає, що й тебе також відправлять.
     — Не знаю, — зізнався Антін, — але в мене таке відчуття, що мене туди також відправлять. 
     — Тебе призвуть не раніше, ніж через три роки, — заспокоїла Валентина Дмитрівна. — Хіба за цей час нічого не може змінитися? 
     — Я вважаю, що наступного літа ми обов’язково повинні піти до бюра подорожей та екскурсій, аби придбати путівки до Прибалтики. Ось бачиш, скільки оголошень розміщується в місцевих ґазетах із пропозицією від бюра подорожей! І там завжди є пропозиції щодо Прибалтики! 
     Антін узяв свіже число ґазети «Радянська Буковина» та відкрив його на останній сторінці.
     — Ось бачиш, — сказав він, — знову Чернівецьке обласне бюро подорожей та екскурсій пропонує подорожі за наступними маршрутами… Ось, наприклад, «Каунас — Рига», чи «Таллінн — Тарту — Кохтла-Ярве». Завжди щось можна знайти!
     — А чому ти раптом заговорив про Прибалтику? — здивовано спитала Валентина Дмитрівна. 
     — Мені вже так Чернівці набридли! — поскаржився Антін. — Мені так вже набридло сидіти на одному місці! Неначе сиджу під домашнім арештом! До того ж, цього літа я нікуди не їздив!
     — Але ж цього літа в тебе був гайморит, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Ось ти нікуди й не їздив.
     — Ти вигадала собі той гайморит! — різко заявив Антін. — Ніякого гаймориту в мене не було! У цьому зізнався навіть лікар, що мене лікував.
     — Ну та й добре, що в тебе не виявилося нічого серйозного, — заспокоїла Валентина Дмитрівна. — Але ж хто знав, що буде саме так?
     — Тим більш, наступного літа нам обов’язково треба поїхати до Прибалтики, — заявив Антін. — Хоча б заради того, аби відшкодувати за той моральний збиток, що було мені завдано цього літа. 
     — Але чому ти кажеш, буцімто ти сидиш під домашнім арештом? — здивувалася Валентина Дмитрівна. — У Чернівцях зараз так багато з’явилося нових районів! Поїдь куди завгодно в райони новобудов — і тобі там, дійсно, здаватиметься, неначе ти знаходишся в якомусь чужому місті. До того ж, зараз у нас угорці споруджують новий готель біля парку «Жовтневий», а німці споруджують на Проспекті будинок побуту та ще щось. Навіть кубинці в нас щось будуватимуть. Ну чим тобі не зміна оточення?
     — Тобі, Валю, все одно, цього ніколи не зрозуміти! — виголосив Антін. — Мені треба змінити оточення радикально — так, аби це було якомога далі та якомога довше!
37 
     Наступний день був останнім днем першої чверті. Наталя Михайлівна вимагала на свій урок російської літератури конспекти якоїсь роботи Леніна щодо літератури. Перед уроком Ковальов зайшов до неї.
     — Вибачте, Наталю Михайлівно, — звернувся Антін, — але мій зошит забрав Йосип Сергійович через те, що мій конспект взяла переписувати Ліда Зельдіна. А коли я попросив віддати той зошит, він пообіцяв це зробити лише через два роки, тобто на випускному вечорі.
     Наталя Михайлівна одразу ж пішла до підсобного приміщення кабінету фізики, де за своїм робочим столом сидів Йосип Сергійович. 
     — Йосипе Сергійовичу, — звернулася Наталя Михайлівна до свого колеґи, — що за зошит Антона Ковальова Ви тримаєте?
     — Зельдіна переписувала на моєму уроці якийсь твір Ковальова, — зізнався Йосип Сергійович. — Я ці два зошити вилучив, адже, все одно, в Антона також була б «двійка», бо в нього та в його однокласниці були б абсолютно тотожні твори.
     — То не твір, — пояснив Ковальов. — То був конспект. 
     — Так, — підтвердила Наталя Михайлівна, — То я завдала законспектувати одну працю Леніна. 
     — Ну, — сказав Йосип Сергійович, — якщо це, дійсно, так, то тоді я повертаю цей зошит. Взагалі, я тобі за цю чверть поклав тверду «четвірку», бо ти є хлопець дуже старанний. Я переконався в тому, що ти далеко не такий, яким я тебе сприймав на іспиті. Отже, бери назад свій зошит та будь наперед хитрішим. Людям так просто не можна довіряти — навіть якщо це твій найближчий друг. І не давай, аби на тобі їздили. Ось і в цьому випадку: ти законспектував, а твоя однокласниця просто тебе використала. Адже ти ходив до бібліотеки, а вона не ходила. Ти читав цю працю Леніна, аби вибрати необхідні цитати, а вона не читала. Вона вирішила прийти на все готове.
     Наступним уроком після російської літератури був урок географії (а у дев’ятому класі вивчалася економічна географія зарубіжних країн), на котрому вчителька географії Людмила Павлівна Тімм розповідала про Північну Корею. 
     — Північна Корея, — сказала Людмила Павлівна, — то є дуже високоорганізована країна. Деякі мої знайомі були там. Вони після цього розповідали, що там люди працюють дуже організовано та навіть відпочивають організовано. А після основної роботи всі зобов’язані працювати безкоштовно на благо своєї соціалістичної Батьківщини. До речі, ви знаєте, що у Пхеньяні проходитиме наступний фестиваль молоді та студентів у тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятому році?
     — Мене якраз тоді призвуть до армії, — мовчки подумав Ковальов. — І, напевно, одразу направлять до Афганістану.
     Ось так і скінчилася перша чверть. 
     У перший день осінніх канікул усі учні дев’ятих та десятих класів мали піти до планетарію. Знову біля входу до планетарію класні керівники стояли з «талмудами» та відмічали явку учнів. Шостого листопада, на щастя, нічого не було. А сьомого листопада всі зобов’язані були з’явитися на демонстрацію. 
     Хлопці з дев’ятих та десятих класів мали крокувати двома шеренгами попереду колони своєї школи та нести прапори всіх п’ятнадцяти союзних республік. Відповідав за ці дві шеренги сам військовий керівник. Він до такої міри вимуштрував хлопців, що вони повинні були карбувати крок саме так, як вони це робили на уроках початкової військової підготовки. 
     — Справа ваша є дуже відповідальною, — не переставав повторювати Віталій Андрійович. — Хто себе поводитиме не так, як слід, із тим потім розбиратимуться у відомій установі на вулиці Шевченка.
     Усі знали, що за відому установу Віталій Андрійович мав на увазі — обласне управління КДБ. 
     — Адже ваш приятель Ігор Голбан вже перебуває там на обліку за те, що він придбав кросівки у польських туристів. Отже, не виключено, що хтось із вас там теж стоятиме на обліку за зрив такої відповідальної політичної кампанії з підтримки політики Партії!
     Демонстрація, на щастя, обійшлася без ексцесів. 
     Але, хто б там щось не казав про політичне забарвлення даного свята, але, все ж таки, приємно було для багатьох повернутися холодним листопадовим днем із демонстрації додому та, увімкнувши телевізор, дивлячись святкові програми, поглинати святкові страви на кшталт салату «Олів’є», чи торту «Наполеон». Про ідеологічний підтекст цього дійства ніхто тоді не замислювався. Усіма рушив суто умовний рефлекс: якщо це свято, то його обов’язково треба святкувати. Не має значення, чи то сьоме листопада, чи перше травня — треба обов’язково готувати святкові салати, розчиняючи їх у надмірній кількості міцних і не дуже міцних напоїв. Такою вже була радянська традиція, що не мала нічого спільного з ідеологією. То було просто елементарне бажання випити та закусити.
     Сьомого листопада Федорчуки лишалися вдома. А ось наступного дня, тобто восьмого числа, вони всією сім’єю вирушили в гості. Запросив їх один якийсь колеґа Степана Вікторовича, котрий мешкав на вулиці Червоноармійській майже напроти онкологічної лікарні, у трикімнатному помешканні, розташованому в одній із п’ятиповерхівок, котрі прийнято було звати «чешками» через те, що їх споруджували за чеськими проектами, від котрих радянські будівельники залишили тільки розташування приміщень, тобто лише будівельну субстанцію. Усе внутрішнє устаткування, усе зовнішнє оздоблення було радянським. 
     Вранці Марійка відсипалася після вчорашньої демонстрації. А о п’ятнадцятій годині вся сім’я Федорчуків вирушила у гості.
     Пройшовши через під’їзд сусіднього будинку, вони піднялися спочатку провулком Калініна, а потім — вулицями Саксаганського та Челюскінців до вулиці Кобилянської, після чого вони попрямували до зупинки п’ятого тролейбуса. Ледве протиснувшись у переповнений тролейбус, Степан Вікторович, Оксана Романівна, Марійка та Богдан доїхали до зупинки «Онколікарня». Ледь знайшовши потрібний під’їзд у лабіринті однакових типових будівель, сім’я Федорчуків увійшла всередину та піднялася темними, брудними та розбитими сходами на останній, п’ятий поверх, після чого Степан Вікторович подзвонив у двері. 
     — А, це ти, Степане, зі своїм сімейством! — вигукнув господар помешкання на ім’я Петро Миколайович — чоловік років сорока п’яти, чимось схожий на Раймонда Паулса. — Я дуже радий бачити тебе разом із твоєю родиною! Проходьте всі всередину.
     — Привіт, Петре! — відповів Степан Вікторович. — Так, це я — разом з Оксаною та моїми дітьми — Марійкою та Богданчиком.
     — Привіт! — вигукнула Оксана Романівна, ніби Петро Миколайович був її найближчим другом… Хоча, чому «ніби»?
     — Добрий день, Петре Миколайовичу! — привіталася Марійка.
     — Як ти подорослішала, Марійко! — із захопленням вигукнув Петро Миколайович. — Ти в якому зараз класі?
     — У дев’ятому, — відповіла Марійка. 
     — О, так ти вже через півтора роки закінчиш школу! — не без здивування висловився Петро Миколайович. — Здавалося б, іще тільки вчора твій тато приводив тебе зовсім маленьку до нашої кафедри. І вже ти у дев’ятому класі! Як час швидко летить! Ти, мабуть, підеш за батьком…
     — Що Ви маєте на увазі? — попросила уточнити Марійка.
     — Ну, до матфаку? — уточнив Петро Миколайович. 
     — Ні, — сказала Марійка. — Мене історія більше приваблює.
     — Тобі п’ятнадцять років, чи вже шістнадцять? 
     — Поки що п’ятнадцять, — сказала Марійка.
     — Усе одно, ти така доросла! І вже свою маму випередила зростом!
     — А що тут такого дивного? — підкреслила Марійка. — Така зараз пішла ґенерація акселератів. А наші діти будуть іще вищими!
     — Маєш рацію, — погодився Петро Миколайович. 
     До передпокою вийшли елеґантна блондинка років тридцяти семи Кароліна Львівна, у довгій рожевій сукні та лакових бальних черевиках, а також хлопець років сімнадцяти, одягнений у чорні випрасувані штани з ідеальними стрілками та в білу сорочку з чорною краваткою. Його звали Олексієм. Вони також привіталися з гостями, після чого всі пройшли до вітальні, де вже стояв по-святковому накритий стіл. 
     — Кароліна — це колишня студентка Петра, — прошепотів Степан Вікторович на вухо своїй дружині.
     — Я теж мріяла вийти заміж за якогось професора, коли була студенткою, — зізналася вголос Оксана Романівна. 
     — А вийшла за аспіранта! — іронічно відповів Степан Вікторович. 
     — Але ж я не була винна в тому, що той аспірант сам мені запропонував руку й серце! — неначе з докором відповіла Оксана Романівна.
     А Марійку одразу ж зацікавив хлопець.
     — Олексій, — представився Марійці юнак, простягаючи їй руку.
     — Марійка, — відповіла йому Марійка, простягнувши свою руку у відповідь. — Мені дуже приємно з тобою познайомитися!
     — Мені — теж, — відповів Олексій. — А де ти навчаєшся?
     — Я у дев’ятому класі, — відповіла Марійка. — А ти де?
     — А я — на першому курсі медичного інституту, — сказав Олексій. 
     — А як тобі навчання в інституті? — поцікавилася Марійка.
     — Дуже важко, але дуже цікаво, — відповів Олексій. — Звичайно, доводиться сидіти ночами. До того ж, ми чи не щодня ходимо до анатомки. Там ми небіжчиків ріжемо. 
     Марійку почало нудити. Олексій, побачивши це, одразу ж припинив свою розповідь про анатомку. 
     — Ти б, напевно, не змогла навчатися в медичному інституті…
     — Ні, — погодилася Марійка. — Мені від одного тільки вигляду крові стає погано. 
     — А мені медицина дуже подобається! — з гордістю заявив Олексій. 
     — А яка галузь? — поцікавилася Марійка.
     — Я не хочу тебе ображати та псувати тобі апетит, — зізнався Олексій, — але мені подобається судова медицина. Тобто, я хотів би стати судово-медичним експертом.
     — Копирсатися в небіжчиках? — із презирством спитала Марійка.
     — Але хтось повинен встановлювати причини смерті, — пояснив Олексій. — У нас у п’ятому класі при цілком загадкових обставинах трагічно загинула одна дівчинка. Її загадкова загибель стала для мене настільки великим потрясінням, що я твердо вирішив: я обов’язково повинен сам навчитися встановлювати причину смерті будь-кого. Тому я ще з сьомого класу почав захоплюватися судовою медициною та криміналістикою. Моїми найулюбленішими предметами завжди були біологія та хімія. 
     — А мене до природничих наук зовсім не тягне, — сказала Марійка. — Я, напевно, піду до історичного факультету. Мене щось не вельми цікавлять природничі науки. 
     Через кілька хвилин усі сіли за святковий стіл. 
     — Ось що мене тішить зараз, — сказав Петро Миколайович, — це те, що в нас, нарешті, генеральним секретарем стала молода та енергійна людина. 
     — Мені теж Горбачов подобається набагато більше, ніж усі попередні наші керівники, — погодився Степан Вікторович. 
     — Ви тільки подивіться, — продовжив Петро Миколайович, — він просто горою за свою країну! Як він енергійно виступає, як завзято відстоює честь нашої країни!
     — Так, — підтвердив Степан Вікторович. — Цим він відрізняється і від Хрущова, і від Брежнєва, і від Черненка, і навіть від Андропова… А чого варті його виходи в народ, коли він просто на міських вулицях напряму спілкується з людьми? Такого жоден радянський керівник не робив!
     — Цілком погоджуюся! — сказав Петро Миколайович. — Він далеко піде!
     — До речі, — продовжив Степан Вікторович, — я десь чув, що він планує вже навіть з американським президентом зустрітися сам на сам. Такого жоден радянський керівник не робив. Хіба що Сталін на трьох конференціях.
     — А чому це ніхто не робив? — висловив свою незгоду Петро Миколайович. — Брежнєв так само прагнув зустрітися з Рейґаном у Швейцарії, або у Фінляндії.
     — Хотів, але не зустрівся, — сказав Степан Вікторович. 
     — Смерть завадила, — відповів Петро Миколайович. 
     — Він вісімнадцять років перебував на посту генерального секретаря, — заявив Степан Вікторович. — І що з цього? З ким він зустрічався?
     — Із Ніксоном, — навів приклад господар. 
     — І що з цього? — запитав Степан Вікторович. — Ця зустріч відбулася майже через десять років після того, як Брежнєв став генсеком. А що він робив усі ті десять років? А Горбачов іще не встиг стати генсеком, як одразу ж висловив своє бажання зустрітися з американським президентом сам на сам.
     — Давно пора! — висловив свою згоду Петро Миколайович. — Бо ця гонка озброєнь уже всім набридла. Мені ще кілька років тому постійно снилося, як я виходжу на балкон Мармурової зали в резиденції та бачу, як над Чернівцями підіймається ядерний гриб. І я постійно прокидався від цього страхіття та все міркував, невже воно так і насправді має бути. Якщо ця зустріч, дійсно, відбудеться, то нехай вони хоч про щось домовляться… 
     — Будемо сподіватися, — висловив свою надію Степан Вікторович, — що цього ніколи не буде. 
     — Дай Бог, — відповів Петро Миколайович. — До речі, звідки в тебе така інформація про можливу зустріч? Про це ще нічого ніхто не говорив.
     — Це поки що на рівні чуток, — зізнався Степан Вікторович. — Але, як кажуть, немає диму без вогню. 
     Поки дорослі балакали про політику, Марійка та Олексій розповідали один одному про своє навчання, хобі та, взагалі, про своє життя. Плювати їм було на політику. Марійці Олексій дуже імпонував — незважаючи на його бажання стати судмедекспертом, він Марійку ніби чимось притягував до себе. Марійка поступово почала розуміти, що Олексій якраз і є тим хлопцем, який їй найбільш до вподоби. Стосунки з Василем — то був лише легкий флірт, а ось із Олексієм — то вже справа цілком серйозна. То вже справжня любов. 
     Після тривалих розмов усі почали дивитися телевізор — спочатку політичну драму «На Гранатових островах» за п’єсою Генріха Боровика, а потім — святкову концертну програму «Ширше коло», котру чомусь раптово перейменували на «Ласкаво просимо». Серед ведучих був іще зовсім юний Філіп Кіркоров, котрого чомусь усі спочатку приймали за Сергія Захарова. А ще всім сподобалася пісня «Цепочка» у виконанні групи «Земляни».
     Близько двадцять другої години Федорчуки повернулися додому. Марійка, зачарована своїм новим знайомим, одразу ж відкрила свій заповітний щоденний та зробила в ньому новий запис:
     «Сьогодні п’ятниця, 8 листопада 1985 року. Другий день свята Великої Жовтневої Соціалістичної Революції та четвертий день осінніх канікул. Ой, з яким хлопцем я сьогодні познайомилася! Звати його Олексій, він навчається на першому курсі медичного інституту, прагне бути судмедекспертом. І коли вже я, нарешті, закінчу цю школу, адже вона мені так вже набридла! Але треба терпіти ще півтора роки». 
38 
     Осінні канікули промайнули дуже швидко. Настала друга чверть. І вже з самого початку нової чверті розпочала підготовку до політичного вечора, котрий планувалося провести не у стінах рідної школи, а в обласному Палаці піонерів та школярів. До того ж, то мав бути не просто політичний вечір, а змагання між командами першої та другої шкіл. Захід був, таким чином, дуже й дуже відповідальним, адже він мав продемонструвати політичну зрілість та ідейне загартування учнів цих двох шкіл. 
     Віру Павлівну, як учительку історії та суспільствознавства, було призначено відповідальною за підготовку цього дійства та організацію цього вечора з боку другої школи. 
     А сам вечір було організовано не ким-небудь, а міськкомом комсомолу як змагання між першою та другою школами. У команді другої школи 9-А клас було залучено чи не в повному складі. Задіяні були й найактивніші дівчата та хлопці з 9-Б та з єдиного десятого класу. Капітаном команди було висунуто Василя Міщенка. А інакше й бути не могло: оскільки Міщенко був найсильнішим у фізиці учнем, він автоматично вважався найкращим учнем в усіх відносинах, а тому всюди він висувався вперед. 
     — Це буде дуже відповідальний вечір, — заявила Куцачка на першому уроці історії у другій чверті, — адже цей захід демонструватиме вашу політичну зрілість. Тому сценарій цього вечора треба написати такий, аби він гідно представляв нашу школу на тому змаганні. А це — надзвичайно відповідальна справа. Тому я цей сценарій доручаю написати найкращим учням школи, після чого його має бути затверджено на засіданні комсомольського бюро. 
     — А коли відбудеться той вечір? — хтось поцікавився у класі.
     — Двадцять другого листопада, — відповіла Віра Павлівна, — о сімнадцятій годині у приміщенні Палацу піонерів. Явка всіх учнів є суворо обов’язковою. Усім, хто не задіяний у команді, слід бути одягненими у парадну шкільну форму: хлопчики повинні бути в білих сорочках, а дівчатка — в білих фартушках. А у команди теж повинна бути єдина форма. Наша команда, звичайно, відстоюватиме честь нашої школи, але це зовсім не означає, що всі інші лишатимуться осторонь. Там буде конкурс уболівальників, а саме: треба буде проспівати по одному куплету якоїсь політичної пісні, причому наші суперники теж будуть із солідним баґажем. Тому ми повинні розучити якомога більше комсомольських та просто політичних пісень. 
     Зустріч Горбачова з Рейґаном, насправді, відбулася — дев’ятнадцятого листопада в Женеві. Правда, ні до чого ця зустріч так і не призвела, проте то був лише перший крок. Так би мовити, перший цвях для домовини, у якій незабаром майже на два десятиліття буде поховано Холодну війну. Але все це було ще попереду. Поки ще йшов лише листопад вісімдесят п’ятого року.
     А у п’ятницю, двадцять другого листопада, відбувся отой вечір. 
     З навчально-виробничого комбінату всіх учнів другої школи заздалегідь відпустили раніше, аби вони мали змогу підготуватися до такого відповідального заходу. 
     Марійка, яка також була членом команди другої школи, повернулася додому з навчально-виробничого комбінату ще о дванадцятій годині. Пообідавши, вона одяглася в заздалегідь приготовану уніформу, котру вона отримала за тиждень до того. У хлопців ця уніформа складалася з червоного светру, білої сорочки та чорних штанів, а у дівчат — із такого самого червоного светру, білої блузки, чорної спідниці та білих гольфів. А потім вона пішла до перукарні зробити собі зачіску з завивкою. Це була її перша спроба зробити завивку, адже раніше вона або заплітала косу, або просто розпускала волосся. 
     О пів на п’яту Марійка вже була у Палаці піонерів. Коли вся команда зібралася, Куцачка в останній раз провела репетицію привітання. Тепер Марійці треба було зняти чоботи та перевзутися в чорні мешти з білими гольфами. Марійка почала гадати, чи треба було їй знімати колготки, чи надягати гольфи прямо на колготки, адже вони були, все ж таки, тілесного кольору. Про це вона спитала Надю Романенко, котра була комсоргом класу. 
     — У тебе колготки не є прозорі, — відзначила Надя, — тому їх краще зняти, а після вечора знову їх надягнеш. 
     Марійка так і зробила: зняла колготки — як, до речі, це зробили й інші дівчата. А потім надягла білі гольфи та взулася в чорні мешти. Спідниця від уніформи була не такою вже й короткою — навіть нижче колін. Отже, її голі коліна лише трохи виглядали з вузенького проміжку між спідницею та гольфами, проте, все одно, у непрозорих колготках Марійчині ніжки виглядали б украй неестетично. А без колготок — так приємно було подивитися.
     Розпочався політичний вечір із привітання з боку обох команд. 
     — Вас усіх вітає збірна команда другої школи, — розпочав свою вітальну промову Міщенко, одягнений — як і всі інші члени команди — у червоний светр. — Подивіться-но тільки на наших дівчат! Вони є прикрасою наших трудових десантів, комсомольських зборів… та дискотек…
     — Так, — оголосила Марійка, — наш капітан має рацію. — Ми дуже полюбляємо виступати на комсомольських зборах та на політичних диспутах. Але ми також любимо танцювати та розважатися. 
     — Ось і сьогодні ми прийшли сюди, — продовжила Зоя Крамер, — аби позмагатися у чесному поєдинку з нашими суперниками з першої школи та показати свій рівень політичної підготовки. Іншими словами, показати, на що ми здатні. 
     Привітання обох команд пройшло досить вдало. Всі аплодували. Журі, що переважно складалося з комсомольських працівників та методистів Палацу піонерів, гідно оцінило те, що у команди другої школи була єдина форма.
     Головою журі був Володимир Михайлович Бондар, директор Палацу піонерів та школярів. Серед членів журі був також і Георгій Станіславович, котрий керував свого часу ансамблем «Романтика». Він одразу ж впізнав усіх колишніх учасників того ансамблю, проте зайвих питань він їм не ставив, чому ці хлопці та дівчата більше не збиралися на репетиції, адже про трагічну загибель Сашка Грибуліна йому було відомо. 
     Другим номером було домашнє завдання. Треба було підготувати міні-спектакль на тему «Два світи — два способи життя». 
     Коли надійшла черга другій школі показати свій міні-спектакль, до зали вийшла Олена Бенюх у темно-синьому жакеті та у синій пілотці, зображуючи стюардесу якоїсь авіакомпанії. 
     — Вельмишановні леді та джентльмени! — звернулася вона до присутніх, — Наш літак авіакомпанії Pan-American здійснив посадку в аеропорту імені Джона Кеннеді. 
     Одразу ж у салон прорвався Василь Бережан у чорній шкіряній куртці та з бутафорським автоматом у руках, почавши зображувати терориста, що захопив літак із ні в чому не винними пасажирами.
     — Усім лежати! — скомандував він. — Беремо курс на Гондурас.
     Одразу ж позаду виросли двоє «поліцейських», чи, скоріше, «співробітників ФБР», які одразу ж схопили того «терориста», після чого того «терориста» оточили репортери, які почали ставити йому стандартні запитання, нащо він це зробив.
     — Аби прославитися, — цинічно відповів «терорист» Бережан. 
     Він іще щось хотів сказати, але «поліцейські» одразу ж скрутили йому руки, заткнули рота, після чого одразу ж кудись увели. 
     Щось подібне підготували й суперники з першої школи.
     Далі був конкурс капітанів команд. Оператор за допомогою дзеркального кодоскопа, котрий був здатен демонструвати на екрані зображення не на прозорих фоліях, а на звичайному непрозорому папері, показував різні документи та світлини, а капітани команд повинні були відгадати, що то за документ такий, або кого зображено на світлині. 
     Першим почали питати Міщенка. Оператор кодоскопа показав йому портрет якогось кучерявого чоловіка в білому військовому мундирі, чимось схожого на Козьму Пруткова. 
     — Хто це? — запитала ведуча політичного вечора.
     — Це Моаммар Каддафі, — відповів Міщенко. — Він є лідером лівійської революції. 
     — Цілком вірно, — підтвердила ведуча. 
     Далі Міщенкові оператор показав через кодоскоп номер ґазети «Правда» за дев’яте листопада, в якому було опубліковано проект основних напрямів економічного та соціального розвитку СРСР. Міщенко й цей документ назвав абсолютно вірно. 
     Після конкурсу капітанів було оголошено конкурс політичної карикатури. Від другої школи карикатуру мала намалювати Надя Романенко, адже вона закінчила художню школу. Першу школу теж представляла якась дівчинка. Поки дівчата готувалися, було оголошено конкурс політичної пісні. Звичайно ж, після трагічної загибелі Сашка Грибуліна ні про яке відродження ансамблю «Романтика» не могло бути й мови. Проте Зоя, Олена, Марійка, Павло та Василь, усе-таки, зібралися разом з акустичними ґітарами та проспівали:
Эта песня, дружище, твоя и моя, 
Нам ее прошумели родные края. 
Никого не боясь, ничего не боясь, 
Разливается песня твоя и моя.
     Дівочий ансамбль із першої школи проспівав іншу не менш відому пісню — «День без выстрела на земле». Після того, як дівчата та хлопці проспівали політичні пісні, було викликано дівчат, що малювали політичні карикатури. Надя намалювала карикатуру за власною темою. Присвячена ця карикатура була зустрічі радянського та американського лідерів у Женеві. На цій карикатурі було зображено двох туристів, що йдуть по дорозі до Женеви, — радянського та американського. Радянський турист тримає в руках величезні валізи, а американець іде з абсолютно порожніми руками. 
     — Моя карикатура, — прокоментувала Надя, — означає наступне. Турист у червоному костюмі з написом «СРСР» та з двома величезними валізами символізує радянського лідера, котрий їхав до Женеви з цілою купою ідей та питань, котрі він збирався обговорити з американським президентом. А турист у синьому костюмі з написом «USA» та взагалі без баґажу — це американський лідер, котрий їхав до Женеви лише для того, аби просто познайомитися зі своїм радянським колеґою. 
     Дівчина з першої школи просто перемалювала карикатуру з часопису «Крокодил». На ній було зображено американського ґенерала, котрий тримав парасольку над ракетою. 
     — Так я розумію американський вираз «Ядерна парасолька», — пояснила дівчина, демонструючи свою роботу. 
     Надя отримала більш високий бал за алегоричний зміст, а дівчина з першої школи — вищий бал за більш професійну техніку виконання. 
     — А тепер, — оголосила ведуча конкурсу, — поки журі підраховуватиме бали, перед вами виступлять хлопці та дівчата з театрального гуртка Палацу піонерів. Незважаючи на свій юний вік, їх можна вже цілком упевнено назвати справжніми акторами.
     Підлітки з драматичного гуртка розіграли сцену з якоїсь п’єси про американську школу, про американських підлітків, про расову дискримінацію та про те, як в Америці всюди «б’ють ніґґерів». 
     Нарешті, політичний вечір підійшов до кінця. 
     — А тепер, — оголосила ведуча, — журі оголошує підсумки всіх конкурсів та виводить загальні оцінки. Загальна оцінка у команди з першої школи дорівнює сорок шість балів, у другої школи — теж сорок шість балів. Перемогла дружба. 
     Заграла гучна музика. Усі почали підійматися зі своїх місць та розходитися. 
     Марійка — разом з іншими членами команди другої школи — пішла до однієї з кімнат Палацу піонерів, де конкурсанти залишили свої речі. Їй усі ці приміщення — так само, як і іншим колишнім учасникам ансамблю «Романтика» — були до болю знайомі. Адже вони саме в цих приміщеннях проводили репетиції цього незабутнього ансамблю, котрий розпався внаслідок трагічної загибелі Сашка. Хто знає, може, якби Сашко не загинув, їхній ВІА існував би й надалі. І, може, вони б на цьому політичному вечорі виступили б із кількома новими піснями. Але це вже було в минулому, адже без Сашка ні про яке подальше існування творчого колективу не могло бути й мови.
     Марійка почала переодягатися. Вона дістала з-під столу свої чоботи, а з ними разом витягла торбу з вуличними колготками. Раптом їй щось не захотілося надягати зайвого разу ніяких колготок, адже надворі була ще плюсова температура. Хоча це була вже друга половина листопада, ще було зовсім не холодно — близько десяти градусів вище нуля. Заховавши колготки назад у торбу, Марійка зняла чорні мешти та надягла зимові чоботи прямо на білі гольфи. Усе одно, ніхто не міг під її довгим велюровим пальтом нижче колін розглянути, чи є в неї колготки під чоботами, чи нема.
     Одягнувшись та взувшись, Марійка вийшла надвір. 
     Надворі стояв приємний листопадовий вечір. Віяв легкий та теплий вітерець і було зовсім не холодно. Марійці було дуже приємно. Вона не відчувала ніякого дискомфорту тільки через те, що вона була без колготок. Навпаки, їй було дуже легко та гарно. До того ж, їй було дуже радісно на душі ще й через те, що команда другої школи хоч і не виграла в цьому змаганні, але й поразки також не зазнала. Нічия — це теж добре. У радісному, піднесеному настрої Марійка спокійно йшла міськими вулицями. Дійшовши до свого будинку, вона радісно забігла в під’їзд, піднялася до свого помешкання та подзвонила у двері.
     Відчинила двері Оксана Романівна. 
     — Ну як, Марійко, — поцікавилася мати, — як ви сьогодні виступили?
     — Нічия! — радісно вигукнула Марійка та застрибала прямо на сходовому майданчику. 
     — Це вам навмисно підігнали бали, зробивши нічию, — пояснила Оксана Романівна, — аби жодна команда не образилася.
     — Мабуть, так, — погодилася Марійка та почала роздягатися. 
     Спочатку вона зняла пальто, а потім почала знімати й чоботи. Оксані Романівні одразу ж кинулося в очі, що Марійка була у гольфах та без колготок. 
     — Марійко! — крикнула Оксана Романівна майже менторським тоном. — Ти збожеволіла! Ти дуже сильно ризикуєш, ходячи в таку холодну погоду з голими ногами. Адже ти є майбутня мама, отже, ти ризикуєш підхопити собі щось таке інфекційне, або ж, просто, застудити собі жіночі органи, а потім матимеш проблеми з пологами. 
     — Хіба тонкі, капронові колготки можуть врятувати становище, якщо вони такі тонкі? — почала сперечатися з матір’ю Марійка. — З ними, чи без них — практично немає ніякої різниці! 
     — Але, все ж таки, ноги в тебе були б у такому разі хоч якось прикриті, — стояла на своєму Оксана Романівна. — Адже зараз листопад. Це навіть не жовтень. У жовтні ходити з голими ногами — це вже дуже великий ризик. Але в листопаді — то є, взагалі, неприпустимо. 
     — Навіть при температурі плюс п’ятнадцять?
     — Навіть! — обрізала Оксана Романівна. — На те він і листопад!
     — Ти, мамо, собі вже даєш неґативну установку, — заявила Марійка. — Ти керуєшся якимись дурними стереотипами, боїшся навіть назви місяця. А погода зараз досить тепла. Якби я була в босоніжках та в короткій спідниці — то була б тоді цілком інша справа. А так на мені й бавовняні гольфи, і спідниця до колін, та ще й зимові чоботи. Отже, ноги знизу в мене були в теплі.
     — Не знаю, не знаю, — сказала Оксана Романівна, — але ти дуже сильно ризикуєш. 
     — Це все шкідливі стереотипи! — заявила Марійка. 
     — Ось коли в тебе розпочнуться жіночі хвороби, тоді ти й згадаєш моє попередження! — стурбовано промовила Оксана Романівна. 
     — Зі мною все буде гаразд! — відповіла Марійка та зайшла до спальні. 
     Сівши за письмовий стіл, Марійка відкрила свій заповітний щоденник та залишила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні п’ятниця, 22 листопада 1985 року. Сьогодні в нас був політичний вечір у Палаці піонерів. Ми змагалися з першою школою. Я теж була в команді нашої школи. Ми всі були в однаковій формі та почували себе в ній єдиною командою. Нам оголосили нічию. Але мені, все одно, дуже приємно принаймні через те, що ми не зазнали поразки. Нічия — це теж дуже добре. Незважаючи на кінець листопада, надворі ще досить тепло та приємно, отже, я навіть не стала після цього заходу надягати колготки та пішла додому просто в гольфах. Мені було дуже приємно так іти вулицями. І зовсім було не холодно. Проте моя мати заявляє, ніби я зіпсую собі свої жіночі органи, якщо ходитиму в листопаді без колготок. А я ніяк не можу зрозуміти, як тонкі капронові колготки можуть врятувати від холоду, адже ноги в мене, все одно, були в теплі. Ось піду якось до школи навмисно взимку в гольфах — цікаво, що мені скажуть вчителі та однокласниці, а особливо — однокласники. Адже, наскільки я знаю, хлопцям це дуже до вподоби». 
     Наступного дня Марійка навмисно пішла до школи у гольфах — але не в білих, а в тілесних. Аби ніхто нічого не міг запідозрити. До того ж, у суботу був урок початкової військової підготовки. А згідно з вимогами щодо зовнішнього вигляду, панчохи чи колготки у дівчат обов’язково повинні були бути тілесного кольору. 
     Марійка тішилася тим, що ніхто нічого не запідозрив. Спідниця, котру вона надягала з військовою сорочкою, була нижче колін, отже, ніхто навіть і уявити собі не міг, що Марійчині коліна та стегна під спідницею були зовсім оголеними— і не коли-небудь, а наприкінці листопада. 
     А Марійці від цієї впевненості в тому, що ніхто нічого не помітить, було тільки веселіше.
39 
     Тепла погода в середині листопада протрималася до кінця вихідних, але на наступному тижні раптово вдарив мороз та випав сніг.
     Із Марійкою після такого ходіння в гольфах наприкінці листопада нічого не сталося, адже вона зовсім не боялася застудитися. Захворіти Марійка могла лише від того, що вона переступала табу, продиктоване усталеними стереотипами мислення: якщо в листопаді ходити з голими ногами, то можна застудитися та захворіти. Чи від того, що вона насолоджувалася забороненим плодом: їй було приємно так ходити, проте суспільна свідомість, що перебувала в полоні закостенілих стереотипів, нав’язувала їй думку, буцімто від цього обов’язково можна захворіти. Але ж не захворіла вона.
     А ті, хто прийняв цю неґативну установку, підхоплював застуду та різноманітні інфекційні хвороби. 
     Одного якогось грудневого ранку Ковальов, прокинувшись та піднявшись зі свого ліжка, відчув, ніби його горло нариває. 
     — Я до школи сьогодні не піду, — заявив Антін Валентині Дмитрівні. — У мене горло нариває! 
     Валентина Дмитрівна одразу ж кинулася до свого сина та почала дивитися йому в горло. 
     — Так, дійсно, — сказала вона. — Горло в тебе дуже червоне. Особливо мигдалини мене турбують. 
     Оскільки Антонові вже виповнилося на той момент п’ятнадцять років, він мав лікуватися вже у студентській, а не в дитячій поліклініці. Тільки як ту студентську поліклініку відшукати — ось у чому було запитання. 
     — Валю! — звернувся Антін до своєї матері, ніби то була його подружка, — а ти не знаєш, де розташована юнацька поліклініка?
     — Кажуть, що на Стеценка, — відповіла Валентина Дмитрівна.
     — А ти могла б там запитати, який у мене дільничний лікар?
     — Запитай ти сам, — сказала Валентина Дмитрівна. — Відшукай той номер у довіднику, зателефонуй до реєстратури та спитай про все це. 
     Антін так і зробив. Він узяв телефонний довідник та почав шукати розділ «Поліклініки». 
     — Не там шукаєш, — сказала Валентина Дмитрівна. — 
     — Як це, не там? — здивовано спитав Антін. — Я шукаю розділ «Поліклініки».
     — А треба шукати розділ «Лікувальні заклади», — пояснила Валентина Дмитрівна. — Знайди студентську поліклініку, а потім подивися, який там номер телефону реєстратури. 
     Антін перегорнув сторінки довідника та знайшов-таки номер телефону реєстратури студентської поліклініки. 
     — Це реєстратура? — спитав Антін, коли на тому боці проводу пролунала відповідь. 
     — Так, — відповів жіночий голос у слухавці.
     — Скажіть, будь ласка, — звернувся Антін, — а який дільничний лікар по вулиці Українській?
     — У нас нема дільничних лікарів, — відповів голос у слухавці. — Де ти навчаєшся? 
     — У другій школі, — відповів Антін. 
     — Твій лікар має приймати з дев’ятої до тринадцятої години, — промовив голос. — Але зараз твоя лікарка хвора, отже, ти можеш звернутися до будь-якого лікаря. Сьогодні субота, отже, всі вони приймають з дев’ятої до тринадцятої години.
     Сказавши це, жінка на тому боці кинула слухавку. 
     Поснідавши, Антін зібрався йти до поліклініки.
     — Я піду з тобою, — заявила Клавдія Петрівна. 
     — Навіщо? — здивувався Антін. — Хіба я таке мале дитя, що не знайду, де знаходиться ця поліклініка?
     — Не сперечайся з бабусею, — зауважила Валентина Дмитрівна. — Вона твоя бабуся, а ти — її онук, отже, їй не все одно, як у тебе складатимуться справи. Нехай вона йде з тобою!
     Антонові нічого не лишалося, як проковтнути це та змиритися з тим, що бабуся супроводжуватиме його, п’ятнадцятирічного юнака, до поліклініки. 
     Вони вийшли з помешкання та попрямували до вулиці Стеценка через парк Калініна. 
     — Мені обов’язково треба цього літа поїхати до Прибалтики, — заявив по дорозі Антін.
     — І що ти там робитимеш? — скептично спитала Клавдія Петрівна. — Ну, приїдеш, а що далі?
     — А я зовсім не збираюся просто приїхати, — пояснив Антін. — Я збираюся разом із Валею придбати туристичні путівки в бюро подорожей та поїхати організовано, у складі туристичної групи.
     — І чого тебе так тягне до цієї Прибалтики? 
     — Мені вона просто подобається, — заявив Антін. — Мені дуже хочеться там побувати.
     — А чим Росія гірше? — здивувалася Клавдія Петрівна.
     — А що в Росії я загубив? Помийна яма ця ваша Росія, бо там ніякої культури, суцільне хамство та безкультур’я!
     — Усе наше російське є найкращим у світі! — твердо заявила Клавдія Петрівна. 
     — Чого це раптом? — обурено спитав Антін. — Це вже шовінізмом тхне!
     — Не кажи! — висловила свою незгоду Клавдія Петрівна. — Росіяни можуть те, чого не можуть інші народи! Адже це саме вони першими здійснили соціалістичну революцію. Це саме вони єдині, хто переміг фашизм. І саме вони першими полетіли до Космосу. 
     — У Росії просто тоді назріли умови для революції, — спробував пояснити Антін. — Ось вона й здійснилася. 
     — А чому ж тоді американські робітники не можуть узяти владу в свої руки? 
     — Просто в них іще не назріла така необхідність, — пояснив Антін. 
     — Це означає, — заявила Клавдія Петрівна, — що американці просто стоять на значно нижчій стадії свого розвитку, ніж росіяни. Інакше вони б давно вже збудували в себе соціалізм! А росіяни збудували. І тепер вони вказують оцей шлях усьому людству.
     Антонові вже більше не вистачало жодних контрарґументів, аби спростувати це шовіністичне твердження. Адже звідки Антонові було знати у вісімдесят п’ятому році про те, що ніяка революція Америці не потрібна; що там без усілякої революції збудували розвинене громадянське суспільство з високим ступенем соціального захисту. Звідки тоді йому було знати, що система, побудована в Західній Європі, взагалі, набагато більше заслуговувала називатися соціалістичною, ніж та, що існувала в країнах комуністичного блоку. Адже період міжсезоння ще тільки розпочинався, і ніхто про це навіть і не підозрював. Радянська країна, а з нею — і весь інший світ, — ще тільки стояли на порозі великих змін. 
     Парком Калініна Антін та його бабуся вийшли до стадіону «Буковина», а потім, піднявшись трохи догори вулицею Ленінградською, вони завернули вліво на вулицю Стеценка. Тепер лишалося тільки відшукати, де ж могла сховатися ота студентська поліклініка. 
     Нарешті вони знайшли той котедж міжвоєнної будови, де та поліклініка містилася. 
     — Цікаво, — сказав сам собі Антін, — а де тут реєстратура?
     — Дівчата, а де тут реєстратура? — спитала Клавдія Петрівна, зупинивши при вході двох дівчат, які, скоріше за все, були якимись ПТУшницями. 
     — Спустіться, будь ласка, у підвал, — сказали дівчата та вийшли надвір.
     Антін та Клавдія Петрівна спустилися в підвал. Реєстратура, дійсно, містилася там.
     — Добрий день! — сказав Антін черговій медсестрі. — Можна записатися на прийом до терапевта?
     — А що сталося? — спитала медсестра.
     — У мене біль у горлі, — пояснив Антін. 
     — А де ти навчаєшся? — поцікавилася медсестра.
     — У другій школі, — відповів Антін. 
     — Картка є? 
     — Ні, немає, — сказав Антін. — Я тут уперше. 
     — Добре, — сказала медсестра, давши Антонові чистий бланк. — Заповни, будь ласка, титульну сторінку, вкажи свої анкетні дані та поклади свій підпис. А також підпиши ось цей папірець, який свідчить про те, що з правилами внутрішнього розпорядку цієї поліклініки ти ознайомлений.
     Антін почав заповнювати анкету на титульній сторінці медичної картки. Крім стандартних питань про прізвище, ім’я, по-батькові, стать, дату та місце народження, там були й такі питання, які у звичайній поліклініці навряд чи когось цікавлять: чи мешкає пацієнт у сім’ї, чи в гуртожитку; чи займається він спортом систематично, чи випадково; чи має він погані звички на кшталт нікотинової залежності тощо.
     Заповнивши анкету, Антін віддав її черговій медичній сестрі. 
     — Твій лікар приймає у дванадцятому кабінеті, —повідомила медсестра, простягнувши Антонові талон на прийом. 
     Піднявшись знову на перший поверх, Антін почав розшукувати той дванадцятий кабінет. Ним виявилася кімната з заскленими двійчастими дверима, котра, напевно, раніше була вітальнею. Перед кімнатою сиділо кілька хлопців та дівчат. 
     — Хто останній до дванадцятого кабінету? — спитав Антін.
     — Я, — відповіла чорнява дівчина років сімнадцяти у темно-синьому жакеті, білому тонкому светрі та сірій картатій спідниці. 
     — Тільки не заходь зі мною! — сказав Антін Клавдії Петрівні. — Я сам в усьому розберуся!
     Приблизно через годину сімнадцять хвилин черга надійшла й Антонові. _
     — Добрий день! — сказав Антін, відкриваючи двері кабінету. — Можна?
     — Заходь, — відповіла жінка передпенсійного віку. 
     Антін увійшов.
     — На що скаржишся? — спитала лікарка. 
     —  У мене біль у горлі, — відповів Антін. — Я відчуваю, що там, напевно, гнійник. 
     — Як ти можеш відчувати гнійник? — різко запитала лікар. — Гнійник можна тільки побачити! Відкрий рота, я зараз побачу, чи, дійсно, в тебе там є гнійник. 
     Антін відкрив рота. Лікарка оглянула його протягом лише кількох секунд.
     — Ніякого гнійника! — заявила вона. — Лише трохи червоне горло! 
     Потім вона дала Антонові термометр, аби він поміряв собі температуру. 
     — У мене хронічний тонзиліт, — повідомив Антін. 
     — Ну нащо ти сам собі ставиш діагноз? — обурено заявила лікарка. — Ти вважаєш себе розумнішим за мене? 
     — Мені цей діагноз поставили в ЛОР-відділенні обласної лікарні, — пояснив Антін, — коли я там перебував на стаціонарному лікуванні. 
     — Коли це було? — здивовано запитала лікарка. 
     — Цього літа, — повідомив Антін. — У серпні.
     — Мало що вони могли тобі поставити! — гнівно заявила лікарка. — Від серпня вже минуло дуже багато часу! Давай свій термометр! 
     Антін витягнув термометр та віддав його лікарці.
     — Тридцять сім та одна, — оголосила лікар, подивившись на шкалу. — Звичайне гостре респіраторне захворювання. Ти прийми сьогодні на ніч аспірин, а в понеділок прийдеш та я тобі дам довідку. Картка лишається в мене. Все, ти вільний!
     — До побачення! — промовив Антін та вийшов із кабінету. 
     Лікарка нічого на це не відповіла. Антін зрадів, що ця лікарка його-таки звільнила від занять. Проте він не звернув уваги на те, що ця лікарка призначила йому зустріч саме на понеділок. Адже в дитячій лікарні жодного разу йому не призначали конкретних дат, коли саме він мав з’явитися наступного разу. 
     У понеділок, як ця лікарка йому призначила, він не з’явився. У вівторок — також. Антін вирішив іти за довідкою в середу. 
     Вранці Клавдія Петрівна подивилася по телебаченню НДРівську історичну драму «Івонна» про те, як один німецький журналіст напередодні Другої світової війни, перебуваючи в Парижі, закохався у французьку дівчину на ім’я Івонна. Настільки закохався, що на цілих три дні залишився в Парижі після того, як скінчився термін дії його в’їздної візи. Потрапивши суто випадково до поліції, він був депортований з Франції, після чого він потрапив до нацистського концентраційного табору. Коли його наприкінці війни звільнили з табору, він одразу ж вирушив до Парижа, проте Івонни він там більше не знайшов. Як повідомив якийсь її товариш, її під час німецької окупації застрілив жандарм, коли вона опинилася на якійсь вулиці після оголошення комендантської години, виконуючи завдання підпільного руху опору. Рана виявилася смертельною і через кілька годин вона померла.
     Під враженнями від цього фільму Антін пішов здобувати собі довідку про тимчасову непрацездатність. Коли він дійшов до реєстратури, йому одразу ж кинулися в очі нові плакати за антиалкогольною тематикою, яких минулої суботи ще не було. На тих плакатах було вміщено афоризми різних історичних особистостей щодо пияцтва. Найбільше Антонові сподобався плакат з епіграмою Крилова: 
Ест Федька с водкой редьку.
Ест водка с редькой Федьку.
     Антін підійшов до віконця реєстратури.
     — Мені потрібно до терапевта, — сказав Антін медсестрі за віконцем. 
     — Картка є? — спитала медсестра.
     — У лікаря, — відповів Антін. — Мені треба за довідкою.
     — А як прізвище лікаря? 
     — Я, на жаль, не знаю, — сказав Антін. — Я був у цієї жінки в суботу у дванадцятому кабінеті. 
     — А де ти навчаєшся? — спитала медсестра.
     — У другій школі. 
     Медсестра на щось подивилася у своєму журналі. 
     — Твій лікар прийматиме тільки з другої години! — різко повідомила медсестра. 
     Антін подивився на годинник. Стрілки показували лише пів на десяту. Антін відійшов від віконця реєстратури. 
     — Чекати тут … до другої години? — подумав Антін. — Чи йти додому та знову приходити? Ще раз… А на завтра дуже багато завдано… Іще й «Борислав сміється» треба прочитати на завтра… А цей твір Івана Франка читається дуже-дуже важко! То є галицький діалект, до котрого я не звик…
     Антін плюнув та пішов геть.
     — Прийду завтра, коли ця лікарка прийматиме вранці, — подумав Антін.
     Він пішов додому знову парком Калініна, а потім вийшов на вулицю Леніна. Тільки він її перейшов, як раптом перед ним зупинилася «Нива». Відкрилися двері та з салону виглянув якийсь чоловік років сорока.
     — Гей, хлопче, — крикнув чоловік, — ти не підкажеш, будь ласка, як проїхати на вулицю Кобилянської?
     — Вона тут зовсім поруч, — відповів Антін. — Їдьте прямо, а потім завернете вправо. 
     — А ти не міг би разом із нами поїхати, — почав чіплятися чоловік, — аби вказати нам вірну дорогу?
     — Вибачте, я поспішаю! — перелякано відповів Антін та одразу ж почав тікати.
     Ідучи швидким кроком додому, Антін усе гадав, що ж насправді ті двоє хотіли від нього. Вони, напевно, прагнули завезти Антона кудись, а потім вбити його десь у лісі, чи на сміттєзвалищі.
     Прийшовши додому, Антін розповів про цей інцидент своїй бабусі. 
     — Ти, Антоне, будь обережним, — застерегла його Клавдія Петрівна. — Ці маніяки полюбляють ловити молоденьких хлопчиків. Зараз ці бандити усюди полюють за підлітками, заманюють їх у пастку, а потім вбивають. По радіо та по телебаченню вже про кілька випадків було повідомлено — а саме, про те, як підлітки зникали з вини ось таких маніяків.
     Сівши на диван, Антін відкрив хрестоматію з української літератури та почав читати твір Івана Франка «Борислав сміється». Проте він ніяк не міг збагнути зміст цього твору. Це була навіть не повість, а, скоріше, журналістський нарис про страйк робітників міста Борислав. Переказати зміст цього твору було практично неможливо. До того ж, той нарис був написаний дуже важкою мовою з численними малозрозумілими галицизмами. Антін читав, читав, намагаючись збагнути зміст отого нарису, проте ця інформація в голову йому ніяк не лізла. Ніяк він не міг зрозуміти, який же зміст цього твору. Там і змісту практично не було ніякого — лише опис настроїв, що панували в місті: настрої страйкарів, їхні наміри, ставлення до них місцевих мешканців… І більше нічого… Мабуть, насправді, то був дуже гарний твір, проте для переказу він аж ніяк не годився. Але тупоголові чиновники з міністерства освіти включили той твір до шкільної програми тільки тому, що він торкався галицького пролетаріату, який, на думку радянських ідеологів, тільки й мріяв про те, як відірвати Галичину від Австро-Угорщини та приєднати її до Російської імперії, а потім разом із російським пролетаріатом здійснити світову пролетарську революцію та ощасливити весь світ диктатурою пролетаріату. Саме через такий класовий підхід цей твір і було включено до шкільної програми. 
     Будучи не в змозі щось збагнути з прочитаного, Антін зістрибнув з дивана та в істериці почав лупцювати себе по голові та ламати різні предмети, котрі потрапляли йому до рук. Антін почав кидати на підлогу сувенірні моделі автомобілів, котрі він колекціонував у четвертому та п’ятому класах, а потім, будучи у стані фрустрації, чавити їх ногами з усієї сили.
     Коли Валентина Дмитрівна повернулася з роботи, Клавдія Петрівна одразу ж поскаржилася їй на Антонову поведінку.
     — Антоне, — звернулася до нього Валентина Дмитрівна, — якщо ти себе так розпускатимеш, ти невдовзі опинишся у психіатричній лікарні. Адже ти просто нищиш собі нервову систему. 
     — Я це усвідомлюю, — відповів Антін. — Але я ніяк не можу збагнути зміст повісті «Борислав сміється». Це якийсь жах! Там нічого неможливо зрозуміти! Там нема ніякого змісту!
     — А ти заспокойся та спробуй зосередитися, — порадила Валентина Дмитрівна. 
     — Я пробую, — продовжив скаржитися Антін, — але в мене нічого не виходить! 
     — Ну, тоді я не знаю, — сказала Валентина Дмитрівна. — Вирішувати тобі!
     — До речі, — повідомив Антін, — мене сьогодні ледь не викрали!
     — Як це, не викрали? — розгублено спитала Валентина Дмитрівна. — Хіба ти якась річ, що тебе так запросто можна взяти та викрасти? 
     — Я зараз усе по черзі розповім, — пояснив Антін. — Переді мною пригальмувало якесь авто, звідти виглянув якийсь чоловік та запитав, як проїхати до вулиці Кобилянської. Я почав пояснювати, а той чоловік почав, у свою чергу, наполягати, аби я сів та поїхав разом із ним. Я заявив, що в мене немає часу, та швиденько втік. А потім іще довго озирався, чи не переслідують мене на тому авто. 
     — Йой, Антоне, — застерегла Валентина Дмитрівна, — будь дуже обережним! У нас на кафедрі розповідали про дуже багато випадків про те, як зникають підлітки. Їх викрадають саме так: спочатку затаскують у авто, а потім увозять кудись за місто. А там десь у лісі просто вбивають. 
     — Ось я й не сів, — сказав Антін. 
     — Їм, взагалі, не треба було нічого казати, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Адже вони запросто могли тебе, нічого не питаючи, затягнути у своє авто, завезти тебе за місто та вбити. Мені на кафедрі розповідали, як у когось зі знайомих зникали діти приблизно твого віку, а потім у лісі міліція знаходила їхні трупи. 
     Цілий день в Антона було таке відчуття, ніби він у другий раз народився. Він усе думав, а що б могло статися, якби він погодився їхати з тими незнайомими чоловіками, або якби ті чоловіки почали затягувати Антона силоміць. Його постійно турбувала думка про те, як йому пощастило, як він суто випадково залишився живим. Антонові було дуже страшно. 
     Наступного ранку Антін пішов за довідкою. Та лікарка, в котрої він був на прийомі минулої суботи, зараз приймала зранку. 
     Перш за все, Антін підійшов до реєстратури. 
     — Доброго ранку! — привітався Антін із медичною сестрою, що чергувала в реєстратурі. 
     — Доброго ранку! — різко відповіла медсестра. — Чого ти хотів?
     — Мені треба до терапевта, — повідомив Антін. 
     — Картка є? — сухо спитала медсестра.
     — У лікаря, — відповів Антін. 
     — Ти що, вже в нього був?
     — Так, —відповів Антін, — мені треба тепер забрати довідку.
     — Ну та й іди собі за своєю довідкою! — закричала медсестра. — Нащо ти до реєстратури лізеш?
     Антін, обурений такою кричущою безтактністю та хамством, вийшов з реєстратури та піднявся знову до того кабінету, в котрому він був минулої суботи. Постукавши у двері, Антін зайшов усередину. 
     — Доброго ранку! — сказав Антін.
     — Доброго ранку! — відповіла лікарка. — Як твоє прізвище? 
     — Ковальов, — відповів Антін. 
     Лікарка почала перебирати картки, доки не знайшла Антонову картку, що лежала на самому дні. 
     — А ти ж мав прийти у понеділок після обіду, — заявила лікарка. — А сьогодні вже четвер. Де тебе носило? Що ти робив усі ці три дні? Ось твоя довідка! Я вказую в ній, що на заняття тобі треба з десятого грудня, тобто з вівторка. Як хочеш, так і пояснюй у школі, чому ти аж три дні прогуляв! 
     Вона почала знову оглядати Антона.
     — Горло в тебе ще трохи червоне, — сказала лікарка. — Якби ти прийшов своєчасно, я могла б тебе звільнити від занять ще на довший термін. А так ти фактично прогуляв весь цей час, тому в мене немає жодних підстав тобі продовжувати звільнення від занять. Звідки я тепер знаю, коли ти почав видужувати? Тому я ставлю заднім числом закінчення терміну твоєї тимчасової непрацездатності. Тепер як хочеш, так і викручуйся!
     — Вибачте, — промовив Антін, — я перший раз у цій поліклініці. Тому я просто не знав, що треба приходити лише у призначений термін. 
     — А мене це зовсім не цікавить! — заявила лікарка. — Мені все одно, чи ти тут уперше, чи у десяте, чи усоте. Тобі ясно було повідомлено, коли треба було з’явитися! Ти цьому не підкорився, отже, ти є порушником трудової дисципліни та маєш відповідати тепер за це з усією суворістю! Адже, як відомо, незнання закону не звільняє від відповідальності!
     — Але, — щось спробував довести Антін, — …
     — Усе! — різко обірвала його лікарка. — Розмова закінчена! Я більше не бажаю тебе слухати! Ти цю довідку повинен зареєструвати та завірити в дев’ятому кабінеті. Він буде відкритий після обіду. А у школі ти тепер сам пояснюй, чому ти ці три дні прогуляв!
     Нічого не сказавши у відповідь, Антін пішов із кабінету. Дорогою він усе думав, як вийти з такої ситуації. Виправити дату на довідці? Але ж це можуть одразу помітити… Що ж тоді залишається робити? 
     Прийшовши додому, Антін розповів усе це Клавдії Петрівні.
     — Тепер як хочеш, так і викручуйся перед Алісою Сергіївною! — вигукнула Клавдія Петрівна. — Ось виставлять тобі незадовільну оцінку з поведінки за чверть — тоді, взагалі, про вступ до будь-якого вищого навчального закладу можеш забути! 
     Антін розгубився. А Клавдія Петрівна, до того ж, іще й далі підливала олію у вогонь.
     О другій годині Антін знову прийшов до поліклініки, аби завірити довідку в секретаріаті. Дорогою додому він усе думав, як він викручуватиметься перед Миронючкою. Ой, якби він, насправді, полюбляв свою школу, полюбляв навчання! Так, школу він полюбляв (поки що!), проте він так у тій школі був перевантажений навчальною програмою, що йому просто було конче потрібно зробити принаймні коротеньку паузу, аби розслабитися та трохи перепочити. Інакше його нервова система просто почала б давати збої від такого шаленого ритму. 
     Антін ішов додому парком і все думав про те. А в парку на повну потужність були увімкнені динаміки, з яких лунав спів Тото Кутуньо:
Lasciate mi cantare
Con la chitarra en mano.
Lasciate mi cantare 
Una canzona piano, piano…
     Коли Антін повернувся додому, там вже була Валентина Дмитрівна. Вона вже знала про все.
     — Не хвилюйся, — заспокоїла вона, — я зараз зателефоную до Аліси Сергіївни та все їй поясню. Але наперед ти повинен пам’ятати про те, що лікарняний лист видається лише на три дні. Якщо лікар вважатиме за потрібне, його він може подовжити ще на пару днів, проте тут усе вирішує тільки лікар, а не пацієнт. Пацієнтові залишається тут тільки виконувати розпорядження лікаря, інакше будь-яка самодіяльність пацієнта розцінюватиметься як порушення трудової дисципліни. Це ще добре, що ти поки що лише у школі. А якби ти був у технікумі, чи у вищому навчальному закладі? Отже, тобі б довелося писати пояснювальну записку, а з твоєї стипендії вирахували б ті дні, котрі ти прогуляв. Більш того, у нас, наприклад, у медичному інституті, заведено так: якщо студент більше двадцяти годин прогуляв без поважної причини, він одразу ж підлягає негайному відрахуванню з інституту. Отже, з цим у нас не жартують. Із цим у нас дуже суворо.
     Добре хоч те, що наступного дня заняття були не у школі, а у навчально-виробничому комбінаті, а там довідки про хворобу теж треба було пред’являти. Проте Антін навіть і не думав пропускати заняття в навчально-виробничому комбінаті. Поки що Антонові подобалося відвідувати той комбінат. Він іще не знав, як потім учнів безпардонно використовуватимуть на виробництві немов рабів, як безкоштовну робочу силу, нічого їм не сплачуючи за виконану роботу. Але це було потім. А поки що дев’ятикласники відвідували теоретичні заняття у навчальному корпусі на розі вулиць Щорса та Коларова. Взуттєвики вчилися поки що шити домашні капці.
     Того ж вечора Валентина Дмитрівна зателефонувала до Миронючки стосовно до Антонової хвороби. 
     — Алісо Сергіївно! — звернулася вона до Миронючки, — я мушу Вам дещо повідомити… Справа в тому, що Антонові лікар дав звільнення від занять лише до дев’ятого числа, проте стан здоров’я в Антона був іще дуже поганим, тому я й вирішила, що Антонові краще до школи не йти. Але лікарка катеґорично відмовилася подовжувати довідку. Отже, так вийшло, що вона звільнила його тільки до дев’ятого числа. 
     Поклавши слухавку, Валентина Дмитрівна звернулася до Антона.
     — Усе, — сказала вона оптимістичним тоном. — Аліса Сергіївна про все вже знає. Вона тебе вибачає, але більше так не роби, бо якщо буде перевірка, її можуть покарати за відсутність твоєї довідки. 
     Наступного дня Аліса Сергіївна запитала Ковальова на уроці української літератури. 
     — Антоне, а ти прочитав твір «Борислав сміється»? 
     — Ні, — відповів Антін. 
     — А що, — сказала Миронючка, — сидячи вдома тобі важко було цей твір прочитати?
     Антін нічого на це не відповів. 
     На уроці початкової військової підготовки Віталій Андрійович вирішив випробувати новий технічний засіб для перевірки знань. Треба було вибрати один з варіантів відповіді, який учень вважав за правильний. А прилад являв собою електричний планшет із двадцятьма п’ятьма гніздами. Треба було правильно вставити ґудзики, аби лампочки загорілися. Таким чином, давалося п’ять запитань із п’ятьма варіантами відповіді, один із котрих є вірним. Оцінка за таку «електронну відповідь» виводилася на основі кількості вірних відповідей: кількість балів дорівнювала кількості лампочок, що загорілися. 
     Ковальова Віталій Андрійович теж викликав на розв’язання тих самих тестових завдань. Отримавши ці завдання, Антін почав уважно вчитуватися в ті завдання та варіанти відповідей. Проте ті варіанти відповідей були схожі між собою немов краплі води, отже, вибрати якусь правильну відповідь було дуже важко. Антін вставив ґудзики в ті кнопки, котрі він вважав вірними, після чого він поклав виданий йому планшет на стіл до Віталія Андрійовича. Військовий керівник підключив планшет до головного пульту. Загорілися тільки дві лампочки. 
     — Любий мій друже, ви не вчите, — промовив Віталій Андрійович, поклавши «двійку» в журнал. — Перепишіть, будь ласка, питання та вивчіть їх як слід. 
     — Вибачте, — сказав Антін, — я просто не розібрався з технікою. Тут просто були два дуже схожих варіанти відповіді — ось я їх і переплутав. Ось правильні відповіді…
     — На жаль, — відповів Віталій Андрійович, — потяг уже пішов. «Двійку» в журналі вже не виправиш. Треба було раніше думати. Я Вас обов’язково запитаю наступного разу, отже, на наступний раз дуже добре підготуйтеся, аби реабілітуватися. 
     На перерві Віталій Андрійович повідомив про те, що в понеділок усі хлопці та дівчата знову мають о п’ятнадцятій годині зібратися у стрілецькому тирі на навчальні стрільби. 
     У понеділок о п’ятнадцятій годині всі учні дев’ятих-десятих класів поступово зібралися в тирі. Спочатку Віталій Андрійович пояснив, який комплекс вправ треба було виконати. Після цього він усів поділив на групи та почав поступово, групу за групою, викликати до вогневої позиції. 
     Ковальов намагався робити все, що казав військовий керівник. Проте не все в нього виходило з першого разу. 
     — Це — людина без поняття! — заявив Віталій Андрійович, вказуючи на Ковальова. — Скільки йому не пояснюй, а він, усе одно, робить усе по-своєму. 
     Після закінчення стрільби розпочався «розбір польотів». 
     — Так… Волкова, Ви простріляли непогано, але могли б зробити ще ліпше.
     — У мене зір поганий, — відповіла Волкова. 
     — Тоді треба тобі просто підібрати потужніші окуляри. 
     Потім він звернувся й до Ковальова.
     — А ти зовсім погано сьогодні стріляв…
     — У мене теж короткозорість, — пояснив Ковальов. — У мене навіть на призовній комісії встановили поганий зір.
     — Ні, в тебе не зір поганий! — заявив майор Денисенко. — Ти просто недостатньо тренуєшся! Неналежним чином, так би мовити, якщо, взагалі, тренуєшся. 
     Ковальов прийшов додому дуже розлючений. 
     — Мені терміново потрібні окуляри! — заявив Антін Валентині Дмитрівні. — Інакше я просто не зможу виконувати завдання зі стрільби на заняттях із початкової військової підготовки. 
     У гостях на той момент була присутня Бела Анатоліївна Сизова, дружина брата Валентини Дмитрівни.
     — А хіба в тебе, Антоне, такий вже й поганий зір? — запитала Бела Анатоліївна, почувши Антонову скаргу. — Ось ти, наприклад, можеш прочитати ґазетний текст, що лежить на столі, стоячи прямо?
     Антін підійшов ближче до столу.
     — Так, можу, — відповів Антін. 
     — І ти скаржишся на те, ніби в тебе поганий зір? — присоромила Бела Анатоліївна.
     — Але ж я не бачу мішень належним чином.
     — У тебе нормальна гострота зору, — пояснила Бела Анатоліївна. — Навіщо тобі ще й окуляри? Аби остаточно зіпсувати свій зір?
     — Аби бути у змозі виконувати завдання зі стрільби! — твердо заявив Антін. 
     — Тобі, Антоне, треба піти не до окуліста, а до невропатолога, — порадила Бела Анатоліївна. — Бо всі твої негаразди — саме через те, що ти відрізняєшся від інших. По-перше, ти є якийсь замкнений у собі. У тебе нема друзів. По-друге, ти не такий, як усі. А головне — ти аж занадто засмічуєш свою голову непотрібною інформацією. 
     — А я й сам страждаю від того, що я сильно відрізняюся від інших, — зізнався Антін. — То є моєю найголовнішою вадою. Мені треба міняти темперамент, треба терміново міняти свій характер. Може, це можна зробити за допомогою гіпнозу, бо я, дійсно, не хочу бути не таким, як усі. 
     — Я знаю, — підтвердила Бела Анатоліївна, — що деяким людям вдавалося допомогти гіпнозом. Але тобі, насамперед, треба піти до невропатолога та до психіатра. Я знаю одного такого невропатолога. У січні, коли в тебе будуть зимові канікули, я обов’язково туди тебе поведу. 
     Наступного дня, тобто у вівторок, мало відбутися чергове заняття з початкової військової підготовки. На перерві Ковальов, як і завжди, відпрацьовував прийоми зі стройової підготовки. 
     — Усе одно, Ковальов, ти робиш невірно, — заявив майор Денисенко, побачивши це. 
     Коли пролунав дзвінок, усі почали, як і завжди, шикуватися в коридорі, аби зустріти військового керівника. Перед тим у військовому кабінеті всі повинні були взяти пілотки та надягти їх на голову. Мельничук підійшов до строю з запізненням, коли вже пролунав дзвінок. Збігати до військового кабінету було вже дуже ризиковано, інакше можна було б запізнитися на шикування, бо товариш майор міг підійти до строю набагато раніше. 
     — А ну, Ковальов, крикнув Мельничук, — дай мені свою пілотку!
     — Іди, візьми собі у військовому кабінеті! — рішуче відповів Ковальов. — Сам запізнився, та ще й командуєш тут!
     — Та як ти смієш зі старшими так розмовляти! — розлючено крикнув Мельничук, вдаривши Ковальова з усієї сили п’ястуком у живіт. — Поки я візьму, прийде Денисенко, а я не встигну встати у стрій. 
     — То вже твої проблеми! — заявив Ковальов. — Я тут при чому? Нащо саме я тобі цю пілотку даватиму?
     — Бо ти, все одно, не вмієш правильно ходити стройовим кроком! — заявив Мельничук. 
     Він іще раз ударив Ковальова п’ястуком — тепер вже у груди, а потім силоміць зірвав пілотку з голови Ковальова.
     — В армії п’ястук єфрейтора робитиме з тебе людину! — несподівано втрутився в розмову Столяров. — А поки що людину з тебе робитиме мій п’ястук!
     На підтвердження своїх слів Столяров з усієї сили вдарив Ковальова своїм п’ястуком. Ковальов аж відскочив від болю. 
     Тут несподівано для всіх підійшов Віталій Андрійович. 
     — Ковальов! — звернувся Віталій Андрійович до Антона. — А де твоя пілотка?
     — У мене Мельничук зірвав її з голови, — пояснив Ковальов.
     — Кроком руш до кабінету за пілоткою! — скомандував Віталій Андрійович, гучно хлопнувши тричі в долоні. 
     Ковальов побіг за пілоткою. 
     — Тебе, Ковальов, в армії заб’ють! — заявив Віталій Андрійович, коли Антін повернувся у стрій. 
     Наступного дня Ковальов прокинувся рано вранці від сильного головного болю. Антін не міг нічого зрозуміти, що робиться, проте його голова неначе нила сама собою. І нічого Антін зробити з цим не міг. До того ж, він відчував якусь сухість у горлі. 
     — Це, напевно, вона ниє від пережитого стресу, — подумав Антін. 
     Адже йому довелося впродовж цих днів так сильно нервувати. Спочатку — з довідкою, а потім — із військовою підготовкою. 
     Поснідавши та одягнувшись, Антін вирушив до школи. Вийшовши надвір, Антін сподівався, що, надихавшись вранішнім морозним повітрям, він почуватиме себе набагато краще. Проте біль усе не вщухав. Надворі було ще дуже темно. Відчувався легкий мороз. Коли Антін вийшов на вулицю Кобилянської, яка була ніби пішохідною, він раптом побачив, що один з ілюмінаційних щитів-розтяжок, котрий було вивішено через усю ширину вулиці, горів, неначе то був якийсь святковий день. 
     — Чого це раптом вони увімкнули ілюмінацію? — мовчки подумав Антін. — Це зроблено навмисно, чи ні? 
     А головний біль в Антона все ніяк не вщухав.
     Повертаючись зі школи, Антін помітив, що той ілюмінаційний щит усе ще горів. А головний біль в Антона все ніяк не вщухав. 
     У середу Антонові не треба було йти до музичної школи, отже, ввечері він вирішив трохи прогулятися вечірніми вулицями при приємній морозній погоді, аби просто розвіятися від усього цього стресу, який він нещодавно пережив. Адже головний біль в Антона все ніяк не вщухав. Голова все ще нила. Антін ніяк не міг зрозуміти, чому вона в нього так болить. 
     Прийшовши на вулицю Кобилянської ввечері, Антін помітив, що ілюмінаційний щит усе ще горів. А головний біль в Антона все ніяк не вщухав. Біля крамниці «Берізка» Антін несподівано зустрів свого дідуся Дмитра Сергійовича. 
     — Чого це ілюмінація зараз горить, причому, впродовж цілого дня? — запитав Антін. — Адже сьогодні ніякого свята ще нема! Сьогодні ще тільки вісімнадцяте грудня!
     — Це треба енергетиків запитати, чому вони за цим не слідкують, — пояснив Дмитро Сергійович. — А, може, вони просто перевіряють готовність ілюмінації до свята. 
     — Але ж не впродовж цілого дня, — заявив Антін. — Я бачив іще вранці, як отой щит горів. Він і досі горить. 
     Увімкнена ілюмінація робила навколишнє оточення досить дивовижним. Відчувалося, що незабаром буде Новий рік, але в цьому відчувалося щось неприродне, навіть містичне: як це так, у звичайний робочий день посеред грудня — і раптом увімкнено святкову ілюмінацію. А головний біль в Антона все ніяк не вщухав. Антін відчував усю абсурдність цього стану, проте головний біль не давав Антонові ніякого спокою. Якось було все це неприродно: незвичний головний біль, котрого Антін ніколи раніше не відчував, і ця святкова ілюмінація, котра в робочий день просто не повинна горіти. Щось тут не так. Антонові здавалося, що навколо відбувалися якісь дивовижні речі, проте підсвідомо Антін відчував, що добром усе це не закінчиться. 
     Наступного дня до головного болю додався ще й біль у горлі. Проте Антін не приділяв цьому ніякої уваги. Адже в нього був хронічний тонзиліт, отже, й біль у горлі для нього не був якоюсь аномалією. 
     — Валю, — звернувся Антін до своєї матері, — подивися, будь ласка, чому в мене так сильно болить у горлі. 
     Валентина Дмитрівна почала дивитися Антонові у горло через широко розкритий рот.
     — У тебе мигдалини червоні, а на задній стінці видніється якась біло-зелена плівка. Ти попий, будь ласка, розчинену калину з цукром — це повинно зникнути.
     Антін випив гарячого. Біль у горлі трохи послабився, проте головний біль усе ніяк не вщухав. Але Антонові навіть і на гадку не спадало знову пропускати заняття, адже він лише нещодавно повернувся до занять після хвороби. Антін вирішив іти до школи попри головний біль. Та й наступного дня він пішов до навчально-виробничого комбінату, проте коли він повернувся додому, йому стало зовсім погано. І він знову пішов до студентської поліклініки.
     — До терапевта можна? — спитав Антін у реєстратурі. 
     — Де ти навчаєшся? — запитала чергова медсестра.
     — У другій школі, — відповів Антін. 
     Медсестра щось подивилася у свою таблицю.
     — Твій лікар приймав тільки до першої години. 
     — Тоді запишіть мене, будь ласка, до будь-якого терапевта, — почав наполягати Антін. 
     — До будь-якого не можна, — заявила медсестра. — Приходь завтра вранці. 
     — У мене болить горло, — рішуче сказав Антін. — Запишіть мене тоді до отоларинголога. 
     — А це можна, — відповіла санітарка. — Одинадцятий кабінет. 
     Антін, узявши талон, пішов до кабінету. Дочекавшись своєї черги, Антін постукав у двері та увійшов усередину. 
     — Доброго дня! — сказав Антін.
     — Доброго дня! — відповіла лікарка. — Що в тебе таке?
     — У мене болить горло, — зазначив Антін. 
     — Котрий день?
     — Третій.
     Чомусь цій лікарці навіть і на думку не припало поміряти Антонові температуру, хоча кухлик із термометрами стояв у неї прямо на столі. Лікарка лише подивилася на горло.
     — Це, мабуть, легка застуда, — сказала лікарка. — Тобі треба тільки трохи пополоскати горло — і все пройде. 
     Коли Антін повернувся додому, йому стало зовсім погано. Антін узяв термометр та поклав його собі під руку. Узявши його через десять хвилин, Антін був шокований: термометр показував рівно тридцять дев’ять. 
     — Це грип! — заявив Антін Валентині Дмитрівні. — І як я одразу про це не здогадався? Три дні вже пройшло!
     Наступний день був, як на зло, суботою. Валентина Дмитрівна зателефонувала до студентської поліклініки.
     — Це реєстратура? Можна викликати лікаря додому?
     — Наші лікарі не ходять до пацієнтів додому, — відповів голос у слухавці. — Дзвоніть до дільничної поліклініки!
     Валентина Дмитрівна почала телефонувати до поліклініки на вулиці Боженка. 
     — Буде у першій половині дня черговий лікар, — сказала вона після того, як поклала слухавку. — Наш дільничний лікар буде лише у понеділок. 
     Близько дванадцятої години дня до Ковальових завітала якась жінка. 
     — Де Ваш пацієнт? — спитала вона у Клавдії Петрівни, оскільки Валентина Дмитрівна була на роботі. 
     — Ось він, — відповіла Клавдія Петрівна, вказавши на Антона. 
     — А на що скаржиться цей молодий чоловік? — спитала вона в Антона. 
     — У мене дуже сильно болить горло та температура вчора була тридцять дев’ять, а сьогодні вранці — тридцять вісім і сім. 
     — Це просто гостре респіраторне захворювання, — відповіла лікарка. — Вам треба попити ось ці таблетки, котрі я Вам зараз випишу, а у середу я на Вас чекаю у своєму кабінеті. 
     Увечері Антонові вже стало зовсім погано. Він навіть не міг нічого їсти, чи пити, адже горло в Антона не просто боліло… Його ще й нудило. 
     — Зараз я блюватиму, — тихо прошепотів Антін, адже голосно говорити він також був не в змозі. 
     — Це небезпечно, — відповіла Валентина Дмитрівна. — У тебе горло дуже сильно нариває. 
     Антін лежав на дивані та корчився від сильного болю в горлі та від страшної нудоти. До того ж, його дуже сильно лихоманило. Будучи не в силах далі все це терпіти, Антін ліг у постіль вже о сьомій годині вечора. Він вже приготувався вмерти. Перед його очима з’явилася картина прощання з його тілом: у великій кімнаті на розкладному столі стоїть домовина, в котрій лежить Антін. Навколо розкладені вінки та квіти. Валентина Дмитрівна та Клавдія Петрівна ридають від горя. Перед домовиною стоїть, перетягнутий жалобною стрічкою, портрет Антона. І всі ридають. А поруч стоїть могильний стовп, на котрому написано: «Ковальов Антін Семенович. 1970-1985». І всі ридають. Ось Миронючка, ось усі його однокласники. І тільки Костенко посміхається, адже він давно вже мріяв про такий фінал свого сусіда… Клавдії Петрівні кілька років тому вже наснилося, як її улюблений онук помирає від анґіни. Вона навіть заридала тоді посеред ночі. І ось цей сон починає здійснюватися.
     Раптом пролунав телефонний дзвінок. Слухавку взяла Клавдія Петрівна. Дзвонила Миронючка. 
     — Йой, Алісо Сергіївно! — заголосила баба Клава. — Мій онук Антончик помирає… Йой! Йой! Йой! Йой! Йой!!!
     — Ну та й дурна ця баба! — подумав мовчки Антін. — Ну чого ти скулиш, чого виєш у телефон? Нащо всі ці лементування? Що ти мене заздалегідь живцем ховаєш, коли я ще живий? Іще невідомо, адже в мене ще є шанси вижити…
     Антонові, все ж таки, довелося заснути. Коли він прокинувся у неділю, він не відчував ніякого полегшення. Йому було так само погано. Антін навіть на дивані не міг сидіти — в нього боліло не лише горло, але й усе тіло. Ті таблетки, котрі Антонові прописала та жінка, що була учора, ніяким чином йому не допомагали. 
     Лише якимось дивом Антін нарешті дотягнув до понеділка. У понеділок Валентині Дмитрівні вдалося-таки викликати дільничного лікаря, котрого звали Ілля Захарович Марґуліс, котрий був сином іншого лікаря, Захара Абрамовича Марґуліса, котрий теж працював у тій самій поліклініці. Хоча Ілля Захарович був іще зовсім молодий, він вже сам страждав на лейкоз і, допомагаючи іншим, паралельно боровся і з власною хворобою.
     — Це дуже сильна анґіна, — повідомив Ілля Захарович, як тільки він оглянув Антона. — Якби ще трохи — і Ви могли б його втратити назавжди.
     — Це так серйозно? — спитала Клавдія Петрівна.
     — На жаль, так, — відповів Ілля Захарович. — Хвороба аж надто задавнена. Я навіть і сам розуміти не можу, як у колеґи навіть рука піднялася написати діагноз «ГРЗ» та виписати таку дурницю. Тут без антибіотиків ніяк не обійтися!
     Прийнявши лише пару разів бісептол, Антін одразу ж відчув значне полегшення: температура почала різко падати, а біль у горлі — поступово зникати. Антін так до кінця й не міг усвідомити, що ще вранці він буквально балансував між життям та смертю. Але все, на щастя, обійшлося. 
     На другий день Антін відчув суттєве полегшення. Він вже міг ходити, читати, писати, дивитися телевізор. 
     Напередодні Двадцять сьомого з’їзду КПРС по центральному телебаченню щовівторка та щосуботи демонструвалися програми телебачення всіх союзних республік. Якраз того вівторка, двадцять четвертого грудня, показали програму телебачення Латвійської РСР.
     — Як там добре, у Ризі! — вигукнув Антін, коли в тій програмі трохи показали це чудове місто. — Як мені зараз туди хочеться!
     — Але ж самі мешканці Риги тієї краси навіть і не помічають, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Її перестаєш помічати, якщо бачиш її щодня. 
     — При чому тут місцеві мешканці? — здивовано спитав Антін. — Я кажу про туристську подорож… 
     Наприкінці тижня Антонові стало, взагалі, дуже легко. 
     — Антоне, — раптом звернулася до нього Клавдія Петрівна. — Зараз я зустріла Наталю Ярославівну. Вона розповіла мені про якихось своїх знайомих. Є в них один хлопець, котрий зараз служить в армії. Він завжди був дуже слабким. У школі над ним усі знущалися, навіть у сумку його плювали. І ось його призвали до армії. Одразу ж над ним почав знущатися сержант. Він його примушував із голим торсом бігати взимку по кілька кілометрів. А ще його постійно б’ють. По-перше, йому кілька разів ламали руки і навіть ребра, відбивали йому й нирки, й селезінку. А він, такий покалічений, іще повинен служити, адже до демобілізації ще далеко: він іще й року не прослужив. 
     — І до чого все це ти мені зараз розповідаєш? — спитав Антін.
     — Я тобі кажу про те, що й на тебе чекає в армії, — пояснила Клавдія Петрівна. — Адже тебе там можуть і вбити, й покалічити. 
     Наступного дня Антін мав здати аналізи після анґіни. Валентина Дмитрівна домовилася з Надією Олексіївною Суботіною, лаборанткою кафедри, де вона працювала, про те, що вона організує прийом аналізів за спрощеною процедурою, бо в неї були знайомі в зобному диспансері на вулиці Федьковича. Там, дійсно, це робилося набагато швидше, ніж у поліклініці.
     Коли Антін уперше після хвороби вийшов надвір, його раптом захитало.
     — Мене хитає, — сказав Антін Валентині Дмитрівні.
     — Це не дивно, що тебе так хитає, — пояснила Валентина Дмитрівна, — адже ти більше тижня мав підвищену температуру. 
     Парком Калініна вони вийшли до вулиці Федьковича, а потім завернули у провулок, що вів до стадіону дитячої спортивної школи, та зайшли до корпусу медичного інституту. В асистентській на них вже чекала Надія Олексіївна.
     — Доброго ранку! — привіталася Валентина Дмитрівна. 
     — Доброго ранку! — відповіла Надія Олексіївна. — Я вже телефонувала туди, до лабораторії зобного диспансеру. Отже, вони вже чекають на нас.
     Вийшовши на вулицю Федьковича, забудовану розкішними старовинними віллами, Валентина Дмитрівна, Надія Олексіївна та Антін перейшли дорогу та завернули вліво. Пройшовши метрів двісті, вони утрьох підійшли до однієї з цих вілл, яка до встановлення комуністичного режиму належала, мабуть, якомусь видатному підприємцеві, чи професорові, а після експропріації в ній розмістився диспансер. Увійшовши всередину, всі вони опинилися в невеличкому та дуже затишному вестибулі, котрий, мабуть, колись був вітальнею. 
     —  Ви чекайте тут, — сказала Надія Олексіївна, — а я зараз зайду до лабораторії, аби дізнатися, чи вони вже готові прийняти в Антона аналізи. 
     Надія Олексіївна пішла в розвідку, а Антін усе думав, яким це дивом він лишився живим після такої важкої хвороби, адже дільничний лікар ясно заявив, буцімто ще трохи — і Антін міг би загинути. Та Антін і сам це якось інтуїтивно відчував. 
     — Усе гаразд! — заявила Надія Олексіївна, вийшовши з маніпуляційного кабінету. — Можна заходити. 
     Коли Антін здав аналізи, всі вони повернулися до корпусу медичного інституту. 
     — Надіє Олексіївно! — звернувся до неї Антін. — Мені здається, що живим з армії я не повернуся, бо там таких, як я, просто вбивають. 
     — Чому в Антона таке песимістичне ставлення до армії? — здивовано спитала Надія Олексіївна. — Звідки такі песимістичні настрої?
     — Мені вчора бабуся розповіла про якогось юнака, — пояснив Антін. — Вона розповіла, як над ним жорстоко знущалися — і «діди», й сержант. А він, до речі, чимось і на мене схожий. У нього таке ж саме інтеліґентне виховання, як і в мене. Його у школі так само постійно били, та навіть плювали йому в сумку. 
     — Ти знаєш, Антоне, — поспішила заспокоїти Надія Олексіївна, — раз на раз не припадає. Адже все це залежить і від військової частини, і від командування, і від самих солдатів. Якщо тобі, наприклад, вдасться вступити перед армією до університету, тримайся там за таких, як ти. Тобто, за студентів. Студенти один одного в біді не залишать. Я, наприклад, знаю дуже багатьох студентів нашого медичного інституту, які теж атлетизмом не відрізнялися. Проте вони трималися разом з іншими студентами. Вони казали, що чим більше студентів служили в одному й тому самому підрозділі, тим у більшій безпеці вони себе там відчували. Бо студенти в армії один за одного заступаються. 
     — А як тоді сержанти, чи «діди»? — спитав Антін. — Адже вони люто ненавидять розумних юнаків.
     — Та що цьому дивуватися? — заявила Надія Олексіївна. — Як їх свого часу муштрували, так і вони потім знущаються над новобранцями. 
     — Взагалі, — поскаржився Антін, — цей рік був таким важким для мене. — Спочатку страх перед Харковом переріс у мене у фобію, потім загинув мій однокласник… точніше, учень із паралельного класу. А потім мене госпіталізували. А потім у мене в дев’ятому класі не складалися стосунки з учителями. То з фізикою в мене були проблеми, то з початковою військовою підготовкою…
     — Чорні смуги бувають в житті у кожного, — пояснила Надія Олексіївна. — У мене також бували такі періоди, коли всі обставини працювали проти мене. Але треба триматися навіть у такі важкі часи. 
     У передостанній день вісімдесят п’ятого року Антін пішов за довідкою до дільничного лікаря, котрий призначив йому зустріч саме на тридцяте грудня. Антін уже був навчений гірким досвідом, отже, тепер він старався приходити до лікарів своєчасно, аби й лікаря не підвести, й себе не показати злісним порушником трудової дисципліни. 
     — Мені треба до доктора Марґуліса за довідкою, — сказав Антін у реєстратурі. 
     — На жаль, його зараз нема, — відповіла медсестра. 
     — А Ви не знаєте, коли він буде? — поцікавився Антін. — Адже я маю взяти в нього довідку для школи.
     — На жаль, — повідомила медсестра, — у нього самого проблеми зі здоров’ям. Напевно Ви знаєте, що він страждає на лейкемію, отже, він сам зараз проходить курс лікування. 
     — Так, — підтвердила Клавдія Петрівна, котра супроводжувала Антона до поліклініки. — У нього, дійсно, лейкемія — він сам мені про це сказав. Яка шкода: у такого молодого чоловіка — і вже лейкемія. 
     З довідкою, чи без довідки, але Антін, усе одно, вирішив-таки завітати до школи на новорічний вечір — принаймні, на його урочисту частину. 
40 
     Поступово до школи сходилися святково одягнені хлопці та дівчата з восьмих, дев’ятих та десятих класів. По всій школі відчувалася близькість приходу Нового року, а з ним — і довгоочікуваних зимових канікул. 
     — О, Антоне, ти вже видужав! — вигукнула Аліса Сергіївна, коли Ковальов увійшов до шкільної актової зали. — Як ти себе почуваєш зараз?
     — Вже добре, — відповів Антін. 
     — У тебе була така важка хвороба! — зітхнула Аліса Сергіївна. — Мені твої мама та бабуся казали, що ти від неї ледь не помер. 
     — Це, насправді, так, — підтвердив Антін. — У мене лікування цієї хвороби розпочалося фактично лише через шість днів після її початку. І лікар, дійсно, зізнався, що якби хоча б іще трохи я з лікуванням цієї хвороби запізнився, я б міг від неї загинути. Бо протягом перших днів після початку цієї хвороби я просто не хотів пропускати школу, адже я вже перед цим майже тиждень пропустив. А коли я вже остаточно здався хворобі, то впродовж кількох днів у мене лікували не те, що треба. 
     — Я розумію, — з прикрістю зізналася Аліса Сергіївна. — Шкода лише, що ти в цій чверті так багато пропустив. Більш, ніж два тижні. 
     — Мене, напевно, просто перший раз недолікували, — висловив своє припущення Антін. — Адже мені у студентській поліклініці дали звільнення від занять лише на два дні, і при цьому практично ніякого лікування не призначили. А потім мені ще й відмовилися подовжувати лікарняний. Взагалі, у цій студентській поліклініці так нетактовно поводяться з пацієнтами — ніби вони мають справу лише з запеклими симулянтами. А ось у дільничній поліклініці на Боженка я відчув зовсім інше ставлення до мене. До мене там навіть на «Ви» зверталися. 
     — Я й сама не можу цього збагнути, — підтвердила Аліса Сергіївна. — Там сидять такі бездушні лікарі. На них вже багато хто скаржився. Не ти перший, на жаль. 
     Антін зайняв вільне місце в актовій залі ближче до інших своїх однокласників. Несподівано до нього підсіла Іра Лотяну.
     — Привіт, Ірино! — вигукнув Антін. 
     — Привіт, Антоне! — відповіла Ірина. 
     — Як твої справи в торговельному технікумі? — поцікавився Антін.
     — Спочатку було дуже важко, — зізналася Іра. — Але потім я звикла. Нас, до речі, постійно примушують конспектувати праці Леніна — практично з усіх предметів. Здавалося б, яке відношення має Ленін до математики. Але навіть вчитель математики примушує нас конспектувати Леніна. А ще нас дуже сильно муштрують на заняттях із початкової військової підготовки — навіть сильніше, ніж у вас. 
     — Серйозно? — здивувався Антін. — А я гадав, що це тільки в нас така жахлива муштра.
     Раптом до зали увійшла Олеся Денисенко. Одразу ж усі кинули свої погляди на її темно-червону суперкоротку атласну міні-сукню, чорні колготки в дуже крупну сітку та чорні лакові босоніжки на шпильці. 
     — Привіт, Антоне! — вигукнула Олеся. — Як добре, що ти лишився живим!
     — А чому ти так дивуєшся цьому? — із непорозумінням спитав Антін. 
     — Адже хтось казав, що ти ледь не помер від важкої хвороби. 
     — Не помер — отже, не помер! — цілком серйозно відповів Антін. — А чому на мене дивляться як на якогось героя? Я не розумію!
     — О, Ковальов! — вигукнув Паша Уманський. — Кажуть, ти вже й на тому світі побував!
     — Не турбуйся, Павлику! — заспокоїв його Ковальов. — Тут навіть до клінічної смерті справа не дійшла. Але однією ногою я, якщо можна так сказати, дійсно, був «там». 
     До зали увійшла Марійка Федорчук у синій атласній блузці, чорній короткій спідниці, чорних колготках та рудих чоботях. Усі раптом помітили, що Марійка зробила собі зачіску з завивкою. Адже Марійка завше ходила з прямим волоссям. Але зараз вона раптом з’явилася з дуже модною зачіскою — з закрученим волоссям. Чимось вона в цьому вигляді нагадувала західнонімецьку поп-зірку Сандру.
     — Ти диви! — крикнув Василь Бережан. — Яка сьогодні кльова наша Марійка!
     — Для тебе старалася! — відповіла Марійка, почувши ці слова. — Ну, як я тобі? Подобаюся? 
     — Дуже подобаєшся! — зізнався Василь. 
     — А чи не брешеш ти? — спитала Марійка. — Адже мені відомо, як хлопці вихваляють дівчат лише для того, аби тільки їм сподобатися!
     — А ти мені, дійсно, подобаєшся! — заявив Василь. — Дуже-дуже подобаєшся! 
     Нарешті розпочалася урочиста частина, яка майже нічим не відрізнялася від подібних заходів у минулі роки. Так само, як і минулого року, кожен клас мав підготувати свій ориґінальний номер художньої самодіяльності. 
     А після урочистої частини мала відбутися святкова дискотека. 
     Ковальов, узявши з роздягальні зимову куртку, підійшов до спортивної зали та почав придивлятися, чи перевіряють запрошення та змінне взуття при вході. На жаль, в останні дні чверті Антін був відсутнім на заняттях, тому він просто не зміг дістати собі запрошення. На щастя, при вході ніхто нічого не перевіряв. Міклошич та Бакланов знову стояли при вході, але цього разу вони просто слідкували за порядком, аби хтось чужий усередину не пройшов. Адже вони обидва знали всіх учнів другої школи в обличчя, тому, на відміну від минулого року, ніяких запрошень при вході не перевіряли. У Ковальова навіть змінного взуття не перевірили. Таким чином, Ковальов вільно пройшов до спортивної зали. Ковальов зрадів цьому лібералізмові, адже йому дуже хотілося трохи розвіятися та позбутися стресу після такого напруженого періоду. А ще — для того, аби отямитися після такої важкої хвороби, котра ледь не відправила Антона на той світ. 
     Дискотека розпочалася. Усі помітили, що Марійка була вже не в рудих, а в білих чоботях — як у Ненсі Сінатри. Адже руді чоботи, котрі були для Марійки змінним взуттям минулого року, були тепер вже вуличними. 
     Новорічна дискотека нічим не відрізнялася від пересічних дискотек, що відбувалися в цій залі протягом усього року. Єдина відмінність від усіх інших дискотек полягала в тому, що в центрі зали стояла святкова ялинка, а учні, танцюючи під швидкі та повільні танці, час від часу кидали догори серпантин. Після цілої низки пожеж на новорічних вечорах у різних школах користуватися бенґальськими свічками було суворо заборонено з міркувань техніки безпеки. Отже, учнів заздалегідь попередили про те, що той, кого буде спіймано із бенґальськими свічками, буде з ганьбою видаленим із новорічної дискотеки. Більш того, такому учневі загрожувала незадовільна поведінка за чверть. 
     Майже о двадцять першій годині дискотека скінчилася. Олеся Денисенко в колготках-сіточках та в лакових босоніжках вийшла зі шкільної спортивної зали та зайшла до роздягальні, аби перевзутися та надягти пальто. Знявши босоніжки, вона прямо на колготки-сіточки надягла зимові чоботи, а на сукню надягла зимове пальто. 
     — Тобі не холодно так? — спитав Ковальов, побачивши все це. 
     — Так зараз температура плюсова, — відповіла Олеся. — Дивися, як тепло надворі!
     — Тепло-то тепло, — сказав Ковальов, — але зараз, усе-таки, кінець грудня. Я вже, так би мовити, побував на тому світі, тому я знаю, як обережно зараз треба поводитися з цим.
     — Та мені лише за п’ять хвилин добігти до свого помешкання, — заспокоїла Олеся. — Адже я мешкаю зовсім поруч!
     — Поруч-то поруч, — сказав Ковальов, — але так і застудитися можна! 
     — Але ж не всі такі хворобливі, як ти, — підколола Олеся. 
     Антін образився. 
     Тим часом Марійка перевзулася назад у жовті чоботи, на блузку надягла зимову куртку типу «Аляска» та вийшла на подвір’я, де вже на неї чекав Василь. 
     — Ну як тобі сьогоднішній вечір, Марійко? — поцікавився Василь. — Класно сьогодні було?
     — Вечір — як вечір, — відповіла Марійка. — Міг би й краще бути. Мені, наприклад, минулорічний вечір сподобався набагато більше, ніж цей. 
     — Мені — теж, — погодився Василь. 
     — Ти до мене підлещуєшся? — іронічно запитала Марійка. 
     — Ні, — відповів Василь. — Я лише висловив свою власну думку. 
     — А якби я сказала, що цей вечір є кращим за минулорічний?
     — Тоді б я теж так сказав, — єхидно відповів Василь. 
     — А ти прилаштовуєшся-таки під мене! — вигукнула Марійка. 
     — А зачіска в тебе гарна сьогодні! — захоплено сказав Василь, навмисно ухилившись від теми, котру він сам підняв кілька хвилин тому. — Тобі так пасує завите волосся! 
     — Серйозно? — захихикала Марійка. 
     — Ти зараз схожа на якусь зірку італійської естради. 
     — Яку саме? — попросила уточнити Марійка. 
     — Та яку-небудь, — викрутився Василь. — Ти виглядаєш сьогодні так, ніби ти щойно повернулася з Сан-Ремо. Ти зараз просто чарівна! Ти просто красуня! Саме тому ти сьогодні з непокритою головою? 
     — Дякую за комплімент, — сказала Марійка. — А з непокритою головою я зараз просто тому, що сьогодні нема морозу. Нащо мені ховати свою зачіску під капелюх? Волосся має дихати! А зачіску таку я зробила заради тебе! 
     — Заради мене? — отетерівши перепитав Василь. — Навіщо йти на такі великі жертви?
     — Аби тобі сподобатися, — весело відповіла Марійка та з усієї сили поцілувала Василя у щоку. 
     Василь провів Марійку до самого під’їзду та довго чекав на майданчику першого поверху, аж поки не переконався в тому, що Марійка зайшла-таки до свого помешкання. 
     — Ну, як тобі дискотека? — спитала Оксана Романівна. 
     — Мене Василь те ж саме спитав, — відповіла Марійка. — Минулорічна була ліпшою. 
     — А що саме минулого року було ліпше? — поцікавилася Оксана Романівна. 
     — Усе, — коротко відповіла Марійка. 
     — Що саме «усе»? — наполегливо перепитала Оксана Романівна. 
     — Усе — значить, усе! — повторила Марійка. — Ти знаєш, мамо, тоді була організована кав’ярня прямо у спортивній залі. По-друге, якось тоді було веселіше. А головне — тоді був іще живим Сашко. А дискотека без Сашка — то не дискотека! Зовсім не дискотека!
     — Залиш ти Сашка у спокої, його вже ніколи не повернути! — різко виголосила Оксана Романівна. 
     Наступного дня розпочалися інтенсивні приготування до зустрічі Нового року. Вранці тридцять першого грудня Оксана Романівна разом із Марійкою почали готувати святковий новорічний стіл, а Степан Вікторович із Богданом — наряджати новорічну ялинку. Під вечір, коли усе вже було приготовано, Марійка трохи прилягла на диван, аби десь впродовж години перепочити та зустріти Новий рік зі свіжими силами. Марійка намагалася заснути, проте їй ніяк не спалося. Тоді вона відкрила свій щоденник та почала в ньому писати далі:
     «Сьогодні вівторок, 31 грудня 1985 року. Зараз ми проводжаємо старий, 1985 рік, а через кілька годин у двері нашого помешкання постукає новий, 1986 рік. Той рік, що минає, був дуже важким. Хоча б тому, що в червні року, що минає, трагічно загинув мій однокласник Сашко Грибулін, а мого брата Максима направили служити до Афганістану. Як він зараз там служить під кулями душманів? Це ж так ризиковано! Уявити тільки: щодня він там ризикує своїм життям… Жах! Але не будемо більше про сумне. Сьогодні ми зустрічаємо рік тигра, тому кожен із нас при зустрічі Нового року має бути одягненим у щось жовте, чи руде, та чорне. У мене є жовта блузка, жовті штани, широкий чорний пояс та чорна краватка. Я обов’язково все це надягну напередодні Нового року. Через кілька годин цей рік відійде в історію. Яким буде новий рік? Що нового він нам принесе? Подивимося…»
     Сховавши свій щоденник у шухлядку письмового столу, Марійка швиденько одяглася в усе те, що вона перелічила у щоденнику — жовту блузку у стилі сафарі, жовті вельветові штани з широким чорним поясом, а на ноги вона надягла чорні бальні черевики. 
     — Я вже готова! — вигукнула Марійка. — А ви? 
     — Я давно вже готовий, — сказав Богдан. 
     — Але в тебе нема нічого жовтого, — зауважила Марійка. — Знайди щось…
     — У мене є жовта футболка, — сказав Богдан. 
     — А чорне щось є? — поцікавилася Марійка. — Адже в тебе є чорні штани.
     — Так, є, — підтвердив Богдан. — Зараз я їх надягну. 
     О двадцять першій годині святковий стіл було вже накрито. Коли розпочалася програма «Час», усі сіли святкувати. У програмі «Час» — як і в попередні роки — диктори розповідали про трудові досягнення радянських людей напередодні Нового року. Після програми «Час» було показано святковий випуск програми «Навколо сміху». Усім сподобалося оповідання про тупого офіціанта, котрий відмовився відпускати чай без лимона, бо, згідно з меню, чай мав бути саме з лимоном. Нарешті він-таки не поклав лимон у чай, але, все одно, взяв із клієнта сім копійок — за чай з лимоном… Згідно з меню… Після програми « Навколо сміху» був льодовий бал, тобто показові виступи фігуристів та артистів балету на льоду. Далі була традиційна для тридцять першого грудня передача «Країна моя» — про підсумки року, що минав. 
     І ось нарешті за десять хвилин до нового року на телевізійному екрані з’явився Горбачов. 
     — Як він добре тримається! — із захопленням вигукнув Степан Вікторович. — Набагато краще, ніж усі попередні наші керівники! 
     — Так, — погодилася Оксана Романівна. 
     Розповідав Горбачов про те, що впродовж останніх років у радянській економіці спостерігалися застійні тенденції, тому в році, що минає, було взято курс на прискорення соціально-економічного розвитку. Зокрема, дев’ятого листопада було винесено на обговорення основні напрями економічного та соціального розвитку, котрі в остаточному варіанті мають бути прийняті на Двадцять сьомому з’їзді КПРС, що мав відбутися в році, що наступав. Він багато ще про що говорив упродовж тих останніх десяти хвилин тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року. Нарешті він привітав усіх із новим, тисяча дев’ятсот вісімдесят шостим роком, після чого на телевізійному екрані з’явилося зображення Спаської вежі Московського Кремля.
     Степан Вікторович одразу ж відкрив заздалегідь приготовлену пляшку з безалкогольною шипучкою та розлив його по келихах. Марійці та Богданові було також налито по повному келиху, адже ця шипучка була безалкогольною — в розпал всесоюзної кампанії боротьби за тверезість. 
     — На дванадцятому ударі курантів не забудьте загадати бажання, — нагадала Оксана Романівна. — Воно обов’язково має здійснитися. 
     — І ось кремлівські куранти почали відбивати дванадцять ударів. Усі підняли келихи та почали чокатися один з одним. На екрані телевізора широким планом з’явилося число 1986, котре поступово збільшувалося, аж поки не зайняло цілий екран. 
     — З Новим роком! — привітала всіх Оксана Романівна. 
     — З Новим, тисяча дев’ятсот вісімдесят шостим роком! — відповів Степан Вікторович. — І хоча Максима немає серед нас, він, усе одно, святкує Новий рік разом із нами…
     — Як це, немає серед нас? — здивовано запитала Оксана Романівна. — Ти що, його живцем ховаєш? Тіпун тобі на язик! 
     — Вибачте, — сказав Степан Вікторович. — Я просто не так висловився. 
     — Ти, будь ласка, будь обережнішим у висловах! — застерегла Оксана Романівна. — Адже він там постійно ризикує життям! Не дай Боже, із ним щось таке станеться!
     На дванадцятому ударі кожен загадав якесь своє бажання, про яке ніхто нікому не сповіщав. А потім розпочалася святкова новорічна програма. 
     — Ти диви! — вигукнула Оксана Романівна, коли Лілія Сандулеса почала співати пісню «Гончарне коло». — Наша Сандулеса вже в Москві виступає!
     — Я пам’ятаю, як вона виступала в нас в університеті на студентських вечорах, — підтримав розмову Степан Вікторович. — І ось вона вже у Москві виступає! 
     — Незабаром усі наші зірки до Москви переберуться, — висловила свою занепокоєність Оксана Романівна. — Хто ж тоді в нас залишиться?
     — Залишаться, Оксанко, — заспокоїв Степан Вікторович. — Обов’язково залишаться! До речі, подумати тільки! Це перший Новий рік, який ми зустрічаємо без міцних напоїв.
     — А нащо, взагалі, алкогольні напої споживати? — втрутилася Марійка. — Хіба не можна залишатися на святі тверезим? Адже де пиятика — там і бійка.
     — А хіба ми колись билися між собою? — із докором спитала Оксана Романівна. 
     — Ні, — зізналася Марійка. — Але ліпше, якщо ви, взагалі, не споживатимете міцних напоїв. Адже проводять зараз тверезі весілля без спиртного. Чому б нам не утриматися від споживання спиртного під час сімейних свят?
     — Я обіцяю й тобі, Марійко, й тобі, Богданчику, — заявив Степан Вікторович, — що наперед усі наші свята проходитимуть без споживання міцних напоїв. 
     Тут якраз на екрані з’явилися актори театру імені Вахтанґова. Володимир Етуш приніс кілька пляшок вина й заявив, що в одній із цих пляшок міститься отрута, і що якщо він помре, нехай його друзі повідомлять принцесі Турандот про те, що він помер з її іменем на вустах. Коли ж він випив вміст усіх пляшок і не отруївся, він заявив, що будь-яке вино є отрутою. А наприкінці виявилося, що він пив не вино, а натуральний виноградний сік.
     — Тату, я ніяк не розумію, про що ця пісня, — здивовано сказала Марійка, коли Олександр Барикін почав співати свою відому пісню «Програма телепередач на завтра». — Чому публіка завтрашні телепрограми прагне побачити вже сьогодні? Чому вони співають: «Нет, нет, нет, нет, мы хотим сегодня. Нет, нет, нет, нет, мы хотим сейчас…»?
     — А ти ніби не розумієш, — пояснив Степан Вікторович. — Нашим людям так багато обіцяють, ніби їхнє життя має покращитися завтра, тобто в майбутньому. А наші люди прагнуть добре жити вже сьогодні. Тут можна побачити подвійний зміст цієї пісеньки прями-таки неозброєним оком.
     Так розпочався тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік. Ніхто навіть і думати не міг про те, які круті зміни чекали на всіх попереду, які потрясіння, які катаклізми. Проте все це ще було тільки попереду. А поки що ніяких змін не передбачалося. Люди просто зустрічали прихід Нового року, сподіваючись на краще.
41 
     Після Нового року у школярів одразу ж розпочалися зимові канікули. 
     За три дні до початку нової чверті Ковальов пішов разом зі своєю тіткою на прийом до невропатолога. 
     — А де ця лікарка приймає? — поцікавився Антін. 
     — У дитячій поліклініці на Буковинській, — відповіла Бела Анатоліївна.
     — Але ж мені вже виповнилося п’ятнадцять років, — заявив Антін. — Хіба вона мене прийме?
     — Не став дурних запитань! — вигукнула Бела Анатоліївна. — Я тебе до неї веду, отже, я знаю, що я роблю! 
     Антін на цю різку заяву нічого не відповів. 
     Нарешті вони зайшли до корпусу поліклініки та піднялися на другий поверх, не заходячи до реєстратури. 
     — Почекай у коридорі, — сказала Бела Анатоліївна. — Зараз я запитаю, чи можна зайти. 
     Вона постукала у двері та увійшла всередину. Антін залишився чекати, сидячи в коридорі. Через кілька секунд Бела Анатоліївна вийшла до Антона.
     — Заходь, — сказала вона. — Ілона Андріївна на тебе чекає. Не забудь привітатися з нею! Пам’ятай, її звуть Ілона Андріївна. 
     Антін піднявся з лавки та увійшов до кабінету. 
     — Ось цей хлопець, — представила Антона Бела Анатоліївна.
     — Добрий день! — привітався Антін.
     — Добрий день, Антоне! — відповіла Ілона Андріївна. — Що тебе привело до мене? 
     — Я зараз коротко розповім про цього хлопця, — перехопила ініціативу Бела Анатоліївна. — Він вже з раннього дитинства завантажував свою голову різною непотрібною інформацією. Вже приблизно у п’ять років він знав усіх членів радянського уряду, а в молодших класах він вже докладно знав біографії відомих артистів. Він постійно завантажував свою голову непотрібною інформацією, внаслідок чого в нього почалися проблеми з нервовою системою. Час від часу в нього мають місце нервові зриви. Крім того, в нього нема ніяких спільних інтересів зі своїми однокласниками, з ровесниками. Він звик лише до дорослого колективу, тому серед одноліток він почуває себе зовсім чужим. Через це він став дуже замкненим та самотнім. У нього зовсім нема друзів, він завжди у школі тримається на самоті. І через цю самотність він і страждає. А іншим учням не подобається те, що цей хлопець ні з ким не дружить, тому інші учні його постійно б’ють та цькують. Проте він ніяк не може вплинути на своїх однокласників, він не в змозі дати відсіч усім цим знущанням. Він не вміє битися, не знає жодних прийомів боротьби, і навіть не вміє сваритися. Тобто, цей хлопець має суто інтеліґентське виховання. 
     — Ви маєте рацію, Бело, — погодилася Ілона Андріївна. — Це типово інтеліґентське виховання. 
     — А ще в Антона немає ніякого почуття родини, — продовжила Бела Анатоліївна. — Він усіх своїх рідних зве просто по іменах. Свою матір він зве просто Валею, бабуся в нього — Клава. Дідуся та рідного дядька він, взагалі, кличе на ім’я та по-батькові — ніби вони є цілком чужими, сторонніми людьми з вулиці. 
     — Цей синдром мені дуже добре знайомий, — пояснила Ілона Андріївна. — Якщо підлітки хочуть бути дорослими, прагнуть позбутися надмірної батьківської опіки, вони часто саме так і діють: починають звати своїх батьків просто по іменах, аби продемонструвати, що вони вже дорослі та вже мають право на власне приватне життя. На цього хлопця, напевно, в дитинстві дуже сильно тиснули та зараз продовжують тиснути… На жаль, фізична зрілість таких підлітків часто випереджає їхню соціальну зрілість. Вони жадають більшої самостійності, але, на жаль, іще не готові брати на себе відповідальність, обсяг котрої є прямо пропорційним до цієї самостійності. А в тому, що цей хлопець не називає своїх батьків батьками, немає нічого страшного. Він просто таким чином намагається продемонструвати свою дорослість. Але я Вам обіцяю, що коли Антін стане по-справжньому дорослим та мешкатиме окремо від своїх батьків, він знову зватиме маму мамою, тата — татом, а бабусю — бабусею. 
     — У нього нема батька, — поправила Бела Анатоліївна. 
     — Він є незаконнонародженим? — поцікавилася Ілона Андріївна.
     — Ні, — заперечив Антін. — Мій тато дуже рано помер.
     — Так, — підтвердила Бела Анатоліївна. — Цей хлопець усе своє життя виховувався без батька. Отже, йому просто не вистачає чоловічого виховання.
     — Напевно, його мати намагалася замінити йому батька, — висловила своє припущення Ілона Андріївна. — Але його мати так і не змогла йому замінити батька, бо вона, на мій погляд, просто надто перекручено розуміла роль батька в сім’ї. Їй просто, мабуть, здавалося, що батько обов’язково повинен тиснути на дітей, бути уособленням самодурства та тиранії. Ось вона, напевно, так надмірно й опікала свого сина, намагаючись тримати його в лабетах. Отже, небажання звати матір матір’ю в цього хлопця є цілком природним — він таким ось чином просто ніби підкреслює своє небажання бути під її надмірною опікою. 
     — А ще він наполягає на тому, — продовжила Бела Анатоліївна, — аби мати повезла його до Прибалтики цього літа. 
     — Теж цілком природне бажання змінити оточення, — зробила ще один висновок Ілона Андріївна. — Напевно, його кортить від домашнього оточення, ось він і прагне поїхати на літні канікули якомога далі. Добре, хоч він свою матір про це просить та терпляче чекає на літні канікули. Адже є такі підлітки, котрі просто тікають зі своїх домівок, а потім вони потрапляють під вплив різноманітних злочинних банд, опиняються за ґратами, а в найгіршому випадку — гинуть, чи, просто, безслідно зникають.
     — Я цього літа ніде не був, — додав Антін. —Моя мати лише полюбляє ходити на дачу, а щоб кудись поїхати в інше місто — це її треба дуже довго переконувати в необхідності радикально змінити оточення. 
     — А що робити з тим, що він є дуже знервованим? — поцікавилася Бела Анатоліївна. — У нього через це дуже часто бувають нервові зриви, коли він б’є себе по голові, ламає речі, або просто їх кидає? 
     — А ще я у школі дуже сильно втомлююся, — додав Антін. — Через це в мене й трапляються всі ці нервові зриви.
     — Ось із цього й треба було розпочинати, — відзначила Ілона Андріївна. — Нервова втома є головною причиною всіх негараздів цього хлопця. Тому я випишу Антонові деякі необхідні ліки, а самому Антонові треба буде трохи змінити свій режим дня. Він повинен щодня гуляти перед сном. І лягати не пізніше двадцять другої години. Якщо ж не всі уроки Антін встиг зробити ввечері, тобто до двадцять другої години, я раджу в такому разі все кинути, лягти спати, але прокинутися десь о п’ятій годині ранку та доробити все, що недороблено.
     Від такого висновку Бела Анатоліївна була просто шокована. Адже вона сподівалася на те, що її знайома лікарка, невропатолог, поставить «правильний» діагноз та в усьому погодиться з Белою Анатоліївною. А тут вона головну причину знайшла в тому, що, по-перше, Антін дуже сильно перевтомлюється через надмірну перевантаженість, а, по-друге, він хоче позбутися надмірної опіки з боку мами та бабусі. 
     А Антін, натхненний такою несподіваною моральною підтримкою з боку цієї приємної жінки, одразу ж розпочав докорінну перебудову свого способу життя. 
     — Ну як, Антоне, — поцікавилася Бела Анатоліївна, — тобі дуже сподобалася ця жінка? Правда, вона є дуже приємна та лагідна?
     — Мене вона просто зачарувала, — зізнався Антін. — Тепер я завзято слідуватиму всім її рекомендаціям, аби укріпити свою нервову систему. 
     Другий лікар, котрого Антін мав намір відвідати протягом зимових канікул, був колишній лікар у стаціонарі, котрого влітку було приставлено до Антона — тобто, до Миколи Івановича Присяжнюка. Як Антін і домовився з цим лікарем у серпні, Антін прийшов, аби Микола Іванович іще раз подивився, який в Антона стан справ через півроку після стаціонарного лікування. 
     Зайшовши до отоларингологічного корпусу обласної лікарні, Антін, перш за все, спустився до Маргарити Сергіївни, секретарки ЛОР-відділення, кабінет котрої містився у підвалі. Саме через Маргариту Сергіївну Валентина Дмитрівна зв’язалася з лікарями цього відділення. 
     — Добрий день! — привітався Антін із Маргаритою Сергіївною, постукавши у двері її контори. 
     — Доброго дня, Антоне, — відповіла Маргарита Сергіївна. — Заходь…
     — Вибачте, — сказав Антін, — а Микола Іванович є? 
     — Йой, Антоне, зараз він у відрядженні, — сказала Маргарита Сергіївна. — А що ти хотів? 
     — Я ще у серпні домовився з ним завітати до нього після Нового року, — пояснив Антін. — Ось я й хотів би, аби він на мене подивився, яка в мене зараз ситуація — через півроку після стаціонарного лікування, коли я тут лікував свій гайморит. 
     — Та ніякого гаймориту в тебе не було! — заявила Маргарита Сергіївна. — Це був у тебе просто хронічний нежить. Мені це сам Микола Іванович особисто сказав. А що, в тебе зараз знову з цим проблеми?
     — Так, — підтвердив Антін. — І хоча ніякого нежитю в мене вже давно нема, минулого місяця я переніс таку важку анґіну, від котрої я ледь не помер.
     Антонові знову пригадалося, як у четвертому класі одного недільного ранку він лежав у ліжку, а на сусідньому ліжку в тій самій кімнаті лежала Клавдія Петрівна. І раптом вона почала так гірко ридати у своєму ліжку, ніби сталося щось дуже непоправне. «Чому ти так ридаєш?», — спитав тоді Антін. А Клавдія Петрівна йому й відповіла: «Мені щойно наснилося, ніби ти помер від анґіни… Ніби ти захворів на анґіну, тебе поклали до лікарні, а потім звідти надійшла звістка, ніби тебе вже нема… Тебе я не бачила, але мені повідомили лікарі, що ти помер. Я відкрила кімнату, а там — усі твої речі: одяг, іграшки… Як добре, що ти живий!». Клавдія Петрівна тоді добре всіх перелякала: її сон міг виявитися пророчим. Проте їй наснилося, що Антін помер-таки від анґіни, а це мало означати, що цього ні в якому разі не станеться. І не сталося: Антін захворів на анґіну, кілька днів балансував між життям та смертю, але, все ж таки, не помер. 
     — Я ледь не помер, — повторив Антін.
     — Навіть так? — здивувалася Маргарита Сергіївна.
     Вона по внутрішньому телефону зв’язалася з кабінетом професора. 
     — Доброго дня! — сказала вона. — Вибачте, тут до Вас прийшов один колишній Ваш пацієнт, котрий перебував у Вас на стаціонарному лікуванні у серпні минулого року. У нього провідним лікарем був Микола Іванович Присяжнюк, котрий зараз перебуває у відрядженні. Отже, він хотів би, аби хтось подивився на його теперішній стан здоров’я… Добре… Все зрозуміло… Дякую, до побачення! 
     Маргарита Сергіївна поклала слухавку. 
     — Антоне, ти зараз можеш піднятися до кафедри, — повідомила Маргарита Сергіївна. — Там, на кафедрі, на тебе чекає лікар, котрий готовий тебе прийняти. 
     Антін піднявся сходами на третій поверх, де була розташована кафедра отоларингології медичного інституту. Там, на кафедрі, на нього чекав якийсь лікар, чимось схожий на актора Віталія Соломина. Антін привітався з ним. 
     — Ти Антін Ковальов? — спитав лікар.
     — Так, — відповів Антін. 
     — Мене звуть Павло Михайлович, — представився лікар. — Микола Іванович, на жаль, зараз на курсах підвищення кваліфікації, тому я готовий тебе оглянути замість нього. 
     Павло Михайлович провів Антона в перев’язочну та почав дивитися на його носоглотку. 
     — У тебе аденоїди, — повідомив Павло Михайлович.
     — Але ж мені їх іще позаминулого року вирізали, — здивовано заявив Антін. — Невже вони могли так швидко знову вирости?
     — На жаль, — сказав Павло Михайлович. — Аденоїди — на відміну від мигдалин — можуть виростати скільки завгодно. 
     — Їх треба видаляти знову? 
     — Не зараз, — відповів Павло Михайлович. — Коли тепліше буде. Наприклад, на весняних канікулах. А поки що я пропишу тобі діоксидин, котрий треба буде тобі розприскувати в горлі пульверизатором. Якщо медичний пульверизатор ти дістати не зможеш, можна буде придбати в ґалантерейній крамниці перукарський, для розприскування одеколону. У тебе просто хронічний тонзиліт.
     — Він є-таки? — перепитав Антін. — А у студентській поліклініці лікарі це заперечували. 
     — Вони багато що заперечують, — чи то серйозно, чи то жартома заявив Павло Михайлович. Для них усі пацієнти — це потенційні симулянти. 
     — Там лікарі так дозаперечувалися, — підтримав розмову Антін, — що минулого місяця я схопив таку страшну анґіну, від котрої я ледь не помер. 
     Антонові знову пригадався сон Клавдії Петрівни. 
     — Гаразд, — сказав Павло Михайлович. — Ось тобі рецепт. Поки що обприскуй своє горло, а на весняних канікулах я на тебе чекаю. 
     Коли Антін вийшов з території лікарні, він подивився на рецепт. На персональному штампі він прочитав повне ім’я цього лікаря: Матвійчук Павло Михайлович. Антін хотів того ж самого дня відвідати ще й окуліста, проте коли він підійшов до студентської поліклініки, йому в реєстратурі сказали, що окулістка Волкова Марія Василівна прийматиме лише після обіду. 
     Після обіду Валентина Дмитрівна вирішила йти до окуліста разом з Антоном. Постукавши у двері, коли надійшла його черга, Антін привітався та увійшов до кабінету. Слідом за ним до кабінету увійшла й Валентина Дмитрівна. 
     — У чому річ? — поцікавилася Марія Василівна.
     — У мене на медичній комісії восени у військкоматі виявили короткозорість, — пояснив Антін. 
     — Пам’ятаю я тебе, — сказала Марія Василівна. — Це я була в тій медичній комісії. Це поки що не короткозорість, а лише анґіоспазм. Тому окуляри я тобі не виписую…
     — Мій син постійно в дитинстві у темряві читав географічні мапи дрібним шрифтом, — всунула свої п’ять копійок Валентина Дмитрівна. — А ще він малював різноманітні дрібні фіґури. Аж надто дрібні… Ось і зіпсував собі зір. 
     — А те, що наш клас освітлюється так погано, — нагадав Антін, — ти чомусь не згадуєш. А ми вчилися фактично в темряві. 
     — Не знаю, яке у вас там освітлення, — заявила Валентина Дмитрівна, — але свій зір ти зіпсував собі сам — через географічні атласи!
     — Це поки що не короткозорість, — повторила Марія Василівна. — Тому я окуляри Антонові поки що не виписую. Я зараз випишу атропін, тобто краплі в очі. Ви будете двічі на день закрапувати, аби зняти цю напругу. Проте хлопцеві на цей час не можна буде ані читати, ані писати, ані дивитися телевізор. Я навіть не буду виписувати Вам рецепт, бо ці ліки є в мене у шафі. 
     Марія Василівна відкрила білу металеву засклену шафу та дістала звідти флакон з атропіном. 
     — Ось, — сказала вона, — то є ще непочатий флакон, отже, нехай Ваш хлопець поки що застосовує цей препарат. А далі вже буде видно, чи виписувати йому окуляри. 
     Наступного дня розпочалося застосування того препарату. Коли Антонові закапали атропін уперше, його зіниці одразу ж розширилися, і він одразу ж перестав будь-що чітко бачити — усе було ніби за товстим рельєфним склом. Вийшовши після обіду надвір, Антін бачив лише силуети людей, що проходили повз нього.
     Виконуючи рекомендації невропатолога, Валентина Дмитрівна почала щовечора гуляти з Антоном вулицями міста. 
     — А тобі, Антоне, не здається, що перехожі можуть подумати: «Така стара дама та такий молодий кавалер»?
     — Не знаю, хто що думає, — відповів Антін. — Але мені, наприклад, усе одно, чи сприймають мене перехожі як твого сина, чи як кавалера…
42 
     Поступово всі почали звикати до того, що надворі був вже не вісімдесят п’ятий, а вісімдесят шостий рік. Невдовзі скінчилися й зимові шкільні канікули. Хлопці та дівчата знову повернулися до навчання. 
     В останній день зимових канікул по центральному телебаченню показали документальний фільм Генріха Боровика «Людина з П’ятої авеню» про нью-йоркського бомжа Джо Маурі. На тлі цього бездомного було продемонстровано все те «падіння моралі», яке охопило острів Мангеттен, а з ним разом — і всю Америку, весь західний світ. Ковальов бачив по телевізору вулиці Нью-Йорка, і йому здавалося, що десь у недалекому майбутньому він усе це має побачити на власні очі. Він не знав, як це могло здійснитися, та й вірити в це він не хотів… Ну як це так, простий радянський громадянин — і раптом вільно гулятиме Нью-Йорком… Проте Антін якось інтуїтивно відчував, що рано, чи пізно, але це станеться. Якесь таке в нього було суто інтуїтивне, чи навіть інстинктивне відчуття, котре не давало Антонові спокою. 
     А наступного дня, тобто одинадцятого січня, було показано телеміст «Москва — Міннессота» пам’яті Саманти Сміт. Ці телемости між Радянським Союзом та США того вісімдесят шостого року Центральне телебачення демонструвало чи не щотижня. Проте більшості мешканців колишнього СРСР запам’ятався лише один телеміст, де одна з учасниць цілком серйозно заявила, ніби в Радянському Союзі нема сексу. Правда, потім, через багато років, Володимир Познер пояснював, що та жінка мала на увазі секс на телебаченні, проте слова тієї жінки потім розійшлися по цитатах, так би мовити, у відриві від контексту. 
     Як би там не було, але тоді ще багато людей вважали, що ніякого сексу в соціалістичному суспільстві нема. Нічого про секс не казали й у школі. Хоч і була тоді в дев’ятих класах дисципліна за назвою «етика та психологія сімейного життя», проте вона була чистою формальністю. Та й вели цей предмет не професійні психологи, а… вчителі літератури. Та й нащо радянським людям треба було знати психологію, якщо тут комунізм треба було будувати. А тут ще, на додачу — прискорення економічного розвитку, подолання застійних тенденцій… Куди там з якоюсь «наукою про те, чого нема»? Саме так у Радянському Союзі називали психологію, маючи на увазі відсутність людської душі, існування котрої огульно заперечувалося марксистсько-ленінською ідеологією. 
     Але, не зважаючи на те, чи є в людині душа, чи її нема, треба було все ж таки залишити якесь місце для творчості мас. Тому й в останню суботу січня у стінах другої школи влаштовувалися щорічні фестивалі дитячої художньої самодіяльності «Рідна мати моя». Отже, двадцять п’ятого січня мав відбутися черговий такий фестиваль. Кожен клас — як і в минулі роки — мав підготувати кілька номерів художньої самодіяльності. Одним з обов’язкових номерів від кожного класу мав бути виступ аґітбриґади. 
     — Я тут для нашої аґітбриґади відшукала один вірш, — повідомила Миронючка на класній годині у свого, 9-Б, класу. — Він зветься «Время не ждет», а написав його Володимир Фірсов.
     Аліса Сергіївна почала читати той вірш:
Не в сивушном чаду,
Не с похмелья, не спьяну — 
В годы дерзких открытий — 
Почти пол-Земли — 
От Дуная до Тихого 
До океана, 
От пустынь к Заполярью 
Наши предки прошли…
     Клас уважно слухав.
     — Цей вірш є дуже актуальним, — сказала Аліса Сергіївна, дочитавши той вірш до кінця. — Його було написано порівняно нещодавно, отже, він цілком відповідає вимогам сьогоднішнього дня. 
     Висловивши свою власну (а, може, й не власну) думку про цей вірш, вона почала записувати до аґітбриґади хлопців та дівчат, розподіляючи між ними ролі. 
     — Проте цього недостатньо, — сказала Аліса Сергіївна, — тому я пропоную нашим дівчатам щось обов’язково проспівати. 
     — Я знаю дуже гарну пісню, — обізвалася Рита Григоренко. — Ми її співали на хорі в музичній школі, отже, я пропоную її проспівати також і на цьому вечорі художньої самодіяльності. Ми з дівчатами її вже співали.
     Рита викликала до себе Стрельцову, Денисенко, Маркову та Ярошинську. Коли всі ці дівчата вийшли до дошки, Григоренко дала команду та дівчата почали співати:
Юность моя — перекресток дорог!
Мир перед нами велик и широк!
Легендарного времени крестники
Поднимаются рядом ровесники
За любовь и за мир, поколенье мое…
     — Дуже гарна пісня, — сказала Миронючка. — Це те, що Тамара Ґвердцителі співає?
     — Так, — підтвердила Григоренко. — Саме вона. 
     — Цього, все одно, недостатньо, — продовжила наполягати на своєму Аліса Сергіївна. — Може, хтось іще щось може запропонувати?
     — Я можу, — сказав Ковальов, піднявши руку. — Я на баяні зможу зіграти полонез Оґіньського.
     — А ти зможеш принести баян? — поцікавилася Миронючка. 
     — Авжеж, — підтвердив Ковальов.
     — Тоді добре, — погодилася Миронючка, — бо в нас змінився викладач музики та співів. Попередній викладач забрав із собою свій баян, а нинішній вчитель на баяні, на жаль, не грає. 
     У паралельному 9-А класі художня самодіяльність теж фактично вмерла. Ансамбль «Романтика» розпався та припинив своє існування. Хлопцям та дівчатам нічого не лишалося робити, як згадати старі номери, котрі вони виконували колись у п’ятому, шостому та сьомому класах. 
     — В нас є дуже гарний танець «Сударушка», котрий ми виконували у п’ятому та шостому класах, — підказала Віра Павлівна. — Отже, ми знову включимо цей танець до нашого репертуару. А хтось, може, щось заспіває?
     — А можна співати англійською мовою? — спитала Олена Бенюх.
     — Ні, не можна, — відповіла Віра Павлівна, — бо то вважається антирадянщиною. 
     — А грузинською? — спитала Зоя Крамар. — Ми знаємо одну дуже гарну пісню грузинською мовою. Цю пісню ми розучували у складі ансамблю «Романтика» з однією справжньою грузинкою. 
     — А про що ця пісня? — поцікавилася Віра Павлівна. 
     — Про любов, — відповіла Зоя. — Нам сама ця грузинка переклала текст цієї пісні. 
     — Про любов не піде, — заявила Куцачка. — Про любов дев’ятикласникам зарано співати. Проспівайте ліпше ту пісню, котру ви виконували на різних концертах минулого року — «Свет вечного огня». 
     — А як ми заспіваємо без Сашка? — спитала Зоя. — Без Сашка — то вже не «Романтика»!
     — Хіба ви не можете зібратися та проспівати без Сашка? — здивувалася Куцачка. 
     — Отряд не заметил потери бойца, — іронічно вимовила Зоя. — А хто нам на ґітарі гратиме?
     — А Павло? — спитала Віра Павлівна. — На політичному вечорі в листопаді минулого року ви, все ж таки, змогли проспівати у супроводі лише однієї акустичної ґітари. Чому ви не зможете зробити це зараз?
     — Зможемо! — твердо заявив Павло Константинов. 
     — А ти, Олено, зможеш іще раз зіграти на піаніно? — спитала Віра Павлівна.
     — Зможу, — відповіла Олена. 
     — Так у чому ж річ? — спитала Віра Павлівна. — Давайте, уперед! Дійте!
     — Але ми відмовляємося від назви «Романтика», — заявила Олена. 
     — Я розумію, — сказала Віра Павлівна, — що вам усім важко змиритися зі смертю вашого однокласника. Але ж не можна так на цьому зациклюватися, адже життя триває!
     Усі чотирнадцять днів перед днем фестивалю хлопці та дівчата інтенсивно готувалися до цього дійства, адже часу було обмаль, а треба було зробити ще дуже й дуже багато. 
     — У мене є ідея, — запропонувала Аліса Сергіївна на одній з репетицій аґітбриґади. — На минулому політичному вечорі у збірної команди нашої школи була єдина форма. Я так гадаю, що й цього разу в нашої аґітбриґади також повинна бути єдина форма. Але оскільки замовляти зараз єдину для всіх форму нереально, я пропоную виступати всім у військових сорочках. 
     Ідея була підтримана загальною ухвалою. 
     І ось настав день конкурсу — двадцять п’яте січня. 
     Відкрився конкурс позаконкурсним виступом зведеного хору учнів усіх класів — з четвертого по десятий. Цей хор виконав марш Раймонда Паулса «Новий день»та українську народну пісню «Молодий козак отамана просить». 
     Далі розпочався сам конкурс. Першими свої номери показали учні початкових класів… 
     І тут раптом ведучий оголосив:
     — Дев’ятий «Б» клас. Аґітбриґада.
     Ковальов уже був одягнений у військову сорочку, проте він поверх цієї сорочки мав білу сорочку, краватку та піджак. Скидати все це на людях було просто нереально, отже, йому нічого не лишалося робити, як вийти на виступ аґітбриґади в піджаку й білій сорочці та встати посередині, аби своїм нестандартним зовнішнім виглядом не вносити дисонанс серед хлопців та дівчат в одностріях. 
     Антін був упевнений, що спочатку виступатиме він сам, раніше за аґітбриґаду, а аґітбриґада закриватиме виступ. І раптом цю аґітбриґаду з невідомих причин виставили посеред учнів початкових класів. 
     — Чого це раптом так вирішили ведучі? — мовчки подумав Антін. — І хто особисто так вирішив? 
     Але нічого робити більше не лишалося, отже, Антін зробив вигляд, ніби нічого особливого не відбулося, ніби так усе й повинно було бути. 
     І ось закінчили свій виступ учні молодших класів. Потім — середні класи. Настала черга для старшокласників. Спочатку виступили учні восьмих класів. Настала черга дев’ятих. Ось і 9-А клас зі своєю затертою «Сударушкой». 
     А потім ведучий оголосив:
     — А тепер вокальний квінтет 9-А класу виконає пісню Георгія Мовсесяна «Свет вечного огня». Після до болю знайомого танцю залунала така ж сама до болю знайома пісня. А потім було оголошено номери 9-Б класу — молдавський танець у виконанні дівчат, пісню «Три поради» у виконанні Стрельцової, яка сама собі акомпанувала на ґітарі. Потім — пісню з репертуару Тамари Ґвердцителі «Юность моя» у виконанні дівочого квінтету… А Ковальова все ніяк не оголошували та не оголошували… Вже пішли номери єдиного десятого класу…
     Ковальов, відклавши баян, тихенько підійшов до столу, за котрим сиділо журі. 
     — Вибачте, — прошепотів він, — я хотів би Вас запитати, коли мене оголосять. Адже мій номер також було включено до списку.
     — Ой! — тихо вигукнула Віра Володимирівна Найдеш. — Тебе ми, дійсно, пропустили. Вибач, будь ласка… Добре, готуйся, тобі ведучий перед твоїм виступом дасть знак. 
     Коли єдиний десятий клас показав чотири своїх номери, той восьмикласник, що вів концерт, піднявся зі свого місця, подивився на Ковальова, жестом зобразив гру на баяні, а потім вийшов у середину зали перед авансценою та оголосив:
     — Оґіньський. Полонез «Прощання з батьківщиною». Виконує учень 9-Б класу Ковальов Антін. 
     Антін вийшов зі своїм баяном на сцену, взяв з-під фортепіано стілець, сів на нього та заграв. Зіграв він, на щастя, без жодної помилки. Антін дуже довго перед цим тренувався. Йому довелося при цьому навіть «розпорошуватися» за рахунок музичної школи. Вчитель із фаху навіть пророкував Антонові, ніби той музичну школу не закінчить. Навіть викликав до себе на співбесіду Антонову матір. Але Антін, як кажуть, вийшов сухим з води — не зважаючи на прислів’я «За двома зайцями поженешся — жодного не спіймаєш». Антін, хоч і дуже дорогою ціною, намагався спіймати обох зайців — і на шкільному вечорі успішно зіграти, і в музичній школі добре встигати. Принаймні, на шкільному конкурсі йому вдалося-таки виступити. Публіка Антонові аплодувала. Із почуттям глибокого задоволення Антін піднявся зі стільця, тримаючи баян, поклонився та пройшов у ряди. 
     Заключним номером був показовий виступ шкільної студії бальних танців, у котрому брали участь учні шостих — дев’ятих класів. Дівчата в легких бальних сукнях та в танцювальних босоніжках танцювали латиноамериканську румбу разом із хлопцями в довгих чорних штанах, чорних жилетках та однотонних сорочках пастельних тонів. Ці дівчата буквально заворожували чоловічу половину аудиторії. 
     Поки хлопці з дівчатами танцювали, журі обговорювало конкурсні номери. Конкурс було поділено на три вікових катеґорії — окремий конкурс був в учнів перших — третіх класів, окремий — серед середніх класів, окремий — у старшокласників. 
     — А тепер, — промовила директорка після того, як були оголошені оцінки учням молодших та середніх класів, — оголошуються конкурсні оцінки серед старших класів… Перше місце посідає 8-А клас. Нам дуже сподобалися його виступи — особливо виконання пісні «Так давайте, устроим большой хоровод», а також виконання болгарської пісні «Гарний настрій» з репертуару Василя Найденова. І танці дівчата дуже гарно виконали. Окрема подяка Карлові Мойсеєвичу за чудово організовану підготовку до фестивалю. 
     Хлопці та дівчата з 8-А класу — немов за командою — піднялися зі своїх місць та дружньо зааплодували. 
     — Друге місце, — продовжила директорка, — журі вирішило не присуджувати нікому, адже занадто великим є розрив між рівнем підготовки 8-А класу та всіх інших старших класів. Третє місце посів 9-Б клас. Нам дуже сподобався молдавський танець, а також сольні виступи Валі Стрельцової та Антона Ковальова. Четверте місце посів 8-Б клас. П’яте місце — десятий клас. На останньому, шостому місці, на жаль, опинився 9-А клас. Адже цей клас представив на публіку лише два номери. Обидва номери всі вже давно бачили. Вашу «Сударушку» ви танцювали ще чотири роки тому, та й пісню про вічний вогонь ми від вас чули вже неодноразово. Дуже шкода, але до таких заходів треба готуватися набагато серйозніше.
     — Я хочу додати ось що, — доповнила Віра Володимирівна виступ Антоніни Андріївни. — Дуже прикро, що 9-А клас показав такі низькі результати, адже де-де, але в художній самодіяльності цей клас завжди був на висоті. Коли цей 9-А клас іще був 3-Б, чи 7-Б класом, нас завжди дивував дуже високий рівень організації в цьому класі. За це треба було дякувати першій вчительці Рубінштейн Естер Абрамівні, але то була не лише її заслуга. Основна заслуга належала батьківському комітетові. Про цей клас усі казали, що «Б» був завжди на висоті. І раптом цей колишній «Б», а нині — 9-А клас, — зазнав такої поразки! Мені дуже прикро, що так сталося…
     — Якби Сашко не загинув, — прошепотіла Зоя, — він би знову нас чимось порадував. А без нього ми нічого не можемо робити. 
     — Хіба лише один Сашко представляв весь наш клас? — втрутилася Віра Павлівна, почувши ті слова. — Хіба без Грибуліна ви вже жодного самостійного кроку не можете зробити?
     Усі учні 9-А класу розійшлися по домівках у дуже пригніченому стані. 
     — Що сталося? — схвильовано спитала Марійку Оксана Романівна, коли та повернулася додому сама не своя. — Тебе хтось образив?
     — Ні, не образив, — відповіла Марійка, — мене особисто ніхто не образив. Але наш клас посів останнє місце в конкурсі художньої самодіяльності. 
     — Як це так сталося? — здивувалася Оксана Романівна. — Адже ваш клас завжди посідав призові місця. А ваш ансамбль «Романтика»? Усім завжди подобалися його виступи. Навіть в інституті вдосконалення вчителів мені мої колеґи з заздрістю казали: «До якого чудового колективу Ваша Марійка долучилася!». А тут раптом — така поразка. 
     — Усе це, мабуть, тому, мамо, — відповіла Марійка, — що Сашко загинув. 
     — Сашка немає серед вас вже більше, ніж півроку, — заявила Оксана Романівна. — Але чому ви так зациклюєтеся на його загибелі? Що це таке: він загинув — і ваш ансамбль одразу ж розпався… Що це таке?
     — Не знаю, мамо, — відповіла Марійка, — але… 
     — Але не треба так загострювати увагу на його загибелі! — перебила Оксана Романівна. — Він загинув, але ви всі, живі, тут при чому?
     — Він був таким талановитим хлопцем! — почала лементувати Марійка.
     — Хіба серед вас нема більше талантів? — із докором спитала Оксана Романівна. 
     — Є, але…
     — Ось і візьміть ініціативу у свої руки! Годі посилатися на смерть однокласника!
     — А хто ж візьме на себе ініціативу? — в розпачі запитала Марійка. 
     — Ось ти й візьмеш! — заявила Оксана Романівна. — Уперед! І щоб ви більше не скаржилися! І на смерть Сашка без кінця не посилалися!
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні субота, 25 січня 1986 року. Сьогодні наш клас зазнав нищівної поразки на конкурсі художньої самодіяльності «Рідна мати моя». Із того часу, як загинув Сашко Грибулін, в нас в усіх неначе руки опустилися! На конкурс ми підготували лише два номери — та й ті вже були досить старими. Жоден із них членам журі не сподобався, бо всі ті особи все те давно вже бачили й чули — і танець «Сударушка», і пісню з нашого колишнього репертуару. Моя мама каже, буцімто я маю висунути ініціативу та взяти всю відповідальність за організацію художньої самодіяльності на себе. Щось буду думати».
     …Наступного ранку Марійці прийшла на думку дуже цікава ідея.
     А кілька днів по тому весь світ облетіла страшна звістка про катастрофу американського космічного корабля «Challenger». І хоча стосунки між Радянським Союзом та Сполученими Штатами Америки були дуже натягнутими, і Америку ще сприймали в Радянському Союзі як ворога номер один, як «найімовірнішого противника», — усе одно, більшість радянських людей поставилися до цієї трагедії зі співчуттям. Мабуть, це був найперший випадок за всю історію холодної війни, коли в Радянському Союзі твердо усвідомили, що, справді, чужого горя не буває. 
43 
     Уся країна жила п’ятирічками — від з’їзду до з’їзду. Кожен з’їзд КПРС був, так би мовити, наріжним каменем радянської історії, черговою віхою, що відокремлювала один період радянської історії від іншого. 
     Ось, нарешті, й настав той день, на котрий уся країна так чекала. Двадцять п’ятого лютого відкрився Двадцять сьомий з’їзд КПРС, який знаменував собою початок зовсім нової епохи. Проте тоді ще ніхто навіть і не здогадувався, що то буде за епоха. Ніхто не міг навіть і замислитися, які радикальні зміни чекали на країну наступної п’ятирічки. Не знало про це навіть само радянське керівництво, котре планувало лише наближення світлого комуністичного майбутнього шляхом прискорення економічного розвитку країни. Проте всі ніби відчували, що цей з’їзд буде зовсім не таким, як усі попередні. Усі чекали на нього як на якусь знаменну подію, яка мала привнести щось нове. 
      На честь відкриття з’їзду всіх школярів примусили прийти до школи у парадній формі. Вранці всіх учнів восьмих-десятих класів зняли з другого уроку та зібрали в актовій залі. На сцені було встановлено телевізор. Рівно о десятій годині ранку розпочалася пряма трансляція з Москви церемонії відкриття цього з’їзду. На чорно-білому екрані телевізора з’явилося зображення зали засідань Кремлівського палацу з’їздів. І ось члени політбюро на чолі з Горбачовим вийшли стрункою колонною з-за кулісів та під оплески присутніх зайняли місця у президії. Усі розсілися, а Горбачов встав за трибуною та розпочав свій вітальний виступ. Після вітального слова Михайло Сергійович зазначив, яка кількість делеґатів присутня в залі засідань, а скільки делеґатів відсутні з поважних причин. Далі він зазначив, що за період між попереднім і цим з’їздами померло багато видатних діячів міжнародного комуністичного та робітничого руху — Леонід Ілліч Брежнєв, Юрій Володимирович Андропов, Костянтин Устинович Черненко, Дмитро Федорович Устинов, а також Віллі Пессі, Нікола Шауі, Вальдек Роше та деякі інші. 
     Коли Горбачов закінчив виступати з вітальним словом, телевізор в актовій залі було вимкнено, усіх школярів відправили на уроки, а Горбачов почав виступати з політичною доповіддю, котра розтягнулася на кілька годин. 
     Після шостого уроку всіх школярів, що навчалися у восьмих — десятих класах, знову зібрали в актовій залі — тепер вже на святковий мітинґ, присвячений відкриттю з’їзду. Після того, як директорка привітала всіх із початком роботи нового партійного форуму, на сцену вийшла одна учениця десятого класу в білім фартушку. Вона підійшла до трибуни та почала декламувати уривок із поеми Маяковського «Володимир Ілліч Ленін»: