Глава Сьома. Чесна зрада.
Після битви всі зібралися на східному пагорбі та розбили намети.
Іван Середняк знайшов Лізу біля вогнища, де вона відпочивала з іншими козаками та чарами. Побачивши його Єліз чомусь посміхнулась, мабуть усвідомила що її служба не припиняється після зруйнування Січі чи великої битви. Середняк передав їй невеликий конверт та поклав руку на плече.
— Відпочивай, відкриєш конверт завтра вранці і зразу в дорогу. Хай щастить.
— Добре, — всміхнулася Ліза радіючи що не доведеться кудись іти після виснажливої битви. Не пройшло й півгодини як вона вже бачила сни у наметі, хоча сонце ледве встигло сховатися за обрій.
Але ранок і сніданок зіпсував той проклятий конверт, який поставив дівчину перед важким вибором.
«Вжити крайній захід до Олесі Одринської, Пані Чаракута»,— було надряпано на ньому у поспіху, хоча печатка на конверті стояла гетьманська. Усім нишпоркам було відомо що таке «крайній захід», деякі не любили таких завдань, деяким їх не довіряли.
У Єліз на рахунку їх було декілька, але вона їми не хизувалася, а намагалася не згадувати. Схоже Середняку було відомо про її знайомство з Пані Чаракута, тому виконання доручили саме їй.
«Вони зовсім зійшли з розуму, вбити Олесю Одринську? Може це помилка?» Але підсвідомо вона точно знала що це не помилка, вона відчула що це нарешті відкрило для неї справжнє обличчя січової ради, прибічників гетьмана які намагалися завжди втримати владу у своїх руках. І тепер після спалення Січі вони все ще чіпляються за можливість, як щури стрибають на рятівну гілку яка відкриває шлях до кращого місця — місце влади та грошей.
— Суперечка закона і сумління?! — чомусь в голос промовила Єліз.
Вона осідлала коня та вирушила у Чаракут, до Олесі Одринської.
Через два дні далеко за опівдень вона побачила Гостьову Вежу та місто що розкинулося під горою. Прибувши до палацу Олесю вона не застала, але дивним чином натрапила на Алекса.
— Єліз, ти жива? Слава Богу! — він кинувся її обіймати. — Чули що Січі більше немає ?
— Алекс, я тобі потім розповім усе, де Пані? — втомлино промовила Ліза.
— Пані Олеся?
— Так.
— Вона зі шляхтою на прогулянці, десь у бік Краївки.
— Добре, — швидко розвернулася дівчина та пішла геть.
— Добре, — розгублено промовив Алекс, він напевно сподівався на більш теплу зустріч. Але вже трошки звикнувши до місцями холодного норову Єліз повернувся до власних справ.
Делегація на конях повільно рухалась в оточенні гір. Олеся була у супроводі двох козаків, декількох шляхтичів(місцевих та лівчанських) та одного дивного чоловіка в окулярах та з величезним папером із кресленнями.
«Інженер чи вчений якийсь», — пронеслося у Єліз. Вона під‘їхала до Олесі та привітавшись перепросила.
— Є деякі термінові звістки з Січі! — почала Єліз.
— Так, ми вже знаємо про перемогу, — відповіла Олеся.
— Є ще дещо, але це тільки для вас, прошу на декілька хвилин?
— Добре, їдьмо.
Жінки повернули та відїхали від компанії. Козаки забрали зброю у Єліз.
Дівчина простягнула Пані сумнозвісний конверт та, побачивши на її обличчі нерозуміння, промовила.
— Я зрадила Гетьмана та Січову Раду віддавши вам цей конверт.
— Крайній захід це…?
—Так, це смерть. Вони бояться.
— Так, тепер розумію. То значить ти і є найкраща нишпорка Середняка?
— Чому це? — здивувалася Єліз.
— Бо послали саме тебе.
— Можуть послати не тільки мене, можливо ще хтось має теж саме доручення.
— Що ж, такого я справді не очікувала. Чаракут роками залишався осторонь від політики Міжріччя, але враховуючи що ми тепер вистояли, а Січ ні. Так, ми в небезпеці.
— Я можу…?
— Шукати притулок у мене? Так. — впевнено відповіла Олеся. — Якщо хочеш можеш поселитися у мого нового дипломата, гадаю він такій новині дуже зрадіє.
— Ой, та ні, — почервонівши відповіла Єліз.
— Тобі вирішувати, добре, мене чекають.
— Дуже дякую, — збентежено промовила Ліза й попрощавшись під’їхала до козаків за зброєю.
Олеся Одринська ще на мить подивилася їй услід та посміхнувшись повернулась до компанії.
***
Сьогодні Алекс повинен був їхати до Венти. У Олесі була якась новітня пропозиція і вона хотіла представити її лівчанській шляхті та Королю.
Перший вагон рейковозу мав якийсь дивний небачений вигляд. Усюди стирчали якісь трубки, баки, коліщатки та залізяки, його називали тягнивозом. Пасажирських вагонів було усього два, в кожному могли сидіти тільки шість людей.
Маленька охайна станція побудована під стінами міста була наповнена приїжджими міжрічанами й дітьми що все ніяк не могли надивитися на диво-техніки. Алекс стояв неподалік від вагону та дивився на годинник.
— Єліз, ти певна що не хочеш зі мною?
— Так, — відверто промовила дівчина та перевела погляд на тягловий вагон рейковозу. — Не зараз, я так намандрувалася за часів роботи у Середняка, що хочеться трохи відпочити.
— А не набридло ще? Нічого не робити? — підвівши очі спитав Алекс.
— А хто казав що я буду баклуші бити? — всміхнулася Ліза. — В мене дуже щільний план: пити вино, читати у кав‘ярнях, їсти штруделі.
— Ох, мені лячно! Як же ж ти знайдеш час на мене, коли я приїду?
— Божої допомоги! — промовила нарешті Єліз та поцілувала хлопця.
Алекс обійняв її та ще раз уважно подивившись в її очі пішов у вагон. Потяг рушив через декілька хвилин.
Ліза не поспішаючи залишила вокзал та попрямувала до одного невеличкого приємного закладу. Замовивши окуня з білим вином вона з веранди розглядала містян які бігли на роботу, по справах.
Вона подумала про те, що її нишпорська біганина закінчилася, а подружнє життя ще не почалося. «Зараз таке незвичне і чудове становище маю, ніби в повітрі, в якійсь паузі. Нікому нічого не винна, і так спокійно. Хм, дивно. Може це і є життя?»
#4556 в Фентезі
#1130 в Міське фентезі
#9030 в Любовні романи
#2143 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 11.03.2022