Глава Шоста. Облога.

Глава Шоста. Облога.

Тим часом на кордоні з Супротивією два старих козака нарешті доїхали до сторожової вежі та змінили вчорашню варту. Піднялися на вежу, та милуючись широким вечірнім степом закурили.

— Степане, завітаєш до мене у неділю? Жінка поставить чудову горілку, засмажимо порося.

— Щасливий ти, Петро! Є в тебе кому горілку на стіл винести. А я як згадаю про свою Марічку, так сердце криється. 

— Так не згадуй! Нічого в тому доброго нема, щоб у журбу пірнати та своє життя отими важкими та даремними думками труїти. Світ такий самий як і вчора. Нема сенсу побиватися, повір мені, — відповів сорокарічний козак спершись на поручні вежі.

— А, може й твоя правда.

Це був чудовий весняний вечір, що старі козаки провели, як завжди, удвох, співаючи та розповідаючи стари байки. Але ранок подарував їм не очікувану радість нового дня, а старе давно забуте почуття лютого страху. Того що наповнює усе твоє єство та змушує прокинутися від чарівного та спокійного існування що зветься життям.

На обрії, тільки но прокинулося сонце з‘явилася тоненька чорна лінія. Першими йшли вершники, потім піші солдати, за ними вже й вози.

— Петро, що ж це робиться? — у розпачі промовив Семен, той що був молодше.

— Кінець нашому життю, ось що робиться, запалюємо сигнал, хай хлопці бачать що почалася війна. Супротиви, най їм буде.

На дерев‘яній сторожовій вежі запалав величезний смолоскип і два козака почали заряджати рушниці.

Супротиви швидко просувалися по землям Міжріччя, і через три дні підійшли до Чаракута. Падіння Чаракуту повинно було погіршити настрої міжрічан, бо кращої фортеці та розташування не мале жодне інше місто. Також з Чаракута дуже зручно було дістатися річкою до Січі та інших міст.

Був вечір в кімнату хтось постукав, Алекс не спав, читав книгу. Відкрив, це була вона — Ліза.
— Привіт, —серйозно почала вона.
— Схоже завтра вранці буде штурм, я подумала що краще знати коли прийде смерть та підготуватися.

— Так, - погодився Алекс, — Можливо це наша остання ніч!

Їх очі зустрілися, нерозуміння Лізи та питання чи то надія Алекса.
— Добре, надобраніч, —промовила Ліза. — Можливо завтра ще побачимось на мурі.

Вона чомусь була розчарована та хотіла йти, коли раптом Алекс зупинив її за руку.

— Що? — ледве встигла спитати вона і повернути голову, як її губи відчули поцілунок, такий бажаний та очікуваний. Але гідність не дозволяла Лізі затримувати його. Вона легенько відштовхнула хлопця і витиснула з себе.

— Що ти робиш? Я просто прийшла попередити тебе.
Хлопець посміхнувся та закрив двері на ключ. 

— Ти вправніша за мене, та озброєна, тобі нічого боятися. Але я хочу щоб на цю ніч ти залишилась зі мною. Хай це буде моїм передсмертним бажанням. 

Вона мовчала, він підійшов та поклав одну руку їй на спину іншу на дупу. 

— Ні, цього не буде, — твердно промовила Ліза намагаючись захиститися від його рук.

—Тоді вбий мене, вбий прямо зараз. Мені чхати, це занадто для мене, я більше не можу бачити тебе і не цілувати! Я більше не можу чути тебе і не кохати!

Він шепотів їй на вухо і тихенько цілував шию, вухо, щічку. 

Жіноча природа двадцятирічної дівчини перемогла пихатість, вона подивилась йому в очі.

— Будеш сміятися або розмовляти, я тебе вб’ю! — Алекс хотів щось промовити, але вона затулала долонею йому рота.

— Стули пельку!

На підсвічнику горіли лише дві з трьох свічок, але й цього було достатньо щоб молоді очі бачили джерело своєї пристрасті та кохання цієї ночі.

Не знаю чи варто описувати положення їх тіл, характер рухів, кількість поцілунків. Напевно краще сказати що у цей момент вони обидва нарешті змогли розчинитися у почутті щастя, кохання та безтурботності, так давно очікуваними їми. Нестача їжі, супротиви за стінами міста, страх та війна - це все залишилось за межами цієї маленької темної кімнати студента. Хоча обидва напевно й розуміли, що це лише до ранку. А потім? Хтозна, може й смерть.

Вранці підняли білий прапор, але брама була зачинена. Від супротивів приїхав розмовник, йому озвучили умови здачі Чаракута.

— Чаракут залишається вільним містом під владою Олесі Одринської! Забороняються будь-які ворожі дії щодо міста та його меншканців. Пані Чаракута буде рада прийняти у гості ваших офіцерів та солдатів, але не більше тисячі можуть зайти в місто.

Розмовник мовчки повернувся та поїхав докладати. Через годину колона супротивів почала рухатися до Чаракута, попереду йшов їх генерал, на брамі їх зустрічала сама Пані Чаракута.

— Доброго здравія, Пані Чаракута!

— Вітаю вас, генерале! Як ваше ім‘я?

— Я, Торобецкий Михаил Федорович, генерал Ее Величества. Говорят, ви сдаете город? Не ожидал такого слабодушия от вас.

— Скоріше я приймаю вас як гостей, раджу скористатися моїм запрошенням, бо інші фортеці та міста Міжріччя не відчинять браму так легко. Сьогодні ввечері буде бенкет, завтра вранці я підготую вози з їжею та питвом. Після опівдня щоб вас не було у місті. Якщо захочете захопити місто — буде кривава різня, в мене достатньо сил щоб забрати добру частину вашої армії.

— Понятно, сможем ми оставить гарнізон в вашем городе, Пані Чаракута?

— Не більше п‘яти сотен, і він буде підпорядковуватись мені.

— Є ні, п‘ять сотень це мало, ми оставим тисячу.

— Зможете залишити хоч всю армію, але тоді доведеться брати місто.

— Понял, хорошо, пять сотен так пять сотен.

Генерал був незадоволений що місто залишається під владою міжрічянської дівки, але витрачати солдат коли перемога сама іде тобі в руки було ще більшою дурістю. Січ, як і інші міста так легко  не здадуться, він це знав  і тому, хоч і з понурим обличчям, але прийняв пропозицію Пані Олесі, Володарки Чаракута.

Ворота відкрилися пропускаючи у місто армію супротивів. Це переважно були офіцери та старшини армії які мріяли про добру їжу, чисте ліжко.